§1. Поняття та особливості римського цивільного процесу

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права. Державна влада в особі своїх судових органів розглядає цю претензію і у випадку визнання її обгрун­тованою тим чи іншим способом усуває порушення. Порядок діяльності позивача і відповідача, а також діяльність судових властей визначається більш-менш точно законами, які становлять галузь цивільного процесу.

Ми володіємо надзвичайно бідними відомостями про стародавній поря­док переслідування осіб, які порушували інтереси держави, і про порядок розгляду державними органами спорів між окремими особами. Тим більше, що особливих судових органів і спеціального порядку розгляду цих справ у стародавній період Риму не було.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу потерпілого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.

Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення порушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і силою змусити сплатити борг.

Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Креди­тор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вима­гати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена.

За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом.

Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - пе­редача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті захо­ди охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.

Римське право, як відомо, поділялося на публічне і приватне. Відповідно до цього поділу розрізнялися суди за справами, які торкалися інтересів держа­ви (judicia publica) та цивільні суди за справами приватних осіб (judicia privata).

Розглянемо особливості та форми римського цивільного процесу.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві різко розмежовані між собою стадії -jus та judicium. Такий поділ не має нічого спільного з сучасною відмінністю між судовими інстанціями. Справа в тому, що сучасний суд першої інстанції розг­лядає справу від початку до кінця і виносить рішення по справі. Якщо це рішення не оскаржене протягом певного строку, воно вступає в законну силу і виконується. На випадок оскарження суд другої інстанції переглядає винесене рішення.

Що ж відбувається в римському цивільному процесі на стадіях jus та judicium?

За загальним правилом, на стадії jus спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася вона в магістраті, а не в суді. Обов'язковою була присутність обох сторін, які перед магістратом, зокрема перед претором, фор­мулювали свої вимоги: позивач заявляв свої вимоги, відповідач висловлював свої заперечення. Якщо претор вважав, що вимога позивача підлягає судово­му захистові, то він засвідчував зроблені сторонами заяви, призначав суддю і давав йому вказівки щодо порядку розгляду справи.

На стадії judicium, згідно з загальним правилом справа розглядалася од­ноособовим суддею. Сторони знову подавали свої докази й заперечення, судця аналізував їх і виносив рішення. Правова основа судового рішення - Закони XII таблиць, звичаї предків, постанови народних зборів, сенатусконсульти тощо.

Отже, jus та judicium - це не дві інстанції, а два етапи одного і того ж пере­ведення. На стадії jus спірна справа лише готувалася для вирішення, а перевірялись обставини і виносились рішення на другій стадії -judicium. Справа вважалась остаточно вирішеною тільки після проходження цих двох стадій.

На жаль, немає вірогідних даних, якими потребами був викликаний под­ібний поділ римського процесу на дві стадії і яку мету він переслідував. Проте безсумнівним є той факт, що цей поділ значною мірою сприяв удосконаленню римського приватного права і що така організація цивільного процесу існува­ла протягом декількох століть.

§2. Судочинство і судді

Розгляд справ на стадії jus проводився з самого почату республіки консу­лами. У середині ІУ ст. до н.е. ці функції перейшли до новоствореного магістрату - претора. Розширення Римської держави, розвиток обміну, при­їзди до Риму покупців, які не були римськими громадянами, - все це дривело до того, що спори між римськими громадянами і перегринами, а також між перегринами з середини III ст. до н.е. були віднесені до компетенції перегринського претора. Деякі спори розглядалися компетентними курильними едила-ми, які здійснювали нагляд За ринками.

На стадії judicium розгляд спору, по суті, проводився одноособовим суд­дею. У Римській державі принципово важливим вважалося, що ніхто не може бути суддею у своїх власних справах, тому для розгляду справи призначався .суддя. Сторонам не заборонялося заявляти клопотання про відхилення при­значеного судді або просити претора права вибору судці з числа призначених ним кандидатур. Спершу судцями могли бути лише сенатори, згодом участі у відправленні суддівської посади домоглися й вершники та інші громадяни, які володіли майном на 300 сестерцій. До списку суддів у кінці республіки було внесено 900 осіб. За несправедливе рішення суддя відповідав усім своїм май­ном, якщо таке рішення завдавало шкоди тій чи іншій стороні.

