Розділ 8 Загальна характеристика християнства

§ 1. Соціально-історичні причини виникнення християнства

Християнство виникло в І ст. н. е. в одному зі східних районів Римської імперії — Палестині. Рим являв собою цивільну громаду вільних, повноправних людей, не вхо­дили до громади раби й іноземці. До I ст. н. е. різко зросла економічна нерівність, концентрація влади і грошей у невеликої групи громадян. Війни і пограбування про­вінцій призвели до збідніння більшості населення, під­корені народи прагнули при найменшій можливості звільнитися від влади Риму. Починаючи з 30-х рр. II ст. до н. е. і по 30 р. до н. е. у римській державі йшла бороть­ба: повстання, боротьба полководців один з одним. Це був період громадянських воєн. Римські власті не могли справитися з кризою. Сенат на цей час представляв інте­реси вузького прошарку, це була олігархія, усередині якої велася боротьба за вплив.

В другій половині I ст. до н. е. влада старої сенатської знаті була зломлена й у боротьбу вступили полководці. У 48 р. до н. е. у результаті битви між Гаєм Юлієм Цезарем і Гнеєм Помпеєм одноособовим правителем стає Цезар. Після вбивства Цезаря, у результаті запеклої боротьби до влади приходить Октавіан Август, потім Тіберій. У пері­од правління цих імператорів склався бюрократичний апарат, прокуратори в провінціях одержали судові по­вноваження, але основні питання вирішувалися військо­вою силою. У I ст. до н. е. у містах Греції, Італії, Малої Азії став зменшуватися авторитет античних божеств, ста­ра релігія вже не здатна була задовольнити духовні запи­ти народу. Велике поширення одержали чаклунство, ма­гія, віра в пророкування, античні боги стали поступати­ся східним божествам: єгипетським Осірісу, Ісіді й Серапісу, фрігійському Атісу, перському Мітрі тощо.

Релігійна криза особливо гостро проявилася в Пале­стині, де і виникло християнське віровчення. У 63 р. до н. е. Помпей, який захопив Сирію, скористався внутрі­шньою боротьбою в Іудеї і ввів туди війська. Іудея ввій­шла до складу Римської держави і була приєднана до провінції Сирії.

У цілому в Палестині відбувалися ті ж процеси, що й в інших областях держави: майнові, соціальні, етнічні і ре­лігійні протиріччя дестабілізували обстановку в країні. У палестинському суспільстві не було єдності: існували різні угруповання, що сперечалися з політичних питань і пи­тань віровчення. До суспільної верхівки належали саддукеї, які вимагали чіткого дотримання встановлень, записаних у Біблії; фарисеї — релігійна течія, представники якої вис­тупали за чистоту іудаїзму, проти контактів з чужоземцями. На відміну від саддукеїв, фарисеї займалися тлумаченням священних книг, визнавали воскресіння мертвих, загробне воздаяння. Наприкінці I ст. до н. е. — на початку I ст. н. е. склалася радикальна течія зелотів і сикаріїв, що виступали за непримиренну боротьбу з Римом і власною знаттю. Крім цих груп, у Палестині I ст. н. е. була велика кількість бро­дячих проповідників, що провіщали швидкий прихід ря­тівника — Месії (машіах), помазаника божого, який звіль­нить народ і стане царем іудейським.

Серед релігійних груп була секта єссеїв, про які роз­повідали ще античні історики Йосип Флавій, Філон Александрійський і Пліній Старший. Рукописи цієї громади були виявлені в районі Мертвого моря, біля сучас­ного селища Кумран. Вивчення кумранських рукописів дало можливість ясніше уявити корені християнського віровчення. Єссеї порвали зв’язки з єрусалимським Хра­мом і стали називати себе Новим союзом. Метою грома­ди була боротьба проти «синів пітьми», до яких зарахо­вували всіх інаковіруючих.

