Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНО- ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

§ 1. Поняття, структура та принципи правового статусу національних мен­шин в Україні

Окрему групу прав людини становлять права національних мен­шин. Досить поширеним є твердження про первинність і вищість прав людини, проте їх не можна протиставляти правам національних мен­шин. Дотримання прав людини як індивіда може бути досягнуто лише за умови одночасного забезпечення тих його прав і свобод, що пов’язані з його національно-етнічною належністю, адже переважна більшість людей усвідомлює свою належність до певної нації чи національно- етнічної групи, ототожнює себе з певною культурою, визнає своїми певні морально-етичні норми, звичаї та традиції, що впливає і на їх світосприймання, і на формування світогляду, і на поведінку, а значить, і на ставлення до прав інших людей, до правових норм і правової си­стеми в цілому. До того ж не можна забезпечити права окремої люди­ни, якщо національна меншина чи національна група, до якої вона належить, зазнає дискримінації, принижень, утисків і поневірянь, перебуває в пригнобленому стані.

Саме тому на сучасному етапі розвитку людства особливого зна­чення набуває забезпечення прав національних меншин як обов’язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демо­кратичного розвитку. Необхідність захисту прав національних меншин стала однією з головних причин виникнення перших міжнародно- правових норм, пов’язаних із правами і свободами людини. Але до визнання самого факту існування окремих, особливих прав національ­них меншин, а також прав людини, пов’язаних з її національно- культурним розвитком, людство йшло занадто довго. Окремі права національних меншин знайшли своє визнання і відображення в Декла­рації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, 1992 року та в інших міжнародних правових документах.

У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. держави-члени Ради Європи визнали, що «головним для демократичної стабільності і без­пеки нашого континенту є захист національних меншин». Першого лютого 1995 р. держави-члени Ради Європи підписали Рамкову кон­венцію про захист національних меншин, у якій, по-перше, визначено перелік основних прав національних меншин, а по-друге, на держави покладаються зобов’язання щодо створення належних умов для збе­реження самобутності національних меншин і забезпечення їх особ­ливих прав. На захист мов національних меншин спрямована Євро­пейська хартія регіональних мов та мов меншин, ратифікована Верхов­ною Радою України 15 травня 2003 року.

Міжнародне співтовариство визнає за національними меншинами право на існування, на батьківщину, визначати свою національну на­лежність (належати чи не належати до національної меншини), на самовизначення, на захист від дискримінації, на мир і безпеку, на еко­номічний, соціальний та культурний розвиток, вільно розпоряджатися природними ресурсами тощо.

Правовий статус національної меншини — це сукупність юри­дичних чинників, які сприяють збереженню національно-етнічної само­бутності національної меншини, обумовлюють її існування, безпосе­редньо і суттєво впливають на подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. Це певний набір факторів, що обумовлюють місце, роль і правове по­ложення національної меншини в суспільстві, у взаємовідносинах з іншими соціальними спільнотами, й передусім з більшістю населен­ня, іншими національними меншинами та етнічними групами, а також із державними органами та органами місцевого самоврядування.

До правового статусу національних меншин входять такі основні елементи:

а) принципи правового статусу національних меншин;

б)  основні права національних меншин;

в) основні обов’язки націо­нальних меншин;

г) гарантії реалізації прав національних меншин.

Принципи правового статусу національних меншин — це провід­ні, основоположні, засадничі, фундаментальні ідеї та вимоги, згідно з якими і в межах яких здійснюються визнання і формально-юридичне ви­значення в міжнародно-правових документах та нормативно-правових актах національного (внутрішнього) законодавства окремих держав осно­вних прав і обов’язків національних меншин та гарантій їх реалізації.