Поряд з одноособовими судцями цивільно-правові спори в Римі вирішу­валися і деякими іншими органами. Ще в стародавній період були так звані арбітри, які розглядали спори між сусідами та родичами (наприклад, про роз­поділ спадщини) і проводили суд за місцем знаходження майна, про яке йшов спір. Можливо, що на розгляд арбітра передавали й інші справи, в яких розмір присудженого залежав від власного розсуду і оцінки судді. Арбітр відрізняєть­ся від звичайного судді тим, що велику роль під час вирішення справи відіграв його власний розсуд. За словами римського письменника Феста, справа, яку передавали на розгляд арбітру, цілком залежала від його власного розсуду і особистих здібностей. У період монархії арбітром називали особу, якій пере­давали на вирішення спір за згодою сторін без звернення їх до державного суду.

Деякі спори між римськими громадянами і між перегринами, а також спра­ви, пов'язані із шкодою, заподіяною невиконанням міжнародних договорів та деякими іншими подібними обставинами, розглядалися колегіальними суда­ми (у складі 3, 5, 7 осіб), так званими рекуператорними судами. Часто суд рекуператорів встановлювався договорами Риму з іншими державами.

Особлива роль суду рекуператорів у системі римських судів визначалася дозволом судити в будь-який час. Крім того, якщо в ході судового слідства з'ясовувалось, що та чи інша сторона винна в кримінальному діянні (наприк­лад, підкуп свідка), рекуператорний суд міг застосувати і кримінальне покарання, що було неможливо для одноособового судді.

До відання рекуператорного суду були віднесені також справи про свобо­ду, бо саме в цьому суді, напів публічному, позивач-раб міг сподіватися на захист від влади в своєму справедливому позові стосовно відповідача-рабов-ласника.

Відома ще колегія centumviri, яка складалася з 105 членів, що обиралися по три особи від кожної триби. Ця колегія ділилася на кілька секцій. До її компетенції входив розгляд справ про право власності, спадкування та інші справи, які на той час були найважливішими.

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що вся римська сис­тема передбачала виховання поваги до суду. Неповага до суду тягнула за собою кримінальне та цивільне покарання. Наприклад, неявка до суду без поважних причин вважалася неповагою до суду і спричиняла негативні майнові наслідки.

§ 3. Види цивільного процесу в Римі

Легісакційний процес. Стародавній Рим нам не залишив прямих відомос­тей про цю галузь в епоху царів. Дослідження пам'яток дещо пізніших часів дає змогу зробити висновки щодо попередньої епохи і таким чином становити загальний напрям історичної еволюції.

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивіль­ний процес у Римі є римський юрист II ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас.

Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio - легісакційний процес (лат, - законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actio, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посила­ються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.

Як нам здається, ні перше, ні друге пояснення Гая не може бути прийняте, бо в час зародження цих форм суду ще не було такої великої кількості законів, які регулювали б і хід процесу і саме цивільне право з належними подробиця­ми. Очевидно, leges actio в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.

Гай описує п'ять основних форм leges actio, встановлених у різний час. Але перш ніж приступити до опису цих форм, слід вказати, що для початку процесу була необхідна особиста присутність як позивача, так і відповідача. При цьому суттєвим питанням було, як примусити відповідача з'явитися до суду, інакше своєю відсутністю він міг загальмувати можливість проведення самого процесу.

Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду, і якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XII таблиць. За цими постановами позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися в приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач може опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою й доставити в суд.

Якщо відповідач відразу з'явитися в суд не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися в будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої осо­би.

Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді за­лежав від дій позивача і відповідача.

Перша форма називається leges actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної моди­фікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.

Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.

Процес розпочинається з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошує формулу, в якій є твердження, що річ належить йому. Наприклад: "Я кажу, що ця річ на підставі права квіритів моя, так я сказав, і ось я накладаю віндикту". Цей акт позивача носить техніч­ну назву vindicatio.

Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то поцес на цьому закінчувався і позивач міг забирати з собою спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошу­вав майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвіндиткою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач за­питує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю"? Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав пали­цю". Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу - sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме. Розмір закладу був визначений Законами XII таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася в касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад вносився сторонами реально, а згодом сторони давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програ­но. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Можна вважати, що мета закладу - це попередження необгрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.

Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене, вона могла залишатися у позивача, відповідача, або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.

Після вирішення цього питання наставав найурочистіший момент -litiscontestatio - сторони зверталися до запрошених свідків з урочистим звернен­ням: "будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом litiscontestatio закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.

Як бачимо, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не вино­ситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - Judicium.

