§ 44. Захищеність особи в правовій державі. Права людини на життя, свободу та особисту недоторканність

У правовій державі захищеність особи насамперед ви­значається конституційним закріпленням особистих (базо­вих) прав людини та забезпеченістю їх здійснення.

У системі основних прав важливе місце посідають особисті (громадянські) права, які спрямовані на забез­печення найважливіших індивідуальних життєвих потреб людини і реалізуються нею переважно самостійно.

Особисті права і свободи людини безпосередньо по­в'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних вад, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать: невід'ємне право на життя; на повагу до її гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції; на невтручання в особисте і сімейне життя; на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віро­сповідання.

Невід'ємне право кожної людини на життя є загаль­новизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх між­народних правових актах. Закріплення цього права в Кон­ституції України (ст. 27) — це матеріалізація однієї з гу­маністичних засад нашого суспільства. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприя­ти розвиткові медичної допомоги, забезпечувати послідовне поліпшення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів,  осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя", тобто Консти­туція не виключає можливості смертної кари за вироком суду. Однак ця міра покарання в Україні скасована.

Водночас Конституція надає кожній людині право за­хищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28 Конс­титуції) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Забезпечення права поваги до гідності людини є обо­в'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд по­винен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати цим вчинену моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового ха­рактеру держави, високої моральності суспільства. Дер­жава повинна створювати для людини такі умови життя, які б не принижували її гідність.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) посадові особи та інші суб'єкти можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання осо­би, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікуван­ня за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недо­торканність. Передбачається, що лише суд своїм умотиво­ваним рішенням і тільки на підставі чинного законо­давства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи мо­жуть застосовувати тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 го­дин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затри­мання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно   повідомлено   про   мотиви   арешту   чи   затримання, роз'яснено його права та надано можливість з мо­менту Затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника (ч. З, 4 ст. 29). Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

§ 45. Принцип презумпції невинуватості та право громадян на судовий захист

Принцип презумпції невинуватості полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний дово­дити свою невинуватість у вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер­жава відшкодовує матеріальні та моральні збитки, завдані безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції).

Зазначеній гарантії відповідає закріплене в Консти­туції право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальних і мораль­них збитків, завданих незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і місцевого самовря­дування, їх посадових і службових осіб (ст. 56 Консти­туції).

Гарантія судового захисту громадян України виявля­ється в наступному:

права і свободи людини і громадянина захища­ються судом;

кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

кожен має право після використання всіх націо­нальних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.  55 Конституції).

§ 46. Недоторканність житла.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на невтручання в особисте життя

Сутність права на недоторканність житла (ст. ЗО) по­лягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття "житло" у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тіль­ки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у пов­сякденному житті. Принцип недоторканності житла поши­рюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, сана­торіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки мо­жуть бути встановлені лише судом у випадках, перед­бачених законом. (Інші випадки спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу Украї­ни). Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочинові або з'ясувати істину під час розсліду­вання кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що такі винятки можливі лише тоді, коли в інший спосіб одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї чи іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо. Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в пош­тово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та ст.  187 Кримінально-процесуального кодексу України.

Питання зняття інформації з телефонних розмов, ін­ших каналів зв'язку регулюються ст. 31 Конституції, а та­кож ст. 8, 9 Закону України "Про оперативно-розшукову ді­яльність" від 18 лютого 1992 р.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних з гарантуванням її свободи. Винятки перед­бачені лише Конституцією України. Особливий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як най­більшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'­єктом   безлічі   неформальних   зв'язків,   носієм   приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі. Прикладом можуть бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст.  52).

Ст. 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних жит­тєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімей­ного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах міс­цевого самоврядування, установах та організаціях з відо­мостями про себе; гарантує судовий захист права на спрос­тування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

§ 47. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було обмежене інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'яза­них із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — одна зі складових загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави. Безперечно, воно поши­рюється виключно на тих осіб, які перебувають на тери­торії України на законних підставах. Проте таке право може бути обмежене в інтересах охорони здоров'я, бороть­би з епідеміями, стихійним лихом і запобігання злочинам. Свобода пересування і вільний вибір місця проживання не виключають необхідності дотримання реєстраційних пра­вил, які передбачені в Україні.

Громадяни України мають право вільно залишати те­риторію України і не можуть бути позбавлені права в будь-який час повернутися в Україну. Зазначені права можуть бути обмежені лише на законних підставах. По­рядок реалізації права громадян України на виїзд з Ук­раїни і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регламентуються Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня  1994 р.