Головними принципами правового статусу національних меншин є такі: 1) визнання та поваги прав окремої особи, прав національних меншин і прав будь-яких інших національно-етнічних спільнот; 2) рівно­правність (рівні права осіб, що належать до національних меншин, та рівні права національних меншин як спільнот); 3) неприпустимість дискримінації національних меншин, проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму; 4) взаємопов’язаність та взаємозалежність прав і обо­в’язків національних меншин; 5) універсальність та неподільності прав національних меншин; 6) невід’ємність прав національних меншин; 7)  подолання міжнаціональної напруженості та непорозумінь шляхом взаємних консультацій, діалогу та пошуку компромісів; 8) визнання та повага територіальної цілісності держав і непорушність існуючих кордонів тощо.

§ 2. Основні права та обов’язки національних меншин

За Конституцією України держава бере на себе зобов’язання сприя­ти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., Закону «Про націо­нальні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та Закону «Про мови в УРСР» від 28 жовтня 1989 року. Відповідно до цих нормативно- правових актів, громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до наці­ональних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Тобто при встановленні належності до національних меншин головним тепер є власне суб’єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої осо­би, яка належить до певної національної меншини. Отже, особа має право сама, без будь-якого зовнішнього впливу чи тиску визначати належність до національної меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, що належать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та від­новлювати національність; на збереження національно-етнічної само­бутності; на національне прізвище, ім’я та по батькові; на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських організацій: національно- культурних товариств, культурних центрів, земляцтв та інших організа­цій; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних куль­турних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України; на будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право національно-етнічної самоідентифікації, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною національно- етнічною спільнотою. Громадяни України, які належать до національ­них меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національ­ність. Такий вибір не повинен призводити до якихось негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Таке право знайшло своє закріплення в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян із різних причин змушені були цуратися своєї національності, приховувати те, до якої національ­ності належить або ж зовсім відмовлятися від неї^[1].

Безпосередньо з цього права випливає право на збереження національно-етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 ЦК України й визнається за будь-якими фізични­ми особами, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Право на збереження своєї «національної, культурної, релі­гійної, мовної самобутності» становить головний зміст більш широко­го права особи — права на індивідуальність, якому власне й присвя­чена ст. 300 ЦК України, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається «право на вільний ви­бір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не за­боронені законом та не суперечать моральним засадам суспільства»^[2].

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім’я та по батькові, тобто громадяни мають право іменувати себе згідно з національними традиціями. При цьому їхні імена мають пере­кладатися з національної мови українською мовою у транскрипції. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати «по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а в свідоцтві про народження — ім’я батька та матері. Це право важ­ливо було закріпити в законодавстві у зв’язку з тим, що раніше прі­звище, ім’я та по батькові особи подеколи довільно спотворювали і перекручували в офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами права на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного й сучас­ного розселення обумовлено, передусім, практикою примусового ви­селення цілих народів та національних меншин у минулому. Так, у 1939 р. були ліквідовані всі сім німецьких національних районів на території України, а згодом все німецьке населення було депортовано. Якщо в 1926 р. в Україні мешкало 624,9 тис. німців, то за переписом 1959 р. вже не було жодного німця. У 1944 р. з Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке споконвіку жило на півострові. Питання про повернення на територію України представників депор­тованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами^[3].

Стаття 6 Закону «Про національні меншини в Україні» закріплює комплексне право на національно-культурну автономію, яке включає такі права: на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови разом, на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створювання національних культурних і навчальних закладів; на здійснення будь-якої іншої ді­яльності, спрямованої на задоволення національно-культурних потреб, що не суперечить законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особливого значення набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних за­кладах або через національні культурні товариства. У Конституції України наголошується, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» (ст. 10). Це зобов’язання, яке бере на себе Українська держа­ва, є важливим і актуальним у зв’язку з тим, що мова, як правило, віді­грає визначальну роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, залученні її до громад­ського життя, до надбань культури, є засобом повсякденного спілку­вання, інструментом накопичення знань, а ще з огляду на всю нашу попередню історію^[4]. Серед мов національних меншин в Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням того, що її визна­ють рідною 14,3 млн осіб, що становить 29,6 % всього населення України, а також з огляду на реально існуючий в Україні українсько- російський білінгвізм та її особливе значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян України. У Декларації прав на­ціональностей України і в Законі «Про мови в УРСР» також наголо­шується, що всі громадяни мають право вільно користуватися росій­ською мовою. У Законі «Про мови в УРСР», який складається з 40 статей, російська мова згадується 27 разів.

