| Розділ VI. Право природокористування (загальні положення) |
|
| Экологическое право - Екологічне право України (Гетьман, Шульга) |
Розділ VI. Право природокористування (загальні положення)
§ 1. Поняття права природокористування
§ 2. Об’єкти права природокористування
§ 3. Суб’єкти права природокористування
§ 4. Правова класифікація видів природокористування
§ 5. Підстави і порядок виникнення права природокористування
§ 6. Підстави та порядок припинення, зупинення, зміни права природокористування
§ 7. Права і обов’язки природокористувачів
§ 8. Використання природних ресурсів на умовах оренди
§ 9. Захист прав природокористувачів
§ 1. Поняття права природокористування Конституція України надає громадянам та іншим особам для задоволення своїх потреб право користуватися природними об’ єктами, що належать на праві державної, а іноді приватної та комунальної власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості (статті 13, 41). Законодавство України гарантує громадянам право загального користування природними ресурсами для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством. У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах (ч. 3 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною статтею Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» термін «використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в деяких випадках крім правомочності «володіння» ще й розпорядження природними ресурсами. Це має місце у випадках користування природними об’ єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду). При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення із середовища всього необхідного для життєдіяльності людини, яка вживає, пристосовує, переробляє природні об’єкти з урахуванням своїх потреб. Це прийнято називати природокористуванням у широкому розумінні. Однак воно не обмежується тільки споживанням або експлуатацією природних об’єктів, бо поширюється також і на використання тих природних ресурсів чи їх комплексів, які забезпечують здоровий спосіб життя, духовні і естетичні потреби, відпочинок, відновлення фізичних і духовних сил. У літературі «природокористування» розуміють як використання корисних для людини властивостей довкілля — екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» входять різноманітні його форми — екологічна (провідна форма), економічна, культурно- оздоровча. Таке використання природних об’ єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм називається правом природокористування. Воно розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут — сукупність норм, що регулюють права і обов’язки природокористувача та інших осіб; як правовідносини; як суб’єктивне право, що належить конкретному природоко- ристувачу. Іноді в суб’єктивне право земле-, водо-, лісо-, надрокористування включають і право володіння, і право управління, і право розпорядження. Дійсно, природокористувачам належать такі правомочності. Але все це не можна вважати правом користування, бо згадані правомочності мають місце поряд з правом користування. Таким чином, сукупність усіх перелічених правомочностей у природокористувачів не можна називати правом користування. Виходячи із узвичаєних у праві понять і термінології, під суб’єктивним правом природокористування слід розуміти забезпечену законом можливість безпосередньої експлуатації природного об’єкта з метою одержання певних благ. Для усунення термінологічної плутанини доцільно всю сукупність право- мочностей, що належать конкретному природокористувачеві, і покладених на нього обов’язків називати не «правом землекористування», «правом водокористування», а відповідно «землекористуванням», «водокористуванням» тощо. Терміни «право землекористування», «право водокористування» або «право природокористування» повинні застосовуватися лише для позначення відповідної сукупності норм, тобто об’єктивного, а не суб’єктивного права. Останнє доцільно називати правомочністю (користування землями, водами, лісами тощо) як правом безпосередньої експлуатації об’єкта. Тому виклад загальних питань здійснено з урахуванням цих аспектів, бо в процесі використання природних об’єктів за певних умов застосовуються названі поняття. Суб’єктивне право природокористування як узагальнюючий термін визначає можливу поведінку суб’єктів у межах екологічного законодавства по вилученню корисних властивостей і якостей конкретного об’єкта природи з метою реалізації своїх екологічних інтересів. Прикладом суб’єктивного права природокористування може бути право суб’єкта вирощувати ті або інші сільськогосподарські культури, будувати будинок чи споруду за власним проектом, проводити внутрішньогосподарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати корисні копалини в межах наданої в користування земельної ділянки тощо. До його обов’язків належать: неухильне дотримання положень екологічного законодавства, що регулює раціональне користування природними об’ єктами, недопущення порушень екологічних прав і законних інтересів інших суб’єктів; внесення зборів за використання природних об’єктів тощо. Обов’язки не слід включати до змісту суб’єктивного права природокористування, оскільки складається враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов’язків. Але ж обов’язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб’єкта. Держава вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юридичну відповідальність у разі їхнього невиконання. Таким чином, під суб’єктивним правом користування природним об’ єктом розуміють передбачену законом можливість безпосередньої експлуатації такого об’ єкта з метою вилучення з нього корисних властивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокорис- тувача. Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об’єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об’єкти тісно пов’язані між собою в навколишньому природному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення права користування різними видами природних об’єктів, об’єднати в самостійний правовий інститут. До складу цього правового інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного використання різних видів природних об’єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об’єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об’єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання. Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним середовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задоволення естетичних і подібних їм потреб виступає як природниче право, навіть у випадках, коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтримання навколишнього природного середовища в нормальному стані забезпечує громадянам реалізацію їх права на безпечне довкілля. При цьому можна твердити про право громадянина на безпечні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навколишнього природного середовища є відносинами, що мають суспільний характер. Про охорону права природокористування можна говорити і у випадках господарського та іншого користування явищами природи, що не підлягають контролю, наприклад, про силу вітру, сонячної енергії тощо. У даному випадку не природні процеси, а конкретні суспільні відносини є визначальними і, таким чином, існує право користування, своєрідне за рядом ознак. У юридичній літературі таке право користування природними об’єктами називають загальнодоступним. Це поняття включає також випадки, коли експлуатація природного об’єкта ніяк не впливає на його стан. В інших випадках, навіть коли природний об’єкт, що експлуатується, за своїми фізичними властивостями не піддається індивідуалізації, він не може бути об’єктом права власності, право користування ним не можна вважати загальнодоступним. Закон певним чином регулює використання таких природних об’єктів, як, наприклад, атмосферне повітря, причому навіть з моменту виникнення права користування відповідним об’ єктом з будь-якою метою. Загальнодоступне право користування природним об’ єктом ніким не надається і не припиняється, але воно підлягає захисту. Тому недопустимо, наприклад, впливати в суб’єктивних інтересах на погоду або клімат планети, оскільки при цьому порушується загальнодоступне право користування природними ресурсами. Особливості права користування окремими видами екологічних об’ єктів викладені у відповідних розділах Особливої частини підручника. Переведення економіки України на ринкові відносини обумовлює необхідність розширення змісту права природокористування. Зокрема, дозволено використання природних об’єктів на умовах оренди, впроваджено диференційований збір за користування природними об’єктами і за забруднення природного середовища у процесі здійснення права природокористування; більшість правомочностей при- родокористувачів наближені до правомочностей власників природних об’єктів, оскільки для природного середовища за екологічними факторами це суттєва правова форма належності природних об’єктів, які використовуються.
