§ 100. Цивільне законодавство та його джерела. Цивільний кодекс України

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених законом;

свобода договору;

свобода підприємництва;

можливість  судового  захисту  цивільних  прав  у разі їх порушення;

справедливість, добросовісність і здоровий глузд.

Цивільне законодавство по суті є формою вираження цивільного права.

Найголовніші засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. Так, у Конституції ви­значаються основні форми власності, передбачається рів­ність усіх суб'єктів права власності перед законом, перед­бачається право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, закріплюються за громадянами право на вибір роду трудової діяльності,  право на повагу до   своєї   гідності,   на   особисту   недоторканність,   свободу пересування та ін.

До системи цивільного законодавства належать:

Цивільний кодекс України;

Закони України: "Про власність", "Про підпри­ємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про банкрутство", "Про заставу", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про лізинг", "Про приватизацію державного жит­лового фонду", "Про авторське право і суміжні права" та ін.

Багато цивільно-правових норм міститься також в ука­зах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях мініс­терств і відомств, рішеннях і розпорядженнях органів місцевої влади та самоврядування.

Слід зауважити, що в багатьох законах і підзаконних нормативних актах окрім норм цивільного права містяться норми адміністративного, природоохоронного, фінансового та інших галузей права.

Цивільні правовідносини можуть регулюватися зви­чаєм (у тому числі звичаєм ділового обороту), тобто пра­вилом поведінки, яке не передбачене в законодавстві, але яке є усталеним, таким, що широко застосовується.

Чільне місце в системі цивільного законодавства Ук­раїни посідає Цивільний кодекс. Цей Кодекс пройшов три читання у Верховній Раді України і має бути введений в дію з 1 січня 2003 року. Кодекс визначатиме правовий статус суб'єктів цивільного права (громадян, юридичних осіб), загальні вимоги до угод, правові інститути представ­ництва і довіреності, позовну давність. Кодекс регулю­ватиме речове право (право власності), зобов'язальне право, окремі види договорів (купівлі-продажу, міни, дару­вання, поставки, державної закупки сільськогосподарської продукції, майнового найму, найом житлового приміщен­ня, безоплатного користування майном, підряду, підряду на капітальне будівництво, перевезення, позики, розра­хункових та кредитних відносини, доручення, комісії, схо­ву, довічного утримання, сумісної діяльності); зобов'язан­ня, що виникають з публічного обіцяння винагороди; зо­бов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; зобов'язання,   що  виникають  внаслідок  рятування  майна, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Слід зазначити, що в багатьох країнах (Франції, ФРН, Іспанії, Греції, Туреччині, Японії) поряд із цивільним існують і торговельні кодекси, які відображають специфіку певної частини господарських і торговельних відносин. В інший групі країн (Швейцарії, Італії, Російській Федерації та ін.) основні норми торговельного і господарського права існують у рамках Цивільного кодексу.

§ 101. Цивільно-правові відносини

Як уже зазначалося, захист права власності забезпе­чується насамперед нормами цивільного права. Право влас­ності фактично є серцевиною цієї галузі права. В основі цивільно-правового регулювання лежать передусім майнові відносини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага (роботи, послуги).

Цивільне право регулює також і деякі немайнові від­носини, що виникають у зв'язку із здійсненням особистих прав, невід'ємних від особи.

Особисті немайнові права поділяються на дві групи:

права, що пов'язані з майновими правами (права автора у галузі літератури, мистецтва, науки тощо, де окрім авторства особа має право і на гонорар);

права, що не пов'язані з майновими правами (право на ім'я, недоторканність особистого жит­тя, честь, гідність).

Особливістю цивільно-правових відносин є те, що їх учасники (суб'єкти) характеризуються юридичною рівніс­тю, майновою відокремленістю і певною автономією (віль­ним волевиявленням). Юридична рівність учасників цивіль­них правовідносин відрізняє ці правовідносини від інших — фінансових, податкових, адміністративних. Ступінь автоно­мії і майнової самостійності може бути різним. Найбільш широкими вони є у громадян і приватних підприємств. Автономна воля і майнова самостійність державних і кому­нальних підприємств певним чином обмежуються.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: фі­зичні   особи   —   громадяни   України,   іноземці,   особи   без громадянства; юридичні особи — державні підприємства, організації та установи, приватні підприємства, коопера­тиви, господарські товариства, фермерські господарства, іноземні підприємства, громадські організації, релігійні ор­ганізації, партії тощо. У цивільних правовідносинах мо­жуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні юри­дичні особи, іноземні держави.

Об'єктами цивільних правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких сторони (суб'єкти) вступають між собою в цивільні правовідносини. Такими об'єктами є: речі, дії, результати духовної та інтелек­туальної творчості, особисті немайнові блага та ін.

Речі — найпоширеніший об'єкт цивільних правовід­носин, оскільки за допомогою їх задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Річчю визнається пред­мет зовнішнього (матеріального) світу, який перебуває у натуральному стані в природі або створений працею лю­дини. Юридичне поняття речі не завжди збігається з побутовим значенням цього слова. У цивільному праві під річчю розуміють будинки і промислові комплекси, цистер­ни з нафтою і газопроводи, земельні ділянки і тварин тощо. .

Речі у цивільному праві класифікуються за різними ознаками. У зв'язку з цим вони поділяються на рухомі та нерухомі; засоби виробництва й предмети споживання; речі, що знаходяться у цивільному обігу, обмежені в обігу і вилучені з цивільного обігу; речі індивідуально визначені і родові; речі споживні і непоживні; речі подільні і не­подільні; речі головні і приналежні; плоди і доходи; живі і неживі речі.

Для поділу речей на рухомі й нерухомі є та підстава, що нерухомі речі (житловий будинок та інші будови ви­робничого і невиробничого призначення, наприклад фаб­рики, мости, трубопроводи), пов'язані з землею, як пра­вило, мають значну вартість. У разі відділення від землі вони втрачають звичайне призначення і відповідно зни­жуються в ціні. До нерухомості належать також земельні ділянки і багатолітні насадження. Угоди з нерухомістю (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.) підлягають нота­ріальному посвідченню і спеціальній державній реєстрації.

Засоби виробництва поділяються на основні та обо­ротні. До основних належать: будівлі, машини, устатку­вання, засоби транспорту і зв'язку. У виробничому процесі вони використовуються тривалий час. Оборотні засоби — це сировина, основні й допоміжні матеріали, паливо, за­пасні частини тощо.

Предмети споживання використовуються безпосередньо людиною — це продукти харчування, одяг, взуття, пред­мети побуту тощо. Ці види речей розрізняються за своїм правовим режимом.

Речі, щодо яких закон дозволяє вільну торгівлю без будь-яких обмежень, знаходяться у цивільному обороті. Речі, щодо яких закон встановлює спеціальний порядок відчуження і придбання, обмежені в обігу (мисливська зброя, деякі ліки). Речі, заборонені законом для вільної торгівлі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, сильнодіючі отрути).

Індивідуально визначені речі наділені характерними ознаками, що вирізняють їх з безлічі однорідних речей і тим самим індивідуалізують їх (картина відомого худож­ника, годинник з дарчим написом). Родовими вважаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду (борошно, картопля, цегла, гроші). Родові речі вимірюються числом, вагою, обсягом тощо і є замінними. Індивідуально визначену річ замінити не можна, бо інша така річ не може мати тих інди­відуальних ознак, які важливі для її власника.

Речі, які при споживанні перестають існувати, — спо­живні (продукти харчування). Речі, які служать людям у процесі споживання тривалий строк, — неспоживні (одяг, взуття, будинки, меблі).

