Розділ 3 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття конституції. Види класифікацій

У перекладі з англійської мови слово «конституція» означає «устрій», з латинської — «затверджую, установлюю». Цей термін відо­мий ще із часів Римської імперії та періоду феодалізму (наприклад, Павійська Конституція Священної Римської імперії німецької нації 1037 р.), однак у власному розумінні цього слова зазначені акти таки­ми не були і не могли бути. З середніх віків залишились історичні пам’ятки — хартії, декларації та інші акти, які стали підґрунтям для майбутніх конституцій. Вони увійшли в історію саме тому, що відпо­відали потребам суспільного життя в конституційних формах правлін­ня, і насамперед обмежували владу монархів, закріплювали засади рівності прав особи.

У вітчизняному правознавстві під Конституцією розуміють основ­ний закон держави, який відображає волю народу і в його інтересах закріплює найбільш важливі засади суспільного ладу і державної ор­ганізації країни. Як головний закон Конституція являє собою єдиний законодавчий акт, що встановлює принципи організації і функціону­вання представницьких органів держави, основні права і свободи людини і громадянина, територіальний устрій, форму правління, міс­цеве самоврядування тощо. У цьому розумінні конституція як особли­вий законодавчий акт в правовій системі держави з’явилася у зв’язку з приходом до влади буржуазії. Поява конституцій — це результат дов­готривалої боротьби між прихильниками феодалізму та буржуазією. Ухвалення конституцій започаткувало створення такого механізму державної влади, який давав змогу управляти суспільними відносина­ми від імені народу. Водночас у перших конституціях були закріплені права і свободи громадян, які ще й дотепер є досить демократичними. Першою Конституцією у світі стала Конституція США 1787 року, а на європейському континенті — конституції Франції і Польщі, які були прийняті їх парламентами в 1791 році.

Необхідність прийняття конституцій була зумовлена й тим, що в дер­жаві значно розширився комплекс суспільних відносин, які підлягали правовому регулюванню. Кількість нормативних актів постійно зростала. У цій ситуації перші конституції були «орієнтиром», без яких неможливо було забезпечити виконання законів великою кількістю людей, які не зна­ли і не могли знати всіх законів держави. І вихід тут був знайдений у тому, що в досить зрозумілий, доступний і всім відомий Закон були зібрані основні правила і принципи суспільного життя й доведені до широкого загалу. Крім того, прийняття конституцій частково було зумовлено й тим, що буржуазні держави досить часто хотіли заручитися союзниками (на­приклад, у торгівлі) і продемонструвати перед ними найвигідніші сторони своєї внутрішньої й зовнішньої політики. Тому конституції виступали своєрідною «візитною карткою» держави, її «паспортом».

Таким чином, конституції з’явилися в державах буржуазного типу у зв’язку з необхідністю проголошення й гарантування прав і свобод особи, для забезпечення правових засад буржуазного правопорядку, закріплення позицій держав у міжнародних відносинах.

Термін «конституція» має матеріальне і формальне значення. У ма­теріальному значенні конституція являє собою писаний акт, який вста­новлює засади суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, засади організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку, столицю, основні права і свободи людини і громадянина тощо.

У формальному значенні конституція — це закон, який має найви­щу юридичну силу порівняно з іншими законами. Конституція — це закон законів. Вона не може бути змінена звичайним законом, і вне­сення змін до неї потребує відповідних змін тих законів і підзаконних актів, що діяли на той час.

Від існуючих у державі численних законів Конституція відрізня­ється тим, що вона є головним джерелом конституційного права, у якому в систематизованій формі закріплені найважливіші правові норми держави і який стоїть над усіма іншими законами через значення норм, правил, що в ній містяться, і особливих гарантій їх реалізації. На від­міну від інших галузевих законів, Конституція регулює надзвичайно широке коло суспільних відносин, які охоплюються терміном «дер­жавний устрій».

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної вла­ди і місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, те­риторіального устрою держави.

Соціально-політична сутність Конституції України полягає в тому, що вона являє собою суспільний договір, де знайшли закріплення по­літичні інтереси найрізноманітніших соціальних груп населення. Вона відображає баланс інтересів суспільства.

Конституція України регулює досить широке коло суспільно- політичних відносин. Об’єктом такого регулювання є: засади народо­владдя, конституційного ладу, принципи формування владних структур, народний і національний суверенітет; основні права і свободи, обов’язки людини і громадянина; державні символи України; засади взаємодії державних та недержавних інституцій; територіальний устрій України; засади взаємовідносин центральних і місцевих органів України, Авто­номної Республіки Крим; зовнішньополітичні аспекти діяльності України; форми безпосередньої демократії — вибори, референдум тощо; статус, принципи формування і діяльності, засади взаємовідно­син і взаємодії Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; правовий статус місцевого самоврядування і його органів; статус і основи діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в державі.

