Розділ 5. Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права

5.1. Сутність, зміст та трансформація категорії"культура"
5.1.1. Поняття категорії "культура"
5.1.2. Природа культури: філософський аспект її еволюції
5.1.3. Методологічні підходи щодо співвідношення категорій "культура", "цивілізація", "суспільство" та пізнання їх
5.1.4. Основні положення теорії культурної еволюції
5.2. Концептуальні підходи до визначення сутності та змісту категорії "е-культура"
5.2.1. Сутність інформаційної культури (феноменологічний аспект)
5.2.2. Аспекти інформаційної культури
5.2.3. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин
5.2.4. Культура інформаційних потребта проблеми реалізації їх
5.3. Інформаційно-правова культура як складова інформаційної культури
5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою
5.3.2. Формування правосвідомості та інформаційної культури за допомогою права
5.4. Роль права у формуванніінформаційної культури
5.4.1. Сутність правового забезпеченняформування інформаційної культури
5.4.2. Світові ментальні системи (культури) права
5.4.3. Взаємовплив культури права і науково-технічного прогресу

5.1. Сутність, зміст та трансформація категорії"культура"

5.1.1. Поняття категорії "культура"
5.1.2. Природа культури: філософський аспект її еволюції
5.1.3. Методологічні підходи щодо співвідношення категорій "культура", "цивілізація", "суспільство" та пізнання їх
5.1.4. Основні положення теорії культурної еволюції

5.1.1. Поняття категорії "культура"

Для наукового усвідомлення категорії "інформаційна культура" чи більш модерного її прояву "е-культура" (електронна культура) з погляду об'єкта інформаційного права слід з'ясувати провідну складову їх — "культура" — та низку інших.
Перш за все з'ясування сутності такого соціотехнічного явища, як е-культура, слід розглядати у контексті як складової інформаційної культури. Для цього передбачається прийняти за аксіому методологічні положення теорії гіпер-систем. Ці категорії є складним системним соціальним явищем (підсистемою другого порядку) до більш складного соціального явища — загальної культури, яка, у свою чергу, є елементом складнішої соціальної системи — глобальної цивілізації.
Дослідження природи категорії "культура" свідчать про багатоаспектність її змісту, сутності, великої кількості формулювань поняття. Наприклад, у літературних джерелах наводиться факт, що за підрахунками фахівців у 1919 р. було сім визначень культури, в 1950 р. — 164, а на початку 70-х років —250.
На початок 90-х років XX століття тільки у філософській літературі налічувалося більше 500 визначень поняття "культура". Число їх, як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі, постійно зростає (див.: Менюк ОЛ. Формування правової культури підприємця: теоретичні та прикладні аспекти. — К.: Оріяни, 2001. — С. 5). Це свідчить про зростання уваги до цього соціального явища серед широкого загалу науковців і практиків.
Культура завжди цікавила суспільні науки, в тому числі правознавство, як сфера громадського життя, що розкриває особливості поведінки, свідомість та діяльність людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, культура мистецтва, правова та політична культура), а також як спосіб життєдіяльності особи, колективу та суспільства в цілому.
Маючи труднощі у з'ясуванні будь-якого поняття, звичайно звертаються до тлумачних словників, довідкових джерел. Наприклад, автори "Нового словника української мови" у томі 2 пропонують такі визначення змісту категорії "культура" (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С 33):
1. Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.
2. Освіченість, вихованість.
3. Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини або тварини; культивування. Рослина, що розводиться, вирощується.
5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі.
У цьому ж словнику подається визначення змісту частини складних слів "культ...": перша частина складних слів, що відповідає слову культурний, вживається у таких значеннях (див.: Новий словник української мови: У 3 т. — Т. 2. — К.: Аконіт, 2001. — С 32):
а) культурно-освітній, напр.: культобослуговуванняі т. ін.;
б) пов'язаний з культу -освітньою роботою, напр.: культактивіст, культбригада, культсектор і т. ін.;
в) який задовольняє культурні потреби, напр.: культ-магазин, культорг і т.ін.
Термін "культура" в перекладі з латинської також означає турботу, спрямовану на облагородження і очищення життя людини чи суспільства. Пізніше культуру почали розглядати як філософську категорію, що становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в процесі їхньої суспільно-історичної трудової діяльності — практики. В такому визначенні культура протиставляється дикій природі й розглядається як феномен, створений людиною і людством, як продукт праці в матеріальній і духовній сферах життя.
Велика кількість визначень свідчить про надзвичайно складний феномен культури. Для зручності усвідомлення всі підходи до визначення культури поділяють на три групи: антропологічні, соціологічні і філософські.
При антропологічному підході культура розуміється як сукупність всіх благ, створених людиною, на відміну від того, що створила природа.
Соціологічний підхід трактує культуру як сукупність духовних цінностей, компонент суспільного життя.
При філософському підході культура розглядається як явище, що виділяється аналітично й умовно пов'язане із суспільним розвитком.
В останні десятиліття виникло два нових підходи до розуміння культури.
Перший підхід визначається в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності. Культура аналізується через процеси духовного виробництва (виробництва духовних благ, цінностей, інформації), функціонування та удосконалення особи.
Другий підхід — культура розглядається як специфічний спосіб людської діяльності. Представники другого підходу (концепції) пропонують загальну модель культури як універсальної властивості суспільного життя.
Ці підходи слід використати і для аналізу е-культури як складової інформаційної культури суспільства, яка є частиною феномену культури суспільства (поряд із політичною, моральною, екологічною, виробничою, правовою тощо).

5.1.2. Природа культури: філософський аспект її еволюції

Більшість дослідників вважають, що культура як соціальне явище змінюється. Одні називають ці зміни революцією, інші — еволюцією. Більш правильною можна вважати думку, що культура швидше еволюціонує, ніж розвивається революційним шляхом.
У філософській думці є також теза про створення людини культурою. Вважають, що вперше цю ідею висловив Л.А. Байт (у книжках "The Science of Culture" (New York, 1949) та "The Evolution of Culture" (New York, 1959)).
Інший дослідник — Ф.А. Хайєк — вважає, що цю ідею зіпсувала віра Л.А. Байта в "закони еволюції". Він також висловлює думку, що тим часом віра в добірну еволюцію не має нічого спільного з вірою в закони еволюції, постулюючи лише дію певного механізму, наслідки якої цілком залежать від тих невідомих маргінальних умов, що в них вона відбувається. Ф.А. Хайєк заявляє: "Я не вірю в існування жодних законів еволюції. Закони уможливлюють прогнозування, а наслідки процесу добору завжди залежать від непередбачених обставин" (див.: Хайєк ФЛ. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).
Ф.А. Хайєк також неодноразово зазначав, що хибний погляд на закони еволюції глибоко увійшов до нашого мислення внаслідок неправильного поділу на "природне" та "штучне", успадкованого від давніх греків (див.: Право, законодавство та свобода. — Т. 1. — С. 25).
Концепція еволюції, спонтанного порядку та способів і меж наших намагань пояснює складні соціальні явища більш раціонально. (її викладено у праці А.Ф. Хаєка "The Sensory Order. An inquiry into the Foundations of Theoretical Psychology" (London; Chicago, 1952.))

