§ 1. Здійснення суб'єктивних прав

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Отже, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Частіше у юридичній літературі переважає визначення змісту суб'єктивного права як сполучення трьох можливостей: визначеної поведінки правомочної особи, вимоги учинення визначених дій з боку інших (зобов'язаних) осіб, звернення у разі потреби до примусової сили державного апарату для реалізації іншої можливості. Суть будь-якого суб'єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність — матеріальну або духовну, це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим. Якщо правоздатність — це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки, то саме суб'єктивне право завжди конкретне. Суб'єктивне цивільне право — це насамперед право конкретного суб'єкта. Саме конкретність, певність є основною рисою, що характеризує правову природу суб'єктивного цивільного права.

Суб'єктивне право, з одного боку, є невід'ємною якістю суб'єкта правовідносин, а з іншого, поряд із суб'єктивним обов'язком, є структурою правовідносин, його правовим зв'язком, власне правовими відносинами. Суб'єктивне право не може існувати поза правовідносинами. Особа вступає у правовідносини для того, щоб задовольнити якусь конкретну потребу, використовуючи будь-які правомірні шляхи й засоби. При цьому слід розрізняти зміст суб'єктивного права та його реалізацію, розходження між якими полягає в тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі лише можливе конкретне поводження правомочної особи, тоді як здійснення права є вчиненням реальних, конкретних дій, пов'язаних із перетворенням цієї можливості на дійсність. Це можливе поводження припускає насамперед можливість вільного вибору способу дій.

Суб'єктивне право — не свобода в рамках закону, а законом гарантована свобода, тобто визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов'язковій охороні з боку держави. У будь-якої особи, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в природі не існує. Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини — можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству*. Суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок. Зокрема, в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивному праву кореспондує обов'язок вчинити певні дії або утриматися від них. Так, за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. В свою чергу наймач зобов'язаний сплачувати плату за оренду.

Дії, що їх здійснює уповноважена особа, називаються способами здійснення суб'єктивного права. Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Закон може надавати право уповноваженій особі вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки Наприклад, згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" покупець, виявивши недоліки чи фальсифікацію товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виготовлювача: а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; б) заміни на аналогічний товар належної якості; в) відповідного зменшення купівельної ціни; г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав. У даному випадку уповноважена особа може обрати один з варіантів поведінки, передбаченої законом.

І навпаки, згідно зі ст. 352 ЦК України у разі неявки замовника за одержанням речі, виготовленої за договором побутового замовлення, підрядник має право після закінчення шести місяців з дня, коли відповідно до договору річ має бути здано, і наступного дворазового попередження замовника продати річ у встановленому порядку, а виручену суму, за вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит державної нотаріальної контори на ім'я замовника. Таким чином, підрядник має право вчинити лише одну дію — продати річ за вирахуванням усіх належних йому платежів.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені. Зокрема, для продажу частки в спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі зі зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинку протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцеві. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведения на нього прав та обов'язків покупця.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Якщо вона хоче, наприклад, своє майно передати безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошового еквівалента укладає договір купівлі-продажу, а отримання іншого майна — договір міни.

Вибір способу здійснення права виявляється у вчиненні дій особисто або через представника Так, за договором доручення одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише безпосередньо уповноваженою особою.

Водночас, надаючи можливість уповноваженій особі вчиняти суб'єктивні цивільні права, закон визначає межі здійснення їх. Стаття 22 Конституції України встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це положення дістало свій розвиток у ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Таким чином, Конституція України регламентує межі здійснення прав.

Загальне правило, яке встановлює межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, міститься у ч. 2 ст. 5 ЦК України, згідно з якою при здійсненні прав та виконанні обов'язків громадяни й організації повинні додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства. Закон України "Про власність" передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, який здійснює свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Отже, кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки уповноважено» осоЗи. При порушенні встановлених меж здійснення суб'єктивного права настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єктивного цивільного права, стягнення у доход держави отриманого за угодою, інші наслідки. Так, постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 p. із змінами, внесеними постановою Пленуму "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 25 грудня 1992 p. передбачає, що дія ст. 49 ЦК України поширюється на угоди, які укладені з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що перебуває у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства тощо.

