| Розділ V. Право власності на природні ресурси та комплекси |
|
| Экологическое право - Екологічне право України (Гетьман, Шульга) |
Розділ V. Право власності на природні ресурси та комплекси
§ 1. Особливості права власності на природні ресурси та комплекси
§ 2. Державна власність на природні ресурси та комплекси
§ 3. Комунальна власність на природні ресурси та комплекси
§ 4. Приватна власність на природні ресурси
§ 5. Охорона та гарантії права власності на природні ресурси та комплекси.
Відповідальність за порушення прав власників та права власності на природні ресурси
§ 1. Особливості права власності на природні ресурси та комплекси Серед інших екологічних правовідносин саме відносини власності на природні ресурси відіграють визначальну роль, тому що становлять основу екологічних правовідносин. Інститут права власності на природні ресурси є, таким чином, одним із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини власності є передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Ці відносини складаються у сфері приналежності природних ресурсів одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному засобу виробництва і є основою виробничих відносин. Право власності є юридичним виразом, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою урегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об’ єктами власності. Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з їх екологічним змістом. По-перше, право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До них належать земля, надра, води, ліси, рослинний світ, тваринний світ, природно-заповідні об’єкти. Інші елементи природного середовища не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (наприклад, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), бо не можуть бути об’ єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність. По-друге, природні ресурси, хоча й є самостійними об’єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв’язку, фактично їх не можна відокремлювати від природного середовища. Тому вилучення корисних властивостей у процесі використання природних об’єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл тварин, лов риби та ін.) не припиняє права власності на відповідні об’єкти навколишнього природного середовища, а є підставою виникнення права власності на продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів. І нарешті, по-третє, природні ресурси як об’єкти природного походження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості. Природні ресурси не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі та інших ресурсів природи в даному випадку має вигляд капіталізованої ренти. При відчуженні природного об’єкта власник по суті продає право на одержуваний з нього прибуток, продає право на ренту. Перелічені специфічні особливості природних ресурсів обумовлюють відповідне регулювання питань власності на них з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічно- правовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому превалює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об’єктів. Право власності на природні ресурси — це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України в інтересах як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Право власності на природні ресурси можна розглядати як правовий інститут і як сукупність правомочностей власника. Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут. Зміст права власності на природні ресурси — це сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню надрами, водами, лісами, об’єктами тваринного, рослинного світу та іншими природними ресурсами та комплексами. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року правовий режим власності на природні ресурси визначається законами України. До останніх слід віднести Конституцію України, Цивільний кодекс України, природоресурсові кодекси (земельний, водний, лісовий, про надра) та поресурсні закони (про рослинний світ, про тваринний світ, про атмосферне повітря, про природно- заповідний фонд). Положення Цивільного кодексу України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів у субсидійованому порядку. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права. Але незважаючи на таку форму кореспонденції правових норм, Цивільний кодекс України містить основні теоретичні визначення інституту права власності, що стосуються і природних ресурсів. Зміст права власності як суб’єктивного права становлять правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом, тобто власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своєю власністю (ст. 317 ЦК України). Ні в екологічному, ані в цивільному законодавстві України не визначено поняття «володіння», «користування» і «розпорядження» як складових елементів права власності на природні ресурси, тому вони сформульовані в науковій літературі, хоча думка про те, що право власності не обмежується тільки тріадою володіння, користування і розпорядження, має як своїх прихильників, так і противників серед науковців. Кожна із правомочностей має свої особливості стосовно природних ресурсів та своє призначення. Володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певним природним об’єктом. Зрозуміло, що не можна використовувати природні ресурси, не маючи господарського або фактичного панування над ними. Право володіння завжди повинне мати ту чи іншу правову підставу — титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Екологічне право визнає тільки титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об’єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається незаконним власником. Користування — це право власника задовольняти за допомогою природних ресурсів свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки природних ресурсів як об’ єктів права власності під користуванням у даному випадку слід розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом вилучення їх корисних властивостей, у тому числі отримання плодів та інших прибутків. Розпорядження — це визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, цільового призначення чи стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі (відчуження їх іншим суб’єктам у власність). Такими діями є головним чином угоди (купівлі-продажу, дарування, міни та ін.). Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту, проте фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом прав щодо розпорядження ними. У найбільш повному обсязі право розпорядження притаманне праву державної власності на природні ресурси. Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення й гарантування особі можливості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування й розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що вони гарантовані власнику законом, не базуються на праві будь- яких інших осіб. Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство передбачає значно менший перелік природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб, порівняно з публічною. Це обумовлено тим, що використання природних ресурсів, які перебувають у приватній власності, спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб. Право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб’єктів: Український народ; держава Україна; фізичні особи; юридичні особи; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Статус перелічених суб’єктів та їх повноваження пов’язані з формами права власності на природні ресурси, тому ці питання розглядаються у відповідних параграфах. Але на окрему увагу заслуговує розгляд поняття права власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Український народ є особливим суб’єктом права власності на природні ресурси, який може здійснювати це право як безпосередньо у формі референдуму, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування у формі публічної власності, а також шляхом реалізації громадянами України та юридичними особами суб’єктивних прав на природні ресурси у формі приватної власності. На практиці виникають питання щодо узгодження між собою норми Конституції та норм екологічного законодавства, які визначають право приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси, а не право власності Українського народу. У юридичній літературі переважає думка, що в цьому випадку норма Конституції України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на навколишнє природне середовище взагалі та її окремі складові елементи. Дану тезу Основного Закону потрібно розуміти не в правовому сенсі, а в політичному, не як норму, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норму, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) Українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Тому при врегулюванні відносин приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси слід керуватися нормами екологічного законодавства.