Основні положення їхнього вчення: віра в прихід бо­жественного спасителя (месіанізм), уявлення про бороть­бу у світі двох начал — злого і доброго (дуалізм), обраність членів громади як «синів світла», віра в кінець цього світу (есхатологія). У єссеїв особливе місце займало вчення про посередника між Богом і людьми — Вчителя праведності.

Поширенню месіаністських сподівань сприяли тра­гічні наслідки війни і придушення єврейських повстань проти римлян. Слід зазначити, що велика кількість євреїв жила поза Палестиною і сприйняла релігійно-філософ­ські вчення Філона і Сенеки, що також уплинули на ста­новлення християнського вчення. Філон спробував об’єд­нати старозавітну міфологію із вченнями грецьких стоїків, платоників і піфагорійців. На основі цього синтезу Філон сформулював концепцію абсолютного Бога, що відрізня­лася від розуміння єдиного Бога, як Бога обраного народу. Філон вважав, що Богові служать дві сили: Логос і світо­вий Дух. Три особи — світовий Бог, Логос і Дух — з’явля­ються перед людиною то як трійця, то як єдине ціле. На думку Філона, світ створений за допомогою божествен­ного і творчого слова, що ототожнюється з Логосом. У Сенеки Філон запозичив ідеї спасіння душі, презирства до земного життя, про рівність людей перед Богом, по­кірності долі і любові до ворогів.

§ 2. Виникнення і поширення християнства

Відомості про виникнення християнства містяться в різних джерелах: Євангеліях, посланнях і діяннях апостолів, у так званих апокаліпсисах. Частина їх згодом була оформлена в збірки священних книг, а частина стала на­зиватися апокрифами (не кананізованими церквою пи­саннями).

Засновником християнства є Ісус Христос. З погляду християн, головний зміст Старого Заповіту полягає у підготовці до приходу Месії і повідомлення про нього. Через Христа Бог уклав з людиною Новий Заповіт. До моменту виникнення християнства більшість людей пе­рестали розрізняти добро і зло, і Христос прийшов, щоб врятувати їх.

Народженню Месії передувала чудесна подія: архан­гел Гавриїл повідомив Діві Марії волю Творця про те, що вона народить сина і назве його Ісусом. Її чоловік, ста­ренький тесля Йосип, одержавши у віщому сні попере­дження янгола, оберігав невинність Марії. Оскільки було передвіщено, що повинен народитися майбутній владика світу, іудейський цар Ірод, щоб зберегти динас­тичну владу, наказав убити всіх немовлят чоловічої статі. Рятуючи Ісуса, Марія і Йосип втекли в Єгипет. Ісус на­родився у Віфлеємі, у печері, що була хлівом, і колискою йому стали ясла.

Про дитячі і юнацькі роки Христа відомостей майже немає. Коли йому було 12 років, він загубився і через три дні його знайшли в Єрусалимському храмі за бесідою з рабинами. У 30 років він прийняв водохрещення від пу­стельника Івана у річці Йордан. Після водохрещення він сам пішов у пустелю і провів там 40 днів, а потім повер­нувся до людей і почав проповідувати, робити чудеса і зцілення.

Один з його учнів, Іуда, зрадив Ісуса, і його взяли під варту. Римський прокуратор Понтій Пілат не бачив за Ісусом провини, яку на нього покладав Синедріон: роз­бещення народу і відмову сплачувати податки. Однак первосвященик Каїфа настояв на страті. Ісус був підда­ний бичуванню, а потім розп’ятий. Його тіло було поховане в гробниці, біля гори Голгофи, а потім зникло — Ісус воскрес і піднісся на небо. І коли учні прийшли до його гробниці, їм з’явився янгол і возвістив про вос­кресіння Вчителя.