Якщо при поділі річ втрачає своє цільове призначення, вона є неподільною (швейна машина, магнітофон, кінь). Якщо при поділі річ не втрачає свого господарського призначення, вона подільна (хліб, молоко, вугілля).

Під головною річчю розуміють таку річ, яка має само­стійне значення в цивільному обігу, тобто є незалежною від інших речей. Приналежною визнається річ, яка має служити головній речі і пов'язана з нею спільним гос­подарським чи іншим цільовим призначенням (футляр до скрипки, рама до картини, ключ до замка). Правове зна­чення цього поділу полягає в тому, що приналежна річ слідує долі головної речі, якщо законом або договором не встановлено інше (якщо виставлено на продаж годинник з ланцюжком, то покупцю за зазначену суму передаються і годинник і ланцюжок).

Плоди — це природне породження самої речі (приплід тварин,   плоди   фруктових   дерев).   Доходи   —   це   те,   що приносить власнику експлуатація його речей (доход від перевезення пасажирів автомашиною). Плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не передбачено за­коном або договором.

Живі речі (живі істоти), на відміну від неживих речей, підлягають спеціальному правовому регулюванню (заборона жорстокого поводження, певні правила утримання, забо­рона садистських засобів ловлі тварин та ін.).

§ 102. Цивільна правоздатність, дієздатність

Для того щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певний юридичний ста­тус, фізичні, психічні, інтелектуальні властивості. Перед­усім громадяни мають бути правоздатні і дієздатні.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати ци­вільні права і нести цивільні обов'язки. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності і місце про­живання, бути стороною в договорах, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканність особистого життя, на честь, гідність, ділову репутацію та ін.

Громадяни можуть мати і інші цивільні права, які не передбачені в нормативно-правових актах, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам грома­дянського суспільства.

Правоздатність однакова за обсягом у всіх громадян, вона не залежить від статі, раси, національності, віроспо­відання, мови, освіти, місця проживання та інших обста­вин. Усі громадяни рівні перед цивільним законодавством.

Правоздатність виникає з моменту народження гро­мадянина і припиняється з його смертю. Жоден грома­дянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Правоздатність може бути частково обме­жена лише судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин. Особа, позбавлена за вироком суду волі, втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору роду занять. Вона обмежується в праві користу­вання своєю власністю тощо. У минулому цивільними кодексами  багатьох  країн  передбачалася  можливість  позбавлення людини всіх цивільних прав — цивільна смерть; у теперішній час такі норми не передбачені.

Але наявність у громадянина лише однієї правоздат­ності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов'язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, вико­нувати обов'язки, проводити необхідні для цього дії з прийняттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Така здатність іменується цивільною дієздат­ністю, тобто здатністю громадянина своїми діями набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки (укладати дого­вори на виконання робіт, здавати своє майно в оренду, обирати місце проживання тощо).

Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов'язків не тільки своїми діями, а шляхом дії своїх представників і батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників.

Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний із зміс­том правоздатності. Можна сказати, що дієздатність — це надана громадянину законом можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. При здійсненні своїх прав особа має утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб, заподіювали шкоду довкіллю та культурній спадщині, зобов'язана додержуватись моральних засад сус­пільства.

Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, а за певних умов — від способу життя і пове­дінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види:

повна;

мінімальна;

неповна;

обмежена;

недієздатність особи.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Враховуючи, що за певних умов шлюб можуть брати неповнолітні, встанов­лено, що з моменту одруження неповнолітні стають пов­ністю дієздатними. У разі народження дитини неповно­літньою   жінкою   також   наступає   її   повна   дієздатність.

Повна дієздатність може надаватись особі, якій випов­нилось 16 років і яка працює за трудовим договором або займається підприємництвом. Для більшості країн харак­терне набуття повної дієздатності з 18 років — у Росії, Ве­ликобританії, Франції, ФРН, але у Швейцарії та Японії — з 20 років, а в СІЛА — у різних штатах — від 18 до 21 року.

Мінімальна дієздатність визначається за малолітніми, яким не виповнилось 14 років. Угоди за цих дітей укла­дають їхні батьки або опікуни. Водночас в цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові угоди. Це угоди, які задовольняють побутові потреби дитини, стосуються пред­метів, які мають невисоку вартість, відповідають інтересам дитини, її фізичному і духовному розвиткові. Діти ку­пують продукти, книжки, білети в музеї і на виставки, одержують книжки в бібліотеці тощо. У цьому віці діти можуть набувати авторських прав (опубліковувати свої вірші, музичні твори, малюнки та ін.), вкладати кошти в кредитні установи. За шкоду (пошкодження або знищення чужого майна), заподіяну неповнолітніми, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки або опікуни. Відшко­дування шкоди перекладається проте на школу, лікарню, інтернат або іншу подібну установу, якщо в момент запо­діяння шкоди дитина перебувала під її наглядом.

Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до  18 років (неповнолітніх) і включає права:

самостійно вчиняти дрібні побутові угоди;

самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти­пендією або прибутком;

самостійно здійснювати права автора на свої ви­твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності;

вкладати кошти в кредитні установи і розпоря­джатися ними;

бути членами та засновниками громадських і кооперативних організацій відповідно до закону про такі організації та до їхніх статутів;

на володіння, користування і розпорядження май­ном трудового або селянського господарства, як­ що неповнолітні є членами зазначених госпо­дарств;

розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на їхнє ім'я, за згодою батьків або піклувальників;

вчиняти будь-які інші угоди за умови згоди на це їхніх батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників;

якщо неповнолітній проживає з одним із батьків, згода на вчинення ним угоди має бути одержана від того з батьків, з ким він проживає.

У разі заперечення батьків правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки і піклування.

За наявності достатніх підстав (наприклад, легковажне витрачання коштів, якщо сім'я перебуває в тяжкому мате­ріальному становищі, використання грошей на придбання спиртних напоїв) суд може обмежити неповнолітнього у праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипендією.

Неповнолітній віком від 14 до 18 років самостійно відповідає за заподіяну ним шкоду. У випадку коли у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у від­повідній частині має бути відшкодована його батьками або піклувальниками. Цей їхній обов'язок припиняється після досягнення тим, хто заподіяв шкоду, повноліття, а також якщо у нього до досягнення повноліття з'являться майно або заробіток, достатні для відшкодування шкоди.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невико­нання договору, укладеного ним самостійно, а якщо дого­вір укладено за згодою батьків (або піклувальників) і у неповнолітнього не вистачає майна, достатнього для від­шкодування збитків, додаткову відповідальність несуть бать­ки або піклувальники.

Обмежена дієздатність. Мотивом для обмеження грома­дянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, що ставить його чи його сім'ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати, в скрутне матеріаль­не становище. Обмеження вводиться за рішенням суду і зберігається доти, доки внаслідок припинення зловжи­вання спиртним і наркотичними речовинами не буде від­мінено судом. Протягом усього часу, поки діє обмеження, громадянин, може самостійно вчиняти лише дрібні побу­тові угоди. Інші угоди, у тому числі одержання заробітної плати, пенсії та інших прибутків, а також розпорядження ними, вимагають згоди спеціально призначеного для такої особи піклувальника. Забезпечуючи інтереси сім'ї алко­голіка чи наркомана, ці норми відіграють важливу роль й у загальній справі боротьби з алкоголізмом і наркоманією.

Новий Цивільний кодекс передбачатиме право суду обмежити у дієздатності особу також у випадках, коли вона страждає на психічний розлад здоров'я, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати нами.

