Тема 2 Методологія філософії права

У сучасних умовах, коли відбувається докорінне переосмислен­ня основ правознавства, розроблення методологічних проблем фі­лософії права набуває особливого значення. Завдяки таким дослі­дженням, по-перше, реалізується методологічна функція філософії права стосовно правознавства в цілому, тобто більш глибоко і сис­тематично розглядаються методологічні проблеми права; по-друге, створюються передумови для розв’язання всіх проблем філософії права в історичному і теоретичному аспектах. У цьому розділі роз­глядаються питання про поняття і систему методології права, місце філософії права в цій системі, особливості методу філософії права і класифікацію основних типів праворозуміння як способів здій­снення філософсько-правової рефлексії, їх особливості, достоїнства та недоліки.

§ 1. Сутність методології права та її рівні

Зазвичай під методологією розуміються система методів, що за­стосовуються для дослідження тієї чи іншої реальності, а також на­ука про ці методи. Саме ж поняття «метод» означає шлях, спосіб досягнення певної мети, тобто спосіб здобуття нового знання про певну реальність. Що ж слід розуміти під методологією права? Мож­на виділити такі підходи до інтерпретації цього феномену.

По-перше, науковий підхід, у межах якого під методологією розу­міється система загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права — соціологічний, кібернетичний, системний та ін., а також вчення про ці методи. Недоліком такого підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як про синтетичне знання, оскільки відповідно до цього підходу окремі науки, з одного боку, і правознавство — з другого, існують нібито самі по собі.

По-друге, філософський підхід, коли під методологією права ро­зуміється застосування основних принципів і категорій філософії до права. До них належать категорії діалектики, гносеологічні категорії, а також категорії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає жодної нової дисципліни на стику філософії і правознавства.

По-третє, філософсько-правовий підхід, який припускає наявність особливої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно пра­вознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання та праворозуміння.

Останній підхід дає змогу представити методологію права як де­яке синтетичне знання, яке є опосередковуючою ланкою між філосо­фією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає в гносеологічному аналізі основ правової теорії. Отже, методологія права являє собою керівну ідею, систему світоглядних принципів, що виявляють себе на всьому шляху дослідження права, а також обґрунтування такої ідеї.

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплексність, синте­тичність методологічного знання. На думку Д. Керимова, методологія права становить «загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукуп­ність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про них, загально- і конкретно-наукові по­няття і методи), вироблених усіма суспільними науками, у тому числі й комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»^[1].

Усе це дає підстави говорити про методологію права в широкому розумінні як про комплекс методологічних проблем права і включити до неї:

1)   методологію пізнання права;

2)   методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б)  методологію правозастосування.

У свою чергу в рамках методології пізнання права, чи методології правознавства, слід виділити такі рівні:

1)     філософський, який являє собою систему світоглядно- методологічних ідей і принципів, утілених у тому чи іншому способі осмислення права (типи правопізнання), а також їх порівняння, кри­тику та обґрунтування;

2)  загальнонауковий, який становить систему принципів і методів наукового пізнання в цілому чи окремої науки, застосовуваних для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяються:

а) власне загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б)  конкретно-наукові методи — соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання в галузі окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3)   спеціально-юридичний, який являє собою систему характерних для правознавства методів пізнання права: нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий та ін.

Важлива роль у пізнанні права належить методу філософсько- правової рефлексії. Особливість останнього полягає в проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право, та уявному констру­ювання моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб’єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, дослідження своїх стосунків із правовою реальністю. Завдяки філософсько- правовій рефлексії розкриваються зміст права і специфіка пізнаваль­них процесів, що відбуваються в ньому.

Тому в пізнанні методології права зосередимося на найбільш за­гальному, філософському рівні правознавства — методології філосо­фії права. Вона являє собою систематизовану сукупність пізнаваль­них засобів, що дозволяють досліджувати багатогранну правову реальність в її різноманітних зв ’язках з іншими сферами суспільного життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів. Уза- гальненим виразом такої системи є різні типи праворозуміння, чи способи осмислення права, — методологічні парадигми, що володі­ють цілісністю світоглядно-смислового змісту права та його обґрун­тування. У такому підході найбільшою мірою реалізується методоло­гічна функція філософії права.

