Розділ 1 Предмет і значення формальної логіки

1.1. Визначення логіки як науки

Кожній дорослій людині доводилося чути від інших і корис­туватися словами «логіка», «логічний», «нелогічно» і т.ін. Мож­на говорити про присутність у нашій свідомості своєрідної при­родної логіки — логіки здорового глузду, що дозволяє нам не ро­бити занадто грубих помилок у міркуваннях. Уже на рівні повсякденного вживання слів «логіка», «логічний» тощо маються на увазі такі характеристики міркувань, як їхня правильність, визначеність, послідовність, систематичність. Знання такої при­родної логіки ми засвоюємо з раннього дитинства, навчаючись рідній мові, спілкуючись з іншими людьми, читаючи книги — тобто, прилучаючись до світу культури. Іншим джерелом природ­ної логіки є досвід ігрової, практичної і теоретичної діяльності. Багатьом людям такої логіки цілком вистачає для вирішення за­вдань, що постають перед ними. Але якщо їх запитати, що ж саме здається їм неправильним у тому або іншому міркуванні, що вони вважають нелогічним і як саме слід це міркування випра­вити, вони не зможуть відповісти. Отут уже виявляється недо­статнім просто послатися на особистий досвід (він у всіх різний) або на те, що «так не міркують». Потрібно точно діагностувати помилку і вказати спосіб її усунення. А от для цього вже стає потрібною наукова логіка, що дозволить зробити переконливи­ми і надійними наші думки, оцінки, пояснення і рекомендації.

З цього приводу видатний американський логік Чарлз Пірс писав: «Далеко не всі люди мають бажання займатися логікою, тому що кожний з них почуває себе вже досить досвідченим у мистецтві міркування. Але ... ця задоволеність обмежена рамка­ми наших власних міркувань і не поширюється на міркування інших людей. Повного володіння здатністю робити висновки ми досягаємо лише в останню чергу після всіх інших наших здібно­стей, тому що вона являє собою не стільки природний дарунок, скільки довго і важко засвоюване мистецтво».

Є багато різних визначень наукової логіки — їх принаймні стільки ж, скільки протягом історії цієї науки було видатних мис­лителів, що зробили великий внесок у її розвиток. Так, родона­чальник європейської логіки Аристотель визначав її як «науку про доведення», перший реформатор логіки англієць Френсіс Бе­кон — як «науку про науку», французькі мислителі XVII ст. Анту- ан Арно і П’єр Ніколь — як «мистецтво мислити», німецький філо­соф XVIII ст. Іммануїл Кант — як «науку про універсальні правила вживання інтелекту», на початку ХХ ст. вже згаданий Чарлз Пірс — як «науку про знаки і правила їхнього перетворення», а на­прикінці цього століття вже інший американський філософ Річард Попкін — як «галузь філософії, що займається сутністю самого мислення». Причини такої розмаїтості у визначеннях наукової логіки полягають у різному розумінні цілей і практич­них завдань, на вирішення яких орієнтувалися в минулому і орієнтуються деякі вчені в наші дні. Тому матимемо на увазі тільки те спільне, у чому сходяться всі ці підходи. Таке узагаль­нення дозволяє запропонувати наступне визначення логіки.

Логіка є наукою про елементарні форми, принципи і методи правильного міркування.

Розглянемо це визначення докладніше, тобто, висловлюючися мовою самої логіки, «піддамо його аналізу». Аналізуючи дане виз­начення, ми ніби розбиваємо його на складові частини (струк­турні одиниці). Насамперед установимо, що в ньому є ключови­ми словами, які несуть основне значеннєве навантаження при роз’ясненні слова «логіка». Це слова: наука, елементарні форми, принципи, методи, правильне міркування.

Логіка насамперед є наукою про правильне міркування. На­ука — це система взаємно узгоджених і перевірених на практиці знань про якусь ділянку зовнішнього світу або про самих людей та їхні здатності. Але що таке «міркування»? Почнемо з прикладів того, що ми далі будемо називати міркуваннями:

Будемо розуміти під міркуванням будь-яке уявне перетворен­ня вихідних знань. Але міркування може бути правильним і непра­вильним. Будь-яка доросла людина, навіть якщо вона не вивчала логіку, подивившись на наведені приклади, відразу ж скаже, що перше міркування правильне, а два інших неправильні. Але чому вони неправильні, вона пояснити не зможе. Ці правила мірку­вання вивчаються саме в логіці, і ні в якій іншій науці. Тільки її основним завданням є відділення правильних способів міркуван­ня (виводу, умовиводу) від неправильних. Правильні міркуван­ня називають також обґрунтованими, послідовними або логічними.

Слід зазначити, що кожне міркування має певний зміст і певну форму. Зміст думки (втілене в ній знання) не справляє ніякого впливу на правильність міркувань, для якої істотною є лишь форма думки. Тому слід відрізняти формальну правильність міркувань від їхньої змістовної істинності. Істинність наявного у міркуванні знання залежить від його відповідності дійсному стану речей. Якщо наше знання не відповідає дійсності, воно є помилковим, хибним. Істинність і хибність знання належать до змісту наших міркувань і вони залежать не від логіки, а від прак­тичного і теоретичного досвіду. Тому формально-логічна пра­вильність міркування є необхідною, але ще недостатньою умо­вою його істинності і, відповідно, успіху його застосування в на­ступній практичній і теоретичній діяльності.

Відмінна риса правильного міркування полягає в тому, що від істинних засновків воно завжди веде до більш-менш істинного висновку. Правильні висновки дозволяють з наявного знання одержувати нове знання, причому за допомогою одного тільки «чистого» міркування, без будь-якого звернення до чуттєвого досвіду й інтуїції.Таким чином, правильність міркування дозво­ляє зберегти до кінця істинність вихідного знання. Однак якщо хоча б одна з підстав нашого міркування буде помилковою, пра­вильне міркування може давати в результаті як істину, так і не­правду. У свою чергу, неправильні міркування можуть від істин­них підстав вести як до істинних, так і до помилкових висновків.