Протягом перших трьох століть з’явилися літературні твори, що склали Новий Заповіт. У цей же період форму­валися християнські літургії і церковні організації. Заснов­никами культової традиції були бродячі проповідники, які ще не мали офіційного статусу. Пізніше з’явилися спо­чатку добровільні, а згодом і інституціоналізовані цер­ковні посадові особи — диякони та єпископи. Диякони відповідали за проведення обрядів і адміністративні спра­ви. Очолював громаду віруючих єпископ, якого спочатку обирали самі віруючі. Вже він сам обирав помічників і ру- копокладав їх у священики. Серед єпископів виділялися представники великих громад. Їхнє висунення було по­в’язане як з особистими чеснотами, так і з економічною і політичною важливістю міст, у яких вони займали кафед­ри. Старшого єпископа провінції стали називати Папою або примасом, а на сході імперії — митрополитом. Най­більшим впливом користувалися Римський єпископ і митрополит Олександрійський.

У перші століття християни піддавалися гонінням, оскільки їхня релігія здавалася пануючим класам небез­печною. Але це викликало співчуття і симпатію до пе­реслідуваних і попри наміри гонителів лише сприяло зростанню популярності християнства завдяки героїзму мучеників, що виявляли приклад відданості вірі. Зреш­тою усе більше представників вищих прошарків суспіль­ства стали приймати християнство, і окремі правителі провінцій навіть стали спиратися на християнські гро­мади і духівництво. Наприкінці III ст. християн вже мож­на було зустріти на всіх щаблях римського суспільства.

Нарешті, у IV ст. виник міцний союз імперії з христи­янством. Імператор Костянтин став використовувати його в інтересах держави. Міланським едиктом 313 р. був покладений край гонінням, християнство було визнане рівноправною релігією поряд з іншими, а з 324 р. стало вважатися державною релігією. Таким чином, подальша еволюція християнства міцно пов’язана з історичною долею Римської імперії.

У 330 р. столиця Імперії за розпорядженням Костян­тина переноситься в колонію Риму на Сході — Візантію. Між Римом як історичним центром імперії і офіційною столицею у Константинополі виникло напруження, викликане суперництвом за верховенство в імперському світі. У 395 р. в результаті цього протистояння єдина Римська імперія розпалася на Західну і Східну частини, що започаткувало і відповідну децентралізацію христи­янства. Західна імперія припинила своє існування в 476 р., будучи остаточно зруйнованою германськими племе­нами. Незважаючи на це, Рим ще тривалий час зберігав статус духовного центра формально єдиного христи­янського світу. Східна ж, Візантійська імперія, припини­ла існування тільки в 1453 р. після завоювання Констан­тинополя турками-сельджуками.

Зміна статусу християнської церкви спричинила зміни соціального складу громад — туди стали входити пред­ставники пануючого прошарку. У цей же період христи­янство і перетворилося на могутню церкву. Водночас важливим інститутом християнства стало чернецтво й пустельництво. Перші пустельники і ченці (святий Ан- тоній і святий Пахомій) з’явилися у Єгипті. Пізніше ста­ли створюватися монастирі, що згодом перетворилися на потужні культурні й економічні центри.

Як державна релігія християнство поширюється в IV ст. серед германців, у У ст. — серед франків, у VI — серед готів і вандалів, у X — серед слов’янських народів. Після епохи великих географічних відкриттів XV— XVI ст. хри­стиянство стало поширюватися за межами Старого Світу — в Америці, Африці, Австралії.

§ 3. Християнська догматика і культ

На етапах становлення і розвитку християнства були вироблені його основні положення — догмати, що вва­жаються богонатхненними, вічними й абсолютними. Основним для усього християнства є догмат про джере­ла віровчення — Святе Письмо і Святий Переказ. Святим Письмом є Біблія (від грецьк. ЬіЬІіап — книга), що скла­дається з двох частин: Старого і Нового Заповітів. Старий Заповіт складають уже відомі священні книги іудеїв (крім Талмуда).

У Новому Заповіті міститься 27 книг. Це чотири Єван­гелія — від Матфія, Марка, Луки й Івана. Потім йдуть Діяння святих апостолів і 21 Послання апостолів. Перші сім Послань називаються соборними, інші 14 — послан­ня апостола Павла. Завершується Новий Заповіт Одкро­венням Івана Богослова або Апокаліпсисом. Всі ці книги називаються канонічними, тобто «правильними» і визна­ними церквою. Є ще деякі Євангелія, які не вважаються канонічними (наприклад, Євангеліє від апостола Фоми).