5.1.3. Методологічні підходи щодо співвідношення категорій "культура", "цивілізація", "суспільство" та пізнання їх

З окремими аспектами змісту категорії "культура" тісно переплітається зміст категорії "цивілізація". Як і категорія "культура", категорія "цивілізація" належить до багатозначних. Нерідко обидві категорії розглядаються окремими дослідниками як тотожні за змістом у ряду "культура" — "цивілізація" — "суспільство". Також до цього ряду додають категорію "людство" (див.: Бестужев-Лада ИЛ. Альтернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — С. 15).
Дискутивність такого підходу може зумовлювати серйозні соціальні, когнітологічні проблеми. Адже категорія "цивілізація" може вживатись як більш загальна, за допомогою якої здійснюється порівняльна характеристика стану минулого суспільства у змісті найвищої стадії (епохи, ери) його розвитку. У зазначеному контексті було б недоцільно використовувати терміни-синоніми в умовах дефіциту понять. До того ж слід зазначити, що в межах однієї цивілізації можна розглядати протиставлення таких явищ, як культура й антикультура (субкультура).
Система гуманітарної просвіченості чи освіти передбачає набуття цілісних знань про соціокультурний розвиток людства — як макроцивілізації, що складається з регіональних цивілізацій та мікроцивілізацій. Розуміння зазначеного підходу покликане стати важливим чинником гуманітарного знання і гуманітарія, і технократа, оскільки без загального бачення генетики культури суспільства неможливо системно усвідомити окремі феномени культури (у тому числі культури будь-якої науки). Кожне соціальне явище з погляду науки має певну генетику — закономірності спадковості чи мінливості свого об'єкта (предмета). Все це набуває відображення в онтології — множині емпіричного матеріалу, на основі якого формуються теорія, наука.
Вивчення історії будь-якого соціального явища потребує того, щоб людина мала уявлення про розвиток та інваріантні характеристики як окремих цивілізаційних систем (регіональних — наприклад євроатлантичної, азіатської, африканської, чи мікроцивілізацій — окремої країни, народу, нації, етносу та ін.), так і загальнолюдської цивілізації (макроцивілізації) в цілому. Історія світової цивілізації вже має обов'язкову складову сучасної гуманітарної освіти. У навчальних закладах історію різних цивілізацій вивчають починаючи з початкових класів загальноосвітньої школи і закінчуючи здобуттям вищої освіти, незалежно від того, чи ця освіта гуманітарна, технічна або інша.
Щодо сутності цивілізаційно-культурної єдності можна взяти до уваги думки Юрія Павленка про те, що "розгляд основних концепцій соціокультурного розвитку людства підводить до висновку про те, що адекватне осмислення останнього сьогодні вже неможливе на базі самої лише стадійної парадигми. На одному щаблі еволюції, як правило, існує два чи більше типів соціокультурних систем із притаманними їм специфічними тенденціями й напрямками подальшого руху" (див.: Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. / Відп. ред. С. Кримський. — К.: Либідь, 1996. — С. 13).
"Синергетично" мислячі історик, культуролог, політолог, економіст, правознавець оцінюють певне соціальне явище (соціальне рішення) не шляхом прямолінійного порівняння попереднього та наступного станів динамічних систем, а порівнюючи реальний хід і наступні події з вірогідним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.
Щодо останнього, синергетика співвідноситься з альтернативістикою — міждисциплінарним напрямом прогнозування перспектив переходу до альтернативної цивілізації (суспільства, культури), цивілізації відмінної від існуючої, що знаменує вихід суспільства з катастрофічного стану, який було визначено попередньо у рамках футурології. Сьогодні альтернативістика особливу увагу приділяє проблемам, які мають глобальні чинники (див.: Бестужев-Лада И.В. Альтернативная цивилизация. — М.: Владос, 1998. — 352 с).
Через глобальні чинники зазначені вище наукові дисципліни співвідносяться з глобалістикою — напрямком філософсько-соціологічних досліджень проблем, які мають позитивний чи негативний планетарний (світовий, глобальний) зміст.
Нові підходи щодо з'ясування сутності соціальних явищ пропонує і когнітологія — наука про пізнання та соціальну рефлексію на рівні індивідуального та соціального інтелекту. Вона зародилася на межі соціальної психології та теорії інформації про ентропію (невизначеність), а також критичну масу інформації як чинник щодо подолання невизначеності (незнань, відсутності знань внаслідок обмеження можливостей доступу, обробки та усвідомлення даних, даних, які не стали інформацією).
Простіше ця думка звучить у народній мудрості: "Чому ми бідні? А тому що... мало маємо знань".
Наступний методологічний аспект, через який пропонується пізнання сучасних соціальних змін, формування світової культури, — це нормативістський підхід. Основним чинником його об'єктивного відображення є культура права, що набуває логічного завершення в нормах публічного права на рівні законодавства: кодифікованого — Конституції країни, кодексів окремих галузей права (цивільного, адміністративного, трудового, кримінального) та кодексів комплексних міжгалузевих інститутів права (земельного, водного, повітряного, лісного тощо) і некодифікованого (господарського, комерційного, підприємницького, інформаційного права тощо).
У культурологічному аспекті право завжди було і є відображенням культури суспільних відносин, у тому числі суспільних інформаційних — суспільних відносин щодо інформації.
На основі названих методологічних засад пропонується з'ясування сутності такого предмета дослідження, як інформаційна культура. Для його з'ясування за методом системного аналізу розглянемо сутність провідних складових інформаційної культури — інформації та культури, а також синтезуємо їх у новій якості, як одну категорію.
Відповідно до когнітивного суспільствознавства будь-яка категорія (дефініція), термін, поняття у конкретного індивіда чи соціальної групи викликає відповідну сутністну рефлексію (розуміння). Ця рефлексія визначається рівнем ентропії (невизначеності), яка сформована у комплексі знань, набутих протягом певного періоду життя. Бажання подолати сформований комплекс знань породжує нові знання, які все одно асоціюють із попередніми знаннями. Щодо цього між фахівцями різних професій, різних галузей знань побутує подібне за змістом порівняння альтернатив. Наприклад, між "фізиками" і "ліриками" (поетами), між "юристами" і "технарями", хоч історія і знає багато прикладів "фізиків-ліриків", "юристів-технарів", "технарів-юристів". Це, як правило, люди, що подолали професійні (світоглядні) комплекси. Проте не виключено, що деякі з тих, хто має "подвійну освіту", лише роблять вигляд, що подолали такі світоглядні комплекси.
У соціальних науках з історії відомо, що нові знання, як правило, зароджуються на межі різних традиційних наук, як гарна троянда народжується на культивованому ґрунті, у якому вдосталь мертвого — колишнього живого (перегною).