Чинне цивільне законодавство не містить положення, яке розкриває зміст категорії "зловживання правом". Але в теорії цивільного права робиться спроба з'ясувати суть цього терміна (В. Грибанов, О. Пушкін). Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне цивільне право, неправомірно його здійснює.

Питання про поняття зловживання правом завжди було підставою численних дискусій у юридичній літературі. Наприклад, М. М. Агарков вважав, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди. Звідси не може йтися про "зловживання правом"'. Ця теза була відома ще римському праву, відповідно до положень якого, дії, що оцінюються як зловживання правом, є за межами здійснення права.

На думку інших авторів поняття "зловживання правом" теоретично виправдано 2. Уповноважена особа допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може ним зловживати. Але, спираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі дозволеної поведінки, тобто зловживає правом. У разі неналежного здійснення прав порушується закон. Тому порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні у ряді випадків характеризується, як вже зазначалося вище, зловживанням правом'.

§ 2. Виконання цивільних обов'язків

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні матеріальні й нематеріальні блага, результати творчої діяльності, послуги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обов'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи. Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Останній виявляється у тому, що держава заінтересована у певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Згідно зі ст. 216 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Отже, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам. Визначальним є принцип належного і реального виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що мають бути додержані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки мають бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу.

Щодо належності виконання обов'язку слід виходити зі змісту ст. 161 ЦК України, в якій підкреслюється, що зобов'язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Згідно зі ст.167 ЦК України зобов'язання має бути виконано в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи із суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, виконання має бути проведене:

а) за зобов'язанням передати будівлю — за місцезнаходженням будівлі;

б) за грошовими зобов'язаннями (крім грошових зобов'язань організацій) — за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор у момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

в) за всіма іншими зобов'язаннями — за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа — за її місцезнаходженням.

Строк виконання обов'язку має важливе значення. Він може бути встановлений сторонами правовідносин або законом. Наприклад, строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством.

Строк для виконання обов'язку може бути встановлений законодавством. Так, замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором побутового замовлення у строк, визначений у договорі. Якщо він цього не зробив, то по закінченні б місяців з дня, коли відповідно до договору робота має бути завершена, підрядник після дворазового попередження замовника може реалізувати виготовлену річ. У даному разі мають місце два терміни виконання обов'язку: перший — погоджений сторонами в договорі, другий — встановлений законом.

Строк виконання обов'язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої особи. Так, особа, яка передала майно Для зберігання, має право в будь-який час вимагати це майно від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи, незалежно від строку зберігання.

Дострокове виконання обов'язку може бути у випадках, передбачених законом, договором або випливати із суті зобов'язання. При цьому дострокове виконання допускається у випадках, передбачених законом або договором, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-правового обов'язку може спричинити несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється частинами. Але уповноважена особа має право прийняти виконання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання.

З названим принципом тісно пов'язаний принцип реального виконання обов'язку. Особливе значення зазначений принцип має в господарських відносинах. Не завжди сплата штрафних санкцій може задовольнити інтереси суб'єкта господарської діяльності. Тому важливе місце посідає виконання обов'язку в натурі: передати річ, виконати певні дії.

При цьому право вимагати виконання у натурі має кредитор. Боржник не може відмовитися від виконання обов'язку в натурі, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством. Якщо принцип належного виконання обумовлює виконання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови — предмета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з якими пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійсненням інших дій уповноважена особа набуває благ, які становлять мету цивільних правовідносин.

