Розділ 5 Загальна характеристика національних релігій. Ранні національні релігії

§ 1. Загальна характеристика національних релігій

Розшарування суспільства на класи спричинило зміни у релігійній діяльності людей. На зміну старим релігіям прийшли нові. За своїм змістом вони були складніше релігій первісного суспільства, тому їх вважають розви­нутими. Усі розвинуті релігії можна поділити на три ос­новні підгрупи: ранні національні релігії, пізні національні релігії і світові релігії. Кожна з підгруп складає особливий тип або особливу форму розвинутих релігій. Порівняно з первісними розвинуті релігії мають певні нові риси.

По-перше, у цих релігіях головними об’єктами релі­гійного поклоніння стали вже не духи, а боги. Боги, в уявленні віруючих, — це свого роду «удосконалені духи», що сконцентрували владу як над природними стихіями і речами, так і над людьми. За цими релігійними переко­наннями саме боги освячують і захищають існуючий соціальний устрій.

По-друге, класове розшарування суспільства обумо­вило появу церкви як особливого ідеологічного апарату пануючого класу. Церква здійснювала збирання коштів на свої потреби, контролювала дотримання віруючими релігійних обрядів, пропагувала і насаджувала силою релігійні ідеї.

Ранні національні релігії. Релігійні вірування ранніх на­ціональних релігій охоплюють своїм впливом верхні і се­редні шари населення в межах однієї національної держа­ви. До ранніх національних релігій належать всі релігії, що у літературі позначаються за допомогою префікса «давньо-»: давньоєгипетська, давньоєврейська, давньо­грецька, давньоперська, давньофінікійська, давньо­римська та ін.

Можна визначити основні риси ранніх національних релігій.

1. Відсторонення офіційного культу від низів суспіль­ства. В усіх цих релігіях до культових дій не допускалися раби, а в окремих випадках — також і частина вільної бідноти (наприклад, у давньоіндійській релігії).

2. Порівняно мала живучість. Древні національні релігії існували лише в межах рабовласницького суспіль­ства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, вичерпували себе і дані релігії; їм на зміну прихо­дили пізні національні або світові релігії.

3. Політеїзм. Усі ранні національні релігії були по­літеїстичними. У величезній кількості богів звичайно виділялася невелика група головних, а серед останніх — верховний бог. Верховний бог шанувався як цар богів і людей, засновник і охоронець законів. Інші головні боги вважалися його помічниками і відповідали за окремі ділянки земного і «загробного» життя.

4.  Зародження вчення про загробне (посмертне) воз- даяння. Це вчення визнає посмертну нагороду для одних людей (праведників) і посмертне покарання для інших (грішників). На ранніх етапах розвитку воздаяння визна­валося не всіма релігіями.

5.  Обов’язковість і складність жертвопринесення. У жертву богам приносили різноманітні продукти і до­машніх тварин, дуже часто практикувалися і людські жертвопринесення.

Ранні національні релігії не збереглися до наших днів, але багато їхніх ідей і обрядів увійшли в сучасні релігії.

Пізні національні релігії. Це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом усі соціальні шари насе­лення в межах однієї національності. До цієї релігійної форми належить багато релігій, що існують у наш час: індуїзм, сикхізм, джайнізм (Індія), конфуціанство, дао­сизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія грома­дян Ізраїлю й осіб єврейської національності в багатьох країнах світу) та ін.

Релігіям цим притаманні певні спільні риси.

1.  Загальнонаціональний вплив, незалежно від соці­альної приналежності. Так, індуїзм, що прийшов у I ст. н.е. в Індії на зміну брахманізмові, у принципі зберіг по­клоніння тим же богам, що і раніше, але був ліквідова­ний поділ індусів на «єдино-» та «двічінароджених».

2. Пристосованість до соціально-історичних змін, завдя­ки чому багато пізніх національних релігій існують понині.

3. Сполучення багатобожжя з єдинобожжям. Біль­шість релігій цих типів є політеїстичними. Але серед них є й монотеїстичні (іудаїзм, сикхізм).

4. Спрощення жертвопринесення. Принесення в жертву худоби, птахів стало рідким явищем або зовсім було скасоване, не кажучи вже про людські жертвопри­несення.