Святий Переказ включає рішення Вселенських Со­борів, вчення батьків церкви, постанови церковних со­борів.

« Символ віри». Найважливіші принципи Святого Пись­ма і Святого Переказу складають основу християнського «Символу віри».

Перший Нікейський Собор у 325 р. сформулював першу частину «Символу віри» християн, дав визначен­ня божественності Сина Божого Ісуса Христа; а Перший Константинопольський Собор у 381 р. сформулював другу частину «Символу віри», визначивши божествен­ність Святого Духа. Ефеський Собор (431 р.) дав визна­чення Ісуса Христа як утіленого Слова Божого і Марії — як Божої Матері; Халкідонський Собор 451 р. дав визна­чення Ісуса Христа як Бога і людини в одній особі. Дру­гий Константинопольський Собор 553 р. підтвердив вчення про єдиного Бога у Трійці. Третій Константино­польський Собор 680 р. підтвердив людську сутність Ісуса Христа через визнання його людської волі і дій. А Другий Нікейский Собор 787 р. проголосив ікони істин­ним вираженням християнської віри.

У «Символі віри» містяться такі догматичні положення: віра в єдиного Бога, що існує в трьох іпостасях; віра в Ісуса Христа, що народжений Дівою Марією; віра в сходження Ісуса на землю; віра в розп’яття Христа і його страждання за гріхи людські;

віра у відродження Ісуса на третій день;

віра в піднесення Його на небеса, душею і плоттю;

віра в друге пришестя Христа і Страшний Суд;

віра в Духа Святого, похідного від отця;

віра в єдину святу соборну апостольську церкву;

віра в необхідність таїнства водохрещення;

віра у відродження мертвих,

віра в загробне життя, існування Царства Небесного для праведників і вічних мук для грішників.

Особливості релігійного культу. Важливою стороною релігійної діяльності церкви є реалізація положень віров­чення в релігійному культі — спеціальних обрядах і діях, що закріплюють і підтримують релігійну віру. Особливу сторону культової практики становлять таїнства — особ­ливі дії, що пов’язують людей з Богом, передають їм Божу благодать.

Основними таїнствами є:

1.  Водохрещення, внаслідок якого людина, породжена й обтяжена гріхом, освячується й очищається від перво- родного гріха. Цей обряд допомагає відродитися духов­но, очиститися від гріхів, стати членом церкви.

2. Миропомазання, що допомагає людині проводити своє життя в чистоті і зміцнювати себе силою Святого Духу. У миропомазанні людині дається сила для нового життя. Разом з водохрещенням і миропомазанням люди­на входить у церкву.

3.  Причащання (евхаристія) — це таїнство вважається серцем церковного життя. У ньому через хліб і вино віру­ючі наближаються до Тіла і Крові Спасителя. Це таїн­ство відбувається під час літургії. Воно дає можливість віруючим з’єднатися з Христом, зміцнитися у вірі.

4. Покаяння — зміст цієї дії в тому, що християнин у житті піддається спокусам. При цьому душа піддається гріхові, а тіло стає хворим і смертним. Усе це віддаляє людину від Бога. Покаяння допомагає очиститися від гріхів.

5. Шлюб — таїнство, в якому перед священиком і церквою наречений і наречена обіцяють зберігати вір­ність і шанувати подружній союз як образ союзу Христа з церквою. Головною метою шлюбу є народження і ви­ховання дітей.

6. Священство (рукопокладання, хіротонія) — це таїн­ство відбувається над особою чоловічої статі, приготов­леною до того, щоб стати служителям церкви, або прий­няти чернечу обітницю, або бути обраною на один із сту­пенів церковної ієрархії. Така особа має перебувати в першому шлюбі, освяченому церквою.

7. Єлеосвячення (соборування) — таїнство, де при пома­занні тіла єлеєм на хворого сходить Божа благодать. Це таїнство зцілення, воно вводить людину в життя Царства Божого.

§ 4. Великий розкол християнства (1054 р.)