Важливе значення має форма Конституції, на яку безпосередньо впливає її зміст. Форма Конституції — це спосіб організації закріпле­ного в ній нормативного матеріалу. Конституція має внутрішню і зов­нішню форми, тобто систему і структуру. Система Конституції — це зумовлена змістом об’єкта конституційного регулювання організація норм, яка створюється законодавцем з урахуванням вимог національ­них традицій і законодавчої техніки. Вона виражає послідовність роз­міщення преамбули, розділів, статей у тексті Конституції. Система дає уявлення про організаційну побудову Конституції України, забезпечує внутрішню зумовленість її розділів, статей.

Структура Конституції — це логічний зв’язок різних інститутів незалежно від місця розміщення норм у тексті Конституції. Так, норми, які складають один інститут, можуть бути розмішені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності. Для внутрішньої структури не має зна­чення, становить той чи інший інститут окремий розділ, хоч це було б і бажано. Важливим є реальний взаємозв’язок і супідрядність норм, які становлять зміст конкретних конституційних інститутів.

Конституція України 1996 року має Преамбулу, 15 розділів, 161 статтю.

Преамбула — вступна частина Конституції. У ній відсутній заголо­вок. Вона містить найбільш принципові положення, ідейні мотиви, у яких зазначена головна мета прийняття Конституції. У загальному змісті

Конституції преамбула посідає чільне місце як основа для тлумачення всієї системи державно-політичного ладу України. Вона складається з дев’яти абзаців і охоплює три великі, логічно пов’язані частини, які утворюють єдине ціле. По-перше, вона констатує порядок здійснення установчої влади народу; по-друге, вказує юридичну підставу виник­нення України як незалежної держави; по-трете, визначає загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадської злагоди в Україні, розви­ток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави. Преам­була Конституції України порівняно з її текстом вирізняється не лише за змістом, а й стилем викладу — вона більш патетична, порівняно зі статтями Конституції має вагоме емоційне навантаження. У зв’язку з важливим значенням вирішення принципових питань функціонуван­ня держави і суспільства першим у Конституції йде розділ «Загальні засади», який закріплює засади конституційного ладу. Далі розміщені такі розділи: «Права, свободи та обов’язки людини та громадянина», «Вибори, референдум», «Верховна Рада України», «Президент Украї­ни», «Кабінет Міністрів України», «Інші органи виконавчої влади», «Прокуратура», «Правосуддя», «Територіальний устрій України», «Автономна Республіка Крим», «Місцеве самоврядування», «Консти­туційний Суд України», «Внесення змін до Конституції України», «Прикінцеві положення», «Перехідні положення».

Важливе значення для Конституції мають мова і стиль. До мови Конституції є обов’язковими вимоги: точність, ясність викладення норм, неприпустимість різного тлумачення конституційних приписів, однозначність у розумінні термінів, наявність чітких понять, непри­пустимість застосування синонімів. Стиль Конституції має бути до­кументальним.

Класифікація конституцій дає можливість орієнтуватися в їх бага­томанітності, краще їх розрізняти, зіставляти одну з одною, допомагає зрозуміти природу і особливості конституцій, з’ясувати їх зміст.

Конституції можна класифікувати за різними ознаками:

за часом дії — постійні і тимчасові. Тимчасові звичайно прийма­ються на встановлений строк або до настання якоїсь певної події. По­стійні характеризуються встановленням необмеженого строку їх дії, що, однак, не гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на час їх прийняття;

за політичним режимом — демократичні і авторитарні. Перші гарантують здійснення основних прав і свобод, періодичність виборів органів влади, вільне створення і діяльність політичних партій та ін. Авторитарні конституції (особливо тоталітарні) забороняють діяльність політичних партій, закріплюють монопольну ідеологію та ін.;

за формою правління, залежно від порядку заміщення посади (по­ста) глави держави, їх поділяють на монархічні і республіканські;

за формою політично-територіального устрою — на унітарні й федеративні;

за способом прийняття — на народні та даровані. Народними вва­жають конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами чи виборцями шляхом голосування на всенародному референ­думі. Даровані (октройовані) конституції запроваджувалися односто­роннім актом глави держави (монарха), який дарував конституцію, як правило, не з доброї волі, а через те, що боявся втратити трон в резуль­таті народних виступів. Прикладом є Конституція Японії 1889 року;

