Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина та його структура

Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізу­ється різними шляхами і способами з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб’єктами права (напри­клад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу: 1) загаль­ний або конституційний статус людини і громадянина; 2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо; 4) статус фізичних і юридичних осіб; 5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців; 6) галузеві правові стату­си (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус осо­би як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається на­самперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості стано­вища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військово­службовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робіт­ників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на кон­ституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, пе­редбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динаміч­ний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в про­цесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особ­ливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеці­альних статусів — багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського грома­дянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкрива­ється основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких де­тальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Кон­ституції України основних прав і свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, прин­ципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особ­ливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері від­носин особа — суспільство — держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв’язок су­спільства, держави і особи.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конститу­ційні обов’язки; 5) правові принципи; 6) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її на­родження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно- правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою від­різняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обі­ймати певні державні посади тощо. Права громадянина — це своєрід­не обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іно­земці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачу­вати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші — в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається цілою низкою чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства; б) ви­хідний або похідний характер належності людині цього права і свобо­ди; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормаль­ного функціонування суспільства, держави. Конституційні права і сво­боди є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які вста­новлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і гро­мадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно- правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, реалізують чи ні вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку, для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом на­лежності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалі­зації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод, основні фіксуються в Конститу­ції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки ці поняття означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» в основному слід розуміти як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розумін­ня поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реа­лізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність лю­дини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інсти­туцій (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місце­вого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для форму­лювання терміна «право» застосовується термін «свобода» (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські органі­зації (ст. 36)).

Конституція України містить вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості кожної людини і грома­дянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, кори­стуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і суспільних інтересах.

Конституційний обов’язок — це встановлена державою в інте­ресах суспільства і людини й закріплена в Конституції необхідність, що визначає кожному громадянину відповідний вид і міру належної поведінки.

Конституційні обов’язки встановлюються як із метою реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окре­мого громадянина. Їх, як і конституційні права і свободи, не слід від­ривати від цілей, вираженням яких є інтереси.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному ета­пі характеризується низкою ознак.

По-перше, створена сучасна законодавча база (Конституція Украї­ни, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).

По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і дер­жави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки «держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).

По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», а «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких людина не може бути приму­шена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція ви­ходить із того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 3 Кон­ституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися як найвища соціальна цінність.

§ 2. Тенденції конституційно-правового регулювання основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні характерними є такі тенденції: 1) роз­ширення каталога прав і свобод, закріплених на рівні Основного За­кону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) викладення прав і свобод в послідовності їх історичного зародження і розвитку; 4) орієнтація конституційно-правової регла­ментації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав лю­дини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і певне звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод.

Розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадяни­на є позитивною тенденцією, яка розвивається в руслі прагнення роз­вивати і зміцнювати Україну як демократичну, правову державу. На конституційному рівні в Основному Законі України 1996 р. гаранту­ється право на життя, право на повагу до гідності, неприпустимість позбавлення громадянства, право кожного, хто на законних підставах перебуває на території України на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, на сво­боду об’єднання в політичні партії і громадські організації, на підпри­ємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на достатній життє­вий рівень для себе і своєї сім’ї, на безпечне для життя і здоров’я дов­кілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, право національних меншин на навчання рідною мовою в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Новелізація конституційних норм про права і обов’язки громадян полягає в тому, що традиційні конституційні права і свободи людини і громадянина (на працю, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров’я тощо) в Конституції України набагато краще відпрацьовані передусім у юридично-технічному аспекті.

У Конституції України 1996 р., на відміну від Конституції УРСР 1978 р., розташовані в новому порядку основні права і свободи люди­ни і громадянина. Якщо в Основному Законі 1978 р. на першому місці були соціально-економічні права, то в чинному перше місце посідають права громадянські та політичні. Таким чином Конституція України 1996 р. закріпила права і свободи в тій послідовності, як вони заро­джувались історично. В епоху буржуазних революцій спочатку виникли громадянські й політичні права, тобто права першого покоління, а вже потім соціально-економічні — права другого покоління.

Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу лю­дини і громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в нормативно-правовому закріпленні основних прав і сво­бод особи не тільки в Україні та в інших країнах СНД, а й в усьому міжнародному співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права особи незалежно від країни перебування. Консти­туція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості, закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який уже є за­гальновизнаним у світовому співтоваристві і становить надбання світо­вого конституціоналізму. Права і свободи людини і громадянина ви­знаються і гарантуються в Україні згідно із загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права і відповідно до Конституції України. Найважливішими серед міжнародно-правових документів є Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950). Україна вступила до Ради Європи, підписав­ши при вступі Конвенцію 1950 року, що зобов’язує державу застосо­вувати її з позиції Європейського права в галузі прав людини. Важли­вою подією стало прийняття Верховною Радою України 23 лютого 2006 р. Закону України «Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського Суду з прав людини», відповідно до ст. 17 якого суди при розгляді справ мають застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У Конституції України 1996 р. спостерігається тенденція до по­силення гарантування основних громадянських і політичних прав і свобод особи і певне звуження гарантій соціально-економічних і культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина. Це пов’язано, з одно­го боку, з відходом від патерналістської функції держави, а з другого — з розумінням того, що держава не в змозі в повному обсязі гарантува­ти права людини в соціально-економічній сфері. В економічних, со­ціальних і культурних правах розкривається покликання соціальної правової держави. Держава не може і не повинна роздавати всім гро­мадянам матеріальні, соціальні й духовні блага, але повинна забезпе­чити право на гідне життя, достатній життєвий рівень. Для цього по­трібна зважена політика у сфері перерозподілу матеріальних благ із метою мінімізації різкого соціального розшарування за рівнем доходів, уникнення соціальних суперечностей. Із цього виходив український законодавець, закріпивши в ст. 13 Конституції положення про те, що власність зобов’язує і що вона не повинна використовуватися на шко­ду людині й суспільству, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки, а в ч. 8 ст. 41 Основного Закону підкреслюється, що вико­ристання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Соціально-економічні й культурні (духовні) права громадян Укра­їни невіддільні від особистих і політичних, оскільки всі права і свобо­ди взаємопов’язані і становлять єдиний правовий статус людини і громадянина. Водночас захищеність соціально-економічних прав, а відповідно і їх гарантованість не може бути такою ж, оскільки в су­спільстві з ринковою економікою механізм розподілу створених благ перебуває не лише в руках держави.