Після належного виконання юридичного обов'язку правовідносини між конкретними особами припиняються, оскільки досягнута мета певних правовідносин. Уповноважена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу закону або договору щодо додержання певної поведінки. Суб'єктами виконання пасивних обов'язків є громадяни, юридичні особи і держава. Майнова відповідальність у цивільному праві настає з досягненням 15-річного віку. Але це не означає, що неповнолітні, які не досягли зазначеного віку, можуть порушувати пасивний обов'язок утримуватися від певних дій, заборонених законом.

Від імені підприємств, організацій та установ здійснюють юридичні обов'язки їхні органи (директор, голова правління тощо). Державу у відносинах з іншими суб'єктами права представляють уповноважені державні органи та їхні посадові особи в межах встановленої компетенції.

Згідно із Законом України "Про державну службу" посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультаційно-дорадчих функцій.

Таким чином, держава реалізує права та виконує обов'язки через систему своїх органів і посадових осіб. Відповідно виконувати цивільні обов'язки мають державні органи та посадові особи в межах встановленої компетенції.

Як правило, цивільно-правовий обов'язок, пов'язаний з особою громадянина, боржник має виконувати особисто. Так, ст. 389 ЦК України зобов'язує повіреного виконати доручення особисто. Але якщо в законі не забороняється виконати цивільно-правовий обов'язок третьою особою та інше не випливає із суті зобов'язання, то допускається покладення виконання на цю особу. Наприклад, договір доручення, незважаючи на його особистий характер, може бути виконаний особою, яка не є повіреним. Зокрема, повірений може передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у разі коли він уповноважений на те договором або примушений до того силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.

У деяких випадках уповноважена особа може замість суб'єкта та зобов'язання виконати обов'язок. У такому разі на зобов'язану особу покладається новий обов'язок — відшкодувати понесені уповноваженою особою витрати. Так, згідно зі ст. 344 ЦК України, коли підрядник відступив від умов договору, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених замовником необхідних витрат з виправлення своїми засобами недоліків роботи, якщо договором передбачено таке право замовника, або відповідного зменшення винагороди за роботу.

Законодавством передбачені випадки, коли обов'язок виконує третя особа за законом. Наприклад, недоліки виконання робіт або використовуваних для робіт матеріалів, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), підрядник має усунути за свій рахунок (ст. 355 ЦК України). Таким чином, праву замовника кореспондується обов'язок генпідрядника усунути недоліки, допущені при виконанні будівельно-монтажних робіт як з власної вини, так і з вини субпідрядників.

Виконання обов'язку третьою особою припиняє відносини з уповноваженим суб'єктом. Але це не означає, що боржник належним чином виконав цивільно-правовий обов'язок. Особа, яка виконала обов'язок на підставі закону або договору замість боржника, може звернутися до останнього з рег-ресною вимогою. Аналогічна ситуація, коли солідарний обов'язок виконав один із боржників. У такому разі згідно зі ст. 175 ЦК України боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, виконання цивільно-правових обов'язків посідає важливе місце в системі правового регулювання. Без належного виконання юридичних обов'язків не може бути реалізовано суб'єктивне право уповноваженої особи. Основні ознаки юридичного обов'язку:

а) юридичний обов'язок — це необхідність певної поведінки;

б) вимога певної поведінки забезпечується законом;

в) виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане з суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний обов'язок — це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права. Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати — система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів грома" дян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.

§ 3. Забезпечення виконання обов'язків

До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов'язок, можуть бути застосовані заходи примусу. Водночас, з метою посилення захисту інтересів уповноваженої особи, можуть використовуватися додаткові стимули, які полягають у застосуванні спеціальних засобів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань.

Під способами забезпечення зобов'язань розуміють передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до виконання юридичного обов'язку, а у разі його невиконання — задовольнити охоро-нювані законом інтереси кредитора.

