§ 1. Поняття права спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 112 ЦК України було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року (ст. 117 ЦК виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 p.).

Закон України "Про власність" зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об'єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон "Про власність в СРСР" передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, у ньому взагалі непередбачена така організаційно-правова форма сімейно-трудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту набрання чинності Закону України "Про власність" (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні поширюватися. Тим часом, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з ЦК України лише Законом України від 16 грудня 1993 p. Водночас у Законі України "Про власність" в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі — режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (статті 17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути:

а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності;

в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними;

г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (статті 17 і 18 Закону України "Про власність", ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"). Чинне законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не має права угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового ЦК України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом України "Про власність" правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Відомо, що до набрання чинності Закону України "Про власність" між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно до чого кожному з членів сім'ї визначалася частка в спільному майні з урахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто за таких умов один член сім'ї (за винятком подружжя), який брав меншу участь у створенні спільного майна, може набути на нього рівне право з тим членом сім'ї, який брав більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім'ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше слід встановити факт участі кожного з членів сім'ї у створенні цього майна. Судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім'ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову.

Так, рішенням Миронівського районного суду Київської області від 1 жовтня 1992 p. було відмовлено в позові громадянину Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв'язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду це рішення залишила без змін. Заступник Голови Верховного Суду України заявив протест про скасування судових рішень.

Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволене. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв'язку з тим, що ця участь була незначною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку суд мав перевірити доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз'яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог на вимоги про відшкодування понесених ним витрат.

Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обов'язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім'ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимоги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовуватися при встановленні праві спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону України "Про власність", яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім'ї, спільною сумісною власністю у залежність від розміру участі члена сім'ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч. 1 ст. 17 треба було б відтворити у новому ЦК в іншій редакції, а саме: майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Водночас у ньому необхідно закріпити принципові положення Закону України "Про власність" про імперативність режиму права спільної сумісної власності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господарства.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.

§ 2. Право спільної часткової власності

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, організаціями, а також між громадянами та організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

У ЦК України правовому регулюванню відносин між учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв'язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише тією мірою, що не суперечить .спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Окремо у ЦК України врегульовано сумісну діяльність (статті 430—434),' для здійснення якої учасники створюють спільну власність1. Громадянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням економічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються на об'єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неподільних об'єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може давати певний прибуток або потребує необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних податків і платежів, а також у витратах з утримання і збереження спільного майна. У принципі законодавець не забороняє співвласникам передбачати інший порядок розподілу зазначених обов'язків.

Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільних правовідносин.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. Відповідно до ст. 114 ЦК України при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має право привілеєвої купівлі частки, що продається, за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім продажу-з прилюдних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі зумовлено рядом обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм далеко не байдуже, хто стане новим учасником права спільної часткової власності, як виконуватиме обов'язки з отримання спільного майна, користування ним. Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інщі умови продажу. Якщо вони відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснять свого права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом 10 днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників (ч. 2 ст. 114 ЦК). Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами має прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відповідно співвласник-продавець має право реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі заінтересований співвласник протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця (ч. З ст. 114 ЦК). Вказаний 3-мі-сячний строк є строком позовної давності і обчислюється з дня, коли позивач дізнався чи повинен був дізнатися про укладення угоди1. Переведення на співвласника прав та обов'язків покупця, як випливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, зокрема за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на нього прав та обов'язків покупця (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами);

п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 p.)'

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися й іншого спільного майна, щодо якого можливе реальне виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦК). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Проте вони можуть і не дійти такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неподільного майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 ЦК).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції мають перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою звернути стягнення на його частку у спільному майні (ст. 116 ЦК).

§ 3. Право спільної сумісної власності подружжя

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип дістав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР)', зберіг свою життєздатність і в чинному законодавстві. Однак детально майнові відносини подружжя були врегульовані лише Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, прийнятими 27 червня 1968 p., і прийнятим на їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Майнові відносини між подружжям нині врегульовані переважно Кодексом про шлюб і сім'ю Української РСР, який набрав чинності 1 січня 1970 p. (з наступними змінами). У разі потреби можливе субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін.

Кодексом про шлюб і сім'ю (ст. 22) встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна. Майно, — зазначається у цій статті, — нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю". Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (ЗАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові відносини такого фактичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства про спільність майна не поширюються. Спори щодо майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватися відповідно до норм цивільного законодавства про спільну власність. Водночас "радянському сімейному праву" відомий період, коли на набуте фактичним подружжям майно поширювався режим спільності, встановлений сімейним законодавством. Такий порядок регулювання майнових відносин між фактичним подружжям існував до 8 липня 1944 p. Однак у зв'язку і соціально-демографічними змінами у суспільстві, спричиненими війною, широким розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням народжуваності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР, п. 9 якого встановлював, що лише зареєстрований шлюб породжує права та обов'язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним законодавством.