Недієздатність особи. Підставою для визнання громадя­нина недієздатним є душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку (недоумство), внаслідок яких грома­дянин не здатний розуміти значення своїх дій або керу­вати ними. Проте сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоча б він і був очевидним для оточення, ще не дає підстав вважати громадянина недієздатним. Грома­дянин може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім'ї громадянина, прокурор, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду такої спра­ви вимагається висновок судово-психіатричної експертизи.

Над недієздатною особою встановлюється опікунство. Недієздатна особа позбавляється права на вчинення будь-яких угод. Угоди від її імені та в її інтересах вчиняє опі­кун. У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

§ 103. Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим

Регулювання цивільних відносин передбачає участь у них фізичної особи (громадянина). Однак досить часто мають місце ситуації, коли громадянин зникає і місце його перебування невідоме. Розшуки не дають позитивних наслідків. Між тим тривала відсутність громадянина на місці постійного проживання робить правовідносини за його участю невизначеними і вимагає вжиття відповідних заходів. У таких випадках постає необхідність визнати громадянина безвісно відсутнім, а потім оголосити його померлим.

Визнання громадянина безвісно відсутнім провадиться лише за таких умов:

на місці постійного проживання громадянин від­сутній протягом року;

про його місцезнаходження протягом цього само­го строку на місці постійного проживання нічого невідомо;

вжиті заходи для встановлення місця перебуван­ня громадянина не дали результатів.

Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання і тягне за собою такі правові наслідки:

над його майном встановлюється опіка;

з майна, належного безвісно відсутньому, видаєть­ся утримання громадянам, яких безвісно відсут­ній зобов'язаний за законом утримувати. За ра­хунок цього ж майна задовольняються вимоги по сплаті боргів за різними зобов'язаннями без­вісно відсутнього;

неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутнього, що не досягли восьми ро­ків, вправі вимагати призначення їм пенсії у зв'яз­ку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;

чоловік або дружина безвісно відсутнього набува­ють права розірвати шлюб у спрощеному поряд­ку через органи РАЦСу;

припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з осо­бою безвісно відсутнього громадянина.

Оголошення людини померлою провадиться в судовому порядку за таких умов:

громадянин відсутній у місці постійного прожи­вання протягом трьох років;

якщо протягом того ж строку на місці постійно­го проживання громадянина немає відомостей про місце його перебування;

вжиті заходи для виявлення місцеперебування гро­мадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних результатів.

Коли громадянин пропав безвісно за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку (аварія літака, обвал у горах та ін.), то трирічний строк скорочується до шести місяців. Громадянин, що пропав безвісно у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошений судом таким, що помер, не раніше як після закінчення двох років з дня припинення воєнних дій. Днем смерті громадянина, оголо­шеного померлим, вважається день набрання законної си­ли рішенням суду або день його гаданої загибелі.

Правові наслідки оголошення особи такою, що помер­ла, прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (відкриття спадщини, припинення шлюбу та ін.). Спадкоємці особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати (продавати, дарувати, міняти) протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'явилася, то вона може зажадати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього.

§ 104. Юридичні особи

У цивільних правовідносинах беруть участь не тільки громадяни (фізичні особи), а й тисячі різноманітних со­ціальних утворень. Це можуть бути державні, комунальні, кооперативні, приватні підприємства та установи, громад­ські об'єднання, партії та ін. Але бути учасниками правовід­носин вони можуть лише за умови, коли відповідають вста­новленим у законі ознакам, тобто є юридичними особами.

Відповідно до цивільного законодавства юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особис­тих немайнових прав і виконувати обов'язки, бути пози­вачем і відповідачем у судових органах. Ознаками юридичної особи є:

наявність відокремленого майна. Кожна юридич­на особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших орга­нізацій і громадян, членів колективу юридичної особи. Це майно може належати юридичній особі на праві власності або на інших законних під­ставах;

організаційна єдність. Юридична особа — це пев­ним чином організований колектив, колективне утворення, тобто організоване об'єднання праців­ників;

у цивільних правовідносинах юридична особа ви­ступає від власного імені. Кожна юридична особа має найменування (ім'я), печатку, може мати свої товарні й фірмові знаки та іншу символіку;

юридична особа здатна нести самостійну майнову відповідальність.

Юридичні особи наділені правоздатністю і дієздатніс­тю, які виникають одночасно — з моменту державної реєстрації. Правоздатність юридичних осіб на відміну від правоздатності фізичних осіб є спеціальною. Вона визна­чається характером діяльності юридичної особи, яка закріп­люється в її статуті, положенні або засновницькому дого­ворі. Наприклад, правоздатність вищого навчального закла­ду далеко не збігається з правоздатністю транспортного підприємства.

Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону або установчих документів. У певних випадках юридична особа може набувати цивільних прав і брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників, які повинні діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно.

Окремими видами діяльності (медичною, фармацевтич­ною, охоронною, туризмом та ін.), перелік яких визна­чається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу з боку держави (ліцензії).

Юридичні особи можуть мати свої філії і представництва. Філія — відокремлений підрозділ юридичної особи, що роз­ташований поза місцем її знаходження та здійснює усі функ­ції юридичної особи або їх частину. Представництво — відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташова­ний поза місцем її знаходження та здійснює представ­ництво і захист інтересів юридичної особи. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Філії та представництва не є юридичними особами.

§ 105. Держава як суб'єкт цивільного права

У певних випадках Україна як держава виступає та­кож суб'єктом цивільних правовідносин.

Цивільно-правовий статус держави має свої особливос­ті, а саме:

держава шляхом прийняття законів встановлює порядок цивільно-правових відносин;

від імені держави можуть діяти спеціальні орга­ни, уповноважені управляти і розпоряджатися державним майном (Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, фінансові, бан­ківські установи тощо);

тільки держава може володіти і розпоряджатися речами, вилученими з цивільного обігу (бойовою зброєю, ядерними матеріалами, предметами особ­ливої культурно-історичної цінності тощо).

Перш за все держава виступає суб'єктом правовідносин власності з приводу державного майна. У власність держа­ви переходить конфісковане і реквізоване майно, невитре-бувані знахідки, безхазяйне майно.

§ 106. Особисті немайнові права громадян. Захист честі, гідності й ділової репутації

Особисті немайнові права — це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони пов'язані з особою людини, не можуть передаватись і бути відчуженими.

Такі права:

утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають майнового змісту і не підлягають грошо­вій оцінці;

мають особистий характер, їх неможливо відокре­мити від конкретної особи;

мають абсолютний характер, тобто належним кожній особі правам відповідають обов'язки всіх інших осіб не порушувати цих прав.

До особистих немайнових прав відносяться права на честь, гідність, ділову репутацію, на ім'я, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень, право на щоденники та іншу особисту документацію, на власне зображення, недоторканність зовнішнього вигляду, на таємницю особистого життя та деякі інші.

Виключне значення мають права на життя, здоров'я та особисту свободу.

Захист невід'ємних особистих прав людини здійсню­ється судом на підставі норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, екологічного та інших галузей права України.

Честь — це соціально значима суспільна позитивна оцінка особистості.

Гідність — це оцінка особою (самооцінка) своїх мораль­них, професійних та інших якостей.

Ділова репутація — це суспільна думка щодо професій­них якостей особи.

Згідно з цивільним законодавством громадянин вправі вимагати через суд спростування відомостей, які плямують його честь, гідність або ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Якщо відомості поширені щодо неповнолітніх або осіб, визнаних судом недієздатними, позов про захист їхньої честі та гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники.

Заінтересована особа має право на судовий захист й у разі, коли відомості, які ганьблять честь та гідність, по­ширені щодо померлого члена сім'ї чи іншого родича.