§ 2. Державна власність на природні ресурси та комплекси Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність природних ресурсів народу України в особі представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження природних ресурсів державної власності. За змістом законодавства про власність суб’єктом права державної власності на природні ресурси виступає держава в особі представницького органу державної влади. Специфічною особливістю суб’єкта права державної власності, невластивою іншим суб’єктам права власності, є те, що держава виступає саме і як власник, і як носій політичної влади, тому здійснює право власності в нерозривному зв’язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, створює органи управління цими об’єктами природи, визначає їх компетенцію. Проте екологічне законодавство в цьому питанні непослідовне й передбачає у вигляді суб’єктів права державної власності як різні органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. Так, на землю право державної власності набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації відповідно до закону. Аналогічним чином закріплено право державної власності й на ліси в Україні (ст. 8 Лісового кодексу України в редакції від 08.02.06), за винятком такого суб’єкта, як органи приватизації. В іншому порядку врегульовано питання суб’єктів права державної власності на води та надра України. Вони є виключною власністю народу України й надаються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води та надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами та надрами можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади (ст. 6 Водного кодексу України, ст. 4 Кодексу України про надра). Від імені Українського народу права власника об’єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади в межах, визначених Конституцією України (ст. 5 Закону України «Про тваринний світ»). Для правової характеристики об’єктів права державної власності найбільш важливе значення мають два положення: у власності держави можуть перебувати всі природні ресурси; частина з них є виключною власністю держави. Закон не дає прямого визначення об’єктів права державної власності на природні ресурси, проте аналіз змісту екологічного законодавства дозволяє виділити такі об’ єкти, як надра, земля, води, ліси, тваринний та рослинний світ, об’єкти природно-заповідного фонду. У державній власності перебувають усі землі та ліси України, крім земель та лісів комунальної та приватної власності. Виключно до земель державної власності належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об’єктами природно- заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за навчальними закладами державної форми власності; земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї). Об’єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об’єкта права власності входять власне надра, природні родовища корисних копалин, техногенні родовища корисних копалин, а також мінеральні ресурси континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони. Об’єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який становлять усі води (водні об’єкти) України. Самостійним об’єктом права державної власності є рослинний світ, а саме дикорослі судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, гриби, а також їхні угруповання. У державній власності можуть перебувати й об’єкти тваринного світу. Об’єктом права державної власності є дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу, що перебувають у територіальних і внутрішніх морських водах, у межах континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони, а також у водосховищах, що розташовані на території більш ніж однієї області, державних мисливських угіддях і на території природно-заповідного фонду України і які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної форми власності (ст. 6 Закону України «Про тваринний світ»). Виключно в державній власності перебувають природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні природні парки (ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд»). Держава набуває права власності у разі: а) відчуження земельних ділянок з відповідними природними ресурсами у власників з мотивів суспільної необхідності або для суспільних потреб; б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; в) прийняття спадщини; г) передачі у власність державі комунальної власності територіальними громадами; ґ) конфіскації. Перелік суспільних потреб чітко визначений законодавством на відміну від суспільної необхідності. До суспільних потреб належить примусовий викуп під будинки та споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будинки, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності; під об’єкти природно-заповідного та природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередач, аеропортів, нафтогазових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’ єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення військового або надзвичайного стану та за своєю суттю є форс-мажорною обставиною відчуження на користь держави. Право державної власності на природні ресурси може виникнути на підставі цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки (дарування, купівлі-продажу, обміну, спадкування). Право власності на інші природні ресурси виникає з моменту виникнення права власності на земельну ділянку після нотаріального посвідчення угоди та її державної реєстрації за місцем знаходження об’єкта власності. Конфіскація являє собою безоплатне вилучення державою природних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення. Наприклад, конфіскації на користь держави підлягають незаконно добуті (зібрані) або ввезені дикі тварини та інші об’єкти тваринного світу (ст. 63 Закону України «Про тваринний світ»). Припинення права державної власності на природні ресурси можливо при передачі їх у комунальну власність шляхом розмежування або у приватну власність шляхом приватизації у випадках, передбачених законом. Продаж (відчуження) об’ єктів права державної власності здійснюється на конкурентних засадах. На окремі об’єкти природи право державної власності взагалі не може бути припинено. Це стосується об’єктів, які становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті природними історико-культурними об’єктами, та ін.
