§ 13. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні правові акти

Поняття "законодавство" найчастіше вживається в двох значеннях, а саме: як один з основних методів здійснення державою своїх функцій шляхом видання органами дер­жавної влади законів; як сукупність чинних правових норм, що регулюють суспільні відносини (законів, підза-конних нормативних актів, назви яких у різних державах можуть різнитися, — укази, декрети, постанови, ордонан-си, накази, інструкції тощо).

Відмінність між правом і законом ґрунтується на тому, що право і закон співвідносяться між собою як зміст і форма. Закон виступає в ролі основної форми надання зовнішнього вияву нормам права, є засобом їх упоряд­кування. Ототожнювати право і закон не можна. В одному законі може бути кілька різних за предметом регулювання правових норм (цивільного, трудового, фінансового права тощо).

У теперішній час до самого закону нерідко висувається вимога щодо приведення його у відповідність з прин­ципами природного права (свободи і справедливості). Лише за таких умов, згідно з теорією природного права, закон набуває якості правового.

Нормативний акт — це офіційний письмовий доку­мент, що містить норми права. Йому притаманні такі ознаки: він відображає державну волю та вміщує юридичні норми, видається компетентними органами, має юридичну силу, документально оформлюється, охороняється держа­вою, розрахований на багаторазове використання.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти інди­відуальні правові акти — документи, які видані на під­ставі відповідного нормативно-правового акта задля вирі­шення конкретних справ, містять індивідуально-конкретні веління, розраховані на одноразове використання та не мають загального характеру.  Такий акт обов'язковий для осіб, яким адресований (видача ордера на квартиру, випис­ка свідоцтва про народження,  реєстрація підприємства).

§ 14. Система законодавства

Система законодавства — це сукупність чинних норма­тивно-правових актів певної держави, пов'язаних між со­бою і розподілених на галузі та інститути. Система законо­давства є способом зовнішнього прояву та існування сис­теми права і її складають:

галузь законодавства — це сукупність норматив­но-правових актів, які регулюють однотипні су­спільні відносини. Галузі законодавства збіга­ються в деяких випадках з галузями права (ци­вільне, кримінальне право), в інших — з під-галузями права (банківське, авторське право) чи міжгалузевими комплексами (морське законодав­ство, сільськогосподарське законодавство).

інститут законодавства — це сукупність нор­мативно-правових актів, які регулюють один вид суспільних відносин. У основі системи законодав­ства лежить нормативний акт, який містить нор­мативні приписи. Нормативний припис — це вимога, що висувається до суб'єктів права в тексті нормативно-правового акта.

Чинне законодавство охоплює велику кількість норма­тивно-правових актів і є багатоплановим. Для полегшення практики його застосування використовується системати­зація нормативних актів, яка забезпечує доступність зако­нодавства для всіх зацікавлених суб'єктів.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з упорядкування та удосконалення нормативних актів, зве­дення їх до певної внутрішньо узгодженої системи.

Основними формами систематизації є кодифікація та інкорпорація.

Кодифікація — це систематизація нормативних актів з удосконаленням їх змісту. Найпоширенішим кодифікацій­ним актом є кодекс.

Кодекс — це законодавчий акт, у якому зосереджені й систематизовані норми права, правові інститути, що регу­люють певну сферу суспільних відносин, як правило, щодо певних галузей права (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Земельний кодекс та ін.).

Прийняття кодексів може бути лише офіційним і здійс­нюється Верховною Радою України. Але саме видання, перевидання їх текстів може бути й не офіційним (напри­клад, здійснюється комерційним приватним видавництвом).

Інкорпорація — це систематизація нормативних актів без втручання в їх зміст, тобто видання збірників нор­мативних актів, коли за основу беруться зовнішні їх ознаки (хронологія, розташування актів за алфавітом, за предметом правового регулювання тощо).

§ 15. Конституція, закони та підзаконні акти

За юридичною силою нормативні акти поділяться на закони та підзаконні акти.

Закон — нормативно-правовий акт, що має вищу юри­дичну силу, приймається вищим представницьким органом держави — конституційними зборами або безпосередньо населенням (референдумом); регулює найважливіші суспіль­ні відносини. Скасувати закон або внести до нього зміни має право лише сам законодавчий орган.

Чільне місце серед законів посідає конституція.

Конституція — це основний закон держави, який прий­мається за особливою процедурою, встановлює засади дер­жавного і суспільного ладу, основи правового статусу лю­дини і громадянина, систему і порядок утворення держав­них органів, територіальний устрій держави. Конституція є ядром усієї системи права, має найвищу юридичну силу і верховенство.

Крім конституції країни є ще такі види законів: конс­титуційні, органічні, поточні.

Конституційні закони — це закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, прий­маються більшістю голосів депутатів або шляхом рефе­рендуму.

Органічні закони — це закони, на необхідність існу­вання яких вказано в конституції. Вони закріплюють по­рядок формування і функціонування певного державного органу.