5.1.4. Основні положення теорії культурної еволюції

Значне місце в сучасному суспільствознавстві щодо культури посідає теорія культурної еволюції. У чому сутність цієї теорії? Для зручності ії дослідження процес змін у розумінні культури умовно поділяють на історичні етапи її становлення. Наприклад, на думку Ф.А. Хайєка, культурна еволюція є наслідком не свідомого створення людським розумом усталених норм, а певного процесу, в якому культура й розум розвивалися паралельно. Заявляти, що людина, здатна мислити, створила свою культуру, не більш виправдано, ніж стверджувати, що ця культура створила її розум. Структури, утворені традиційними людськими звичаями, не є ані природними, тобто генетично зумовленими, ані штучними. Тобто вони є не породженнями інтелектуального заміру, а результатом процесу відвіювання чи відсіювання.
Щодо з'ясування сутності останніх двох категорій, то антрополог Р. Турнвальд говорить про Siebung [відсіювання] на відміну від біологічного добору, хоча застосовує це поняття лише до добору людей, а не звичаїв (див. Thurn-wald Richard. Zur Kritik der Gesellschaftsbiologie, Archiv fur Sozialwissenschaften, 52,1924; Die Gestaltung der Wirtschart-sent-wicklung aus ihren Anfangen heraus in Die Hauptpro-bleme der Sozio-logie. Erinnerungsgabe fur Max Weber (Tbbingen, 1923)).
Відсіювання кероване тими характерними перевагами, що їх здобувають групи людей зі звичаїв, засвоєних із якихось невідомих і, можливо, суто випадкових причин. З біології відомо, що не лише серед тварин — птахів і, особливо, мавп — засвоєні звички передаються шляхом імітації, поміж різними групами цих тварин також можуть навіть розвиватися різні "культури" (див.: Letwin W.L. Law and Economic Policy in America (New York, 1965. P. 281)).
Важливим чинником становлення культури соціумів є мова. В історичному аспекті становлення мови можна вважати, що в рудиментарному вигляді мова виникла з артикуляції. У культурологічному аспекті це можна розглядати як генетичний добір відповідного мовного апарату.
Майже в усіх працях на тему культури наголошується: те, що ми називаємо культурною еволюцією, відбувалося протягом останнього одного відсотка часу існування "людини розумної" (Homo sapiens). Ф.А. Хайєк стверджує, що стосовно того, що ми маємо на увазі під культурною еволюцією у вужчому сенсі, тобто швидкого й дедалі швидшого розвитку цивілізації, це досить слушно. Оскільки вона відрізняється від генетичної еволюції тим, що покладається на передачу набутих властивостей, то вона дуже швидка й, зайнявши домінуючу позицію, поглинає генетичну еволюцію.
Однак це не виправдовує хибного уявлення, нібито саме розвинутий інтелект, у свою чергу, спрямовував культурну еволюцію. Вона відбувалася не лише після виникнення Homo sapiens, а й упродовж набагато тривалішого попереднього існування роду Homo та його предків-гомінідів.
Концепція здогадної історії мало довіри вселяє сьогодні, коли неможливо точно визначити, що і як відбувалося. Проте розуміння того, як це могло відбуватися, може стати основою для дуже важливих висновків.
Еволюція суспільства й мови та еволюція розуму пов'язані в цьому аспекті з одним і тим самим утрудненням: найважливіша складова культурної еволюції — приручення дикуна — завершилася задовго до початку документально зафіксованої історії. Саме ця культурна еволюція, що її зазнала лише людина, відрізняє тепер людину від інших тварин (Хайєк ФЛ. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т. — Т. 3: Політичний устрій вільного народу: Пер. з англ. — К.: Сфера, 2000. — С. 186).
Ернест Гомбріх зазначав, що "історія цивілізації та культури була історією зростання людини від майже тваринного стану до витонченого суспільства, розвитку мистецтв, засвоєння цивілізованих цінностей та вільного застосування інтелекту" (див.: Gombrich E.H., In Search of Cultural History (Oxford, 1969). P. 4).
Цей вислів можна порівняти з думкою Кліффорда Гірца (див.: Clifford Geertz. The Interpretation of Cultures (New York, 1973), p. 44): "Людина — це саме та тварина, що най-безнадійніше залежить від багатьох позагенетичних, зовнішніх механізмів контролю, таких собі культурних програм для організації поведінки". Або з іншою його думкою (ibid., p. 49): "Не існує такого явища, як людська природа, незалежна від культури... Наша центральна нервова система... розвинулася насамперед у взаємодії з культурою... Коротко кажучи, ми є недосконалими й незавершеними тваринами, які завершують і вдосконалюють себе через культуру".
Аби зрозуміти розвиток культури, ми маємо цілком відмовитися від уявлення, нібито людина здатна розвивати культуру тому, що її було наділено розумом. Чим вона, безсумнівно, відрізнялася, так це здатністю копіювати й передавати те, чому навчилася. Людина почалася, мабуть, із якоїсь виняткової здатності засвоювати, що треба робити (або навіть більше — чого не робити) за різних обставин. І багато, якщо не більшість, того, чому вона навчилася в цій сфері, вона засвоїла, вивчаючи значення слів (Див.: WhorfB.J. Language, Truth, and Reality, Selected Writings, ed. by J.B.Carroll (Cambridge, Mass., 1956); Sapir E., Language: an Introduction to the Study of Speech (New York, 1921); Selected writings in Language, Culture and Personality, ed. by D. Mandelbaum (Berkeley; Los Angeles, 1949); Lenneberg F.B., Biological Foundations of Language (New York, 1967)).
Правила поведінки людини, що змушували її пристосовувати свої дії до оточення, були для неї, безперечно, важливіші, ніж "знання" про те, як поводяться інші. Інакше кажучи, людина, напевно, частіше навчалася вчиняти правильні дії, не розуміючи, чому вони правильні, й сьогодні їй усе ще нерідко краще стає в пригоді звичай, аніж розуміння. Інші об'єкти первісно визначалися для людини відповідним способом поведінки стосовно них. Саме сукупність засвоєних правил, які повідомляли людині про правильний і неправильний способи дій за різних обставин, забезпечила їй дедалі більшу здатність пристосовуватися до мінливих умов — зокрема, співпрацювати з іншими членами соціуму (локальної групи).
Традиція як форма закріплення та вираження правил поведінки у суспільстві, чинних незалежно від будь-якої окремої людини, що їх засвоювала, почала керувати життям людей.
Генетична першість правил поведінки, звичайно, не означає (як, схоже, вважають біхевіористи), що Ми й досі можемо зводити модель світу, яка сьогодні керує нашою поведінкою, до правил поведінки. Якщо орієнтир поведінки становлять ієрархії класифікації сукупностей стимулів, що впливають на наші безперервні розумові процеси таким чином, аби здійснити ту чи іншу модель поведінки, то нам усе-таки доводилося б пояснювати більшість з того, що ми називаємо розумовими процесами, перш ніж прогнозувати нові реакції.
На думку Ф.А. Хайєка, неправильно зображати людський мозок або розум як вінець ієрархії складних структур, породжених еволюцією, який потім створив те, що ми називаємо культурою. Розум — невід'ємна складова традиційної об'єктивної структури засвоєних правил, а його здатність упорядковувати досвід — це набута копія культурних норм, які кожний окремий розум виявляє вже існуючими.
Соціальний порядок зберігається й може розвиватися лише завдяки тому, що мільйони інтелектів постійно вбирають і модифікують його складові. Аби зрозуміти це, слід спрямувати свою увагу на той процес відсіювання звичаїв, яким систематично нехтує соціобіологія. На думку Ф.А. Хайєка, це — третє й найважливіше джерело того, що він назвав людськими цінностями.
Про них відомо доконечно мало, але саме їм присвячено більшість з того, що можна сказати про природу виникнення культури суспільства.

5.2. Концептуальні підходи до визначення сутності та змісту категорії "е-культура"

5.2.1. Сутність інформаційної культури (феноменологічний аспект)
5.2.2. Аспекти інформаційної культури
5.2.3. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин
5.2.4. Культура інформаційних потребта проблеми реалізації їх

5.2.1. Сутність інформаційної культури (феноменологічний аспект)

Деякі науковці зробили певний внесок у формування і теоретичне обґрунтування проблем, які стосуються культури інформаційних відносин у суспільстві.
Всебічний аналіз наукових праць дає підставу стверджувати, що інформаційна культура є значною теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світового співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства — кіберцивілізації. Проте проблеми інформаційної культури на сьогодні ще недостатньо однозначно і повно вивчені системно, а отже, потребують комплексного, інтегрованого наукового осмислення. З метою відмежування від різних підходів щодо сутності інформаційної культури на теоретичному рівні вводиться поняття "е-культури" як сучасний рівень розвитку кіберсуспіль-ства — суспільства, в якому домінують комп'ютері технології в мережі глобальної електронної телекомунікації.
Звідси постають завдання вирішення важливих проблем інформаційної культури, зумовлених, зокрема, такими чинниками:
- потребами сучасного державотворення в Україні;
- розкриття змісту інформаційної діяльності в сучасних умовах як одного із проявів загальнолюдських цінностей;
- дослідження структури інформаційної культури як соціального (феноменологічного) явища;
- визначення перспективи взаєморозвитку соціального, індивідуального, морального аспектів інформаційної культури та відображення їх у праві, зокрема щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин;
- визначення основних напрямів формування інформаційної культури.

5.2.2. Аспекти інформаційної культури

Визначивши змісті та сутність категорії "культура", поєднаємо (генеруємо) її з категорією "інформація". З'ясуємо, які формулювання може мати термін "інформаційна культура". Проведений аналіз різних наукових і популярних джерел дав змогу зробити такі узагальнення.
Інформаційна культура (від лат. cultura — освіта, розвиток та informatio — роз'яснення) — це:
1) множина досягнень певного людського суспільства (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);
2) відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визначається порівняно з попередніми показниками інформаційної культури;
3) множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, наукової та мистецької творчості, у контексті інформаційних відносин, а також установи й організації, що забезпечують функціонування їх (школи, вищі навчальні заклади, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо);
4) ступінь (рівень) довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних відносин та діяльності;
5) метод формування визначеного в ідеалі рівня інформаційних відносин;
6) множина умов, які забезпечують високий рівень, продуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;
7) рівень фахової підготовки працівників (працівника) у сфері інформаційних правовідносин та особистої організованості їх:
8) рівень відповідності норм, встановлених у суспільстві, нормам інформаційних правовідносин;
9) галузь загальної культури (як науки), що вивчає проблеми унормування суспільних інформаційних відносин;
10) множина духовних цінностей у сфері інформаційних відносин, створених людством протягом його історії;
11) рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової діяльності.
Сутність інформаційної культури може розглядатися й у контексті категорії "культура поведінки у сфері інформаційних відносин". Зазначена категорія також має багатоаспект-ний зміст. Розглянемо кілька таких аспектів, сформульованих за результатами аналітико-синтетичних досліджень.

