| Розділ VIII. Економіко-правовий механізм природокористування та охорони навколишнього природного середовища |
|
| Экологическое право - Екологічне право України (Гетьман, Шульга) |
Розділ VIII. Економіко-правовий механізм природокористування та охорони навколишнього природного середовища
§ 1. Поняття та складові економіко-правового механізму
§ 2. Правове регулювання фінансування екологічних програм і заходів
§ 3. Збір за спеціальне використання природних ресурсів
§ 4. Збори за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів
§ 5. Екологічний аудит та страхування
§ 1. Поняття та складові економіко- правового механізму Розвиток науково-технічного прогресу та перехід економіки країни до ринку зумовлює зростання техногенного навантаження на природу, що спричиняє у сучасних умовах негативні наслідки для довкілля. Погіршення стану навколишнього природного середовища в результаті, наприклад, забруднення його відходами виробництва знижує продуктивність сільського, лісового, рибного і мисливського господарства. Нинішній стан довкілля, як підкреслюється в Основних напрямах державної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки можна характеризувати як кризовий. Він формувався протягом тривалого періоду і причиною його було зневажання законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України1. Розвиток суспільства на сучасному етапі настійно вимагає збалансованого підходу до вирішення не лише економічних та соціальних, а й екологічних проблем. Останні нерозривно пов’язані з чітким визначенням місця і ролі економічних інтересів людей та їх синхронізацією з екологічними нормативами. Це можливо лише шляхом комбінації заходів адміністративно- правового впливу на природокористувачів та заходів економічного регулювання природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Поєднання адміністративних і економічних методів забезпечення охорони довкілля та раціонального природокористування — основний напрямок оптимізації економіко-правового механізму в зазначеній сфері. Сукупність передбачених законодавством економічних заходів, що забезпечують охорону навколишнього природного середовища і раціональне природокористування, становить сутність економічного механізму, який забезпечує вплив на економічні інтереси суб’єктів природоохоронних відносин з метою стимулювання впровадження і реалізації ефективних екотехнологічних та інших заходів, необхідних для підвищення рівня екологічної безпеки в країні. Економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища згідно із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 41), зокрема, передбачають: визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення відходів; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу; надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії; здійснення інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища. Економічний механізм, включений до системи правового регулювання екологічних відносин, виконує ряд важливих функцій. Він спрямований у першу чергу на економічне забезпечення природокористування і охорони довкілля. Це одна з його головних функцій, яка реалізується шляхом послідовного здійснення всіх необхідних заходів, що забезпечують охорону довкілля. Самостійне значення має стимулююча функція економіко-правового механізму. Вона полягає в створенні умов економічної зацікавленості підприємств та інших природокористувачів у виконанні адресованих їм вимог екологічного законодавства. Ця функція здійснюється відповідно до ст. 48 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шляхом, наприклад, надання пільг при оподаткуванні тим суб’єктам, які реалізують заходи щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, переходять на маловідхідні і безвідхідні ресурсо- і енергозберігаючі технології, впроваджують очисне обладнання й устаткування для утилізації забруднюючих речовин, переробки відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів забруднюючих речовин, виконують інші заходи, спрямовані на поліпшення охорони навколишнього природного середовища, та ін. До складу економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища входять як постійно діючі правові інституції, без яких він не може нормально функціонувати, так і нові, виникнення яких пов’язане з переходом до ринкових відносин у сучасних умовах. До першої групи належать пільги по кредитуванню, оподаткуванню, звільнення від оподаткування, встановлення зборів та ін. У той же час з’являються нові економічні стимули: екологічне страхування, введення заохочувальних цін на екологічно чисту продукцію, екологічний аудит та ін. Заходи правового забезпечення економічного механізму охорони довкілля мають різну юридичну характеристику, але всі вони спрямовані на стимулювання фінансової зацікавленості суб’єктів господарської діяльності. Головними складовими елементами економіко-правового механізму в галузі екології є: облік та економічна оцінка природних ресурсів; фінансування екологічних програм і заходів; система зборів (платежів) за користування природними ресурсами і забруднення навколишнього природного середовища; створення екологічних фондів; екологічне страхування; економічне стимулювання охорони навколишнього природного середовища та ін. Закріплені чинним законодавством, а також потенційно можливі заходи економічного регулювання відносин у галузі екології можна поділити на декілька груп: економічні санкції, економічні стимули і економічні гарантії. Основу економічних санкцій становлять заходи фінансового характеру, які інколи в юридичній літературі називають економічною відповідальністю, наприклад, за забруднення навколишнього природного середовища. До економічних стимулів належать податкові, кредитні та інші пільги. Економічні гарантії — це заходи, які дозволяють створити адекватні фінансові умови у сфері охорони довкілля. До їх числа належать екологічне страхування, екологічний аудит тощо.
