Розділ 11 КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

§ 1. Поняття інформації, основні принципи інформаційних відносин в Україні

Побудувати демократичну, правову державу неможливо в закрито­му суспільстві. На сучасному етапі ступінь відкритості інформації та рівень обміну інформацією обумовлюють темпи розвитку соціуму. Тому інформаційні відносини стають об’єктом правового, і насамперед конституційного, регулювання.

В Україні на сучасному етапі державотворення в умовах розбудови нової правової системи значно зростає роль засобів масової інформації (далі — ЗМІ), оскільки суспільне життя відбивається саме в масовій інформації, а на зміну техногенній цивілізації приходить інформацій­на. Україна як суверенна і незалежна держава входить у міжнародний і європейський правовий простір. Вступ України до Ради Європи на засадах повноправного членства і приєднання до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зумовлюють необхідність при­ведення українського законодавства у відповідність до європейської системи стандартів захисту прав людини. У демократичних державах сучасне життя неможливо уявити без активного, впорядкованого руху та обміну інформацією. В умовах вільного й відкритого суспільства за допомогою інформації громадяни, особи без громадянства, державні та громадські інституції задовольняють свої інтереси, реалізують кон­ституційні права і свободи. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою процесів реформування економіки, адмі­ністративної системи, демократичних перетворень, одним із головних ресурсів суспільства.

Сучасне інформаційне суспільство формується й ефективно роз­вивається тільки в умовах правової держави, яка базується на безумов­ному застосуванні закону. Роль права в житті інформаційного суспільства є вирішальною, а всі його члени мають виконувати норми закону і діяти в межах та на підставі закону.

Важливою умовою для розбудови демократичної правової держави, формування громадянського суспільства є поінформованість, яка без­посередньо пов’язана зі здійсненням принципу гласності та реалізації демократичних прав і свобод громадян — свободою совісті, слова, друку, права на отримання інформації. Для забезпечення поінформо­ваності громадян і реалізації принципу гласності суттєвого значення набувають конституційні норми та чинне законодавство України про інформацію.

Конституцією України (ст. 34) уперше у вітчизняній конституційно- правовій практиці закріплюється право кожного на інформацію, гаран­тується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх по­глядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій розсуд. Зазначена норма відповідає положенням ст. 19 Загальної декла­рації прав людини, статей 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 1 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод й взаємопов’язана зі статтями 21, 23, 31, 32, 35 Основного Закону України. Водночас вона символізує розвиток і кон­кретизацію положення ч. 3 ст. 15, яким в Україні забороняється здійснен­ня цензури, і гарантує доступ до ЗМІ політичним партіям, рухам, гро­мадським організаціям, профспілкам і кожній окремій людині.

Частина 3 ст. 34 Конституції передбачає можливість обмеження права на інформацію законом в інтересах національної безпеки, тери­торіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для за­хисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторите­ту і неупередженості правосуддя.

Правові засади діяльності ЗМІ регулюються відповідними консти­туційними нормами та законами «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 груд­ня 1993 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р., «Про порядок висвітлення діяль­ності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р., «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. та іншими законодавчими актами й міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

У зазначених законах установлений правовий статус друкованих органів та інших засобів масової інформації, юридичні засади одер­жання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право громадян на одержання інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також система інформації, її джерела. У законодавстві визначається статус учасників інформаційних відно­син, докладно регламентується порядок доступу до інформації, забез­печення її охорони, захисту особистості та суспільства від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та на­вколишньому природному середовищі.

Відповідно до Закону «Про інформацію» (ст. 9), всі громадяни Укра­їни, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання і поширення та зберігання відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними осо­бами й державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і за­конні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

У процесі обміну інформацією виникають особливі суспільні від­носини, які називаються інформаційними. Вони базуються на важливих політико-правових принципах. Головними з них є: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, об’єктивність, вірогідність інформації, повнота і точність інформації, законність її одержання, використання, поширення та зберігання.

Гарантією реалізації суб’єктами правовідносин права на інформа­цію є державна інформаційна політика, яка є сукупністю основних напрямків і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами реалізації державної інформа­ційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і науко­вих основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного ви­користання інформації; створення загальної системи охорони інфор­мації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; сприяння міжнародному спів­робітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суве­ренітету України.

До суб’єктів інформаційних відносин належать: громадяни України, юридичні особи, держава, інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, еконо­міки, культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Гарантуючи громадянам право на одержання інформації, держава зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування інформувати населення про свою діяльність та прийняті рішення. Держава гарантує і забезпечує контроль за додержанням законодавства про інформацію. Однією з гарантій права на інформацію, окрім пере­лічених вище, є також встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Згідно із Законом України «Про інформацію» (ст. 11), мова інфор­мації визначається Законом «Про мови в Українській РСР», іншими нормативно-правовими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Конституційне законодавство встановлює обов’язок державних органів, інших суб’єктів політичної системи України, зокрема політич­ні партії, інформувати громадськість про свою діяльність.