Обов'язок доведення того, що поширені відомості відпо­відають дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов'язаний лише довести сам факт поширення відповіда­чем відомостей, що його плямують. Слід зауважити, що законодавство ряду країн покладає обов'язок доказу того, що поширені відомості не відповідають дійсності на самого позивача.

Форма поширення відомостей може бути різною: усною (у публічних виступах), — у вигляді публікації в пресі, повідомлення по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інформації, викладеною в службових характерис­тиках тощо. Якщо такі відомості поширені у пресі або в інших засобах масової інформації, суд притягує як відповідачів автора та орган масової інформації (видавництво, редакцію).

Не вважається поширенням відомостей, які паплюжать честь, гідність і ділову репутацію, повідомлення їх лише тій особі, якої вони стосуються. Якщо поширені відомості, що містять критику дійсно існуючих в особи недоліків у поведінці, роботі, побуті, то вони не вважаються такими, що порочать честь і гідність особи.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що ганьблять її честь, гідність або ділову репутацію, має право вима­гати, поряд із спростуванням таких відомостей, відшкоду­вання збитків і моральної шкоди, заподіяних їх поширен­ням.

Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину порушенням його честі, гідності або ділової репутації, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але повинна становити не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

У наш час до засобів масової інформації подаються численні позови щодо виплати моральної компенсації на величезні суми грошей. За таких умов журналісти та інші творчі працівники висувають вимогу внести зміни до зако­нодавства про засоби масової інформації (пресу), обмежити можливість майнових вимог щодо них, забезпечити гаран­тії свободи преси.

§ 107. Право власності та його захист

Майнові права громадян, як і майнові права інших суб'єктів правовідносин, регулюються переважно нормами цивільного права. Проте основи цих прав мають консти­туційне закріплення. Відповідно до ст. 41 Конституції Ук­раїни кожен має прав володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелек­туальної, творчої діяльності.

Право володіння — це передбачена законом можли­вість фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на річ. Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Законне володіння передусім належить влас­нику майна. Проте таке право може надаватися на підставі договірних відносин (найму, підряду, комісії, схову), а також у силу адміністративного акта (наприклад, розпо­рядження органів опіки і піклування) або на підставі, передбаченій у законі (знахідка, безхазяйне майно). Поряд із законним володінням існує володіння без правових під­став, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не може знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним не­законним володінням (громадянин придбав на речовому ринку річ, яку було вкрадено у власника). Якщо воло­ділець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним неза­конним володінням (особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним державним органам).

Право користування — це закріплена нормами права можливість одержання від речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків. Економічна реформа розширює можливості власника щодо господарського використання свого майна: громадяни можуть вести самостійне госпо­дарство, створювати приватні підприємства, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для продажу її іншим особам. Як і володіння, користування може бути законним і незаконним. Законним користувачем може бу­ти не лише власник, а й інші особи.

Право розпорядження — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі. Якщо викладені вище правомочності щодо володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як пра­вило, лише власникові. Власник має право на свій розсуд у своїх інтересах продати, обміняти, подарувати чи переро­бити належну йому річ.

Правомочності щодо користування, володіння і розпо­рядження виникають у власника одночасно з виникненням права власності, разом, у сукупності можуть належати лише власникові й нікому більше.

Законодавство деяких країн використовує й інші ви­значення права власності. Так, за цивільним кодексом Франції — це "користування і розпорядження речами найбільш абсолютним засобом", а за німецьким цивільним уложенням — "це право розпоряджатися річчю на свій розсуд і відстороняти інших від усякого на неї впливу".

Право власності не можна ототожнювати з поняттям власності як економічної категорії, що означає конкретні суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів щодо привласнення засобів і продуктів праці шляхом усу­нення від них усіх інших осіб. Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за допо­могою норм права і набувають характеру правовідносин. У Законі України "Про власність" зазначено, що "...право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Найпоширенішими способами набуття права власності є право на новостворене майно, купівля, отримання у спадок, у дар, в порядку обміну, придбання за прибутки від трудової, підприємницької та інтелектуальної діяль­ності, іншими способами, не забороненими законодавством. У процесі економічної реформи громадяни України дістали можливість набувати право власності внаслідок привати­зації державного житлового фонду та майна державних підприємств.

У новому Цивільному кодексі України передбачено можливість здобуття права власності шляхом набувальної давності. Тобто фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно.

Широта повноважень, які надаються власникові, може вступати у протиріччя з інтересами і правами інших осіб і суспільства в цілому. Тому закони всіх країн ще з часів давньоримської держави передбачали і передбачають ті чи інші обмеження права власності. Конституцією України визначається, що власник, здійснюючи свої права, не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, порушувати інтереси суспільства, що охороняються зако­ном, завдавати шкоди навколишньому середовищу, погір­шувати природну якість землі, води, інших об'єктів при­роди. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад су­спільства.

Варто зауважити, що власність — не лише право, а й обов'язки. Власник несе тягар утримання майна, що йому належить, тобто несе фінансові та інші витрати, пов'язані з   підтриманням   свого   майна   у   відповідному   стані,   охороною майна і сплатою податків. Власник несе також ризик випадкового знищення чи пошкодження майна.

Згідно із ст. 13 Конституції України держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності та господа­рювання, гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників, будь-то держава, громадянин чи юридична особа, зумовлює притягнення винних до юридичної відпо­відальності: цивільно-правової, матеріальної, адміністратив­ної, кримінальної. Захист права власності полягає у забез­печенні власникові можливості нормально здійснювати пов­новаження щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту пра­ва власності є віндикація (від лат. uindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю) — витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов — це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння у незаконного добросо­вісного володільця (у того, хто придбав майно і не знав і не повинен був знати, що особа не мала права його від­чужувати). Власник має право витребувати майно, коли володілець придбав майно безоплатно (через дарування, успадкування). Коли незаконний добросовісний володілець придбав майно за плату, то власник може витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з володіння власника поза його волею (було втрачене або викрадене). Гроші, цінні папери на пред'явника не можуть бути ви­требувані від того, хто добросовісно придбав їх.

У недобросовісного володільця (у того, хто знав або повинен був знати, що не має права на це майно) власник має право витребувати не лише своє майно, а й всі прибутки, які володілець отримав.

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Коли хтось чинить перешкоду власникові у користуванні або розпорядженні річчю відповідно до ст. 48 Закону України "Про власність" власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав (негаторний позов), хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, а також вимагати відшкодування завданих цими порушеннями збитків. Такі перешкоди можуть виявитися, наприклад, у спорудженні будов, які обмежують доступ світла у вікна сусіднього будинку, створення постійного понад допустиму норму шу­му та ін. Цивільне право передбачає й інші форми захисту майнових  інтересів  власника:   вимога  відшкодування  завданих йому невиконанням договору збитків, а також від­шкодування заподіяних власникові збитків за умов відсут­ності договірних відносин.

§ 108. Форми та види власності

Відповідно до Конституції України існує власність Ук­раїнського народу, комунальна та приватна власність. Цей перелік форм власності не є вичерпним. Так, згідно із Законами України "Про власність" і "Про підприємства в Україні" передбачається колективна власність. Підставою для класифікації форм власності є суб'єкти права влас­ності (тобто ті, хто конкретно виконує функції власника).

Суб'єктом власності Українського народу є Україн­ський народ.

Об'єкти власності Українського народу. Згідно із до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континен­тального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У цілому об'єкти власності Українського народу законодавст­вом не обмежуються.

Суб'єктом комунальної власності є відповідний орган місцевого самоврядування та уповноважений ним вико­навчий орган. Згідно з Конституцією України територіаль­ні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управ­ляють майном, що є у комунальній власності, утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, ор­ганізації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Об'єктами комунальної власності можуть бути жит­лові будинки, підприємства міського транспорту, водопоста­чання, теплопостачання, побутового обслуговування, куль­турні заклади, заклади народної освіти, охорони здоров'я та ін.