В Основному Законі (статті 55-64) уперше детально й чітко вста­новлюються юридичні гарантії прав особи. Гарантії — один із елемен­тів основ правового статусу людини і громадянина. Вони необхідні для правового статусу в цілому і для кожного його елемента. Але насам­перед гарантування потребують права і свободи громадян. Конституція України закріплює такі гарантії: захист прав людини і громадянина судом, право на відшкодування шкоди, на правову допомогу, непри­пустимість зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів, презумпція невинуватості тощо.

Звуження кола конституційних обов’язків пов’язано насамперед із новим розумінням співвідношення прав і обов’язків. Водночас каталог конституційних обов’язків новелізувався за рахунок встановлення нових, досі не закріплюваних обов’язків. Наприклад, у ній записано, що «кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і роз­мірах, встановлених законом» (ст. 67), шанувати державні символи України (ст. 65). Таким чином, звуження кола конституційно закріпле­них основних обов’язків у Конституції України 1996 року поєднано з процесом новелізації традиційних обов’язків і встановленням нових. Це діалектичний процес, який відповідає сучасному етапу державо­творення в Україні.

§ 3. Принципи конституційно-правового статусу особи

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в Україні є його принципи, тобто вихідні засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі і суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і сво­бод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжна­родному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність та за­гальнодоступність конституційних прав, свобод і обов’язків; 5) юри­дична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона на незаконне обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) гуманістична спря­мованість основ правового статусу особи;

Принцип належності людині основних прав і свобод від наро­дження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Кон­ституції України, згідно з якою «усі люди є вільні і рівні у своїй гід­ності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непо­рушними». Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість по­збавлення людини цих прав і свобод. Цьому служить і положення ч. 2 ст. 22 Конституції про те, що конституційні права і свободи гаранту­ються і не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Більше того, у ч. 1 ст. 22 Кон­ституції наголошується на тому, що права і свободи людини і грома­дянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними.

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні ви­могам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві проявляється в тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, які апробовані світовою практикою конституціоналізму. Крім того, ст. 9 Конституції встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України. У статті 55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися до захисту своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе зобов’язання не тільки перед міжнародним співтовари­ством, але й перед усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних зобов’язань, і з цією метою особа може як використову­вати національні механізми захисту, в тому числі можливості Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини, так і звертатися до міжнародних судових і несудових установ.

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтереса­ми інших осіб, держави і суспільства є одним із визначальних прин­ципів основ конституційного статусу особи в Україні. Він чітко закріп­лений у ст. 23 Конституції: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб’єктів пра­ва покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах життя. Вони надають людині свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначають межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиція­ми, визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного роз­витку, не може допустити, щоб індивідуалізм переростав у неповагу до інтересів інших людей, суспільства, держави.

Принцип загальності та загальнодоступності конституційних прав, свобод і обов’язків означає, по-перше, що закріплені в Консти­туції України права і обов’язки стосуються не окремих осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається будь-яка дис­кримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить із можливості реалізації його всіма. Обов’язки також несуть не окремі члени суспільства, а всі.

По-друге, загальнодоступність конституційних прав і свобод як принцип конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні права і свободи належать кожному громадянину України і він їх може в повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для володіння правами достатньо їх конституційного за­кріплення, а для користування — необхідні гарантії держави і активність самих громадян. Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності інших указаних у законі умов, має фактичну можли­вість користуватися правами і свободами і нести обов’язки.

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним із осно­воположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а ч. 1 ст. 21 проголошує: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». У статті 24 Конституції виокремлені три основних аспекти цього прин­ципу: а) рівність громадян у правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

Рівність усіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою є обов’язковими для всіх його адресатів; що суд рівною мірою є доступним для всіх і суд у своїй діяльності з розгляду спорів повинен керуватися тільки законом, а не якимись іншими підставами. У части­ні 2 ст. 24 Конституції наголошується на тому, що не може бути при­вілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, ре­лігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка чітко визначені в ч. 3 ст. 24 Конститу­ції України, яка встановлює, що така рівність забезпечується: а) надан­ням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим за­хистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитин­ства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагіт­ним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить важливі, оскільки для жінок в Україні досі реально не забезпечуються рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах, серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах розши­рення безробіття насамперед звільняють, як правило, жінок. Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

З 1 січня 2006 р. набув чинності Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Метою цього Закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовува­ти рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина виразно зафіксована в положенні ч. 2 ст. 3 Конституції України: права і свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком. Кабінет Міністрів України «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (п. 2 ст. 116 Конституції). Місцеві дер­жавні адміністрації на відповідній території забезпечують «законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян» (п. 2 ст. 119 Консти­туції). На прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх по­садовими та службовими особами (пп. 2, 5 ст. 121 Конституції).

Суб’єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава. її роль як гаранта випливає з перелічених та інших консти­туційних норм, особливо положень ст. 3 Конституції. Держава забез­печує захист прав і свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102 Конституції). Парламент України приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і громадянина, призначає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки державні інституції, а й недержавні: органи міс­цевого самоврядування, громадські об’єднання, насамперед профспіл­ки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, правозахисні орга­нізації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України як один із принципів конституційного статусу осо­би випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції Укра­їни, демократичних засад конституційного ладу. У загальному вигляді він закріплений у ч. 3 ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це положення доповнюється такою нормою Конституції: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома насе­лення у порядку, встановленому законом, є нечинними» (ч. 3 ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе в суспільстві, і її інтереси пов’язані з інтересами інших осіб. Тому у ст. 23 Конституції наголошується на тому, що людина не повинна порушувати права і свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливі, але лише за наявності підстав, визна­чених Конституцією України. Так, стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обме­жені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть діяти окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені стаття­ми 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у ч. 3 ст. 13 Конституції зафіксовано: «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»; у ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути застосовано лише як виняток із мотивів суспільної необхідності та за умови попередньо­го і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускаєть­ся лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України деталізується в ч. 7 ст. 41 Основного Закону таким чином: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особи найбільш чітко відбивається в конституційному положенні про те, що людина є найвищою соціальною цінністю. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності су­спільство. Соціальна справедливість є головною рисою гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу становить основу конституційно-правового статусу людини- громадянина. Положення ст. 3 Конституції України визначають гума­ністичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової си­стеми. Ідеї гуманізму знайшли юридичне втілення в чинній Конститу­ції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально- економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Про гуманістичну спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина свідчить також надання окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принци­пів, Конституція України і поточне законодавство передбачають си­стему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо). «Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (ч. 3 ст. 52). Головна мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб полягає в тому, щоб певною мірою вирівняти фактичну соціальну не­рівність громадян України, створити більш-менш рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти поки що не одна­кові їх житлові умови. У цьому досить яскраво виражений демокра­тичний потенціал Конституції України, конституційного законодавства в цілому.