Якщо міркування будується з помилкових засновків, воно може бути формально правильним і все ж таки помилковим. Та­ким, наприклад, буде міркування «Якщо в якій-небудь країні пра­вить король, то вона є монархією. У Німеччині править король, отже, Німеччина — монархія». Але у сучасній Німеччині немає короля, тому наведене міркування не має змістовного сенсу.

Щоб сформулювати правила, потрібно ясно розуміти, яки­ми бувають елементарні логічні форми, або структурні одиниці міркування. Повернемося до першого прикладу:

Усі люди смертні.

Сократ — людина.

Отже, Сократ смертний.

Усе це правильне міркування в цілому має відносно складну форму, що називається умовиводом. Але в даному умовиводі є складові частини, а саме три судження, виражені в трьох різних реченнях: «Усі люди смертні», «Сократ — людина», «Сократ смертний».

Прикладами інших суджень будуть вирази: «Сьогодні теплий день», «Віктор закінчив юридичну академію», «5 більше 3» і т.ін.

У свою чергу, кожне із суджень складається з ще більш дріб­них складових одиниць — логічних форм, що називаються по­няттями. У нашому прикладі це поняття «люди», «смертні», «Сократ», «людина». Іншими прикладами понять є: «планета Земля», «олівець», «сьома година вечора», «норма права» і т.п.

Логічна форма — це спосіб зв’язку між змістом частин, які входять у міркування.

Поняття логічної форми можна також пояснити на прикла­дах двох висловлень:»Усі яблуні — дерева» і «Усі юристи — адво­кати». За змістом вони різні, причому перше з них є істинним, а друге помилковим.Однак вони цілком однакові за їхньою побу­довою, тобто за логічною формою. Якщо ми замінимо в них усі змістовні компоненти висловлень латинськими літерами S і Р, то отримаємо в обох випадках те саме вираження: «Усі Sє Р». Це і є логічна форма розглянутих висловлень, у якій уже немає ніяко­го конкретного змісту. Коли ми говоримо про логічні форми міркування, маються на увазі кілька основних структурних оди­ниць: поняття, судження, умовивід. З цих елементів, як з цеглин і блоків, потім будуються більш складні конструкції думки: опи­си, гіпотези, доведення, теорії тощо.

Логічні форми міркування ще називають формами абстракт­ного мислення, відрізняючи їх від форм чуттєвого пізнання дійсності: відчуття, сприйняття і уявлення. Форми чуттєвого пізнання спираються на показання наших органів чуттів і утво­рюють первинний рівень відображення дійсності.

Відчуття — це «точечний» образ предмета, що доставляється нам якимось одним почуттям — зором, слухом, дотиком або нюхом. Сприйняття — комплексний образ предмета, утворений декількома відчуттями одночасно. Наприклад, коли ми зби­раємося з’їсти яблуко, то сприймаємо його форму, вагу, колір, потім смак і навіть хрускіт міцного яблука при надкушуванні. Уявлення — це збережене в нашій пам’яті сприйняття предмета. У якийсь момент у мене може, скажімо, не бути під руками ли­мона, але вже при одному слові «лимон» у мене може з’явитися відчуття кислоти в роті.

Відчуття, сприйняття і уявлення можуть сильно розрізняти­ся в різних людей. Вони дуже індивідуальні, суб’єктивні, і тому вивчаються не логікою, а психологією. Логіка ж орієнтується на абстрактні, над-індивідуальні, інтер-суб’єктивні форми мислен­ня. Так, у кожного з нас можуть розрізнятися уявлення про яб­луко, але поняття про нього в усіх нас те саме.

Теорії поняття, судження й умовиводів є першим рівнем вив­чення в так званій традиційній логіці. Щоб міркування було пра­вильним, воно насамперед має відповідати правилам утворення кожної з зазначених форм. У логіці взагалі надається першорядне значення формі міркувань, і на цій підставі її часто називають фор­мальною логікою. Своєрідність формальної логіки пов’язана пере­дусім з тією її основною особливістю, що в ній правильність мірку­вання залежить тільки від логічної форми цього міркування.

Уся формальна логіка ґрунтується на декількох вихідних те­оретичних підставах, або принципах правильного міркування. Принципами логіки вважаються прийняті в ній загальні правила міркування. Міркувати логічно правильно — значить міркувати відповідно до принципів логіки. Зокрема, у традиційній логіці, яку ми в основному вивчатимемо, до них належать:

-  принцип тотожності;

-  принцип несуперечності;

-  принцип виключеного третього;

-  принцип достатньої підстави.

Крім цих загальних принципів, у традиційній формальній логіці досліджуються численні методи, або способи утворення конкретних форм думки:

-   методи утворення понять (аналіз, синтез, узагальнення, обмеження, визначення, розподіл тощо);

-   методи утворення суджень (перетворення, протиставлення предиката, утворення складних суджень), методи дослідження їхньої істинності, модальності і т.ін.);

-   методи утворення умовиводів (дедукція, індукція, аналогія, редукція);

-   методи дій зі складними міркуваннями (висування гіпотез, доведення, спростування, побудови теорій і т. под.).

У логіці вивчаються не тільки формальні зв’язки в правиль­них висновках, але й деякі інші проблеми. До них належать з’ясу­вання змісту і значення мовних виразів, відношення між понят­тями, визначення понять, вірогідні і статистичні міркування, теорія помилок міркування, що включає розгляд паралогізмів, софізмів і парадоксів, формулювання методичних рекомендацій з побудови і порівняльної оцінки визначень і класифікацій, до­ведень і спростувань, проведення спорів і дискусій і багато інших питань.

Однак вивчення всіх цих питань є подальшою стадією після вирішення головного завдання логіки — дослідження форм, принципів і методів правильного міркування.

1.2. Основні історичні етапи в розвитку логіки

Для правильного розуміння предмета логіки необхідно хоча б коротке знайомство з її історією, оскільки предмет будь-якої науки визначається історією її розвитку.

В історії логіки чітко розрізняються такі основні етапи.