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необ­хідні умови для розвитку і використання мов національних меншин. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Це положення означає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших — мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національ­ної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) за­значив: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою, відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин». Усього в Україні російською мовою навчаються 2,1 млн школярів (31,7 % їх загальної кількості, хоча росіяни становлять 17,3 % від усього насе­лення України), румунською — 25,5 тис. (0,4 %), угорською — 21 тис. (0,3 %), молдавською — 7,2 тис. (0,11 %), кримськотатарською — 4,3 тис. (0,07 %), польською — 1,2 тис. (0,02 %) школярів^[5].

Громадяни України мають право користуватися своєю національ­ною мовою або будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій і їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. У роботі державних, пар­тійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, роз­ташованих у місцях, де більшість громадян становлять представники певної національної меншини (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), може використовуватись поряд з українською і їхня національна мова.

Право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом «Про об’єднання громадян». Ці організації сприяють збереженню самобут­ності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх пред­ставниками. Такі громадські організації можуть здійснювати діяль­ність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити ма­сові заходи, конференції, конкурси, фестивалі, виставки, збори, спри­яти створенню національних газет, журналів, телепередач, відеофіль- мів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі^[6].

Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, рівного доступу до державної служби та служби в орга­нах місцевого самоврядування, займати будь-які посади на підприєм­ствах, в установах та організаціях. У Законі «Про національні мен­шини в Україні» зазначається, що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призна­чатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на під­приємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а також націо­нальні громадські об’єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громад­ськими об ’єднаннями за межами України, одержувати від них допо­могу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодав­ство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов’язання дотримуватися Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обов’язок — це вид і міра суспільно необхідної поведінки як окремих осіб, так і національних меншин в цілому, обумовлена по­требами задоволення інтересів особи й суспільства, забезпечення прав інших людей, інших національно-етнічних спільнот і держави, їх іс­нування і подальшого розвитку. Обов’язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнення міжнаціональної злагоди та загального добробуту в суспільстві.

§ 3. Гаранти реалізації прав національних меншин України

Механізм реалізації прав національних меншин є дуже складним і залежить від цілого комплексу різноманітних чинників. Одні з цих прав можуть бути реалізовані лише індивідуально (право вільно обирати та відновлювати національність), інші лише в складі національної меншини (право на створення національно-культурних товариств тощо). Існують і такі права, які можуть бути реалізовані як індивідуально, так і колектив­но. Громадяни, які належать до національних меншин, можуть вільно обирати форми здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізувати їх або особисто, або ж через відповідні державні органи та громадські організації національно-культурного спрямування.

До головних елементів механізму реалізації прав національних мен­шин належать: 1) система законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) система міжнародно-правових актів щодо статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Укра­їною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно- культурних потреб представників різних національних меншин; 4) систе­ма державних органів та установ, які безпосередньо займаються про­блемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за до­триманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) система громадських організа­цій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно- культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди роз­витку національних меншин, які створюються шляхом кооперування матеріальних і фінансових ресурсів державних органів, громадських організацій і рухів, окремих громадян.

Гарантії реалізації прав національних меншин України — це су­купність взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально- культурних чинників, які створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини як єдиного організму, а також правових засобів, спрямованих на забез­печення їх фактичного використання та захисту.

Систему гарантій реалізації прав національних меншин становлять: 1) загальні (політичні, економічні, соціально-культурні) гарантії; 2) спе­ціальні (правові та інституційні) гарантії.