Суб'єктом права приватної власності є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також ство­рені громадянами юридичні особи.

Об'єктом права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяль­ності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо- і теле­візійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності.

Кожна з вищеназваних форм власності може підрозділя­тися на види, що більш конкретно розкривають їх сутність і зміст. Так, приватна форма власності поділяється на особисту, спільну подружжя — майно, нажите під час шлюбу, спільну власність громадян, набуту внаслідок спіль­ної господарської діяльності. При цьому розрізняється спіль­на власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Колективна влас­ність передбачає такі види власності: власність коопе­ративна — внески, будівлі, споруди, продукція, доходи, що передбачені статутом кооперативу; власність громадсь­ких об'єднань (професійних спілок, благодійних фондів, політичних партій та організацій), релігійних об'єднань (культові споруди, предмети релігійної обрядності, житлові будинки, кошти, майно, необхідне для забезпечення діяль­ності).

§ 109. Інтелектуальна власність

У Конституції України визначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктами цієї власності можуть бути громадяни, юри­дичні особи, держава, а об'єктами — літературні, мистець­кі твори, наукові відкриття, винаходи, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові наймену­вання та інші результати інтелектуальної праці.

Усі результати творчої діяльності поділяються на дві групи: перша охороняється авторським правом, а друга (так звана промислова власність) — патентним правом та ін.

Майнові права, що належать суб'єктам інтелектуальної власності, можуть передаватися повністю чи частково ін­шій особі за договором, а також у порядку спадкування, якщо інше не передбачене законом. Передача майнових прав у цих випадках не має наслідком передачу чи обме­ження   прав   авторства   та   інших   невідчужуваних   прав.

Умови договору про передачу або обмеження таких прав є недійсними. Так, наприклад, художник, який намалював картину, може продати чи подарувати її, але нікому не може передати право авторства на неї.

§ 110. Зобов'язання та засоби їх забезпечення

Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Люди щоденно вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими. Сферою зобов'я­зально-правових відносин є виробництво і продаж товарів, побутове обслуговування населення, будівництво, транс­портні послуги та ін.

Зобов'язанням вважаються правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, — або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Більшість зобов'язань виникають з договорів. Проте зобов'язання можуть виникати і з інших правомірних дій: адміністративних актів, рятування та охорони майна тре­тіх осіб, знахідки чужого майна або скарбу та ін. Зобо­в'язання можуть також виникати з неправомірних дій: внаслідок знищення, пошкодження або привласнення чу­жого майна, заподіяння шкоди здоров'ю громадянина, що потягло за собою втрату заробітку, заволодіння знахідкою, безпідставне набуття майна. Отже, підставами виникнення зобов'язань є два види дій: правомірні й неправомірні.

Суб'єктом зобов'язання може бути правосуб'єктна фі­зична чи юридична особа. Сторона, яка має право вима­гати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Сторони у зобов'язанні назива­ються ще контрагентами.

Зобов'язання, коли одна сторона має тільки право і не несе ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і не має ніяких прав, називаються односторонніми. Такі відно­шення складаються: при договорі позики, в якому пози­кодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не  несе  ніяких  обов'язків,  а в  позичальника є тільки обов'язок повернути позичені гроші й немає ніяких прав; при позадоговірному заподіянні шкоди, коли потер­пілий має лише право вимагати відшкодування завданих збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувати завдані ним збитки і не має ніяких прав. Але в більшості випад­ків у зобов'язанні кожна сторона має не тільки права, а й несе певні обов'язки.

Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог, передбачених у правових актах, а за відсутності таких — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з дого­вором або законом неустойкою, заставою, завдатком і по­ручительством.

Неустойка — це визначена договором або законом сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зо­крема у разі прострочення виконання.

Застава — це додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор (заставоутри­мувач) у разі невиконання зобов'язання має право повер­нути стягнення на обумовлене цим договором майно борж­ника.

Завдаток — це грошова сума, що видається однією з договірних сторін другій стороні на підтвердження дого­вору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його. Коли ж у невиконанні договору винна сторона, яка одер­жала завдаток, вона зобов'язана повернути завдаток у подвійному розмірі.

Поручительство — договір, за яким поручитель бере на себе обов'язок відповідати перед кредитором за вико­нання зобов'язання основним боржником. Отже, у договорі поруки беруть участь три суб'єкти — кредитор, боржник з основного договору і третя особа — поручитель, з якою кредитор укладає додатковий договір — договір пору­чительства.

§ 111. Авторське право

Авторське право — це сукупність правових норм, якими регулюються майнові і немайнові відносини, пов'я­зані   із   створенням   і   використанням   творів   літератури, науки та мистецтва. Основні положення авторського права передбачені Цивільним кодексом України та Законом Ук­раїни "Про авторське право та суміжні права". Авторське право поширюється як на обнародувані, так і на необ-народувані твори в галузі літератури, науки і мистецтва незалежно від їх призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети, а також способу відтворення, виражені в усній, письмовій або будь-якій іншій формі.

Об'єктами авторського права є книги, брошури, статті, музичні твори, сценарії, хореографічні твори, твори жи­вопису, скульптури, графіки, дизайну, твори архітектури, садово-паркового мистецтва, кінофільми, відеофільми та ін.

Авторові належить право:

на опублікування, відтворення і розповсюдження свого твору всіма дозволеними законом спосо­бами під своїм ім'ям, під умовним ім'ям (псев­донімом) або без позначення імені (анонімно);

на недоторканність твору;

на одержання винагороди за використання твору іншими особами, крім випадків, зазначених у законі.

При виданні, публічному виконанні або іншому вико­ристанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як у самий твір, так і в його назву. Забороняється також без згоди автора супроводжувати твір при його виданні ілюстраціями, передмовами, післямо­вами, коментарями, будь-якими поясненнями.

Авторові твору, створеного в порядку виконання служ­бового завдання в науковій або іншій організації, нале­жить особисте немайнове право на цей твір. Авторське право на радіо- і телевізійні передачі належить радіотеле­візійним організаціям, що передають їх, а на твори, вклю­чені в ці передачі, — їх авторам.

Використання твору автора (в тому числі переклад на іншу мову) іншими особами допускається не інакше, як на підставі договору з автором або його правонаступником, крім випадків, зазначених у законі.

Допускається без згоди автора, але із зазначенням імені автора:

використання цитат з опублікованого твору;

публічне виконання музичних творів під час офі­ційних та релігійних церемоній;

вільне відтворення бібліотеками та архівами при­мірників твору ретрографічним способом з метою освіти, навчання, приватного дослідження;

відтворення твору в цілях і за умов, передбаче­них ст. 22—25 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Воно переходить у спадщину, але право автора на ім'я і право на недоторканність твору не переходять за спадкоємством.

§ 112. Цивільно-правові угоди. Договори

Угоди є найпоширенішими в цивільному праві юридич­ними фактами. Угоди — дії громадян і організацій, спря­мовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі дії можуть бути передбачені за­конодавством і можуть бути такими, що законом не пе­редбачені, але й не суперечать чинному законодавству. Угода має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них.

Зовнішній вираз волі називається волевиявленням. Во­левиявлення є суттю самої угоди. Вона може бути вира­жена словами (усно), у письмовій формі або поведінкою. Це так звані конклюдентні дії, тобто дії, які свідчать про те чи інше волевиявлення, наприклад спадкоємець зали­шається проживати в квартирі, яку йому заповів батько. Це свідчення того, що спадкоємець згоден прийняти спад­щину. Громадянин опускає в торговельний автомат монету або жетон (вчиняє дію) і це свідчення того, що громадянин бажає придбати необхідну йому річ.