5. Розвиненість вчення про загробне воздаяння. На цьому етапі розвитку релігії уявлення про загробне жит­тя отримали першорядне значення. Обіцянка небесної нагороди за хорошу поведінку у земному житті пошири­лася також на всі верстви населення.

§ 2. Ранні національні релігії стародавнього світу

Знайомство з релігіями стародавнього світу дозволяє зрозуміти походження багатьох важливих положень су­часних релігій та усвідомити генетичний зв’язок між ними. Деякі з древніх релігій вже давно не існують (ва­вілонська, єгипетська, грецька, етруська, римська), деякі збереглися до наших часів, стали національними (інду­їзм, джайнізм, сикхізм, зороастризм, іудаїзм, конфуціан­ство, синтоїзм) і навіть світовими (буддизм). Про древні релігії, що збереглися до нашого часу, йтиметься далі, а зараз звернімося до деяких вже віджилих або практично віджилих стародавніх релігійних систем з огляду на їхню довгу історичну традицію, розробленість, світоглядну відповідність умовам ранньокласових суспільств та їхній великий культуротворчий імпульс, що продовжується навіть у наші дні, хоча вже протягом тисячоліть ніхто цих релігій не сповідує. Ці релігії утворюють своєрідний «місток» між релігійними уявленнями та практиками первісних суспільств і сучасними релігіями.

Релігійні уявлення Давнього Єгипту. У релігії Давньо­го Єгипту, як і в первісних релігіях, вважалося, що навко­лишній світ складається з безлічі сил і істот, що взаємно доповнюють одне одного. Але в єгипетській релігії з’яв­ляється нова особливість — у ній послідовно проводить­ся дуалістичний принцип розуміння світу. У боротьбі двох начал — Добра і Зла формується й існує природа, суспільство і окрема людина.

З кінця 4 тис. до н. е. у Давньому Єгипті склалася си­стема адміністративно-територіальних провінцій — номів. У кожному з них існували свої, найчастіше зооморфні бо­жества, що вважалися заступниками даного нома. Тра­диційним було й шанування крокодила, корови, кота, яструба.

У різні історичні періоди в Давньому Єгипті роль голов­них загальнодержавних богів переходила від одного до іншого. Так, після об’єднання номів і державотворення наприкінці 4 тис. до н. е. на першому місці був бог Тот — бог Місяця, порядку, міри. Пізніше бог Тот стає загаль- ноєгипетським заступником вчених і переписувачів. У 3 тис. до н. е. центром Єгипту стає Мемфіс, головний бог якого Пта на декілька сторіч перетворюється на голов­ного загальноєгипетського бога. Близько 2700 р. до н. е. столиця переноситься у Геліополіс, і єгипетський панте­он починає очолювати бог Сонця Атум-Ра. У 2100 р. до н. е. центром стають Фіви, і загальноєгипетським стає головний бог цього міста, теж бог Сонця — Амон-Ра, що ототожнюється з вищою могутністю і царською владою. З розвитком соціальних відносин ускладнилися й функ­ції окремих богів: Анубіс був владикою загробного цар­ства, Сахмет уособлювала війну, Нейт — небосхил, Маат вважалася гарантом Правди, Справедливості і т.ін. Оста­точно оформився і землеробський культ, центральною персоною якого став бог Осіріс. Вважалося, що його вбив і розрубив на частини злий брат Сет, але Ісіда, дру­жина Осіріса, зібрала частини його тіла, а бог Тот воскре­сив Осіріса, який з того часу став щороку помирати во­сени і воскресати навесні, символізуючи землеробський цикл оранки, сівби і збирання врожаю.

Вже в епоху Древнього царства (V—IV тис. до н. е.) фараонів стали шанувати як богів. Щоб звернутися до фараона, необхідно було віддати йому вищі почесті — впасти на землю і поцілувати її. Ім’я фараона вже не можна було вимовляти, щоб не стати запідозреним у спробі магічно вплинути на нього через заклинання. Фа­раонів почали ховати у величезних пірамідах. Обряд по­ховання передбачав обов’язкове бальзамування, що мало на меті назавжди зберегти тіло для воскресіння.