Після litiscontestatio сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. За­яви сторін, наведені докази та все інше здійснюється просто і вільно.

Отже, ми навели приклад порядку розгляду справи, коли предметом спо­ру була певна річ. Якщо ж спір йшов про якесь зобов'язання (наприклад, борг), то відомостей про повний ритуал для такого випадку ми не маємо. Вірогідно, що позивач, приміром, починав з твердження про те, нібито відповідач пови­нен сплатити йому 100 асів. Якщо відповідач заперечував, то процес відбувався в такому ж порядку, як описано вище.

Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Поря­док процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, на­кладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його вику­пив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикува­ла тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то борж­ник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.

Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредитору право на саму особу боржника, і стягнен­ня по боргах легко переходило в помсту за несплату.

Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися в заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призначити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, ви­конаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.

Leges actio, як бачимо, - це урочиста заява римського громадянина магіст­рату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьо­му процесі відсутня письмова форма позовної заяви. Усе зводиться до певних точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзна­чається обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Формулярний процес. У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зонішня торгівля, відбуваються значні зміни в гос­подарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного і ефективного вирішення. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзви­чайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.

Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія і дво­ма законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли були прийняті закони Юлія - невідомо. У результаті цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний. Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати пред­мет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх вста­новленими законом словесними формулами. У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї спра­ви. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний. Замість попередньої точної словесної форму­ли позивач перед претором висловлює свої претензії в довільній формі, а претор з юридичного погляду оцінює ствердження позивача і все це викладає в за­писці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actio, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judicium.

Так у Римі виник процес, який, удосконалюючись, діяв не тільки в часи республіки, але й в наступний період, протягом якого римське право перерод­жувалось з вузько національного у світове. Звільнений від пут суворого формалізму, формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати в себе найрізноманітніші відносини, які зароджувалися, і вникнути в найпри-хованіші нюанси кожного конкретного випадку.

Преторська формула. Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгля­ду на стадії judicium і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.

Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не пови­нен строго додержуватись вимог старого цивільного права стосовно викладу суті позову в точних словах закону. Користуючись своєю владою (imperium), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки, позбавити за­хисту відносини, які формально відповідали закону, проте, по суті, відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв у видачі позива­чу формули позову. Тепер право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а із свого уявлення про справедливість.

Отже, судовий позовний захист став не просто засобом визнання і захис­том матеріальних цивільних прав, а основним моментом, за яким можна судити про наявність матеріального цивільного права. Ось чому часто характеризу­ють римське приватне право як систему позовів, а не навпаки.

Як уже заначалося, одержання преторської формули є метою розгляду спра­ви на стадії jus і юридичною підставою для переведення на стадію judicium. Відповідно до цього свого призначення вона складається з чотирьох обов'яз­кових і двох додаткових частин. Перша частина преторської формули розпочинається з назви імені судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judicis nominatio. У другій частині формули, яка має назву intentio, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині фор­мули коротко викладаються факти і обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимо­га підтвердиться - comdemnatio.

Дещо детальніше розглянемо intentio і comdemnatio.

В intentio викладається претензія позивача, яка може бути різного харак­теру. Насамперед розрізняють intentio in rem і intentio in personam. Інтенція речова має місце завжди там, де спір йде про якесь речове право, наприклад про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли спір йде про зобов'язання між позивачем і відповідачем.

Ще розрізняють intentio stricti juris і intentio bone fidei. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Але бувають випадки, коли пре­тор приписує судді розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.

Важливою частиною преторської формули була condemnatio - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволе­ний і за браком яких обставин слід у позові відмовити.

Римляни, однак, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною приналежністю кож­ної формули має бути тільки intentio - звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatio - засудження: є випад­ки, коли позивач домагається в даний момент тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку по­зовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються позовами преюдиціальними і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача.

Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (exceptio), друга - прескрипція (praescriptio).

Exceptio - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може ви­сунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен пози­вачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція. Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визна­вав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприк­лад посилається на дану йому позивачем відстрочку або на насильство чи обман під час укладення угоди. Приміром, відповідач підтверджує взятий на себе обо­в'язок заплатити 100 асів, однак заявляє,, що зробив це внаслідок застосування сили. Таке заперечення і є ексцепція, яка може бути заявлена в будь-який час пред'явлення позову.