§ 2. Правове регулювання фінансування екологічних програм і заходів Важливим елементом економічного механізму охорони довкілля є фінансування екологічних програм і заходів, джерела якого визначені ст. 42 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Таке фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України, республіканського бюджету АРК та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків та інших коштів. Отже, слід розрізняти бюджетне та інше екологічне фінансування. Головним джерелом фінансування екологічних програм та природоохоронних заходів є бюджет, який являє собою план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, що здійснюються органами державної влади, органами влади АРК і органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду (ст. 2 Бюджетного кодексу України). Державний бюджет України містить окремий розділ «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека». З метою встановлення єдиного порядку формування видатків, що передбачаються у бюджетах різних рівнів на природоохоронні заходи, та їх ефективного використання постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 1997 року затверджено Порядок формування головного розділу «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» Державного бюджету та фінансування з нього видатків на здійснення природоохоронних заходів і Перелік природоохоронних заходів, фінансування яких здійснюється з Державного бюджету. Базовим механізмом державного фінансування природоохоронних програм є фонди охорони навколишнього природного середовища всіх рівнів. Державний фонд охорони навколишнього природного середовища як складова частина Державного бюджету України створений з метою концентрації коштів і цільового фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища. Розподіл коштів через Державний фонд охорони навколишнього природного середовища здійснюється відповідно до Положення про Фонд, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 року, та Порядку подання запитів на виділення коштів з Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Мінекоресурсів України від 21 травня 2002 року. Серед основних заходів, що мають фінансуватися за рахунок Державного бюджету на поточний рік, самостійне місце посідають: охорона і раціональне використання водних, земельних та мінеральних ресурсів; створення захисних лісонасаджень та полезахисних і лісових смуг; збереження природно-заповідного фонду; розробка екологічних програм та ін. Серед джерел фінансування екологічних заходів певну роль відіграють власні кошти підприємств, установ та організацій. Воно здійснюється при капітальному будівництві в екологічній сфері. Але обов’язковість нормативів для відрахування на зазначені потреби законодавство поки що не встановлює. Законодавством закріплений принцип суто цільового витрачання коштів на відповідні екологічні заходи. Так, платежі від зборів за спеціальне використання природних ресурсів повинні витрачатися на охорону та відтворення відповідних природних ресурсів, а платежі від збору за забруднення навколишнього природного середовища — на цільове фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів.
§ 3. Збір за спеціальне використання природних ресурсів Платність є одним з основних принципів природокористування. Вона реалізується передовсім шляхом встановлення зборів у сфері природокористування і тісно пов’язана з включенням певної частини природних ресурсів у ринковий товарообіг. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» розрізняє три види зборів — за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища, за погіршення якості природних ресурсів. У законодавстві кожен з цих видів зборів поділяється на підвиди. Встановлення в законодавчому порядку збору за спеціальне використання природних ресурсів має на меті підвищення зацікавленості носія екологічних прав у використанні об’єктів природи, стимулювання природокористувача в забезпеченні раціонального природокористування, підвищення ефективності природоохоронної діяльності. Цей збір є джерелом поповнення державного і місцевих бюджетів, а також екологічних фондів. Наявність такого збору тісно пов’язана з матеріальною зацікавленістю користувача у збереженні і відтворенні природних ресурсів. Нарешті, стягнення зазначеного збору дозволяє одержувати додаткові кошти на відновлення та відтворення природних ресурсів. Принципи формування системи платежів за спеціальне використання всіх природних ресурсів визначені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 43). Зокрема встановлено, що нормативи плати в зазначеній сфері мають визначатися з урахуванням їх поширеності, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходження переробки і утилізації відходів та інших факторів. При дотриманні лімітів використання природних ресурсів плата має відноситися на витрати виробництва, а при понадлімітному використанні та зниженні якості природних ресурсів стягуватися з прибутку. Відносини щодо збору за спеціальне використання більшості природних ресурсів регулюються переважно відповідними поресурсовими законодавчими актами. У той же час відносно деяких природних ресурсів діють спеціальні нормативні акти. Так, Земельний кодекс України закріплює принцип платності у сфері використання землі. Закон України «Про плату за землю» конкретизує і деталізує положення Земельного кодексу. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель, яка, у свою чергу, являє собою капіталізований рентний дохід із земельної ділянки і застосовується для економічного регулювання земельних відносин. Плата за землю запроваджена з метою формування джерел коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів. Платність у сфері водокористування є основним принципом регулювання використання, охорони вод та відтворення водних ресурсів. Правові приписи стосовно платності водокористування вміщено в гл. 7 Водного кодексу. Збір за спеціальне використання водних ресурсів справляється згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 року (зі змінами і доповненнями)1. Цей документ регулює справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів як загальнодержавного, так і місцевого значення. Такий збір не справляється за воду, що використовується для: задоволення питних, господарсько- побутових, протипожежних потреб населення, потреб зовнішнього благоустрою територій міст і населених пунктів, а також у інших випадках, передбачених законодавством. Внесення збору за спеціальне використання водних ресурсів не звільняє суб’єктів від сплати платежів за скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти та штрафів за порушення екологічного законодавства. Система зборів, пов’язаних з використанням водних об’єктів, включає збір за спеціальне водокористування і збір за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту. У свою чергу збір за спеціальне водокористування включає збір за забір води з водних об’ єктів та за скидання в них забруднюючих речовин. Розміри зборів за спеціальне використання водних ресурсів, крім тих, що використовуються підприємствами водного транспорту, встановлюються відповідно до нормативів збору, обсягів використання води та лімітів її використання (забір та скид). За понадлімітне використання водних ресурсів збір справляється у п’ятикратному розмірі. Нормативи збору за спеціальне водокористування, користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту та порядок справляння такого збору встановлюються Кабінетом Міністрів України. Самостійним різновидом збору за спеціальне водокористування є плата за оренду водних об’єктів. Вона справляється при наданні водних об’єктів (їх частин) водокористувачам, наприклад, для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях, її розмір визначається в договорі оренди за угодою сторін. Збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісогосподарського призначення для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт справляється за встановленими таксами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах. Розмір збору встановлюється, виходячи з лімітів їх використання і такс на лісову продукцію та послуги, з урахуванням якості і доступності. Порядок його справляння затверджений постановою Кабінету Міністрів від 6 липня 1998 року1. Кошти від цього збору спрямовуються на виконання робіт з відтворення лісів, проведення лісогосподарських заходів та утримання лісів у належному санітарному стані. Плата за користування надрами регулюється гл. 4 Кодексу України про надра, нормами якого встановлено, що користування надрами є платним, крім випадків, передбачених законом. Плата справляється за користування надрами в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони у вигляді: зборів за користування надрами; відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету; збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); акцизного збору. Збір за користування надрами не звільняє користувачів від сплати інших обов’ язкових платежів, передбачених законодавчими актами України. Він може вноситись як у вигляді грошових платежів, так і у натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої користувачем надр продукції, виконання робіт чи надання інших послуг), крім матеріалів, продуктів та послуг, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. До цього переліку входять: радіоактивна сировина (руди, концентрати і продукти її переробки, благородні метали, алмази і коштовні камені, інформація про які віднесена до державної таємниці, та деякі інші матеріали та послуги)[1]. Кабінет Міністрів України Постановою від 12 вересня 1997 року затвердив базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин[2]. Зазначений Порядок встановив єдині правила справляння збору за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення на території України, у межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Збір за спеціальне використання об’ єктів тваринного світу справляється при здійсненні мисливства; рибальства, включаючи добування водних безхребетних тварин; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі; використання об’єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення із природного середовищі з метою отримання прибутку. Розмір збору встановлюється залежно від виду (групи видів) тварин, мети та обсягів їх використання, поширення та цінності, з урахуванням місцезнаходження, якості, продуктивності території та інших екологічних і економічних факторів. В окремих випадках спеціальне використання об’єктів тваринного світу, не пов’язане з отриманням прибутку, з метою відтворення тваринного світу, порятунку диких тварин, які зазнають лиха, регулювання чисельності диких тварин в інтересах охорони здоров’я населення і відвернення заподіяння шкоди природному середовищу, господарській та іншій діяльності тощо, здійснюється без справляння збору. Порядок справляння і розміри збору за спеціальне використання об’ єктів тваринного світу встановлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 18 Закону України «Про тваринний світ»). Збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів справляється відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про рослинний світ». Його розмір визначається з урахуванням природних запасів, поширення, цінності, можливості відтворення, продуктивності цих ресурсів. Окремі користувачі природних рослинних ресурсів згідно із законом звільняються від цього збору. Порядок визначення збору та нормативи плати за спеціальне використання природних рослинних ресурсів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Збори за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та за інші шкідливі впливи на нього стягуються тільки з юридичних осіб (підприємств, установ і організацій). Стягнення цих зборів не звільняє їх від відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря. Розміри зазначених зборів встановлюються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями на підставі лімітів викидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них. Розподіл зборів за забруднення атмосферного повітря, інші шкідливі впливи на нього здійснюється відповідно до ст. 46 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