за порядком зміни (формальними ознаками) — жорсткі, гнучкі, змі­шані. Жорсткі конституції мають на меті забезпечення стабільності державного ладу, який, у свою чергу, сприяє зміцненню їх авторитету і відповідно стабільності конституційного ладу. Є різні способи забез­печення жорсткості конституцій (прийняття кваліфікованою більшістю, затвердження референдумом та ін). Для гнучких конституцій характер­на їх зміна в тому ж порядку, як і звичайних законів. Змішаних консти­туцій у світі дуже мало (наприклад, Конституція Республіки Мальта). Одна частина конституційних норм таких конституцій може бути зміне­на кваліфікованою більшістю, а інша — простою більшістю;

за зовнішньою формою — писані і неписані. Писані конституції являють собою кодифіковані акти, у яких усі питання конституційного характеру врегульовані в єдиному документі. Неписані конституції характеризуються тим, що питання конституційного характеру зна­ходять своє закріплення не в одному, а в кількох нормативних актах. До неписаної конституції інколи відносять окремі парламентські за­кони, судові прецеденти, звичаї, доктринальні тлумачення;

за відповідністю реальним відносинам у суспільстві — реальні і фіктивні (формальні). Реальною визнається конституція, яка відповідає реальним відносинам у суспільстві і регулює їх своїми нормами. Фік­тивними, або ж формальними, вважаються конституції, які містять такі конституційні положения, які не отримують реалізації на практиці.

Конституція України, яка набрала чинності в день її прийняття 28 червня 1996 р., є реальною, демократичною, унітарною, народною, жорсткою, писаною.

§ 2. Функції, принципи та юридичні власності Конституції України

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під яки­ми слід розуміти суспільне призначення Конституції та способи реа­лізації її конституційних норм. Питання про функції Конституції є спірними. Різні вчені виокремлюють різну їх кількість. Для консти­туції характерні такі основні функції. Політична функція, яка означає, що Конституція закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку су­спільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багато­партійність, надаючи різним політичним силам рівні можливості в отри­манні державної влади. Конституція водночас забороняє дії, спрямо­вані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань. Юридична функція пов’язана з тим, що Кон­ституція є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визна­чальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необ­хідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємопов’язаних і внутрішньо підпорядкованих нормативних актів держави. Установча функція полягає в тому, що Конституція встанов­лює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визна­чає основи правового статусу громадян, систему органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо. Ідеологічна функція виявляє себе в тому, що Конституція закріплює основоположні цінно­сті (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядувальних інсти­туцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей. Обмежувальна функція по­лягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію і монополі­зацію влади певними владними структурами державної влади. Зовніш­ньополітична функція знаходить свій вияв у тому, що інші держави й народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція — це своєрідний «паспорт» дер­жави, її конституційного устрою.

Надзвичайно важливі засади державного будівництва відображені в принципах Конституції, які є визначальними засадами, головними ідеями, що закріплюють закономірності розвитку економічної, полі­тичної та соціальної систем суспільства, правовий статус людини і громадянина і які повинні братися до уваги при створенні поточного галузевого законодавства. Конституційні принципи визначають сут­ність Конституції, її зміст, а також основи всіх галузей національного права. Принципи мають нормативний характер, вони є обов’язковими для виконання.

Основними є такі принципи Конституції України: народовладдя; державного суверенітету; пріоритету прав і свобод людини і громадя­нина; унітаризму; поділу влади; демократичної, соціальної, правової держави; верховенства права; політичного, економічного та ідеологіч­ного плюралізму; законності; свободи особи і її розвитку; рівноправ­ності всіх громадян незалежно від національності та інших обставин; поєднання форм прямої та представницької демократії.

Під юридичними властивостями Конституції розуміють ті її ознаки, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави і суспільства. Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими є такі:

1.  Установчий характер. У Конституції закріплюються найважли­віші права, свободи та обов’язки громадян, система й основні принци­пи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

2.  Вища юридична сила (юридичне верховенство). Усі закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції Укра­їни. Акт, який не відповідає Конституції, є неконституційним і або скасовується, або приводиться у відповідність до неї. Якщо є потреба інакше, ніж за Конституцією, врегулювати суспільні відносини, слід спочатку змінити чи доповнити Конституцію.

3. Особлива юридична природа. Конституція має свій особливий предмет правового регулювання, унормовує найважливіші суспільні відносини, а саме: основи правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, виборчу систему, референдуми, систему і прин­ципи діяльності органів державної влади, їх компетенцію тощо.

4. Нормативність. Як Основний Закон держави Конституція Укра­їни обов’язкова до виконання всіма суб’єктами права і є актом постій­ної і прямої дії.