Praescriptio - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлен­ня підстав вимоги, для уточненні вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипція використовувалась для того, щоб підкреслити, що в даному ви­падку позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цього правовідношення до наступного разу. Наприклад, позивач указував, що боржник винен йому 100 асів, однак у дано­му випадку він вимагає від нього лише 25. Таке застереження було зумовлене особливостями римського цивільного процесу, який зводився до принципу: "Один раз пред'явлений позов не міг бути повторений". Якщо ж позивач вво­див у формулу прескрипцію, то тим самим він забезпечував собі можливість подавати позов удруге.

Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, кот­рий розглядатиме справу по суті на стадії judicium. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони вихо­дити невправі. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася в необхідному напрямі.

Отже, з введенням формулярного процесу формалізм не зник остаточно. Сторони вільні робити будь-які заяви перед претором (in jus), але для судді (in judicium) вирішальне значення має те, що написано в приписаній одержаній формулі. Тому помилки у формулі, допущені за необачністю самого претора або самих сторін, могли мати негативні наслідки.

Можлива, зокрема, помилка в intentio. Позивач, приміром, може заявити більшу, ніж йому належала, суму: замість 90, він вимагатиме від відповідача 100 асів (позивач забув, що відповідач 10 асів уже сплатив). Таке перебільшен­ня мало назву plus peticio. Воно приводило до відмови у задоволенні позову в повній сумі, а оскільки по одній і тій же справі не можна було позивати двічі, то позивач втрачав можливість поновити позов і насправді належну суму.

Якщо, навпаки, позивач просить менше, ніж йому належить, то він одер­жить те, що вимагає, проте для того, щоб одержати решту, потрібен новий позов. Однак позивач повинен чекати вступу на посаду нового претора.

Нарешті, в кондемнації може бути виставлена інша сума, ніж в інтенції, і суддя присудить суму, позначену в кондемнації. Якщо це більша сума, то збитків зазнає відповідач, а коли менша - позивач. Але в разі важливої причи­ни (наприклад, помилка стала з вини претора) і відповідачу, і позивачу давалася претором restitutio in integrum, тобто відновлення в попередньому становищі -ніби попередньої справи й не було.

Як бачимо, формулярний процес був ще пронизаний процесуальним фор­малізмом. Поступово цей формалізм слабшає, однак ще довгий час для судового процесу формула залишається суттєвим моментом.

Загальний хід розгляду справи. Розгляд справи у формулярному процесі зберігає свій поділ на дві стадії - jus і judicium. Це звичайний порядок, тому і сам процес як ординарний протиставляється всякому адміністративно-судо­вому розглядові, де немає такого поділу, як, наприклад, екстраординарний.

Органом суду на стадії jus у Римі був претор. Як і в попередньому процесі, так і в формулярному для початку будь-якого процесу необхідна явка^обох сторін до магістрата: розгляд справ заочно формулярний процес не знає. Так само в епоху формулярного процесу не існує офіційного виклику відповідача до суду : позивач сам повинен потурбуватися про його явку. Для досягнення цієї мети зберігаються попередні засоби виклику відповідача з тією лише різни­цею, що преторський едикт на випадок відмови відповідача скасував примусовий привід його до суду, замінивши подвійним штрафом.

За загальним правилом сторони вели процес особисто, але в епоху форму­лярного процесу з'являється вже процесуальне представництво. Розрізняють два види представників - cognitares і procurators. Cognitares - це представник формальний він призначався у присутності протилежної сторони з проголо­шенням необхідних формул і повністю заміняв особу, яку він представляв. Procuratores, навпаки, призначався неформально і навіть без повідомлення протилежної сторони. Він виступає сам в інтересах довірителя без усякого до­ручення.

Коли сторони з'являлися до претора, процес розпочинався з пред'явлення претензії позивачем. Цю заяву позивач адресував як претору, так і відповіда­чеві. Стосовно претора ця заява мала на меті здобути формулу; щодо відповідача, то завдання заяви - з'ясувати, яку позицію він займатиме.

Відповідач може відразу ж визнати претензію позивача правильною і по­дальший процес стає непотрібним. Позивач відразу одержує позов про виконання - як нібито це було винесене рішення. Але такі випадки траплялися зрідка - як правило, відповідач вступав у спір, і тоді розгляд справи на стадії jus ставив за мету формулювати зустрічні заяви сторін і складати формули за описаним вище порядком.