Поточні закони регулюють усі інші суспільні відно­сини і приймаються більшістю депутатів від складу парла­менту.

Усі закони мають вищу юридичну силу, що означає таке:

ніхто, крім органів законодавчої влади або рефе­рендуми, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

усі інші нормативно-правові акти повинні вида­ватися відповідно до законів;

у разі колізій між нормами закону і підзакон-ного нормативно-правового акта діють норми за­кону.

На підставі законів, з метою їх конкретизації компетент­ними органами, приймаються підзаконні нормативні акти, спрямовані на забезпечення виконання законів. В Україні до них належать нормативно-правові укази і розпоря­дження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим; накази, інструкції та розпорядження міністерств, відомств, держкомітетів та інших центральних органів виконавчої влади, рішення органів місцевого самоврядування; нормативні акти міс­цевих державних адміністрацій.

§ 16. Структура правової норми. Види правових норм

Норма права — це формально визначене, сформульо­ване або санкціоноване державою загальнообов'язкове пра­вило поведінки загального характеру, реалізація якого забезпечується державними примусовими заходами.

Норми права мають певну логічну структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

У гіпотезі описуються обставини, вказуються умови, за яких вступає у дію норма, і зазначається, що саме нею слід керуватися за конкретної життєвої ситуації.

Диспозиція — частина правової норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка за наявності фактичних обставин,   передбачених   гіпотезою.   Це   —   саме   правило поведінки, права та обов'язки певних суб'єктів, встанов­лені нормою права.

Санкція — частина правової норми, що містить вка­зівки щодо юридичних наслідків порушення правила, за­фіксованого в диспозиції. Ці наслідки можуть знайти ви­раз у різних формах: у визнанні недійсними певних дій, у примусі до здійснення певних дій, до майнової відпові­дальності тощо.

Види правових норм — це, по суті, їх класифікація, яка дає змогу краще визначити місце правових норм у системі права, полегшує правознавчу і поліпшує право-творчу діяльність.

Правові норми можна класифікувати таким чином:

1)         за метою дії норм у регулюванні суспільних відно­син:

а)         регулятивні (встановлюють права та обов'язки);

б)         охоронні (передбачають заходи примусу за пору­шення);

в)         зобов'язуючі  (наказують  здійснювати   позитивні дії);

г)          забороняючі (забороняють розголошувати таєм­ницю слідства);

ґ) дефінітивні (закріплюють визнання юридичних понять);

д)         виключні (встановлюють винятки із загальних правил);

є) спеціальні (поширюються лише на певну кате­горію осіб (наприклад, на військовослужбовців, посадових осіб та ін.);

2)         за предметом правового регулювання (за галузями права):

а)         конституційно-правові;

б)         цивільно-правові;

в)         адміністративно-правові;

г)          кримінально-правові;

ґ) земельно-правові;

д)         сімейно-правові;

є) фінансово-правові тощо;

3)         залежно від того, встановлюються правила поведінки, права та обов'язки, чи регламентується порядок реалізації

прав і обов'язків суб'єктів, процедура правової діяльності:

а)         матеріальні (встановлюють права та обов'язки суб'єктів);

б)         процесуальні (регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов'язків, зафіксованих у матеріальних нормах права);

4)         за характером приписів:

а)         зобов'язуючі (закріплюють обов'язки певних суб'­єктів);

б)         забороняючі (містять заборону щодо здійснення тих чи інших діянь);

в)         уповноважуючі (наділяють суб'єктів певними пра­вами);

5)         за формою закріплення бажаної поведінки суб'єкта:

а)         категоричні, або імперативні (приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерп­ний (закритий) перелік прав та обов'язків суб'­єктів і не допускають жодних відхилень від них);

б)         диспозитивні (встановлюють певні права та обо­в'язки суб'єктів, лише за згодою останніх до­пускають їх доповнення);

в)         рекомендаційні (встановлюють варіанти бажаної, але не обов'язкової поведінки);

г)          заохочувальні (встановлюють засоби заохочення за здійснення бажаних або корисних для дер­жави і суспільства діянь).

§ 17. Поняття системи права. Поділ права на галузі, підгалузі та правові інститути

Право складається з норм права, а норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісність, певну соціальну нормативну систему.

Для будь-якої держави право функціонує як єдина юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загаль­нообов'язкових правил поведінки.

Отже, система права — це об'єктивно зумовлена вну­трішня організація права певної держави, яка полягає в єдності, погодженості всіх юридичних норм і диференціації їх за галузями, підгалузями та інститутами права.

Галузь права — це частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних спільністю предмета, методів правового регулювання. Предмет пра­вового регулювання — це сукупність суспільних відносин певного виду; метод правового регулювання — це прийоми і засоби їх регулювання.

Підгалузь права — це частина галузі права, що об'єд­нує норми права, які регулюють суспільні відносини пев­ного виду (наприклад, авторське право у галузі цивільного права).