§ 4. Покоління прав людини

Конституційні та інші права і свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну). Відповідно до цього вони структуруються за категоріями і найменуваннями.

Ці права розрізняють не тільки за сферами життєдіяльності, але й за часом їх виникнення. Звідси походить вислів «три покоління прав людини».

Перше покоління прав людини сягає витоків конституціоналізму. Воно виходило з традиційних ліберальних цінностей, які були сфор­мульовані в процесі буржуазних революцій, а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Йдеться про гро­мадянські й політичні права — право на свободу думки, совісті й ре­лігії, право кожного громадянина на участь у державних справах, право на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від необгрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом, із до­триманням усіх вимог справедливого розгляду справи, виборче право, свобода слова, друку і ряд інших. Ці права виражали так звану нега­тивну свободу: вони зобов’язували державу утримуватися від втручан­ня у сферу особистої свободи і забезпечувати умови для участі грома­дян у політичному житті країни. Вони не створюють матеріальних благ, а лише породжують обов’язок усіх утримуватися від порушення інте­ресів певного суб’єкта.

Друге покоління прав людини сформувалося в процесі боротьби народів за покращення свого економічного життя, підвищення куль­турного статусу. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необ­хідна організуюча діяльність держави щодо забезпечення цих прав. Перша чверть і особливо середина ХХ ст. характеризується широким запровадженням до конституцій соціально-економічних та соціально- культурних прав і свобод (право на працю, на освіту, на доступ до досягнень науки, культури). Права другого покоління були спрямовані на пом’якшення протистояння багатих і бідних. Так, Веймарська кон­ституція 1919 року закріпила можливість заробляти собі на життя працею, право на соціальне страхування по старості, у зв’язку з хво­робою. У статті 151 Конституції встановлювалося, що лад господар­ської діяльності повинен відповідати засадам справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини. Таким чином були закладені основи другого покоління прав людини. Досить широкий набір соціально-економічних прав був закріплений у Конституції СРСР 1936 року, хоча деякі з них як програмні були заявлені ще в Конститу­ції РСФСР 1918 року. І хоча соціальна захищеність у СРСР була незнач­ною, проте вона впливала на світову громадську думку, на ідею фор­мування прав людини другого покоління. Суттєве значення мало й побоювання соціальних вибухів і заворушень, які могли виникнути під впливом внутрішнього кризового стану економіки та суспільства.

Нормативне вираження в Загальній декларації прав людини 1948 року, у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культур­ні права 1966 року соціальних, економічний і культурних прав, насам­перед права на працю і на вільний вибір роботи, права на соціальне забезпечення, на відпочинок, на освіту, на захист материнства і дитин­ства, на участь у культурному житті суспільства, стало помітним кро­ком уперед у розвитку прав людини, у розширенні каталога цих прав, їх забезпеченні.

Права першого покоління за своєю природою значно відрізняють­ся від прав другого покоління. Це пов’язано з позицією держави щодо них. Права першого покоління в буржуазній політико-правовій думці кваліфікуються як негативні, тобто як право на захист від будь-якого втручання (у тому числі й з боку держави) до процесу реалізації гро­мадянських і політичних прав. Іншою є природа соціальних прав, для реалізації яких держава має регулювати економічні процеси та про­цеси розподілу. Завдання полягає в тому, щоб розробити соціальні програми і вести організаційну та господарську діяльність для реаль­ного забезпечення цих прав. Цілий ряд держав не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, мо­тивуючи свою позицію тим, що зазначені в цьому Пакті права не є суб’єктивними і не можуть бути захищені судом. Попри те, що така позиція має під собою певне підґрунтя, приєднання до Пакту все ж потребує від держави вдосконалення внутрішнього законодавства і узгодження відповідно до нього своєї діяльності. На початку ХХІ ст. більшість держав декларують соціальний характер. Це закономірність розвитку сучасних держав, яка знайшла втілення в низці конституцій зарубіжних держав — ФРН, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Туреч­чини. У статті 1 Конституції України наголошено на тому, що Україна є соціальною державою. Це означає, що вона визнає соціально- економічні і культурні (духовні) права і досить широко їх закріплює в Основному Законі України.

Поява третього покоління прав людини зумовлена загостренням у другій половині ХХ ст. глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш роз­винутих країн в епоху інформатизації. Звідси — такі права, як право на безпечне довкілля, право доступу до інформації. Особливість тре­тього покоління прав полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися спільно.

Це так звані солідарні права, тобто право на розвиток, на мир, на безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, а також право на комунікацію, яке пов’язане з концепцією нового міжнародного інфор­маційного порядку. Права третього покоління — це колективні права, а не права індивіда. Безумовно, окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов’язана не з її особистим статусом, а з її становищем як члена відповідної спільноти.

У Конституції України закріплені всі категорії і покоління прав людини. З прав третього покоління особливо слід наголосити на праві кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодуван­ня завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права в Україні в умовах несприятливих наслідків Чорнобильської трагедії має велике значення і пов’язана з чималими труднощами. Це є важли­вою функцією держави. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року записано, що Україна дбає про еколо­гічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого поколін­ня, що Україна має право на відшкодування збитків, заподіяних еколо­гії України органами СРСР. Згідно зі статтею 16 Конституції України, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастро­фи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

У літературі висловлюється думка щодо появи четвертого поколін­ня прав людини. Четверте покоління прав людини — це правова від­повідь на виклики XXI століття, коли йтиметься про виживання люд­ства як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшу кос­мічну соціалізацію людини. Часто виникнення проблеми четвертого покоління прав людини пов’язують із бурхливим розвитком науково- технічного прогресу, генної інженерії тощо.