Законом до способів забезпечення віднесено: неустойку (штраф, пеню), заставу, поруку, завдаток і гарантію. Перелічені способи забезпечення різні за своїм характером, але водночас мають спільні ознаки. Насамперед вони спрямовані на належне і передусім реальне виконання зобов'язань. Крім того, вони захищають майнові права кредитора шляхом створення умов для задоволення його інтересів, порушених неналежним виконанням боржником своїх юридичних обов'язків. Таким чином, способи забезпечення мають гарантійний характер. Так, застава дає змогу кредиторові задовольнити свої майнові вимоги з вартості майна, яке є предметом застави.

Визнання основного зобов'язання недійсним тягне за собою нечинність способу забезпечення. Припинення основного зобов'язання припиняє дію способу забезпечення.

Одним з найпоширеніших видів забезпечення зобов'язань є неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник має сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання.

Залежно від правових підстав застосування неустойки, остання поділяється на законну та договірну. Законна неустойка встановлюється у нормативних актах. Законом визначається її розмір і випадки, коли вона застосовується. Неустойка як спосіб забезпечення використовується у відносинах як фізичних, так і юридичних осіб. Але не допускається погодження між організаціями про обмеження їхньої відповідальності, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов'язань імперативне визначений законом. Це стосується й розміру неустойки.

Договірна неустойка — це визначена сторонами у договорі грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредиторові у разі неналежного виконання договору. Цей вид неустойки широко використовують у договірних відносинах між громадянами і юридичними особами.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки та характеру порушення існують такі різновиди неустойки, як штраф і пеня. Штраф — це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Так, у разі необгрунтованої відмови виконавця державного замовлення укласти державний контракт на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р. та наявності технічних можливостей його виконання, виконавець сплачує державному замовникові штраф у розмірі вартості державного контракту.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні щодо розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, за несвоєчасне внесення покупцями чергових платежів за придбані в кредит товари з них на користь господарюючого суб'єкта стягується пеня, яка обумовлена договором і не перевищує 1/365 частини звичайної ставки за кредит від простроченої суми за кожний день прострочення (п. 18 Правил продажу товарів тривалого користування в кредит, затверджених Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України 18 грудня 1995 p.).

За співвідношенням неустойки і збитків розрізняють такі види неустойки: виключна, залікова, альтернативна та штрафна. За виключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовують у нормативних актах, що регламентують договори перевезення.

За заліковою неустойкою стягненню підлягає неустойка, а збитки відшкодовуються винною стороною не в повному обсязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

За альтернативною неустойкою уповноважений суб'єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у повному обсязі неустойка і збитки. Наприклад, згідно з Законом України "Про поставки продукції для державних потреб" при невиконанні зобов'язань за державним контрактом виконавець, крім сплати неустойки, відшкодовує збитки в повному обсязі, яких було завдано неналежним виконанням зобов'язань.

Чинне законодавство (ст. 205 ЦК України) передбачає право суду, арбітражного і третейського суду зменшувати розмір неустойки. Зокрема, якщо належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно зі збитками кредитора, суд може зменшити неустойку (штраф, пеню). При цьому мають бути взяті до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не тільки майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Арбітражний або третейський суд у виняткових. випадках має право з урахуванням інтересів сторін, що заслуговують на увагу, зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (штраф, пеню).

Наступним видом забезпечення є застава. Цей спосіб забезпечення регулюється Законом України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 p. Внаслідок застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставодавцем зобов'язання, одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає внаслідок договору чи закону.

У відносинах між громадянами та юридичними особами широко застосовується такий спосіб, забезпечення, як порука. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання у повному обсязі або в частині.

У разі невиконання зобов'язання боржником кредитор має право пред'явити вимогу до поручителя. При цьому поручитель відповідає у тому самому обсязі, як і боржник, зокрема за сплату відсотків, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які разом поручалися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. У свою чергу поручитель, який виконав зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за цими зобов'язаннями. Кожний з кількох поручителів має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов'язання. Порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позову до поручителя. Якщо строк виконання зобов'язання не зазначений або забезпечений моментом вимоги, то у разі відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється по закінченні одного року з дня укладення договору поруки.

У відносинах між громадянами застосовується також такий вид забезпечення, як завдаток. Під завдатком розуміють грошову суму, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.

Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс видається у рахунок майбутніх платежів. Завдаток підтверджує укладення договору і забезпечує його виконання. Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними особами та організаціями. Для того, щоб передана сума вважалася завдатком, це необхідно обумовити в угоді.

Гарантію як спосіб забезпечення зобов'язань застосовують відносинах між юридичними особами. Водночас у ст. 196 ЦК України міститься вказівка, що на гарантію поширюються правила статей, які стосуються поруки.

§ 4. Захист суб'єктивних прав

Права і свободи людини, інших учасників цивільних відносин, забезпечують кожному можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист суб'єктивних прав. Стосовно громадянина Конституція України визнає право кожного захищати свої права і свободи, права і свободи інших людей від посягань, у тому числі посягань від представників влади або посадових осіб.

В умовах побудови правової держави однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є правовий захист. Суть правового захисту в правовій літературі трактується неоднозначно.

На думку Г. М. Стоякіна правовий захист включає в себе три моменти:

— видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок здійснення їх, захисту та застосування санкцій;

— діяльність суб'єктів із здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав;

— попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій'.

В. І. Тертишніков захистом права називає таке здійснення права та перетворення правовідносин, яке можливе лише з допомогою спеціального державного органу. При цьому він посилається на ситуацію, яка складається при розірванні шлюбу в органах ЗАГСУ (нині в Україні діють РАГСи — органи реєстрації актів громадянського стану) за заявою обох дружин2.

М. С. Малеїн вважає, що, правовий захист — це система юридичних норм, які спрямовані на запобігання правопорушенню та ліквідацію його наслідків.

С. С. Алексеев додержується думки, що правовий захист — це державно-примусова діяльність, спрямована на поновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку'.

3. В. Ромовська вважає, що "правовий захист — завжди акт, що вже відбувся". У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки (повернути майно, сплатити неустойку) — реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся2.

Для досягнення правового захисту необхідна певна процедура. Тому особливе значення має результат цієї діяльності, який виражений в акті відповідного державного органу.

Правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною. Проте, це різні категорії. Різниця цих понять визначена в законі. Так у ст. 5 ЦК України йдеться про охорону цивільних прав, а у ст. 6 — про захист та способи захисту цивільних прав.

Всяка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом, передбаченим ст. 6 ЦК України. Зазначена стаття встановлює такі способи захисту цивільних прав:

— визнання цих прав;

— відновлення становища, що існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

— присудження до виконання обв'язку в натурі;

— компенсація моральної шкоди;

— припинення або зміна правовідносин;

— стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

Наприклад, відповідно до ст. 47 Конституції України житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбаченому законом. Якщо громадянин без належно встановленого порядку у відсутність власника житла поселяється в нього, останній має право відповідно до ст. 5 і на підставі ст. 6 ЦК України захистити своє право таким способом, як відновлення його становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право. Тобто він може пред'явити позов до суду про усунення перешкод користування жилим приміщенням шляхом виселення. Приймаючи відповідний акт захисту порушеного суб'єктивного права, суд має зобов'язати порушника не перешкоджати користуватися власникові жилим приміщенням та виселити порушника з жилого приміщення.

Як всяке суб'єктивне право, право на захист включає як засоби матеріально-правового характеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взаємодіють. З точки зору матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільних правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

Самозахист цивільних прав — це здійснення управомоче-ною особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів. Він завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

Засоби фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян та організацій, можуть бути як передбачені законом (у вищенаведеному прикладі), так і випливати зі звичайно прийнятих у суспільстві заходів такого роду. Проте тут слід застосовувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.

Під засобами оперативної дії розуміються такі, юридичні засоби правоохоронного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Зазначені засоби застосовуються лише у випадках, зазначених у законі.

Можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав — належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації управомоченою особою права на захист є одним із основних.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового порядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа.

Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви (чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету — забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.