Глава 3. Характеристика основних господарських операцій

§ 1. Особливості обліку основних засобів

§ 2. Аналіз обліку матеріалів

§ 3. Облік праці та заробітної плати

§ 4. Специфіка обліку виробництва

§ 5. Облік готової продукції та її реалізації

§ 6. Особливості обліку грошових коштів у касі підприємства та розрахунків

§ 1. Особливості обліку основних засобів

Загальний порядок бухгалтерського обліку основних засобів ви­значається Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основ­ні засоби» від 18 травня 2000 р.

До основних засобів належать матеріальні активи, що утримують­ся підприємством з метою їхнього використання в процесі виробництва чи постачання товарів і послуг, надання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він перевищує рік).

Однакові за технічними характеристиками, призначенням і способом використання об’єкти основних засобів можуть бути об’єднані в групи, наприклад: 1) земельні ділянки; 2) капітальні витрати на поліпшення земель; 3) будівлі та споруди; 4) машини та обладнання; 5) транспортні засоби; 6) інструменти, пристрої та інвентар; 7) робочі та продуктивні тварини: 8) багаторічні насадження; 9) інші основні засоби.

Об’єкт основних засобів визнається за актив, якщо існує ймовір­ність того, що підприємство одержуватиме в майбутньому економічні вигоди, пов’язані з використанням цього об’єкта, і його вартість може бути достовірно визначено. Наявність достатньої впевненості в тому, що основні засоби втілюють у собі майбутні економічні вигоди для підприємства, потребує підтвердження, що підприємство одержить винагороду в зв’язку з їхнім використанням і погоджується на пов’язаний із цим ризик.

Окремі об’єкти основних засобів можуть бути придбані з метою безпеки чи для охорони довкілля. У цьому разі вони, безпосередньо не втілюючи в собі майбутніх економічних вигод, служать для їх одер­жання від інших активів. Наприклад, підприємство-виробник хімічної продукції з метою додержання вимог охорони довкілля у процесі ви­робництва та зберігання небезпечних хімікатів зобов’язане запрова­джувати необхідні вдосконалення, які визнаватимуться за активи (основні засоби), доти, доки вони підлягають відшкодуванню, адже без них підприємство не зможе виробляти продукцію.

Об’єкт основних засобів не вважається активом, якщо він пере­буває в оперативному чи довірчому управлінні.

Основні засоби відображуються в бухгалтерському обліку за пер­вісною вартістю. Первісна вартість об’єкта основних засобів обчислю­ється за його собівартістю, яку становлять:

-   ціна придбання за відрахуванням будь-яких наданих торговельних скидок;

-   мито;

-   інші податки, які не відшкодовуються підприємству;

-   і нші витрати, безпосередньо пов’язані з їх придбанням (створен­ням) і приведенням до робочого стану.

Докладніше методологічні основи обліку основних засобів (оцінку, амортизацію тощо) викладено в Положенні (стандарті) бухгалтерсько­го обліку 7 «Основні засоби».

Облікована на бухгалтерських рахунках первісна вартість основних засобів, як правило, не змінюється, за такими винятками: переоблад­нання об’єкта (розширення, добудова, модернізація, реконструкція), здійснене в порядку капітального вкладення; переоцінка основних фондів за рішенням Уряду України. Унаслідок переоцінення визнача­ється нова вартість — відновлена, яка потім виконує роль первісної. Але вартість основних засобів постійно зменшується під дією фізичної та моральної зношуваності. Реальна вартість основних засобів на по­точну чи іншу дату характеризується їхньою залишковою вартістю, обчислення якої є необхідним у разі вибуття конкретного об’єкта з підприємства або його переміщення. Залишкову вартість визначають розрахунковим шляхом, виходячи із первісної (відновленої) вартості та суми зношеності.

Для правильної організації обліку основні засоби групують за та­кими ознаками: за призначенням, за використанням, за належністю.

За призначенням основні засоби поділяють на виробничі і неви­робничі. Виробничі засоби функціонують у сфері матеріального ви­робництва, невиробничі ж призначено для соціальних і культурно- побутових потреб.

За використанням основні засоби поділяють на засоби в експлуатації та засоби в запасі. Таку класифікацію основних засобів зумовлено необ­хідністю контролю за їхнім станом і обчисленням амортизації.

За належністю розрізняють власні (належать певному підприємству) та орендовані (перебувають у тимчасовому користуванні) основні засо­би. Перші обліковуються на рахунку 10 «Основні засоби», другі — на позабалансовому рахунку 01 «Орендовані необоротні активи». Такою організацією обліку усувається можливість неправильного одержання залишків основних засобів у зведених балансах промисловості і народ­ного господарства загалом. Якщо одні й ті самі основні засоби обліко­вуються воднораз у орендатора та орендодавця на рахунку «Основні засоби», це фіктивно збільшує суму основних засобів.

Крім того, основні засоби класифікують за місцем зберігання та їхнім використанням матеріально відповідальними особами, за якими їх закріплено. У цьому зв’язку великої ваги набуває визначення оди­ниці обліку основних засобів.

Під одиницею обліку основних засобів розуміють об’єкт — завер­шений пристрій з усіма приладами та обладнанням, чи конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання самостійних функ­цій, чи комплекс конструктивно об’єднаних предметів, що становлять єдине ціле під час виконання певної роботи. Якщо один об’єкт основних засобів складається з частин, які мають різний строк корисного викорис­тання (експлуатації), то кожна з цих частин може визнаватися в бухгал­терському обліку окремим об’єктом основних засобів.

Первинні документи з обліку руху основних засобів. Для зарахуван­ня до складу основних засобів окремих об’єктів, обліку введення їх в експлуатацію складається акт приймання-передавання за формою 03-1 (Ф. № 03-1). Його заповнює приймальна комісія, яка призначається керівником підприємства, по одному примірнику на кожний об’єкт. Якщо одночасно приймаються декілька однотипних об’єктів однакової вартості і упродовж календарного місяця, оформлення приймання таких об’єктів може здійснюватись одним загальним актом приймання- передавання основних засобів. Акт є єдиним первинним бухгалтер­ським документом, в якому вказуються склад комісії, вид об’єкта, його назва, рік побудови або випуску підприємством, додається корот­ка технічна документація щодо певного об’єкта.

Цей акт разом з технічною документацією передається в бухгалте­рію підприємства, яка на підставі цих документів виписує інвентарні картки. Останні реєструються в описі, де зазначаються назва об’єкта і його інвентарний номер. Для обліку основних засобів за місцем їхньої експлуатації складається інвентарний список (Ф. № 03-13). На підпри­ємствах з невеликою кількістю інвентарних об’єктів облік основних засобів може бути організовано в інвентарній книзі або відомості.

Аналітичний пооб’єктний облік основних засобів ведеться бухгал­терією на інвентарних картках. Встановлено декілька типів форм карток: 03-6 — для будівель і споруд; 03-7 — для машин, обладнання, виробничого і господарського інвентаря; 03-9 — групова інвентарна картка із зазначенням у ній інвентарних номерів, наданих кожному об’єкту. Обов’язковими реквізитами карток є: назва, інвентарний номер об’єкта, підприємство-виробник, номер акта, дата приймання, первіс­на вартість, джерело придбання, коротка характеристика.

З основними засобами можливі такі зміни: переміщення в інші цехи, підрозділи; безоплатне передавання (благодійна діяльність, рі­шення Уряду тощо); вибуття внаслідок ліквідації (злам, пошкодження, що не підлягає відновленню, та ін.); реалізація іншим суб’єктам під­приємницької діяльності.

Переміщення об’єкта із одного підрозділу в інші оформлюється накладною на внутрішні переміщення. Безоплатне передавання основ­них засобів оформлюється актом приймання-передавання основних засобів (Ф. 03-1), вибуття — актом ліквідації основних засобів, реалі­зація надлишків основних засобів — видатковою накладною і рахунком- фактурою. Акт приймання-здавання відремонтованих, реконструйова­них та модернізованих об’єктів (Ф. 03-3) застосовується для оформ­лення приймання-передавання основних засобів під час капітального ремонту чи реконструкції.

Первинні документи з обліку амортизації основних засобів. Амор­тизація обчислюється згідно з Положенням (стандартом) бухгалтер­ського обліку 7 «Основні засоби».

Фактичний розмір амортизаційних відрахувань обчислюється для віднесення нарахованої амортизації на витрати. У рахунку діючі основ­ні засоби за даними інвентарних карток на 1 січня звітного року гру­пують у точній відповідності до типової класифікації. У рахунку вка­зуються: група основних засобів, норма амортизації, місячна норма амортизації, код рахунків, на яких обліковується амортизація.

Протягом року цю величину корегують залежно від надходження і вибуття окремих об’єктів основних фондів: амортизаційні відраху­вання збільшуються на відповідну величину, починаючи з початку місяця, наступного за введенням (надходженням) об’єкта в експлуата­цію, або зменшуються, починаючи з місяця, наступного за ліквідацією, внаслідок продажу чи передавання об’єкта основних засобів.

Амортизаційні відрахування за машинами, обладнанням, транс­портними засобами здійснюються до повного погашення первісної вартості, після чого нарахування припиняється. Амортизація нарахо­вується на всі засоби, наявні в експлуатації, ремонті, запасі.