Концепцію типів праворозуміння, засновану на розмежуванні пра­ва і закону, розробив В. Нерсесянц. Такими, на його погляд, є: а) легізм; б) юснатуралізм; в) юридичний лібертаризм. Перший тип являє собою концепцію позитивістського праворозуміння і виходить з ото­тожнення права і закону. Другий тип виходить із протиставлення права і закону, при цьому під правом розуміються змістовні вимоги природ­ного права (справедливості). Третій тип прагне до синтезу крайніх по­зицій. Він ґрунтується на розмежуванні права та закону і тлумачить право як вираз принципу формальної рівності (формальної справедли­вості). Ця концепція має значний методологічний потенціал, проте в ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дає змо­гу класифікувати їх на декілька типів: а) правовий позитивізм; б) пра­вовий об’єктивізм; в) правовий суб’єктивізм; г) правовий інтерсуб’єк- тивізм. Кожний з цих способів осмислення права відображає певний аспект правової реальності, а тому становить той чи інший спосіб об­ґрунтування права, оскільки ставить певний аспект права на передній план, розглядаючи право крізь призму цього аспекту.

Дослідимо ці типи праворозуміння на основі аналізу їх свтоглядно- методологічних джерел, змісту, достоїнств і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права.

§ 2. Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права. Їх супер­ництво пронизує всю історію філософсько-правової думки. Що ж яв­ляють собою ці способи філософського осмислення права?

Правовий позитивізм. Основними характерними рисами право­вого позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1)  ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об’єктом такого осмислення виступають лише фе­номени позитивного права, а надпозитивне право не визнається пра­вовим феноменом і залишається поза увагою;

2)    тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ото­тожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ» — таким є кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників — Дж. Остіном;

3)   прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем відповідно до фак­тичного критерію.

Як тенденція правової думки правовий позитивізм бере початок ще в давні часи. Формами його прояву були: китайський легізм, учен­ня софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрямок філософсько-правової думки він виник у 30-40-х роках XIX ст. у зв’язку з теоретичним об­ґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближ­чим попередником був І. Бентам (1748-1832). У розвитку правового позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790-1859), що ототожнював право з наказами суверена; «чиста теорія права» Г. Кельзена (1881-1973), що пов’язує право з правомочністю примушувати; аналітична юриспруденція Х. Харта (1907-1993), ключовим поняттям якої є «правило визнання».

Правовий позитивізм тісно пов’язаний з позитивістською філо­софією, в рамках якої він одержав світоглядно-методологічне обґрун­тування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсив­ний розвиток якого приходиться на середину XIX — початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на осно­ві тих самих принципів, що й математика і фізика, які досягли в той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному «позитивному» знанні, а не на спекулятивних умо­виводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII-XVIII ст. Його представники прагнули замінити мета­фізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на вивчення позитивного досвідного матеріалу, «фак­тів» (безпосередньо «даного»). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовний вираз. Право може бути тільки позитивним, тобто «фактично діючим правом».

Позитивізм спирається на певну концепцію людини, яка для ньо­го — «мисляча тварина», тобто істота, що наділена здатністю розу­міти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погро­зою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення, такої лю­дини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб’єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналі- зованій реальності норм позитивного права. її буття у праві пред­ставлено незначним аспектом людської природи — його логіко- розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ та їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього спо­глядання) до предмета філософських спекуляцій; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто сутність його полягає в логіч­ному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного». Аналітичний метод являє собою вдосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм є теоретичним обґрунту­ванням такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існу­юче право від права, яким воно має бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама сутність позитивізму — заперечен­ня необхідного зв’язку між правом і мораллю, іншими словами, за­перечення перспективи справедливості. У кінцевому результаті, за­перечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і утвердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме дер­жава з її примушуючою силою з погляду позитивізму і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних установлень, тобто запере­чення яких-небудь абсолютних моментів у праві. Тому право з по­зиції позитивізму є мінливим залежно від змін політичної ситуації. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність позиції правового позитивізму приводить його на позиції «логіцизму», що означає уявлення реально­сті права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінг­вістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперують суто умовними положеннями. Це світ формалізова­ної раціональності, який байдуже ставиться до суб’єкта.

Чому ж виявляється можливим юридичний позитивізм, який жи­вить його? Він можливий насамперед унаслідок об’єктивних основ, оскільки відбиває один з істотних аспектів правової реальності — даність права як позитивного права в його тісному зв’язку з державою. Але він має і соціокультурні корені. Державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства («досвідом гро­мадянської війни»), пережитого в епоху потрясіння основ правового і державного порядку. В зм’якшеній формі цей досвід існує у сьогод­нішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Відзначені риси правового позитивізму зумовлюють його як силь­ні, так і слабкі сторони, його достоїнства і недоліки.

