Розділ 8 КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

§ 1. Поняття «громадянське суспільство»

Громадянське суспільство — це система самостійних і неза­лежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечу­ють умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх від­творення і передачі від покоління до покоління.

Структурними елементами громадянського суспільства є: а) добро­вільно сформовані первинні самоврядні соціальні групи та асоціації (сім’я, різні асоціації, господарські корпорації, клуби за інтересами, інші громадські об’єднання); б) сукупність недержавних суспільних відносин; в) господарська і приватна частина життєдіяльності людей, їх звичаї, традиції; г) сфера самоврядних організацій і індивідів.

Конституційно-правове регулювання у країнах із демократичним по­літичним режимом спрямовано на підтримку громадянського суспільства. В основу будь-якого громадянського суспільства покладено такі найбільш загальні ідеї і принципи, як: 1) економічна свобода, багатоманітність форм власності, ринкові відносини; 2) визнання і захист природних прав і сво­бод людини і громадянина; 3) легітимність і демократичний характер державної влади, рівність усіх перед законом і правосуддям, належна правова захищеність особи; 4) правова держава, яка базується на принци­пі поділу і взаємодії гілок державної влади; 5) політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції; 6) свобода слова і друку, неза­лежність засобів масової інформації; 7) невтручання держави в приватне життя громадян, їх взаємні обов’язки й відповідальність; 8) класовий мир, партнерство й національна злагода; 9) ефективна соціальна політика, яка забезпечує гідний рівень життя людей.

У політологічній і юридичній літературі немає усталеного розумін­ня щодо поняття «громадянське суспільство», його складових елемен­тів, про які йдеться в літературі як про інститути і структури. Одні автори називають інститути громадянського суспільства комплексом соціокультурних, етнонаціональних, сімейно-побутових та інших зв’язків, які забезпечують соціалізацію і виховання особи. На думку інших авторів, інститутами громадянського суспільства є вільна під­приємницька діяльність, гарантована державою свобода підприємниць­кої, трудової і споживчої діяльності. Більшість дослідників вважають, що інститутами громадянського суспільства є такі його структури, як сім’я, різні системи освіти, церква, наукові, професійні та інші об’єднання, асоціації, організації, з допомогою яких забезпечується задоволення економічних, професійних, культурних, релігійних та інших інтересів і потреб різних соціальних прошарків, груп і окремих індивідів.

Досить поширеною є точка зору, яка полягає в тому, що громадян­ське суспільство охоплює сукупність моральних, правових, економіч­них, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємни­цтво, організацію і діяльність суспільних об’єднань, систему вихован­ня, освіти, науки і культури, сім’ю, систему засобів масової інформації, неписані норми людської поведінки. Для такого широкого розуміння обсягу громадянського суспільства є всі підстави.

Громадянське суспільство починається з громадянина, його прав і свобод, забезпечення гідності особи. Саме звання громадянина є сино­німом рівноправності і самоповаги особи і не допускає привілеїв, від­мінностей і обмежень у правах. Правовий статус рабів та кріпаків був обмежений, принизливий. Тому без забезпечення свободи особи немож­ливо говорити про наявність у країні громадянського суспільства.

Становлення громадянського суспільства пов’язане з відповідним етапом у розвитку людства, держави і права. Суспільство, на відміну від держави, існувало завжди. Але не завжди воно було громадянським. Термін «громадянське суспільство» вперше вживається у працях Аріс- тотеля, де він вивів це словосполучення від слова «громадянин», тоб­то «суспільство громадян», які є вільними і освіченими. Проблему громадянського суспільства як наукову проблему аналізували Г. Гроцій, Т Гобс, Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск’є, В. Гумбольт, Д. Віко, Гегель тощо. Зокрема, Дж. Локк на перше місце ставив не держа­ву, а суспільство й визнавав за державою тільки той обсяг повно­важень, який санкціонований суспільним договором між громадя­нами. Ш. Л. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо, А. Фергюсон також підкреслю­вали, що громадянське суспільство має верховенство над державою.

Доволі драматичною є історія становлення і розвитку громадян­ського суспільства на теренах України, де були голодомори, репресії, переслідування за політичними мотивами, внаслідок чого загинуло мільйони людей. Тоталітарний політичний режим часто переслідував несанкціоновані громадські ініціативи, й тому суспільство не було громадянським.

У цілому XX ст. стало періодом безпрецедентної експансії держа­ви у сферу приватного життя громадян, особливо в СРСР у радянський період та у фашистській Німеччині.