І.  Давня і середньовічна логіка. Цей етап охоплює період від початку формування традиційної логіки як науки в IV ст. до н.е. до появи перших спроб її реформувати в XVII ст.

II. Логіка Нового часу — приблизно із середини XVII до се­редини XIX ст.

III. Сучасна логіка — із середини XIX ст. до наших днів.

Підставою для розрізнення трьох основних етапів у розвит­ку формальної логіки є масштабні дослідницькі програми, що дозволили вивчати принципово нові можливості в аналізі і по­будові міркувань. Цим масштабним змінам супроводжував про­цес зростання й уточнення логічних знань, що у свою чергу при­водив до зміни уявлень про предмет логіки і можливості її засто­сування в інших науках і практичній діяльності.

І.  Давня і середньовічна логіка

Перші логічні дослідження почалися приблизно одночасно і незалежно одні від інших у різних давніх цивілізаціях: Старо­давній Греції (IV ст. до н.е.), Стародавній Індії і Стародавньому Китаї (ІІІ ст. до н.е.). Однак ні в Стародавній Індії, ні в Старо­давньому Китаї логіка не була розроблена так систематично, як у Стародавній Греції. Тому вони не справили великого впливу на розвиток світових філософських, наукових і освітніх традицій.

Перші вказівки на логічні принципи тотожності, несупереч- ності і виключеного третього зустрічаються в поемі давньогрець­кого мислителя Парменіда, присвяченій обґрунтуванню законо­давства його рідного поліса Елеї (кінець VI ст.до н.е.). Керуючись цими принципами, афінський мудрець Сократ (бл.470-399 рр. до н.е.) і його учень Платон (427-347 рр. до н.е.) заклали основи «діалектики» — науки про те, як ставити питання і давати відпо­віді, як індуктивним шляхом будувати визначення і розподіли понять, як їх тлумачити і як спростовувати помилкові судження. Однак у Сократа і Платона ще не було систематично розробле­ного вчення, а були тільки окремі спостереження і рекомендації логічного характеру.

Основоположником європейської логіки вважається Аристотель (384-322 рр. до н.е.) — філософ і вчений-енциклопедист, який, зо­крема, може вважатися й основоположником теорії держави і пра­ва. Серед багатьох творів він написав низку трактатів на теми логіки, що згодом були зібрані в єдиний збірник творів під загальною на­звою «Органон» (знаряддя думки). Цей збірник містить у собі такі твори:»Категорії», «Про тлумачення», Перша і Друга «Аналітики», «Про софістичні спростування», «Топіка» і «Риторика».

Викладене в цих трактатах вчення Аристотеля в багатьох відношеннях не втратило свого теоретичного значення до наших днів, бо є фундаментом традиційної логіки. Зокрема, трактати «Категорії»і «Про тлумачення» — це перші спроби пояснити, що таке поняття, судження й істина; «Аналітики» присвячені теорії дедуктивних умовиводів і доведень; трактати «Про софістичні спростування», «Топіка» і особливо « Риторика» мають виразну практико-юридичну спрямованість. Оскільки ритором називала­ся людина, що виступає в суді, то й аристотелівську риторику варто розуміти як науку для тих, хто виступає в суді. У «Риториці» Аристотель звертається також до питань законодавчої техніки, прийняття судових рішень і виховання дисципліни міркування в юристів.

Особливістю логіки Аристотеля була орієнтація на дедуктив­не міркування (силогізм), яке здійснюється шляхом переходу від загальних положень до окремих випадків. Сам Аристотель і його учні ще не застосовували термін «логіка», а називали цю науку «аналітикою».

Однак перші спроби відмовитися від аналітики Аристотеля почалися вже приблизно через півсторіччя після його смерті (по­чинаючи з III ст. до н.е.) у так званих стоїків (Зенон Кітійський, Діодор Кронос, Стільпон), що запропонували більш прості спо­соби утворення умовиводів, побудови й аналізу доказів. Це стоїки для позначення аналитіки ввели термін «логіка» (від багатознач­ного слова «логос» — «думка», «розум», «слово» і навіть «закон»), яким ми користуємося й донині. На їхнє логічне вчення орієнту­валася система юридичної освіти в Стародавньому Римі в епоху Республіки (II—I ст. до н.е.), тоді як праці Платона й Аристоте­ля залишилися на другому плані. У Римі логікою зайнялися юри­сти (Сенека Старший, Цицерон, Квінтіліан), які вперше стали об­говорювати теоретичні питання її застосування до діючих право­вих відносин, норм та інститутів. Саме в цей період римські юристи спробували здійснити систематичну класифікацію пра­ва і визначити загальні норми, пристосовані до окремих ви­падків. Одним з перших юристів, що систематично застосовував логіку до права, став Квінт Муцій Сцевола (помер у 82 р. до н.е.). Цю тенденцію поглибив вже в імператорський період великий юрист і викладач права середини II ст. Гай, який прагнув вивес­ти загальні принципи, що належать до всього права. Подібні гра­нично широкі норми (regulae) узагальнювалися із сукупності од­норідних судових рішень.

Проте вже на початку середніх віків твори стоїків були втра­чені, і завдяки перекладам на латинську мову і коментарям з VI аж до середини XVII ст. вищим логічним авторитетом знову став вважатися Аристотель. Зокрема, з часів кодификації римського права візантійським імператором Юстиніаном у праві стали широко користуватися дедуктивним методом. Перевага дедук­тивного виводу для права полягає в демонстративній необхід­ності висновку й однаковості застосування правових норм.

В епоху середньовіччя разом з відкриттям спочатку в Болоньї, а потім і в багатьох інших європейських містах університетів логіка (часто називана діалектикою) стала обов’язковим предме­том навчання. Цей період часто називають схоластикою (від грецького schole, звідси схоластика). Професор Паризького університету П’єр Абеляр (1079 — 1142) у працях «Діалектика» і «Так і Ні» розвинув діалектичну техніку дискусії, аналізу аргу­ментів і прийняття рішень щодо найбільш складних і гострих питань богослов’я. Учені схоласти Петро Іспанський, Дунс Скот, Вільям Оккам у XIII — XIV ст. довели до максимальної доскона­лості мистецтво підрозділів, визначень, доведень, а також техніку аргументування в учених диспутах. Як зазначає сучасний історик права Г. Берман, усе це дуже придалося для розробки західно­європейської юриспруденції, для якої схоластична логіка стала на тривалий час головним методом.