1.  Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів. Однак зведення складного феномену права виключно до права по­зитивного, встановленого робить юридичний позитивізм уразливим для критики, оскільки правові норми і справедливість можуть не збі­гатися.

2.  Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у від­стоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, вста­новлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людсько­го співіснування. Проте позитивістське розуміння права веде до ото­тожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної прак­тики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тота­літаризму, показали, наскільки небезпечним є таке ототожнення.

3.  Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну по­ведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. При­таманний йому охоронний характер соціально зумовлений завдання­ми еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнутий певний консенсус. Однак там, де такий консенсус відсутній, для того щоб позитивне право не перетворювалося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обґрунтуванням і піддано критичній оцінці.

Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його став­ленні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фунда­ментальне питання філософії права — про підставу і критерій спра­ведливості — позитивістами навіть не ставиться. Юридичний пози­тивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На дум­ку позитивістів, дійсність праву задає формальна правильність про­цедури його формування. Проте, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у під­тримці миру і порядку, на що він претендує в першу чергу.

Друге питання філософії права — про нормативну силу права — «чому я мушу підкорятися праву?» — також не має належної відпо­віді в межах правового позитивізму. Заперечуючи які-небудь мораль­ні підстави «повинності», позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примуса. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого.

Нарешті, третє питання — про природу права — і є, мабуть, єди­ним питанням, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Але, ставлячи питання «що є право?», представник аналітичної юрис­пруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (пози­тивне право).

Таким чином, правовий позитивізм відмовляється від розгляду питання про критерій справедливості, зводить нормативну силу пра­ва до примусовості, а природу права — до закону.

Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним по­зитивістському є природно-правове праворозуміння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об’ єктивних засадах, що не залежать від волі людини. Оскільки зразком таких об’ єктивних засад вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.

Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реально­сті права, не зведеної до реальності державно-владних установлень. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розумі­ється надпозитивна інстанція — сукупність усіх надпозитивних обов’язковостей людської практики, то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні та зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Це озна­чає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання по­шуку основи позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе в двох аспектах — сутнісно-онтологічному та аксіологічному.

Сутнісно-онтологічний аспект природно-правового мислення яв­ляє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тоб­то відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення ви­конує функцію праворозуміння.

В аксіологічному аспекті позитивне право («закон») оцінюється з огляду на уявлення про сутність (сенс) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує кри­тичну функцію.

Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, бо мають на увазі те ж саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.

Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській, насамперед моральній, критиці права і дер­жави. У процесі цієї критики перевіряються правові та державні від­носини на відповідність їх власної сутності і сенсу. Отже, ця критика спрямована на легітимацію та обмеження права і держави.

Внаслідок закладеної в ньому критичної установки природно- правовий спосіб мислення набуває особливої соціальної значущості у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується за­гостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогре­сивними прагненнями і старим позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди реформ та змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу, «відродження природного права» у Росії на рубежі XIX-XX століть, Німеччині після Другої світової війни та посттоталітарних державах у наш час.

Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки ви­ходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться й очікується людьми як встановлення деякого «раю», тобто ідеального гармонійного стану людства (вищої справед­ливості). І хоча в дійсності такого «раю» на землі встановити немож­ливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираз сутності власне правової реальності, що має деонтологічний характер. Реальність природного права являє собою реальність люд­ського імперативу досягнення «раю людяності», тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, що ставиться самому собі в процесі людсько­го співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою.

Таким чином, те загальне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулами «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». В цьому полягає гуманістичний сенс природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави та критерію для оцінки правопорядку. Імператив гу­манізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте цей імператив реалізовувався в різних формах, іноді навіть таких, в яких ця спрямованість одержувала зовсім протилежне втілення.

Типологія концепцій природного права. Можна виділити де­кілька підходів до типологізації концепцій природного права.

1.  В основі першого лежать ключові категорії природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяються і різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні і те­ологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціо­налістичні, що апелюють до розуму і антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, однак недоліком було праг­нення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцен­тували увагу на ідеї права, відзначали міць людського розуму, проте ставили перед ним недосяжні завдання, гадаючи, що зусиллям одного тільки розуму, без звертання до реальних обставин, можливо сконстру­ювати ідеальну систему права, що слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті слушно вказували на зв’язок права із сутністю людини, але при різному тлумаченні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гуманістичний сенс права.