Відповідно до уявлень древніх єгиптян у кожної лю­дини є цілих п’ять душ. Душа Шу (тінь) має активну за­хисну силу, наділяє свого власника життєздатністю, життєвою енергією. Людина наділяється цією душею при народженні богами. Душа Рен (ім’я) забезпечує зв’я­зок між ім’ям людини і її життєвим шляхом. Жінка на­роджує не лише дитину, але й її ім’я, що визначає по­дальшу долю людини. Ім’я пов’язує людину ще й з за­гробним світом, і його слід приховувати від недобрих людей. Душа Ба живе в серці людини і пов’язана з її тілесністю. Саме Ба регулює життєдіяльність організму, примушує старіти тіло людини, а після її смерті залишає тіло, перетворюючись на птаха. Душа Ка — таємничий двійник людини, що вселяється в її тіло з моменту наро­дження. Чим краще тіло буде збережене, забезпечене водою, їжею і магічними заклинаннями, тим довше душа Ка затримається в тілі. Нарешті, душа Ах-ах з’яв­ляється тільки після смерті тіла.

Після смерті душа з’являється перед Осірісом, тому що він є перший з покійних, заступник померлих. Вва­жалося, що можна забезпечити нормальне існування душі певними магічними формулами і свідченнями про доброчинне життя. Душі всіх померлих прагнуть потра­пити в сонячний човен бога Ра і разом з ним здійснюва­ти щодобовий рух небом. Але душі грішників опиняться в країні мороку.

Значною подією в історії Давнього Єгипту стала ре­форма фараона Аменхотепа IV (1419—1409 рр. до н. е.). Він скасував культи всіх колишніх богів і закрив присвя­чені їм храми. Натомість Аменхотеп увів культ бога Атона (сонячне сяйво), взяв нове ім’я Ехнатон і сам став вер­ховним жерцем. У фараона сконцентрувалася вся повно­та влади і прибутків від ритуальних пожертв, а старе жрецтво втратило при ньому свої соціальні і майнові по­зиції. Не дивно, що після смерті Ехнатона відбулася ре­ставрація колишньої релігійної системи, його ім’я було прокляте, вибудована ним нова столиця Ахетатон поки­нута, його реформи віддані забуттю і стали знову відомі лише після археологічного відкриття його гробниці в ХІХ ст. Широкій публіці більше відомі зображення й ім’я його дружини-красуні Нефертіті. З погляду релігієзнавства його реформаторські зусилля є винятковими — він пер­шим в історії людства прийшов до ідеї єдинобожжя, що потім стала ключовою для виникнення так званих релігій одкровення — іудаїзму, християнства й ісламу.

Зороастризм (маздеїзм, вогнепоклонництво). Ця древ­ня релігія виникла приблизно в VII ст. до н. е. в Персії (сучасний Іран). Її засновником вважається легендар­ний проповідник Заратуштра (грецьк. Зороастр), вис­ловлювання якого зібрані у священній книзі «Авеста». Зороастризм є першою в історії людства релігією, що цілком вільна від слідів первісних культів і спирається на етичні абстракції добра і зла, світла і пітьми. Таким чи­ном, для зороастризму характерний онтологічний дуалізм (онтологія — вчення про буття). Увесь світ уявляється ареною боротьби і протистояння двох начал. Світле, ду­ховне, добре, прекрасне начало уособлює бог Ахурамаз- да (грецьк. Ормузд). Темне, тілесне, зле, огидне начало пов’язане з богом Ангро-Манью (Ариманом). Обидва ці боги вважаються творцями світу.

Головною чеснотою в зороастризмі вважається орати землю і саджати рослини. Крім того, потрібно поклоня­тися вогню, робити добрі справи, говорити правду і не порушувати домовленостей. Найстрашніші гріхи — це вживання падла в їжу, протиприродні статеві зв’язки, спалення трупа. Все, що пов’язано зі смертю, вважається нечистим. Тому для зороастрійців характерний спе­цифічний ритуал похорону. Тіла померлих відносили в особливу вежу або в печеру і залишали там птахам або диким тваринам.

У зороастризмі вперше виникає лінійна концепція істо­рії, в якій зороастрійці розрізняли три епохи: Царство Аху- рамазди — епоха добра і світла; царство Ангроманью — епоха запеклої боротьби добра і зла; нарешті, епоха прий­дешнього життя, в яку після Судного дня здійсниться ос­таточна перемога добра над злом. Незадовго до Судного дня з’явиться Рятівник людства на ім’я Саушиант, який буде новим втіленням Зороастра. Ця ідея месіанізму згодом стане провідною в іудаїзмі і християнстві.