5. Підвищена стабільність. Нестабільність Конституції призводить до необхідності значних змін і доповнень до чинного законодавства, скасування багатьох актів і прийняття нових, що не завжди є доцільним. Конституція — Основний Закон, і вона має бути стабільною.

6.  Особливий порядок прийняття і зміни Конституції. На відміну від проектів звичайних законів, проект Конституції, як правило, опри­люднюється і обговорюється зацікавленими суб’єктами, насамперед громадянами України. Приймати і змінювати Конституцію України мають право Верховна Рада України, а також народ України через всеукраїнський референдум. Парламент України приймає зміни до Конституції не менш як двома третинами від конституційного складу (статті 155, 156 Конституції України).

7.  Підвищений ступінь охорони з боку держави. Суть цієї дуже важливої властивості Конституції полягає в тому, що Конституція містить норми, за допомогою яких забезпечується непорушність Основ­ного Закону. В Україні функціонує Конституційний Суд України, на який покладено забезпечення, насамперед, конституційності, законів та деяких інших нормативно-правових актів.

8.  Конституція є основою розвитку галузевого законодавства, яке розвивається відповідно до конституційних положень.

9.  Підсумковий характер Конституції. Конституція є вираженням ступеня суспільного розвитку, якого досягла держава, юридичним відо­браженням об’єктивного ходу історичного розвитку суспільства і дер­жави, правовою формою суспільного прогресу, рівня правової культу­ри соціуму.

10.  Програмний характер. Конституція визначає перспективи роз­витку держави і суспільства, тенденції та напрями розвитку, основні цілі соціального прогресу, містить основні принципи здійснення влади, є орієнтиром розвитку всієї правової системи держави.

Юридичні властивості Конституції України свідчать про те, що вона є специфічним нормативним актом у національній правовій си­стемі, основою державотворення і правотворення в Україні.

§ 3. Тлумачення Конституції України

Термін «тлумачення» (інтерпретація) багатозначний. Поняття «ін­терпретація» походить від латинського Interpretatio — роз’яснення. У гуманітарних науках тлумачення розуміють як спосіб пізнання різних об’єктів людської культури або розуміння писемних джерел. Саме в останньому аспекті застосовується цей термін, коли йдеться про тлума­чення права. Але сам термін «тлумачення права» можна розуміти і як процес мислення, спрямований на з’ясування змісту норм права, і як результат цього процесу мислення, котрий виражається в сукупності суджень, у яких відображається зміст норм, що є об’єктом тлумачення. Тлумачення правових норм може бути офіційним і неофіційним, роз­ширеним і обмеженим, автентичним, доктринальним, комплексним, нормативним, казуальним, судовим, адміністративним тощо.

Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим державним ор­ганом, формулюється в спеціальному акті і формально є обов’язковим для відповідного кола виконавців роз’ясненої норми. Поняття «офіційне тлумачення Конституції і законів» відбито в конституційному законо­давстві України. Проблема офіційного тлумачення стає однією з най­більш актуальних і складних конституційно-правових проблем сього­дення, оскільки йдеться про ефективність реалізації Конституції й за­конів, які визначають напрями розвитку правової системи держави.

У процесі тлумачення зміст правових норм розкривається через знання мови, якою вони сформульовані, знання про системні зв’язки цих норм, їх походження і функціонування. Їм відповідають способи тлумачення: граматичний, системний, телеологічний (цільовий), ло­гічний, історико-політичний. Тлумачення, як будь-який процес мис­лення, відбувається за законами і правилами логіки, тобто кожне по­ложення, що інтерпретується, має бути обґрунтованим, доведеним.

Тлумачення Конституції та законів України — особливий вид пра­вової діяльності Конституційного Суду України, інших органів дер­жавної влади, суб’єктів права, спрямованих на з’ясування і роз’яснення правових норм із метою охорони і забезпечення стабільності консти­туційного ладу, гарантування прав людини і громадянина, усіх форм реалізації права, вирішення правових колізій.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України, відповідно до ст. 150 Основного Закону, дає тільки Конституційний Суд України. Таке тлумачення має офіційний характер і може виходити виключно від компетентного державного органу. Офіційне тлумачення Консти­туції України органом конституційної юрисдикції — це діяльність Конституційного Суду в межах законодавчо встановлених процедур з допомогою апробованих наукою і практикою прийомів і способів по подоланню неоднозначного розуміння конституційних норм. Необхід­ність тлумачення норм Конституції України пов’язана із потребою забезпечення їх реалізації.