§ 4. Збори за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів Важливим напрямком узгодження економічних та екологічних інтересів підприємств, концентрації коштів для вирішення регіональних проблем є законодавче запровадження збору за забруднення навколишнього середовища у вигляді обов’ язкових (фіксованих) і штрафних зборів. Перші з них мають здійснюватися в межах, встановлених для конкретних підприємств нормативів щодо викидів (скидів) забруднюючих речовин і розміщення відходів, а другі — стягуватися за аварійне, наднормативне забруднення довкілля. Збір за забруднення довкілля розглядається як один з головних економічних стимулів для того, щоб підприємства-природокористувачі, діяльність яких пов’язана з впливом на навколишнє природне середовище, самі здійснювали заходи щодо зменшення забруднення довкілля згідно з вимогами законодавства. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає збори за викиди і скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва. Крім того, слід мати на увазі, що в законодавстві йдеться, по-перше, про викиди і скиди забруднюючих речовин, а також розміщення відходів у межах встановлених лімітів, по-друге, про такі ж дії при перевищенні лімітів. Остання обставина має практичне значення, оскільки збори за викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу в межах лімітів відносяться на витрати виробництва, а за перевищення лімітів стягуються з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємств, установ, організацій і громадян. Встановлення лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин, розміщення відходів виробництва та інші види шкідливого впливу здійснюються залежно від того, чи призводить це до забруднення природних ресурсів державного значення і територій інших областей. Такі ліміти встановлюються Мінприроди. В інших випадках — у порядку, що встановлюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими радами за поданням органів Мінприроди. Вихідними даними при визначенні збору за забруднення довкілля є базові нормативи за викиди, скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу, а також коефіцієнти, які враховують екологічні фактори (природно-кліматичні особливості територій, значущість природних і соціально-культурних об’єктів тощо). Положення ст. 44 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» деталізуються і конкретизуються Постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 року, якою затверджений Порядок встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору. Такий збір справляється за: викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення; скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти, розміщення відходів. Нормативи збору за викиди стаціонарними джерелами забруднення та скиди, а також нормативи збору за розміщення відходів встановлюються відповідно до виду забруднюючих речовин та класу небезпеки відходів. Перелік видів забруднюючих речовин, на які встановлюється збір за викиди і скиди, може бути збільшений з урахуванням фактичних умов місцевими радами за поданням Мінприроди. Ліміти розміщення відходів визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За понадлімітні обсяги викидів, скидів і розміщення відходів збір обчислюється в п’ ятикратному розмірі. Збори за забруднення навколишнього природного середовища платники (крім розташованих у містах загальнодержавного значення) перераховують у таких розмірах: 20 % — до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі сільських, селищних, міських бюджетів, на окремі рахунки; 50 % — до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, на окремі рахунки; 30 % — до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, що утворюється у складі Державного бюджету України, на окремий рахунок. Платники збору, розташовані у містах Києві і Севастополі, збори за забруднення навколишнього природного середовища перераховують у таких розмірах: 70 % — до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі міських бюджетів, на окремі рахунки; 30 % — до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі Державного бюджету України, на окремий рахунок. Збір, який справляється за викиди стаціонарними джерелами забруднення, скиди та розміщення відходів у межах лімітів, відноситься на валові витрати виробництва та обігу, а за перевищення цих лімітів — справляється за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні юридичних осіб. Фізичні особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності, сплачують цей збір за рахунок свого доходу. Збір, який справляється за викиди пересувними джерелами забруднення, відноситься на валові витрати виробництва та обігу. Для бюджетних організацій збір за забруднення навколишнього природного середовища відноситься на видатки і передбачається в кошторисі доходів і видатків. Сплата цього збору не звільняє юридичних і фізичних осіб від відшкодування збитків, завданих порушенням екологічного законодавства. Самостійне значення в системі економіко-правового механізму природокористування має збір за погіршення якості природних ресурсів. Він передбачений у разі зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів, рибопродуктивності водойм тощо в результаті володіння і користування. Такий збір встановлюється на основі нормативів. Порядок встановлення нормативів зазначеного збору визначається Кабінетом Міністрів України. Статтею 45 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що збори природокористувачів за погіршення якості природних ресурсів внаслідок володіння і користування ними здійснюються за рахунок прибутку, що залишається в їх розпорядженні.
