§ 40. Рівноправність громадян

Рівноправність громадян означає, що всі громадяни України рівні перед законом і судом, мають рівні консти­туційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забороняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян Ук­раїни за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Слід визначити, що це положення не означає абсо­лютну юридичну рівність і однаковість всіх прав громадян України. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених у Конституції України. Таким чином, Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті. Що ж до переліку і змісту прав гро­мадян, що регламентуються іншими нормативно-правовими актами, то у повсякденному житті вони визначаються рядом факторів: рівнем освіти, службовим становищем тощо, тобто залежать від того, наскільки успішно грома­дянин використав можливості, що надані йому Консти­туцією.

§ 41. Невід'ємні права людини. Єдність прав і обов'язків

Права і свободи людини є не відчужуваними через те, що належать кожному від народження. Саме через це права і свободи людини мають бути об'єктом захисту з боку держави, незалежно від того, має людина громадян­ство чи ні. Цей принцип закріплено в Конституції (ст. 21), де стверджується, що "...права і свободи людини є невід -чужуваними та непорушними". Невід'ємність прав людини означає, що всі права і свободи людина набуває від свого народження ("від природи"), ніхто свавільно не може бути позбавлений жодних прав і свобод, їх гарантування, охоро­на і захист є обов'язком держави, а сфера реалізації невід'ємних прав і свобод утворює автономний соціальний простір дій індивіда в межах, вільних від державного втручання.

Єдність прав і обов'язків громадян означає, що корис­тування правами та свободами неможливе без виконання відповідних обов'язків. Право кожного на вільний роз­виток може здійснюватися лише до того, поки при здійс­ненні цих прав не порушуються права і свободи інших людей, суспільства в цілому.

Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідальність перед державою, а вона від­повідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компен­сувати заподіяну шкоду.

Кожному праву громадянина відповідає обов'язок інших суб'єктів створювати умови для реалізації цього права.

§ 42. Боротьба за юридичне закріплення

прав людини та сучасні міжнародно-правові

стандарти в галузі прав людини

Невід'ємним елементом історії цивілізації була бороть­ба за юридичне закріплення прав людини. Ця боротьба велася століттями в напрямку закріплення рівності людей перед судом і законом, ліквідації станових привілеїв, за­хисту від незаконних арештів та сваволі урядовців, за­хисту свободи слова тощо. Серед найважливіших актів, які стали наслідками такої боротьби, були: в Англії — Велика Хартія вольностей 1215 p., Хабеас корпус акт (Акт з метою кращого забезпечення свободи особи і запобігання ув'язненням за морем 1679 p.); у США — Конституція СІЛА 1787 р. та Білль про права 1787—1791 pp. (перші 10 поправок до конституції); у Франції — Декларація прав людини і громадянина 1789 p.; у Росії — Судові статути 1864 р. та проголошення "рівного для всіх, гласного і швидкого суду".

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини є результатом діяльності міжнародного співтовариства, спря­мованої   на   проголошення   і   забезпечення   прав   і   свобод  людини. Цей процес набув особливої інтенсивності після розгрому фашизму, закінчення Другої світової війни, ство­рення Організації Об'єднаних Націй (ООН), інших демо­кратичних міжнародних інституцій.

Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини містяться в багатьох міжнародних документах. Першим міжнародним актом з прав людини універсального характеру була Загальна декларація прав людини, прий­нята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких уперше в історії людства і міжнародних відносин проголо­шено перелік основних громадянських, політичних, соці­альних, економічних і культурних прав і свобод людини. Серед особистих громадянських прав проголошено право на життя, свободу і особисту недоторканність. Зазначено, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, в підневільному стані, що ні до кого не повинні застосовуватися тортури, свавільні арешти. Кожен має право на недоторканність особистого і сімейного життя, житла, право на таємницю листування, на захист об'єктивним судом. У Декларації детально передбачені такі політичні права, як свобода переконань, совісті, мирних зборів, виборчі права. Особ­ливе значення мало включення до Декларації права на працю і на справедливу винагороду за неї, права на рівну оплату за рівну працю, на створення профспілок, на від­починок і соціальне забезпечення, на освіту та участь у культурному житті, на особливий захист материнства і дитинства.

Важливими документами є також:

Міжнародний пакт про громадянські та політич­ні права (1966 p.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.);

Європейська конвенція про захист прав та основ­них свобод людини (1950 p.);

Заключний акт Наради з питань безпеки та спів­робітництва в Європі (1975 p.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі пред­ставників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.);

Конвенція про права дитини (1989 p.).