§ 3. Комунальна власність на природні ресурси та комплекси Самостійною та новою формою публічної власності на природні ресурси є право комунальної власності, тобто право власності територіальних громад. Територіальна громада — це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно- територіальними одиницями, або добровільне об’ єднання жителів декількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр. Свої повноваження територіальна громада може здійснювати як безпосередньо, наприклад, шляхом проведення місцевих референдумів, так і через органи місцевого самоврядування. Тому суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — відповідних місцевих рад. У комунальній власності перебувають усі землі та ліси в межах населених пунктів, крім земель та лісів що перебувають у державній або приватній власності, земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності, та інші ліси, набуті або віднесені до об’єктів комунальної власності у встановленому законом порядку. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (площі, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, цвинтарі, місця знешкодження та утилізації відходів та ін.), землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’ єктами повітряного та трубопровідного транспорту, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування, та ін. Дикі тварини, а також інші об’єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями комунальної форми власності, є також об’єктом права комунальної власності (ст. 6. Закону України «Про тваринний світ»). У комунальній власності можуть перебувати і об’ єкти природно-заповідного фонду. Дещо умовно до об’ єктів права комунальної власності можна віднести корисні копалини та водні об’єкти місцевого значення. Кодекс України «Про надра» не визнає комунальної власності на надра, але в ст. 4 говорить, що народ України здійснює право власності на надра через місцеві ради. Крім того, поділяючи корисні копалини за своїм значенням на корисні копалини загальнодержавного й місцевого значення (ст. 6), законодавець фактично легалізує право місцевих рад на встановлення юридичної долі цих копалин. Тому можна говорити про існування комунальної власності на надра в Україні, і про суб’єктів цієї власності — органи місцевого самоврядування. Водний кодекс України теж не оперує поняттям комунальної власності на водні об’єкти, але вона фактично може виникнути стосовно земель водного фонду і відповідного водного об’єкта на них (ст. 59 Земельного кодексу України). Територіальні громади набувають природні ресурси в комунальну власність у разі: а) передачі їм державної власності; б) примусового відчуження у приватних власників з мотивів суспільної необхідності або для суспільних потреб; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Цей перелік не є вичерпним, можливі й інші підстави, передбачені законом. Так, однією з підстав виникнення права комунальної власності на природні ресурси є перехід у власність територіальної громади безхазяйного природного об’єкта. Відповідно до норм Цивільного кодексу України (оскільки аналогічні норми в екологічному законодавстві відсутні) безхазяйним визнається природний об’єкт, якщо він не має власника (наприклад, власник відмовляється від права на природний об’єкт або втратив на нього право) або власник природного об’єкта невідомий. Безхазяйні природні об’єкти беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, на підставі заяви органу місцевого самоврядування, на території якого вони перебувають. Факт взяття безхазяйних природних об’єктів на облік поширюється через друковані засоби масової інформації. Після закінчення одного року з моменту взяття на облік безхазяйного природного об’єкта за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, він за рішенням суду передається у комунальну власність. Основною підставою виникнення права комунальної власності територіальних громад є безоплатна передача природних ресурсів, які перебували у державній власності. Перерозподіл природних ресурсів між державою та територіальними громадами здійснюється шляхом розмежування їх на місцевості з оформленням відповідної землевпорядної та кадастрової документації та наданням державного акта про право власності. У комунальну власність можуть переходити природні ресурси за заповітом від громадян — власників природних ресурсів, у порядку спадкування у разі відсутності спадкоємців за заповітом (законом) або за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Ці угоди укладаються згідно з нормами Цивільного кодексу України з урахуванням вимог екологічного законодавства.