Іноді і після прийняття зазначеного Указу пропонувалося поширювати на майно, придбане фактичним подружжям, норми про спільну сумісну власність2. На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди. При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність вони мають право передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності. Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім'ї, що може дати підстави для застосування ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, ^ є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У своїй первісній редакції КпШС УРСР (як і сімейні кодекси інших колишніх союзних республік) не передбачав можливості зміни принципу спільності за угодою між подружжям. Вважалося, що майно, придбане подружжям у період шлюбу надходить у спільну сумісну власність незалежно від їх волі, тобто автоматично. Однак Законом України від 23 червня 1992 p. КпШС України було доповнено ст. 27' такого змісту: "Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України"'.

Аналіз структури та змісту наведеної статті дає підстави вважати, що запровадивши її, законодавці допустили кілька недоречностей. По-перше, не досить логічним є розміщення ст. 27 у главі 6, адже майнові права та обов'язки подружжя не обмежуються відносинами права спільної сумісної власності. По-друге, у ній закладено явну внутрішню суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права та обов'язки, а з іншого — не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законом, що породжує сумнів з приводу допустимості зміни майбутнім подружжям режиму спільності майна. Ситуація стає ще заплутанішою, якщо звернутися до ст. 31 КпШС, яку Законом України від 23 червня 1992 p. доповнено ч. 4, згідно з якою правила статей 22, 24, 25 і 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення. Тобто тут знову ж таки допускається можливість зміни принципу спільності подружнього майна. Звертає на себе увагу й інша недоречність, допущена законодавцем, — зазначена ч. 4 міститься у ст. 31 КпШС, яка регулює порядок звернення стягнення на майно подружжя. Залишилося невирішеним також питання про допустимість укладення шлюбного контракту неповнолітніми особами, які мають права за законом вступати в шлюб. На наш погляд, вони не мають права укладати шлюбний контракт.

На виконання вимог ст. 27' КпШС України Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p. було затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, з якого, однак, чітко не вбачаються межі можливої свободи в майновій сфері майбутнього подружжя2. Водночас це не завадило складачам постанови додати зразок шлюбного контракту, в п. 1 якого сформульовано положення, яким фактично подружжю надано право встановлювати розміри часток майна, яке буде набуте ними в період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині — І/З). Тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31 і проігноровано вимоги ст. 27

На наш погляд, у зазначеній постанові та доданому зразку шлюбного контракту дано розширене тлумачення ст. 271 КпШС. Встановлення шлюбним контрактом нерівних часток у майні, що набувається подружжям у період шлюбу, буде саме тією умовою, яка погіршуватиме становище того з них, кому встановлюється менша частка в спільному майні, адже на підставі статей 22 і 28 КпШС кожний з них має право на рівну частку в спільно нажитому майні. Звичайно, найпростішим виходом з цієї скрутної ситуації могло б бути внесення відповідних змін до КпШС, прямо передбачивши в ньому право майбутнього подружжя в шлюбному контракті змінювати режим спільності майна, відступати від принципу рівності їхніх часток тощо. Однак, на наш погляд, запровадження такого положення поки що є передчасним з таких міркувань.

Немає єдиного підходу до вирішення цього питання і у світовій практиці. Так, у більшості країн світу можливий договірний (контрактний) і легальний (законний) режим регулювання майнових відносин подружжя. Тобто, якщо подружжя не уклало шлюбний контракт, то майнові відносини між ними регулюються законом.

Легальний режим може бути трьох видів. Так, у Франції, Швейцарії та деяких штатах США закон встановлює режим спільності набутого у період шлюбу майна. В Англії, Німеччині та у переважній частині штатів США діє режим роздільності майна, а у Швейцарії, Норвегії та Данії — режим відкладеної спільності (в період шлюбу подружжя розпоряджається набутим майном як роздільним, а при розірванні шлюбу все наявне майно ділиться між ними в рівних частках'. При цьому більша частина населення розвинутих країн при вступі в шлюб не укладає шлюбних контрактів, надаючи перевагу легальному правовому режиму. Як правило, шлюбні контракти поширені в заможних сім'ях.

Звичайно, в сучасних умовах в Україні принцип роздільності майна подружжя є неприйнятним. Навпаки, у світовій практиці спостерігається тенденція до розширення сфери дії принципу спільності у регулюванні майнових відносин між подружжям, що є, зокрема, результатом жіночого руху за рівні права з чоловіками. Принцип спільності краще захищає інтереси особливо тих жінок, які займаються домашнім господарством, вихованням дітей тощо.

Варто згадати, що ще першим Сімейним кодексом РРФСР від 16 вересня 1918 p., положення якого були сприйняті в українському законодавстві, передбачалася роздільність майна подружжя, придбаного в період шлюбу'. Однак цей принцип не витримав випробування часом, оскільки досить часто ставив у скрутне становище непрацюючих з об'єктивних причин жінок, а тому згодом у Сімейному кодексі РРФСР 1926 р і Сімейному кодексі УРСР 1926 p. був закріплений принцип пільності, який діє й досі.