2. Залежно від розуміння сенсу права слід розрізняти «старе» і «нове» природне право. Перше характерно для традиційних сус­пільств, де передбачалася природна нерівність людей, і тому справед­ливість тлумачилася з акцентом на групові привілеї — дворянству, духівництву тощо за принципом «кожному за його силою і чином». Нове природне право розумілось як основний закон розумного сус­пільного ладу, що формується. У наш час воно набуло назву прав людини. У XVIII ст. «природжені» права дістали статусу «невідчу- жуваних прав», що обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою.

3. За способом обґрунтування ідеї права концепції «нового при­родного права» можуть бути розділені на натуралістичні, деонтоло- гічні та логоцентричні, що різняться за тлумаченням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним пра­вом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його ро­зумне ядро). Ці три типи класичних вчень природного права пред­ставлені ключовими фігурами філософії права Нового часу — Дж. Локком, І. Кантом і Г. Гегелем.

4.  Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні і сучасні (некласичні). Такий поділ важ­ливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погоди­тися. Вичерпали себе лише певні історичні форми такого мислення. Законною спадщиною традиції природного права є сучасні теорії справедливості.

Отже, найважливіша мета методології філософії права — аналіз світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів право- розуміння, серед яких основними є правовий позитивізм і теорії при­родного права. У той же час для уявлення більш повної картини ме­тодологічних моделей сучасного правопізнання необхідно звернути­ся до аналізу таких способів осмислення і обґрунтування права, як об’єктивізм, суб’єктивізм та інтерсуб’єктивність.

§ 3. Способи обґрунтування права: об’єктивізм, суб’єктивізм, інтерсуб ’ єктивність

Як відомо, позитивізм не порушує питання про те, на підставі чого встановлюється правопорядок, оскільки право для нього існує як фак­тична даність. Способи ж обґрунтування права розрізняються залежно від того, яка реальність подається як джерело правових смислів.

У рамках класичної філософської традиції виділяються, як пра­вило, дві групи філософсько-правових теорій: об’єктивістські (мате­ріалістичні) і суб’єктивістські (ідеалістичні). Терміни «об’єктивізм» і «суб’єктивізм» у цьому разі є похідними від категорій об’єкта і суб’єкта, вони дають можливість розрізняти правові концепції за­лежно від уявлень про те, чи набуває правосвідомість правових смис­лів з об’єкта, об’єктивних відносин, чи із суб’єкта, самої свідомості.

Розглянемо докладніше ці основні способи осмислення і обґрунту­вання права.

Правовий об’єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об’єктивізму виступає матеріалістична установка виведен­ня всіх ідеальних смислів з «життя», об’єктивної реальності. Тому правовий об’ єктивізм розглядає право як частину іншої, ніж вона са­ме, реальності. Тут право з’являється як «занурене» у глиб дійсності, життя. Правопорядок і правосвідомість пояснюються «знизу», з їх­нього життєвого значення. Правова реальність розглядається як ре­альність суспільних відносин, у глибині яких слід шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності.

Залежно від того, які відносини вважаються основними, виділяють різні об’ єктивістські теорії.

Прихильники юридичного біологізму глибинні основи права вба­чають у біологічній організації людини, фундаментальних біологічних потребах, що задовольняються за допомогою права (фрейдизм, біо­логічна антропологія, соціобіологія та ін.).

Юридичний економізм (марксизм) виходить з того, що існуючі економічні відносини відбиваються в людській свідомості і станов­лять сенс правопорядку.

У рамках політичного об ’єктивізму правовий порядок розгляда­ється як вираз існуючих владних відносин, як це було у Н. Макіавел- лі і Т. Гоббса. «Влада, а не істина творить закон» — таким є кредо цього напрямку.

До культурно-історичному об ’єктивізму можна віднести відому «історичну школу права» (Г. Гуго, Ф. Савін’ї, Г. Пухта). Відповідно до цієї школи право виникає спонтанно з надр народного духу, буду­чи невід’ємною частиною цілісної культури народу.

Об’ єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, діставв назву соціологічного об’єктивізму, або соціологізму. Представники цього напрямку джерелом правосвідомості вважають виключно ре­ально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, за яким право є винятково соціальним явищем, виступає найбільш типовою формою об’єктивістських теорій, їх узагальненою рисою. Тут йдеться вже не про вивчення умовних установлень у межах пев­ного історичного правопорядку, а про пізнання самих фактичних основ права. Останнє виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачаться не в законодав­стві, а в суспільних відносинах.