§ 2. Об’єкти права природокористування Право природокористування виникає з приводу використання різних екологічних об’єктів. Ними можуть бути конкретні природні об’єкти або їх складові частини, які підлягають (або не підлягають) індивідуалізації, а також окремі властивості і якості цих об’ єктів природи. Кожен об’ єкт природокористування (земельна ділянка, водоймище, лісова ділянка тощо) визначає і його вид (землекористування, водокористування тощо). При цьому слід розрізняти і безпосередній об’єкт користування. Наприклад, загальним об’ єктом водокористування є водоймище, надане в користування. Однак безпосередній об’єкт, який визначає основний зміст виду цього природокористування, може бути різний: якщо він наданий для питних цілей або вирощування рибних ресурсів, то це чистота води, сама можливість відповідного її використання; якщо мається на увазі використання водоймища для плавзасобів, водного транспорту, то це — водна площа, територія. Дії, що виключають можливість, наприклад, використання води для питних цілей або вирощування рибних ресурсів, можуть не перешкоджати судноплавству. Тому захищати необхідно не взагалі право на водоймище (або його частини), яке може залишатися і недоторканним, а право на його цільове використання. Залежно від ступеня правового регулювання фактичного використання природних ресурсів і засобів його регламентації розрізняють: 1) природні умови існування людини (споживання кисню, опромінення сонцем тощо); 2) загальнодоступне користування природними ресурсами; 3) всебічно урегульоване право природокористування, яке передбачає експлуатацію об’єктів природи, що перебувають у власності, і таких, що не піддаються індивідуалізації. Спільним між природними умовами існування людини і загальнодоступним користуванням природними ресурсами є те, що в будь-якому з них сам процес фактичного використання природних об’єктів не регламентується правом, однак суб’єктивні інтереси даного роду підлягають правовому захисту. Різниця лише в тому, що природні умови охороняються як на вимогу громадян, так і з ініціативи держави безвідносно до окремих осіб, а захист прав при загальнодоступному користуванні є неможливим без відповідної вимоги конкретного суб’єкта цих прав. Об’ єктами загальнодоступного користування є не тільки природні сили і явища, індивідуалізація яких практично неможлива або недоцільна, але іноді і природні ресурси, які перебувають у власності тих чи інших суб’єктів. Це стосується використання деяких властивостей і якостей рослинного і тваринного світу, лісів, водоймищ тощо, коли це не торкається права власності або права користування ними. Але з цього не виникає тотожність об’єктів, а також різних за своїм характером правомочностей з користування природним ресурсом. Кожна з двох правомочностей користування має свій об’єкт — певні якості і властивості природного ресурсу. Основна особливість третього виду користування природними об’єктами полягає в тому, що воно пов’язане з певним впливом на їх стан. З цього випливає необхідність у детальній правовій регламентації самого процесу користування, а також підстав і порядку його виникнення і припинення. У зв’язку з цим такий вид природокористування називають регламентованим, на відміну від загальнодоступного природокористування. Розгляд цієї регламентації і становить основний зміст права природокористування в об’єктивному розумінні. Однак передусім слід уточнити поняття об’єкта права природокористування. Об’єктом права природокористування є конкретні, індивідуально визначені і юридично відокремлені природні об’єкти або їх складові частини, закріплені на праві власності або на праві користування за конкретними суб’єктами. Будучи об’єктами права природокористування, вони продовжують залишатися і об’ єктами відповідних форм власності. Проте не всі об’єкти державної власності передаються державою в користування окремих суб’єктів. У певній частині природні ресурси залишаються нерозподіленими між окремими природокорис- тувачами і становлять резервний запас або використовуються для задоволення різноманітних суспільних потреб без закріплення за окремими суб’єктами. Такі природні ресурси є об’єктами загального користування. Природним об’ єктам загального користування притаманні такі основні риси: а) вони не передаються і не закріплюються за конкретними суб’єктами, а використовуються без особливого дозволу всіма особами; б) санкціонований законом порядок використання природних об’ єктів загального користування не має розвинутої детальної правової регламентації і полягає передусім у визначенні певних заборонних дій, а також певною мірою і дозволених дій; в) їх використання ніякою мірою не фіксується і не підлягає державній реєстрації. Так, під час здійснення загального використання об’єктів тваринного світу забороняється знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження (ст. 16 Закону України «Про тваринний світ»). Об’єктом права природокористування, як уже зазначалося, може бути юридично визначений природний об’ єкт (його частина): конкретна земельна ділянка, ділянка надр або лісу, водоймище тощо. Однак у деяких випадках право користування певним видом природних ресурсів пов’язано з необхідністю надання суб’єкту двох або більше різних природних об’єктів. Так, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувному підприємству надається в користування ділянка надр у межах гірничого відводу, а також ділянка землі, необхідна для експлуатації цих надр, внаслідок чого в користуванні одного суб’єкта (організації) перебувають два різних об’єкти права природокористування, тісно пов’язаних між собою. Нерідко деякі юридично відокремлені природні ресурси виступають як об’ єкти права спільного природокористування. Такими можуть бути не всі, а лише деякі види природних ресурсів (ліси, води тощо), окремі ділянки яких можна використовувати за різним основним цільовим призначенням. Об’єктом такого спільного природокористування може бути окремий вид природних ресурсів, закріплений не за одним, а за певним колом суб’єктів. При цьому спільне використання кількома особами одного юридично відокремленого природного об’єкта пов’язане з певними обмеженнями прав одних суб’єктів на користь інших. Як об’єкт права природокористування досить часто виступає якийсь один, відокремлений, вид природних ресурсів, хоча фактично цей об’єкт являє собою цілий комплекс різних природних ресурсів. Ця ситуація чітко простежується у праві землекористування, суб’єкт якого відповідно до п. «в» ст. 95 Земельного кодексу має право використовувати не тільки надану землю, але і загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’ єкти, які є на ній, а також експлуатувати інші корисні властивості землі згідно із законодавством. Юридично об’єктом права природокористування тут визнається земельна ділянка, але у фактичному користуванні землекористувача крім землі перебувають й інші природні об’єкти, пов’язані із землею. У розглянутому випадку можна говорити про наявність об’єкта права комплексного природокористування, серед якого землі належить провідна роль. Порядок визначення на місцевості (у натурі) відповідних видів природних ресурсів, які надаються в користування, і їх юридичне оформлення як об’ єктів права природокористування розглядається в Особливій частині підручника.