Враховуючи, що нині українське суспільство лише адаптується до ринкових відносин, що переважна більшість населення перебуває у скрутному матеріальному становищі, яке поглиблюватиметься внаслідок збільшення кількості безробітних, особливо серед жінок, введення повної свободи у визначенні умов шлюбного контракту з наданням тим, хто вступає у шлюб, права на зміну чи скасування принципу

спільності є передчасною акцією. З настанням соціальноекономічної стабілізації у країні, підвищенням матеріального добробуту населення можна було б надати тим, хто вступає у шлюб, право змінювати контрактом принцип спільності, зберігши за кожним із подружжя у будь-якому разі право на певну частку в спільно набутому майні, наприклад не менше 1/3, від цього майна.

Не припиняє дію принципу спільності майна, встановленого шлюбно-сімейним законодавством, тимчасове роздільне проживання подружжя, зумовлене відрядженням, відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо.

Закон надає подружжю рівні права на спільно набуте майно під час шлюбу. Це стосується і тих випадків, коли заробітна плата чи інші доходи подружжя не однакові за розміром.. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього осподарства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ст. 22 КпШС).

Сімейне законодавство не дає спеціального переліку майна яке може бути спільною сумісною власністю подружжя. І в цьому, на перший погляд, начебто немає потреби, оскільки подружжя як і всі інші громадяни є суб'єктами цивільних правовідносин, а відтак вони мають право мати у спільній власності все те майно, яке взагалі може становити об'єкти права власності окремих громадян. Щоб усунути можливі сумніви щодо об'єктного складу спільної сумісної власності подружжя, Пленум Верховного Суду України у Постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 p. роз'яснив, що такою власністю є майно, нажите подружжям під час шлюбу і яке може бути об'єктом права приватної власності, а також належні подружжю грошові суми та майно за зобов'язальними правовідносинами'.

Безумовно, наведений перелік об'єктів спільної сумісної власності не є вичерпним2. В умовах ринкової економіки їх коло може бути значно ширшим. Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути акції, облігації та інші цінні папери, придбані за спільні кошти, їх вклади у статутних фондах господарських товариств, дивіденди та інші доходи, одержувані від такого майна, а також виграші від придбаних на спільні кошти лотерейних квитків. Режим спільності має поширюватися і на авторську винагороду, авторський гонорар, право на одержання яких виникло під час шлюбу.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (вклади в кредитних установах, нерухомість, автомобілі та ін.), що здійснюється, як правило, на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх  своїй діяльності, а другому присудити відповідну грошову компенсацію (ст. 26 КпШС).

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст. 25 КпШС). Проте одного лише факту проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його спільною власністю. Обов'язково необхідно встановити, що цінність такого майна істотно збільшилася.

Окремої уваги заслуговує питання про момент виникнення права спільної сумісної власності у подружжя, оскільки ні цивільне, ні шлюбно-сімейне законодавство не дають на нього відповіді. Тому в юридичній літературі радянського періоду точилася тривала дискусія, яка набула особливої гостроти щодо одержуваної подружжям заробітної плати та інших доходів. Так, одні автори виникнення режиму спільності майна приурочували до моменту виникнення у одного з подружжя (працівника) права на одержання винагороди, другі — до моменту доставки її в сім'ю, треті — до моменту фактичного одержання заробітної плати чи інших доходів одним з подружжя (працівником).

Нам не здається достатньо обгрунтованою думка про можливість виникнення права спільної власності або просто режиму спільності (якщо неодержану зарплату розглядати лише як об'єкт майнового права) в момент виникнення у одного з подружжя права на їх одержання. Справа в тому, що нарахована, але не одержана громадянином зарплата взагалі не є об'єктом права власності. Працівник у такому разі набуває лише право вимагати передачі йому зарплати у власність відповідно до трудового законодавства, а відтак може бути також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Загальновідомо також, що неодержана зарплата, авторська винагорода та інші прирівняні до них виплати у разі смерті уповноваженої щодо них особи входять до спадкового майна і спадкуються у встановленому законом порядку. В ухвалі судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України від 17 грудня 1975 p. зазначалося, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя.

Не змінюють суті справи пропозиції визначати не момент виникнення права спільної сумісної власності, а момент виникнення режиму спільності майна, оскільки це суперечило б трудовому законодавству, за яким праця має індивідуальний характер. Це означає, що заробітна плата повинна бути нарахована і видана особі, яка виконала відповідну роботу за трудовим договором, тобто вона має вважатися належною уповноваженому працівникові. Поширивши ж режим спільності на зарплату з моменту виникнення у працівника права на її одержання, ми зобов'язані б були водночас визнати за не-уповноваженим одним з подружжя право вимагати виплати належної другому з подружжя зарплати. Між тим, як відомо, один з подружжя може одержати зарплату іншого на загальних підставах — на підставі доручення, як і будь-який інший громадянин.