§ 2. Види інформації та їх конституційно- правове регулювання

У Законі України «Про інформацію» визначені основні галузі ін­формації (ст. 17), її види (ст. 18), джерела (ст. 26) та режим доступу до неї (ст. 28).

Галузі інформації — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяль­ності суспільства та держави.

До основних галузей інформації належать: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Основними видами інформації є такі: статистична, адміністратив­на, масова, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, інформація про особу, довідково-енциклопедична, соціологічна.

Статистична інформація — це офіційно документована держав­на інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України. Цей вид інформації підлягає відкритому, систематич­ному опублікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, на­укових закладів та інших заінтересованих організацій до неопубліко- ваних статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, вста­новлених законом про інформацію. Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику» та іншими правовими актами в цій галузі.

Адміністративна інформація — це офіційні документовані дані, що збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами з метою виконання адміністративних обов’язків та завдань, що належать до їх компетенції.

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіо­візуальна інформація.

Друкованими засобами масової інформації є друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визна­ченим тиражем, а аудіовізуальними засобами масової інформації — радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. По­рядок створення (заснування) та організації діяльності окремих ЗМІ визначаються відповідними законами.

Під інформацією державних органів та органів місцевого само­врядування необхідно розуміти офіційну документовану інформацію, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконав­чої та судової влади, органів місцевого самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є: закони України, інші акти, що прийма­ються Верховною Радою України та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого самоврядування.

Інформація державних органів та органів місцевого самоврядуван­ня доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом: опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій, опублікування її в державних ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- та аудіові­зуальні ЗМІ; без попереднього доведення її до зацікавлених осіб; на­данням можливості ознайомлення з архівними матеріалами; оголо­шення її під час публічних виступів посадових осіб. Джерела й порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інфор­мації державних органів та органів місцевого самоврядування визна­чаються законодавчими актами про ці органи. Законодавчі й інші нормативні акти, що стосуються прав і свобод та законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили (ч. 3 ст. 57 Конституції України).

Правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. її джерелами є Конституція України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, між­народні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

Для забезпечення доступу громадян до законодавчих та інших нормативних актів держава видає ці акти масовими тиражами в якнай­коротші строки після набрання ними чинності. Це сприяє кращому засвоєнню й розумінню громадянами змісту законодавчих та інших нормативних актів, дотриманню ними правових приписів, формує у них правосвідомість.

Інформація про особу являє собою сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата й місце наро­дження. До джерел документованої інформації про особу належать: видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відо­мості про особу, зібрані органами державної влади та органами місце­вого самоврядування в межах їхніх повноважень.

Законом про інформацію (ст. 23) забороняється збирання відомо­стей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, перед­бачених законом. Кожна особа має право знати в період збирання ін­формації, які відомості і з якою метою збираються про неї, яким чином вони можуть бути використані. Згідно із законодавством, державні органи, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи, які містять інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безпере­шкодно і безоплатно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім ви­падків, передбачених законом. Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу. Відмова в доступі до інформації, або приховування її, або незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру включає си­стематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. До основних джерел цього виду інформації належать: енциклопедії, слов­ники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали, а також довідки, що їх дають уповноважені на те державні органи та органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, організації, їх працівники та автоматизовані інформаційні системи.

До соціологічної інформації належать документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів. її джерелами є до­кументовані або публічно оголошені відомості, у яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціо­логічних досліджень.

Джерелами інформації є носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публіч­ні виступи.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформа­цію та інформацію з обмеженим доступом. У статті 28 Закону «Про інформацію» йдеться про режим доступу до інформації, що означає передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення й зберігання інформації.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняєть­ся законом (ч. 3 ст. 29). Конституція України (ст. 50) забороняє засе­кречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту і гарантує право на поширення такої інформації. Це обумовлено правом кожного на безпечне для життя і здоров’я довкіл­ля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Право громадян на сприятливе навколишнє природне середовище, на одержання інформації про стан довкілля на сучасному етапі набуває дедалі більшого значення з огляду на наслідки Чорнобильської ката­строфи, стихійний процес введення ринкової економіки, недоліки в правовому регулюванні екологічних відносин.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: система­тичної публікації її в офіційних друкованих виданнях; поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього надання зацікавленим у ній громадянам, державним органам та юридичним особам.

Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до перед­бачених ними умов. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міні­стрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо) та інформація, приховування якої являє загрозу жит­тю і здоров’ю людей.

Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять дер­жавну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає (чи може завдати ) шкоди особі, суспільству і державі. Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту врегу­льовано Законом України «Про державну таємницю», у якому даються поняття «державна таємниця», «ступінь секретності», «сфери інфор­мації» тощо. Визначається коло осіб, які є державними експертами з питань таємниць, встановлюється відповідальність за порушення закону про державну таємницю: дисциплінарна, адміністративна, кримінальна. Кримінальний кодекс України (ст. 328) закріплює відпо­відальність за розголошення відомостей, що, відповідно до Закону «Про державну таємницю», становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Інформація — об’єкт власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. У Законі «Про інформацію» (ст. 38) дається визначен­ня поняття права власності на інформацію як урегульованих законом суспільних відносин щодо користування, володіння та розпорядження інформацією. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Законодавець вводить також поняття інформації як товару, інформаційної продукції та інформацій­ної послуги. Це положення створює правову базу для діяльності різно­манітних інформаційних служб.

§ 3. Правовий статус друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні визначені в Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», у якому встановлені основні положення їх органі­зації і діяльності відповідно до Конституції України, Закону України «Про інформацію» та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових договорів. У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» подається визначення поняття друкованих ЗМІ (ст. 1), перелік суб’єктів їх діяльності (ст. 7) та принципів їх функціонування, порядок заснування і особливості державної реєстрації друкованого засобу, відносини між редакціями державних ЗМІ, громадянами і організаціями, порядок спростування негативної інформації, а також відповідальність за порушення свободи діяльності державних ЗМІ і підстави для звільнення від такої відпо­відальності.

Друкованими засобами масової інформації (пресою) є періодич­ні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання: газети, журнали, бюлетені та інші разові видання з визначеним тиражем.

Аудіовізуальними ЗМІ є радіомовлення, телебачення, кіно, звуко­запис, відеозапис тощо. ЗМІ представлені відповідними органами: редакціями періодичного друку, теле- і радіомовленням. Друкований ЗМІ вважається виданим, якщо він підписаний до виходу у світ і на­друкований будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження ЗМІ не обме­жується. Друковані ЗМІ є вільними. Забороняється створення та фі­нансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку по­садових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економіч­ну підтримку діяльності друкованих ЗМІ, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджува­чів друкованої продукції.

Діяльність друкованих ЗМІ — це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих ЗМІ з метою її поширення серед читачів. Діяльність друкованих ЗМІ спрямована на отримання прибутку і є підприємницькою діяльністю у цій сфері. За­бороняється втручання в діяльність друкованих ЗМІ поза межами, визначеними законодавством.

До суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ належать: засновник (співзасновники), його редактор (головний редактор), редакційна ко­легія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Друковані ЗМІ в Україні не можуть бути використані для інформа­ції, яка спрямована на: повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жор­стокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, зазіхання на права та свободи людини; на розповсюдження відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таєм­ницю, на поширення порнографії, а також з метою вчинення інших кримінально караних діянь. Забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їхні честь і гідність, розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди та згоди його представника.

Згідно зі ст. 10 Конституції, державною мовою в Україні є україн­ська мова. В Україні друковані ЗМІ видаються державною мовою, а також іншими мовами. Це положення надає широкі повноваження для використання мов національних меншин. Стиль і лексика друко­ваних ЗМІ мають відповідати загальновизнаним морально-етичним нормам. Вживання лайливих і брутальних слів не допускається.

Особливого значення набуває відбір інформації для опублікування. Це має принципове значення у процесі інформування про важливі суспільні явища. Саме журналіст, який професійно збирає, готує ін­формацію для поширення через друковані ЗМІ, є ключовою фігурою. Діяльність журналіста ґрунтується на договірних відносинах з редак­ціями ЗМІ.

Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст користується правами й виконує обов’язки, передбачені За­конами України «Про інформацію» та «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Журналіст несе відповідальність у меж­ах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків. Зловживання правами і обов’язками з боку журналіста тягне застосування до нього різних санкцій, серед яких, зокрема, за­борона займатися журналістською діяльністю.