У той час як християнські церкви і монастирі утвори­ли густу мережу, на всій території Римської імперії, з’я­вився новий фактор, якому призначено було порушити вплив християнства Середземномор’я. До 400 р. най­важливішим вважався кордон, що розділяв Північ і Пів­день, «цивілізований» світ Середземномор’я і «варварські» королівства Європи. Пізніше основним став кордон між Сходом, з центром у Константинополі, куди Кос­тянтин переніс свою столицю, і Заходом, з центром у Римі, де була офіційна резиденція римського єпископа, патріарха Заходу.

Християнство прийшло на Захід пізніше, тому що римські сенатори і представники вищого класу довго зберігали вірність традиційному шануванню римських богів. Захід імперії з його багатими землями і містами ра­ніше відчув вторгнення варварів. Тому до їх християнизації соціальні позиції західних християнських лідерів не були міцними і вони могли поширювати християнство, лише спираючись на сильну організацію з чіткою ієрар­хією священиків, єпископів і патріархів, яких стали на­зивати «папами».

На відміну від власне Риму, на Сході імперії зберігала­ся сильна імператорська влада, причому східний імпера­тор був і духовною особою. Світська влада проникала в церкву, а духовна — в усі сфери життя суспільства. Мож­ливий був безпосередній контакт віруючих зі святими. Одне з положень східної церкви — «Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом».

На Заході і Сході імперії сформувалися різні релігійні орієнтації. Західна галузь християнства зосередилася на прославленні величі Божої праці у світі, особливо на хресній жертві Христа в ім’я всього людства. Акцент на жертві, на очищенні від гріха, на вдосконалюванні від­різняв західну догматику і літургію. Метою людського життя було досягнення досконалості, яке можна знайти, дотримуючись церковного порядку, дисципліни і слух­няності.

Увага східної галузі церкви була зосереджена насам­перед на містичній меті християнського життя — на пізнанні Бога, єднанні з Христом, єдності з Божествен­ним. Наголос робився не на очищенні, а на обожненні. Вважалося, що завдяки Божественній літургії та шануванню ікон увесь народ прилучався не тільки до служі­ння Богові, але й до самої його сутності. Таким чином, східна церква плекала ідею безперервного молитовно- споглядального поєднання людини з Богом, у той час як церква Заходу заохочувала прагнення до досконалості шляхом дисципліни, смиренності і самопожертви.

Згодом протиріччя між східною і західною церквами загострилися. Найголовніше, що вони мали різні владні структури, а це призвело до конкуренції між Римським Папою і східним імператором. Папа вважав, що тільки він, як глава Всесвітнього єпископату, має право визна­чати цілі і задачі християнського світу, а будь-який ко­роль повинен бути захисником церкви і провідником папської політики. Візантійський же імператор бачив себе напівцарем, напівсвящеником, що дозволяло йому керувати всіма сторонами життя суспільства, здійснюва­ти політику і встановлювати закони. Церква покликана підтримувати належні відносини з Богом, але їй не слід братися за керування державою. Водночас перед кожною з церков стояли свої проблеми. Головною проблемою За­ходу були вторгнення варварів. У V і VI ст. на Римську імперію (Італію, Північну Африку і Галлію, що приблиз­но відповідає території сучасної Франції) робили набіги різні варварські народи. Папам та їхнім намісникам дово­дилося мати справу з західноєвропейськими суспільства­ми, в яких ще переважали язичницькі вірування. Східна церква ворогувала з Персією, з її сумішшю зороастризму, інших містичних традицій, а пізніше ісламу. І західна і східна цивілізації мали свої імперські системи, розвинуті теологію й етику. З часом розбіжності між Сходом і Захо­дом наростали, і хоча ці християнські церкви підтриму­вали між собою деякі зв’язки, їхня взаємодія не мала серйозного значення. Цей стан зберігався до початку хрестових походів.