Правові гарантії являють собою сукупність законодавчо встановле­них засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності — охорони та відновлення як прав національних меншин та національних груп, так і їх окремих представників. Інституційні (орга­нізаційні) гарантії — це система інституцій, державних установ та не­державних організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національ­них меншин, забезпечити в разі необхідності їх захист та поновлення.

Українська держава піклується про розвиток етнічної, культурної, мов­ної та релігійної самобутності національних меншин, підтримує здійснен­ня заходів, спрямованих на вивчення та розвиток їх мови, культури, тради­цій, формування у них знань і уявлень про історію, основні пам’ятки, за­клади й діячів національної культури, розуміння й шанування національних духовних надбань, залучення представників національних меншин до участі в громадсько-політичній та духовно-культурній діяльності.

У Верховній Раді України створено Комітет Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. У системі центральних органів виконавчої влади працює Державний комітет України у справах національностей та релігій. При Президентові України сформо­вано Раду з питань етнонаціональної політики. В Автономній Республіці Крим функціонують Постійна комісія Верховної Ради Автономної Респу­бліки Крим з міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян, Республіканський комітет із охорони культурної спадщини, Республікан­ський комітет у справах міжнаціональних відносин і депортованих грома­дян. У структурі обласних державних адміністрацій створюються управ­ління (відділи) у справах національностей та релігій. У всіх регіонах функціонують різноманітні громадські національно-культурні організації, товариства, центри, клуби, земляцтва. У багатьох регіонах на громадських засадах створюються координаційні органи громадських організацій. Так, на Харківщині тривалий час плідно працює Рада представників громад­ських організацій національних меншин Харківської області.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття правового статусу націо­нальних меншин.

2. Розкрийте принципи правового статусу національних меншин.

3. Проаналізуйте права національних меншин.

4. Яким є механізм гарантування прав національних мен­шин в Україні?

^[1] З 1926 р. по 1989 р. в УРСР кількість німців зменшилася на 587 тис. чоловік, або в 16,5 разів, поляків — на 1,97 млн чоловік, або в 10 разів.

^[2] Відом. Верхов. Ради України. — 2003. — № 40. — Ст. 356.

^[3] Кабінет Міністрів України прийняв постанови «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» від 28 січня 1992 р.; «Про фінансування заходів, пов’язаних з поверненням в Україну депортованих кримських татар і осіб інших національностей» від 16 травня 1996 р.; 15 березня 1999 р. затвердив Порядок забезпечення депортованих осіб та членів їх сімей, які повернулися в Україну, житлом, збудованим або придбаним за рахунок цільових державних капіталовкладень. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 29 була затверджена Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти. Постановою
Кабінету Міністрів України № 88 від 25 січня 2002 р. була затверджена Програма сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді. Постановою Кабінету Міністрів України № 618 від 16 травня 2002 р. була затверджена Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання.
Між Україною та Республікою Узбекистан підписано та ратифіковано Договір про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва від 19 лютого 1998 р., у якому сторони взяли на себе зобов’язання сприяти вирішенню проблем добровільного повернення депортованих осіб в Україну.

^[4] Так, наприклад, якщо в 1937 р. в СРСР підручники видавалися на дев’яноста мовах, то в 1988 р. в навчальному процесі використовувалося лише тридцять дев’ять мов. Отже, за п’ятдесят один рік зі сфери шкільної освіти було вилучено п’ятдесят одну мову.

^[5] Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — Вид. 2-ге. — Х.: Консум, 2001. — С. 369.

^[6] В Україні діють 778 національно-культурних товариств, із яких 28 мають всеукраїнський статус, 36 центрів культури, а також будинки народної творчості, центри фольклору та етнографії, понад 1160 національних колективів художньої самодіяльності, музичних та фольклорних колективів національних меншин (серед яких 227 театрів і театральних труп, 338 танцювальних колективів, 343 хорових колективи, 258 музичних ансамблів), 20 російських театрів, а також театри, які ре­презентують угорську, польську та кримськотатарську культури.