На відміну від більшості стародавніх релігій, зороас­тризм навіть у наші дні має своїх нечисленних шануваль- 7 0 ників (курди в Туреччині, Іраку, Ірані, невеликі групи віруючих у північно-західній Індії).

Релігійні уявлення античної Греції і Риму. Говорячи про античний світ, ми маємо на увазі Давню Грецію, Рим і елліністичні держави, в яких протягом тривалого пері­оду (приблизно з Х ст. до н. е. і до V ст. н. е.) розвивала­ся відносно спільна релігія. Як і у єгиптян, для релігії древніх греків і римлян були характерні сліди зооморфі­зму та фетишизму. Верховний бог Зевс легко перевтілю­вався у бика, лебедя, у золотий дощ, Аполлон — у вовка, Артеміда — у ведмедицю, Європа, одна з коханок Зевса, —  у корову і т. ін. Одночасно існувала віра в численних менш значних природних духів: водяних, польових і лісо­вих німф, духів вітру тощо. Взагалі релігія древніх греків і римлян відрізняється складністю і заплутаністю, викли­каними прагненням установити окреме божество-заступника для кожної гори, річки, струмка, лісу, населе­ного пункту, для кожного явища природи, для кожної професії і соціально значущої дії, для кожного психічно­го стану і морально-правового поняття. Поширення мав культ предків, а також культ героїв, що іноді вважалися навіть нащадками богів і людей (Геракл). Завдяки гар­монійному сполученню загальногрецьких і місцевих божеств у Давній Греції не було воєн на релігійному ґрунті.

Засобами залучення вищих сил на свою сторону були молитви, пожертви і магічні процедури. Антична молит­ва була простою і складалася з трьох частин: звертання до того або іншого божества; мотивації прохання у ви­гляді посилання на свою любов до даного бога або на за­слуги перед ним того, хто молиться, або навіть на погро­зу більше не звертатися до нього, якщо він відмовить; нарешті, викладу суті самого прохання.

Магія використовувалася головним чином у тих випад­ках, коли хотіли кого-небудь вилікувати або погубити. Лікувальна магія була пов’язана з культом Асклепія, а згубна — зі зверненням до богів підземного царства — Аїда (у римлян Плутона) та Персефони (римської Гекати).

Крім магії використовувалося і багато видів так званої мантики — пророкування за видимими прикметами (геомантія, хіромантія, фізіогноміка, астрологія і т.ін.). Залежно від застосовуваної техніки мантика поділялася на пророкувальну і ворожильну. Найпоширенішими способами було тлумачення волі вищих сил за снами, а також за висловлюваннями оракулів і піфій.

Вважалося, що душі померлих не знайдуть спокою в царстві Аїда, якщо тіло не буде поховане шляхом спа­лення на багатті або закопування в землю з виконанням відповідних ритуалів. Відповідно до античної релігії за­гробні долі померлих взагалі є однаково сумними, але якщо померлі за свого життя прогнівали богів, їм дово­диться сильно страждати в загробному світі. Так, Сізіф вічно повинен буде тягати на гору важкий камінь, що постійно зривається з вершини.

Антична міфологія. Багата антична фантазія втілила­ся в міфологічні картини світу. За Гомером і Гесіодом, на початку був тільки Хаос, з якого виникли Земля, Ніч, Морок, Світло, Ефір, День. Боги ототожнюються з тією або іншою стихією (Земля, Небо, Океан, Вітер) і уособ­люють абстрактні поняття — Кронос (Час) — син Геї (Землі) і Урана (Неба).

Важливе місце в первісній античній релігії займає за­борона канібалізму. Ця заборона виражена в алегоричній формі міфу. Кроносу передвіщено, що один з його дітей позбавить його влади, тому він заковтує дітей при їхньо­му народженні. Чудом врятований Зевс скидає Кроноса з Олімпу, змушує його відригнути проковтнутих раніше братів і сестер, а сам стає верховним богом, старшим бра­том або батьком інших богів: Посейдона — бога моря і води, Аїда і Персефони — владик підземного царства, Гефеста — бога вогню і патрона ковалів, Гестії — сестри Зевса і його дружини Гери — покровительки родини і домашнього вогнища.