§ 5. Права індивіда і колективні права

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть реалі­зовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально (ч. 1 ст. 43 Конституції), а право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ч. 1 ст. 44 Конституції) — тільки колективно. Лише колективно може бути реалізовано право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації (ч. 1 ст. 39 Конституції), об’єднуватися в політичні партії та громадські організації (ч. 1 ст. 36).

Індивідуальні і колективні права є тісно взаємопов’язаними, хоча вони й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв’язку є принцип: реаліза­ція колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. По­рушення природних прав людини деформує нормальний розвиток суспільства. Міжнародне співтовариство виробило принцип «людсько­го виміру», який в останній чверті ХХ ст. став орієнтиром у складних і суперечливих процесах, що мають місце і сьогодні у світі.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асо­ціацій) не є природним, оскільки вони формуються в міру становлен­ня інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визна­чаються цілями й інтересами колективних утворень. Які б не були різноманітні ці права, їх правомірність повинна визначатися людським виміром — правами індивіда. Колективні права не повинні ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої людини, а отже, меті, що об’єднує таку спільноту, є актуальними і протиправ­ними. У сучасному світі не завжди є змога чітко поєднати індивідуаль­ні й колективні права. Таким чином, суперечності, які виникають між правами людини, правами держави, народу, нації, національних мен­шин, малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких кожна зі сторін висуває свої аргументи справедливості та за­конності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що тлума­чаться на свою користь, відстоюючи право на самовизначення.

§ 6. Система конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи і обов’язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляєть­ся через класифікацію на основі різних критеріїв. Класифікація — один із важливих прийомів аналітичного способу вивчення державно- правових явищ. Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі таких критеріїв.

1.  За суб’єктами вони поділяються на права і свободи людини та права і свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, аніж у тих осіб, які не є громадянами.

2. За видом суб’єкта вони поділяються на індивідуальні й колективні.

3.  За генезою — на природні і похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах).

4.  За характером утворення — на основні (конституційні) і допов­нюючі (конкретизуючі).

5.  За черговістю їх включення до конституцій — на права першого, другого та третього поколінь.

6. За ступенем їх абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають обмеженню.

7.  За змістом — на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні.

Найбільш поширеним у юридичній літературі критерієм класифі­кації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Тому за основу аналізу конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав і свобод, тобто їх поділ за змістом.

§ 7. Особисті права і свободи

Особисті (громадянські) права і свободи становлять основу право­вого статусу особи, покликані забезпечити свободу й автономію інди­віда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. До них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недо­торканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; свободу пересування, вільний вибір міс­ця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і ві­росповідання (статті 27-35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід’ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення в разі смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так чи інакше об’єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний за­хист, охорону здоров’я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров’я довкілля є лише додатковими інструментами, що забезпе­чують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов’язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими ак­тами з прав людини. Вперше в нашій державі це право було закріпле­не в ст. 27 Конституції України 1996 року, яка передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов’язок захищати права особи від протиправних посягань. Разом з тим ч. 3 ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накла­дений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду покарання, як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя на­лежить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людини є невід’ємною ознакою ци­вілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У статті 21 Конституції України наголошується на тому, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ніхто не може бути під­даний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її віль­ної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов’язком посадовців та всіх інших осіб. Положення ч. 3 ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про грома­дянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важли­ве значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вар­тою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це право послідовно проголо­шується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав лю­дини 1948 року (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і полі­тичні права 1966 року (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і осно­вних свобод 1950 року (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України, тримання під вартою в разі нагальної необхідності може за­стосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдеся­ти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рі­шення про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи за­тримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов’язані ознайомити заарештованого чи затриманого з моти­вами арешту або затримання, а також із його відповідними правами.

Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житла означає, що не допус­кається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, прове­дення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів’я «Мій дім — моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити у своєму домі все те, що забажає. У невідкладних випадках, пов’язаних із уря­туванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встанов­лений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, перед­бачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одер­жати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, ви­значених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України нада­ється право знайомитися в органах державної влади, органах місцево­го самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Сут­тєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Уперше в Конституції України 1996 року закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на тери­торії України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водно­час поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересу­вання і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, у яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військо­ві поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазна­ченого права регламентується законами «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року та «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян Украї­ни» від 21 січня 1994 року.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом з огляду на: а) інтереси національної безпеки, територіальну цілісність; б) забезпечення громадського по­рядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання роз­голошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авто­ритету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Між­народному пакту про громадянські та політичні права (статті 18, 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності на­селення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Право на сво­боду світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації». Згідно з частиною 4 ст. 35 Конституції, ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтерна­тивною (невійськовою) службою.

§ 8. Політичні права і свободи

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Ці права і свободи пов’язані з участю в суспільному житті, в управ­лінні державою. В Україні політичні права належать переважно гро­мадянам, хоча деяким з них (наприклад, свобода об’єднуватися в не- політичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватися також іноземці та особи без громадянства. Громадяни, що асоційовані як народ, реалізовують владу, а громадянин як індивід бере участь у реалізації державної вла­ди. Стосовно політичних прав правосуб’єктність у повному обсязі настає з вісімнадцяти років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Напри­клад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об’єднання в по­літичні партії та громадські організації, яке одноосібно здійснити не­можливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбаче­ні в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року й Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року та інших міжнародно-правових актах.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих ре­ферендумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (статті 36-40 Консти­туції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Суверенітет Українського народу — це найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію він отримує через реалізацію кожним громадя­нином своєї волі в політичному житті країни. Найбільш узагальненим, таким, що інтегрує всі інші політичні права і свободи, є право громадян брати участь в управлінні державними справами, яке розкривається через сукупність права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права вільного доступу до державної служби, служби в органах місцевого самовря­дування, через діяльність народних депутатів України. Народ безпо­середньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засіда­телів і присяжних. Право кожного громадянина брати участь в управ­лінні справами держави — важлива ознака демократизму держави. Це важливий принцип взаємовідносин між державою і її громадянами. Поточне законодавство України про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми детально регламентує ці права громадян.

Правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлін­ні справами держави, є закріплене право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захис­ту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соці­альних, культурних та інших інтересів. Об’єднання громадян сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких об’єднань відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об’єднання громадян рівні перед законом. Конституція України (ст. 37) забороняє утворення і ді­яльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніте­ту і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на роз­палювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги відповідають світовим конституційним стандартам взаємо­відносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об’єднань громадян може відбуватися лише в судовому порядку.