Синтетичний облік основних засобів. Цей облік обчислюється для обліку наявності і руху основних засобів; з цією метою передбачено рахунок 10 «Основні засоби». Приймання на рахунок основних засобів на державних торговельних підприємствах відображується бухгалтер­ськими записами: Д-т рах. 10 «Основні засоби» і К-т рах. 40 «Статут­ний капітал».

Якщо основні засоби знаходилися в експлуатації, то сума їхньої зношеності проводиться в рахунках: Д-т рах. 40 «Статутний капітал» і К-т рах. 13 «Знос необоротних активів».

В акціонерних, спільних підприємствах, товариствах з обмеженою відповідальністю в статті «Статутний капітал» можна обліковувати основні засоби, що надійшли, лише в тому разі, якщо їхня вартість є внеском одного із власників — засновників підприємства в його ста­тутний капітал.

Об’єкти основних засобів, що знаходилися в експлуатації, відо­бражують на рахунку 10 за вартістю їхнього придбання, не збільшую­чи ціну на суму раніше нарахованої зношеності. Одночасно в обліку вказується, за рахунок яких джерел придбано основні засоби.

Результат від вибуття основних засобів переноситься з рахунку 40 на фінансовий результат діяльності підприємства — на рахунок 742 «Доход від реалізації необоротних активів». Сума витрат від вибуття майна визначається як величина недоамортизованої частини первісної вартості об’єкта (якщо вона списується раніше від закінчення строку служби) плюс витрати за вибуттям і мінус надходження від вибуття за ціною можливого використання на інші ціни.

Підприємства щомісячно здійснюють облік амортизації та зношен­ня основних засобів відповідно до Положення (стандарту) бухгалтер­ського обліку 7 «Основні засоби».

§ 2. Аналіз обліку матеріалів

Матеріали разом із сировиною, комплектуючими виробами та ін­шими матеріальними цінностями, призначені для виробництва про­дукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва та адміністративних потреб, належать до виробничих запасів, які у свою чергу обліковуються разом з готовою продукцією, товарами та іншими матеріальними цінностями як запаси.

Специфічна особливість матеріалів полягає в тому, що в процесі виробництва вони використовуються повністю, тому для кожного но­вого процесу виробництва їх треба повністю замінювати новими.

Виробничий процес вимагає постійного забезпечення підприємства необхідними матеріальними цінностями.

У собівартості виробничої продукції питома вага витрат матеріалів становить приблизно 50 %, а у деяких галузях промисловості (напри­клад, хімічній, текстильній, харчовій) сягає 80-85 %. Тому питання обліку виробничих запасів у межах норм, передбачених потребами підприємства, має велике значення.

Бухгалтерський облік покликаний забезпечувати контроль за за­лишками, надходженням та витратами матеріалів на складі, що є важ­ливою умовою зберігання власності підприємства.

На різних підприємствах виробничі запаси можуть мати різне при­значення залежно від функції, яку вони виконують у процесі виробни­цтва. За призначенням матеріали поділяють на такі види: сировина та основні матеріали — це предмети праці, які входять до складу про­дукції, що виготовляється, і є основою (наприклад, метал для вироб­ництва приладів тощо); допоміжні матеріали — це такі, що додаються до основних для надання їм певних якостей (фарби для тканини), або такі, що використовуються в процесі виробництва (мастильні матері­али) чи в обслуговуванні процесу виробництва (бланки обліку, елек­тричні лампи тощо); паливо, яке належить до допоміжних матеріалів, але виділяється в обліку в зв’язку з його великою питомою вагою в народному господарстві; тара, призначена для пакування продукції (пляшки, ящики, пакети, мішки тощо); запасні частини (окремі части­ни машин, устаткування, транспортних засобів, призначені для ремон­ту, заміни зношених частин тощо); комплектувальні вироби та інші матеріальні цінності, призначені для виробництва.

Важливою умовою належної організації обліку матеріалів є роз­роблення їх номенклатури. На підприємствах кожна група матеріалів може складатися із сотень і тисяч найменувань, сортів, розмірів. Для раціонального обліку матеріалів та з метою сприяння оперативній роботі, плануванню і бухгалтерському обліку практикується детальне групування матеріалів — класифікація переліку найменувань окремих видів матеріалів за певною ознакою. Матеріали поділяють на групи (кольорові метали, чорні метали тощо), кожну групу — на підгрупи (чорні метали: прокат, мартенівська, легована сталь тощо). У межах кожної підгрупи матеріали у свою чергу групуються за профілем, маркою, сортом, а також за розміром. За кожним найменуванням, сор­том, розміром матеріалів закріплюється постійний шифр, який про­ставляється на всіх документах, пов’язаних з обліком матеріалів.

На кожному документі, що фіксує надходження або витрату мате­ріалів, обов’язково вказується не тільки найменування матеріалу, а і його номенклатурний номер.

Одним із важливих чинників належної організації обліку матеріа­лів є попереднє розроблення норми запасу матеріалів за кожним но­менклатурним номером та норми витрат певного виду матеріалів на визначений вид виробленої продукції, що необхідно для контролю за станом залишків матеріалів на складах підприємства в межах потреб, а також за їх належним використанням у виробництві.

Отже, чітка організація обліку виробничих запасів передбачає: на­лежну організацію складського господарства; виконання інструкції з обліку матеріалів; правильне групування (класифікацію) матеріалів; розроблення номенклатури матеріалів, норм їхнього запасу та витрат.

Документальне оформлення надходження матеріалів на склад та видавання їх зі складу. Матеріальні, сировинні, паливні ресурси належать до важливіших на підприємстві, тому документальне оформ­лення їх надходження, наявності та витрачання є відповідальним процесом, покликаним забезпечувати необхідну інформацію для об­ліку, контролю та оперативного управління рухом матеріальних цінностей.

Головними типовими документами оприбутковування матеріалів є товарно-транспортні накладні, прибуткові ордери, акти приймання тощо. Матеріали, що надходять до складу, ретельно перевіряються, встановлюється відповідність їхньої якості, кількості, асортименту умовам постачання та супровідним документам. У разі відсутності розходжень матеріали приймаються. Існують два варіанти оформлен­ня надходження: 1) позначка безпосередньо на документі постачаль­ника; 2) прибутковий ордер. У першому випадку на одному примірни­ку документа постачальника, який підписує матеріально відповідаль­на особа, ставиться штамп про приймання. Прибуткові ордери вико­ристовують для кількісно-сумарного обліку матеріалів, що надходять від постачальника або після перероблення.

За наявності розбіжностей щодо якості або кількості матеріалів, які надійшли, у супровідних документах постачальника, а також стосовно матеріалів, що надійшли без платіжних документів, складається акт при­ймання матеріалів, який є підставою для оприбутковування фактично прийнятих матеріалів. Прибутковий ордер у цьому разі не заповнюється. При надходженні вантажу до складу без документів відділ постачання пише наказ складу про приймання вантажу без документів. Завідувач складу передає наказ разом із прибутковими ордерами до бухгалтерії.

На практиці виробничі запаси іноді надходять до складу без рахун­ків постачальника. Такі поставки називають невідфактурованими. Бухгалтерія зобов’язана організувати окремий облік рахунків на ці матеріали та вжити заходів щодо вчасного одержання рахунків від по­стачальника.

До складу можуть надходити матеріали із своїх цехів: продукція власного виробництва і надмірно одержані чи невикористані матеріали, а також матеріали, одержані внаслідок ліквідації основних засобів, мало­цінних та швидкозношуваних предметів, браку виробництва, відходів. Ці матеріали оприбутковують на складі за допомогою накладних, оформ­люваних матеріально відповідальною особою складу (цеху), яка здає цінності, у двох примірниках, один з яких залишається для складу (цеху), звідки вибувають матеріальні цінності, і є підставою для їх списання, а другий передається до складу (цеху), куди надходять цінності.

Видавання матеріалів для внутрішньогосподарських потреб оформ­люється згідно з вимогами, що становлять єдність розпорядчого та виправдувального документів. Багаторазове відпускання тих самих матеріалів можна оформлювати лімітно-забірними картками, які по­єднують у собі розпорядні документи, що містять ліміт (обмежену кількість) видавання, та нагромаджувальний виправдувальний доку­мент, який підтверджує багаторазове відпускання матеріалів зі складу в рахунок ліміту. Лімітно-забірні картки заповнюються планово- виробничим відділом напередодні місяця оформлення матеріалу та візуються відділом постачання.

У лімітно-забірних картках указується місячне відпускання кон­кретному цеху матеріалів певного номенклатурного номера.

Лімітно-забірні картки оформлюються у двох примірниках до по­чатку місяця: один передається цеху-споживачу, другий — складу.

Лімітно-забірні картки реєструються відділом постачання в реєстрі, копія якого після видавання карток передається в бухгалтерію для контролю за своєчасним здаванням лімітно-забірних карток.

Внутрішнє переміщення матеріалів зі складу на склад оформлю­ється накладною.

У відділі постачання підприємства-покупця ведеться внутрішньо­господарський облік виконання договорів постачальниками та покупця­ми матеріалів. У цьому разі запроваджується спеціальний журнал об­ліку надходжень вантажів, в якому відділ постачання зобов’язаний:

-   зареєструвати всі документи щодо вантажів, які надходять;

-   перевірити відповідність цих документів постачальника договору;

-   передати уповноваженій особі розпорядження на одержання та доставлення вантажу (в разі надходження матеріалів залізницею або водним шляхом);

-   передати первинні документи в бухгалтерію або фінансовий відділ.