Спірною є і друга позиція, згідно з якою заробітна плата одного з подружжя стає спільною сумісною власністю з моменту передачі її в бюджет сім'ї. Насамперед така позиція є неприйнятною тому, що її втілення призводило б до утворення спільної сумісної власності за бажанням одного з подружжя і всупереч волі другою з них, чим ігнорувалася б імперативна норма ст. 22 КпШС про дію принципу спільного майна, придбаного подружжям під час шлюбу незалежно від їхньої волі, що в принципі не заперечують і самі прихильники такої позиції1. У цьому разі могла б мати місце неузгодженість зі ст. 385 ЦК України, за якою вклад, внесений одним із подружжя у період шлюбу в кредитну установу, вважається їх спільним майном незалежно від способу внесення грошових сум у кредитну установу (чи спершу вносились у бюджет сім'ї, чи безпосередньо за місцем роботи перераховувалися дружиною-працівником у кредитну установу). Нарешті, розглянута точка зору неприйнятна й тому, що її реалізація на практиці породжувала б ситуації, у яких спільна власність подружжя могла б взагалі не виникати.

Отже, є значно більше підстав приєднатися до тих авторів, які вважають, що право спільної сумісної власності на заробітну плату та інші доходи має виникати лише з моменту їх передачі уповноваженому дружині-працівникові. Це повністю узгоджується із шлюбно-сімейним законодавством, а також краще захищає майнові інтереси кожного з подружжя (особливо непрацюючого у зв'язку із захворюванням чи з інших поважних причин) та їхніх неповнолітніх дітей.

Один з подружжя може одноособове набувати за спільні кошти майно на підставі цивільно-правових угод. У цьому разі момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно збігатиметься з моментом виникнення права власності у того з подружжя, який був набувачем такого майна.

Крім спільного майна, подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також отримане під час шлюбу у дар або у порядку спадкування (ст. 24 КпШС).

Визначення правового становища дошлюбного майна на практиці, як правило, не викликає особливих ускладнень. Значно складніше становище з майном, одержаним подружжям удар. До нього належать речі, передані подружжю за цивільно-правовим договором дарування, одноразові грошові премії (якщо вони не входять у систему оплати праці, наприклад, у зв'язку з ювілеєм, виходом на пенсію тощо), різні державні та міжнародні премії, іменні речі за особливі заслуги і т. п. Такий підхід давно знайшов підтримку серед учених.

У цьому разі важливо встановити, кому з подружжя здійснювалося дарування, оскільки якщо майно дарувалося одночасно чоловіку і дружині, то воно буде їхньою спільною, а не роздільною власністю. При цьому має певне значення також характер події, у зв'язку з якою здійснювалося дарування. Так, майно, подароване з приводу дня народження, має вважатися власністю того, у кого був день народження. При даруванні грошей або іншого майна з приводу весілля, спільного ювілею необхідно вважати, що воно належить спільно подружжю, якщо інше не було застережено дарувальником.

Нерідко майно дарується подружжю не у зв'язку з якоюсь визначною подією. Так, М. пред'явила позов до Н. про поділ майна. Позивачка просила виділити їй із спільної власності частину придбаного в період шлюбу майна. Рішенням Черкаського обласного суду позов було задоволене. На рішення обласного суду Н. подав касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд при поділі не врахував факту дарування йому батьком 500 крб. для придбання автомобіля.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України з цього приводу вказала, що посилання відповідача на цю обставину не може бути підставою для зміни рішення обласного суду, оскільки, як свідчать матеріали справи, гроші було дано не для особистих потреб відповідача2.

Отже, у даному випадку вирішальною обставиною для визнання подарованих грошей спільним майном став факт їх передачі для придбання речей, необхідних для задоволення потреб усієї сім'ї. Такий висновок став можливим, очевидно, і тому, що відповідач не подав доказів, які б стверджували дарування лише йому.

До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) незалежно від того, що вони могли бути придбані у період шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкоші (ст. 24КпШС). Такі речі належать тому з подружжя, який використовує їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню.

Чинне законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлено необхідністю задоволення звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості. Безумовно, склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак, цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвласники, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо, спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного законодавства про правила укладення угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 КпШС при здійсненні угод одним із подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого, тобто діє презумпція згоди другого і подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами. Проте при укладенні угод з відчуження спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. ;

Порушення подружжям правил про укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (статті 56 і 57 ЦК України). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, за відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Щодо інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона зрезюмується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків за фактичної відсутності взаємної згоди подружжя на їх укладення. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст. 145 ЦК України, якою встановлено умови витребування майна власником (у даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовісного) набувача.