Порядок утворення та діяльності політичних партій і громадських організацій регулюється Законами України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року та «Про політичні партії в Україні» від 5 квіт­ня 2001 року.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації означає можливість збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації із суспільно значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нор­мам міжнародного права, зокрема Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 11). Про проведення таких заходів їх організа­тори мають завчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцево­го самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громад­ського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Конституційні норми мають загальний характер. Тому є необхід­ність у прийнятті закону, який би детально врегулював питання щодо права на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, оскільки Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 лип­ня 1988 р. хоч і не відмінений, проте морально і юридично застарів. Важливе значення для реалізації цих прав мало прийняття Конститу­ційним Судом України 19 квітня 2001 р. рішення у справі щодо за­вчасного сповіщення про мирні збори, в якому він дав офіційне тлума­чення ч. 1 ст. 39 Конституції України. На думку Конституційного Суду, організатори мирних зібрань повинні сповістити місцеві органи влади про проведення таких заходів у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Тривалість строків завчасного сповіщення має бути в розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого ст. 39 Кон­ституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, по­ходів і демонстрацій.

Право на звернення означає можливість направляти індивідуаль­ні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрун­товану відповідь у встановлений законом термін. Закріплення цього права є проявом демократичності нашої держави і відповідає загально­визнаним міжнародним стандартам. У Законі України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року детально регламентуються питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення, під яким розуміють викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Звернення повинні розглядатись і ви­рішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, що не по­требують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування грома­дян, що подали звернення, законодавством України передбачається юридична відповідальність.

§ 9. Економічні, соціальні і культурні права

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов ’язані з діяльністю людини в економічній сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завда­ної порушенням цього права шкоди; право на освіту; свобода літера­турної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (статті 41-54 Конституції України). Усі ці права і свободи є взаємопов’язаними.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власні­стю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власні­стю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності на- бувається в порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права дер­жавної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в ч. 4 ст. 41 Кон­ституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але мож­ливе й примусове відчуження об’єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхід­ності і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчу­ження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіс­кація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, забезпечується з боку держави захистом конкуренції. Відповідно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, не­правомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом. Держава повинна за­хищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю й безпеч­ністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності гро­мадських організацій споживачів. Законом обмежується підприємниць­ка діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право користуватися об’єктами публічної власності. Для задо­волення своїх потреб громадяни можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об’єктів загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю визначається як можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Уперше на рівні Конституції України встановлюється, що використан­ня примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважаєть­ся примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. У Конституції містяться такі принципові положен­ня, що стосуються здійснення права на працю: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, що не нижча від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповно­літніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Право на страйк уперше передбачено Конституцією України. Ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політич­ні вимоги. Порядок здійснення права на страйк встановлюється зако­ном із урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страй­ку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здійснен­ня конституційного права на страйк визначаються Законом України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості для захисту своїх економічних і соціальних інтересів вичерпано. Законом встановлюються також гарантії працівників під час страйку, випадки, коли забороняється проведення страйків та ви­знання страйків незаконними.

Право на відпочинок забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, ско­роченої тривалості роботи в нічний час. Відповідно до Конституції України, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші гарантії права на від­починок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист включає право на забезпечення гро­мадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Конституція України (ч. 2 ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов’язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за не­працездатними. Пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло означає, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцево­го самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відпо­відно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово по­збавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш детально це право врегульовано в Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне з найважливіших соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено в Основному Законі. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця норма відповідає положенням ст. 11 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його роди­ни. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конститу­ційного права кожній людині.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне стра­хування забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і до­ступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Держава зобов’язана сприяти розвитку лікуваль­них закладів усіх форм власності. Існуюча мережа державних і кому­нальних медичних закладів не може бути скорочена. Держава зобов’язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно- епідеміологічне благополуччя. Більш детально відносини, пов’язані з охороною здоров’я, регулюються Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Законом України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Важливим для гарантування права на безоплатність медичної допо­моги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я є Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. про офіційне тлума­чення ч. 3 ст. 49 (справа про безоплатну медичну допомогу), за яким по­ложення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних за­кладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що в цих закладах медична допомога надається всім грома­дянам незалежно від обсягу та без попереднього, поточного або наступ­ного їх розрахунку за надання такої допомоги. Порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі в дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекре­чена. У статті 16 Конституції встановлено, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівно­ваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської ката­строфи, збереження генофонду Українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на життя, на охорону здоров’я й визнається світовим співтовариством як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту гарантується, передусім, обов’язком держави за­безпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на кон­курсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через на­ціональні культурні товариства. Право на освіту більш детально регла­ментується законами «Про освіту» від 23 травня 1991 р., «Про до­шкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року.

Громадянам України гарантується свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права. Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Тому ніхто не може використову­вати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, встановлени­ми законом. Держава зобов’язана сприяти розвиткові науки, встанов­ленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Куль­турна спадщина охороняється законом. При цьому держава повинна забезпечувати збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, здійснювати заходи щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами. Більш детально ці права регла­ментуються законами «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.

§ 10. Конституційно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців в Україні

Конституція України встановила, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користують­ся тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Їм може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Більш детально правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців регламентується законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р., «Про біженців» від 21 червня 2001 р., «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. Закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначає правове становище іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов’язаних із їх в’їздом в Україну або виїздом з України. Закон «Про біженців» визначає правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлює державні гарантії захисту біженців. Закон «Про імміграцію» визначає умови і по­рядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства.

Іноземцем визнається особа, яка перебуває у громадянстві іншої держави і не є громадянином держави перебування.

Біженець — це особа, яка не є громадянином України і, внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (під­данства), належності до певної соціальної групи або політичних пере­конань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності й не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає корис­туватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни до свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає поверну­тися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус іноземця в будь-якій країні є своєрідний, оскільки складається з таких двох елементів: правового статусу громадянина своєї держави (або статусу особи без громадянства в країні його по­стійного проживання) і правового статусу іноземця. Іноземець, пере­буваючи за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв’язок, правовий статус своєї держави, підкоряється її законам, користується її піклуванням і захистом. Водночас іноземець та особа без громадян­ства підпадає під дію суверенної влади держави, на території якої пере­буває, тобто підпадає під її юрисдикцію, повинен додержуватися Кон­ституції і законів країни перебування.