Особливе місце в античному пантеоні займає бла­годійник людства титан Прометей. Він навчив людей користуватися вогнем і обробляти землю, прищепив ре­місничі навички. Оскільки люди тепер самі навчилися щось робити без участі богів, Зевс розгнівався на Проме- тея і звелів прикувати його до скелі, а свого орла посилав кожен день клювати печінку Прометея. Ця тема пізніше лягла в основу популярних грецьких трагедій.

Для юристів можуть становити інтерес родоводи бо- гинь-покровительок правосуддя. Це насамперед богині Феміда і Діке.

Міфологеми щодо них подавали нормативні взірці по­дальших правових міркувань, і посилання на них навіть слугували протягом століть аргументами при обґрунту­ванні законодавчих актів. Тому в сучасній науковій літера­турі вже стала звичною точка зору на грецьку міфологію як на досить авторитетне джерело знань про ранню фазу правового мислення. За версією ще античного міфографа Аполодора, походження Феміди і Діке може бути зобра­жено схемою:

Зазначимо, що в цій генеалогіі похідні від Феміди і Зевса діви Ори (Мир, Благозаконня, Правда) — рідні се­стри Мойр, які виготовляють нитку долі всіх подальших істот (Клото— та, що пряде; Лахесіс — та, що дає жереб; Атропос — Невідворотна, тобто та, що перерізає нитку життя).

Групування персоніфікованих у богинях понять не випадкове, а має цілком раціонально мотивований ха­рактер. Неважко збагнути уявлення древніх греків про соціально-політичні умови існування Правди, як молод­шої з Ор: до неї у світі вже існують Мир і Благозаконня. Спорідненість з Мойрами додає риси образу Правди — процесуальність, вигадлива випадковість відкриття в якийсь, точно невідомий смертним момент, та разом з тим — необхідність, неминучість, невідворотність, що зближує Діке з Атропос, а ще більше — із загадковою Ананке, що спочатку була символом доленосної нитки Мойр, а згодом категоризувала Необхідність взагалі. Фе- міда-Правосуддя зображується з пов’язкою на очах: Вона ніби сліпа, бо не хоче бачити ані краси, ані грошей, ані погрози силою, і орієнтується тільки на внутрішнє бачення Правди-Діке. Зовнішній зір їй замінює внутріш­ня робота розуму, який зважує всі «за» і «проти» певного правового рішення.

Релігія мала високий соціальний і правовий статус. Зокрема, храми богів надавали особливе право притул­ку — в них не можна було нікого переслідувати, вбивати або навіть виганяти з них. Державний характер релігії виявлявся в обов’язковій участі всіх громадян у святах, присвячених загальногрецьким і місцевим богам-заступ- никам міста (на зразок Афіни). Богам приносилися жерт­ви — як правило, це були бики, вівці, кози, півні та інші тварини. На знак особливої подяки — звичайно з наго­ди великих перемог — приносили в жертву 100 биків (ге­катомба). Після того як м’ясо жертовних тварин прожа­рювалося, вважалося, що богам вистачить і смачних за­пахів, а громадяни починали бенкетувати, не забуваючи вихваляти богів. Обов’язковим було й свято поминання душ покійних — Анфлетей (свято квітів). Воно приходи- лося на лютий і пов’язувалося з весняним пробуджен­ням землі. Кожний грек повинен був пам’ятати слова Ге- сіода: «Повільно меле млин богів, але старанно меле», тобто смерть прийде до всіх. Хоча смерть — це кінцева межа життя окремої людини, але вона не є кінцевою ме­жею людського роду. Тому наявність дітей — це знак прихильності богів, а бездітність —велике нещастя. Чис­ленні і здорові діти — свідчення ґречного життя предків. Таким чином, кожен живий несе тягар відповідальності як за свої гріхи, так і за гріхи своїх предків. У міфі з’яв­ляється уявлення про спадкоємний гріх, який персоні­фікується в понятті «Аластора». Саме на цьому понятті ґрунтуються повчальні легенди та трагедії Есхіла і Еврі- піда, присвячені спадкоємному гріху Едіпа, Електри та Антігони.

Існувала й традиція загальних трапез, що мали релі­гійний зміст (орфіки, піфагорійці). Взагалі вся етика древніх греків і римлян будувалася на релігійних уявлен­нях. Вважалося, що богам служать не стільки жертвами, скільки доброчесним повсякденним життям. Боги вима­гають щирості і моральної чистоти і переслідують за відхилення від правди і законів.