5.2.3. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин

Розглядаючи сутність інформаційної культури, слід звернути увагу на такий аспект, як культура поведінки у сфері інформаційних відносин. Зазначимо відправні положення щодо цього.
Культура поведінки у сфері інформаційних відносин — це:
1) множина особистих та суспільних моральних вимог, які стають для людини (чи певного соціуму, соціального утворення) складовою її звичок і навичок, що виявляються в щоденній (повсякденній) поведінці, діяльності (на виробництві, у побуті, у спілкуванні між людьми);
2) розвиток поведінки суспільних інформаційних відносин;
3) сприяння розвитку рівня суспільних інформаційних відносин (культивування);
4) запровадження, насадження, розвиток суспільних інформаційних відносин.
Зазначені змісти категорії "культура" селектовано для з'ясування інших аспектів її сутності. Інший зміст категорії "інформаційна культура" пропонується для розгляду в наступних розділах.

5.2.4. Культура інформаційних потребта проблеми реалізації їх

Інформаційні потреби різних соціальних систем є об'єктом дослідження багатьох галузей суспільствознавства. Проте, на нашу думку, ця проблематика перебуває на стадії формування. Досліджуючи інформаційні потреби, приділимо особливу увагу соціально-кібернетичному (соціально-управлінському) аспекту їх.
Потреби як соціальна категорія вивчаються багатьма науками: філософією, політологією, політекономією, психологією, соціологією, біологією тощо. Кожна з них підходить до визначення потреб, виходячи з предмета свого дослідження. Звідси — множина суперечливих спроб визначити це поняття абстрактно, узагальнено.
У науковій літературі культура потреб розглядається подвійно.
З одного боку, їх трактують як усвідомлений чи підсвідомий рівень ставлення людини до об'єктивних (матеріальних) чинників природи, які забезпечують її життєдіяльність. 
З іншого — як такі, що характеризують суспільні відносини з позицій мотивації.
Інформаційна потреба перебуває у нерозривній єдності зі специфічною пізнавальною здібністю, пізнавальною спрямованістю особистості. Потреба в будь-чому є збуджуючим джерелом соціальної активності окремих особистостей і соціальних груп. Як справедливо зазначає Ю.М. Батурін, "потреба звертатися до інформаційних систем не складається стихійно. Вона виникає як результат активного відношення до інформації" (див.: Батурин Ю.М. Новая информационная психология: правовое опосредование // Влияние научно-технического прогресса на юридическую жизнь. — М., 1988. — С. 89).
Як аксіому визначимо, що будь-яка потреба завжди конкретна настільки, наскільки конкретно визначено завдання для її реалізації.
Інформаційні потреби можуть бути забезпечені як за рахунок відносно незначного збільшення обсягу додатково регульованих потоків вхідної інформації, так і за рахунок глибокого дослідження (аналізу) зібраних даних стосовно соціальних процесів, навколишнього середовища.
Наприклад, теорія організації управління соціальними системами пропонує дослідження потреб в аспекті ієрархії інформаційних чинників у сфері організації управління соціальними системами. Для цього рекомендується застосувати метод формування цільових комплексних структур (штату фахівців, команди однодумців та визначення опонентів).
Так, з погляду лінійної логіки організації, до органів управління соціальною системою в ідеалі сьогодні мають входити спеціалісти з такими фаховими знаннями: організатор (менеджер), економіст, юрист, соціолог, психолог, інженер-програміст (щодо останнього, то це може бути особа, що має високий рівень комп'ютерної грамотності, системотехнік, системний аналітик та ін.). Такого управлінця в одній людині можна визначити як "кібермонстра".
Для нормальної людини, сформованої в умовах індустріального суспільства, такий "кібермонстр" — це фантастика. Але для людини глобального інформаційного суспільства, яка "грається" з комп'ютером в Інтернет, це не є проблемою. Може саме цим пояснюється, чому молодь сьогодні займає ключові позиції у формуванні різних сфер інформаційного суспільства.
З позицій соціальної кібернетики можна визначити низку моментів (факторів), які утворюють зміст поняття "потреба управління інформацією", але серед них найважливіший, на нашу думку, — це визначення необхідних умов та потреби конкретного рівня управління інформацією, організації інформування.
З погляду теорії соціального управління та теорії інформації, важливими цілеформуючими факторами є інформаційні потреби, зумовлені даними (відомостями) про соціальні відносини.
З погляду постулатів соціальної кібернетики, аналіз інформаційних потреб суб'єктів — це основа для побудови раціональної системи інформаційного обслуговування як складової функції інформаційного забезпечення. Найбільш рельєфно це проглядається у специфіці інформаційних потреб та інтересів керівників структурних підрозділів органів державного управління.
Сувора ієрархічність і субординаційність структурних підрозділів набувають чіткого відображення в принципі єдиноначальності, зумовленої специфікою завдань, які потрібно вирішувати, та обставинами діяльності (прийняття відповідальних рішень, швидка й радикальна зміна обстановки, підвищена мобільність тощо).
Всі види інформації, потрібної для управління, утворюють його інформаційну систему. У цьому разі під категорією "інформаційна система" ми розуміємо організаційно упорядковану та оформлену множину людей, даних (документів), інформаційних потоків, каналів зв'язку, технічних і технологічних засобів, що забезпечують взаємозв'язок між складовими системи соціального управління з метою її ефективного функціонування і розвитку.
З погляду теорії гіперсистем, інформаційна система є підсистемою другого порядку до системи першого порядку — управління соціальними системами. Зміст інформаційної системи (1С) визначається конкретною сферою суспільних відносин залежно від форми і системи організації управління.
Як показує практика, ефективність інформаційних процесів поряд з іншими заходами найкраще підвищувати шляхом цілеспрямованого, кваліфікованого і багатоас-пектного використання засобів і методів математики, технічної кібернетики, інформатики з гуманітарними науками, особливо в результаті взаємодії правових наук з науками математико-кібернетичної спрямованості. Але для цього потрібні сьогодні не просто комп'ютерна грамотність управлінців на рівні навчальної дисципліни "Основи інформатики та обчислювальної техніки", а новий підхід до інформаційної культури.
Наприклад, саме це породило необхідність введення до навчальних програм юридичних навчальних закладів додаткових навчальних дисциплін, пов'язаних з інформатикою (соціальна кібернетика, правова чи юридична інформатика), а в технічних ВНЗ, у яких готують фахівців у галузі інформатики, — нових навчальних дисциплін щодо вивчення права (зокрема інформаційного права).
Названі чинники щодо культури інформаційних потреб, звичайно, не є вичерпними. У цій роботі культуру інформаційних потреб визначено як міжгалузеву інституцію, яка потребує подальшого наукового дослідження і розкриття.