Іноземці та особи без громадянства в Україні перебувають на на­ціональному правовому режимі, тобто володіють тими ж правами і обов’язками, що і громадяни України, але за певними винятками. Вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціально­го і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Визна­чено, що коли іноземною державою встановлено обмеження щодо реа­лізації прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів може при­йняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України, тобто вступає в дію принцип взаємності. Рішення може бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято. Безумовно, здійснення іноземця­ми та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завда­вати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і закон­ним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Відповідно вони зобов’язані поважати й дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Згідно із законодавством, іноземці можуть у встановленому по­рядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для праце­влаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Відповідно до Закону України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р., дозвіл на імміграцію надається в межах квоти іммі­грації. Іноземці, які іммігрували на постійне місце проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Укра­їні інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підпри­ємницької діяльності, передбаченими законодавством України, і при цьому вони мають такі самі права й обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України. Іноземці мають право на працю, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на освіту, на користування досягненнями культури, на участь в об ’ єднаннях громадян, на пересування по території України і вибір місця прожи­вання. Іноземці мають рівні з громадянами України права і обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах. Їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручан­ня в особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних роз­мов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадя­нами України. Вони мають право на звернення до суду та інших дер­жавних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземні громадяни як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.

Однак іноземці не можуть бути членами політичних партій Украї­ни, не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах. На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших вій­ськових формуваннях, створених відповідно до законодавства України. Іноземці сплачують податки і збори відповідно до законодавства Укра­їни та міжнародних договорів України.

Закон регулює порядок в’їзду і виїзду з території України іноземців та осіб без громадянства. Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дій­сними національними паспортами або документами, які їх заміняють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку в’їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Визначаються також підстави для заборони їх в’їзду в Україну та виїзду за її межі.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопору­шення, несуть відповідальність на загальних підставах. До них також може бути застосовано скорочення терміну тимчасового перебування в Україні, а також видворення за межі території України. Положення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства» не стосуються встановлених законодавством України і міжна­родними договорами України привілеїв та імунітетів, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам кон­сульських установ іноземних держав в Україні.

Окрему групу іноземців та осіб без громадянства становлять за­кордонні українці, яким наданий особливий (спеціальний) вид право­вого статусу іноземця.

Закордонний українець — це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України (українське етнічне похо­дження — це належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження). Основними особливостями, які відрізняють сьогодні правовий статус закордонного українця від правового статусу іноземців та осіб без громадянства, є порядок в’їзду і перебування на території України, а також процедура спрощеної імміграції в Україну.

Так, відповідно до Закону «Про правовий статус закордонних укра­їнців» від 4 березня 2004 року, останні мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без подання відповідного запрошення терміном на п’ять років на основі посвідчен­ня закордонного українця, якщо закордонний українець є громадяни­ном держави, з якою Україна має візовий режим.

Крім того, закордонний українець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умови одержання в установленому порядку рішення на імміграцію для постійного проживання поза межами квот на імміграцію. Це правило поширюється не тільки особисто на за­кордонного українця, а й на подружжя та його дітей у разі їх спільно­го в’їзду та перебування на території України. Зазначене положення певною мірою полегшує імміграцію в Україну етнічних українців, які отримали статус закордонного українця, оскільки квоти на імміграцію в Україну в цілому не є високими.

Закон України «Про біженців» установив, що біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека, через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної со­ціальної групи або політичні переконання. Біженець також не може бути висланий чи примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з якої він може бути ви­сланий чи примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, грома­дянство (підданство), належність до певної соціальної групи чи полі­тичні переконання. Ці положення не поширюються на біженця, засу­дженого в Україні за вчинення тяжкого злочину. Україна сприяє збере­женню єдності сімей біженців. Члени сім’ї особи, якій надано в Укра­їні статус біженця, мають право з метою возз’єднання сім’ї в’їхати в Україну і набути статус біженця.

У Законі регламентується порядок надання, втрати і позбавлення статусу біженця. Так, особи, які мають намір набути статус біженця і перетнули державний кордон України в порядку, встановленому за­конодавством України, повинні протягом п’яти днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця. Якщо такі особи намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, то вони протягом трьох робочих днів повинні звернутися до відповідного органу мігра­ційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця. Статус біженця не надається особі: а) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких зло­чинів; б) яка вчинила тяжкі злочини проти миру, військовий злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено в міжнародному праві; в) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам ООН; г) яка до прибуття в Україну вже була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; ґ) яка до прибуття в Україну з на­міром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, яка подається до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування за­явника. Причому заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву й заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмо­вого висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву.

Особа може, згідно із Законом «Про біженців», втратити статус біженця або бути його позбавленою. Статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності; набула громадянство України або набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користуєть­ся її захистом; добровільно повернулася до країни, яку вона залишила, тощо. Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення докумен­тів для розв’язання питання щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу, про­живання в родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або ко­ристування житлом у пункті тимчасового розміщення біженців, на правову допомогу. Ті особи, яким уже наданий статус біженця в Укра­їні, є іноземцями чи особами без громадянства, і вони користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на: пересування, вільне залишення території України, за винятком обме­жень, установлених законом, на працю, підприємницьку діяльність, на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, відпо­чинок, освіту, свободу світогляду і віросповідання, на звернення за захистом до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на право­ву допомогу тощо. Особа, якій надано статус біженця в Україні, має відповідні обов’язки.

§ 11. Обмеження прав людини і громадянина. Права людини в умовах надзвичайного стану

Відповідно до частини 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та за­безпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загаль­ного добробуту в демократичному суспільстві»^[1]. Конституція України, виходячи з міжнародно-правових документів, встановила обмеження щодо реалізації деяких прав і свобод людини і громадянина. Так, пра­во вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію обмежується законом в інтересах національної безпеки, територі­альної цілісності або громадського порядку з метою запобігання за­ворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню ін­формації, яка одержана конфіденційно, або для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежено за­коном лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей (ст. 35). На таких самих підставах може бути обмежено право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36). Консти­туційно встановлюються обмеження щодо права на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39) тощо. Всі ці обмеження обґрун­товані необхідністю забезпечення охорони конституційного ладу, наці­ональної безпеки, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні пра­ва і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного або над­звичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути об­межені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції. Йдеться про право на: рівність громадян перед законом; громадянство і його зміну; життя; повагу до гідності людини; свободу та недоторканність; звернення до органів державної влади; житло; шлюб; рівність дітей у їх правах; за­хист прав і свобод; відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди; знання своїх прав і обов’язків; незворотність дії законів та інших нормативних актів; правову допомогу; необов’язковість виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів; неможливість подвійного притягнення до юридичної відповідальності; те, щоб вва­жатися невинуватим у вчиненні злочину, доки вину не буде доведено в законному порядку; відмову давати свідчення щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.