§ 3. Суб’єкти права природокористування Суб’єктами права природокористування є юридичні та фізичні особи, які у визначеному законом порядку набули право користування конкретними природними об’єктами для відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні права та обов’язки. Залежно від природного об’єкта, наданого в користування, їх називають водокористувачами,землекористувачами, лісокористувачами тощо. Такими суб’єктами можуть бути державні, кооперативні підприємства, організації і установи, громадські об’ єднання, релігійні організації, акціонерні товариства, спільні підприємства, міжнародні об’ єднання і організації з участю українських, іноземних і фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземці, особи без громадянства і громадяни України. У випадках, передбачених законодавством, природні ресурси можуть надаватися в користування й іншим суб’єктам. Суб’єктами права природокористування є власники окремих природних ресурсів. Наприклад, територіальні громади, громадяни та недержавні і некомунальні юридичні особи виступають користувачами земельних ділянок, що належать їм на праві відповідно комунальної чи приватної власності. Класифікація суб’єктів права природокористування може бути здійснена за найрізноманітнішими ознаками, наприклад, за родом діяльності або цільовим призначенням наданих у користування об’єктів природи (сільськогосподарські, несільськогосподарські), що ведуть лісове, водне, мисливське, рибне господарство тощо; на юридичні та фізичні особи тощо. Серед громадян розрізняють як окремих індивідів, так і групових суб’єктів права природокористування. Питання про громадян — суб’єктів права природокористування ще не набуло достатньо чіткого вирішення в законодавстві. Виникнення суб’єктивного права користування об’єктами природи пов’ язано з наявністю відповідної правоздатності, тобто передбаченої екологічним законодавством здатності суб’єкта бути носієм прав і обов’язків по використанню земель, вод, лісів, надр і т. ін. Не може виникнути суб’єктивне право землекористування, водокористування тощо в суб’єктів, які не володіють земельною, водною, лісовою, фауністичною або іншою екологічною правоздатністю. Земельна, водна, лісова та інша екологічна правоздатність є складовими елементами загальної правоздатності організації, підприємства, установи або громадянина, в яку входить також і цивільна, трудова або інша правоздатність. Екологічну правоздатність організацій не можна плутати з повноваженнями державних органів по розпорядженню і управлінню природними об’єктами, які виникають не з правоздатності, а із компетенції цих органів, визначеної державою як сувереном-носієм політичної влади і власником більшості природних ресурсів. Однак це не виключає, що іноді в одній особі зосереджено і орган, який управляє (розпоряджається) природним об’єктом і користується цим об’єктом, тобто є користувачем. Поняття екологічної дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати і здійснювати права і обов’язки з природокористування, самостійного значення для юридичних осіб не має. Вказані суб’єкти, які володіють екологічною правоздатністю, завжди дієздатні. Тому щодо них вживається термін «праводієздатність». Екологічна праводієздат- ність властива лише самостійно оформленим як єдине ціле організаціям, але не їх структурним підрозділам. Виробничі дільниці, цехи, бригади, ферми такої самостійності не мають, і відповідно екологічною правоздатністю не наділені. Тому вони не можуть виступати суб’єктами права природокористування. Різного роду організації (державні, колективні, громадські, акціонерні, спільні та ін.), які володіють праводієздатністю, стають суб’єктами права природокористування з моменту надання їм природного об’ єкта в користування або у власність, а коли це не вимагається, то з моменту фактичного користування (наприклад, дорогами загального користування). Екологічна правоздатність громадянина виникає з моменту народження і припиняється з його смертю, при цьому вона, як і цивільна, визнається за всіма громадянами. На екологічну правоздатність громадян не впливає ні соціальний стан або походження, ні стать, ні раса, ні сімейний стан. Екологічну правоздатність як умову мати відповідні права не слід плутати з правом на одержання природного об’єкта в користування, тобто з суб’єктивним правом, передумовою якого є правоздатність. Для громадян самостійне значення має поняття екологічної дієздатності, що передбачає свідому (розумову) поведінку особи з юридичними наслідками. Вона вимагає певного життєвого досвіду, правильної оцінки юридичного значення своїх дій. Тому екологічна дієздатність, як і цивільна, може визнаватися за громадянами не в однаковому обсязі. Але екологічне законодавство, за невеликим винятком, не містить норм, які безпосередньо визначають екологічну дієздатність громадян в усіх її проявах. Тільки безпосередньо можна зробити висновок, що в повному обсязі, наприклад земельна дієздатність (як один із видів екологічної дієздатності), властива тільки повнолітнім, а також 16-річним громадянам, які входять до складу фермерського господарства. Стосовно інших категорій громадян земельне законодавство не має досить чітких вказівок щодо їх земельної дієздатності. Для інших галузей екологічного законодавства характерне поєднання в одній особі користувача і органу, який управляє природним об’єктом. Так, підприємства державних органів лісового господарства, які є органами управління лісами державного значення, разом з тим мають право здійснювати і лісові користування у визначеному законом порядку. Докладніше питання про суб’єкти права користування надрами, тваринним і рослинним світом, мисливськими угіддями тощо розглядається в Особливій частині підручника.