Якщо процес не закінчений на- стадії jus за допомогою визнання позива­чем позову, то з встановленням- формули розгляд справи перед магістром закінчується. Цей момент зберіг попередню назву - litis contestatio - позов з запрошенням свідків, хоча звернення до свідків у формулярному процесі відпа­ло. Litis contestatio і тепер зберігає характер деякого процесуального договору між сторонами: передаючи і приймаючи складену за їх участю претором фор­мулу, позивач і відповідач тим самим погоджуються між собою про передачу їх спору на вирішення судці.

У день, вибраний за взаємною згодою, сторони повинні з'явитися до при­значеного судді для розгляду справи на другій стадії judicium. Розгляд справи на стадії judicium відбувається зовсім вільно, без будь-яких формальностей. У випадку неявки позивача відповідач мав право вимагати свого виправдання. Якщо не з'являвся відповідач, то позивач, довівши свій позов, міг домогтися й,ого звинувачення.

Якщо обидві сторони були присутні, то розгляд справи починався з розг­ляду заяв сторін, потім наводилися і перевірялися докази, причому в оцінці доказів суддя ніякими приписами не був зв'язаний: римський процес формаль­ної теорії доказів не знає. Своє рішення сторонам суддя оголошує усно, без будь-яких формальностей і нічим не мотивуючи. Оголошенням рішення роль судді закінчується.

§4. Оскарження та виконання судового рішення

У принципі на рішення судді не могло бути ніякої апеляції в сучасному розумінні слова, оскільки інстанційного порядку судів не існувало. Звичайно, зацікавлена сторона могла оспорювати дійсність винесеного рішення, дово­дячи, що воно з тих чи інших причин не є правомірним. Якщо такою зацікавленою стороною виявиться позивач, то він може звернутися за новим призначенням судді і на заперечення відповідача про те, що по справі відбуло­ся вже рішення, він може доводити, що це рішення несправедливе. Якщо зацікавлений відповідач, то він у випадку пред'явлення позивачем позову про стягнення за рішенням, може доводити, що стадії judicium не було. Коли ж він цього не зможе довести, то підлягатиме подвійній відповідальності.

У всякому випадку оспорювання недійсності винесеного рішення не є апе­ляція, яка передбачає новий розгляд справи по суті судом другої інстанції і винесення нового.рішення. Такого перегляду формулярний процес принципо­во не допускав та й судів другої інстанції в Римі тривалий час не було. Захист проти матеріально несправедливого рішення можна було одержати тільки шля­хом надзвичайних заходів римських магістратів.

Зокрема, завдяки правилу про intercessio (посередництво), можна було звер­нутися до того чи іншого магістрата (наприклад, до трибуна) з проханням призупинити стягнення, оскільки воно здійснюється заходами преторської вла­ди. Але intercessio тут тільки паралізує заходи преторської влади і зовсім не зачіпає самого рішення, яке de jure залишається непорушним.

Крім того, можна було звернутися і до самого претора, котрий, якщо виз­нає скаргу зацікавленої особи на рішення важливою, міг в силу своєї влади дати так звану restitutio in integrum, тобто наказ вважати попередній процес таким, що не відбувся, і передати справу на вирішення іншому судді. Але всі ці заходи надзвичайні і залежали від особистого розсуду магістрата.

За певних умов (упередженого вирішення справи) особа, яка потерпіла від несправедливого рішення, може звернутися з позовом про збитки проти само­го судці. Своїм неправомірним рішенням суддя ніби переносить претензію на себе.

Виконання рішення. Рішення або припиняє будь-які відносини між сторо­нами або створює нові: припиняє, якщо рішення було виправдувальне, і створює нові, якщо рішення обвинувальне, і тоді виникає питання про його виконання - про стягнення. В силу того, що у формулярному процесі рішення завжди вказує на певну грошову суму, виконання рішення спрямовується зав­жди на стягнення цієї грошової суми з відповідача.

Звичайним засобом для такого стягнення є виконавчий позов. Цей позов замінив собою попередню форму стягнення, яка виражалася в захопленні са­мої особи боржника, зберігши, однак, деякі її риси. Між рішенням і пред'явленням виконавчого позову повинно пройти ЗО днів, щоб дати відпов­ідачеві можливість добровільно виконати рішення. Якщо протягом цього часу рішення не було виконане, позивач пред'являв виконавчий позов і претор відда­вав йому відповідача, який ставав його кабальною особою.

Становище кабального, однак, у період республіки було значно пом'яг-шено: закон Петелія аналював продаж у рабство, накладання ланцюгів тощо. Мета кабали тепер - відробка боргу.

