§ З0. Поняття конституції як основного закону. Види конституцій

Термін "конституція" походить від латинського слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Так іме­нувалися деякі з актів, що видавалися римськими імпе­раторами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язано з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими пи­саними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й на теперішній час, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Консти­туційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють основи економічної і політичної організації суспільства, форму правління і державного устрою, порядок і прин­ципи формування та компетенцію органів державної вла­ди, основи правового статусу людини і громадянина.

За юридичною формою конституції можуть бути поді­лені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, що прийнятий у суворо встановленому порядку та має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, які діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне зна­чення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. При­кладом такої конституції може бути Конституція Велико­британії. Вона ввібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" —був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, перед­баченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений по­рівняно з усіма іншими законами. Тут потрібні не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід віднести до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділя­ються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх заведено поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відпо­відають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріп­люють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяль­ність.

Конституція України є Основним Законом держави, тому що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці наступних поло­жень:

конституція виступає базисом для поточного за­конодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України;

існує, як вже зазначалося вище, особливий, ускладнений порівняно з усіма іншими зако­нами, порядок прийняття, зміни та відміни Конс­титуції;

контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд Украї­ни. Тільки до його компетенції належить вирі­шення питань про відповідність законів та ряду інших правових актів нормам Конституції. Ана­логічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному;

міжнародні договори, які укладає держава, не мо­жуть суперечити Конституції. Якщо міжнарод­ний договір суперечить або не відповідає Конс­титуції, його неможливо ратифікувати (а якщо вій був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії);

Конституція регулює найважливіші суспільні від­носини в країні.

§ 31. Джерела конституційного права в Україні

Джерелами конституційного права в Україні вважа­ються чинні нормативно-правові акти, що містять конс­титуційно-правові принципи і норми.

До таких актів належать:

Конституція України — основне джерело права;

конституційні закони — закони, що вносять змі­ни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми;

органічні закони — закони, прийняття яких пе­редбачено в Конституції;

поточні закони, що містять конституційно-право­ві принципи й норми;

інші акти Верховної Ради України та акти Все­українського референдуму;

певні нормативні акти Президента України;

деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

рішення та висновки Конституційного Суду Ук­раїни.

§ 32. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України

У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують пов­ноту законодавчої, виконавчої і судової влади у державі, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення сприят­ливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, для забезпе­чення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як про соціальну державу, треба виходити з того, що держава не знімає з себе турботи про соціальний захист своїх громадян, що її політика має спрямовуватися на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної під­тримки малозабезпечених верств населення.

Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійс­нюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

В Україні встановлено республіканську форму прав-(ч. 1 ст. 5 Конституції). Республіканська форма прав­ління полягає в такій організації державної влади, за якої органи державної влади обираються народом або форму­ються органами, що обрані народом. В Україні глава дер­жави — Президент, парламент — Верховна Рада — оби­раються громадянами України на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування строком на п'ять років.

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визна­ється народ України.

Свою владу народ може здійснювати по-різному:

безпосередньо, коли сам виражає свою волю у пе­редбачених Конституцією і законами процесу­альних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референ­думу);

через своїх представників, яких обирає до ор­ганів державної влади та органів місцевого само­врядування.

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Ук­раїні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функ­ції. Реалізація цього принципу покликана запобігти кон­центрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як показує історичний досвід, призво­дить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Ст; 2 Конституції проголошує Україну унітарною дер­жавою, тобто державою, в межах якої немає інших утво­рень, що мають ознаки державності і права вступати у відносини з іншими державами, а також права виходу зі складу України.

Державна територія України — суша, води, надра і повітряний простір, на які поширюється державний суве­ренітет України. Межі державної території визначаються її кордонами із сусідніми державами.

Статус державної території визначають Конституція і закони України. Земля, її надра, атмосферне повітря, вод­ні та інші природні ресурси у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права власнос­ті Українського народу (ст. 13 Конституції). Державна тери­торія є сферою дії нормативно-правових актів України.

Найважливіші положення, що стосуються території, державного кордону України, сформульовані в Законі Украї­ни "Про державний кордон", що вступив в дію 18 грудня 1992 р.

Територія України в межах існуючого кордону є ціліс­ною і недоторканною. Існуючий поділ України є адмініст­ративно-територіальним, і окремим адміністративно-терито­ріальним одиницям надано лише адміністративну автономію або спеціальний статус (Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь).

Україна як централізована унітарна держава поділя­ється на адміністративно-територіальні одиниці, що скла­дають її територіальний устрій.

Територіальний устрій визначає поділ території дер­жави на складові частини, їх правове становище та взаємо­відносини з державою в цілому.

Засади територіального устрою України визначені в ст.  132 Конституції. Ними є:

єдність та цілісність державної території;

поєднання централізації і децентралізації у здійс­ненні державної влади;

збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, еконо­мічних, екологічних, географічних і демографіч­них особливостей, етнічних і культурних тра­дицій.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адмі­ністративно-територіального устрою України складають Авто­номна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Авто­номна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідни­ми законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонсь­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.

Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспіль­ного життя на засадах політичної, економічної та ідеоло­гічної багатоманітності.

Політична багатоманітність означає, насамперед, реаль­ну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організа­цій на основі професійних, культурних, спортивних, віко­вих та інших інтересів).

Економічна багатоманітність передбачає можливість рів­ноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм гос­подарювання.

Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різ­них суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати,   досліджувати,   пропагувати  та  втілювати  у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.

Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є забо­рона визнання державою будь-якої ідеології як обов'яз­кової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. При­кладом заборони політичної діяльності можуть бути поло­ження, що містяться в ст. 4 Закону України "Про об'єд­нання громадян" від 16 червня 1992 р. У ній зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності дер­жави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насиль­ства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.

§ 33. Державна символіка України

Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні розпізнавальні знаки держави, які уособ­люють її суверенітет і в деяких випадках мають певний ідеологічний чи історичний зміст. Визначивши свою сим­воліку, держава встановлює порядок її використання та систему правового захисту (юридичну відповідальність за глум над державними символами тощо).

Ст. 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Держав­ний Герб України та Державний Гімн України.

Державний герб є емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних доку­ментах, державних установах тощо. Конституцією України передбачено наявність великого Державного Герба і малого Державного Герба України. Малий Державний Герб Ук­раїни — золотий тризуб (Знак Княжої Держави Володи­мира Великого) на синьому щиті — затверджений по­становою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. Великий Державний Герб України містить як головний елемент — малий Державний Герб України, так і зобра-герба Війська Запорізького — козака з мушкетом.

Державний прапор — одно або багатокольорове полот­нище, яке символізує дану державу. За Конституцією, Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Державний гімн — це поетично-музичний твір, який виражає певне коло ідей історичного, політичного та про­грамного характеру. Згідно з Конституцією України слова Державного Гімну України на музику українського компо­зитора XIX ст. Миколи Вербицького передбачено затвер­дити окремим законом.

За Конституцією, державні символи України затвер­джуються законами, що приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради Ук­раїни (не менш як 300 парламентаріїв).

У деяких країнах є й інші державні символи — державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави — це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності. Наприклад, девіз Великобрита­нії — "Бог і право особи".

Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцеперебуванням загальнодержавних законо­давчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

§ 34. Законодавство про мови та національні меншини в Україні

Під державною мовою розуміють визначену законом мову, яка має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо. Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспіль­ного життя на всій території України.

Законом України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р. передбачено, що українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантування його суверенної національно-державної само­бутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнава­лись українська, російська та інші мови.

Україна — багатонаціональна країна, в якій прожи­вають громадяни близько 100 національностей. Враховую­чи цю реальність, Верховна Рада України вже 1 листопада 1991 p. ухвалила Декларацію прав національностей Украї­ни, а 25 червня 1992 р. прийняла Закон України "Про на­ціональні меншини в Україні". До національних меншин в Україні належать групи громадян України, які не є ук­раїнцями за національністю, виявляють почуття націо­нального усвідомлення та спільності між собою.

Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Ук­раїні, мають право на збереження їх традиційного розсе­лення і забезпечення існування національно-адміністратив­них одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати націо­нальні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти із своєю історичною бать­ківщиною. Держава зобов'язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур, збереження пам'яток історії та культури всіх народів, можливість створювати національні культурні центри і товариства, земляцтва та об'єднання.

Закон України "Про національні меншини в України", прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національ­но-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; роз­виток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.

Згідно зі ст. 10 і 11 Конституції в Україні гарантуєть­ся вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Володіння українською мовою, шанування культури України є правовим і моральним обов'язком кожного гро­мадянина України. Водночас кожен громадянин має право розмовляти і спілкуватися тією мовою або мовами, які він вважає для себе рідними, шанувати ту культуру, яку він вважає для себе рідною.

Неповага до тієї або іншої мови чи культури, вислови на кшталт "чужинська мова", "ворожа мова", "мова су­сідньої країни", "мова іноземної держави", проголошення "війни   мов",   політизація   мовного   питання   аж   ніяк   несприяють   консолідації   суспільства,   зміцненню   його   пра­вових і моральних засад.

§ 35. Основи зовнішньополітичної діяльності та принципи участі України в міжнародних об'єднаннях (співдружностях)

Ст. 18 Конституції України закріплює спрямування зов­нішньополітичної діяльності України на забезпечення на­ціональних інтересів і безпеки шляхом підтримання мир­ного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнарод­ного права. Ці норми і принципи закладені у деяких міжнародно-правових актах, серед яких — Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй і Декларація про принципи між­народного права.

Принципами участі України в міждержавних об'єд­наннях (співдружностях) є: визнання рівноправності дер­жав, невтручання у внутрішні справи держав, терито­ріальна цілісність і непорушність кордонів, взаємовигідне співробітництво.

Міжнародною організацією, до якої входить більшість держав колишнього СРСР, є Співдружність Незалежних Держав (СНД). Створення Співдружності пов'язане з підпи­санням і ратифікацією 8 грудня 1991 р. Угоди про ство­рення Співдружності Незалежних Держав і Протоколу до неї. 22 січня 1993 р. було прийнято Статут СНД. Україна є одним із засновників СНД. До СНД входять також Азербайджан* Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргиз­стан, Туркменістан, Узбекистан.

Згідно зі Статутом Співдружність керується такими принципами: поважання суверенітету держав-членів; ви­знання непорушності існуючих кордонів; незастосування сили або загрози силою у взаємних відносинах; розв'язан­ня спорів мирними засобами; забезпечення прав людини; співробітництво в політичній, економічній і соціальній сферах; співробітництво в галузі міжнародного миру і безпеки; створення громадянам держав-членів умов для вільного спілкування, контактів і пересування в межах Співдружності та ін. Вищим органом СНД є Рада голів держав, яка вирішує шляхом консенсусу всі принципові питання діяльності СНД.