§ 4. Взаємовідносини держави і друкованих ЗМІ в Україні

Ці взаємовідносини будуються на основі підтримки ЗМІ і конт­ролю за їх діяльністю. Реєстрація друкованих ЗМІ здійснюється орга­нами державної виконавчої влади, які визначає Кабінет Міністрів Укра­їни. Друковані ЗМІ можуть видаватися тільки після їх реєстрації (ст. 11), якій підлягають усі друковані ЗМІ, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу й засобу його виготов­лення. У заяві про реєстрацію друкованих ЗМІ має бути вказано: заснов­ник (співзасновники ) видання, вид видання, назва видання, мова ви­дання, сфера розповсюдження (місцева, регіональна, загальнодержавна, зарубіжна) та категорії читачів, програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість, передбачувані періодичність випуску, обсяг і формат видання, юридична адреса засновника, кожного із співзаснов- ників та його (їх) банківські реквізити, місцезнаходження редакції. Реє­струючий орган має право зажадати від засновника (співзасновників) подання документів, якими підтверджується його (їх) цивільна право­здатність та цивільна дієздатність (паспорт, статут, договір між співза- сновниками, договір з правонаступником, довіреність тощо). Реєструю­чий орган зобов’язаний у місячний термін розглянути заяву про держав­ну реєстрацію друкованого ЗМІ і письмово повідомити засновника (співзасновників) про результати розгляду.

Згідно зі статтею 18 Закону, випуск друкованого ЗМІ може бути припинено за рішенням засновника (співзасновників) або суду. Це буває, коли друкований ЗМІ закликає до насильницької зміни консти­туційного ладу, поширює порнографію, розпалює релігійну, національ­ну ворожнечу тощо. Про своє рішення суд обов’язково повідомляє реєструючий орган.

Законом визначено, що контрольні примірники періодичних видань обов’язково, відразу після надрукування безоплатно надсилаються редак­цією засновникові (співзасновникам) і реєструючому органу (ст. 33).

Законодавчо окреслюються права і обов’язки, статус редакцій дру­кованих ЗМІ, редактора, редакційної колегії. Державні засоби масової інформації є вільними. Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку ЗМІ, запобігає зловживанню моно­польним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

При розповсюдженні інформації особливу роль відіграють взаємо­відносини редакцій державних ЗМІ з громадянами та організаціями в широкому розумінні цього слова (органи, управління, підприємства, установи, об’єднання, асоціації тощо). У нормативних актах визна­чені основні права й обов’язки цих суб’єктів. У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначено загальні по­ложення про будь-яку інформацію. У статті 34 Закону йдеться про те, що громадяни України, юридичні особи і державні органи, згідно зі ст. 9 Закону України «Про інформацію», мають право на оперативне одержання через друковані ЗМІ публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, громадських об’єднань і їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалі­зації ними своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій. У свою чергу, друковані ЗМІ мають право на одержання такої інформації від посадових осіб, державних органів, громадських об’єднань, які надають можливість засобам масової інформації одер­жувати необхідні відомості, знайомитися з необхідними документами. Тут взаємно кореспондують права і обов’язки друкованих ЗМІ та ко­лективних утворень, що має важливе значення для забезпечення по­інформованості, вільного обігу інформації та прийняття оптимальних рішень у сфері управління й господарювання.

Авторські твори і листи також є джерелом інформації, якщо вони містять матеріал, який заслуговує на увагу. Редакція зобов’язана при використанні авторських матеріалів і творів художньої літератури та мистецтва додержуватися авторських прав і прав на інтелектуальну власність. Лист, адресований редакції, може бути використаний у по­відомленнях і матеріалах, якщо при цьому не змінюється зміст листа і не порушуються положення закону про друковані ЗМІ. Редакція не зобов’язана відповідати на листи чи пересилати їх до інших інстанцій (ст. 36).

На практиці іноді виникає необхідність спростування опублікованої інформації. У періодиці неодноразово повідомлялось про публікації, що не відповідають дійсності. Законом «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначається порядок спростування (ст. 37). Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакції друкованого ЗМІ опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь і гідність. Крім того, громадянин або організація, стосовно яких у засобі масової інфор­мації опубліковані відомості, що не відповідають дійсності або прини­жують їх честь і гідність, мають право на публікацію своєї відповіді в тому ж друкованому ЗМІ. Законодавство чітко визначає порядок пу­блікації спростування або відповіді. У разі коли редакція не має доказів того, що поширені відомості є правдивими, вона зобов’язана на вимогу зацікавленої особи опублікувати спростування в запланованому най­ближчому випуску ЗМІ. Спростування може бути надруковано й у фор­мі відповіді, що за обсягом не повинна перевищувати обсягу спросто­вуваного матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було менше половини стандартного аркуша машинописного тексту. Скоро­чення або інші зміни в тексті спростування не допускаються.