§ 4. Приватна власність на природні ресурси Право приватної власності на природні ресурси та комплекси являє собою правовий інститут, що закріплює власність громадян та юридичних осіб. Суб’єктами права приватної власності на природні ресурси можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, у тому числі іноземні, іноземні держави. Не можуть бути суб’єктами права приватної власності на природні ресурси підприємства, установи та організації державної або комунальної форми власності. Об’єктом права приватної власності є земельні ділянки, тобто частини земної поверхні з установленими метою використання, розміром, межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо них правами. Право приватної власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній знаходяться, та на простір над і під поверхнею ділянки на висоту й на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Таким чином, екологічне законодавство встановлює право приватної власності не лише на земельні ділянки, але і на ліси, водні об’єкти, тваринний світ, об’єкти природно-заповідного фонду тощо. Об’ єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є природні ресурси, які використовуються для здійснення підприємницької діяльності або для задоволення особистих та соціальних потреб. Наприклад, це земельні ділянки, надані житлово-будівельним кооперативам або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Об’єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення, у випадку придбання об’єктів нерухомого майна, та земельні ділянки для спорудження об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні, у першу чергу в межах населеного пункту. Земельні ділянки як об’єкти права власності громадян України мають чітко визначені розміри та розрізняються за метою використання. Наприклад, об’єктом права власності громадян України виступають земельні ділянки для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будинків та споруджень (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, у селищах — не більше 0,15 га, у містах — не більше 0,10 га; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Об’єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несіль- ськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Громадянам та юридичним особам України можуть належати на праві приватної власності невеликі замкнуті земельні лісові ділянки (загальною площею до 5 га) та природні водойми (загальною площею до 3 га) у складі угідь, фермерських та інших сільськогосподарських господарств. Цей розмір може бути збільшений у разі одержання лісів та водойм у спадщину. Крім цього, громадяни та юридичні особи можуть самостійно створювати ліси на приналеж- них їм деградованих та малопродуктивних землях. Це положення знайшло закріплення у статтях 10, 12 Лісового кодексу України. У цьому випадку розмір лісових угідь законодавчо не унормований. Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Об’єктом права приватної власності на тваринний світ можуть бути окремі об’ єкти тваринного світу. Це дикі тварини та інші об’ єкти тваринного світу, що вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі або напіввільних умовах або отримані іншим дозволеним законодавством шляхом, наприклад, придбані у власність за межами України. Підставами виникнення права приватної власності є: - придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; - безоплатної передачі із державної або комунальної власності; - приватизації земельних ділянок, що були раніше надані у користування; - прийняття спадщини; - виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю); - штучне створення (розведення, вирощування та ін.). Основним способом виникнення права приватної власності громадян України на природні ресурси є приватизація. Громадяни України мають право одержати безоплатно у приватну власність раніше надані їм у користування земельні ділянки із земель державної або комунальної власності, відповідно до розмірів, які встановлені в чинному Земельному кодексі. Ця підстава виникнення права приватної власності громадян має разовий характер, тому що право власності на умовах приватизації може виникнути лише один раз, про що громадянину України робиться позначка у паспорті або іншому документі, що посвідчує особу. Надання природних ресурсів у власність шляхом приватизації відбувається на підставі заяви або клопотання особи, у якому вона вказує бажаний розмір, місце розташування та мету використання. Приватизація являє собою акт розпорядження природним об’єктом. Тому природні об’єкти надаються у приватну власність тільки за рішенням органів, до компетенції яких віднесено право розпорядження ними. Наприклад, земельні ділянки надаються у власність на підставі рішень місцевих рад, на території яких вони розташовані. У рішенні про надання земельної ділянки визначаються мета, для якої вона надається, розміри та основні умови використання. При приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному його земельної частки (паю). Кожний працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їхнього числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості), що після виділення в натурі (на місцевості) набуває статус земельної ділянки відповідного цільового призначення. Право приватної власності на землю господарських товариств, наприклад сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновниками. Земельне законодавство передбачає деякі обмеження стосовно підстав та порядку виникнення права приватної власності для іноземних юридичних осіб, іноземних громадян та осіб без громадянства. Зазначені особи можуть придбати у власність земельні ділянки тільки на підставі цивільно-правових угод. Земельні ділянки можуть бути тільки несільськогосподарського призначення в межах населеного пункту та, як правило, ті, на яких розташовані або будуватимуться об’єкти нерухомого майна. Якщо іноземний громадянин або особа без громадянства в порядку спадкування одержить земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона має протягом року відчужити її, тобто продати, обміняти або подарувати особі, що володіє належною право- та дієздатністю (наприклад, громадянину України). Обов’язковою умовою для придбання іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва із правом ведення господарської діяльності на території України. Для укладання угод на придбання у власність земельних ділянок, які перебувають у державній власності, іноземними юридичними особами потрібна згода Верховної Ради України, а для придбання земельних ділянок, які перебувають у комунальній власності, — Кабінету Міністрів України. Підстави та порядок виникнення права приватної власності на інші природні ресурси визначаються відповідними поресурсними кодексами та законами України. Наприклад, підставою виникнення права приватної власності на тваринний світ є розведення у неволі або на- піввільних умовах диких тварин, видобуток об’єктів тваринного світу шляхом полювання і рибальства. Підставою виникнення права приватної власності громадян на природні об’єкти є отримання частки у спільному майні подружжя. У осіб, які перебувають у шлюбі, виникає право загальної власності на все придбане майно, у тому числі і на природні об’єкти. Право власності на природні ресурси може виникнути і у разі придбання майнових прав на майно, нерозривно пов’язане із природним об’єктом. Так, відповідно до Земельного кодексу України у випадку переходу права власності на будинок та споруди до нового власника переходить і право власності на земельну ділянку, якщо інше не встановлено законом або договором відчуження. Припинення права приватної власності на природні ресурси здійснюється шляхом їх вилучення або викупу на підставі та в порядку, передбаченому законом. Екологічне законодавство дає вичерпний перелік підстав припинення права приватної власності та встановлює порядок такого припинення. Право власності припиняється: у разі добровільної відмови власника; відчуження (продажу) природного об’ єкта; викупу для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об’єктів природи. Припинення права власності на природні об’єкти у разі добровільної відмови власника здійснюється на підставі рішення відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування. Припинення права власності на природні об’єкти шляхом вилучення відбувається в судовому порядку за позовом місцевих рад, прокурора або органів контролю за використанням та охороною природних ресурсів. Викуп природних ресурсів із приватної власності відбувається зі згоди власника. При незгоді власника на викуп припинення права власності здійснюється в судовому порядку. До підстав припинення права власності на природні ресурси (хоча вони прямо і не передбачені чинним екологічним законодавством) слід віднести випадки, коли право власності припиняється при ліквідації підприємства, організації або установи, смерті особи або знищенні самого об’єкта власності. Право приватної власності на природні ресурси може припинятися у зв’язку з конфіскацією природного об’єкта при порушенні власником відповідних умов або вчинення злочину, наприклад жорстокого поводження з дикими тваринами. Право власності на природні ресурси припиняється і внаслідок юридичних фактів, які не можна віднести до актів розпорядження самим природним об’єктом. Земельним законодавством України передбачений перехід права власності на земельну ділянку у випадку переходу права власності на будинок та споруди, які перебувають на ньому. Таким чином, юридична доля земельної ділянки успадковує юридичну долю будинка або споруди, і право власності на земельну ділянку припиняється або змінюється на підставі припинення або зміни права власності на майно, якщо інше не передбачено договором відчуження і при цьому не змінюється цільове призначення земельної ділянки.