Отже, стягнення і в цей період насамперед спрямовується на саму особу боржника, нормальним засобом виконання рішення визнається особиста ек­зекуція.

З бігом часу виявляється тенденція звільнити особу боржника від безпосе­редньої відповідальності і перенести стягнення тільки на його майно. Важливі з цього приводу закони Цезаря і Августа, які надали боржнику право переда­ти все своє майно кредитору під присягою, що в нього більше нічого немає, і тим самим зовсім звільнити себе від особистої відповідальності.

Поряд з тим претор поступово вводить пряму реальну екзекуцію, перено­сячи стягнення безпосередньо на майно боржника і залишаючи недоторканою його особу. При цьому в історії поступово виділяються два види такої реаль­ної екзекуції: універсальна, коли стягнення охоплює відразу все майно боржника; і спеціальна, коли стягнення спрямовується на ту чи іншу окрему річ.

За універсальної екзекуції на прохання кредитора, який має на руках рішен­ня, претор вводить його у володіння майном боржника. Кредитор, який вступив у володіння, робить про це публічне оголошення з метою виявити, можливо, інших кредиторів цього ж боржника. Для ведення справи і ліквідації майна призначається особливий магістрат, який і проводить продаж цього майна з аукціону. Виручені кошти йдуть на погашення боргів.

Спеціальна екзекуція полягала в тому, що, за розпорядженням претора, для виконання судового рішення уповноважувалася спеціальна судова особа -aspirator. Для виконання судового рішення аспіратор брав у заставу якусь ок­рему річ у боржника і якщо останній протягом двох місяців її не викуповував, то річ продавалася з аукціону, а вирученою сумою задовольнявся кредитор.

Завдяки вказаним засобам згодом у формулярному процесі особиста бор­гова кабала зовсім не згадується.

§5. Особливі засоби преторського захисту

У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізно­манітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Пре­тор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю приро­дою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.

Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш харак­терні.

1. Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за за­хистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конк­ретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магіст­ратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.

2.     Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контра­гента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторо­ни. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку Повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.

3.     Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаю­чи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у волод­іння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.

4. Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявити­ся, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк по­зовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особі захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.

Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому знач­на; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздат­ності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

Просити про реституцію могла тільки заінтресована особа або .її спад­коємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шля­хами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

§6. Екстраординарний процес

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановлен­ням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до по­чатку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним. Зміна ця відбувалася таким шляхом.

Уже в стародавні часи в таких випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві Цу формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату захистити її адміністративними заходами вла­ди. Якщо магістрат вважав прохання слушним, то він сам розглядав справу, виносив те чи інше рішення. Такий адміністративний розгляд справи відомий у сфері діяльності різних римських магістратів під час вирішення підвідомчих їм справ. Щодо преторів, то вони, навпаки, порівняно зрідка вдавалися до цього суто адміністративного прийому, надаючи перевагу в даних випадках переведенню справи на шлях звичайного судового розгляду за допомогою інтердиктів, стипуляції тощо. Внаслідок цього екстраординарний процес у період республіки був явищем рідкісним і випадковим.

Але з встановленням імперії сфера застосування екстраординарного про­цесу чимраз більше поширюється. Імператор як перший в державі магістрат мав право на таке вирішення всяких справ, й імператори дедалі ширше корис­туються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які чимось привернули їхню увагу або про які їх просили зацікавлені особи. З підвищен­ням кваліфікації імператорських чиновників зростає їхня юрисдикційна роль: у зв'язку з своїми поліцейськими функціями вони розглядалий приватні спо­ри, причетні до поліцейських справ. Із занепадом преторської творчості і припиненням розвитку преторського едикту нові відносини, які зароджували­ся, могли знайти собі захист тільки в екстраординарному порядку.

Та особливого поширення набуває екстраординарний процес в імператорсь­ких провінціях, правителі котрих як делегати імператора освоюють прийоми цього процесу і щораз частіше вдаються до особистого розгляду справи від по­чатку й до кінця. За імператора Діоклетіана і в Римі судова влада остаточно перейшла до рук префектів. У 294 р. Діоклетіан видав наказ, згідно з яким пра­вителям провінцій було доручено самим вирішувати цивільні справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний харак­тер, усний процес замінювався письмовим, що було порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою тре­тейського судді, а владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи/

- Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до про­токолу судової установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади. Якщо не з'являвся до суду позивач, то справа припинялася. У разі неявки відпо­відача справа розглядалася заочно.