Угоди, які щоденно учиняють юридичні особи і грома­дяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вони бувають одно-, дво- або багатосторон­німи. Якщо для виникнення угоди достатньо волевияв­лення однієї сторони, угода є односторонньою (наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті — за­повіт). Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це — двостороння угода. Такі угоди (їх більшість) називаються договорами. Для виникнення багатосторонньої угоди необхідне волевияв­лення трьох і більше сторін.

Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні угоди вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними. Для укладання реальної угоди поряд зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, пере­везення, дарування.

За особливостями мети, якої намагаються досягти сто­рони, угоди поділяються на платні й безоплатні. У плат­ній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати річ, виконати роботу та ін.). Переважна більшість догово­рів є платними. У безоплатній угоді одна сторона зобо­в'язана вчинити дії, а інша не зобов'язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні угоди є безоплатними. Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення, схову).

Не всяка угода може бути визнана дійсною. Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона має відпо­відати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності угоди.

Це такі умови:

відповідна форма угоди;

наявність сторін;

зміст угоди;

відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.

Форма угоди може бути усна або письмова (проста чи нотаріальна).

Письмовою вважається угода, якщо вона підписана її учасниками; а якщо вона вчиняється юридичними особа­ми, то має бути скріплена також печаткою. Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти угоду в певній формі. Згідно з цивільним законодавством угоди держав­них, кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди громадян між собою на значну суму грошей укладаються у письмовій формі. У письмовій формі укладається договір поруки та інші передбачені  законодавством   види  забезпечення  цивільно-правових зобов'язань. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність угоди.

У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. В усній формі укладаються угоди, які виконуються під час укладання. При усній формі угод між організа­ціями або між організацією і громадянином організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одер­жання грошей і підстави цього.

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у ви­падках, зазначених у законі. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. Нотаріальна форма передбачається для договорів купівлі-про-дажу, дарування будинків, квартир, дач та іншої нерухо­мості, договорів на довічне утримання особи. Нотаріаль­ного посвідчення вимагають заповіти, шлюбні договори, згода батьків на усиновлення їх дитини тощо.

Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздат­ністю. Якщо ж виникає необхідність вчинення угоди не­дієздатною особою, то від її імені угоду вчиняють законні представники — батьки, усиновителі, опікуни, піклуваль­ники. Якщо ж угода вчиняється недієздатною особою, то вона визнається недійсною. Наслідком такого визнання, як правило, є двостороння реституція, тобто кожна із сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за угодою.

Ознакою правоздатності організації є її статус юридич­ної особи. Угоди юридичної особи не повинні суперечити цілям її діяльності та статусу.

Зміст угоди становлять цивільні права й цивільні обо­в'язки сторін, які зумовлені їх волею. Насамперед воля сторін має відповідати нормам права. Якщо воля сторін суперечить вимогам права, то є підстави вважати угоду протизаконною. До таких угод належать так звані мнимі угоди, коли сторони ставлять за мету вчинити угоди без виникнення певних юридичних наслідків (мнимий продаж майна), а також удавані угоди, тобто угоди, укладені з метою приховати іншу угоду (під виглядом дарування здійснюється купівля-продаж).

Угода є дійсною і набуває юридичної сили лише за умо­ви, що справжня воля сторін і зовнішній вираз угоди — волевиявлення — збігаються. У деяких випадках волевиявлен­ня не відображає справжньої волі сторін, тобто немає єдності (відповідності) волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжнього бажання укласти угоду. Така розбіжність волі й волевиявлення має місце, коли угода учиняється під впливом насильства, погрози, обману, по­милки, збігу тяжких обставин.

Насильство — це фізичний або психічний вплив на особу іншого учасника угоди або його близьких з метою примусу до її вчинення.

Погроза — це вплив на учасника угоди або його близьких обіцянкою (погрозою) заподіяти майнову або не-майнову шкоду. Погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Помилка — це відсутність справжньої уяви про ті чи інші обставини, що мають значення для угоди; помилка має бути суттєвою.

Обман — це навмисне введення іншої сторони в оману повідомленням їй фактів, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.

Збіг тяжких обставин — це настання такого скрутного становища для однієї із сторін угоди, яке примушує її укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах.

Якщо угоду визнано недійсного за однією із зазначених підстав, друга сторона повертає потерпілій стороні все одержане нею за угодою, а у разі неможливості повер­нення одержаного в натурі — відшкодовує його вартість.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є угодою. Отже, всі вимоги щодо угод рівною мірою відно­сяться і до договорів.

Договір — це угода двох або більше сторін (громадян або юридичних осіб), спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля має збігатися, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні угоди між ними. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде непра­вомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Змістом будь-якого договору є права та обо­в'язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Істотними визначаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін досягнуто згоди.

§ 113. Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу — один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов'язується пере­дати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'я­зується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму. Цей договір оплатний, двосторонній. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, на­лежить власникові. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами. При укладанні дого­вору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо). Право влас­ності на продане майно переходить до покупця, як пра­вило, з моменту передачі речі.

Якість проданої речі має відповідати умовам договору, а якщо таких вказівок у договорі немає — вимогам, що звичайно ставляться. Річ, що продається торговельною організацією, має відповідати стандартові, технічним умо­вам або зразкам, встановленим для речей цього роду.

Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі ви­магати:

заміни речі, визначеної у договорі родовими озна­ками, річчю належної якості;

відповідного зменшення купівельної ціни;

безоплатного усунення недоліків продавцем чи від­шкодування витрат покупця на їх виправлення;

заміни на такий самий товар іншої моделі з від­повідним перерахуванням купівельної ціни;

розірвання договору з відшкодуванням збитків.

Товаром може бути всяке майно, не вилучене з цивіль­ного обороту. Більше того, товаром може бути майно, якого на момент укладання договору ще немає в натурі, наприклад майбутній врожай або річ, яка буде виготовлена після укладення договору.

Слід мати на увазі й те, що стосовно деяких речей прийнято спеціальний порядок їх набуття, спеціальне оформ­лення договору: нотаріальне посвідчення, державна реєст­рація (купівля-продаж домоволодінь, квартир, гаражів, авто­машин, промислових об'єктів та ін.).

§ 114. Договір майнового найму (оренда)

Договір майнового найму (оренди) — це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Де двосторонній, опла-тний і, як правило, письмовий договір.

За цим договором одна сторона — наймодавець — зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Друга сторона — наймач — зобов'язана:

своєчасно вносити плату за користування майном;

користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

підтримувати найняте майно в належному стані;

провадити за свій рахунок поточний ремонт, як­що інше не встановлено законом або договором;

при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому його одержано, з урахуван­ням нормального зносу або у стані, обумовлено­му договором.

Строк договору майнового найму визначається за пого­дженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на неви-значений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі Другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого  майна   —   за  три  місяці.   Здавання  наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця. Різновидами договору майнового найму мож­на вважати договір оренди. Орендою вважається засноване на договорі тимчасове й оплатне володіння та корис­тування землею, природними ресурсами, підприємствами та іншими майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

§ 115. Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) пе­редає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики є реальним і, як правило, письмовим та обмеженим певним строком. Він може бути безоплатним і оплатним. Оплатним договір вважається тоді, коли в його умовах передбачено одержання позикодавцем від позичаль­ника процентів на суму позики.

Сторонами договору можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оспорювання договору позики показан­нями свідків, як правило, не допускається.

Позиковими операціями закон визнає операції банків, ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів твор­чих спілок. За кредитними операціями банків позичальник має повертати не лише позичену суму (кредит), а й від­сотки на неї.