§ 3. Стародавні дохристиянські вірування в Україні

Стародавні дохристиянські вірування часто називають язичницькими або поганськими. Проте язичництво — це досить невизначене поняття, що виникло у церковному середовищі для позначення дохристиянських і нехрис- тиянських вірувань.

Історичні корені язичництва йдуть у кам’яний вік, а його елементи зберігаються й у наші часи. Матеріалом для вивчення язичництва є етнографічні дані — предме­ти народного прикладного мистецтва, обряди, хорово­ди, пісні, змови, заклинання, в яких збереглися фраг­менти древньої міфології. Труднощі вивчення язичництва обумовлюються нерівномірністю розвитку племен, що жили в епоху класового розшарування суспільства, коли із  середовища рівних общинників виділилися вожді і жерці, відбувалася консолідація племен і племінних культів.

Праслов’янське суспільство V—V! ст. досягло вищо­го рівня первісного ладу і завершило свій розвиток дер­жавотворенням Київської Русі. Лісостепове Середнє По­дніпров’я стало багатою і розвинутою областю, ядром Київської Русі з містами Києвом, Черніговом, Переясла­вом. У релігійному відношенні цей період характери­зується виникненням величезних святилищ під відкри­тим небом, що свідчить про багатолюдні загальноплемінні зібрання. Такі зібрання влаштовувалися в землеробські свята з пишними обрядами. Древні слов’яни поклоня­лися природним стихіям, вели родовід від тотемних тва­рин і приносили жертви легендарним предкам.

Найдревніші вірування засновані на обожуванні при­роди. У релігійній свідомості існувало два світи — реаль­ний світ і світ, населений божествами і душами предків. З одного боку, потойбічний світ сприймався як малодо- сяжний, куди міг потрапити тільки могутній чаклун, а з іншого — мислився як близький, часто відвідуваний, на­чебто це ліс або гори. Хазяїном іншого світу було божест­во — прабатько. У далеку епоху, коли основним заняттям було полювання, прабатьками вважали диких тварин. У кожного племені була своя священна тварина — тотем.

Основними тотемами були вовк і ведмідь. Вовк вва­жався могутнім захисником племені проти злих духів. (Навіть у наші дні в сербів і болгар збереглося колись за­гальнослов’янське ім’я Вовк — Вук, Вилко.) Хазяїном язичницького лісу, захисником від зла і заступником ро­дючості був ведмідь, бо з пробудженням ведмедя пов’я­зували настання весни. Серед домашніх тварин шанува­ли коня. Пізніше на зміну тотемним божествам прийшли людиноподібні боги і духи. Лісовик шанувався як хазяїн лісу, водяник — як хазяїн водойм, домовик — як хазяїн будинку. Слід було також шанувати і берегинь, що виливають на поля росу. Їх вважали господарками колодязів і струмків, а уявляли як напівдів — напівптахів. Пізніше берегині перетворилися на русалок, що живуть на дні озер і вночі виходять погойдатися на вітах дерев і по­грітися під місяцем. Серед домашніх божеств особливе місце посідали домовики — спочатку духи найперших хазяїв оселі. Віра в домовика тісно перепліталася з вірою в те, що померлі родичи допомагають живим. У свідо­мості людей це закріплювалося зв’язком домовика з піч­чю, тому що саме через димохід приходить і йде геть душа. Існували повір’я, що крім домовика про господар­ство піклуються дворовик, скотній, комірний, кутній боги. Зовсім інше божество жило в лазні, що у язич­ницькі часи вважалася нечистим місцем. Там жив бан­ник, здатний довести до ядухи, там залишали жертви навіям — злим душам померлих насильницькою смертю.