Особливість соціологічного об’єктивізму полягає в тому, що він підкреслює зв’язок права з життям, соціальним буттям. Розуміючи під «життям» суспільне життя, соціологічний підхід розглядає право як «занурене» у цю соціальну реальність.

Достоїнством правового об’ єктивізму є те, що він звертає увагу на той безперечний факт, що правопорядок включений до актуально іс­нуючих відносин і немислимий без їхнього урахування. Завдяки цьому тут ставиться і вирішується питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. У той же час об’єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело право­свідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок на дзер­кальні відображення цих умов. Таким чином, безперечна ідея про те, що суб’єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, ви­ходити лише із самого себе, обертається розчиненням суб’єкта в сус­пільних відносинах, недооцінкою його творчої активності.

Унаслідок зазначеної особливості об’єктивізм не може дати задо­вільно відповісти на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ототожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючих умов, а відтак, не можна сказати, справедливі ці відносини чи несправед­ливі, бо вони просто дані як необхідні; 2) про нормативну силу права, оскільки з того, що закони зумовлені потребами, соціальними умова­ми, зовсім не випливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, бо право зводиться до його соціальної основи і ото­тожнюється з нею.

У зв’язку з наведеними особливостями об’єктивізму філософсько- правову концепцію марксизму більш правильно оцінити не як пози­тивістську, а як об’ єктивістську. Адже марксизм не обмежується фор­мальними моментами права, а шукає його онтологічні основи в еко­номічних відносинах, фактичних відносинах власності. Сенс волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а залежно від ха­рактеру виробничих відносин. Справедливим вважається все те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим — усе те, що їм не відповідає. Через політичний прагматизм марксизм, став­ши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнен­ня знищити даний правопорядок змінив на власне позитивістське — як прагнення його зберегти.

Правовий суб’єктивізм. Протилежним способом обґрунтування права є правовий суб’єктивізм, який являє собою найбільш розвине - ну форму природно-правового мислення (у його класичному варіан­ті). До нього можна віднести ті концепції природного права, що звіль­нилися від «заземленого» натуралізму і в обґрунтуванні права зосе­редилися на суб’єкті як носії «належного». В основному це морально- філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обґрунту­вання права. У спробах обґрунтування права вони виходять із суб’єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність «зверху», з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а від­так, і правопорядку виводиться з ідеї чи сенсу права, що відкрива­ються у свідомості (розумі) суб’єкта. Унаслідок такої установки суб’єктивізм дуже близько підходить до виявлення власної природи права, що не зводиться до сутності суспільних відносин. Він орієн­тується на свободу і творчу активність суб’єкта. Однак суб’єктивізм абсолютизує роль суб’єктивності, унаслідок чого втрачається зв’язок права з життям, ускладнюється врахування актуально існуючих умов у даному суспільстві.

Проте позиція суб’єктивізму, що орієнтується на суб’єкта як на категорію, з якою безпосередньо корелює поняття права, є кращою, ніж позиція об’єктивізму, для якої характерна зневага до суб’єкта. Норми мають передумовою суб’єкта, який щось «повинен» робити. Тому саме суб’єкт як носій ідеї права, сенсу справедливості є джере­лом правопорядку.

Основними формами прояву суб’єктивізму в правовій філософії виступають раціоналізм і філософія цінностей. Раціоналізм відстоює позицію, згідно з якою джерело правопорядку повинно бути знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глибинах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається завдяки внутрішнім імпуль­сам. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (С. Пуфендорф, Х. Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю право­ву систему, і як критичний раціоналізм (І. Кант, Р Штаммлер), що ви­водить з ідеї права тільки основні принципи правопорядку.

Фундаментальне положення філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман) полягає в тому, що цінності існують як незалежні сут­ності в автономній ідеальній сфері, вони даються людині в акті емо­ційної інтуїції і мають чіткий ієрархічний порядок. У філософії права провідна ідея цього напрямку (Г. Коїнг, Г. Хубман) припускає можли­вість встановлення ідеальних, але в той же час об’єктивних і фіксо­ваних норм для організації суспільства. Унаслідок ідеально існуючо­го сенсу права людина інтуїтивно і емоційно відчуває, що в цих умо­вах є справедливим чи несправедливим. Це почуття — джерело пра­вопорядку.

Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права суб’єктивізм не зазнає труднощів у вирішенні питань про підставу і критерій права, нормативність правопорядку. У той же час недостатня увага до іс­нуючих умов робить проблематичним його застосування до форму­вання законодавства.

Інтерсуб’єктивність як спосіб обґрунтування права є парадиг­мою сучасних концепцій природного права.

Ці концепції намагаються подолати характерне для класичної фі­лософії права протиставлення об’єкта і суб’єкта, буття і свідомості, а отже, прагнуть до урахування об’ єктивних умов та ідеї права у про­цесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб’єктивності означає, що сенс права не розчиняється у свідомості суб’єкта чи зов­нішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб’єктів (принаймні двох, а в принципі — усіх). Основною конструк­цією праворозуміння тут є договір.

Характерний для некласичних концепцій природного права прин­цип інтерсуб’єктивності виражає такі особливості сучасного соціо- гуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб’єкта (інди­віда чи суспільства) до концепції полісуб’єкта, що виявляється у дис­курсі; б) визнання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дано людині і виявляються можливими комунікація та дискурс як способи обґрунтування правових норм і принципів; в) постметафі- зичний підхід до обґрунтування ідеї права у формі різних теорій спра­ведливості.

У межах некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, що співвідносить право з будь- яким зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як чужа людині сила, що прагне її підкорити, а як спосіб буття людини.

Формування некласичної моделі правосвідомості пов’язано з ек­зистенціальною трансформацією у ХХ ст., яка виявилася у протесті проти влади формальних норм, що не дозволяють людині реалізувати її екзистенцію. Люди погоджувалися жити у відповідності тільки з тими нормами, що не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові спо­соби обґрунтування права, що реалізують запит на гуманізацію право­порядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагаль­нюючого принципу до життєвої конкретності.

Серед сучасних теорій обґрунтування права, що «працюють» у па­радигмі інтерсуб’єктивності, виділяються онтологічні і комунікатив­ні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізмом, або екзистенціальною феноменологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Май- гофер) і правовою герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), другі — комунікативною філософією (К.-О. Апель і Ю. Габермас).

У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедли­вість як підставу права вважають формою людського співіснування, способом буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачаєть­ся в екзистенції як вільній самореалізації людини.

Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем у рамках цивіль­ного суспільства. Морально-правовий дискурс дає можливість зіста­вити всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим урахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес в системі процедур як правил «мовної гри». Забезпечуючи «умиротворення», він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує та контролює владу.

Цьому підходу також притаманні достоїнства і недоліки. Маючи корені в договірних концепціях права, інтерсуб’ єктивний підхід як основний елемент правової реальності бере правовідносини. Однак сутність правового суб’єкта з правовідносин безпосередньо вивести неможливо. Якщо не постулюються права людини, то всі правовід­носини виявляються фрагментарними.

Висновки

1. Методологія філософії права являє собою найбільш загальний, філософський рівень методології права. Вона включає критич­ний аналіз конкуруючих і взаимодоповнюючих способів осмислення права: 1) правового позитивізму; 2) правового об’єктивізму; 3) правового суб’єктивізму (класичних концеп­цій природного права); 4) правової інтерсуб’єктивності (не- класичних концепцій природного права).

2. Розглянуті основні методологічні підходи до осмислення пра­ва є відображенням його різних сторін: техніко-юридичної, соціальної, духовно-моральної, антропологічно-комуні­кативної. У суперечностях між даними теоретичними позиці­ями виражається внутрішньо суперечлива природа самого права. У той же час у сучасних умовах пріоритетним є інтерсуб’єктивний підхід, який найбільш повно виражає тен­денції розвитку соціо-гуманітарного знання середини XX — початку ХХІ століть.

Контрольні запитання

1.  Що являє собою методологія права? Які рівні вона включає і які методи характерні для кожного з них?

2.  Яке місце посідає філософія права в системі методології пра­ва? Які методи застосовуються у філософсько-правових до­слідженнях?

3.  За якими критеріями розрізняються основні способи осмис­лення права?

4.  У чому полягають світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового позитивізму?

5.  Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, до­стоїнства і недоліки правового об’ єктивізму?

6.  У чому полягає гуманістичний сенс природно-правового мис­лення? Які основні типи концепцій природного права?

7.  Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, до­стоїнства і недоліки правового суб’єктивізму?

8.  У чому полягає позиція інтерсуб’єктивності в осмисленні пра­ва і які її світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки?

^[1] Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемьі философии права). - М., 2000. - С. 52.