Східна церква була невід’ємною частиною Візан­тійської імперії, що продовжувала своє існування протягом багатьох століть і після того, як Західна імперія зане­пала. Взагалі уряд і економіка Візантійської імперії дія­ли успішно протягом найбільш тривалого періоду (понад сім століть), ніж будь-якої іншої держави в історії. Тому, хоча деякі історики й говорять про те, що падіння Риму спричинило різкий перелом у християнській історії, вірніше вважати, що Східна церква стала спадкоємицею імперського християнства.

З плином часу все гострішими ставали розбіжності доктринального характеру. У V—VII ст. церква була зай­нята боротьбою з аріанством, а потім новою єрессю монофізитів. Монофізити заперечували формулювання, прийняте Халкідонським Собором V ст., згідно з яким Христос має двоїсту природу (і людську, і божественну), і наполягали на тому, що Він міг мати винятково боже­ственну природу і Його божественна природа поглину­ла в Ньому людську.

У надрах Східної церкви постійно існувала напружен­ня, викликане зіткненням думок про природу Божествен­ності і святості. З появою в VII ст. могутньої нової релігії — ісламу — ця проблема загострилася. Це було обумовлене тим, що пророк Магомет і його послідовники відродили точку зору давньоєврейських пророків. Люди не можуть знати, який Бог, тому зображувати Бога не лише безглуз­до, але й є блюзнірством. Тих же поглядів дотримувалося і багато християн у Малій Азії. Це призвело в VІІІ—Х ст. до суперечки про правомірність ікон. Під впливом му­сульманських аргументів імператор Лев III у 726 р. повелів знищити всі ікони, що зображували Христа, Богоматір і святих. Це зустріло опір серед мирян, ченців і навіть Римського Папи. Імператриця Ірина в 787 р. відновила шанування ікон, але наступні імператори знову їх заборо­нили. Лише в 843 р. імператриця Феодора знову їх дозво­лила, поклавши кінець іконоборенню.

На Заході в зв’язку з занепадом і розпадом імперії надзвичайно виріс авторитет глави церкви — Римського єпископа Папи. На Сході, де імперія збереглася, патріар­хи церков (Константинопольський, Антіохійський, Александрійський і Єрусалимський) не могли одержати такої влади. Вони майже й не намагалися вийти з-під опіки імператорів. Під час іконоборського руху у Візантії (VII— IX ст.) незалежності церкви було завдано особливо силь­ного удару. Щоб позбавити її будь-якої самостійності і ще більше підкорити собі, імператори забороняли по­клоніння іконам (тим самим послабляючи привабли­вість церковних обрядів для віруючих) і конфісковували церковно-монастирські землі. Правда, шанування ікон було потім відновлене, але землі не повернуті церкві, і самостійність її була остаточно підірвана.

Саме тому східні патріархи не могли підкоритися владі Римського Папи. Останній, однак, усе більш напо­легливо прагнув до першості в усьому християнському світі. Організаційні і догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відбивали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і призвели нарешті до фор­мального розриву між цими церквами (1054 р.).

Ще у VI ст. римська церква, що боролася з аріанською єрессю в Іспанії, зробила доповнення до «Символу віри», в якому говорилося, що Святий Дух виходить від Отця, додавши слова «filioque» (разом із Сином). Це доповнен­ня, що вкоренилося в західній церкві і було схвалене її владою без узгодження із Вселенським Собором, викли­кало теологічні заперечення з боку грецької церкви. У XI ст. у Візантії виникли внутрішні труднощі, почалася на­вала турків-сельджуків і норманів, а також посилилися протиріччя із Заходом. Нормани захопили візантійську провінцію в Північній Італії, а Папа Лев IX став наполя­гати, щоб православна церква перейшла з підпорядку­вання патріарха до юрисдикції Папи. Це викликало про­тест у патріарха Михайла Керуларія. У 1054 р., щоб зат­вердити на Сході владу західної церкви, Папа направив у Константинополь трьох легатів (послів). Однак Керуларій зустрів послів зневажливо. Тоді вони направилися в Софійський собор і зачитали там буллу про відлучення від церкви Керуларія і його прихильників. Патріарх негайно скликав Собор, що відлучив від церкви папських легатів. Ця подія знаменувала собою остаточне розмежування Католицької і Православної Церков, а всі наступні спро­би відновити їхню єдність виявилися марними.