Утворення спільності слов’янської культури припа­дає на V—IX ст. У цей період формується міфологічно закінчена картина світу. Вважалося, що Земля спочиває на трьох головах Владики Пекла серед світового океану. У Нижньому світі палає Пекло, небеса простягаються над Землею, а оселя вищих сил — вічно сяюче «сьоме небо». На сході була домівка богів, на північно-заході — Край Зими і Смерті. За рікою закінчується світ людей, а за нею знаходиться інший світ — царина душ померлих предків, а над обома світами панують могутні боги. Вер­ховним божеством слов’ян був Рід — бог неба, грози, ро­дючості, що пересувається на хмарі, посилає на землю дощ, і від цього народжуються діти. Рід — володар Землі і всього живого, він є бог-творець. З Родом багато спіль­ного мають Стрибог і Сварог. Ім’я Стрибог означає бог- отець, його онуками вважалися вітри. Сварог шанувався як бог, що дав людям кліщі, завдяки чому люди почали обробляти залізо. Сварог пов’язаний з вогнем, який на­зивали «сварожичем». Супутницями Роду були Рожаниці — богині родючості і достатку, на їхню честь під час осіннього свята врожаю і на зимове сонцестояння влаш­товувалися бенкети. Місцем загальноплемінних молінь вважалися Лисі гори. На вершині пагорба знаходилося капище — місце, де стояв ідол-кап. Навколо капища йшов земляний вал, на вершині якого горіли вогнища. Другий вал був зовнішньою межею святилища. Простір між ними мав назву требище, там їли жертовну їжу і ста­вали співтрапезниками богів. Відправниками культу богів були жерці та носії священного знання — волхви. Поряд з ними існували відуни і відьми, що поклонялися темним божествам потойбічного світу. В язичницькій громаді були ще добрі або злі чаклуни і чаклунки. Вер­ховним главою язичницького культу в слов’янському племені значився князь. Похоронні обряди були різно­манітні, найбільш поширеною формою поховання було курганне. Похорон завершували стравою — бенкетом- поминками, і тризною — військовими змаганнями. Те й інше символізувало розквіт життя, протиставляло живих померлим.

З переходом слов’ян до землеробства особливу роль стали відігравати солярні боги (від лат. sole — сонце). Де­кілька сторіч одним з найшанованіших на Русі був Даждь- бог — бог світла, тепла, часу, врожаю. Даждьбога зобра­жували на колісниці, запряженій грифонами (крилати­ми левами з орлиними головами). Богом сонця був Хорс, чиє ім’я означає «коло». З культом Хорса був пов’язаний ритуальний весняний хоровод, а також звичай пекти на Масницю млинці, катати запалені колеса. Жіночими божествами родючості, весняного розквіту життя були Лада і Леля — богині незаміжніх дівчат, весни і першої зелені. До культу Матері-Землі сходить шанування Мо- коші — богині врожаю і жіночої долі.

Чоловічим божеством родючості, пов’язаним із Ниж­нім світом, був Велес — владика світу мертвих. Культ Ве- леса змінювався протягом часу, і з переходом до скотар­ства Велес перетворився на заступника домашніх тварин.

У розвинутій слов’янській міфології вищим богом став громовержець Перун. Перун мав вигляд сивого і златову- сого воїна, що їде небом і кидає стріли — блискавки. Пе- рун виступає як родоначальник слов’ян і заступник кня­зівської дружини. Крім цього, він шанувався як утілення вищої справедливості і правосуддя. У цій якості він іме­нується Правий (звідси походить Правда — персонаж в руських казках і легендах). Найвиразніше поклоніння Пе- руну відбилося в знаменитому Збручанському ідолі. Цей пам’ятник відбив погляди древніх на структуру світу та ієрархію богів.

Уніфікація язичництва була засобом становлення та зміцнення політичної самостійності Київської Русі. Тому перші християнські місіонери побачили на Русі не просте сільське марновірство, а високорозвинену язичницьку культуру зі складною міфологією, продуманим пантео­ном головних божеств, значною соціальною групою жер­ців і найголовніше — стійкою прихильністю переважної частини населення. Все це визначило досить тривалу і драматичну боротьбу християнської церкви з язичниць­кими традиціями, з елементами яких їй довелося прими­ритися і «вписати» їх у структуру християнського світо­гляду. Більш того, навіть невіруючі люди і сьогодні відда­ють данину язичницьким обрядам і святам, колядуючи, відзначаючи Масницю або день Івана Купали.

Питання до самопідготовки

1. Спільні риси релігій стародавнього світу.

2.  Чому більшість стародавніх релігій не збереглася?

3. Якими, на вашу думку, міркуваннями керувалися древні єгип­тяни, греки і римляни, вважаючи, що богиня Правди є доч­кою верховного божества?

4.  Що таке зороастризм?

5.  Спільні риси в античній і древньослов’янській міфології.

6.  Прояви стародавніх язичницьких вірувань у сучасному житті.