§ 4. Правова класифікація видів природокористування Правова класифікація видів природокористування ґрунтується на суттєво важливих ознаках, які виявляють головний їх зміст. Для кожного природокористування основною такою ознакою є вид природного об’єкта, який перебуває в користуванні власника або орендаря. Вид природного об’єкта як складової частини фонду природних ресурсів визначає найбільш важливі особливості і відповідного природокористування. При цьому різновид природних об’єктів має подвійне значення: по-перше, розмежовує природокористування за їх природними властивостями, ступенем правового регулювання (на загальнодоступне і регламентоване) і, по-друге, визначає специфічний порядок виникнення, зміни і припинення кожного виду природокористування, прав та обов’язків його суб’єктів. Тому виникає необхідність диференціації природокористування насамперед на такі види: землекористування, водокористування, лісокористування, користування рослинним (крім лісів) і тваринним світом тощо. У свою чергу ці види природокористування диференціюються за об’єктом права користування: користування землями сільськогосподарського призначення, користування землями житлової та громадської забудови, користування водами (поверхневими і підземними) тощо. Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб’єкта, який наділений певними правомочностями і обов’язками. Таким чином, класифікація видів природокористування здійснюється одночасно за їх об’єктами і суб’єктами. Єдність цих двох факторів відображає основні правові характеристики кожного виду природокористування. Конкретизація основної мети природокористування стосовно різних його суб’єктів приводить до подальшої класифікації видів природокористування на підвиди. Відповідно до об’єкта і суб’єкта природокористування можна розмежувати на право організацій, підприємств, установ і право користування природними об’ єктами громадян. Диференціація природокористування можлива і залежно від інших критеріїв: способу виникнення, первинності і вторинності, кола осіб, які здійснюють користування природними об’єктами. Загальне природокористування характеризується тим, що воно може здійснюватися без спеціального дозволу в кожному окремому випадку з боку компетентних державних органів і підприємств, установ, організацій, за якими природні об’єкти закріплені в користування. Це право виникає із законів або інших нормативних актів, що регулюють природокористування. При цьому законодавством України гарантується право загального використання природних об’єктів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо) безкоштовно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством. Спеціальне природокористування здійснюється з дозволу компетентних державних органів або комунальних чи приватних власників природних об’єктів, коли вони надаються у відособлене користування. Суб’єктом первинного або вторинного природокористування є особа, правомочність якої по використанню природного об’ єкта похідна безпосередньо від права власності. У вторинного природокористувача є ряд прав, і він має відповідні обов’язки щодо первинного. Вторинне природокористування виникає шляхом укладення договору первинного з вторинним природокорис- тувачем, а також згідно з рішенням відповідних державних органів, але за згодою первинного природокористувача. Природокористування може бути тимчасовим, відособленим, спільним і загальним. Але закон неоднозначно визначає поняття різних видів природокористування. Загальне природокористування здійснюється у випадках, коли користування природним об’єктом є доступним з певною метою усім особам, коло яких не обмежене, і вони не пов’язані взаємними правами і обов’язками. Для виникнення права користування тут не вимагається спеціального дозволу. Але саме це право досить визначене, бо межі і дозволені засоби можливого здійснення такого права відомі. Об’єкти цього природокористування не закріплюються за конкретними природокористувачами, за винятком випадків тимчасового користування, а перебувають в управлінні відповідних органів, підприємств і організацій, які нарівні з іншими суб’єктами користуються ними. Спільне природокористування характерне тим, що коло спільних користувачів чітко визначене законом, а самі вони стосовно один одного мають певні права і обов’язки. Так, відповідно до ст. 89 Земельного кодексу земельну ділянку, яка належить на праві спільної сумісної власності лише громадянам, вони використовують спільно згідно з договором або законом. При цьому суб’єкти спільного природокористування досить автономні в тому розумінні, що права і обов’язки одного не є джерелом прав і обов’язків другого. Користування природним об’єктом здійснюється цими суб’єктами без визначення (надання) кожному відповідної частини цього об’єкта. Цим і відрізняється спільне природокористування від вторинного. Важливою умовою користування об’єктами природи є строки користування ними. Вони поділяються на постійні і тимчасові. Постійним визнається природокористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим — від трьох до двадцяти п’яти років, а при орендному землекористуванні — до 50 років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування. Конкретні строки тимчасового користування водами, надрами, лісами, тваринним світом визначаються відповідними кодексами і законами про природні ресурси. Наведена класифікація видів права природокористування не є вичерпною. Можна говорити про поступове формування і такого виду, як право духовного природокористування (для задоволення естетичних потреб у спілкуванні людини з природою). Відомі також громадські та індивідуальні види природокористування, промислове і сільськогосподарське природокористування. В умовах ринкових відносин виникає і комерційний вид природокористування. Однак в основу цього покладена не диференціація відповідних видів (підвидів) природокористування за умовами, які визначають його головний правовий зміст, а групування видів природокористування за загальними ознаками позитивного або негативного характеру, виокремленими з науковою або практичною метою.