ІІ.  Логіка Нового часу

З початком епохи Відродження у XVI ст. в логіці намічають­ся перші спроби відійти від схоластики і покладеної в її підгрун­тя аристотелівської логіки. Так, П’єр де ла Раме, або Рамус (1515­1572), професор Паризького університету, що загинув під час так званої Варфоломіївської ночі, наголошував: «Усе сказане Арис- тотелем — хибне» і запропонував свою версію несилогістичної дедуктивної логіки і теорії риторичних доказів.

Критика схоластики особливо загострилася на порозі Нового часу (XVII ст.), часу становлення досвідних наук, природознав­ства і розквіту національних систем права. Основоположником філософії Нового часу є видатний англійський юрист (лорд- канцлер, що відповідає посаді Голови Верховного Суду — High Court of Chancery) Френсис Бекон (1561 — 1626). Займаючись за дорученням королеви Єлизавети уніфікацією неписаного зако­нодавства Англії і писаних законів Шотландії, Бекон зіштовхнув­ся з проблемою логічного виводу загальних положень з окремих випадків (прецедентів). Головний метод такої нової логіки він знайшов в індукції. Теорію індуктивної логіки Бекон виклав у вигляді афоризмів у творі «Новий Органон», уже самою назвою спрямований проти «Органона» Аристотеля. Критикуючи си­логістику Аристотеля, Бекон запропонував замінити її індукцією, що навчає тому, як поступово, від одиничних фактів і часткових положень можна переходити до загальних положень, тобто за­конів у широкому розумінні слова «закон». Створення теоретич­них основ індуктивної логіки Беконом можна вважати початком другого етапу розвитку логіки, ознаменованого рішучим про­грамним поворотом її теорії до практики.

Іншою впливовою тенденцією до відмови від аристотелів- ськой логіки став проект її математизації. Уперше питання про її бажаність ще на початку XVII ст. висловив у найбільш загальній формі французький юрист за освітою, а потім філософ і матема­тик Рене Декарт (1596-1650), основоположник раціоналізму Но­вого часу. Його послідовник, теж юрист, філософ і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) запропонував математи­зувати саму мову, якою висловлюються людські міркування, і побудувати своєрідне обчислення думок. Ідея математизації до­сить проста і приваблива. Люди сперечаються між собою, граю­чи на різних відтінках змісту слів. Для усунення суперечок Лейбніц пропонував кожному слову приписати точне значення і позначити сукупність слів символами, а між ними розставити спеціальні логічні позначки, схожі на математичні. Точно викла­дені таким чином думки гарантують надійність висновків і наслідків. Для цього потрібно виразити їх універсальною мовою науки («універсальної характеристики»), що дозволить потім по­будувати логічне обчислення. Ідеї символізації і обчислення ста­ли філософським фундаментом символічної логіки. Проте вона стала оформлюватися тільки в середині XIX ст., бо не виклика­ла широкого інтересу ні за життя Лейбница, ні за життя його най­ближчих послідовників Готфріда Плуке (1716 — 1790), Йоганна Ламберта (1728 — 1777) і Соломона Маймона (1753 — 1800), який запропонував сам термін «математична логіка» . Більш того, вже в XVIII і особливо на початку XIX ст. вони викликали сильний опір з боку так званих «класичних німецьких філософів».

Так, Іммануїл Кант (1718 -1802) вважав, що формальна логіка Аристотеля є настільки добре розробленою, що її вже неможли­во далі вдосконалювати. Саме Кант першим наголосив тезу про формальність логіки. Протилежної точки зору дотримувався інший німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831), який у своєму головному творі «Наука логіки» запропону­вав відмовитися від формальної логіки з її принципами тотож­ності, несуперечності і виключеного третього на користь змістов­ної логіки, принципами якої є «діалектична» тотожність проти­лежностей (суперечність), переходу кількісних змін у якісні і діалектичного заперечення — через послідовну зміну тези, анти­тези і «зняття» протилежностей у єдиному синтезі. У такому ро­зумінні логіка перетворювалася на універсальну науку про за­гальні принципи буття (онтологію), теорію пізнання (гносео­логію) і суспільного розвитку (соціальну філософію, філософію права і філософію історії). Її предмет і функції надмірно розши­рювалися, а методологічне значення — надмірно перебільшува­лося. Але у своїй «революції» у логіці Гегель не враховував того, що логіка не повинна підмінювати собою інші науки і відповідати на питання про зміст — вона не говорить нам про те, «що» саме перед нами, і тим більше про те, «як це щось виникає» (це завдан­ня конкретних наукових дисциплін). Логіка може говорити лише про те, «як потрібно міркувати» про даний предмет, щоб бути однозначно зрозумілими іншими людьми. Якщо ми втрачаємо тотожність предмета думки, то тим самим припускаємо мож­ливість тлумачити його як завгодно, аж до суперечності, і в ре­зультаті створювати видимість обґрунтування чого завгодно.

Цим застереженням не надали значення К.Маркс, Ф.Ен- гельс, Г.В. Плеханов, В.І. Ленін, Й.В.Сталін, які багаторазово заявляли про ущербність ідеалістичної гегелівської діалектики і плідність так званої матеріалістичної діалектики, а також про своє бажання дати її короткий виклад, але так і не виконали своїх обіцянок і тим більше не сформулювали її закінченої теорії (хіба що за винятком Сталіна, який дав примітивний нарис діалекти­ки у «Короткому курсі історії ВКП(б)»). Такої теорії не створи­ли і їхні численні послідовники, незважаючи на те, що протягом багатьох десятиліть з часу проголошення марксизму офіційною світоглядною та ідеологічною доктриною в СРСР (1922 — 1991) вийшла друком величезна література, присвячена діалектичній логіці. Висловлені в ній точки зору не піддаються зведенню до за­гального результату, шокують своєю залежністю від політико-ідео- логічної кон’юнктури й у кінцевому результаті свідчать про еле­ментарне нерозуміння завдань і реальних можливостей логіки.