5.3. Інформаційно-правова культура як складова інформаційної культури

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою
5.3.2. Формування правосвідомості та інформаційної культури за допомогою права

5.3.1. Взаємозв'язок інформаційної культури з правовою культурою

Цей взаємозв'язок передбачається з'ясувати через поняття, сутність і види правової культури.
Поняття, сутність і види правової культури
Попередньо опосередковано було підготовлено теоретичне підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як правова культура. Щоб визначити правову культуру як поняття, потрібно умовно відмежувати її від інших видів культури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і безкультур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).
Правова культура відрізняється від інших видів культури предметом, оскільки вона функціонує у сфері правових явищ, правомірної діяльності та поведінки.
Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова культура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова культура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.
Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як протиправні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, стихійно.
Правова культура особистості — це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.
Правосвідомість і правова культура відрізняються одна від одної формами прояву. Правосвідомість особи виявляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає, що правова культура виявляється в різноманітних формах правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість людини може існувати без такого прояву (інформація у свідомості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах, позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна розглядати як чинники категорії "ментальність особи".
Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у правовій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з правовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існувати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності можуть бути різні.
На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.
Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.
У системі формування правової культури можна виокремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, форми, зміст, методи.
У педагогічному контексті щодо виховання всі ці компоненти можна назвати чинниками формування методології і методики правового виховання.
1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування правосвідомості і правової культури, зокрема у сфері суспільних інформаційних правовідносин особистості громадянського суспільства. їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Наприклад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть завдання сформувати ментальність (звички) щодо дотримання правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні комп'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.
2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, послідовно, забезпечене певними засобами, а також підготовленими кадрами.
3. Правове виховання здійснюється в певних формах. Їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):
а) правова освіта (навчання);
б) правова пропаганда;
в) правова просвіта;
г) правова агітація;
д) форми правомірної соціально-активної діяльності.
Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає певну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, університетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації працівників різних категорій.
Правова пропаганда — це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.
Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим навчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.
Правова агітація — це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором. її можна спостерігати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропаганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.
Правомірна соціально-активна діяльність, чи поведінка, — це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.
4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскільки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, робітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, соціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспільних відносин, у тому числі інформаційних.
Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:
- перший — знання із загальної теорії права ("азбуки права");
- другий — знання з окремих галузей права для спеціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо.
Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населення, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.
5. Методи правового виховання застосовуються різними суб'єктами, які здійснюють цей процес.
Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а також формуються почуття поваги до права, закону і соціальних цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переконання, покарання, наочності, позитивного прикладу, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо.
Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після правового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.
Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 травня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліпшення правового навчання і виховання населення.Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформаційних правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відповідно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне право" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розглядати як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.
Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у владних структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.
Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, поняття такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.
Поняття інформаційно-правової культури
Синтез інформаційної та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює таке соціальне явище, як інформаційно-правова культура — культуру інформаційних правовідносин.
Наукові засади інформаційно-правової культури можна вивести через низку традиційних постулатів теорії права, інформатики та правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук, юридичної когнітології тощо.
З погляду юридичної когнітології, правосвідомість функціонує, головним чином, у психічній, інтелектуальній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, а й негативні компоненти, виявляючись також у протиправній діяльності й поведінці та інформації про неї. За названим чинником правову культуру можна розглядати як важливий складовий аспект інформаційної культури людини, групи людей, суспільства. Щодо цього можна навести такі аргументи.
Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани (у формі інформації), виявляється в них, а також у правомірній діяльності та поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілкування, про інтелектуальну культуру, про емоційно-правову культуру тощо. Зовнішньо вони виявляються через інформацію.
Щодо окремої особистості, у зв'язку з цим правову культуру можна поєднати з інформаційною культурою у категорії "інформаційно-правова культура". Для з'ясування сутності інформаційно-правової культури, її умовно можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культури особистості. Внутрішня сторона інформаційно-правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності (аналітико-синтетичній чи евристичній діяльності): у процесі правового мислення, пошуку правової інформації для розв'язання юридичних казусів тощо. Зовнішня сторона правової культури особистості набуває втілення в правомірній фізичній чи інформаційній діяльності, поведінці.
Прояв зовнішньої сторони інформаційно-правової культури може мати різні форми. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони інформаційно-правової культури дуже тісно взаємопов'язані, тобто об'єктивно утворюють єдине ціле, не можуть існувати одна без одної.
Інформаційно-правова культура відрізняється від правового безкультур'я у сфері інформаційних правовідносин і його крайніх форм — правового нігілізму, протиправної діяльності та поведінки (правопорушень, злочинів). Особливу увагу слід звернути на таке соціальне явище, як правовий нігілізм.
Правовий нігілізм — це заперечення або ігнорування загальновизначених у суспільстві права, інших юридичних норм, негативне ставлення до них. Тобто через правовий нігілізм виявляється ігнорування одним суб'єктом суспільних відносин суб'єктивних прав і законних інтересів інших суб'єктів правовідносин, у тому числі держави і суспільства.
Правовий нігілізм можливий у двох формах:
- "чиновницький" — відомчо-адміністративний або на державному рівні (серед працівників органів державної влади, державних діячів, політиків, державних службовців);
- масовий соціальний нігілізм на побутовому рівні.
На державному рівні правовий нігілізм виявляється, коли приймаються такі, що суперечать один одному, чи взагалі протиправні закони, укази, декрети, постанови, а також підзаконні нормативно-правові акти. Такі акти можуть ігнорувати суб'єктивні права, свободи й інтереси громадян та інших суб'єктів суспільних відносин тощо.
На побутовому рівні правовий нігілізм виявляється, коли самі громадяни, керівники підприємств і організацій ігнорують прийняті органами державної влади закони і підзаконні нормативні акти. Причиною може бути гонитва "державних мужів" за кількістю прийнятих нормативно-правових актів як демонстрацією своєї чиновницької активності. Слід зазначити, що сьогодні в Україні прийнято стільки публічно-правових нормативних актів, що якщо поставити за мету їх всі тільки прочитати (навіть і юристу), то навряд чи вистачить для цього всього працездатного віку для людини.
Все це виявляється в протиправній діяльності та поведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністративно-правових, цивільно-правових, трудових (дисциплінарних), кримінальних. Всі ці явища не можуть належати до правової культури, хоча можуть розглядатись як чинники антикультури чи ментальності окремих індивідів, організаційних структур, поганих звичаїв суспільного життя, які є чинниками для визначення правової ментальності окремих суб'єктів суспільних відносин.
Таким чином, відмежувавши інформаційно-правову культуру від правосвідомості, безкультур'я і правового нігілізму, можна дати її визначення.
Інформаційно-правова культура особистості — це відповідним чином історично сформована і закріплена в нормах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці.
Вужчим за змістом щодо поняття "інформаційно-правова культура" можна вважати поняття "правова культура в умовах формування кіберцивілізації" (правової е-культури) особистості. Умовно визначимо такий зміст останньої категорії.
Правова е-культура особистості — це відповідним чином історично сформована і закріплена в нормах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці суб'єкта суспільних відносин, об'єктом яких є комп'ютерні техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.
З погляду юридичної когнітології, інформаційно-правова культура набуває втілення у відповідній рефлексії суб'єкта суспільних правовідносин, у тому числі щодо інформації як об'єкта (предмета) правовідносин.
Сьогодні інформаційно-правова культура особистості — це позитивна частина правосвідомості та її прояв у правомірній діяльності, висловлюваннях і поведінці у глобальному кіберпросторі.
Без сумніву, інші дослідники можуть дати й інші визначення інформаційно-правової культури особистості, оскільки (повторімося спеціально) це складне соціальне явище. Наше завдання — визначити для політиків, науковців, практиків проблему, яку слід вирішити, у тому числі на рівні законодавства.
Інформаційно-правова культура суспільства також надзвичайно складний феномен. Вона пов'язана із суспільною правосвідомістю, з формами реалізації і застосування правових норм, зі станом законності та правопорядку, з правотворчою діяльністю, її інформаційним забезпеченням, з демократією, суспільною ментальністю тощо.
На суспільному рівні до структури інформаційно-правової культури входять всі позитивні правові явища, що набувають прояву у правовій інформації, в тому числі знання основ теорії права, системи права і системи законодавства, кращих здобутків теорії правотворення.