Облік матеріалів на складі. Складський облік — це сортовий,

кількісний технічний облік матеріалів, який здійснюється на складі з допомогою карток за формою № М-12. Картки складського обліку від­криваються в бухгалтерії та видаються під розписку в реєстрі, де вказуються дата видавання, кількість карток, їхній реєстраційний номер та міститься підпис одержувача. Записи в картках (у кількісному ви­разі) ведуть матеріально відповідальні особи на підставі певних до­кументів, виданих у день здійснення операції.

Складський облік матеріалів є важливим чинником контролю за збереженням матеріальних цінностей підприємства. Він організується за видами об’єктів, що зберігаються, місцем зберігання та кількістю матеріальних цінностей. У разі необхідності складський облік здій­снюється за партіями надходження матеріальних цінностей. Кожному виду матеріальних цінностей надається номенклатурний номер, який повторюється в усіх первинних документах.

Сутність аналітичного обліку виробничих запасів полягає в тому, що на кожний вид матеріальних цінностей (за номенклатурними но­мерами) відкривається аналітичний рахунок, в якому об’єкти обліку відображуються за їхньою кількістю (у визначених одиницях виміру) та сумою вартості (за запровадженою системою оцінки).

Аналітичні рахунки групуються за групами матеріалів; місцем їх зберігання матеріально відповідальними особами; синтетичними ра­хунками бухгалтерського обліку; субрахунками.

Згідно із запровадженим на підприємстві групуванням матеріаль­них цінностей дані аналітичних рахунків узагальнюються в оборотних відомостях.

Аналітичний бухгалтерський облік використовують на рахунках для контролю за зберіганням та рухом матеріальних цінностей, їхньої оцінки, зіставлення з даними складського обліку, а також для підтвер­дження підсумків інвентаризації.

Синтетичний облік надходження та використання виробничих запасів. Документи, що надійшли зі складів до бухгалтерії, перевіря­ються як щодо належного їх оформлення, так і за змістом відображених у них операцій.

Прибуткові ордери звіряють з рахунками, які до них належать, транспортними документами, актами приймання тощо. Лімітні картки, що надходять зі складу, зіставляються з іншою документацією, якою можуть бути: від цехів-споживачів — накладні на передавання мате­ріалів, що надаються зі складів; від відправників — також накладні; від одержувачів — лімітні картки та вимоги, що фіксуються в реєстрах видавання, тощо.

Після цього документи таксують за допомогою машин: зазначені в них матеріали оцінюються за твердими обліковими цінами.

За кожним реєстром зданих документів після їхнього таксування підраховують обороти надходження або витрати матеріалів за номен­клатурними групами.

Для обліку надходження та використання матеріалів застосовують синтетичні рахунки: 20 «Виробничі запаси», 22 «Малоцінні предмети та ті, що швидко зношуються».

§ 3. Облік праці та заробітної плати

На кожному підприємстві, в галузі, країні загалом повинна існува­ти реальна достовірна інформація про трудомісткість виготовленої продукції та нарахування заробітної плати. Такою інформацією має забезпечувати бухгалтерський облік.

Питання організації оплати праці на підприємствах регулюються За­коном України «Про оплату праці» та іншими нормативними актами.

Основну частину грошових витрат на оплату праці становить за­робітна плата. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата — це винагорода, нарахована, як правило, в грошовій формі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівни­кові за виконану ним роботу відповідно до трудового договору.

Загальну суму грошових коштів, що підлягає розподілу між пра­цівниками, називають фондом оплати праці незалежно від джерел фінансування. Відповідно до Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої Міністерством статистики України (від 11 грудня 1995 р. № 465/1001), фонд оплати праці складається з основної та додаткової заробітних плат, а також стимулювальних і компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу згідно з нормами праці (годин, виробітку, обслуговування) та службо­вими обов’язками. Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок і відрядних розцінок для робітників та службовців.

Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад встанов­лені норми, за трудові досягнення, особливі умови праці. Вона включає в себе доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбаче­ні чинним законодавством, премії за виконання виробничих завдань та функцій. Іншими стимулювальними та компенсаційними виплатами є виплати у формі винагороди за результатами праці за рік, премії за спеці­альними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні витрати, не передбачені актами чинного законодавства. До фонду основної заробітної плати входять: заробітна плата, нарахована за виконану роботу згідно із встановленими нормами оплати праці та служ­бовими обов’язками за окремими розцінками, тарифними ставками пра­цівників, а також відповідно до встановлених посадових окладів неза­лежно від форм і систем оплати праці, запроваджених на підприємстві; суми відсоткових або компенсаційних відрахувань залежно від обсягу доходів, одержаних від реалізації продукції; суми авторського гонорару діячам мистецтва, працівникам редакцій газет і журналів, радіо, телеба­чення тощо і оплати праці, нарахованої за ставками авторської винагоро­ди, затвердженими на певному підприємстві.

Фонд додаткової заробітної плати складають: надбавки і доплати до тарифних ставок і посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством; премії працівникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за результатами виробництва; винагороди (від­соткові надбавки) за вислугу років, стаж роботи (за певною спеціаль­ністю на даному виробництві); оплата праці штатних працівників підприємства за виконання робіт за договорами цивільно-правового характеру, включаючи договір підряду за умови, що розрахунки з пра­цівниками за виконану роботу здійснюються безпосередньо цим під­приємством, тощо.

Інші виплати, що не входять до складу фонду заробітної плати: суми вихідної допомоги, передбаченої законодавством; одноразова допомога та добові, що виплачуються в разі переведення, зарахування та направ­лення на роботу в іншу місцевість; суми, які збереглися за місцем остан­ньої праці замість добових та квартальних за відрядженими працівни­ками; допомога за тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та полога­ми, одноразова допомога в разі народження дитини та ін.

Контроль за правильністю використання фонду заробітної плати в кожному підрозділі підприємства за відображенням усіх витрат із за­робітної плати здійснюється на рахунках бухгалтерського обліку.

Основними показниками праці та заробітної плати, що підлягають обліку, є: кількість працівників; їхні професії, кваліфікація; витрати робочого часу; кількість виготовленої продукції; розмір фонду заро­бітної плати за категоріями працівників та ін.

Ці дані необхідні для визначення таких економічних показників, як рівень забезпечення робочою силою, середній заробіток, рівень продуктивності праці тощо.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконан­ня роботи, професійно-ділових якостей робітника, результатів його праці та діяльності підприємства. Форми та системи оплати праці регулюють заробітну плату.

Основними формами оплати праці є відрядна та погодинна. Техніч­не нормування дає можливість здійснювати оплату праці працівників згідно з її кількістю, складністю, тарифною системою, яка враховує різницю рівнів кваліфікації працівників, а також фактично відпрацьова­ний час, обсяг виготовленої продукції або виконаних робіт чи послуг. Відрядна оплата праці передбачає безпосередню залежність заробітної плати працівників від обсягу виконаної роботи та величини розцінок. Цю форму використовують у разі оплати праці, яка підлягає нормуван­ню. Відрядна оплата праці складається з прямої, прогресивної, акордної та преміальної систем. Вона може бути індивідуальною та бригадною.

Погодинна форма оплати праці встановлює залежність заробітку працівника від відпрацьованого ним часу, облік якого ведеться на під­приємстві. Погодинна форма оплати праці складається з простої по­годинної та погодинної преміальної систем.

Форми та системи оплати праці регулює керівник підприємства. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати і неоподатковуваного мінімуму.

До складу витрат на оплату праці входять виплати заробітної пла­ти, нараховані згідно з відрядними розцінками, тарифами, ставками та посадовими окладами, які встановлюються залежно від результатів праці, її обсягу та якості, а також стимулювальні та компенсаційні ви­плати відповідно до запроваджених на підприємстві систем премію­вання і форм оплати праці.

На підприємствах застосовують оплату праці за трудовим догово­ром, що укладається між підприємством та працівником для виконан­ня конкретної роботи.

У нових умовах господарювання широко застосовується оплата праці за контрактом. На підставі постанови Кабінету Міністрів Укра­їни від 19 серпня 1994 р. № 170 затверджено Положення про порядок складання контрактів про прийом на роботу працівників, згідно з яким встановлюються порядок складання контракту та його зміст, вирішу­ються питання організації праці за контрактом.

Облік використання робочого часу, а також контроль за станом трудової дисципліни на підприємствах здійснюються за допомогою табельного обліку. Під час прийняття на роботу працівникові надаєть­ся табельний номер, а в трудовій книжці робиться запис про його за­рахування на підставі наказу керівника підприємства. У відділі кадрів підприємства відкривається картка особистого обліку працівника, де вказуються необхідні анкетні дані та всі зміни, що відбуваються в його роботі. Бухгалтерія також заповнює на кожного працівника осо­бисту картку.

Облік використання робочого часу ведеться в табелі. Завданнями табельного обліку є контроль за з’явленням на роботу та її вчасним за­кінченням, виявлення причин запізнення та невиходу на роботу, одер­жання даних про фактично відпрацьований час, складання звітності про наявність працівників та їх переміщення, стан трудової дисципліни.

Табельний облік ведеться в такі способи:

—жетонним, з використанням жетонів, на яких проставлено табель­ні номери працівників; на підприємствах їхня кількість дорівнює кількості спискового складу працівників;

—      картковим, з автоматичним відзначенням часу прибуття на робо­ту кожного працівника в його картці;

—      пропускним, працівники здають пропуски під час прибуття на роботу і одержують їх після завершення роботи.