Інститут права — це частина норм певної галузі чи підгалузі права, яка регулює конкретний вид чи сторону однорідних відносин. Інститути права можуть бути галу­зевими (вони утворюються нормами однієї галузі права) та міжгалузевими (до них входять норми декількох галузей права). Міжгалузевим є, наприклад, інститут права влас­ності, що утворюється сукупністю норм, які належать до галузей цивільного, земельного, кримінального та деяких інших галузей права.

§ 18. Загальна характеристика основних галузей права України

У системі права визначальне місце посідає консти­туційне право, яке часто називають державним.

Конституційне право — галузь права, предметом якої є: регулювання основ державного і суспільного ладу, прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; правовий ста­тус Верховної Ради України, Президента України, Кабі­нету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, прокуратури, правосуд­дя; територіальний устрій України; державні символи тощо. Основним джерелом конституційного права є Конституція України, конституційні та інші закони.

Цивільне право — галузь права, яка включає правові норми, що регулюють майнові відносини (наприклад, пра­во власності, відшкодування збитків) та пов'язані з ними немайнові відносини (авторське право), а також відносини суто   особисті   (захист   честі,   гідності,   ділової   репутації).

Цивільні правовідносини основані на юридичній рівності, вільному волевиявленню та майновій самостійності їх учас­ників. Найважливішим нормативно-правовим актом цієї галузі є Цивільний кодекс України.

Трудове право — галузь права, норми якої регулюють трудові відносини між працівниками і власником або орга­ном, уповноваженим власником, щодо укладення трудового договору, його розірвання, умов праці та її охорони, часу праці і часу відпочинку, порядку розгляду трудових спорів тощо. Основним нормативним актом цієї галузі є Кодекс законів про працю України.

Сімейне право — галузь права, норми якої регулюють порядок, умови реєстрації і розірвання шлюбу, права та обов'язки подружжя, стосунки між дітьми і батьками тощо. Ці норми зосереджені у Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 року.

Фінансове право — галузь права, яка регулює питання державного бюджету, діяльності банків, податкової сис­теми тощо і для якої характерним об'єктом регулювання є гроші та цінні папери.

Господарське право — галузь права, норми якої регу­люють відношення, які виникають в процесі здійснення виробничо-господарської діяльності і державного управ­ління нею.

Земельне право — система правових норм, що регу­люють відносини щодо використання та охорони земель, їх режиму тощо. Основним джерелом цієї галузі права є Земельний кодекс України.

Аграрне право — галузь права, якою регулюються суспільні відносини, що складаються у процесі вироб­ництва сільськогосподарської продукції, її переробки, збе­реження, реалізації, а також форми і порядок організації сільськогосподарських підприємств, селянських і фермер­ських господарств.

Екологічне право — система норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на збереження, віднов­лення сприятливих природних умов, охорону навколиш­нього середовища, збереження рослинного і тваринного світу.

Адміністративне право — галузь права, норми якої регулюють управлінські відносини державних органів, ді­яльність виконавчо-розпорядчого характеру, встановлюють склад адміністративних правопорушень, порядок і види адміністративних стягнень. Основним джерелом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні пра­вопорушення.

Кримінальне право — сукупність юридичних норм, що визначають злочинність діянь, їх караність, обставини, що пом'якшують і обтяжують вину, звільняють від пока­рання, окреслюють коло злочинів, види і міру покарання за них тощо. Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України.

Виправно-виконавче право — галузь права, що регу­лює суспільні відносини, які виникають у зв'язку із засто­суванням кримінального покарання і заходів виправно-тру­дового впливу. Для цієї галузі права існує Виправно-трудовий кодекс України.

Усі зазначені та ряд інших галузей права є галузями так званого матеріального права, оскільки регулюють су­спільні відносини, так би мовити, у статиці.

Але для правильного застосування норм права необ­хідні відповідні процедури, процесуальні норми, які скла­дають цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та деякі інші процесуальні галузі права.

Цивільно-процесуальне право — галузь права, що ре­гулює порядок розгляду та вирішення судом цивільних справ і виконання судових рішень. В основу її покладено Цивільний процесуальний кодекс України.

Кримінально-процесуальне право — галузь права, нор­ми якої регулюють діяльність, пов'язану з порушенням кримінальних справ, попереднім розслідуванням злочинів і розглядом кримінальних справ у судових інстанціях. Основ­ним джерелом кримінально-процесуального права є Кримі­нально-процесуальний кодекс України.

Міжнародне право — система правових норм, що регу­люють взаємовідносини між державами (міжнародне пуб­лічне право) чи між громадянами різних країн та їх об'єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до системи внутрішнього права, а складається на основі міждержавних угод. Норми міжна­родного права набувають сили в країні лише за умов офіційного визнання (ратифікації) цією країною відповід­ної міжнародної угоди.