Перебування спільного майна у той чи інший конкретний момент у одного з подружжя має вважатися законним (титульним) без спеціальної на це згоди другого з них, за винятком майна, що потребує спеціальної реєстрації (наприклад, автомобілів). Подружжя, як співвласники спільного майна, делегують один одному здійснення прав володіння, користування і розпорядження ним, якщо інше не було обумовлено між ними угодою. При цьому вони несуть певний ризик свого взаємного довір'я у разі самовільного відчуження спільного майна одним з них. У практиці досить часто виникають спори, пов'язані з таким самовільним відчуженням спільного подружнього майна та встановленням відповідно правомірності такого відчуження. Вирішення цих спорів не становить особливих труднощів, якщо буде встановлено, що один з подружжя уклав угоду про відчуження спільного майна, ввівши другого з них в оману, застосував погрозу, насильство або набувач був недобросовісним. У такому разі той з подружжя, права якого порушені, може витребувати неправомірно відчужене майно, належну частку) від набувача за правилами ст. 145 ЦК України (віндикаційний позов). У літературі висловлювалася думка про можливість визнання такої угоди недійсною без подання віндикаційного позову. Такий підхід до захисту майнових прав подружжя, хоч і не є ідеальним, але у юристів заперечень не викликав.

Дещо складнішими є ситуації, у яких один з подружжя здійснює відчуження спільного майна третім особам без згоди другого з подружжя, оскільки постає питання, чи можна розглядати таке відчуження, як вибуття майна, "поза волею" останнього. У практиці та юридичній літературі сформувалася позиція про те, що така угода не може оспорюватися, якщо набувач діяв добросовісно. Іншу позицію зайняла 3. В. Ромовська, яка вважає, що відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди другого можна розглядати як вибуття майна без волі останнього, що буде підставою для витребування спільного майна за правилами ст. 145 ЦК. За такого підходу краще захищаються майнові інтереси подружжя, але водночас ним створюються умови для довільного оспорювання будь-якої угоди з відчуження спільного майна. Однак в обох випадках необхідно законодавче уточнення поняття "вибуття майна із володіння власника поза його волею".

Стаття 27 КпШС надає подружжю право укладати між собою всі майнові угоди, які не суперечать чинному законодавству.

Якщо ж угода одного з них спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона має визнаватися не* дійсною. Так, незаконною буде угода про звільнення чоловіка від сплати на дитину аліментів за умови його відмови від частки в майні. Недійсною буде угода між подружжям про передачу у власність одного з них майна, що набуватиметься у майбутньому. Разом з тим один з подружжя має право подарувати або іншим шляхом передати вже набуту конкретну частину свого спільного або роздільного, майна. Більше того, кожен з них має право взагалі відмовитися на користь другого від усього належного йому майна, оформивши це відповідним чином. :

Укладені між подружжям угоди мають відповідати усім передбаченим законом вимогам. Однак сімейне законодавстві України не містить норм про порядок і форму укладення таких угод. Тому є допустимим застосування відповідних норм цивільного законодавства. Взагалі ж подружжя досить рідко звертаються до послуг нотаріуса. Не оформляють вони, ЯК. правило, свої договірні відносини і в простій письмовій формі. Безумовно, до виникнення спору з приводу спільного майна подружжя додержується угоди незалежно від форми ЇЇ укладення, вважаючи її законною. Проте при розгляді спору між подружжям про поділ майна суд може дати іншу оцінку посиланням одного з них чи обох про вчинення дарування тієї чи іншої речі. Наприклад, у позовній заяві дружина просить виключити зі складу спільного майна, що підлягає поділові, комп'ютер, посилаючись на те, що він був подарований їй чоловіком, який заперечує факт дарування. Угоду не було належно оформлено. За таких обставин суд має право визнати комп'ютер спільною власністю подружжя, яка підлягає поділові.

Необов'язковість додержання форми угод між подружжям не сприяла б захисту їхніх прав. Крім того, це не забезпечувало б виконання судових рішень про відшкодування збитків, заподіяних подружжям, і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди могли б стверджувати, що належне їм майно раніше вже було подаровано другому з них, а насправді ж могло б і надалі належати їм на праві спільної або роздільної власності. У юридичній літературі були спроби обгрунтувати недоцільність оформлення угод між подружжям та іншими близькими особами (батьками і дітьми тощо). Тому в сімейному законодавстві України бажано було б передбачити норму такого змісту: майнові угоди між подружжям, у тому числі про поділ спільного майна, укладаються з додержанням відповідних вимог цивільного законодавства.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ скасовує режим спільності на набуте подружжям майно і, як правило, є наслідком, припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і під час шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).

При поділі спільного майна подружжя їхні частки визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст. 28 КпШС). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або неповнолітніх дітей були для цього підставою. Закон не визначає коло інтересів неповнолітніх дітей, за наявності яких можна збільшити частку того з подружжя, при якому вони залишаються на вихованні. Тут можуть бути враховані ступінь забезпеченості конкретної сім'ї, хвороба дітей, потреба у використанні ними певних речей і т. д. Однак лише факту проживання неповнолітніх дітей при одному з подружжя недостатньо для збільшення його частки в майні.