Для забезпечення правильного нарахування заробітної плати необхідні точні відомості про кількість виготовленої продукції або обсяг виконаної роботи, наданих послуг кожним працівником. Робо­ти можуть виконуватись одним працівником або бригадою. На бага­тьох підприємствах широко застосовується бригадний підряд, що є основою обліку вироблення продукції. Використовуються такі сис­теми обліку виробленої продукції: операційна, інвентарна та за кін­цевою операцією. Операційна система обліку виробленої продукції полягає в тому, що обліковується певна операція чи їхня кількість. Як системи обліку за кінцевою операцією, так й інвентарна перед­бачають облік готових виробів, прийнятих відділом технічного контро­лю для здавання до іншої виробничої дільниці. Вони найпоширеніші за бригадної форми оплати праці і передбачають закріплення за гру­пою працівників спільного завдання, колективну відповідальність і оплату за результатами праці. Первинним документом про виробіток є рапорт або відомості виробітку бригади. В них указуються прізви­ща, табельні номери, розряди працівників та кількість відпрацьованих годин.

Заробітна плата нараховується не тільки відповідно до відпрацьо­ваного часу, виконаного обсягу робіт та продукції, а й згідно з чинним законодавством відповідно до інших умов або інших причин, що сто­суються діяльності певного підприємства. Наприклад, операції, перед­бачені технологічним процесом, оплачуються за нарядами на підрядні роботи, а оплата часу простою не з вини працівників оформлюються листом обліку простою. Для оплати виправлення браку продукції ви­писують окремий наряд з позначкою «Виправлення браку».

Нарахування грошової суми плати, призначеної для виплати кож­ному працівникові, здійснюється шляхом нарахування заробітної плати за місяць та утримання з цієї суми необхідних відрахувань. На багатьох підприємствах розрахунки здійснюють у розрахунковій або розрахунково-платіжній відомості, у лівій частині якої зазначається сума нарахованої заробітної плати за видами праці, а в правій — від­рахування із заробітної плати та сума до видачі. Розрахунково- платіжна відомість складається помісячно щодо кожного цеху, допо­міжних служб, дільниць, відділів з групуванням прізвищ працівників за категоріями.

Облік праці та основної заробітної плати працівників здійснюєть­ся на основі первинних і зведених документів, що застосовуються у виробництві.

Головним первинним документом на виробництвах з обліку праці, виробітку та основної заробітної плати є наряд.

Первинними документами доплати працівникові є:

-   доплатний листок у разі, коли з незалежних від працівника при­чин виникають відхилення від встановленого технологічного процесу, що потребує додаткових витрат часу до встановлених нормою;

-   простійний лист, тобто лист на оплату простою не з вини праців­ника;

-   табель, для фіксування фактичного часу нормованої та понад­нормової праці кожного працівника та роботи в нічний час.

Облік заробітної плати в системі рахунків — це синтетичний облік нарахування і розподілу заробітної плати, визначення суми, що нале­жить працівникові, та внесення нарахованої оплати праці на відповід­ні рахунки витрат за статтями та об’єктами калькуляції. Синтетичний рахунок заробітної плати ведеться на двох субрахунках активно- пасивного рахунка № 66 «Розрахунки з оплати праці». За кредитом субрахунка № 661 «Нарахування по заробітній платі» відображається заробітна плата працівників та службовців за звітний місяць; за креди­том субрахунка № 662 «Розрахунки з депонентами» обліковується вчасно не сплачена заробітна плата. За дебетом рахунка № 66 відо­бражуються всі відрахування із заробітної плати, перерахування та виплати. Кредитне сальдо рахунка № 66 показує заборгованість під­приємства працівникам та службовцям за минулий місяць на перше число місяця, наступного за звітним. Видавання заробітної плати вка­зується за дебетом рахунка № 66 «Розрахунки з оплати праці» і креди­том рахунка № 30 «Каса».

Аналітичний облік розрахунків із заробітної плати має стільки рахунків, скільки працівників на підприємстві за списковим складом. Іншими словами, це облік розрахунків з заробітної плати за кожним працівником окремо. Сума всіх нарахувань заробітної плати за кожним аналітичним рахунком має дорівнювати кредитному обігу синтетич­ного рахунка № 66 за місяць, тобто сумі нарахованої заробітної плати для цеху, відділу, підприємства в цілому. Сума всіх відрахувань за аналітичним рахунком має дорівнювати дебету обігу синтетичного рахунка № 66.

Узагальнення слідчої практики свідчить про значне поширення зловживань у сфері нарахування заробітної плати на підприємствах. Отже, вміння аналізувати операції з нарахування і виплати заробітної плати сприяє підвищенню якості вирішення цих питань.

§ 4. Специфіка обліку виробництва

Завданнями обліку виробництва є:

-     своєчасне, повне та достовірне відображення фактичних витрат, пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції;

-     організація контролю за правильним використанням у виробни­чому процесі матеріальних ресурсів, грошових коштів і трудових ви­трат згідно з нормами, кошторисами та лімітами;

-     перевірка, оцінка й аналіз виконання плану собівартості про­дукції з метою оцінки діяльності підприємства і виявлення резервів скорочення виробничих витрат;

-     забезпечення якнайточнішого підрахування собівартості товарної продукції, незавершеного будівництва, конкретних видів робіт та по­слуг. Витрати — це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).

Облік витрат на виробництво продукції в промисловості здійсню­ється на підставі Типового положення про планування, облік і кальку­ляцію собівартості продукції (робіт, послуг), затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1996 р. № 473, а також Закону України від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» та Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

Витрати, що складають собівартість продукції (робіт, послуг). Собівартість промислової продукції (робіт, послуг) — це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво та збут. Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) утворюють виробничу (заводську) собівартість, а сукупні витрати на виробництво і збут — повну собівартість промислової продукції. Собівартість то­варної (реалізованої) продукції характеризують витрати на виробни­цтво і збут протягом усього операційного циклу. Операційний цикл — це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та одержанням коштів від реалізації виробленої з них про­дукції або товарів і послуг.

Дані обліку витрат на виробництво продукції використовуються для визначення результатів діяльності структурних підрозділів і під­приємства загалом, фактичної ефективності організаційно-технічних заходів, спрямованих на розвиток і вдосконалення виробництва, а та­кож для планово-економічних і аналітичних розрахунків.

За місцем виникнення витрати на виробництво продукції групу­ються за цехами, дільницями, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами виробництв. Залежно від характеру та призначення процесів, що виконуються, виробництво поділяється на основне, допоміжне і обслуговуючі виробництва та господарства.

До основного виробництва належать цехи і дільниці, безпосередньо задіяні у виробленні продукції. Допоміжне виробництво призначене для обслуговування цехів основного виробництва: проведення робіт з ремон­ту основних засобів, забезпечення інструментом, запасними частинами для ремонту обладнання, різними видами енергії, надання транспортних послуг. Такими є, наприклад, ремонтні, експериментальні цехи, енерге­тичні, транспортні та інші підрозділи. До обслуговуючих виробництв і господарств належать транспорт, житлово-комунальне господарство та культурно-побутові заклади, підсобні сільськогосподарські підприємства, інші структурні підрозділи, не задіяні у виробленні товарної продукції.

Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт, послуг (у тому числі окремих виробів, виготов­лених за індивідуальними замовленнями) чи груп однорідних виробів. Витрати на виробництво продукції класифікуються за економічними елементами, статтями калькуляції; засобами перенесення вартості на продукцію; ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат; періодичністю.

Під елементами витрат розуміють економічно однорідні види ви­трат. Витрати за статтями калькуляції — це витрати на окремі види виробів, а також на основні і допоміжні виробництва. За засобами перенесення вартості на продукцію витрати поділяють на прямі і не­прямі. До прямих належать витрати, пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, покупні вироби, на­півфабрикати тощо), які можна безпосередньо включати до її собівар­тості. Непрямими є витрати, які пов’язані з виробництвом декількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі, загальногосподарські) і включаються до її собівар­тості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати містять декілька елементів, що відрізняються за функціональною роллю у ви­робничому процесі. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат останні поділяють на умовно змінні та умовно постійні. До умовно змінних витрат належать такі, абсолютна величина яких збіль­шується зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зменшенням. Це витрати на сировину і матеріали, купівлю комп­лектувальних виробів і напівфабрикатів, технічне паливо і енергію, оплату праці робітникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуванням на соціальні потреби, а також інші витрати. Умовно постійними називають витрати, абсолютний розмір яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції суттєво не змінюється. До них належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення госпо­дарських потреб виробництва.

Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) поділяються на поточні та одноразові. Поточні — це звичайні витрати, або витрати з періодичністю до одного місяця. Одноразові — це витрати, що здій­снюються періодично (періодичність понад місяць) і призначені про­тягом тривалого часу.

Отже, собівартість для забезпечення процесу виробництва — це грошовий вираз безпосередніх витрат підприємства, пов’язаних з ви­робництвом і реалізацією продукції, виконанням робіт і наданням послуг.

Групування витрат за економічними елементами. Під економіч­ними елементами розуміють економічно однорідні витрати з такою класифікацією: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відраху­вання на соціальні потреби; амортизація; інші операційні витрати.