Серед цих міжнародних актів особливе місце посідають міжнародні пакти 1966 p., в яких конкретизується зміст відповідних прав і свобод, передбачаються гарантії їх реа­лізації та механізм контролю за їх дотриманням з боку міжнародного співтовариства.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із за­сновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють поло-Конституції України, згідно з якими "...чинні між­народні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньо­політичної діяльності України як такої, що "...спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шля­хом підтримання мирного і взаємовигідного співробітниц­тва з членами міжнародного співтовариства за загальновизна­ними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальший процес захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що "...кожен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відпо­відних органів міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна". Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини.

Відповідно до сфери суспільного життя, в яких реа­лізуються права і свободи, вони поділяються на такі:

особисті;

політичні;

соціально-економічні;

культурні.

§ 43. Основні конституційні обов'язки громадян

Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками гро­мадян. Основні обов'язки — це визначені конституційним законодавством України міри необхідної поведінки гро­мадянина, забезпечувані заходами державного примусу. Для   того   щоб   людина   могла   успішно   реалізувати   свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки.

Основними конституційними обов'язками громадян Ук­раїни є:

захист Вітчизни, її незалежності та територіаль­ної цілісності, шанування її державних симво­лів;

незаподіяння шкоди природі та культурній спад­щині, відшкодування завданих збитків;

сплачування податків і зборів;

неухильне додержання Конституції та законів України, непосягання на права та свободи, честь і гідність інших людей.

Конституція України встановлює конституційні обо­в'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Вони за­кріплені у ст. 66—68 Конституції.

Ст. 65 встановлює обов'язок виключно громадян Ук­раїни захищати свою Вітчизну, її незалежність та терито­ріальну цілісність, шанувати її державні символи.

Громадяни проходять військову службу відповідно до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і вій­ськову службу" від 25 березня 1992 p., а також Закону Ук­раїни "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 груд­ня 1991 p., норми якого поширюються на тих громадян, які в силу своїх релігійних переконань не можуть про­ходити військову службу. Загальний військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; при­писку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку.

Приписка громадян до призовних дільниць проводить­ся з метою взяття на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби та ін. Вона проводиться районними (міськими) військкоматами за міс­цем проживання громадян, яким у рік приписки випов­нилося 17 років. Громадяни, приписані до призовних діль­ниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призи­ваються  придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини ви­повнилося 18 років; призов проводиться два рази на рік.

Армія та інші військові формування (наприклад, При­кордонні війська України) укомплектовуються шляхом при­зову громадян на військову службу, а також прийняттям їх на службу за контрактом. Надалі передбачається посту­повий перехід до організації Збройних Сил України лише на контрактній основі. Основними законодавчими актами, що регулюють організацію та проходження військової служби, є Закони України: "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 p., "Про оборону України" від 6 грудня 1991 p., "Про соціальний і правовий захист військово­службовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991  р.

У ст. 66 Конституції України йдеться про незаподіян-ня шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законо­давство України, у тому числі й кримінальне. Та обстави­на, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спад­щині, повинен відшкодувати завдані збитки.

Природа та навколишнє середовище — сфера жит­тєдіяльності людини. Якщо її не зберігати або порушувати баланс, то постає питання про збереження людини як біологічного виду. Отже, виконання цього обов'язку кож­ним — питання виживання людства і кожної окремої людини. Існування будь-якої нації, будь-якого народу не­можливе без бережливого ставлення до її історії і куль­тури.

Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом. Несплата податків знач­ною частиною населення, підприємств, фірм тощо може призвести до кризової ситуації в країні. Податки і збори дають змогу створити механізм перерозподілу прибутків людей — від більш забезпечених на користь менш за­безпечених.

Ст. 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює їх здійснення, що також, безперечно, зумовлено надзвичайною важливістю такого джерела формування доходів держави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і роз­мірах, встановлених законом. Усі громадяни повинні що­річно   подавати   до   податкових   адміністрацій   за   місцем  проживання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку,  встановленому законом.

Ст. 68 встановлює обов'язок кожного неухильно додер­жуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юри­дичної відповідальності.

Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Якщо в країні не будуть виконуватися закони і не здійснюватиметься режим законності, то всі проголошені права і свободи залишаться лише деклараціями.