Оскільки відстоювана Гегелем і марксистами діалектика має на меті аналіз змістовної сторони пізнання, остільки вона в кра­щому разі стає частиною загальної філософії — теорією пізнан­ня, а в гіршому — намагається підмінити собою спеціальні дис­ципліни в їх методологічній і прогностичній функціях і тим самим втрачає основний предмет логічного дослідження. Ще за життя Гегеля чеський філософ Бернард Больцано (1781 — 1848) показав безпідставність таких домагань діалектичної логіки. Вже в наші дні одним з найбільших філософів і логіків ХХ ст. Карлом Поп- пером (1902 — 1994) було доведено, що «діалектична логіка» є формально «переповненою» системою, оськільки в ній одночас­но виводяться ствердження і заперечення одних і тих самих по­ложень, а фактично припускаються будь-які наслідки. Тому немає достатніх підстав взагалі відносити запропоновану Гегелем і марксистами версію «діалектичної логіки» до сфери логічного знання.

З цього не випливає, що діалектична логіка взагалі непродук­тивна в будь-якій її формі. Якщо повернутися до її античних і середньовічних джерел, діалектична логіка цілком вписується в контекст сучасних логічних теорій діалогу й аргументації. Зокре­ма, під назвою «прагмадіалектика» її розробляє творча група су­часних логіків в Амстердамському університеті (Франс ван Ееме- рен, Роб Гроотендорст, Тьярк Крюгер та їхні учні), з якою співро­бітничають українські вчені.

ІІІ.   Сучасна логіка

Незважаючи на всі проекти відновлення логіки, її традиційна форма, заснована на аристотелівській силогістиці, з різними модифікаціями і доповненнями теорією індуктивних виводів, усе-таки залишалася пануючою формою логіки до середини XIX ст. Прикладом можуть служити «Система логіки силогістичної та індуктивної» Джона Стьюарта Мілля, академічні курси логіки німецьких учених Християна Зігварта, Йозефа Тренделенбурга,

Вільгельма Вундта, російського логіка О І. Введенського та ін. Особливістю цих курсів був психологізм — спроба поєднати логічну теорию з психологією мислення як підставою логіки. У результаті цього межі між логікою і психологією стали розмитими.

З різкою критикою психологізму в ХХ ст. виступив німець­кий математик і філософ Едмунд Гуссерль (1859—1938). Його праці «Логічні дослідження» (1900) і «Філософія як точна наука» (1910-1911) багато в чому сприяли утвердженню ідей математич­ної логіки. З його погляду, психологізм приречений на супереч­ності і внутрішню парадоксальність, бо він ставить під сумнів об’єктивність логіки і робить її відносною, підриваючи фор­мальні умови правильності висновку, а у кінцевому результаті — і саму ідею істинного знання. Так само різко Гуссерль відкинув і натуралізм — прагнення звести інтелектуальні дії до фізіоло­гічних процесів і тим самим перетворити логіку на одну з галу­зей природознавства

Починаючи із середини XIX ст. почастилися спроби все більш широкого застосування методів так званої символічної, або математичної, логіки. Її розвиток пов’язаний із працями вже згадуваного чеського філософа Бернарда Больцано, шотландця Августа Де-Моргана (1806 — 1871), англійських логіків Джорд- жа Буля (1815 — 1864), Вільяма Стенлі Джевонса (1835 — 1882), Бертрана Рассела (1872 — 1970), німецьких математиків і логіків Ернста Шредера (1841 — 1902), Готлоба Фреге (1848 — 1925), Да­вида Гільберта (1862 — 1943), італійця Джованні Пеано (1838 — 1932), американця Чарлза Сандерса Пірса (1839 — 1914), росій­ських логіків П.С. Порецького (1846 — 1907), М.О. Васильєва (1880 — 1940) та ін.

Разом зі створенням символічної, або математичної, логіки почався третій етап в історії логіки, пов’язаний із широким за­стосуванням методів обчислень і формалізованих мов. Вивідне знання, одержуване за допомогою символічної логіки, за своїми внутрішніми характеристиками подібне знанню, що здобу­вається шляхом традиційної логіки — воно є знання дедуктивне. Однак воно якісно відрізняється своїм граничним абстрагуван­ням від конкретного змісту висловлень. Завдяки формалізації логічних дій у математичній логіці було відкрито багато нових закономірностей, знання яких потрібно при вирішенні багатьох складних завдань математики, кібернетики, математичної лінгвістики, при аналізі і синтезі електронних мікросхем, у теорії і практиці програмування, у процесах планування і прийняття рішень тощо.

Для розвитку логіки ХХ століття величезну роль зіграв Людвіг Йозеф Вітгенштайн (1889—1951), англо-австрійський філософ і логік. У його «Логіко-філософському трактаті» (1921) була викла­дена програма «логічної терапії» — розвитку логіки як інструмен­та прояснення змісту вживаних у науці виразів природної мови.

Ці ідеї були сприйняті представниками логічного пози­тивізму, об’єднаних у так званому «Віденському гуртку» (1929 — 1938), що приділили велику увагу аналізові мови науки, прагну­чи звільнити її від нечіткості і двозначності, властивих природ­ним мовам. «Віденський гурток» очолив професор філософії індуктивних наук Моріц Шлік, навколо якого утворилася дослід­ницька група (філософи Рудольф Карнап і Вальтер Крафт, мате­матик Курт Гьодель, фізики Філіп Франк і Ганс Райхенбах, логік і соціолог Отто Нойрат). Не входячи до складу гуртка, у його дискусіях часто брав участь Карл Поппер. Програму «Віденського гуртка» було викладено в 1930 р. під назвою «Наукова концепція світу» в журналі «Erkenntniss» («Знання»). Відповідно до цієї про­грами логіко-математичні висловлення є аналітичними істинами, що не залежать від досвіду й утворюють первинну множину до­стовірних принципів, незалежних від світу фактів і подій. На відміну від них емпіричні речення конкретних наук обов’язково повинні бути експериментально перевіреними (верифіковани- ми). Всі висловлення, що не є аналітичними істинами логіки і математики і не можуть бути верифіковані в досвіді і стати син­тетичними істинами, є просто безглуздими.