До елемента «матеріальні витрати» належать витрати на сировину і матеріали; покупні комплектувальні вироби і напівфабрикати; пали­во і електроенергію; тару і тарні матеріали; будівельні матеріали; за­пасні частини; матеріали сільськогосподарського призначення; інші матеріальні витрати; виплати за окладами і тарифами; премії та вина­городи; компенсаційні виплати; оплату відпусток; оплату іншого не- відпрацьованого часу; інші витрати на оплату праці.

Елемент «відрахування на соціальні заходи» складають: відраху­вання на пенсійне забезпечення; відрахування на соціальне страхуван­ня; страхування на випадок безробіття; відрахування на індивідуальне страхування.

До елемента «амортизація» належать витрати на амортизацію основ­них засобів; інших необоротних матеріальних активів; нематеріальних активів.

Інші операційні витрати класифікують залежно від виду витрат і виду доходів.

Одним із основних завдань обліку виробництва є правильне ви­явлення втрат від браку, простоїв, нестач та псування матеріалів, на­півфабрикатів тощо. Облікові дані дають змогу встановити не тільки обсяг збитків, а й причини та осіб, винних у невиробничому викорис­танні державних коштів.

У разі виявлення браку працівники відділу технічного контролю складають акт про брак, де вказують характер дефектів, шифри про­дукції і операції, на яких встановлено брак, винних осіб, причини та інші дані, необхідні для обліку браку і визначення збитків. На підста­ві первинних документів облік втрат від браку здійснюється на спеці­альному калькуляційному рахунку «Брак у виробництві». У цьому разі робиться такий запис: дебет рахунка 24 «Брак у виробництві», кредит рахунка «Виробництво». У державній звітності передбачено показники всіх втрат від браку.

Втрати від простоїв поділяють на два види: внутрішні, що виника­ють від внутрішніх неполадок, та зовнішні, що зумовлені порушення­ми в постачанні матеріалів, палива, енергії. До складу втрат від про­стою включають оплату праці робітників за час простоїв, вартість сировини, матеріалів, палива, енергії, що непродуктивно витрачалися в період простою, а також відповідну частку втрат на утримання і екс­плуатацію обладнання.

Втрати від псування матеріалів і готової продукції, нестачі матері­альних цінностей на складах, а також незавершеного виробництва з вини матеріально відповідальних та інших посадових осіб відшкодо­вуються ними в сумі завданих збитків. У разі невиявлення винних осіб втрати можуть бути списані на собівартість продукції. У синтетичному обліку ці операції вказуються за дебетом рахунка «Нестачі і втрати від псування цінностей» і за кредитом рахунків «Сировина і матеріали», «Паливо», «Виробництво», «Напівфабрикати» та ін.

Після перерахування витрат зі збірно-розподільних рахунків до дебету рахунка «Виробництво» по завершенні звітного місяця важли­вим етапом є розподіл витрат між готовою продукцією та продукцією, яка ще перебуває у стані виготовлення. Правильно організований облік виробництва має дуже важливе значення в боротьбі з випуском не- облікованої продукції.

§ 5. Облік готової продукції та її реалізації

Одним із основних показників, що характеризують діяльність під­приємств, є загальний обсяг реалізації товарної продукції.

Важливими завданнями обліку готової продукції та її реалізації є: вчасне і правильне відображення наявності і руху готової продукції; контроль за її зберіганням та додержанням встановлених норм запасів на складах; вчасне оформлення документів на відвантаження продук­ції; контроль за платежами покупців за відправлену продукцію; конт­роль за додержанням кошторису витрат і фінансовими результатами. Готовою вважається виготовлена на підприємстві та призначена для продажу продукція, яка пройшла випробування, приймання, укомплек­тування згідно з умовами договорів із замовниками і відповідає тех­нічним вимогам та стандартам. Одиницею бухгалтерського обліку готової продукції є її найменування або однорідна група (вид).

Готова продукція — це матеріальний результат виробничої діяль­ності підприємства. Крім випуску речової продукції (машини, одяг та ін.), підприємство може виконувати роботи для інших підприємств або надавати послуги (ремонтні роботи, перевезення вантажів замовників своїм автотранспортом тощо). На відміну від тієї, яка в обліку зазна­чається як «готова продукція», цей вид продукції називають «викона­ні роботи і послуги». Отже, продукція підприємства складається з готової продукції та виконаних робіт і послуг.

Готова продукція на підприємстві проходить такі операції:

-     випуск продукції із виробництва і здавання на склад;

-     зберігання продукції на складах підприємства;

-     відпуск продукції покупцям із одного місця або відвантаження покупцям із декількох місць;

-     відпуск продукції для внутрішніх потреб основних цехів;

-    реалізація продукції.

Готова продукція оформлюється здавальною накладною і переда­ється на склад. На невеликих підприємствах готова продукція безпо­середньо з виробництва, минаючи склад, відвантажується покупцям. Виконані роботи і послуги оформлюються актом здавання-прий- мання.

Готова продукція обліковується в кількісному виразі за її видами на картках або в книгах складського обліку. В картці або книзі вказу­ються назва продукції, її номенклатурний номер, одиниці виміру, розмір, ціна за одиницю, марка. Облік готової продукції на складі здійснюється у міру її надходження на склад або відпуску зі складу. В книгах складського обліку або картках робляться записи про над­ходження та відпуск готової продукції і щоденно підраховуються її залишки.

На підставі здавальних накладних, що виписуються у двох при­мірниках, складається відомість випуску готової продукції. Здавальні накладні складаються рахівниками цеху-відправника, підписуються представниками цеху та відділу технічного контролю і разом з про­дукцією відправляються на склад. У накладних мають бути відобра­жені такі реквізити: порядковий номер; час і місце здійснення операції; прізвище представника, який здає продукцію; прізвище представника, який одержує продукцію; прізвище контролера ВТК; одиниці виміру; шифр групи виробів; ціна; кількість зданих виробів. Один примірник накладної з підписом особи, яка прийняла продукцію, повертається виробникові.

Готова продукція відображується в бухгалтерському обліку і звіт­ності за найменшою із двох оцінок: первісною вартістю або чистою вартістю реалізації.

Первісною вартістю готової продукції є собівартість виробництва, що визначається за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

Собівартість виготовленої продукції складається з таких фактичних витрат: на придбання запасів для виготовлення продукції; суми, що сплачується за інформаційні, посередницькі та інші подібні послуги у зв’язку з пошуком і придбанням запасів; суми ввізного мита; непрямих податків у зв’язку з придбанням запасів, які не відшкодовуються під­приємству; на заготівлю, вантажно-розвантажувальні роботи, транс­портування запасів до місця їхнього використання, включаючи ви­трати зі страхування та відсотки за комерційний кредит постачальни­ків; прямих матеріальних витрат; на оплату праці; на доопрацювання

і підвищення якісно-технічних характеристик готової продукції; інших витрат, безпосередньо пов’язаних з виготовленням та доведенням про­дукції до стану, придатного для використання за призначенням.

Готова продукція в бухгалтерському обліку відображується за чи­стою вартістю реалізації, якщо на дату балансу її ціна знизилась, чи продукція зіпсована, застаріла, чи вона якось інакше втратила первіс­ну очікувану економічну вигоду.

Чиста вартість реалізації готової продукції визначається за кожною одиницею продукції шляхом вирахування із очікуваної ціни продажу очікуваних витрат на завершення виробництва і збут.

Сума, на яку первісна вартість продукції перевищує чисту вартість її реалізації, є втраченою і списується на витрати звітного періоду з відображенням зазначеної вартості в позабалансовому обліку. Після встановлення осіб, які мають відшкодувати витрати, належна до від­шкодування сума зараховується до складу дебіторської заборгованос­ті (або до інших активів) і доходу звітного періоду.

Під час продажу готової продукції вона оцінюється за методом нормативних витрат, який полягає в застосуванні норм витрат на оди­ницю продукції (робіт, послуг), що встановлені підприємством з ура­хуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і поточних цін. Для забезпечення максимального набли­ження нормативних витрат до фактичних норм і оцінок нормативну базу слід регулярно перевіряти та переглядати.

Для синтетичного обліку готової продукції використовується актив­ний балансовий рахунок 26 «Готова продукція», за дебетом якого відо­бражуються надходження готової продукції з виробництва на склад за собівартістю виробництва, а за кредитом — відпуск готової продукції за собівартістю виробництва. Залишок може бути тільки дебетовим.

Продукція, яка не відповідає умовам договору і технічним вимогам та стандартам (крім браку), а також не прийняті замовником роботи відо­бражуються на синтетичному рахунку 23 «Виробництво»; брак готової продукції — на синтетичному рахунку 24 «Брак у виробництві».

Для правильного обчислення фактичної собівартості готової про­дукції, виконаних робіт і наданих послуг доцільно на кінець звітного періоду визначати залишки незавершеного виробництва, тобто про­дукції в незавершеній стадії виробництва. Залишки незавершеного виробництва відображуються за дебетом рахунка 23 «Виробництво».