Визначаючи розмір частки одного з подружжя у спільному майні, нажитому під час шлюбу, суд має враховувати, що майно, одержане ним у дар або в порядку спадкування, є його роздільною власністю, і якщо за рахунок цього майна зроблені вкладення для придбання спільного майна, частка цього з подружжя має бути відповідно збільшена.

При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст. 28 КпШС Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснює суд за правилами ст. 29 КпШС. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження, майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Таким чином, насамперед вирішується питання про можливість поділу майна в натурі. Це здійснюється тоді, коли до складу майна входять речі, які подружжя може використовувати в майбутньому за призначенням. Наприклад, підлягають поділу картини одного або різних художників, книги, які за змістом не входять до певної колекції.

Іншим способом поділу майна в натурі є розподіл різних за призначенням речей (наприклад, телевізора, магнітофона, радіоприймача, швейної машини, холодильника). У цьому разі кожному з подружжя виділяється у власність певна річ.

Часто кожен з подружжя заінтересований у виділенні йому майна в натурі. Тоді суд встановлює, кому з подружжя більш необхідні ті чи інші речі. Особливі труднощі виникають при поділі речей, які підлягають спеціальній реєстрації, зокрема автомашини. Як уже зазначалося, реєстрація майна на ім'я одного з подружжя не зменшує обсяг прав на нього у другого. Тому суд має право, враховуючи інтереси дружини або дітей, присудити їй автомашину, зареєстровану в органах державтоінспекції на ім'я чоловіка. Останньому ж присуджуються інші речі або грошова компенсація.

При розподілі спільного майна беруть до уваги також особливості предметів (подільні чи неподільні), необхідність використання у професійній діяльності, стан здоров'я подружжя та інші обставини.

У судовій практиці не включаються до складу спільного майна, що підлягає поділові, дитячі речі (одяг, іграшки і т. п.). Вони належать особисто дітям.

При поділі враховується те майно подружжя, яке було в наявності на момент поділу, а якщо воно є наслідком розлучення — на момент припинення шлюбних відносин. Коли ж певне майно перед поділом реалізував один з подружжя в особистих інтересах або приховав від опису, ця обставина має бути врахована при визначенні часток у спільному майні.

Трапляються випадки, коли право на майно виникає в період шлюбу, а одержується подружжям після його припинення. Визнання такого майна спільним не суперечитиме сімейному законодавству, згідно з яким у їхню власність надходить майно, нажите ними в період шлюбу. Тому спільними слід вважати не отримані на момент розірвання шлюбу суми, належні за грошово-речовими лотереями, облігаціями, акціями, грошові суми, належні подружжю за борговими зобов'язаннями.

При вирішенні питання про можливість поділу трудових прибутків подружжя, не одержаних на момент розлучення, мають враховуватися правила трудового законодавства, згідно з якими праця має винятково індивідуальний характер. Тому заробітна плата нараховується і видається лише особі, яка працює. Іншим особам, а також одному із подружжя, заробітна плата видається лише на підставі доручення працівника. Стягнення на неї накладаються лише у випадках, прямо передбачених законом. З цих міркувань не отримані заробітна плата, авторська винагорода, авторський гонорар та інші види трудових прибутків не підлягають поділові. Цю обставину може врахувати суд при визначенні часток подружжя лише тоді, коли один із них ухилявся від отримання їх у період шлюбу.

Проте у житті подружжя не завжди при розлученні вирішують питання про поділ спільного майна. Нерідко вони продовжують безперешкодно спільно користуватися сумісним майном, наприклад жилим будинком. Важливо, що законодавство не зобов'язує подружжя ділити майно добровільно або в судовому порядку. Все залежить від їх бажання. Разом з тим у ст. 29 КлШС є норма, згідно з якою поділ має бути проведений у межах певного строку. Так, до вимог про поділ спільного майна між розлученим подружжям застосовується трирічний строк позовної давності. Однак це не значить, що подружжя завжди повинні ділити майно в межах трьох років з моменту розірвання шлюбу.

Початок вказаного строку визначається за правилами цивільного законодавства, згідно з яким право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК).

Подружжя дізнаються про порушення своїх прав щодо майна найчастіше у момент розірвання шлюбу або після, коли вони чинять один одному перешкоди щодо здійснення прав співвласників. Так, у березні 1978 p. подружжя М. і Й. розірвали шлюб, не поділивши спільне майно. До складу майна входила автомашина, зареєстрована на ім'я дружини. Н. користувався автомашиною на підставі виданої дружиною довіреності. У березні 1979 p. минув час дії довіреності, а нову М. відмовилася видати. У квітні 1983 р. Н. звернувся з позовом до суду про поділ автомашини. За таких обставин суд відмовив у задоволенні позову у зв'язку з закінченням трирічного строку позовної давності.