Ідеї «Віденського гуртка» про плодотворність зв’язку сим­волічної логіки з конкретними науками дуже вплинули на амери­канську, англійську, а починаючи з 60-х рр. ХХ ст. — і на вітчизня­ну наукову думку. Сучасна математична логіка — це безліч різних логічних систем (індуктивна, ймовірнісна, комбінаторна, конструк­тивна, багатозначна, модальна, часова, деонтична і т.ін.), кожна з яких належить до різних предметних галузей і класів завдань.

Процес подальшої спеціалізації і диференціації цих теорій свідчить про постійний прогрес логіки.

Зокрема, ідеї логічного позитивізму вплинули на формуван­ня «чистого вчення про право» австро-американського теорети­ка Ганса Кельзена, на формування сучасної аналітичної філо­софії права (Х.Л.А. Харт) і на формування сучасної деонтичної логіки (Г.Х. фон Врігт, К. Алчуррон, Е. Булигін та ін.).

Істотний доробок у дослідження логічних проблем права здійснили відомі українські юристи і логіки — професор Націо­нальної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого В. О. Жеребкін (1921-2002), який викладав у ній протягом майже 50 років; директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України академік М.В. Попович; завідувач сектору логіки і ме­тодології наукового пізнання цього ж Інституту професор А. Т. Ішмуратов; декан філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка професор А.Є. Конверський та професор цього ж університету І. В. Хомен- ко; професор Національної академії Міністерства внутрішніх справ України О. І. Гвоздік; професор Чернівецького національно­го університету ім. Юрія Федьковича А. А. Козловський; доцент Одеської національної юридичної академії Л. М. Сумарокова; професор Національного університету Міністерства внутрішніх справ у Харкові О. В. Тягло та ін.

1.3. Місце логіки серед інших наук

Логіка і за своім походженням, і за траєкторіями подальшо­му розвитку, і за своїм предметом є переважно філософською наукою, причому найбільш фундаментальною з усіх галузей філософії. Адже уся філософія побудована на міркуваннях, а чи є вони правильними — це визначається ступенем їхньої відпо­відності логічним принципам. Однак оскільки будь-яка серйоз­на діяльність пов’язана з міркуванням, і в кожній науці маються свої власні традиції і авторитетні зразки міркувань, остільки в метафоричному сенсі будь-яка конкретна наука може бути назва­на прикладною логікою.

Дуже часто логіку відносять до наук про мислення, але тут потрібне уточнення.

Мислення як процес відображення об’єктивної і суб’єктив­ної реальності (зовнішнього і внутрішнього світу людини) варто відрізняти від міркування — тільки однієї зі сторін мислення, що піддається суворому аналізу і контролю. Наукою про мислення є насамперед філософія, що ставить питання: як і чому, внаслідок яких причин виникають форми мислення, як вони розвивають­ся, за якими загальними законами у мисленні здійснюється пе­рехід від незнання до знання? Тому філософія обов’язково погод­жує ці питання із законами реалій зовнішнього світу природи, суспільства і людської свідомості. Формальна логіка також має справу із законами (принципами) організації думки, але ці зако­ни належать тільки до способу стійких зв’язків думок між собою, слідування яким забезпечує ефективність розуміння, спілкуван­ня і дії. При цьому будь-яка логічна система завжди пов’язана з якоюсь філософською теорією, оськільки саме від вихідних філо­софських установок залежить, на що саме орієнтуватиметься дана логічна система: на слова, на думки або на предмети, яви­ща і процеси об’єктивної дійсності; чи буде вона вирішувати за­вдання суто теоретичного або суто практично-прикладного чи змішаного характеру.

Полем сходження філософії і логіки в питаннях мислення є проблема істини. Філософію цікавлять питання про визначення і походження істини, її критерії, способи її перевірки, закони її розвитку, відмінності істини від неправди й омани і т.ін. Філо­софське розуміння істини спирається на загальний контекст соціально-культурного знання.

Логічне розуміння істини підкоряється філософському, але має свою специфіку. Логіка не цікавиться способом становлення і перевірки істини, а розглядає вже готове, перевірене на істинність знання, розробляючи засоби збереження, організації, впорядку­вання і передачі цього знання. Завдання логіки полягає в з’ясу­ванні необхідних умов, дотримання яких гарантує правильність взаємозв’язку істинних думок і дозволяє правильно розібратися в ситуації зіткнення між істинною, помилковою і хибною думками і вказати способи виправлення можливих помилок у міркуваннях. Таким чином, логіка щодо філософії має відносну самостійність. Власне логічний підхід до процесів мислення полягає у виявленні, аналізі і конструюванні стійких розумових структур, що сприяють адекватному й ефективному пізнанню і діяльності.

Будучи наукою про форми, принципи і методи правильного міркування, логіка лише частково стикається з комплексом інших наук про мислення (педагогіка, психологія, соціологія, фізіологія вищої нервової діяльності тощо). Оскільки логіку цікавлять тільки інваріантна, формально-структурна і формаль­но-процедурна сторони мислення, а не сам процес мислення в його змістовних аспектах, вона й тут має істотну специфіку, про яку потрібно завжди пам’ятати.