Якщо готова продукція підприємства повністю передається для використання на цьому самому підприємстві, то вона на рахунку 26 «Готова продукція» може не обліковуватися, а вказується на рахунку 20 «Виробничі запаси» або на інших рахунках залежно від її призна­чення. Готова продукція відвантажується покупцям відповідно до договорів постачання. Вона відпускається зі складу покупцеві згідно з наказом відділу збуту. На призначену для реалізації продукцію ви­писується накладна, яку підписують працівники складу і представник покупця (або транспортно-експедиційного відділу). У кінці дня всі оформлені на відвантажену продукцію документи передаються до бухгалтерії. Облік доходу від реалізації готової продукції здійснюєть­ся за субрахунком 701 «Дохід від реалізації готової продукції» рахунка 70 «Доходи від реалізації». У бухгалтерському балансі реалізація го­тової продукції вказується в статті «Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги» і статті «Векселі одержані», якщо заборгова­ність забезпечено векселями. До підсумку балансу включається чиста реалізаційна вартість, яка визначається шляхом вирахування з дебітор­ської заборгованості резерву сумнівних боргів.

§ 6. Особливості обліку грошових коштів у касі підприємства та розрахунків

Підприємства, установи з метою одержання прибутку (або з ін­шою метою) здійснюють господарювання на підставі таких видів діяльності.

Звичайна діяльність — це будь-яка основна діяльність підприєм­ства, а також операції, що її забезпечують або виникають унаслідок її здійснення. Надзвичайною є операція чи подія, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства і повторюваність якої періодично або в кожному наступному звітному періоді не очікується.

Операційною діяльністю називають основну та інші види діяль­ності підприємства, крім інвестиційної чи фінансової. Операційну діяльність складають: виробництво і реалізація продукції, робіт, по­слуг; придбання і реалізація товарів; здавання в оренду активів; при­дбання і реалізація іноземної валюти; реалізація виробничих запасів; реалізація продукції допоміжного виробництва, підсобних і обслуго­вуючих господарств; інші види діяльності (крім забезпечувальної).

Основна діяльність — це операції, пов’язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою діяльності підприємства, і забезпечують основну частку його доходу. Забезпечувальною діяльністю є операції, що забезпечують основну діяльність або виникають унаслідок її здійснення.

Фінансовою є діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталів підприємства.

Інвестиційна діяльність — це придбання та реалізація необоротних активів і фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквіва­лентів грошових коштів.

Підприємство здійснює господарську діяльність за допомогою грошових і негрошових операцій. Грошові операції потребують ви­користання грошових коштів та їхніх еквівалентів. До грошових коштів належать готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання. Еквіваленти грошових коштів — це короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, що вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і характеризуються незначним ризиком зміни їхньої вартості. Негрошовими операціями називають такі, що не потребують використання грошових коштів та їх еквівалентів (бартерні операції, одержання активів шляхом фінансової оренди, придбання активів шляхом емісії акцій тощо). Надходження і ви­буття грошових коштів та їхніх еквівалентів іменують рухом гро­шових коштів.

З метою надання користувачам фінансової звітності, повної, прав­дивої та неупередженої інформації про зміни, що відбулися з грошо­вими коштами підприємства та їх еквівалентами (далі — грошові ко­шти) за звітний період, складається звіт відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів». У ньому подаються дані про рух грошових коштів протягом звітного періоду внаслідок операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Якщо рух грошових коштів унаслідок однієї операції охоплює суми, що належать до різних видів діяльності, їх треба подавати окремо у складі відповідних видів діяльності.

Внутрішні зміни складу грошових коштів, а також негрошові опе­рації не вносяться до звіту про рух грошових коштів.

Підприємство розгорнуто наводить суми надходжень та видатків, що виникають унаслідок операційної, інвестиційної та фінансової ді­яльності.

Рух грошових коштів унаслідок операційної діяльності визнача­ється шляхом коригування прибутку (збитку) від звичайної діяльності на суми: змін запасів, дебіторської та кредиторської заборгованості, пов’язаної з операційною діяльністю, протягом звітного періоду; на­ведені в негрошових статтях; наведені в статтях, пов’язаних з рухом грошових коштів унаслідок інвестиційної та фінансової діяльності.

Рух грошових коштів унаслідок інвестиційної діяльності визна­чається на підставі аналізу змін у статтях розділу балансу «Необорот­ні активи» та статті «Поточні фінансові інвестиції».

Рух грошових коштів унаслідок фінансової діяльності визначаєть­ся на підставі змін у статтях балансу за розділом «Власний капітал» та статтях, пов’язаних з фінансовою діяльністю, в розділах балансу «За­безпечення наступних витрат і платежів», «Довгострокові зобов’язання», «Поточні зобов’язання».

Підприємство в процесі господарської діяльності постійно здій­снює розрахунки з постачальниками товарно-матеріальних цінностей та послуг, покупцями продукції, банками, фінансовими органами, працівниками підприємства, іншими організаціями та особами. Усі ці розрахунки проводяться в порядку безготівкових платежів шляхом перерахування грошових сум відповідними установами банку. Розра­хункові взаємовідносини здійснюються згідно з правилами, встанов­леними Національним банком України.

Завдання обліку руху грошових коштів і розрахункових операцій полягають у контролі за наявністю, рухом і зберіганням грошових коштів та їхніх еквівалентів, а також за додержанням розрахункової і платіжної дисципліни; вчасному і правильному документальному оформленні руху грошових коштів і розрахункових операцій; контро­лі за додержанням встановленого порядку використання готівки; вивченні розрахункових взаємовідносин підприємств з метою поліп­шення і прискорення розрахунків; скороченні дебіторської і креди­торської заборгованостей та використанні найраціональніших форм розрахунків.

Облік касових операцій та інших готівкових коштів. Сутність ка­сових операцій становлять:

-   правильна організація приймання, видавання та зберігання готів­кових грошей;

-   вчасне оформлення касових документів і щоденне їх оброблення;

-   регулярна інвентаризація каси.

Порядок оформлення та обліку касових операцій в Україні здійсню­ється згідно з Порядком ведення касових операцій у національній валю­ті в Україні (далі — Порядок), який затверджено постановою Ради На­ціонального банку України від 2 лютого 1995 р. № 21 у редакції від 13 жовтня 1997 р. № 334 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4   листопада 1997 р. за № 530). Відповідно до цього документа підпри­ємство може мати у своїй касі готівку в межах установленого ліміту.

Готівка з каси підприємства має витрачатися суворо за призначен­ням. Надходження готівки та її видавання з каси підприємства оформ­люються прибутковими та видатковими касовими ордерами, які ви­писуються бухгалтерією. Разом з іншими реквізитами в ордерах зазна­чається, на підставі яких розпорядчих документів їх складено.

Усі готівкові операції реєструються касиром у пронумерованій та прошнурованій касовій книзі, яка опечатана печаткою. Кількість арку­шів у цій книзі завіряється підписами керівника підприємства та го­ловного бухгалтера. Аркуші книги заповнюються у двох примірниках. Другий примірник є касовим звітом. Він містить дані про залишок готівки на початок робочого дня, перелік усіх прибуткових та видат­кових операцій, залишок на кінець робочого дня. Звіт під розписку передається в бухгалтерію.

Згідно з наведеним Порядком ліміти залишку готівки в касі вста­новлюються для всіх підприємств, які мають рахунки в установах банків і здійснюють касові операції з готівкою.

Готівкову виручку, одержану від реалізації товарів (робіт, послуг), та інші касові надходження підприємств може бути використано у необхідних розмірах для забезпечення господарських потреб, зокрема й на оплату праці та виплату дивідендів. З цією метою підприємство має право користуватися також готівкою, одержаною із кас банків. Згідно з п. 7 Порядку готівка видається під звіт із каси підприємства за умови повного звіту конкретної особи за раніше видані під звіт суми. Касові операції оформлюються документами, типові форми яких за­тверджено наказом Міністерства статистики України від 15 лютого 1996 р. № 51 і мають застосовуватися без змін на всіх підприємствах незалежно від їхньої відомчої підпорядкованості і форми власності.

Порядок приймання і видавання готівки та оформлення касових документів. Каса підприємства приймає готівку за прибутковими касо­вими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, ним уповноваженою. Факт приймання готівки засвідчується квитанцією за підписами головного бухгалтера або особи, ним уповноваженої, і каси­ра, яка засвідчена печаткою касира або відбитком касового апарата.

Готівка видається із каси підприємств за видатковими касовими ордерами або належно оформленими платіжними відомостями (ви­датковими документами).

У прибуткових і видаткових касових ордерах зазначається підстава для їхнього складання і перелічуються додані до них документи.

Порядок ведення касової книги і зберігання готівки. Усі надхо­дження і видавання готівки в національній валюті підприємство враховує у касовій книзі, типову форму якої затверджено наказом Міністерства статистики України від 15 лютого 1996 р. № 51. При­йняття та облік готівки підприємствами сфери торгівлі, громадсько­го харчування та послуг під час проведення розрахунків з населенням здійснюється із застосуванням електронних касових апаратів або товарно-касових книг.

Кожне підприємство, яке має касу, веде одну касову книгу, аркуші котрої обов’язково нумеруються, прошнуровуються та опечатуються сургучною чи мастиковою печаткою. Кількість аркушів у касовій кни­зі засвідчується підписами керівника і головного бухгалтера підпри­ємства. Кожний заповнений аркуш касової книги має дублікат — дру­гий відбиток. Записи в ній здійснюються кульковою ручкою або чор­нилом і дублюються на другому відбитку через копіювальний папір.

Касир робить записи в касову книгу відразу після одержання чи ви­давання готівки за кожним прибутковим касовим ордером і видатковим документом. Щодня, в кінці робочого дня касир підбиває підсумки опе­рацій за день і підраховує залишок готівки у касі на наступне число. Перший примірник аркуша касової книги залишається в касовій книзі, а дублікат з пояснювальними прибутковими і видатковими касовими документами здається до бухгалтерії разом із звітом касира.