За певних обставин суд може визнати шлюб недійсним: у разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб), вступу в шлюб осіб, одна з яких вже перебуває в іншому шлюбі та в інших випадках, передбачених сімейним законодавством (ст. 45 КпШС). У цьому разі майно між такими особами підлягає поділові за правилами цивільного законодавства про спільну часткову власність. Проте з наведеного правила є виняток. Так, за особою, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу (добросовісна особа), суд може визнати право на майно, нажите за час недійсного шлюбу, за правилами сімейного законодавства (ст. 49 КпШС).

Особливу цінність для подружжя становить жилий будинок. Його поділ супроводжується значними труднощами, оскільки, як правило, кожен з подружжя бажає одержати певну частину жилого будинку в натурі. Можливість задоволення їх бажання залежить від розміру жилого будинку, кількості кімнат, взаємовідносин між подружжям, наявності дітей та інших обставин.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, шо регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами) при неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подружжя, в натурі і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна, суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей і заслуговуючих на увагу інтересів одного з подружжя, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них може залишити будинок одному з подружжя, поклавши на нього обов'язок компенсувати право на частку будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми.

Уже зазначалося, що грошові суми, внесені у вигляді вкладів до банків та інших кредитних установ одним з подружжя в період шлюбу, є їхнім спільним майном. Проте згідно існуючих правил вклад може оформлятися лише на ім'я однієї особи. Ця обставина не є перешкодою для поділу такого вкладу. Чинне законодавство прямо передбачає можливість винесення судом рішення про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя (ст. 385 ЦК). Водночас закон не передбачає поділ вкладу, створеного за рахунок осіб, які не є вкладниками. Наприклад, батьки не мають права вимагати поділу вкладу, оформленого на ім'я дітей, навіть якщо він був створений за рахунок їх спільних коштів. Особи, які сприяли створенню вкладу, можуть звертатися з позовом до вкладника лише на загальних цивільно-правових підставах про відшкодування витрат відповідно до змісту зобов'язання, що виникло між ними щодо грошових коштів. Існує також ряд особливостей поділу квартир, що перебувають у сумісній власності подружжя, паєнагромаджень у житлово-будівельних, гаражних кооперативах, цінних паперів, об'єктів підприємницької діяльності тощо.

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність має нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст. 31 КпШС). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернено на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Згідно з чинним законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Не виключено, що до опису може бути включено спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником. У цьому разі він має право подати до суду позов про виключення належного йому майна з опису. Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з урахуванням всього спільно нажитого майна, в тому числі й того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не піддягає конфіскації.

Іноді один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім'я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню, оскільки така угода є недійсною.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин має наставати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди з придбання, відчуження, утримання спільного майна частіше укладає один з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст. 31 КпШС стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням використано на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використано для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок створення необхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі випадки, коли одержане за зобов'язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Так, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи це, є підстави визнати такий борг спільним.

§ 4. Особливості деяких різновидів права спільної власності

Правове регулювання спільної власності (часткової і сумісної) може мати особливості, зумовлені призначенням того чи іншого об'єкта, складом або характером зв'язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової системи України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільної часткової власності, за винятком спільної сумісної власності подружжя. Тому в подальшому більша увага надаватиметься висвітленню питань правового режиму часткової власності. Проте, певні положення про спільну часткову власність можуть певною мірою застосовуватися і до не врегульованих відносин сумісної власності, якщо інше не визначено угодою співвласників та не суперечить її сутності.

1. Право спільної власності на житловий будинок (квартиру). Одним з найпоширеніших об'єктів права спільної часткової власності громадян (нині — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-продажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкування, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину у встановленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовникові надають різну допомогу інші особи (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві чітко не визначено правові наслідки такої допомоги. Тому судові органи, розглядаючи справи цієї категорії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.

Так ще у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будівлі" від 31 липня 1962 p. вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовникові, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише мали право претендувати на відшкодування забудовником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пленум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. У Постанові Пленуму "Про судову практику по розгляду спорів, пов'язаних з правом особистої власності на жилий будинок" від 31 липня 1981 p. збережено лише одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фактичним співзабудовником. Для цього має бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовником була домовленість про створення спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою співзабудовник вкладав свою працю і кошти у забудову.

При вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального законодавства мав притягнути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої ради народних депутатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприємство, які виділяли для будівництва будинку земельну ділянку, щоб з'ясувати їхнє ставлення до пред'явлених вимог. При цьому думку таких третіх осіб щодо поданого позову суд враховував у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд був зобов'язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за Постановою Пленуму від 31 липня 1981 p. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище Постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами). Водночас у ній містяться нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. У цій постанові зазначається, що участь інших осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність" таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям у період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність) або велося за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому разі будинок стає їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, мають право вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх витрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовникові (покупцю) вони надавали не безоплатно. Нині аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, у якій формі мають укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст. 430 ЦК України. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут мають застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках, фактичний співзабудовник має подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудовникові.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвласники мають право укладати угоди про розподіл користування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержуватися правил ч. 2 ст. 113 ЦК України про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учасникові спільної часткової власності виділяються у користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, має відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. Якщо неможливо досягти такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних особливостей жилого будинку), можливі розбіжності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. За відсутності такої згоди спір вирішує суд. Якщо перепланувати будинок відповідно до часток у праві власності неможливо, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий будинок.