5.3.2. Формування правосвідомості та інформаційної культури за допомогою права

Формування правосвідомості суспільства відбувається через формування правосвідомості особистості, в тому числі у сфері інформаційних правовідносин. Цей процес у суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності недержавних громадських формувань, держави, її органів і установ у ході здійснення ними інформаційної діяльності. Завдання формування інформаційно-правової культури — передавання від покоління до покоління добрих звичаїв у формі правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності.
У цьому постійному соціальному процесі можна виокремити умовно низку чинників.
Насамперед на формування правосвідомості та інформаційно-правової культури впливає весь процес реалізації і застосування правових норм державними органами, процес правотворчості, стан законності та правопорядку, розвиток суспільних правовідносин. Цей процес значною мірою стихійно впливає на формування правосвідомості та правової культури особистості. Практика реалізації правових норм, зокрема у сфері інформаційних правовідносин, надзвичайно ефективно впливає на формування правових знань, правових орієнтирів, позицій і установок особистості.
Вплив може бути негативним, коли норми права, наприклад у сфері інформаційних відносин, державними чиновниками формуються необґрунтовано і келейно. І навпаки, коли до формування норм публічного права (особливо на рівні законодавства) залучається широке коло наукової громадськості, престиж державних органів високий, і вплив, як правило, позитивний.
При переході до розбудови соціально орієнтованої держави, громадянського, демократичного суспільства посилюється необхідність формування правосвідомості та правової культури всіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати такі державу і суспільство.
За останні роки недостатній рівень інформаційно-правової культури у багатьох державних діячів, політиків зумовив кризу в економіці, а також у політичній системі. Ця криза негативно позначилась на формуванні правової культури і правосвідомості багатьох суб'єктів суспільних відносин. Відбулися вплив негативних ідей і культивування поганих цінностей (субкультури), особливо через засоби телебачення, кінотеатри, де пропагуються культ насильства, організованої злочинності, корупції, проституції тощо.
Багато людей в умовах економічної кризи залишаються безробітними, без засобів до існування, що значною мірою штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень. На цей процес негативно впливає також низький рівень інформаційної культури (правова ентропія у владних структурах) щодо формування законодавства, повільний хід адміністративних реформ у суспільстві, сліпе перейняття досвіду інших країн, без урахування ментальності, правової культури нашої країни.
Можна, звичайно, проголосити якийсь рік роком права, як це було в нашій країні у 1995 р. Але у когнітивному аспекті виникає питання: наступні роки, що, можуть бути роками безправ'я?
Щодо інформаційного забезпечення підвищення рівня правової культури населення слід зазначити, що останніми роками збільшився випуск юридичної літератури, підручників, окремих збірок законодавства та інших нормативних актів, у тому числі на компакт-дисках, через Інтернет тощо.
Проте на цей процес негативно впливає інший чинник — нестабільність законодавства, необґрунтоване прийняття нових законів, які суперечать раніше прийнятим, що створює конфлікт юридичних норм. У когнітивному аспекті слід зазначити, що законодавці не задумуються над простим питанням: чи може нормальна людина осягнути всю сукупність норм законодавства та мати оперативний доступ до всіх нормативно-правових актів?
Таким чином, у процесі стихійного формування правосвідомості та правової культури особистості, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин, відбуваються як негативні, так і позитивні явища, зумовлені станом розвитку юридичної науки, правової доктрини щодо розуміння системи суспільних відносин.
Слід також зазначити такий негативний фактор: фахівці з будь-якої вузької наукової юридичної інституції, наукової дисципліни намагаються надати їй статус галузі права. У своїй спеціалізації вони доходять до того, що принижують та ігнорують статус таких історично визначених істинних галузей права, як публічне і приватне, конституційне, цивільне, адміністративне, трудове та кримінальне (уголовне).

5.4. Роль права у формуванніінформаційної культури

5.4.1. Сутність правового забезпеченняформування інформаційної культури
5.4.2. Світові ментальні системи (культури) права
5.4.3. Взаємовплив культури права і науково-технічного прогресу

5.4.1. Сутність правового забезпеченняформування інформаційної культури

Актуальність правового аспекту інформаційної культури визначається тим, що всі соціальні процеси — економічні, психологічні, інформаційні, технологічні та ін., що виникають, відбуваються і припиняються в суспільстві, державі потребують правового регулювання. Ці процеси з'являються, розвиваються, удосконалюються і відмирають чи ліквідуються у правовому середовищі (правовому полі), на його базі. При цьому виникає потреба урегулювання суспільних відносин з урахуванням необхідності визначення правил поведінки людей, співвідношення їхніх потреб та інтересів з потребами та інтересами окремих соціальних корпорацій, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.
З розширенням меж публічно-правового регулювання суспільних відносин відбуваються істотні зміни характеру і змісту правового регулювання. У науці та практиці з'явилося поняття "правове забезпечення суспільних інформаційних відносин".
Правове забезпечення суспільних інформаційних відносин — це діяльність відповідних суб'єктів суспільних відносин щодо формування комплексу норм правил поведінки, прав і обов'язків учасників у сфері суспільних інформаційних відносин.
Правові норми забезпечують відповідній соціальній системі нормативно-правовий статус, регулюють розробку, впровадження, ефективне функціонування та подальший розвиток суспільних інформаційних відносин згідно з поставленою метою.
Зазначимо, що право як регулятор суспільних відносин можна охарактеризувати під різним кутом зору, з різних підходів, у різних аспектах. Категорію "право" можна розглядати у кількох аспектах: як інституціональний нормативний регулятор, як соціальну цінність, як управлінський засіб тощо.
Але слід пам'ятати, що право в соціологічному аспекті перш за все є регулятором поведінки людей. Тобто, виходячи з положень теорії гри, право визначає роль кожного учасника конкретної соціальної одиниці: людини, групи людей (корпорації) та інших соціальних утворень. Практична роль права полягає в тому, що воно є мірою юридично дозволеної правомірної поведінки людей у конкретних соціальних утвореннях (сім'я, громада, колектив, суспільство, держава та ін.).
Відображаючи співвідношення потреб особи, суспільства, колективу (як форми корпорації), право є масштабом потрібної, бажаної поведінки, масштабом суспільної і державної дисципліни, об'єднувачем співвідношення потреб усіх членів суспільства в процесі життєдіяльності.
Право також визначає юридичні умови підтримання та охорони встановленого в державі правопорядку. Такі властивості права, як нормативність, інформативність, чітка визначеність, висока матеріальна і фінансова забезпеченість з боку держави, дають змогу широко використовувати його як засіб організації суспільних відносин. При реалізації суспільних відносин є потреби використання права, юридичних форм для розв'язання найрізноманітніших суспільних (економічних, політичних, культурних та ін.) проблем. До найважливіших проблем правового регулювання належать захист безпеки конституційного ладу як основи реалізації інтересів особи, суспільства, держави від будь-яких посягань, у тому числі у сфері інформаційної безпеки особи, суспільства, держави, світового співтовариства.
Щодо загальноорганізаційного значення права, то цей його аспект як засобу забезпечення суспільних інформаційних відносин постійно зростає і зростатиме. Інформаційні суспільні відносини зумовлюють рівень всебічного розвитку виробничих сил, зрілості культури суспільних відносин, налагодження культури господарського механізму, що є критеріями визначення рівня сучасної інформаційної цивілізації певної країни. У комплексі це має утворювати зміст напрямку стратегічного курсу держави на перспективу і не може бути здійсненим без досконалого, науково обґрунтованого механізму правового регулювання.
Правове забезпечення електронно-обчислювальних (комп'ютерних) інформаційних систем як складових систем вищого порядку — соціального управління — вирішує взаємопов'язані й водночас відносно самостійні завдання. Серед цих завдань визначають такі:
- збирання та систематизація правової інформації щодо регулювання суспільних відносин у межах умовно визначених підсистем;
- визначення функцій, що мають виконуватися системою органів соціального управління;
- обсяг правової регламентації процесів створення, впровадження, експлуатації та удосконалення комп'ютерних автоматизованих інформаційних систем тощо.
Неврахування у минулому цих положень викликало низку проблем не тільки правового, а й організаційного та інженерно-технічного характеру.
На рівні правової доктрини у нашій країні визначено, що правові відносини в умовах інформатизації регламентуються як республіканськими органами державної влади, так і органами управління інших рівнів, у тому числі установ, організацій, підприємств.
У науковому і практичному аспектах значущість такого юридичного підходу зумовлена тим, що є можливість змістовніше зрозуміти роль права у використанні досягнень науково-технічного прогресу в різних сферах суспільної діяльності. Також є можливість побачити типове, універсальне у складі правового забезпечення будь-якої галузі суспільних відносин.
Нерідко правове забезпечення ігнорують, створюючи та розвиваючи автоматизовані (комп'ютерні) інформаційні системи в державному управлінні. У результаті, особливо у разі зміни кадрів, виникають проблеми забезпечення функціонування цих систем. Трапляються випадки, коли такі системи просто виключаються з інформаційних процесів державного управління. Система управління "скочується" до примітивних (паперових та ін.) технологій інформаційного забезпечення. Говорити сьогодні про якість функціонування такої системи управління марно.
Правовий аспект державного управління соціальними системами у контексті державної інформаційної політики складається, серед іншого, з визначення таких провідних компонентів:
- напрямків функціонування та розвитку соціальних систем;
- цілеспрямованого й упорядкованого формування їх.
Публічна врегульованість і порядок як такі необхідні для будь-якого соціального процесу, особливо, якщо він має набути суспільної стійкості та незалежності від простого випадку (маргінального фактора) чи свавілля окремих індивідів. Не є винятком й інформаційні правовідносини в умовах формування кіберцивілізації.
В основі правового регулювання як процесу лежить низка закономірностей, що виявляють себе як тенденції удосконалення регулювання суспільних відносин. В юридичній літературі обґрунтовано звертається увага також на те, що кожне історично визначене суспільство з метою уникнення можливих негативних для соціальної системи наслідків (неорганізованості чи надмірної регламентації) потребує чітко визначеної міри юридичного врегулювання. Таким чином, через право у соціальних процесах поряд з підвищенням конкретності та визначеності збільшується роль інформативності нормативного регулювання. Тобто через право орган управління соціальною системою інформує суб'єктів суспільних відносин про те, що необхідно робити, як робити, кому робити тощо.
Отже, розвиток соціального регулювання супроводжується формуванням відносно незалежних (від економічного базису, матеріального виробництва) регулятивних механізмів, які ускладнюються й удосконалюються у міру необхідності узгодження задоволення економічних, культурних та інших потреб, які виникають під час розвитку суспільства в цілому.