Православна церква визнає рішення тільки семи Все­ленських Соборів. IV Константинопольський Собор, що відбувся в 869—870 рр., вважається в католицизмі VIII Все­ленським, але православ’я його таким не визнає. Після поділу східної і західної християнських церков у 1054 р. загальнохристиянські Собори не проводилися. На наступ­них Соборах, що також вважаються католиками Вселенсь­кими, було прийнято кілька нових догматів і регламенто­вані специфічні католицькі обрядові практики.

Один з основних пунктів розбіжності в догматиці — дискусія щодо Святої Трійці. Згідно з католицькою до­ктриною Отець народжує Сина і разом з ним створює Дух. Питання про походження Святого Духа є й донині одним з найважливіших пунктів розбіжності між право­славними і католиками. Крім того, до моменту поділу церков Рим прийняв тільки 50 апостольських правил канонічного права з 85, затверджених Трулльським Со­бором 692 р. Відповідно не були визнані постанови цього Собору про засудження безшлюбності пресві­терів і дияконів, про заборону суботньої праці, про за­борону зображення Христа у вигляді агнця і т.ін. У ка­толицтві остаточно затвердилася й особлива практика причащання мирян одним тільки прісним хлібом (у православ’ї ще й вином).

Догматичні розбіжності і донині розділяють західну (Римсько-Католицьку) і східну (Греко-Православну) Церкви.

Католицька Церква має певні особливості.

1.  Вчення Католицької Церкви про «понадобов’язкові заслуги» святих перед Богом: ці заслуги складають своєрідну скарбницю, якою церква може розпоряджатися на свій розсуд.

2.  Практика індульгенцій — відпущень гріхів, що про­давалися церквою начебто з цього священного фонду.

3. З цим же пов’язане і католицьке вчення про Чис­тилище (прийняте на Флорентійському Соборі 1439 р.), де грішні душі горять в полум’ї, очищаються, щоб потра­пити згодом у Рай, причому термін перебування душі в чистилищі, знов-таки за молитвами церкви (за плату з боку родичів), може бути скорочений.

4.  Вчення про непорочне зачаття діви Марії, що існу­вало ще в IX ст. і зведене в 1854 р. у догмат.

5.  Догмат про непогрішність Папи в справах віри, встановлений у 1870 р.

Обрядовими особливостями західної (Католицької) Церкви порівняно зі східною (Православною) є водохрещення обливанням (замість православного занурення), миропомазания не над дітьми, а над повнолітніми, при­чащання мирян одним хлібом (хлібом і вином причаща­ються тільки духовні особи), прісний хліб (облатки) для причащання, хресне знамення п’ятьма пальцями, вжи­вання латинської мови в богослужінні та ін. Крім того, є й канонічні відмінності католицизму: безшлюбність усь­ого духівництва (у православ’ї тільки чернецтва), недо­пущення виходу з духовного звання, інститут карди­налів, першість Пап, заборона мирянам читати і тлума­чити Біблію (правда, тепер ця заборона послаблена), нерозривність шлюбу та ін.

§ 5. Історичні наслідки розколу християнства

Відчуженість між Римсько-Католицькою і Православ­ною Церквами збереглася донині, хоча колишні криваві зіткнення між їхніми прихильниками припинилися. Папська курія не раз намагалася, ціною дрібних посту­пок в обрядах, підкорити собі східні церкви. Так виникли Флорентійська 1439 р. і Брестська 1596 р. унії. Остан­ня охоплювала частину західнобілоруського і західноук­раїнського населення і мала на меті підкорити його като­лицькій Польщі; але ця унія протягом століть не пом’як­шувала релігійної ворожнечі, а ще більше підсилювала її.