§ 5. Підстави і порядок виникнення права природокористування Право природокористування певного суб’єкта виникає і здійснюється на підставі юридичних актів, які пов’язують норму права, суб’єктивні права і обов’язки конкретного суб’єкта. З ними відповідно пов’язана вся сутність правовідносин. Юридичні факти поділяються залежно від їх зв’язку з індивідуальною волею на юридичні події і юридичні дії. Головними підставами виникнення права природокористування (його видами) є юридичні дії. Вони залежать від об’єкта природи, суб’єкта, виду природокористування тощо. В усіх випадках дії повинні відповідати вимогам і нормам екологічного права. Юридичний факт є підставою здійснення права загальнодоступного природокористування. Так, закон пов’язує виникнення цього права із самим актом вольової дії громадянина по вільному перебуванню в лісі, збиранню дикорослих плодів, ягід, грибів тощо, по загальному водокористуванню, загальному використанню дикого тваринного світу. Суттєвим тут є сам факт перебування в лісі, користування водою із водних об’єктів загального користування і т. ін. Юридичні дії як підстава виникнення права природокористування становлять складну юридичну сукупність, що включає: волевиявлення (клопотання, заяву) особи про надання їй у користування або у власність природного об’єкта (його частини, компонента) для вилучення з нього корисних властивостей або якостей; прийняття рішення (постанови) компетентних державних та інших органів або організацій, підприємств, установ, незалежно від форм власності; відведення в натурі (на місцевості) природного об’єкта (або його частини, компонента); видачу відповідного документа, який посвідчує право користування даним природним об’єктом, державну реєстрацію цього документа. Волевиявлення (клопотання, заява) про надання права користування природним об’єктом повинно бути викладене в письмовій формі на адресу компетентного державного органу або власника природного ресурса, який здійснює функції по розпорядженню відповідним природним об’єктом. У разі коли необхідне клопотання (заява) про надання природного об’єкта в користування, у ньому вказується різного роду обґрунтування (бажаний розмір і місцерозташування об’єкта, мета його використання, строк використання, склад сім’ ї тощо), а в окремих випадках і письмова згода уповноваженого на те органу та інші документи. Заяву (клопотання) розглядає і виносить рішення відповідний державний орган влади або спеціально уповноважений на те орган по регулюванню природокористування і охороні природних ресурсів. Видача дозволу на спеціальне використання природних ресурсів регулюється спеціальним Положенням і здійснюється на підставі клопотання (заяви) природокористувача з обґрунтуванням потреби в природних ресурсах, погодженого з місцевою радою, власником або постійним користувачем цих природних ресурсів, а також з відповідними державними органами. Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів — це офіційний документ, який посвідчує право юридичної або фізичної особи на здійснення конкретного виду природокористування. Дозволи (ліцензії тощо) на спеціальне використання природних ресурсів видаються на основі затверджених належним чином лімітів (квот), що визначають обсяги природних ресурсів для використання. Ліміти (квоти) — це система встановлених природокористувачам на певний час обсягів граничного використання (вилучення) природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення відходів виробництва. Спеціальне Положення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України 10 серпня 1992 року, визначає порядок установлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення[1]. Після задоволення заяви (клопотання) про надання в користування природного об’єкта і одержання дозволу відповідними органами проводиться відведення його в натурі, тобто на місцевості з визначенням межових знаків (меж). Приступати до використання природного об’ єкта, у тому числі і на умовах оренди, до визначення меж на місцевості і одержання дозволу (документа), що засвідчує право користування ним (або право власності на нього), забороняється. Незаконним є природокористування без дозволу (документа), який посвідчує право на нього. Наявність відповідного дозволу (документа) розглядається як обов’язковий елемент юридичної підстави виникнення права природокористування. Право постійного користування природними об’ єктами посвідчується спеціальними державними актами, форма яких затверджується Верховною Радою або Кабінетом Міністрів України. Право тимчасового користування природним об’єктом, у тому числі на умовах оренди, оформляється договором, форма якого і порядок реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України. Право користування природними об’єктами може виникнути також у зв’язку з користуванням основним об’єктом природи, переданим у користування або у власність. Так, суб’єкт права користування мисливською фауною або рибними запасами має певні права і по користуванню земельною або водною територією (лісом, водоймищем). Таке природокористування (його умови, межі допустимості та ін.) регламентується безпосередньо законом і не потребує, як правило, спеціального дозволу. Склад перелічених юридичних дій або фактів, які є підставою виникнення права користування відповідними видами природних об’єктів, залежить від ступеня правової врегульованості порядку користування природними об’єктами, їх видів і суб’єктів права природокористування. Це стосується, наприклад, ліцензування діяльності в природокористуванні. Екологічним законодавством у ряді випадків передбачається продовження права тимчасового користування природними об’єктами. Підстави і порядок виникнення і продовження права користування кожним видом природних об’єктів мають особливості, які розглядаються в Особливій частині підручника.