Світовий досвід свідчить, що й на сучасному етапі держава нама­гається втручатися у справи громадянського суспільства, розширює свій вплив на його елементи, вводить додаткові правові механізми контролю над громадянами. Це знаходить свій вияв в установленні ідентифікаційних кодів для платників податків, здійсненні різноманіт­них заходів у зв’язку з тероризмом, боротьбою з наркобізнесом тощо, а також у розширенні компетенції відповідних органів державної вла­ди. Така тенденція, наприклад, дуже помітна в законодавчому розши­ренні після терористичного акту 11 вересня 2001 р. повноважень Пре­зидента США та деяких правоохоронних органів цієї держави. Усклад­нення суспільного життя, посилення загроз національній безпеці в різних країнах світу веде до того, що держави намагаються посили­ти контроль над громадянами, політичними партіями, асоціаціями, профспілками тощо.

Водночас у 70—80-х роках XX ст. розширюється простір грома­дянського суспільства, виникають нові форми громадських рухів, оригінальні форми суспільно-політичної мобілізації (партії-рухи, на­родні фронти тощо), які не суперечать конституційним нормам. Усе це, з одного боку, спонукало до наукових досліджень з проблем громадян­ського суспільства, а з другого — до розширення нормативно-правової регламентації організації і діяльності основоположних структур гро­мадянського суспільства, зокрема політичних партій. Так, уперше в історії конституційно-правового регулювання в Україні в статтях 36 і 37 Конституції України 1996 р. широко закріплюється правовий статус політичних партій, інших об’єднань громадян, визначається характер їх зв’язків із державою. Принципове значення в цьому аспекті має за­кріплення в ст. 15 Конституції положення щодо політичної та ідеоло­гічної багатоманітності.

Взаємовідносини держави і громадянського суспільства — це не рух в одному напрямі. Практика України, Росії, інших пострадянських держав, країн західної демократії свідчить про те, що громадянське суспільство намагається дедалі активніше впливати на державу, спо­нукаючи її належним чином виконувати притаманні їй функції.

Візьмімо, наприклад, впровадження численних заборон і обмежень екологічного характеру. Є підстави вважати, що таким чином грома­дянське суспільство в межах конституційних приписів виконує свою головну функцію — виявлення визрілих у надрах соціуму запитів і їх трансляцію насамперед через політичні партії на рівень державних інституцій. Так, ч. 2 ст. 36 Конституції України встановлює, що «по­літичні партії в Україні сприяють формуванню і впровадженню полі­тичної волі громадян».

Громадянське суспільство в сучасному його розумінні являє собою необхідний і раціональний спосіб співіснування людей, який базуєть­ся на свободі, праві і демократії за розумно необхідного й мінімально достатнього втручання держави. Таке суспільство є природною фор­мою соціальної організації. З такої моделі і виходить чинна Конститу­ція України, коли закріплює засади правового статусу основоположних інституцій громадянського суспільства, характер, принципи і зміст їх взаємовідносин із державними органами.

В ідеалі громадянське суспільство можна розглядати як суспіль­ство, у якому існують розвинуті економічні, культурні, правові, соці­альні відносини між його індивідами. У такому суспільстві є досить широкою сфера публічних відносин, у якій активно діють політичні партії, масові громадські рухи, групи за інтересами, переконаннями, за іншими ознаками. Таке суспільство добивається демократизації влади, всебічного захисту й гарантування прав людини і громадянина, оптимальної взаємодії більшості й меншості на основі узгодження позиції державних і громадських інститутів.

У реальному житті суспільства завжди є такий соціальний простір, у якому люди взаємодіють між собою без контролю держави. Ці зв’язки між людьми і їх групами мають суттєве значення для підтримання со­ціальної й духовної сфер життєдіяльності держави і суспільства. Вони підтримуються й відтворюються від покоління до покоління. Інтереси й потреби окремих індивідів та соціальних груп повинні і можуть мати самостійну і незалежну від велінь держави основу для своєї реалізації. Конституційно-правове регулювання спрямоване на такий підхід щодо взаємозв’язків держави та інститутів громадянського суспільства.

Основоположною соціально-економічною передумовою правової держави є саме громадянське суспільство, і їх взаємозв’язок виявля­ється в тому, що чим міцніше громадянське суспільство, тим менш помітною є роль держави. І навпаки — недостатньо розвинуте грома­дянське суспільство веде до надмірного посилення держави, яка на­магається поглинути суспільство, домінувати над ним. Важливо, щоб державні органи постійно перебували під контролем недержавних інституцій, а останні діяли в межах Конституції та законів, виходячи з об’єктивних потреб держави. Досвід багатьох західних країн з уста­леними традиціями демократії свідчить, що саме така система взаємо­відносин держави і громадянського суспільства забезпечує стабільність суспільства і держави, демократичний вектор розвитку соціуму.