§ 116. Договір дарування

За договором дарування одна сторона (дарівник) пере­дає безоплатно іншій стороні (обдарованому) майно у влас­ність. Дарівник повинен бути власником відчужуваного у такий спосіб майна. Цей договір є безоплатним, тому дарівник не вправі вимагати від обдарованої особи зустріч­них дій майнового характеру. Договір вважається укла­деним з моменту прийняття майна обдарованим.

Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади. Батьки (усиновлю-вачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей та підопічних. Договір дарування між юридичними особами, які займаються підприємницькою діяльністю, не допус­каються, якщо право дарування прямо не передбачене у статуті дарівника. Дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, майнові права, якими уже володіє дарівник, а також ті, які можуть виникнути у нього в зв'язку із здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права.

Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, але договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається письмово; договір дарування неру­хомої речі укладається письмово і посвідчується нотаріу­сом, договір дарування валютних цінностей на значну суму укладається письмово і посвідчується нотаріусом.

Договором може бути встановлено обов'язок обдарова­ного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (сплачувати грошову допомогу, не висиляти особу з будинку, право особи користуватись певною ділянкою та ін.).

Як правило, юридичні особи укладають між собою оплатні угоди. Водночас набувають поширення угоди, за якими юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським об'єднан­ням, некомерційним організаціям на засадах спонсорства, меценатства, благодійництва тощо. Такі угоди за своїм змістом близькі до дарування.

§ 117. Договір довічного утримання

Договір довічного утримання є договором, за яким громадянин (відчужувач) передає іншому громадянину або організації — юридичній особі (набувачу) будинок, кварти­ру, інше нерухоме майно або майно, що має значну цінність, взамін чого набувач майна зобов'язується нада­вати відчужувачеві довічне грошове або матеріальне забез­печення.

Договір довічного утримання має бути нотаріально по­свідчений державним або приватним  нотаріусом, а якщо він передбачає відчуження нерухомого майна, то підлягає також державній реєстрації. У договорі довічного утри­мання зазначається оцінка відчужуваного майна, яка вста­новлюється за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення, тобто суми, які має виплачувати набувач, та періодичність цих виплат і можливість індексації, надання харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

Таку угоду можуть укладати і забезпечені громадяни, але які за станом здоров'я не можуть себе обслуговувати, тому допомога з боку набувача може полягати лише у догляді за ними (утриманні будинку, приготуванні їжі, супроводі у прогулянках та ін.).

Якщо утримання передбачає лише виплату певних пла­тежів у грошах, то розмір грошової суми, що визначається у договорі, у розрахунку на місяць має бути не меншим від розміру грошової оцінки прожиткового мінімуму.

За договором довічного утримання набувач не має права під час дії договору відчужувати одержане майно. Випадкова втрата або пошкодження майна, одержаного набувачем, не звільняє набувача від обов'язків, взятих ним на себе за договором.

Договір довічного утримання може бути розірваний:

на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язків, взятих на себе за договором;

на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не в змозі надавати відчужу­вачеві обумовлене забезпечення.

У разі розірвання договору майно має бути повернене відчужувачеві. Витрати на забезпечення відчужувача, про­ведені набувачем майна до розірвання договору не відшко­довуються. Договір може бути розірваний також за одно­часною згодою обох сторін.

Оскільки набувач зобов'язаний утримувати відчужува­ча довічно, то строк дії договору не можна визначити; такі договори є договорами з невизначеним строком і настання смерті відчужувача є умовою припинення договору.

У разі смерті набувача майна (фізичної особи) обо­в'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить майно, яке було відчужуне за договором; у разі відсутності таких спадкоємців або у разі відмови їх від договору довічного утримання майно, яке раніше було відчужене з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві. Договір припиняється також за зверненням відчужувача до спадкоємців з вимогою повернення майна.

У разі реорганізації юридичної особи обов'язки за договором довічного утримання переходять до правона­ступників юридичної особи, яка уклала договір; у разі ліквідації юридичної особи майно, яке раніше було від­чужене з умовою довічного утримання, має бути повернене відчужувачеві.

Цивільний кодекс допускає встановлення довічного утри­мання на користь кількох осіб (чоловіка і дружини; двох сестер і брата). Договором може бути обумовлено право на одержання утримання і на користь третіх осіб, яких ви­значає відчужувач майна.

Спірні питання, які виникають у процесі виконання договору, вирішуються судом і, якщо спір виник з приводу обсягу утримання, що надається, суд має керуватися прин­ципами добросовісності і здорового глузду.

Задля запобігання спорів у договорі на довічне утри­мання бажано детально і чітко регламентувати види, об­сяг, якість матеріального забезпечення, умови проживання "утриманця", надання медичної допомоги, можливість індек­сації грошових виплат тощо.

Слід зазначити, що договір на довічне утримання має гуманний характер і основною його метою є, насамперед, надання особам, які за станом здоров'я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати, постійного стороннього до­гляду. Перетворення укладання таких договорів на різно­вид підприємництва — небажане явище в суспільстві. Враховуючи, що відчужувані — це переважно немічні та одинокі люди, держава має взяти під контроль виконання таких договорів, доручивши здійснення контролю на орга­ни опіки та піклування.

§ 118. Цивільно-правова відповідальність. Делікт

Цивільно-правова відповідальність — це один із видів юридичної відповідальності, суть якої полягає в приму­совому впливі на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування до нього санкцій переважно майно­вого характеру.

Цивільно-правова відповідальність характеризується низ­кою особливостей, що вирізняють її серед інших видів юридичної відповідальності. Головними особливостями та­кої відповідальності є:

переважно її майновий характер;

можливість добровільного здійснення її самим правопорушником (наприклад, правопорушник доб­ровільно відшкодовує матеріальні збитки без втру­чання судових органів);

компенсаційна мета (поновлення потрушених май­нових або особистих немайнових прав);

можливість виявлення власної ініціативи у вста­новленні відповідальності (передбачення в дого­ворі неустойки та її розмірів, умов розірвання договору та ін.);

додатковий характер для порушника (як прави­ло, боржник, до якого застосовано цивільно-правову відповідальність, не звільняється від ви­конання зобов'язання в натурі).

Питання щодо віднесення цивільно-правової відпові­дальності до певного її виду — часткової, солідарної, субсидарної — виникає лише у випадках порушення зобо­в'язання. Цивільно-правове зобов'язання це таке ци­вільне правовідношення, за якого одна особа (боржник)

зобов'язана здійснити на користь іншої (кредитора) певну дію або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати вказаної поведінки від боржника. Кожна зі сто­рін у зобов'язанні може мати кілька учасників. Така участь кількох осіб може бути частковою чи солідарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконаним, а кожен із боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці.

Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. При частковій відпові­дальності кожна із зобов'язаних осіб віддає у певній частці спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді коли вони пе­редбачені договором або встановлені закоти, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщщ в такому зо­бов'язанні є один кредитор і кілька бощишків, то кре­дитор має право вимагати виконання як від усіх боржни­ків  разом,  так і від  кожного з них окремо,  причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних борж­ників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звіль­няє решту боржників від його виконання.

Для субсидарної або додаткової відповідальності харак­терне існування основного і додаткового боржників. Кре­дитор не може вибрати, до кого звернутися з вимогою — до основного чи додаткового боржника. У всіх випадках відповідальність несе основний боржник і лише у випадку неможливості стягнення боргу з основного боржника мож­на притягти до відповідальності додаткового. Прикладом субсидарної відповідальності може бути відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповно­літнім віком від 15 до 18 років (якщо у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди, то до відповідальності притягаються батьки, усиновителі або піклувальники).