§ 5. Охорона та гарантії права власності на природні ресурси та комплекси. Відповідальність за порушення прав власників та права власності на природні ресурси Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом установлення відповідних правових норм та застосування санкцій до осіб, які не виконують їхніх вимог. Вона здійснюється виключно на основі та відповідно до чинного законодавства України. Важливе значення для охорони права власності на природні ресурси має Конституція України. Зокрема, ст. 13 передбачає: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання»; ст. 14: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави»; ст. 41: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним». Загальні засади охорони права власності знайшли своє відображення в нормативних актах різних галузей права: ст. 321 Цивільного кодексу України: «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні»; ст. 147 Господарського кодексу України: «Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом». Окремі положення щодо охорони права власності на природні ресурси закріплені в екологічному законодавстві, а саме: у статтях 5,11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; статтях 153-154 Земельного кодексу України; ст. 15 Лісового кодексу України та в інших правових нормах екологічного законодавства. Поділ права на приватне та публічне передбачає охорону прав власності на природні ресурси приватного і публічного характеру. До першого належить цивільно-правовий напрямок, який забезпечує приватні інтереси; до другого — адміністративно-правовий та кримінально- правовий (забезпечують публічні інтереси). Публічне право охороняє власність за ініціативою влади. Цей напрям правової охорони є проявом виконання державою її обов’язків перед суспільством. До основних ознак охорони права власності на природні ресурси можна віднести: 1) забезпечувальну діяльністю відповідних державних органів; 2) виявлення можливих порушень правового режиму власності, здійснення профілактики правопорушень та притягнення порушників до відповідальності; 3) забезпечення власнику безперешкодного права володіння, користування, розпорядження природним ресурсом, права на дохід та відчуження природного ресурсу, а також визначення законом конкретних додаткових правомочностей. Охорона прав власності на природні ресурси включає широкий спектр підходів до забезпечення правового режиму об’єктів права власності й захисту прав суб’єктів. На захист права власності прямо або опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому вчені вказують на особливість цивільно- правових засобів захисту на відміну від інших засобів (кримінально- правових, адміністративно-правових тощо). Специфіка цивільно- правового захисту права власності насамперед полягає в застосуванні таких юридичних способів (ст. 16 ЦК України — визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дій, які порушують право, та інші), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’ язаної особи. Серед посягань на право власності на природні ресурси необхідно розрізняти два основних види, а саме: порушення суб’єктивного права власника, тобто тих правомочностей, що належать власнику; заподіяння шкоди об’єктам природи, що перебувають у власності відповідних суб’єктів (держави, юридичних або фізичних осіб). Порушення правомочностей власника природних ресурсів має місце в таких випадках: - укладення угод щодо природних ресурсів особою, яка не є їх власником; - самовільне використання природних ресурсів. Заподіяння шкоди об’єктам природи має місце у разі погіршення якісних та кількісних характеристик вищезазначеного об’єкта. Таким чином, охорона права власності на природні ресурси здійснюється за допомогою норм, які забезпечують належність природних ресурсів тим чи іншим суб’єктам, та норм, які встановлюють певні умови реалізації власниками своїх прав (статті 1, 59, 66 Земельного кодексу України, 7-14 Лісового кодексу України та інші). Існує три форми охорони права власності на природні ресурси: нормативно-регулятивна (законодавча, нормотворча, правореалізуюча), управлінська (інформаційна, прогностична, еколого-експертна тощо), судова. Кожна з форм забезпечує відповідний аспект захисту володіння, користування та розпорядження як правомочностей, що становлять зміст права власності. Захист права власності забезпечують норми, які встановлюють негативні наслідки для порушників права власності, тобто безпосередньо захищають права власників від протиправних посягань (статті 212 ЗК України, 108-109 Лісового кодексу України, 47, 48, 49 КпАП України). Саме юридична відповідальність становить зміст охорони права власності на природні ресурси. Охорона права власності на той або інший природний об’єкт є відповідною реакцією на порушення даного права, що може бути різною як за формою, так і за змістом. Найпоширенішим видом відповідальності за порушення права власності на природні ресурси є адміністративна, що настає при наявності в діях винних осіб адміністративного правопорушення. Так, розділ 6 КпАП України передбачає підстави та порядок притягнення винних осіб за вчинення вчинків, які порушують право власності на відповідні природні об’єкти. Цивільно-правова відповідальність за порушення права власності на природні ресурси настає звичайно при наявності факту заподіяння майнової шкоди. Мова іде насамперед про відшкодування збитку, заподіяного викупом або тимчасовим зайняттям природних об’єктів, а також обмеженням прав власника, погіршенням якості природного об’єкта або приведення його в непридатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, заподіяного діяльністю інших осіб. Збитки підлягають відшкодуванню власникові у повному обсязі за правилами та нормативами, встановленими відповідним поресурсовим екологічним законодавством. Крім відшкодування прямого збитку власник природного об’єкта має право на компенсацію втраченої вигоди та неотриманих доходів у вигляді, наприклад, втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва або витрат з підвищення родючості ґрунтів. Конституція України гарантує право власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Загальні гарантії реалізації екологічних прав закріплені в статтях 10 та 11 Закону України «Про охорону навколишнього середовища». Гарантії права власності громадян на природні ресурси можна розділити на дві групи: гарантії охорони права власності та гарантії захисту права власності. Гарантії охорони — це встановлення меж здійснення прав, їх конкретизація в законодавстві, встановлення заходів стимулювання для реалізації права власності, заходів профілактики та попередження правопорушень. Гарантії захисту — це контроль, встановлення відповідальності винних за порушення прав власників, встановлення заходів відновлення порушених прав власників.
Контрольні питання
|