§ 48. Паспортна система і реєстрація громадян за їх місцем проживання

Паспортна система і прописка були сукупністю правил, що встановлювали порядок обліку пересування громадян шляхом ведення паспорта — документа, що посвідчує особу та реєстрацію місця проживання. Виконання правил паспортної системи покладалося на паспортну службу МВС України, на начальників ЖЕКів, комендантів і завідувачів гуртожитків. На сьогодні основним нормативним актом, який регулює паспортну систему, є Тимчасова інструкція МВС України "Про порядок прописки (реєстрації) гро­мадян України". Паспортна система була не лише засобом обліку населення, але й створювала режим, який пору­шував права людини щодо свободи її пересування.

Нині згідно з Указом Президента України "Про додат­кові заходи з реалізації права людини на свободу пере­сування та вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 р. та рішенням Конституційного Суду України про­писку громадян за місцем їх постійного проживання від­мінено. Є лише реєстрація громадян за місцем їх прожи­вання, яка не обмежує особу у вільному пересуванні та виборі місця проживання. Законодавством про працю Ук­раїни заборонено вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про прописку. Паспорт існує як посвід­чення особи.

§ 49. Право на свободу світогляду і віросповідання

Згідно зі ст. 35 Конституції кожен має право на сво­боду світогляду і віросповідання. Це право включає свобо­ду сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно ре­лігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяль­ність. Здійснення цього права може бути обмежено зако­ном лише в інтересах охорони громадського порядку, здо­ров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути за­мінене альтернативною (невійськовою) службою.

Конституційні норми конкретизовані в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. (зі змінами та доповненнями).

Право на свободу світогляду тісно пов'язане з правом на свободу совісті. Останнє включає можливість мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і можливість одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкові переконання і світогляд. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемо­ніях, навчання релігії. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, отриманих ними при спо­віді віруючих.

Батьки або особи, які їх замінюють, за обопільною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії.

Відокремлення церкви від держави не можна розгля­дати як певну відчуженість між ними. Навпаки, і на цьому варто наголосити, саме прийняття Конституції Ук­раїни Верховною Радою відбувалося за умов усвідомлення відповідальності перед Богом (преамбула Конституції). Спро­би ж певних сил політизувати релігійне середовище, пору­шити принцип рівності всіх конфесій, загострити міжкон­фесійні взаємини порушують соціальний мир у країні.

Відокремлення церкви від держави означає, що:

держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фі­нансує діяльність будь-яких організацій, створе­них за ознакою ставлення до релігії, а релігійні організації не виконують державних функцій;

релігійні організації не беруть участі у діяль­ності політичних партій і не надають політич­ним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ве­дуть агітації виборчих компаній депутатів;

держава захищає права і законні інтереси релі­гійних організацій, сприяє встановленню відно­син взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують ре­лігію або не сповідують її, між віруючими різ­них віросповідань та їх релігійними організа­ціями.

Відокремлення школи від церкви означає, що:

державна система освіти в Україні має світський характер, а доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії;

громадяни можуть навчатися релігійного віровчен­ня та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову нав­чання;

релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релі­гійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається в користування;

викладачі релігійних віровчень і релігійні про­повідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віро­сповідань.

Слід зазначити, що християнська релігія стверджує принципи (цінності) взаємодопомоги, чуйності, співпережи­вання, поваги до праці, до чесно набутої власності, прав­дивості, доброзичливості між народами, взаємотерпимості, осуду жорстокості, пожадливості та ін. Зазначені цінності в основі збігаються як з нормами загальнолюдської моралі, так і з цінностями інших великих релігій: мусульманства, іудаїзму, буддизму, індуїзму. З огляду на це можна кон­статувати, що релігійне виховання дітей не може зашко­дити вихованню дітей у навчальних закладах, навпаки, воно сприяє гармонізації виховання молоді.

Правовий статус релігійних організацій в Україні ви­значається Законом України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" і статутами (положеннями) цих органі­зацій. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні брат­ства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеза­значених релігійних організацій. Ці організації утворю­ються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Релігійна громада "є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідан­ня, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб". Дер­жава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам. Для одер­жання релігійною громадою правоздатності юридичної осо­би громадяни в кількості не менше 10 осіб, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (поло­ження) на реєстрацію до обласної, Київської та Севасто­польської міської державних адміністрацій, а у Республіці Крим — до Уряду Республіки Крим.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духов­них навчальних закладах, користуються правами і пільга­ми щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів. Статут (поло­ження) релігійної організації, який відповідно до цивіль­ного законодавства визначає її правоздатність, прийма­ється на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.

Нині в Україні діють понад 25 тисяч релігійних орга­нізацій, які представляють 105 церков, конфесій, течій та напрямів, 277 монастирів, 126 духовних навчальних за­кладів; виходять друком 222 релігійних періодичних ви­дань.