Оскільки вже не було поділу процесу на дві стадії, то, по суті, немає і litiscontestatio. Однак з огляду на це момент виникнення процесу мав різно­манітні матеріально-правові і процесуальні результати, внаслідок чого litiscontastatio приурочується тепер до того моменту, коли сторони встанов­люють спір, тобто коли позивач заявляв відповідачу на суді свою претензію, а відповідач виявляв намір її оспорювати. Після цього суддя приступає до судо­вого розгляду справи по суті, перевірки документів та ін. Коли справу вичерпано, суддя виносить своє рішення. Усе, що відбувалося під час розгляду справи, заносилося до протоколу судового засідання.

На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі до­пускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адмі­ністративні. Таке оскарження дістало назву apellatio - апеляції.

В екстраординароному процесі зберігся інститут адвокатури, але адвока­ти перебували під наглядом спеціально призначених чиновників. Уперше встановлюється судове мито на покриття судових витрат.

Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позива­ча. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника. Судовий ви­конавець забирав у відповідача, іноді силою, певну річ, яку згодом продавали, щоб задовольнити претензії позивача. Перенесення стягнення на все майно боржника мало місце лише в тому випадку, коли було декілька кредиторів і всі вони пред'являли претензії до неспроможного боржника, який не віддавав добровільно майно для їх задоволення.

Правило республіканського процесу про остаточне погашення один раз поданого позову в екстраординарному процесі не застосовувалося, однак рішення суду, яке вступило в законну силу, залишалось непорушеним.

§7. Поняття та види позовів

У римському праві позов позначався терміном actio. Смисл терміна actio в епоху легісакційного процесу, як уже відомо, означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У кла­сичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відпо­відало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом схюго порушеного права.

В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право в силу своєї влади - imperium давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми ци­вільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти в преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типі­зуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Розглянемо найтиповіші з них: позови ре­чові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне таїнше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говори­ли, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи. Позов у такому випадку називаєть­ся actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто по­сягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні по­зови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in, personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома пев­ними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Наприклад, А позичив 100 асів у В. Тому В має право вимагати повернення боргу тільки від А і ні від кого іншого. По­рушити право в даному випадку може тільки А. Отже, можливий порушник такого роду права відомий заздалегідь і позов у цьому випадку має назву actio in personam. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розгля­нути ще й інший поділ позовів.

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує спра­ву на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови строгого права є відображенням старо­давніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.

Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei). Цей позов є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи по­зов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивачем допущений об­ман тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи в договорі.

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому при­кладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізич­ною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкода завдана винним чином, хоч і без застосування сили. Наприклад, особа навмисне довела до за­гибелі чужу тварину голодом.

Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. З метою надання судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, щоб розшукати власника і повернути йому цю річ, про­те власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В, однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, тобто А. нібито володів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.

У римському цивільному процесі відомі й інші позови, про які мова йтиме в наступних розділах.

§8. Позовна давність

Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, по­вністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється че­рез непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, стврює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків державою встановлюється певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встанов­лений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права в суді, називається позовною давністю.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні стро­ки для погашення права на позов тривалістю в 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки в 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності потребувало точного виз­начення початку їх виникнення. У строкових договорах початком збігу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного стро­ку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то - через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах- про речове право позовна давність почи­нає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стає відомо, у кого знаходиться його річ.

Після того як виникло право на позов могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце у тих випадках, коли позивач пред'являв позов у встанов­леному порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочку сплати боргу. У подібних випадках позовна давність переривалася і її збіг починався спочат­ку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали

Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона мала місце у випадках воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупинили перебіг давності, вона продовжує спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він не повинен перевищувати загального строку позовної давності.

Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати, і виконан­ня зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і поз­бавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Контрольні запитання

1.       Причини, які зумовили виникнення державного суду.

2.       Досудові способи захисту порушених прав.

3.       Поняття та особливості римського цивільного процесу.

4.       Види цивільного процесу в Римі:

а) легісакційний процес;

б) формулярний процес.

5.       Преторська формула, її складові частини. Значення ексцепції та прескрипції в преторській формулі.

6.       Особливі засоби преторського захисту порушених прав.

7.       Поняття та умови проведення реституції.

8.       Характеристика екстраординарного процесу.

9.       Поняття та види позовів у Римі.

10.     Поняття позовної давності. Перерва та зупинка позовної давності.