§ 2. Конституційно-правові передумови становлення в Україні громадянського суспільства

У системі нормативно-правових актів держави Конституція Укра­їни посідає особливе місце: її норми мають найвищу юридичну силу, є нормами прямої дії. Конституція України регламентує не тільки осно­ви правового статусу і систему органів державної влади, а й встановлює концептуально важливі положення щодо інститутів громадянського суспільства, зокрема політичних партій, професійних спілок тощо.

Формування громадянського суспільства відбувається паралельно із становленням правової державності. Політична характеристика грома­дянського суспільства коригується з процесом становлення правової державності, в основу якого покладена ідея забезпечення прав людини і громадянина. Становлення в Україні громадянського суспільства реа­лізується на конституційних засадах і відбувається в межах загально- цивілізаційних закономірностей і тенденцій з урахуванням регіональної специфіки та історичного етапу розвитку кожної країни. Цей процес базується на конституційних приписах, що їх утворюють демократичні засади функціонування держави і суспільства. При цьому в умовах гро­мадянського суспільства право є виразником не тільки волі економічно і політично панівного класу, а й гуманістичного імперативу свого часу, його моральних орієнтирів, які в концентрованому вигляді знайшли своє втілення передусім у ст. 21 Основного Закону України.

Зусилля держави і суспільства мають бути зосереджені насамперед на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Конституція України досить детально, з урахуванням міжнародно-правових стан­дартів встановила конституційно-правовий статус особи, оскільки саме вільна і відповідальна людина є головною рушійною силою складних суспільних відносин — політичних, економічних, соціальних, право­вих, етнічних, конфесійних, культурних. Участь особи у всіх сферах життєдіяльності забезпечується системою прав і свобод, у яких ви­ражено прагнення людини до гідного життя і добробуту. Відповідно до Конституції України (ст. 3), людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка має відповідати перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав люди­ни і громадянина визнається головним обов’язком держави. У цій конституційній нормі чітко виражений новий підхід щодо взаємовід­носин держави і громадянина: не людина для держави, а держава для людини. Зазначена норма символізує нову філософію Конституції, основоположною ідеєю якої є пріоритет прав людини і громадянина.

Створення умов для забезпечення людиною своїх прав і свобод — основоположне завдання держави і громадянського суспільства. Пра­ва і свободи людини — це головна мета будь-якої демократичної пра­вової держави, яка намагається забезпечити добробут і безпеку су­спільства. Тому визнання, забезпечення й захист прав і свобод людини і громадянина має стати головним обов’язком держави, про що наголо­шується у ст. 3 Конституції. Саме за таких умов процес становлення в Україні громадянського суспільства може розвиватися динамічно.

Державним інституціям слід викорінити традиційне ставлення до людини як до підданого, мовчазного виконавця державних команд і наказів. Опікунська, патерналістська політика держави має поступи­тися місцем партнерським відносинам між громадянином і владою. Водночас суспільству слід усвідомити, що сутністю історичного про­гресу, його змістом і рушійною силою є розвиток особистості шляхом розширення її прав і свобод, створення умов для їх реалізації. Відпо­відно всі структури й інститути суспільства і держави — це лише ін­струменти, які забезпечують права і свободи людини.

Дотримання прав і свобод людини сприяє не тільки розкриттю твор­чого потенціалу особи, а й зміцненню держави, служить забезпеченню стабільності конституційного ладу. Партнерські відносини суспільства й органів державної влади, розвиток інститутів громадянського суспіль­ства — важлива умова цивілізованого вирішення політичних і соціальних конфліктів, узгодження суперечливих і різноспрямованих групових інте­ресів, досягнення і підтримки громадянської злагоди, без чого неможливий усталений і ефективний розвиток країни, її конкурентоспроможність у світовому співтоваристві, у тому числі в економічній сфері.

Однак політична еліта України, парламентарі, посадовці не завжди усвідомлюють ці ідеї, про що свідчить глибоке розшарування суспіль­ства за матеріальним достатком, зростання корупції і організованої злочинності, жорстка конфронтація як між різними політичними си­лами, так і деякими органами державної влади, поширення правового нігілізму, недотримання норм Конституції і законів не тільки пересіч­ними громадянами, а й високими посадовцями, повсякденне порушен­ня конституційних прав і свобод людини і громадянина. На цьому неодноразово наголошували у своїх доповідях Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, парламентські комітети, Генеральний прокурор України, науковці.

У статті 36 Конституції встановлено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Проте, як свід­чить практика, політичні партії як інститут громадянського суспільства рідко переймаються проблемами захисту прав громадян.