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будинком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відокремленими приміщеннями будинку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного і таку угоду нотаріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, то вона є обов'язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК). Для здійснення можливих будівельних змін необхідно отримати дозвіл виконкому місцевої ради народних депутатів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жилому будинку. Відповідно до п. б Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це допустимо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо ж виділ частки будинку в натурі неможливий, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливо також стосовно учасників спільної сумісної власності. Якщо неможливо виділити частку в натурі або встановити порядок користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Враховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ у натурі, власник у даному будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною Постановою дано й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квартири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу наймачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебувають у власності окремих громадян, то водночас виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником усього будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Крім того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносинами, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями. Типовим статутом товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)', статутами цих товариств (об'єднань).

2. Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогосподарського виробництва, крім суспільного сектора економіки, шляхом утворення самостійного селянського (фермерського) господарства, займатися різними видами індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України "Про селянське (фермерське) господарство", іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, у тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою.

Після виконання передбачених законом умов (зокрема, одержання державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюють члени селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст. 17). Проте поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. У майбутньому новому ЦК України важливо було б врахувати цю обставину.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" з цього приводу було зазначено, що у разі виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їхньої частки в натурі не повинен позбавити господарство необхідного йому майна. Якщо неможливо виділити їм частку в натурі, виплачується грошова компенсація.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподарських підприємств (раніше — члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не передбачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-правової форми. Проте, якщо ведення особистого підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його члени мають додержуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то, на наш погляд, визначальною може бути норма п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У чинному цивільному законодавстві немає спеціальних правових норм, які б регулювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при виникненні майнових спорів між членами такого господарства слід застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших членів сім'ї. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" цей закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими можуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельний кодекс України передбачає право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, традиційних народних промислів (статті 6, 7 і 58). У принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моделюванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.

3. Особливості права спільної власності за участю організацій (юридичних осіб). До прийняття Закону "Про власність в СРСР", Закону України "Про власність", як уже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК України їх регулюванню присвячено безпосередньо всього кілька статей (статті 112—117, 430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, що володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було укладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов'язувалися спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва та експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, пологових, жилих будинків тощо.

У колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації своїм коштом утворювали спеціальні міжколгоспні, кооперативно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної особи, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не передане об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єднань визначався переважно спеціальним законодавством, зокрема Типовим положенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію у системі Держагропрому СРСР1. Нині такі підприємства реформуються шляхом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єктами права власності, а тому не мали права були розпорядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. Якщо діяльність міжгосподарського підприємства припинялася, його майно поділялося у відповідних частках між усіма учасниками.

Виробничі та агропромислові об'єднання мали права юридичної особи і здійснювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Водночас колгоспи і радгоспи зберігали свою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоширенішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднання — так звані РАЛО. Проте така форма об'єднань виявилася малоефективною, у зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надано право вільного виходу з них, що фактично призвело до їх ліквідації.

У ході економічних реформ в Україні було знято політичні і правові перешкоди на шляху створення ефективніших форм співпраці підприємств різних форм власності та виробничої кооперації. Правовою підставою для цього є, зокрема, ст. З Закону України "Про власність", яка передбачає об'єднання майна громадян, юридичних осіб і держави та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цьому разі між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

У ринкових умовах переважною формою підприємства стають різні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідних корпоративних прав, у т. ч. право на одержання дивідендів з урахуванням їх частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасника), зокрема з товариства з обмеженою відповідальністю, йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково у натуральній формі (ст. 54 Закону України "Про господарські товариства"). Тобто можливі випадки, коли засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найпоширенішою формою об'єднання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникати спори.

Так, державна комунальна фірма "Київпобут" у зв'язку з відсутністю власних коштів 4 лютого 1993 p. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частково фінансувати будівництво будинку побуту, а фірма "Київпобут" зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма "Київпобут" відмовилася виконати це зобов'язання. Рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 p. було задоволено позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв. M1.

Залишається невизначеною у законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, основаного на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі України "Про власність" власність такого підприємства дістала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки дає підстави для ототожнювання її зі спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що, з однієї сторони, власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного й того самого майна, що неприпустимо для правової системи.

Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., у якій не передбачено колективної форми власності.

4. Особливості права спільної власності територіальних громад. Стаття 142 нової Конституції України передбачила можливість виникнення спільної власності територіальних громад сіл, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Крім того, територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій та установ. Оскільки такі відносини ще не дістали спеціального законодавчого врегулювання, то на них можуть поширюватися окремі загальні положення про спільну власність.