§ 6. Підстави та порядок припинення, зупинення, зміни права природокористування Право природокористування може бути припинено (повністю або частково), зупинено на деякий час або змінено тільки на підставах та в порядку, передбачених законом. Для конкретних видів права природокористування, а також залежно від об’ єктів цього права визначені різні підстави їх припинення, зупинення на деякий час, зміни. Деякі з підстав є загальними для всіх або багатьох видів природокористування. Інші ж мають спеціальний характер і поширюються лише на окремі види права природокористування. Повне припинення права природокристування настає, коли при- родокористувач позбавляється права користування на весь наданий йому природний об’єкт. Частковим припиненням вважається вилучення у природокористувача тільки частини природного об’ єкта із збереженням за ним права користування залишеною частиною. Підстави припинення (повністю або частково) права користування природними об’ єктами передбачені у спеціальних статтях відповідних кодексів і законів про природні ресурси. Однак наведені в них підстави (перелік) припинення права користування природними об’єктами не є вичерпними. Так, наприклад, у вказаних кодексах і законах відсутня така підстава припинення будь-якого права природокористування, як смерть громадянина-природокористувача. Існують також підстави, при наявності яких припинення права природокористування завжди обов’язкове, і підстави, які залежно від розсуду компетентних органів можуть спричинити, а можуть і не спричинити припинення даного права. У зв’язку з цим такі підстави можна розмежувати на обов’язкові (безумовні) і умовні. Для всіх видів права природокористування спільною підставою його припинення є добровільна відмова від права користування природним об’ єктом або його частиною, коли відпала потреба в ньому. Термін «відпала потреба» законодавець вживає стосовно організацій, підприємств і установ, а термін «відмова від нього» — стосовно громадян. Однак принципової різниці між цими підставами припинення права природокористування немає, тим більше, що вони названі в статтях, які визначають підстави припинення права природокористування одночасно і для організацій, і для громадян. В обох випадках передбачається вільне волевиявлення суб’єкта природокористування. Якщо такого волевиявлення немає, підстава припинення права користування повинна бути іншою. Факт відсутності потреби в користуванні об’єктом природи може визначати лише сам користувач. Повна відмова від природного об’єкта є обов’язковою безумовною підставою припинення права природокористування. Часткова ж відмова залежно від конкретних обставин може бути не задоволена компетентним органом, який розпоряджається природними ресурсами. Це можливо, наприклад, з мотивів недоцільності його подрібнення або з інших важливих міркувань. Право користування природним об’ єктом завжди припиняється із закінченням строку, на який він надавався. І тут не вимагається будь- яких додаткових підстав або рішень компетентних органів для його припинення. Однак не виключається необхідність визначення такого порядку припинення права користування, при якому забезпечувався б контроль за своєчасним поверненням природного об’єкта за його цільовим призначенням і в належному стані. Підставою припинення права природокористування згідно із законодавством є необхідність вилучення природного об’єкта у природо- користувача для державних, громадських та інших потреб. У всіх названих випадках це обов’язкова безумовна підстава припинення права користування. Загальнообов’язковою безумовною підставою припинення права природокористування є припинення діяльності підприємства, організації, установи, фермерського господарства, а також смерть громадянина. Обов’язково припиняється повністю або частково природокористування громадян, яке здійснюється всупереч цілям і вимогам, передбаченим відповідними документами на той або інший вид природокористування. Нецільове ж природокористування, яке здійснюється підприємствами, організаціями і установами, є умовною підставою припинення права природокористування. Підстави припинення права, наприклад, користування диким тваринним світом не передбачають його нецільового використання (ст. 19 Закону України «Про тваринний світ»). Але його не слід ставити в один ряд з порушенням порядку спеціального використання об’єктів тваринного світу, а також різними правилами, нормами і вимогами по його охороні і використанню, більше того — їх поглинати. Підставою припинення права природокористування є розірвання договору про тимчасове користування природним об’єктом, у тому числі і на умовах оренди. Воно є умовною підставою припинення того чи іншого права природокористування, бо для його дострокового розірвання необхідна наявність порушень умов договору з боку орендаря або орендодавця. Закінчення ж строків дії таких договорів є безумовною підставою для припинення тимчасового, у тому числі і орендного користування природним об’єктом. Деякі підстави припинення права природокористування притаманні лише користуванню окремими природними об’єктами. Тому, на відміну від вищенаведених загальних, вони є специфічними для окремих природних об’єктів. Екологічне законодавство передбачає також випадки зупинення (тимчасової заборони), обмеження і зміни права природокористування. Зупинення означає тимчасову заборону природокористування до виконання необхідних природоохоронних заходів, тобто зупиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання. Обмеженням права природокористування є випадки, коли на певний період (до виконання необхідних природоохоронних заходів) встановлюються зменшені обсяги викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у цілому по підприємству чи по окремих його цехах (дільницях) і одиницях обладнання. При тимчасовій забороні (зупиненні) чи припиненні діяльності підприємств забороняються всі викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів по підприємствах в цілому чи окремих їх цехах (дільницях) і одиницях обладнання. Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється) в разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки у спеціально передбачених випадках уповноваженими державними органами в межах своєї компетенції[2]. Зміна права природокористування не означає припинення (повністю або частково) даного права, воно стосується лише самого змісту права користування, тобто змінює його мету, характер, а значить, і правомочності природокористувача. Кожний вид права природокористування має свій, визначений законом порядок припинення, зупинення або змін, який залежить від самої підстави припинення, зупинення або зміни і значною мірою від різновиду природних об’єктів. Специфічний порядок і умови припинення, зупинення або зміни права користування конкретними природними об’ єктами розглядається в Особливій частині підручника.