Не частіше ніж один раз на квартал на кожному підприємстві про­водиться раптова ревізія каси з покупюрним перерахуванням усієї готівки і перевіркою інших наявних у касі цінностей.

Облік безготівкових розрахунків. Підприємства, організації та установи у процесі своєї діяльності мають розрахункові відносини. Законодавством встановлено, що всі платежі здійснюються шляхом безготівкових розрахунків згідно з інструкцією № 7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» (далі — Інструкція), затвердженою постановою Ради Національного банку України від 2  серпня 1996 р. № 204. Цю Інструкцію розроблено відповідно до За­кону України «Про банки і банківську діяльність в Україні», інших законодавчих актів України та нормативних актів Національного бан­ку України.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями та установами всіх форм власності, банками та їхніми установами, під­приємцями без статусу юридичної особи здійснюються в національній валюті України через банк шляхом перерахування коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів. Форми розрахунків обумов­люються сторонами під час підписання договору.

Існують такі форми розрахунків: платіжні доручення; платіжні вимоги-доручення; чеки; акредитиви; векселі; зарахування взаємоза- боргованості; акцептна форма розрахунків.

Розрахунки із застосуванням платіжних доручень. Платіжне доручення — це документ, який письмово оформлює доручення клі­єнта банку, що його обслуговує, на перерахування певної суми коштів зі свого рахунка. Доручення приймаються до виконання банками протягом десяти календарних днів від дати виписки, не враховуючи день заповнення доручення. Банк приймає до виконання від платни­ка доручення тільки в межах наявних коштів на його рахунку за ви­нятком доручень на перерахування до бюджету сум податків, зборів, інших обов’язкових платежів та внесків до державних цільових фон­дів, які банки приймають незалежно від наявності коштів на рахунках підприємств. У разі відсутності коштів на рахунках такі доручення враховуються на позабалансовому рахунку. Доручення застосовують­ся в розрахунках за оплатою товарного і нетоварного характеру. Роз­рахунки дорученнями можуть здійснюватися за фактично відванта­жену продукцію, виконані роботи, надані послуги, а також у порядку попередньої оплати та для завершення розрахунків за актами звірян­ня взаємної заборгованості підприємств. Доручення подається клі­єнтом у банк. Перший примірник виконує функцію меморіального документа і додається до документів для банку платника, другий — видається платнику з позначкою банку про одержання та виконання доручення. У разі рівномірних і постійних поставок товарів та на­дання послуг розрахунки між постачальниками і покупцями можуть здійснюватися за дорученнями шляхом періодичних перерахувань коштів у строки і в розмірах, застережених у договорах. У двосто­ронньому договорі передбачаються розмір і строки перерахування коштів, періодичність звіряння розрахунків і порядок проведення кінцевого розрахунку покупцем.

Якщо одержувач коштів не має рахунка в установі банку або роз­рахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними доручення­ми неможливі, підприємство може перераховувати кошти гарантова­ним платіжним дорученням через підприємства зв’язку. В такий спосіб підприємство має змогу без обмеження суми переказувати на ім’я окремих громадян кошти, що належать їм особисто, а також кошти підприємствам для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції в населених пунктах, де немає банків.

Платник, який бажає виконати розрахунки гарантованим доручен­ням, подає до установи банку, що його обслуговує, платіжне доручен­ня в трьох примірниках. Після перевірки правильності оформлення доручення його сума списується установою банку з рахунка платника і депонується на рахунок «Гарантовані платіжні доручення». Підпри­ємство зв’язку прийняті ним гарантійні доручення вносить до реєстру платіжних доручень і здає до установи банку, що його обслуговує. Установа банку, яка прийняла до оплати реєстр з гарантованими до­рученнями, проводить їх суму за кредитом рахунка підприємства зв’язку, яке їх надало, і за дебетом рахунка «Гарантовані платіжні до­кументи». Якщо платник і підприємство зв’язку обслуговуються в різних установах банку, то банк, який обслуговує підприємство зв’язку, надсилає банкові платника дебетове повідомлення. Банк платника після одержання дебетового повідомлення та реєстру з гарантованими дорученнями списує кошти з рахунка «Гарантовані платіжні докумен­ти» і перераховує їх для зарахування на рахунок переказних операцій підприємства зв’язку. В разі неподання гарантованого доручення до оплати протягом одного місяця від дня його виписки сума цього до­ручення перераховується з рахунка «Гарантовані платіжні документи» на балансовий рахунок «Дебітори і кредитори банку по операціях з клієнтами». Після спливу строку позовної давності банк діє згідно з чинним законодавством України.

Розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень. Платіж­на вимога-доручення (далі — вимога-доручення) є комбінованим роз­рахунковим документом, що складається з двох частин: верхня — ви­мога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника коштів) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції, виконаних робіт, наданих послуг; нижня — доручення плат­ника своєму банку перерахувати з його рахунка суму, проставлену в рядку «Сума до оплати». Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платникові. Вимоги-доручення до платника може доставляти банк одержувача через банк платника. З ме­тою гарантованого прискореного доставлення платникам вимог-доручень рекомендується передавати їх у комплекті з документами про розрахун­ки за поставлену згідно з договором (угодою) продукцію та її відванта­ження. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує. Строки подання вимоги-доручення до банку визначаються сторонами в договорі і не контролюються банком. Вимога-доручення подається платником до установи банку в двох примірниках. Банк приймає до оплати вимогу-доручення на суму, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника. У разі відмови платника сплатити вимогу- доручення він повідомляє про мотиви відмови безпосередньо одержу­вача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Здійснення розрахунків чеками. Чеки застосовуються для розрахун­ків у безготівковій формі між юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за одержані товари, виконані роботи та надані по­слуги. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпо­рядження власника рахунка (чекодавця) установі банку (банку-емітента), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чекі суму коштів. Чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його. Чекодержатедь — підприємство, що є одержувачем коштів за чеком. Банк-емітент — це банк, який видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. Чеки з чекової книжки виписуються під час здійснення платежу і ви­даються чекодавцем за одержані ним товари та надані послуги. Випи­суючи чек, чекодавець переносить залишок ліміту з корінця попередньо­го чека на корінець виписаного чека і виводить новий залишок ліміту. Чеки підписуються особою, уповноваженою підписувати розрахункові документи і мати відбиток печатки чекодавця. Приймаючи чек до опла­ти, чекодержатель перевіряє відповідність чека встановленому зразку та правильність його заповнення, відповідність суми корінця чека сумі, зазначеній на самому чеку, строк дії чека, наявність на ньому чіткого відбитка штампа або печатки банку та найменування чекодавця. Після цієї перевірки чекодержатель, приймаючи чек із чекової книжки до сплати, відділяє його від корінця, проставляє на звороті розрахункового чека та корінці календарний штемпель і підписує чек, а також робить позначку у відомості про дані паспорта чекодавця або іншого докумен­та, що його замінює. Чекодержатель здає до банку чеки разом з трьома примірниками реєстрів, якщо рахунки чекодавця і чекодержателя ве­дуться однією установою банку або чотирма примірниками (на кожну установу банку окремо), якщо рахунки чекодавця і чекодержателя ве­дуться в різних установах банків. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків банк чекодержателя зобов’язаний прийня­ти чек з реєстром і разом з другим та третім примірниками реєстру ін­касувати чек спецзв’язком до банку-емітента. У цьому разі кошти на рахунок чекодержателя зараховуються тільки після одержання їх від банку-емітента.

Розрахунки акредитивами. Акредитив — це форма розрахунків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акреди­тива) зобов’язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги; надати повно­важення іншому банку (банку-виконавцеві) здійснити цей платіж. Заявником акредитива є платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива. Банк-емітент — банк платни­ка, що відкриває акредитив своєму клієнтові. Бенефіціар — юридич­на особа, на користь якої виставлено акредитив. Банк-виконавець — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив. Умови та порядок проведення акредитивної фор­ми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заяв­ником акредитива. Після відвантаження продукції, виконання робіт або надання послуг бенефіціар подає необхідні документи, перед­бачені умовами акредитива, разом з реєстром документів до банку- виконавця. Після перевірки виконання всіх умов акредитива банк- емітент відшкодовує банку-виконавцеві витрати, пов’язані з виконан­ням акредитива на умовах, передбачених міжбанківським договором (угодою). У разі неможливості одержати кошти із рахунка заявника акредитива, якщо оплата акредитивом здійснювалася за рахунок кредиту, банк-емітент до вирішення цього питання згідно з договором відносить заборгованість на рахунок «Суми, стягнені банками за гарантіями, наданими підприємствами та організаціями». Одночасно на суму виплачених бенефіціару коштів за акредитивом списуються кошти з позабалансового рахунка.

Здійснення розрахунків векселями. Порядок використання вексе­лів у господарському обороті України регулюється положенням «Про переказний і простий вексель», ухваленим відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 ве­ресня 1992 р. № 528. Здійснення операцій з векселями комерційними банками регулюється Порядком проведення банками операцій з век­селями, затвердженим Радою Національного банку України 25 лютого 1993 р.