Логіка насамперед відрізняється від педагогіки, що досліджує і впроваджує методи виховання і розвитку мислення у дітей. Саме завдяки педагогіці усі сучасні дорослі люди є носіями природної логіки. Трохи інший, змістовно-функціональний аспект мислен­ня цікавить психологію, в якій досліджуються варіації мислен­ня залежно від індивідуальних розходжень, причому не тільки у дітей, але й у дорослих. Логіка відрізняється від психології тим, що не займається вивченням таких видів мислення, як навчан­ня, запам’ятовування, фантазії, здогадки і т.ін., її цікавить тільки процедурна сторона процесів аналізу мислення й обґрунтуван­ня (аргументації). У логіці вивчається загальна сутність, а не ча­сткові прояви «обгрунтовування». У ній не вивчається, чому люди думають так-то і так-то, а формулюються правила, користуючись якими можна встановити, чи є конкретний фрагмент доведення спроможним і несуперечливим, тобто чи може він служити за­вданням інтерсуб’єктивного обґрунтування.

Соціологія мислення вивчає особливості мислення і пізнан­ня у представників різних громадських і професійних груп — власне логіку це не цікавить. Нарешті, логіка далі всього відстоїть від фізіології вищої нервової діяльності (нейрофізіології), що досліджує електрохімічні процеси, які відбуваються в мозку лю­дини при здійсненні розумових дій. Інша справа, що логіка тут може використовуватися, як і в усіх інших науках, для моделю­вання предметної галузі нейрофізіології.

Набагато більше логіка взаємодіє із загальною теорією мови, або лінгвістикою, особливо з так званою структурною лінгвісти­кою і теоріями мовленнєних актів і комунікації. Справа в тому, що будь-яка національна мова містить у собі систему досить точ­них правил, певну «внутрішню логіку», що виробилася стихійно завдяки необхідності людей розуміти один одного. Однак і тут специфіка логіки проявляється в тому, що вона відносно неза­лежна від природних людських мов, від їх історично сформова­них словників і способів утворення слів і речень. Зв’язок між мовознавством і логікою починається і закінчується тим, що підстави, які ми наводимо для доведення наших висновків, завжди виражені якоюсь мовою. Але логіка має справу не із са­мими морфологічними і синтаксичними словесними одиниця­ми мови, а з відносинами між іменами (поняттями) або речен­нями (судженнями). Якщо мовознавство не цікавлять формальні умови забезпечення істинності речення або сукупності речень (тексту), то для логіки це одне з найважливіших завдань теорії виводу. Логічний вивід розглядається як процес, що дозволяє нам установити істинність деякого судження, названого висновком доведення (умовиводу), на підставі істинності інших суджень, що роблять даний висновок очевидним. Тому логіку можна охарак­теризувати як філософську науку, що досліджує умови, за яких дане судження або група суджень дозволяють правильно вивес­ти з них деяке інше судження.

Дуже тісні зв’язки склалися у сучасної логіки і математики, причому ще в першій половині ХХ ст. інтенсивно обговорюва­лося питання про те, чи не є логіка частиною математики, або чи не є математика частиною логіки. На обидва ці питання зреш­тою була дана негативна відповідь, однак фактом є те, що сучас­на логіка нерідко ототожнюється з математичною логікою, яка залежно від конкретних програм окремих дослідників і розв’я­зуваних ними проблем тлумачиться то як частина математики, то як частина філософії. Виявилося, що математика не зводиться до логіки, оскільки для побудови математики необхідні аксіоми, які встановлюють існування в реальності певних об’єктів. Але такі аксіоми мають уже не логічну, а філософську (онтологічну) і предметно-практичну природу. Цей факт історії логіки дає підставу стверджувати, що тим більше не зводяться до логіки інші конкретні наукові дисципліни, зокрема правознавство.

В її сучасній математичній формі логіка також тісно пов’яза­на з інформатикою і через неї з кібернетикою — наукою про за­гальні принципи управління і зв’язок у будь-яких галузях: у техніці, у живих організмах, у суспільстві. Основоположник кібернетики американський математик Норберт Вінер вважав, що кібернетика була б неможлива без математичної логіки. У кібер­нетиці велике значення мають релейно-контактні схеми, що мо­делюють реальні логічні операції людського міркування. Мате- матико-логічний опис цих операцій, у свою чергу, сприяє деталь­ному аналізові логічної побудови людської думки і відкриває нові можливості автоматизації розумових дій аж до створення так зва­ного «штучного інтелекту». Завдяки ж «штучному інтелектові» стає моживим створення правничих інформаційно-пошукових та експертних систем, комп’ютерного моделювання судових про­цесів тощо.

Але з усіх наук саме юриспруденція дала найбільш значний первісний імпульс до розвитку логічних досліджень, а потім про­тягом усієї наступної історії логіки постійно запозичала в неї тех­нологію міркування й у свою чергу ставила перед нею нові тео­ретичні і практичні завдання.

Зокрема, теоретико-правнича, правотворча і правозасто- совна діяльність постійно зіштовхується з проблемою розмежу­вання того, що є, і того, що має бути (проблема співвідношен­ня «сущого» і «належного»). Традиційна логіка практично не мала справу з нормами права, у кращому разі ототожнюючи їх із загальними дедуктивними засновками силогізму. Вона мала справу виключно з оповідальними реченнями або з логічними функціями висловлень, підстановками яких є такі речення. Самі ці речення оцінювалися тільки як істинні або хибні (по­милкові), оскільки аналізувалися тільки речення, що не вира­жають ступеня і характеру ціннісного ставлення до дійсності. Однак у праві постійно доводиться зустрічатися саме з оцінка­ми («законно», «заборонено», «дозволено», «несправедливо» тощо), з нормами («так-то вчиняти не можна», а от «так-то при таких-то обставинах можна» або навіть «слід обов’язково так- то робити»); з імперативами і, нарешті, з висловленнями різних рішень, розпоряджень, вироків, що є не описами дійсності, а розпорядженнями стосовно того, що повинно відбутися в дійсності. Для аналізу всіх цих нових для логіки сюжетів у ХХ ст. стали розроблятися логіка норм і оцінок, логіка розпоряджень (команд) і деонтична логіка.

У XX ст. з’явилося багато інших некласичних систем: так звані логіки часу, місця, причинності, дій, переваг, прийняття рішень тощо, які також можуть знайти застосування в правничій сфері. Але перш ніж приступати до вивчення цих досить склад­них теорій, корисно почати з більш простих, котрі і розглядати­муться далі.