Перелік цих прав корелюється з положеннями Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права, відображає прагнення захисти­ти ті права і свободи, які мають забезпечуватися за будь-яких обставин, у тому числі при введенні надзвичайного або воєнного стану.

Обмеження прав людини і громадянина можливі в умовах введен­ня на всій території України або в окремих її частинах надзвичайного стану.

Згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій тех­ногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров ’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого само­врядування, відповідно до Закону, повноважень, які необхідні для від­вернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормаль­ного функціонування національної економіки, органів державної влади і місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою обмеження в здійсненні кон­ституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я насе­лення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану можуть бути запроваджуватися такі заходи: а) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пере­сування на території, де вводиться надзвичайний стан; б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; в) посилення охорони громад­ського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населен­ня та народного господарства; г) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом; ґ) заборона страйків. Крім того, додатково можуть здійснюватися такі заходи, як: 1) запровадження комендантської години, тобто заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби; 2) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках і прове­дення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу й вантажів, службових приміщень та житла громадян; 3) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв; 4) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів; 5) заборо­на виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; 6) особливі правила користування зв’язком та передачі інформації через комп’ютерні мережі тощо. У стат­ті 17 Закону також встановлюються додаткові заходи режиму надзви­чайного стану у зв’язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру.

Водночас в умовах як воєнного, так і надзвичайного стану органи державної влади повинні діяти в межах Конституції і законів України. Перевищення посадовими особами своїх повноважень, у тому числі щодо гарантій прав людини і громадянина, які встановлені законом, тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством. У цей період законом забороняється: зміна Конституції України, Кон­ституції Автономної Республіки Крим; виборчих законів: проведення виборів Президента України, виборів до Верховної Ради України, Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого само­врядування, всеукраїнських та місцевих референдумів; обмеження повноважень народних депутатів України. На період дії надзвичайно­го стану продовжується, у разі закінчення, строк повноважень парла­менту України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, пред­ставницьких органів місцевого самоврядування. Уведення надзвичай­ного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстоко­го чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покаран­ня, для будь-яких обмежень права на життя, свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права і законами України.

Україна, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, при введенні надзвичайного стану негайно після його введення повідомляє через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і гро­мадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про мету цих відхилень і причин прийняття такого рішення. У повідо­мленні зазначається також термін, на який уводяться відхилення від зобов’язань, передбачених цим Пактом.

§ 12. Гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні гарантії — це передбачені Основним Законом України умови, засоби, методи і механізми, що забезпечують реаліза­цію конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії конституційних прав, свобод і обов’язків людини і грома­дянина поділяються на загальні (економічні, політичні, ідеологічні) та юридичні.

До основних економічних гарантій належать розвиток економічної системи, свобода підприємницької та господарської діяльності, еконо­мічна багатоманітність, соціальна спрямованість економіки тощо.

Політичні гарантії — це політика держави, яка спрямована на створення умов для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика Української держави найбільш чітко виражена в положенні ч. 2 ст. 3 Конституції, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність.

До ідеологічних гарантій слід віднести ідеологічну багатоманіт­ність суспільного життя, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборону цензури.

Юридичні гарантії втілюються в таких конституційних положеннях: права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконни­ми рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійснен­ні ними своїх повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст. 57); закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58); кожен має право на правову допомогу (ст. 59); ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні роз­порядження чи накази (ст. 60); ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення (ст. 61); особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде до­ведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62); особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких ви­значається законом (ст. 63).

Гарантії конституційних прав і свобод містяться не тільки в статтях Конституції, а також в нормах галузевого законодавства.

Частина 4 ст. 55 Конституції України встановила, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захис­ту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­родних судових установ чи до відповідних органів міжнародних орга­нізацій, членом або учасником яких є Україна. Право на самозахист встановлено в ч. 5 ст. 55 Конституції, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Органами, на які покладені повноваження щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, є Президент України, Кабінет Міністрів, Уповноважений Верховної Ради по правам людини, органи прокуратури, Конституційний Суд України, місцеві державні адміні­страції. Так, згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції, Президент України є гарантом прав і свобод людини і громадянина, відповідно до п. 2 ст. 116 Конституції, Кабінет Міністрів «вживає заходів щодо забез­печення прав і свобод людини і громадянина». Одним із повноважень прокуратури України є представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом, та нагляд за додержанням прав і сво­бод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань орга­нами виконавчої влади і місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (п. 2, 5 ст. 121 Конституції України).

Суттєвою гарантією прав і свобод є допомога професійного захис­ника (адвоката) в кримінальному, цивільному і адміністративному процесі.

До гарантій прав і свобод належить також юридична відповідаль­ність за їх порушення. Мається на увазі відповідальність насамперед органів держави та їх посадовців.

Сприяти реалізації конституційних прав і свобод особи мають та­кож органи місцевого самоврядування, однак їх матеріально-фінансові можливості все ще залишаються недостатніми.

§ 13. Конституційні обов’язки людини і громадянина

Обов’язки — складова частина правового статусу особи. Вони пов’язані з правами і свободами людини і громадянина, і цим можна пояснити ту обставину, що обов’язки закріплені в розділі ІІ Конститу­ції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Важко уявити людину, яка має тільки обов’язки, як неможливим є й права особи без обов’язків. Конституційні обов’язки законодавцем встановлюються для забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв обов’язків.

Конституція України виходить із принципу рівності обов’язків, який означає, що жоден громадянин не повинен звільнятись або ухи­лятися від обов’язків, вони рівномірно мають поширюватися на всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства. Однак деякі обов’язки на останні дві категорії осіб не поширюються (зокрема, захист Віт­чизни).