Розрахунки при зарахуванні взаємної заборгованості. До розра­хунків, заснованих на зарахуванні взаємної заборгованості платників, належать такі, за якими взаємозобов’язання боржників і кредиторів погашуються в рівних сумах і лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Підприємство, яке має постійні господарські зв’язки щодо поставок товарів (виконаних робіт, наданих послуг), може здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог. Банком платника платіжні вимоги на безспірне стягнення та безакцент­не списання коштів з підприємства-платника (дебітора) оприбуткову­ються на позабалансовому рахунку «Платіжні вимоги, що підлягають акцепту». Підставою для цього є електронне повідомлення через спе­ціальне програмне забезпечення (АРМ «Заборгованість») згідно з офіційним письмовим розпорядженням кредитора. Банк дебітора піс­ля одержання від банку кредитора файлів електронних платіжних ви­мог про заборгованість оприбутковує зазначені в них суми на позаба­лансовий рахунок та складає у двох примірниках для кожного дебіто­ра окремо «Реєстр електронних платіжних вимог». Дебітор має право повністю або частково відмовитися від оплати платіжної вимоги. Банк кредитора після одержання інформації щодо відмов від акцепту пла­тежів списує відповідні суми з позабалансового рахунка та складає у двох примірниках реєстр електронних платежів про часткову або повну відмову від акцепту платіжної вимоги. У разі неодержання від дебіто­ра у встановлений строк заяви про відмову від акцепту платежу за­боргованість вважається акцептованою та підлягає зарахуванню. На час проведення зарахування взаємної заборгованості підприємств кожному учасникові відкривається тимчасовий особовий рахунок «Роз­рахунки за разовими зарахуваннями», за дебетом якого проводяться суми, що сплачуються в порядку зарахування, а за кредитом — суми, які надійшли підприємству від інших учасників зарахування. Оплата за рахунком «Розрахунки за разовими зарахуваннями» здійснюється в межах кредитового залишку. Суми заборгованості, погашені шляхом зарахування, списуються з позабалансового рахунка «Акцептовані платіжні вимоги, що підлягають оплаті або оформленню векселями».

Акцептна форма. Акцепт — це згода платника на оплату грошових і товарних документів. Сутність акцептної форми розрахунків полягає в тому, що постачальник після відвантаження товарно-матеріальних цінностей, виконання робіт або надання послуг виписує платіжну ви­могу і передає в банк на інкасо. Передавання рахунків платіжних вимог- доручень до банку для оплати називають передаванням їх на інкасо. Акцепт може бути позитивним чи негативним, повним чи частковим.

Позитивний акцепт — це така його форма, яка зобов’язує платни­ка за кожною платіжною вимогою-дорученням заявляти в письмовому вигляді згоду на оплату чи відмову від акцепту.

Негативний акцепт — форма акцепту, за якої письмово заявляєть­ся тільки відмова від оплати. Він може бути попереднім чи наступним. За попереднього акцепту оплата здійснюється на наступний день піс­ля завершення строку акцепту (після одержання одержувачем доку­ментів: на третій робочий день — у разі іногородніх розрахунків, на другий — в разі одногородніх розрахунків), якщо одержувач не подає обґрунтованої відмови від акцепту. За наступного акцепту платіжні документи постачальника оплачуються одразу, в міру їх надходження до банку. Проте за одержувачем залишається право заявити відмову від акцепту протягом трьох днів. У цьому разі гроші повертаються на рахунок одержувача.

Повна відмова від акцепту — це відмова від оплати повністю всієї платіжної вимоги.

Частковий акцепт — погодження на оплату лише частини платіж­ного документа.

Порядок і строки передавання платником до банку платіжних вимог-доручень встановлюються сторонами в договорі і банком не контролюються.

Особливості відображення обліку розрахунків у балансі підпри­ємства. У розділі І активу балансу заборгованість фізичних та юри­дичних осіб, яка не виникає в перебігу нормального операційного циклу та буде погашена після дванадцяти місяців від дати балансу, вказується у статті «Довгострокова дебіторська заборгованість». До неї належать заборгованість за майно з фінансової оренди, заборгова­ність за довгостроковими одержаними векселями та інша дебіторська заборгованість. Код цього рядка балансу — 50. У розділі II активу балансу заборгованість покупців, замовників та інших дебіторів за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги, яка забезпечена векселями, вказується у статті «Векселі одержані»; код рядка — 150.

Заборгованість покупців та замовників за надані продукцію, това­ри, роботи або послуги (крім заборгованості, забезпеченої векселями) відображується у статті балансу «Дебіторська заборгованість за това­ри, роботи, послуги»; код рядка — 160. У підсумок балансу зарахову­ється чиста реалізаційна вартість, що визначається шляхом вирахуван­ня з дебіторської заборгованості резерву сумнівних боргів. Сумнівний борг — це поточна дебіторська заборгованість за продукцію, товари, роботи, послуги, щодо якої існує непевність у погашенні боржником.

Заборгованість фінансових і податкових органів, а також пере­плата податків, зборів та інших платежів до бюджету наводяться у статті «Дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом»; код рядка — 170.

Суми авансів, надані іншим підприємствам у рахунок майбутніх платежів, відображуються у статті «Дебіторська заборгованість за ви­даними авансами», код рядка — 180.

Заборгованість пов’язаних сторін (тобто підприємств, стосунки між якими обумовлюють можливість однієї сторони контролювати іншу або справляти істотний вплив на ухвалення фінансових і оперативних рішень іншою стороною) та дебіторська заборгованість за внутрішньо­відомчими розрахунками вказуються у статті «Дебіторська заборгова­ність за внутрішніми розрахунками»; код рядка — 200.

Заборгованість дебіторів, яка не може бути включена до інших статей дебіторської заборгованості та відображується у складі обо­ротних активів, указується в статті «Інша поточна дебіторська забор­гованість»; код рядка — 210.

У розділі III пасиву балансу «Довгострокові зобов’язання» у статті «Довгострокові кредити банків» указується сума заборгованос­ті підприємства банкам з одержаних від них позик, яка не є поточним зобов’язанням; код рядка — 440. Сума довгострокової заборгованос­ті підприємства щодо зобов’язання з залученням позикових коштів (крім кредитів банків), на які нараховуються відсотки, наводиться у статті «Інші довгострокові фінансові зобов’язання»; код рядка — 450. Сума податків на прибуток, що підлягають сплаті в наступних пері­одах унаслідок тимчасової різниці між обліковою та податковою базами оцінки, вказується у статті «Відстрочені додаткові зобо­в’язання»; код рядка — 460. Облікова оцінка — це попередня оцінка, яка використовується підприємством для розподілу витрат і доходів між відповідними звітними періодами. Сума довгострокових зобов’язань, що не можуть бути включені до інших статей розділу «Довгострокові зобов’язання», відображується у статті «Інші довго­строкові зобов’язання»; код рядка — 470. У розділі IV пасиву балан­су «Поточні зобов’язання» у статті «Короткострокові кредити банків» наводиться сума поточних зобов’язань підприємств перед банками з одержаних від них позик; код рядка — 500. Сума довгострокових зобов’язань, що підлягають погашенню протягом дванадцяти місяців від дати балансу, вказується у статті «Поточна заборгованість з дов­гострокових зобов’язань», код рядка — 510.

Сума заборгованості, на яку підприємство видало векселі з ме­тою забезпечення поставок, робіт, послуг постачальників, підряд­чиків та інших кредиторів, наводиться у статті «Векселі видані»; код рядка — 520.

Сума заборгованості постачальникам, підрядчикам за матеріальні цінності, виконані роботи та одержані послуги (крім заборгованості, забезпеченої векселями) вказується у статті «Кредиторська заборгова­ність за товари, роботи, послуги»; код рядка — 530.

У статті «Поточні зобов’язання з розрахунків» відображуються: сума авансів, одержаних від інших осіб у рахунок майбутніх поставок продукції, виконання робіт, надання послуг, код рядка — 540; забор­гованість підприємства з усіх видів платежів до бюджету, включаючи податки з працівників підприємства, код рядка — 550; заборгованість за внесками до позабюджетних фондів, передбачених чинним законо­давством, код рядка — 560; сума заборгованості за відрахування до Пенсійного фонду, на соціальне страхування, страхування майна під­приємства та індивідуальне страхування його працівників, код рядка — 570; заборгованість підприємства його учасникам (засновникам), пов’язана з розподілом прибутку (дивідендів тощо) і формуванням статутного капіталу, код рядка — 580; заборгованість підприємства пов’язаним сторонам та кредиторська заборгованість за внутрішньо­відомчими розрахунками, код рядка — 590; сума зобов’язань, які не можуть бути включені до інших статей, наведених у розділі «Поточні зобов’язання», код рядка — 600.

Запитання для самопідготовки

1. Наведіть поняття основних засобів і назвіть критерії їх оцінки.
2. Укажіть основні документи, за допомогою яких здійснюєть­ся синтетичний та аналітичний облік основних засобів.
3. Назвіть основні форми обліку матеріальних цінностей і укажіть основні документи для їх обліку в бухгалтерії, на складі та інших місцях зберігання і використання.
4. Перелічіть, що включає в себе фонд заробітної плати, і на­звіть основні документи з нарахування та виплати заробітної плати.
5. Назвіть основні признаки готової продукції та основні до­кументи і рахунки, на яких вони відображаються.
6. Охарактеризуйте основні документи з відображення касових операцій.
7. Назвіть основні форми розрахунків між підприємствами.