5.4.2. Світові ментальні системи (культури) права

У світі поширені різні правові системи регулювання. Кожна країна розробила та вдосконалила в ході історичного розвитку, з урахуванням його особливостей, менталітету народу, свою культурну систему права. Проте є дві найбільш поширені євро-атлантичні системи, що сформувалися на засадах давньоримського права: англо-американська та європейська континентальна.
З проголошенням незалежності Україна постала перед вибором шляхів формування власної правової системи. Виникло питання, яку із зазначених моделей вибрати. Практика правотворення у нашій країні, зокрема на законодавчому рівні, пішла шляхом застосування у комплексі окремих здобутків англо-американської та європейської моделей. Наприклад, поряд із збереженою континентальною традицією кодифікації законодавства, з'явилася велика кількість спеціальних законів щодо сфер суспільних відносин. Не становить винятку й інформаційне законодавство. Відповідно, на розвиток цих законів органами державної виконавчої влади приймаються підзаконні нормативні акти.
Слід звернути увагу на те, що сам стан розвитку правового регулювання залежить також від двох важливих елементів: наявності та якості засобів регулювання і потреб об'єкта регулювання, тобто стану суспільних відносин, які необхідно упорядкувати.
Розгляд питання про роль права у формуванні інформаційної культури можна забезпечити такими взаємопов'язаними напрямками:
- якісною характеристикою права (щодо публічно-правового (державного) та приватно-правового регулювання);
- знанням його можливостей (зокрема на рівні державного права, його галузей);
- характеристикою відносин (зокрема тих, що виникають);
- характеристикою системи органів управління (їхніх юридичного статусу, функцій, повноважень);
- іншими чинниками.
У сучасних умовах роль права і культури регулювання суспільних інформаційних відносин значно підвищується, що зумовлено потребою чіткого упорядкування соціальних процесів з метою прискорення соціально-економічного розвитку.
З наукового погляду, цінність публічного (державного) права визначається тим, наскільки воно здатне задовольнити потреби суб'єкта суспільних відносин: індивіда, груп, держави, суспільства. Якщо публічне право не адекватно відображає суспільні відносини, то суб'єкти їх починають визначати і регулювати стосунки між собою на приватноправовому рівні: шляхом правочинів, угод, договорів, звичаїв, норм професійної, ділової етики, суспільної моралі.
Право єднає діалектично пов'язані, суперечливі тенденції, які складаються з необхідності забезпечення культури організованості, ментальності населення (дисципліни, свободи, активності, розуміння рівності людей тощо).
Право (і публічне, і приватне) можна розглядати як нормативний регулятор, який є критерієм юридично правомірної та неправомірної поведінки і нормативною основою та гарантом суб'єктивних юридичних прав.
У цілому, з погляду теорії гіперсистем, право можна розглядати як розгалужену ієрархічну систему (гіперсис-тему) взаємопов'язаних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, їхні гарантії, широкий арсенал засобів та методів взаємодії в суспільних відносинах.
У когнітивному аспекті право формує у свідомості всіх суб'єктів суспільних відносин відповідні механізми регулювання співвідношення потреб та інтересів усіх учасників (суб'єктів) суспільних відносин. Воно, з одного боку, має стимулювати масову творчу активність окремих індивідів, відкрити простір для проявів ініціативи й самостійності, а з іншого — забезпечити високу організованість і чіткий порядок у суспільних відносинах.
Значущість ролі права як відображення державної політики реалізується через різні чинники системи правового регулювання, тобто шляхом реалізації системи правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне регулювання соціальних відносин.
Важливо зазначити, що здійснення можливостей права багато в чому залежить від комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, які на практиці зумовлюють один одного. Серед цих факторів виділяють такі:
- досягнутий рівень економічного розвитку країни;
- стан ментальної культури — сприйнятливість певних груп населення країни до потреб у новаціях всієї соціальної системи, суспільства;
- рівень соціально-політичної та державницько-ідейної єдності членів суспільства;
- ступінь цивілізованої зрілості суспільних відносин;
- рівень правової культури громадян та керівників усіх ланок соціального управління, їхнє ставлення до закону, законності, діяльності юридичних інституцій;
- правова ментальність, що набуває втілення у виборі учасниками суспільних відносин як найбільш діючих засобів та методів дозволеної і не забороненої законодавством поведінки тощо.
На суспільні відносини щодо інформації цілком поширюються можливості чинників правового регулювання, які охоплюють такі головні юридичні засоби, як норми права, юридичні факти та інші аспекти застосування права. У правовому механізмі визначаються, зокрема, правовідносини як акти реалізації прав та обов'язків учасників суспільних відносин.
У такому аспекті слід зазначити, що важливою рисою правового регулювання суспільних інформаційних відносин є забезпечена нормами права бажана для суспільства стійкість, відносна стабільність конкретних соціальних зв'язків, у тому числі інформаційних. Таким чином, публічне (державне) право є межею між культурою і антикультурою суспільства, традиціями і новаціями.
Щодо державної політики, державного управління право створює умови обов'язкової та можливої поведінки окремих керівників, органів, організацій, колективів та конкретних працівників, які беруть участь в інформаційній діяльності.
Важливою рисою правового регулювання суспільних відносин є реалізація активної ролі права у формуванні державної інформаційної політики, його можливостей сприяти зародженню та становленню нових правомірних відносин, звичаїв, цивілізаційних стандартів, до яких прямує законотворення (правотворення) в певній країні, допомагати зміцненню й розвиткові їх з урахуванням загальнолюдських, транснаціональних, транскордонних принципів, добрих звичаїв — норм міжнародного права.
Процес правового регулювання суспільних інформаційних відносин у контексті державної інформаційної політики, як і інших суспільних відносин, можна поділити на три головні етапи:
1) етап визначення та регламентації суспільних відносин, коли на їхній основі виникають права та обов'язки у конкретних суб'єктів;
2) етап реалізації суб'єктивних юридичних прав та обов'язків, коли приписи юридичних норм стосуються конкретних відносин;
3) етап контролю та координації здійснення суспільних відносин.
Цим етапам (стадіям) відповідають і такі важливі елементи правового регулювання, як юридичні норми правовідносин: акти реалізації суб'єктивних юридичних прав та обов'язків; нормативні юридичні акти, що формують правосвідомість та правову культуру і поєднані законністю.
Слід зазначити, що за допомогою владних приписів право повинно закріплювати найпрогресивніші технології і форми самоорганізації суспільства. Так, через право прогресивні форми і технології управлінської праці можуть стати загальнообов'язковими, що сприятиме широкому впровадженню їх у різні органи управління соціальними системами.
Активна роль права в удосконаленні управління суспільними відносинами зумовлює потребу його постійного розвитку, розробки нових правових норм, що відповідають об'єктивним закономірностям та прогресивним тенденціям, визначеним на глобальному рівні. У зв'язку з цим у світовій практиці спостерігаються два шляхи публічно-правового нормотворення, зокрема на рівні законотворчості:
- перший — фрагментарне закріплення системи юридичних норм в окремих законах (цей підхід в юридичній когнітології визначений як такий, що веде до правового хаосу);
- другий — визначення галузей законодавства і кодифікація юридичних норм законодавцем на рівні кодексів (як шлях зменшення ентропії в суспільних правовідносинах).
У різних країнах кодифіковане законодавство має різну назву. Це можуть бути Звід законів (наприклад у Німеччині), Основи законодавства чи Кодекс. В окремих країнах традиційною залишається назва "Закон". Сутність не в назві, а у змісті. Такі законодавчі акти визначають сферу (галузь) суспільних відносин, їхній об'єкт (предмет) та взаємозв'язок з іншими галузями законодавства. Характерною ознакою кодифікації є визначення критичної маси (множини) окремих норм права, які у своїй єдності утворюють нову, умовно автономну, якість, що не притаманна окремим нормам та іншим галузям суспільних відносин.
Виходячи з того, що право — це важливий засіб управлінського впливу в межах суспільства в цілому, а науково-технічний прогрес зумовлює зміни методів управління, виникають умови для підвищення ефективності організації управління конкретними соціальними системами. Одночасно в комплексі створюються сприятливі умови для посилення дієвості методів управління щодо культури керування соціальними системами, як удосконалення правових норм, так і засобів управління. Тим самим підвищується рівень розвитку права як загальносоціального регулятора суспільних відносин.