Відповідальність залежить від підстави виникнення і поділяється на договірну та позадоговірну відповідальності.

Договірна відповідальність — це обов'язок однієї сто­рони відшкодувати збитки, завдані іншій стороні неналеж­ним виконанням або невиконанням умов договору, тобто добровільно взятих на себе зобов'язань.

Вона характеризується такими рисами:

до настання відповідальності сторони були зв'я­зані між собою певним цивільно-правовим зобо­в'язанням;

дане зобов'язання виникло з укладеного догово­ру;

підставою відповідальності боржника перед кре­дитором є факт невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.

Позадоговірною визнається відповідальність, що настає у зв'язку із заподіянням шкоди однією особою (правопору­шником) іншій особі (потерпілому), між якими відсутні договірні відносини.

Делікт — правопорушення, яке є підставою для при­тягнення правопорушника до передбаченої законом відпо­відальності.

Деліктна відповідальність є наслідком позадоговірного заподіяння шкоди. Вона настає за умов:

заподіяння майнової шкоди (збитків);

протиправності діяння особи, яка заподіяла шко­ду;

наявності причинного зв'язку між протиправни­ми діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою;

наявності вини особи, яка заподіяла шкоду.

За деліктним зобов'язанням той, хто заподіяв шкоду, зобов'язаний у повному обсязі відшкодувати її, а інша сторона має право вимагати від заподіювача виконання його зобов'язання. На відміну від договірної відповідаль­ності, деліктна відповідальність є порушенням загального правила не завдавати шкоди іншому.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно з Цивільним кодексом боржник не звільняється від відповідальності за немож­ливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що у разі неможливості суб'єкта господарських відносин роз­рахуватися з кредиторами через відсутність коштів на його рахунку в банку, він, як правило, не звільняється від відповідальності.

Найпоширенішим випадком відповідальності особи без вини є відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Джерелом підвищеної небезпеки є предмети матеріального світу (транспортні засоби, меха­нізми, шкідливі викиди підприємства, вибухові речовини, отрути та ін.), які через свої специфічні особливості не піддаються повному контролю людини, що використовує ці предмети в своїх інтересах, і тому становлять підвищену небезпеку для оточення, оскільки мають високу ступінь імовірності заподіяння їм шкоди.

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом під­вищеної небезпеки, як правило, покладається на власника або володільця цього джерела, а не на особу, що безпо­середньо ним керувала. Ця відповідальність настає незалеж­но від вини особи, що керувала джерелом підвищеної небезпеки, і вини його власника або володільця. Якщо джерело підвищеної небезпеки належить підприємству — юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду. Власники або володільці джерела підвищеної небезпеки звільняються від відповідальності за заподіяну шкоду, якщо доведуть, що шкода настала внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Особа не несе відповідальності, якщо в її діях нема складу правопорушення. Підставами для звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок (ка­зус) і непереборна сила.

Казусом є випадкова дія особи, яка має зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлена елементу вини (умислу чи необережності) і не тягне юридичної відпо­відальності. Як правило, казус не залежить від волі особи і за існуючих умов не може бути передбачений.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. До таких подій належать землетруси, повені, урагани, лісові пожежі та інші стихійні лиха. Також непереборною силою можуть вважатися певні су­спільні явища — воєнні дії, страйки тощо.

§ 119. Спадкове право

Спадкове право — це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов'яз­ків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове право урегульоване шостою книгою нового Цивільного кодексу.

Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення його судом померлим.

У спадкування переходять майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, пов'язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів. До спад­щини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перей­шло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки (паї) та вклади в майні господарських товариств.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

особисті немайнові права (честь, гідність, авторство);

право на участь у товариствах та право членства  в об'єднаннях громадян, якщо інше не перед­бачене законом або їх установчими документами;

право на відшкодування шкоди у зв'язку з ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

право на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, передбачені законом. Проте закон пе­редбачає право спадкоємців на всі виплати спад­кодавцю до моменту його смерті.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (гро­мадяни України, іноземці, особи без громадянства). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Спад­коємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки ін­валідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується тільки тоді, коли:

заповіту немає;

заповіт визнано недійсним;

спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповідати можна лише те майно, яке є власністю громадянина. Заповіт повинен бути укла­дений в письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаний спад­кодавцем і нотаріально посвідчений. У разі відсутності нотаріуса заповіт може бути посвідчений головним або черговим лікарем, головою сільради, командиром війсь­кового підрозділу, капітаном корабля та рядом інших посадових осіб, яким надано таке право.

Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з них. Таким чином, чоловік і дружина можуть заповідати свою спільну сумісну власність. Проте у разі смерті чоловіка чи дружини другий з подружжя не може щось змінити у цьому заповіті.

Заповідач може обумовити виникнення в особи, що названа у заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою, проживанням у певному місці, народженням дітей, здобут­тям освіти.

Умова, зазначена в заповіті, має існувати на час від­криття спадщини. Умова, зазначена в заповіті, є недійс­ною, якщо вона суперечить законові або моральним заса­дам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї, або якщо настання її від неї не залежить.

Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.

Спадкове право передбачає можливість складання спад­кового договору. Спадковий договір, як і будь-який інший, передбачає наявність двох сторін. У ньому зазначається, що спадкодавець (відчужувач) після своєї смерті заповідає майно другій стороні договору (набувачу), але в разі вико­нання певних умов. Наприклад, якщо надаватиме спадко­давцю матеріальну або медичну допомогу, доглядатиме його господарство тощо. Умови можуть бути різні, але вони не повинні порушувати конституційні права і свободи людини. Зазначений вид договору має складатись у пись­мовій формі і нотаріально посвідчуватись.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт і скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній. Заповідач має також право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасу­вання заповіту, внесення до нього змін та доповнень про­водяться заповідачем особисто.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним. За позовом заінте­ресованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (застосування щодо заповідача фізичного насильства, погрози, введення його в оману та ін.).

Цивільне законодавство передбачає право на обов'яз­кову частку в спадщині. Зокрема, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непра­цездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадку-ють незалежно від змісту заповіту (тобто від того, чи були вони  зазначенні в  ньому чи  ні —  половину частки,  яка належала б кожному з них у разі спадкування за зако­ном). Так, наприклад, якщо спадкодавець заповів все своє майно дружині за другим шлюбом, але має дорослого непрацездатного сина, то цей син має право на обов'язкову частку у спадщині у розмірі однієї чверті від вартості спадкового майна.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п'ять черг спадкоємців:

діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив. При цьому неважливо, діти рідні чи всиновленні — вони мають однакові права;

рідні брати та сестри спадкодавця (у тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі як з боку батька, так і з боку матері;

рідні дядько та тітка спадкодавця;

особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спад­коємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги.

Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців, або вчинили замах на їхнє життя, а також особи, які умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим спри­яли виникненню права на спадкування у них самих або у близьких їм осіб.

Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, що ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або у разі усунення їх від права успадкування за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.

Законодавство встановлює справедливу норму, згідно з якою спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні ви­трати, яких зазнав один із них або інша особа на утри­мання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Мо­жуть бути стягнені витрати, здійснені не більш як за три роки до смерті спадкодавця. Витрати на поховання, у тому числі на спорудження надгробного пам'ятника, а також інші розумні витрати відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично зазнали.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину, не приймати спадщини або відмо­витись від неї. Спадщина приймається спадкоємцем осо­бисто. Від імені малолітніх та недієздатних спадщину приймають їхні батьки або опікуни. Для прийняття спад­щини встановлюється строк у шість місяців, який почи­нається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або ого­лошення його померлим судом.