1.4. Значення логіки для юридичного пізнання і практики

Сучасна логіка широко застосовується в багатьох галузях прак­тики, науки і техніки, особливо в галузі інформатики. Наприклад, обчислення висловлень з успіхом використовується в таких різних напрямках наукових досліджень, як вивчення нейрофізіологічних процесів у мозку людини і конструювання релейно-контактних схем. Усе це має важливе соціально-історичне значення, оскільки в результаті технічних додатків логіки змінюються весь спосіб жит­тя і навіть рівень добробуту всього суспільства.

Основне теоретичне значення логіки полягає в її методо­логічній функції, виконуваної нею для будь-якої науки. Точне і неухильне слідування принципам і рекомендаціям логіки є не­обхідною умовою успіху наукового дослідження. Хибна гіпоте­за, довільне твердження, неправильне пояснення досліджуваних фактів майже завжди виявляються пов’язаними з логічною не­правильністю міркування, з незнанням внутрішньої структури і зв’язків самих думок. Тільки логіка дозволяє кваліфіковано відповісти на такі запитання, як: «Що таке правильне обґрунту­вання?», «У чому полягає відмінність між правильним і помил­ковим міркуванням?», «Чи існують способи виявлення логічних помилок, а якщо так, то які вони?» і т.ін.

Логіка формує уміння свідомо володіти прийомами мислен­ня, правильно користуватися поняттями, судженнями, умовиво­дами. З цим доводиться постійно мати справу кожній людині. Тому логіка має неминуще загальнокультурне значення. Певною мірою вона є навіть своєрідною «етикою міркування», пафос якої Ч.Пірс висловив у чудових рядках: »[Юнак] повинен любити й поважати дух логічного методу, що живе у ньому, ніби свою на­речену, яку він обрав із усього світу .... Він буде трудитися й бо­ротися за нього, як за неї».

Практична мета вивчення логіки полягає в тому, щоб навчи­тися:

-   аналізувати реальну ситуацію, встановлювати системні і структурні зв’язки предмета діяльності;

-  оформляти для себе власну думку, впорядковувати і плану­вати власні дії;

-  пропонувати виважену власну думку іншим без вагань щодо її можливої формальної недосконалості;

-  відстоювати власну правоту перед іншими;

-  аргументовано заперечувати іншим, якщо їхнї думки вида­ються помилковими.

Очевидно, усі ці загальнокультурні знання, уміння і навич­ки особливо важливі для професійної практичної діяльності юри­ста, який на відміну від представників майже всіх інших професій постійно працює з людьми і «на людях». Саме юристам частіше за всіх інших фахівців доводиться презентувати результати своєї роботи на публіці, приймати винятково відповідальні рішення в дуже складних умовах, швидко реагувати на їхні постійні зміни. У сфері права, як ні в якій іншій сфері людської діяльності, че­рез особливу гостроту і відповідальність прийнятих юристами рішень потрібні особлива витонченість думки, уміння її форму­лювати, будувати умовиводи, висувати гіпотези, знаходити аргу­менти і парирувати їх контраргументами. Більш того, у ході роз­витку філософії і загальної теорії права, а також законодавчої техніки постійно виникають проблеми, що вимагають логічно­го аналізу і стимулюють розвиток нових логічних теорій і методів.

Часто можна зустріти твердження, що без знання логіки взагалі неможливо правильно міркувати. Логіка не має потреби в таких перебільшеннях. У повсякденному житті ми часто користуємося досвідом і інтуїцією, не говорячи вже про те, що можемо скориста­тися порадами інших людей і готовими рішеннями, які є в добрих книгах і які ми можемо засвоїти, не користуючись жодними логіч­ними засобами. Розвиток логіки визначається самим життям — як життям суспільства в цілому, так і життям окремих сфер суспільно­го буття і пізнання. Один із найбільш авторитетних американських юристів Олівер Вендел Холмс у книзі «Загальне право» (1881) пи­сав: «Життя права не було логікою — нею був досвід».

Дійсно, глибоке розуміння середовища, в якому юрист здійс­нює свою діяльність, великий професійний стаж і життєва муд­рість зрілої людини (судді, обвинувача або захисника в суді, члена законодавчого органу, представника адміністрації) безпосеред­ньо аж ніяк не залежать від знання логіки. Зрозуміло й те, що сама по собі логіка не може претендувати на те, щоб вирішувати власне юридичні проблеми, хоча вона постійно присутня в спро­можному юридичному міркуванні, як і у будь-якому іншому.

Однак юрист повинен добре знати технологію своєї про­фесійної діяльності, яка значною мірою пов’язана саме з логікою. Логічні визначення юридичних понять необхідні для їх правиль­ного тлумачення, теорія класифікації допомагає впорядкувати і систематизувати гігантський правовий матеріал, теорія силогізму дозволяє правильно здійснювати субсумцію — застосування кон­кретної правової норми саме до даного випадку, засвоєння сим­волічної логіки дозволяє істотно збільшити обсяг і ступінь склад­ності розв’язуваних юристом завдань і т.ін. Разом із тим немає жодної іншої сфери теоретичної і практичної діяльності, де низь­кий рівень логічного мислення, неправильна побудова думок, бездоказовість тверджень і заперечень могли б заподіяти шкоду більшу, ніж у правовій сфері.

Варто мати на увазі, що в сучасній логіці більше не існує якоїсь єдиної, універсальної й абсолютно повної теорії, раз і на­завжди встановленої на всі часи. Проте традиційна логіка, ско­ректована і доповнена деякими сучасними філософсько-методо­логічними положеннями і модернізована елементами некласич- них логічних теорій, продовжує зберігати своє значення для виховання культури мислення, необхідної для повноцінної інте­лектуальної роботи юриста.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється «природна логіка» від логіки наукової?

2. Що таке логічна форма?

3. Що таке логічний принцип?

4. Що таке логічний метод?

5. Які основні етапи пройшла у своєму розвитку наука логіки?

6. У чому полягає відмінність логіки від інших наук про мислення?

7. Чому знання логіки необхідне для професійної діяльності юриста?