Порушення зв’язку Сходу з Заходом згубно відбило­ся на обох цивілізаціях, коли тим доводилося зіштовхну­тися з ворогами. Ці відносини не відновлялися протягом декількох століть, що викликало припинення контакту західних церков із великими містичними і теологічними традиціями Сходу. З іншого боку, після виснажливих воєн із мусульманами і латинськими християнами Схід­ній імперії так і не вдалося повернути колишню мо­гутність, від чого постраждала й православна церква.

Організаційно східна церква розділилася на кілька галузей: грецьку, російську, сербську, вірменську, сірій­ську та ін. Значення російської церкви настільки зросло, що в XIV ст. у Москві був призначений власний патріарх. Але на відміну від більш пізніх західних деномінацій, ок­ремі галузі православ’я ніколи не суперничали між со­бою. Більш того, східна церква продовжувала розвивати­ся в духовній сфері, особливо в період, що передував за­воюванню Константинополя турками (1453 р.). Ченці Візантійської імперії розробили дисципліну, відому як ісихазм, що дозволяла досягати стану спокою і безтур­ботності.

У той час як східна церква удосконалювала духов­ність у теологічних міркуваннях і містичній практиці, західна розвивала відносини з політичними союзника­ми, що забезпечували їй виживання. Папа прагнув до­могтися підтримки франків, що навернулися в христи­янство в 496 р., коли їхній вождь Хлодвіг прийняв водохрещення. З тих пір франки надавали Риму військову допомогу в боротьбі з іншими народами ( християнами і нехристиянами), і Рим посилав у Галлію, Ірландію й Англію місіонерів і проповідників. Однак і через багато століть церкві доводилося боротися з безліччю язич­ницьких звичаїв і обрядів.

В ІХ ст. Карл Великий вжив додаткових заходів для підтримки церкви. За його наказами всі вівтарі, що не мали святих мощей, підлягали руйнуванню; клятви мож­на було давати тільки біля святих мощей; була введена заборона на канонізацію нових святих. Зміст цих заходів полягав у тому, щоб змусити духівництво більше орієнту­ватися на Рим, у той же час вони були покликані пока­зати, що тільки християнство є запорукою зв’язку між людьми. Карл заснував першу в Західній Європі систему народної освіти, наказавши всім єпископатам і монасти­рям відкривати церковні школи. За підтримки Карла Ве­ликого стали збиратися бібліотеки і писатися книги, ла­тинська літургія цілком оформилася і стала поширюва­тися на всій території держави.

Демонстрацією відданості Карла Великого римській вірі стала його коронація, що відбулася в 800 р., коли Папа Лев III проголосив його імператором римлян. У результаті утворилася держава, що ввійшла в історію як Священна Римська імперія германської нації. Коронація затверджувала незалежність Рима від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прийняття франкськи­ми правителями християнства.

Та все ж Заходові довго не вдавалося досягти стабіль­ності, властивої Східній імперії. Ще на початку IX ст. Європа була об’єктом зазіхань з боку скандинавських вікінгів, мадьярів, а також арабів, що захопили Іспанію. Війни викликали істотне скорочення населення і жахли­ву злиденність. Монастирські хроніки розповідають про епідемії і голод, жорстокості, масові смерті і навіть про численні випадки канібалізму. У цих важких умовах вла­да постійно переходила від королів до дрібної шляхти, що призводило до децентралізації Європи.

Коронація Карла Великого в 800 р. закріпила угоду між церквою і державою. Більше того, як і східні імпера­тори, західні стали вірити, що на них лежить священна місія. Якщо король, а тепер — імператор виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і справед­ливості, він забезпечував тим самим порятунок усьому своєму народові. У свою чергу, обов’язком єпископів стала підтримка королівських династій, зокрема, пора­ди королям відносно їхнього християнського обов’язку.

Питання до самопідготовки

1. Соціально-історичні причини виникнення християнства.

2. Виникнення та поширення християнства.

3. Загальні для всіх християнських церков догмати і культові практики.

4. Християнський «Символ віри».

5. Суть великого розколу християнства на західну і східну цер­кви.

6. Утворення західної і східної церков та його історичні на­слідки.