Важливою гарантією є розгляд судом скарги про відмову в публі­кації спростування або про порушення порядку його публікації (ст. 37). У Законі передбачені певні вимоги, що їх слід дотримувати при опуб­лікуванні спростування. Так, його текст має бути набрано тим же шрифтом і вміщено під заголовком «Спростування» на тому ж місці шпальти, де було викладено відомості, які спростовуються. У разі від­мови в публікації спростування, або відповіді, або порушення ЗМІ встановленого для такої публікації місячного строку зацікавлена особа має право звернутися до суду протягом одного року з дня публікації. У суді заява розглядається відповідно до правил, які встановлені цивільно-процесуальним законодавством.

Своєрідно врегульовано питання спростування недостовірної ін­формації врегульовується Законом «Про телебачення і радіомовлення». З метою недопущення перекручення інформації особа, в якої беруть інтерв’ю, чи особа, яка передає інформацію для телерадіоорганізації, має право вимагати в письмовій формі перегляду чи прослуховування готового матеріалу перед його трансляцією, а в разі незгоди — навіть вилучення матеріалу з передачі ( ст. 42). А згідно з положеннями ст. 43 зазначеного Закону, громадянам чи представникам юридичних осіб, яким заподіяно шкоду розповсюдженням інформаціії, телерадіоорга- нізація зобов’язана надати можливість відповіді і спростування чи власного тлумачення обставин справи. Але спростування інформації в пресі чи на каналах мовлення не звільняє редакцію від матеріальної відповідальності за завдану її поширенням моральну шкоду.

Право на інформацію охороняється законом. Порушення законо­давства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України (ст. 47 Закону України «Про інформа­цію»). У статті 41 Закону України «Про друковані засоби масової ін­формації (пресу) в Україні» дається перелік порушень, за які настає відповідальність для осіб, винних у вчиненні таких порушень. До них відносять: необгрунтовану відмову в наданні відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування інформації; примушення до по­ширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації; поширення відомостей, що не відпо­відають дійсності, ганьблять честь і гідність особи, використання і поширювання інформації щодо особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок ви­конання своїх службових обов’язків, та ін. Порядок оскарження проти­правних дій закріплюється у ст. 48 Закону «Про інформацію». У ви­падках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям та державним органам матеріальної або мо­ральної шкоди, особи, що винні в цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Суд визначає розмір відшкодування.

Практика свідчить про те, що позови до ЗМІ про захист честі і гід­ності стали досить поширеними. Питання захисту честі та гідності громадян і ділової репутації юридичних осіб урегульовано нормами цивільного законодавства. Позов із цієї категорії справ може бути за­явлено особою, про яку такі відомості поширені, а також близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи опосередковано ганьб­лять їх. Відповідачами в цій категорії справ є орган масової інформації та журналіст — автор матеріалу, на яких може бути покладено відпо­відальність щодо відшкодування заподіяної моральної шкоди.

Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» ( ст. 42 ) передбачено випадки, коли журналіст та редакція не несуть відповідальності за публікацію відомостей, що принижують честь і гідність громадян чи ділову репутацію організацій, порушують їх права та охоронювані законом інтереси. Це може бути, якщо поши­рені відомості: були одержані з інформаційних агентств; містилися у відповіді на інформаційний запит; є дослівним відтворенням офіцій­них виступів посадових осіб; державних органів, організацій і громад­ських об’єднань; є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього; розголошують таємну інформацію, що спеціально охороняється законом, проте їх було отри­мано журналістом законним шляхом.

Згідно зі статтею 48 Закону України «Про телебачення і радіомов­лення», телерадіоорганізації та телерадіопрацівники не несуть відпо­відальності за розповсюдження по телебаченню та радіо даних, що не відповідають дійсності, якщо: ці дані містилися в офіційних повідом­леннях; їх одержано від інформаційних агентств або прес-служб дер­жавних органів чи органів об’єднань громадян; вони є дослівним ци­туванням виступів народних депутатів чи офіційних виступів посадо­вих осіб державних органів, вони містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Законодавство у сфері інформації охоплює досить широке коло відносин, і своїм змістом воно спрямоване на забезпечення функціо­нування державних і недержавних інституцій на засадах гласності, відкритості, врахування громадської думки, що в цілому відповідає міжнародно-правовим стандартам.

Контрольні запитання

1. Що таке інформація і в чому полягає роль конституційно- правового регулювання інформаційних відносин ?

2. Які є галузі і види інформації?

3. Дайте визначення поняття друкованого засобу масової інформації і встановіть значення конституційного ре­гулювання для їх розвитку.

4. На яких конституційно-правових засадах базуються вза­ємовідносини держави і засобів масової інформації?

5. Яким є порядок спростування недостовірної інформа­ції?