§ 7. Права і обов’язки природокористувачів Правомочності природокористувачів по використанню природних об’єктів втілюються в конкретних правах і обов’язках, визначених Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», кодексами і законами України про природні ресурси, іншими нормативними актами, а також документами на право користування (власності) відповідними природними об’єктами. Права і обов’язки природокористувачів можна поділити на загальні і спеціальні. Загальними є такі, що притаманні всім без винятку суб’єктам природокористування. Спеціальні ж визначаються залежно від природного об’єкта, який використовується, його природних якостей, специфіки, виду природокористування і властиві лише певним суб’єктам природокористування. До загальних прав, зокрема, належать такі права: на самостійне господарювання при використанні природного об’ єкта, на видобування з нього корисних властивостей і якостей, на одержання плодів і прибутків від нього, на здійснення різних дій у межах закону з метою одержання корисного ефекту від природного об’єкта; право вимагати усунення перешкод у користуванні природним об’єктом, на одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, на участь у проведенні громадської екологічної експертизи, на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ ю та майну громадян внаслідок негативного впливу на природний об’єкт, що використовується, право вимагати відшкодування збитків, нанесених правомірними або неправомірними діями інших осіб, на захист порушеного права користування природним об’ єктом шляхом подання позову до судових органів. Права природокористувачів можуть бути обмежені в інтересах держави або інших природокористувачів. Екологічні права природо- користувачів забезпечуються шляхом установлення в законодавстві певних гарантій[3]. Головним обов’язком усіх природокористувачів є раціональне і ефективне використання природних об’єктів, бережливе до них ставлення відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Для цього на природокористувачів покладено обов’язок виконувати передбачені законом певні екологічні вимоги: застосовувати новітні технології; здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних об’єктів, негативному впливу їх діяльності на стан навколишнього природного середовища; здійснювати заходи щодо відтворення природних об’єктів; застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліпшення якості природних об’ єктів, які забезпечують охорону природного середовища і безпеку здоров’я населення; зберігати території та об’єкти природно-заповідного фонду, що підлягають особливій охороні; здійснювати господарську та іншу діяльність без порушення прав інших осіб. Загальним обов’язком усіх природоко- ристувачів є також дотримання ними вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів і лімітів, внесення зборів за спеціальне використання природних об’єктів та штрафів за екологічне правопорушення; компенсування шкоди, заподіяної забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє середовище. Громадяни зобов’язані виконувати й інші обов’язки при використанні природних об’єктів відповідно до законодавства України. Спеціальні права і обов’язки властиві кожному виду природокористування стосовно його об’єктів. Вирішальну роль тут відіграє мета природокористування. Права і обов’язки, реалізація і виконання яких обумовлюють безпосереднє досягнення мети цього виду природокористування, є для нього спеціальними. Вони, як правило, встановлюються відповідними галузями екологічного законодавства як для підприємств, організацій і установ, так і для громадян, тобто без диференціації на юридичні та фізичні особи[4]. Більш детально права та обов’язки конкретних природокористува- чів розглядаються в Особливій частині підручника.
§ 8. Використання природних ресурсів на умовах оренди Екологічне законодавство передбачає можливість використання деяких природних ресурсів на умовах оренди. У сучасних умовах в екологічному законодавстві сформована певна правова основа орендного природокористування. Вона передбачена відповідними статтями кодексів України: Земельного (ст. 93), Водного (ст. 51), а також законів України «Про мисливське господарство та полювання» від 22 лютого 2001 року і «Про оренду землі» у редакції від 2 жовтня 2003 року та підзаконними нормативними актами. Договірні орендні відносини виникають тільки з приводу окремих природних ресурсів. Так, в оренду надаються: земельні ділянки, ділянки лісового фонду, водні об’єкти (їх частини), а також мисливські угіддя. За договором оренди природних ресурсів сторонами виступають орендодавці і орендарі. Орендодавці — громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями природних ресурсів, що перебувають у комунальній власності, виступають сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями природних об’єктів, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом. Орендарями можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання та організації, а також іноземні держави. Крім того, законом встановлено, що орендарями природних ресурсів можуть виступати Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України, а також сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом. Згідно з договором оренди природних ресурсів орендодавець надає орендарю природні ресурси (їх частини) в тимчасове користування на умовах оренди для задоволення потреб орендаря, а останній зобов’язується використовувати їх за цільовим призначенням з додержанням екологічних вимог, своєчасно вносити орендну плату та виконувати інші умови договору. Мета договору оренди природних ресурсів залежить від конкретного виду природного ресурсу, що орендується, строку договору і визначається відповідними нормами законодавства, а в окремих випадках і договором. Для кожного виду природокористування передбачаються певні цілі користування. І, як правило, природні ресурси надаються в оренду для всіх цілей, характерних для даного виду природокористування (землекористування, лісокористування). Але є і винятки, коли природні ресурси надаються в оренду лише для деяких цілей використання. Так, водні об’єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, надаються в оренду тільки для риборозведення, виробництва сільськогосподарської продукції, промислової продукції, а також для лікувальних і оздоровчих цілей. Права і обов’язки сторін у договорі визначаються передусім його умовами, оскільки природні ресурси за своїми природними характеристиками різні. Береться до уваги також мета договору. Права та обов’язки сторін за договорами оренди конкретних природних ресурсів різноманітні, але серед них можна виокремити й такі, що притаманні всім видам договорів оренди. До основних прав орендаря належать: право користуватися орендованими природними ресурсами відповідно до умов договору; вимагати від орендодавця своєчасного надання природного ресурсу; самостійно визначати напрямки своєї господарської діяльності тощо. Орендодавець має право вимагати своєчасного внесення орендної плати; перевіряти додержання орендарем умов договору; вимагати відшкодування заподіяних йому збитків тощо. До основних обов’язків орендаря належать цільове раціональне використання природного ресурсу; своєчасне внесення орендної плати; здійснення комплексу заходів з відтворення та охорони природних ресурсів; відшкодування заподіяних їм збитків тощо. Основні обов’язки орендодавця: надання природного ресурсу