Така ситуація з правами людини і громадянина в Україні, з право- захисною діяльністю політичних партій, інших інститутів громадян­ського суспільства зумовлена низкою чинників, у тому числі історич­ними традиціями. Після більшовицького перевороту стала добре від­чутною тенденція відмови держави від демократичних і правових традицій, які вже давалися взнаки упродовж попередніх років. Осо­бистість була відсунута на периферію суспільного буття. Скористав­шись російськими традиціями деспотичного правління, більшовики проголосили диктатуру, що більше нагадувала колишнє самодержав­ство. Більшовицька влада знищила ліберальні та демократичні партії, а також громадські організації і навіть пролетарські й селянські масо­ві організації. Більшовики встановили тотальний контроль над су­спільством насамперед за допомогою системи ідеологічних заходів. Унаслідок цього суспільство переважно втратило самостійні канали контролю над державною владою. Фактично суспільство могло лише схвалювати курс, який був визначений партійною елітою. В умовах тотального ідеологічного й політичного контролю над особою та су­спільством державна влада, по суті, була безконтрольною. А безконт­рольна влада не може реально захистити й забезпечити права і свободи людини, хоча ці права ґрунтовно закріплювалися в нормах конституцій. Намагання влади в другій половині 80-х років ХХ ст. розбудити гро­мадську ініціативу, щоправда, в контрольованих державою межах, закінчилося провалом. «Керована демократія» під контролем органів державної влади не відбулася.

Державу, яка нехтує правами і свободами людини і громадянина, неминуче спіткає занепад. Практика свідчить, що ні деспотичне само­державство, ні тоталітарний радянський режим так і не зміг знайти оптимальне розв’язання проблеми взаємодії державної влади й су­спільства, що могло б забезпечити умови для сталого розвитку країни на демократичних засадах і реалізувати права і свободи людини. У свою чергу, суспільство не могло конструктивно протистояти безза­конню та сваволі з боку влади, попри широкий комплекс формально проголошених в конституціях прав і свобод.

Отже, сьогодні головним завданням держави і українського суспіль­ства є реалізація прав і свобод особи, що становить основну передумо­ву формування громадянського суспільства. При цьому слід враховува­ти, що розвинутому громадянському суспільству притаманний демокра­тичний політичний режим правління, який характеризується: багато­гранною участю громадян у політичному житті; активним використан­ням форм безпосередньої й представницької демократії; гарантованістю прав і свобод особи. Такий режим зацікавлений у діяльності політичних організацій, які виражають погляди різних політичних сил.

Уперше в історії українського конституціоналізму в ч. 1 ст. 42 Кон­ституції встановлюється, що кожен має право на підприємницьку ді­яльність, яка не заборонена законом. Таким чином, держава вже не є монопольним роботодавцем. Але водночас різко знизився рівень жит­тя широких верств населення, якість соціального забезпечення, без­платного медичного обслуговування та освіти.

Конституція України закріпила право громадян на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на сво­боду світогляду і віросповідання (ст. 35), об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право на збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39). Водночас Конституція встановлює межі викори­стання зазначених та інших конституційних прав і свобод. Так, забо­роняється утворення й діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію не­залежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шля­хом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення (ч. 1 ст. 37). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом в інтересах охорони громадського по­рядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод ін­ших людей (ч. 2 ст. 35).

Наявність відповідних обмежень для реалізації вказаних свобод є виправданою в будь-якому, навіть демократичному громадянському суспільстві. Без таких меж ці цінності демократії можуть набувати викривлених та спотворених форм. Так, нерідко свобода слова сприй­мається як можливість нехтування морально-етичними цінностями та традиціями, що тягне за собою поширення порнографії, культивуван­ня жорстокості тощо.

Громадянське суспільство формується людьми як відповідна си­стема економічних, політичних, правових і культурних відносин, авто­номна стосовно держави. Рівень розвитку таких відносин залежить передусім від міри свободи, відповідальності й активності громадян, від ефективності правових інститутів держави та ринкової економіки. Тому саме за цими напрямами має здійснюватися конструктивна спів­праця державних органів та інститутів громадянського суспільства, які формуються. Це кардинальний напрям суспільного розвитку й вирі­шення нагальних проблем соціуму.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття «громадянське суспіль­ство».

2. Розкрийте структурні елементи громадянського су­спільства.

3. Яку роль відіграє Конституція України, конституційне законодавство у формуванні в Україні громадянського суспільства?

4. Як між собою пов’язані процеси становлення в Укра­їні правової державності і формування дієздатного громадянського суспільства?

5. Назвіть чинники, які заважають розвитку громадян­ського суспільства в Україні.