§ 5. Екологічний аудит та страхування У ринкових умовах реалізація одного з основних напрямів економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища, а саме встановлення взаємозв’язку усіх видів діяльності підприємств, установ, організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, пов’язана з проведенням екологічного аудиту та екологічного страхування. Відносини, що формуються при здійсненні екологічного аудиту як елементу економіко-правового механізму, врегульовані Законом України від 24 липня 2004 року «Про екологічний аудит»1. Даний закон визначає екологічний аудит як документально оформлений, системний, незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збір і оцінювання доказів для встановлення відповідності певних видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту. Мета проведення екологічного аудиту полягає в забезпеченні додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі виробничої та іншої господарської діяльності. До основних завдань, які вирішуються у процесі проведення екологічного аудиту, належать: збір достовірної інформації про екологічні аспекти виробничої діяльності об’єкта екологічного аудиту та формування на її основі відповідного висновку екологічного аудиту; встановлення відповідності об’єктів екологічного аудиту вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту; оцінка впливу діяльності об’єкта екологічного аудиту на стан навколишнього природного середовища; оцінка ефективності, повноти і обґрунтованості заходів, що вживаються для охорони навколишнього природного середовища та об’єктів екологічного аудиту. Закріплений Законом перелік об’ єктів екологічного аудиту включає: 1) підприємства, установи та організації, їх філії та представництва чи об’єднання, окремі виробництва, інші господарські об’єкти; 2) системи управління навколишнім природним середовищем; 3) інші об’єкти, передбачені законом. Проведення екологічного аудиту здійснюється на договірній основі юридичною чи фізичною особою (аудитором), яка уповноважена на це суб’єктом господарювання та має право на здійснення відповідної діяльності. Функції виконавця екологічного аудиту (аудитора) заборонено виконувати органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, особам, яким закон забороняє займатися підприємницькою діяльністю, а також деяким іншим особам. Закон розрізняє добровільний та обов’ язковий екологічний аудит. Добровільний аудит здійснюється щодо будь-яких об’єктів на замовлення зацікавленої особи за згодою власника об’єкта екологічного аудиту. Обов’язковий аудит може бути проведений лише щодо екологічно небезпечних об’ єктів у випадках, передбачених законодавством. До таких випадків, зокрема, належать: банкрутство; приватизація; передача в концесію об’єктів державної та комунальної власності; передача або придбання об’ єктів в державну чи комунальну власність; створення на основі об’ єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об’ єктів; завершення дії угоди про розподіл продукції відповідно до закону та ін. (ст. 12 Закону України «Про екологічний аудит»). Екологічний аудит може поділятися на внутрішній і зовнішній. Внутрішній екологічний аудит проводиться на замовлення господарюючого суб’єкта (підприємства, установи чи організації) для забезпечення його власних потреб. Замовниками зовнішнього аудиту є сторонні заінтересовані суб’єкти, наприклад, органи державної виконавчої влади та ін. Екологічний аудит як елемент економіко-правового механізму характеризується такими рисами, які його суттєво відрізняють від екологічної експертизи (за своїм змістом, метою проведення, правовими наслідками і т. п.). За результатами проведення екологічного аудиту виконавцем складається звіт, який має відповідати вимогам, встановленим законом. Він повинен, зокрема, містити: загальні відомості про об’ єкт, замовника та виконавців екологічного аудиту; підстави проведення, мету; завдання, програму та обсяг виконаних робіт; перелік основних законодавчих актів та інших нормативних документів, для перевірки на відповідність яким проводиться екологічний аудит; характеристику стану об’єкта екологічного аудиту; висновки екологічного аудиту; відомості щодо організації та осіб, яким надається звіт, та ін. Звіт екологічного аудиту — власність його замовника, який на підставі звіту може приймати відповідні рішення. Самостійним елементом економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища є екологічне страхування, яке слід розглядати як економічну гарантію фінансового забезпечення охорони довкілля. Можливість його здійснення передбачена ст. 49 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» у двох формах: добровільного страхування та обов’язкового державного страхування. Метою екологічного страхування є повний або частковий захист майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі погіршення екологічної ситуації внаслідок техногенних аварій чи катастроф, що стало результатом заподіяння шкоди довкіллю. Порядок екологічного страхування має визначатися законодавством України. Але закон про екологічне страхування поки що не прийнятий. [1] ЗП України. - 1995. - № 2. - Ст. 41. [2] Офіц. вісн. України. - 1997. - № 38. - С. 8.
Контрольні питання
|