5.4.3. Взаємовплив культури права і науково-технічного прогресу

Однією з характерних рис правового регулювання відносин, пов'язаних з НТП, зокрема у контексті управління соціальними системами, є широке використання соціально-технічних та техніко-юридичних норм. Теорія права пов'язує появу цих норм з потребою мати правила взаємодії людей з предметами та засобами виробництва як відображенням науково-технічного прогресу. У технічних нормах на перший план висуваються виробничо-технічні вимоги, використовувані у взаємовідносинах людей та природи, що надає їм характеру соціальних. Соціальне значення технічних норм посилюється у зв'язку з підтримкою їх з боку держави, в результаті чого забезпечуються дотримання і засудження протиправних дій. Такі норми можуть фіксуватися в актах відповідних органів управління соціальними системами, нормативно-правових актах.
Соціально-технічні норми визначаються рівнем розвитку науки та техніки, безпосередньо впливаючи на формування та реалізацію виробничих сил суспільства. Порушення технічних норм тягне за собою невигідні, а часто вкрай шкідливі наслідки для людини і суспільства. Тому є постійна необхідність забезпечення таких норм правовими, організаційними, моральними та іншими засобами.
Правового значення технічні норми можуть набувати внаслідок включення технічного правила до юридичної норми як її диспозиції. Це відбувається також тоді, коли технічна норма стає додатком до інших юридичних норм культури суспільних відносин. Наприклад, коли технічні вимоги, що містяться в технологічних чи метрологічних інструкціях або інших нормативно-правових документах, розроблених спеціальними інженерно-технічними структурами, беруться під державний захист. Прикладом може слугувати прийнятий у 1994 р. Закон України "Про захист інформації в автоматизованих системах".
Щодо інформатизації відповідні державні органи повинні оцінювати практичну доцільність нових технічних правил і залежно від оцінки надавати їм офіційного правового значення. При цьому державні органи повинні активно сприяти впровадженню прогресивних технічних норм у соціальних відносинах, сприяючи прискоренню впровадження досягнень науково-технічного прогресу в широку практику. Прикладом можна назвати Закони України "Про Концепцію Національної програми інформатизації" та "Про Національну програму інформатизації" (1998 p.).
Слід зазначити, що виділення техніко-юридичних норм в окремий вид соціальних норм має суттєве практичне значення. Адже порушення цих норм неминуче буде розглядатись як правопорушення (юридичний делікт), що веде до певних юридичних наслідків (юридичних санкцій). Але для цього потрібно визначити відповідну функцію для відповідної соціальної структури чи створити відповідну організаційну структуру, яка компетентно буде реалізовувати державну гарантію щодо реалізації норми права.
Дослідження практики свідчить, що науково-технічний прогрес значно розширює частку техніко-юридичних актів у законотворчості, що сприяє як розвиткові досягнень науки та техніки, так і впровадженню їх у традиційні суспільні відносини, зокрема у сферу управління соціальними системами.
Помітного поширення набули техніко-юридичні акти у зв'язку зі створенням та впровадженням державних, галузевих та глобальних автоматизованих (комп'ютерних) інформаційних систем, на зразок Інтернету, в тому числі для реалізації соціального управління. За змістом техніко-юридичний акт має бути затверджений компетентним державним органом. У публічно-правовому статусі цей акт є цільовим комплексом науково обґрунтованих правових норм, приписів, що взаємодіють, спрямованих на безпосереднє регулювання відносин суб'єктів як між собою, так і щодо об'єктів їхньої діяльності. Реалізація такого нормативно-правового акта забезпечується як юридичною відповідальністю, так і матеріальним (економічним) стимулюванням.
Зазначимо, що на відміну від техніко-юридичних нормативно-технічні (юридико-технічні) акти не мають правового характеру, оскільки, як правило, не забезпечуються правовими санкціями. Таким чином, створюються умови для розвитку науково-технічного прогресу, зокрема через стимулювання нових здобутків у інформатиці, теорії управління тощо.
Наприклад, якщо старий технічний стандарт не відповідає новим можливостям, досягненням науки, то відповідний суб'єкт ініціює його скасування і встановлення нового технічного стандарту.
Техніко-юридичні акти (організаційні стандарти, загальногалузеві методичні й метрологічні матеріали та ін.) містять одночасно і технічні, і правові приписи. Вони мають такі ознаки, як нормативність та юридична сила, оскільки затверджуються відповідним державним органом. Технічні норми та приписи, що входять до складу певного акта, відображають низку специфічних характеристик: як ставлення людей до машин та механізмів, так і засоби різноманітної діяльності людей щодо удосконалення машин та механізмів.
На відміну від нормативно-правового акта, що регулює стосунки суб'єкт — суб'єкт (поведінка людей), техніко-юридичний акт регулює відносини суб'єкт — об'єкт. Він спрямований на регулювання відношення (діяльності) людей до знарядь та засобів праці, організації трудових процесів.
У когнітивному аспекті зміст техніко-юридичного акта відповідає на запитання "що і як потрібно робити для того, щоб", а зміст нормативно-правового акта відображає логічну структуру, "якщо..., то інакше".
У ході науково-технічного прогресу техніко-юридичні акти нерідко є правовою формою регулювання процесу впровадження новацій. Ці акти широко використовують при побудові автоматизованих (комп'ютерних) інформаційних систем, їхніх функціональних та забезпечуючих підсистем, а також у відносинах взаємозв'язку з іншими, зокрема інформаційними, системами інших органів управління.