Поява в Конституції України нових основних обов’язків громадян, самостійна цінність конституційних обов’язків (поряд із суб’єктивними правами) у регулюванні суспільних відносин як елемента конститу­ційного статусу людини і громадянина уможливлює їх самостійну класифікацію. У літературі конституційні обов’язки людини і грома­дянина класифікують за різними критеріями: 1) за характером зв’язку особи і держави — обов’язки людини і обов’язки громадянина; 2) за основними сферами життєдіяльності особи — особисті, політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні; 3) за способом закріплен­ня — а) прямо закріплені в Конституції України; б) що випливають із тлумачення положень Основного Закону; 4) за функціональною спря­мованістю (дією) — а) дія яких спрямована на охорону й захист кон­ституційного ладу України та його основ; б) що спрямовані на забез­печення законності і правопорядку в державі; в) що спрямовані на розвиток економічної системи, на забезпечення екологічної безпеки країни; 5) за їх адресатами (дестинаторами) — обов’язки щодо:

а) держави; б) суспільства, інших людей, своїх близьких; в) себе; 6) за характером здійснення — а) реалізуються в конкретних правовідноси­нах; б) здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах; 7) за формою здійснення — індивідуальні і колективні; 8) за часом реалізації — постійні й тимчасові; 9) за характером забезпечення — обов’язки, для здійснення яких із боку держави: а) вимагається ство­рення певних матеріальних благ, правозастосовна діяльність; б) не вимагається особливої активності, достатньо підтримання громадсько­го порядку й законності. Вважаємо доцільним коротко охарактеризу­вати конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні.

Обов’язок додержуватися Конституції України і законів Укра­їни є одним із найважливіших обов’язків людини і громадянина. Він передбачений ст. 68 Основного Закону і стосується всіх осіб, які пере­бувають на території України. Цей конституційний обов’язок не об­межується виконанням тільки Конституції і законів, а означає, що кожний повинен додержуватися і підзаконних актів, актів органів міс­цевого самоврядування. Йдеться про дотримання принципу законності. У Конституції містяться заборонні норми у вигляді заборони для гро­мадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 Конституції передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об’єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію неза­лежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України забороняєть­ся створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Обов’язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи встановлений ст. 65 Конституції України. Більш детально обов’язок захисту Вітчиз­ни врегульовано Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження військової служби встановлений Законом Укра­їни «Про загальний військовий обов’язок та військову службу» від 25 березня 1992 року. Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову службу. У цих та інших установлених законом випад­ках громадяни України мають право на заміну військової служби аль­тернативною громадянською службою, порядок проходження якої врегульовано Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». Військова служба є почесним обов’язком кожного громадя­нина. Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби встанов­лена кримінальна відповідальність.

Шанування державних символів уперше закріплюється як кон­ституційний обов’язок громадян України. Державні символи — прояв суверенітету нашої держави, і тому вони підлягають особливій охоро­ні з її боку.

Обов’язок не заподіювати шкоду природі і відшкодовувати за­вдані їй збитки встановлений ст. 66 Конституції України. Збереження навколишнього середовища визнається світовою спільнотою як основ­не завдання і обов’язок не тільки кожної держави, а й кожної людини планети. Екологічні обов’язки громадян України деталізовані в по­точному законодавстві, зокрема в Законі України «Про охорону нав­колишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. Проблема охорони цього середовища в Україні після катастрофи на Чорнобиль­ській АЕС є досить важливою. У зв’язку з цим у ст. 16 Конституції України закріплено, що забезпечення екологічної безпеки і підтриман­ня екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Обов’язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального при­родокористування й охорони навколишнього середовища — це завдан­ня не тільки державних інституцій, а й кожного громадянина.

Обов’язок охороняти культурну спадщину, що передбачений ст. 66 Конституції України, спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей Українського народу, його історичних надбань.

Порядок здійснення цього обов’язку врегульовано Основами законо­давства України про культуру, законами «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., «Про вивезення, ввезення та повер­нення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 року.

Обов’язок набуття повної загальної середньої освіти, встанов­лений ст. 53 Конституції України, означає обов’язок кожного мати таку освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчаль­них закладах. Загальна середня освіта є обов’язковою основною скла­довою безперервної освіти. її набуття спрямоване на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегра- тивності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демокра­тії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи, що закріплений у ст. 68 Конституції України, є важ­ливою умовою свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом забезпечення правопорядку. Повага до прав інших осіб потребує високої правосвідомості громадян. Реалізація своїх прав за рахунок інших є одночасно порушенням як норм права, так і моралі. Додержання цього конституційного обов’язку мінімізує конфлікти між людьми або навіть унеможливлює їх.

Обов’язок піклування про дітей та непрацездатних батьків передбачено ст. 51 Конституції України. Батьки зобов’язані утримува­ти дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Цей обов’язок громадян відображає особисту відповідальність кожної людини за долю своїх батьків і дітей, коли вони вже або ще не в змозі забезпечити свої життєві потреби. Більш детально ці питання регламентуються Сімейним кодексом Укра­їни та нормами поточного законодавства.

Обов’язок сплати податків і зборів вперше в Україні закріплю­ється на конституційному рівні (ст. 67). Конституція зобов’язує кож­ного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Платниками податків є юридичні та фізичні особи, на яких, згідно із законами України, покладено обов’язок сплачувати податки. Громадяни сплачують податок зі своїх доходів відповідно до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 року та інших нормативно-правових актів.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття «конституційно-правовий статус людини і громадянина» і розкрийте його струк­туру.

2. Назвіть характерні риси сучасного конституційно- правового статусу особи в Україні.

3. Які є тенденції конституційно-правового регулювання основних прав, свобод і обов’язків людини і громадя­нина в Україні?

4. Які є принципи конституційно-правового статусу осо­би? Дайте їх характеристику.

5. Охарактеризуйте покоління прав людини.

6. Розкрийте основні особисті права і свободи людини і громадянина.

7. У чому полягає специфіка основних політичних прав громадян?

8. Проаналізуйте основні економічні, соціальні і культур­ні права людини і громадянина.

9. У чому полягає специфіка конституційно-правового статусу іноземців і біженців в Україні?

10. Які обмеження прав людини і громадянина можуть бути в умовах надзвичайного стану?

11. Охарактеризуйте гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина.

12. Назвіть основні обов’язки людини і громадянина.

^[1] Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. — К., 1992. — С. 23-24.