в оренду відповідно до умов договору; створення необхідних умов для ефективного і раціонального використання природних ресурсів; відшкодування збитків, заподіяних орендарю внаслідок порушення умов договору, тощо. Визначення конкретного комплексу прав та обов’язків сторін за договором регулюється приписами, які в цілому присвячені правам та обов’язкам користувачів даними природними об’єктами. У певних випадках укладення договору оренди передбачає проведення аукціону, наприклад у Законі України «Про оренду землі» (ст. 16), або здійснення інших юридичних фактів. У водному законодавстві передбачено обов’язкове попереднє узгодження договору оренди. При оренді, наприклад, водних об’єктів (їх частин) воно проводиться з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства. Строки, на які укладаються договори оренди природних ресурсів, різні і залежать від виду природного ресурсу, що орендується. У законодавстві встановлені граничні терміни договорів оренди: землі — до 50 років; водних об’єктів — до 25 років. Мисливські угіддя надаються в оренду на строк не менше 15 років. Оренда природних ресурсів може бути довгостроковою або коротко строковою. Відповідно до законодавства орендарі (при оренді ділянок землі, мисливських угідь) мають переважне право на поновлення договору оренди після закінчення строку його дії. Конкретні ж строки договору встановлюються самими сторонами. Оренда передбачає платне користування природним ресурсом у формі орендної плати, її розмір, за загальним правилом, встановлюється в договорі за згодою сторін. Іноді мінімальні розміри орендної плати передбачає законодавство. Так, Закон України «Про оренду землі» (ст. 21) передбачає, що річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може перевищувати 12 % їх нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати. У земельному законодавстві (ст. 8 Закону «Про оренду землі») передбачено право орендаря на передачу земельної ділянки в суборенду, що оформляється відповідним договором. Договір оренди може бути припинено у разі: закінчення строку дії, на який було укладено договір; вилучення природного ресурсу у встановленому порядку; розірвання договору тощо. За невиконання або неналежне виконання договору оренди сторони несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Закріплення в чинному екологічному законодавстві використання природних ресурсів на умовах оренди слід визнати позитивним фактором. Таке використання стимулює сторони договору до ефективної та раціональної експлуатації природних ресурсів, сприяє більш чіткому правовому статусу природокористувачів.
§ 9. Захист прав природокористувачів Конституція України передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Усі суб’єкти права рівні перед законом (ч. 4 ст. 13). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, вони гарантуються Конституцією і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Екологічне право забезпечує насамперед правове регулювання і захист відносин права користування природними об’ єктами в нормальних умовах їх використання природокористувачами без порушення їх правомочностей. При цьому норми права передбачають порядок здійснення права природокористування, прав і обов’язків природокорис- тувачів, а також визначають гарантії і захист законних прав і інтересів природокористувачів. Захист права природокористування в широкому розумінні здійснюється усіма нормами екологічного законодавства, що забезпечують нормальний розвиток еколого-економічних відносин в умовах ринку з використання природних об’єктів. Поряд з цим дане поняття у вузькому розумінні визначається як сукупність тільки правових засобів або форм, що застосовуються в разі порушень відносин природокористування, тобто суб’єктивних прав та інтересів природо- користувачів[5]. Найпоширенішими видами порушень таких прав та інтересів є: самовільне заняття (захоплення) природного об’єкта, що належить на законних підставах природокористувачеві; його псування або забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами; його незаконне зменшення або вилучення; перешкоджання в користуванні ним; заподіяння майнових збитків у наведених випадках, а також у разі знищення або пошкодження сіножатей, пасовищ, посівів, насаджень; зняття врожаю; знищення межових знаків; інші дії, що порушують законні права та інтереси природоко- ристувачів. З метою їх захисту законодавством передбачається поновлення порушених прав та інтересів законних природокористувачів. Поновлення прав природокористувачів здійснюється уповноваженими органами відповідно до їх компетенції, а також судом або третейським судом. Втручання в діяльність природокористувачів, пов’язану з використанням природних об’єктів, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком порушення природо- користувачами екологічного законодавства, тобто належних їм обов’язків. Припинення права користування природними об’єктами або їх частиною можливе лише у випадках, передбачених законодавством. Закон передбачає такі засоби захисту суб’єктивних прав та інтересів природокористувачів: визнання спірних прав за законним природо- користувачем; поновлення стану, що існував до порушення права і припинення дій, що його порушують; припинення або зміна правовідносин та ін. Самостійним засобом захисту прав природокористува- чів є стягнення з особи, що порушила законні права та інтереси при- родокористувача, заподіяної шкоди в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення та погіршення якості природного об’єкта. Природокористувачі, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення свого здоров’я в разі його погіршення, а також відновлення якості природного об’єкта, його відтворення до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’ язані компенсувати заподіяну шкоду природокористувачам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Захист права природокористування відбувається як в адміністративному, так і в судовому порядку. В останньому випадку він здійснюється шляхом подання в судові органи позовів про поновлення порушених прав і інтересів природокористувачів; про витребування об’єкта природокористування з чужого незаконного володіння; про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права природокористування; про примушення інших осіб дотримуватися чинного законодавства; про відшкодування збитків (шкоди), заподіяних порушенням суб’єктивних прав і інтересів природокористувачів; про повернення безпідставно придбаного (врожаю тощо). Більш детально про захист прав конкретних природокористувачів йдеться в Особливій частині підручника. [1] Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів республіканського значення : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 року // ЗП України: 1992. - № 9. - Ст. 217. [2] Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій у разі порушення ними законодавства про охорону природного середовища : Постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 46. - Ст. 637. [3] Див., напр., ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». [4] Див. напр., статті 19 і 20 Лісового кодексу України, ст. 24 Кодексу України про надра. [5] Поняття «захист» визначається в даному разі як здійснення активних дій уповноважених на це суб’єктів (юридичних чи фізичних осіб) по запобіганню посяганням (попередженню посягань) або припиненню посягань на суб’єктивні права та інтереси, що охороняються законом. Контрольні питання
|