Одним із головних способів тлумачення Конституції України є граматичний. У літературі його ще називають філологічним, мовним. Він базується на знанні мови, якою сформульовані юридичні норми, на використанні правил синтаксису, морфології. Інтерпретатор (у на­шому випадку Конституційний Суд України) при граматичному тлу­маченні аналізує одночасно як лексику і синтаксичну побудову речень, так і зміст тексту конституційної норми, норми поточного закону. Па­ралельно вивчаються юридично-технічні засоби вираження волі за­конодавця в нормі, що тлумачиться. Спеціальні юридичні знання і навич­ки, високий рівень правосвідомості — необхідні умови ефективності діяльності щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України. Це є одним із чинників стосовно високих вимог до претендентів на пост судді Конституційного Суду.

Юридичною наукою напрацьовано низку правил граматичного тлумачення, які органи конституційної юрисдикції повинні застосову­вати. По-перше, словам і виразам необхідно надавати того значення, яке вони мають у сучасній літературній мові. Надання словам іншого значення, що різниться від загальновживаного, повинно бути обґрун­тованим, доведеним за допомогою інших способів тлумачення або випливати з легальних дефініцій. По-друге, якщо законодавець за допомогою легальної дефініції (визначення, поданого в законі) або в інший спосіб визначив термін, то саме в цьому, а не в іншому значенні його слід застосовувати. По-третє, значення терміна, встановленого законо­давством для певної галузі права, недопустимо поширювати на інші галузі без достатніх підстав. Щоправда, ця вимога не повною мірою стосується конституційної термінології, оскільки конституційне право містить багато загальних понять, дефініцій, норм-принципів тощо. По-четверте, якщо в законі не дається визначення терміна, то його слід розуміти так, як він застосовується в юридичній науці і на практиці. По-п’яте, недопустимо ідентичним формулюванням одного й того само­го закону надавати різного значення, якщо це не випливає із закону. По-шосте, забороняється без достатніх підстав надавати різним термінам одного значення. По-сьоме, недопустимим є таке тлумачення, при якому окремі слова закону тлумачилися б як зайві^[1]. Безумовно, слід урахову­вати специфіку мови. Наприклад, в українській мові є такі специфічні терміни, як «рада», «громада», «голова», котрі можуть стати предметом як офіційного, так і неофіційного тлумачення.

При тлумаченні Конституції і законів України Конституційний Суд обов’язково застосовує системний метод тлумачення, що випливає з такої якості правових норм, як системність. Він допомагає встановити зміст правових норм на основі використання знань про їх логічні зв’язки з іншими нормами. При системному тлумаченні обов’язково визначається місце норми в системі права, галузі права, інституті пра­ва. Далі встановлюються норми, що логічно пов’язані з нормою, яка є об’єктом тлумачення. Знання про їх зміст використовуються для уточ­нення змісту норми, що тлумачиться. З’ясувати сутність конституційної норми можливо при їх системному аналізі з іншими нормами, які є близь­кими за змістом або ж деталізуються в конституційному тексті. Так, норми основ конституційного ладу України деталізуються і системно взаємопов’язані з іншими розділами Конституції України. Наприклад, щоб з’ясувати зміст ст. 6 Конституції про поділ державної влади, необ­хідно проаналізувати інші розділи Основного Закону, у яких встановлю­ється компетенція вищих органів державної влади України.

Системне тлумачення дає можливість виявити суперечності та колізії в законодавстві, ті норми, які хоча формально і не скасовані, але фактично не діють, встановити зв’язок загальних і спеціальних норм, допомагає правильно зрозуміти сферу їх дій, коло осіб, на яких по­ширюється ця дія, зміст того чи іншого конституційного терміна. При системному тлумаченні необхідно враховувати найбільш типові функ­ціональні зв’язки правових норм, до яких належать: а) зв’язок норми, що тлумачиться, з нормою, яка в той чи інший спосіб розкриває зміст терміна, який використовується в нормі, що тлумачиться; б) зв’язок загальних і спеціальних норм; в) зв’язок відсильних статей; г) зв’язок близьких за змістом одновидових норм, які перебувають у співвідно­шенні загальної і спеціальної норм.

Разом з тим не всі ці характеристики можуть бути поширені на конституційний текст. Наприклад, загальним правилом є те, що спеці­альна норма скасовує загальну; тобто при конкуренції загальної і спе­ціальної правових норм застосовується остання, причому в чітко ви­значених межах. Цей принцип взаємодії спеціальної і загальної право­вих норм не діє щодо конституційних норм, оскільки, згідно зі ст. 8 Конституції України, її норми мають вищу юридичну силу і є нормами прямої дії. Відповідно жоден нормативно-правовий акт, жодна норма права прямо або опосередковано не можуть обмежувати дію консти­туційних норм. За наявності колізій конституційних норм і норм окре­мих галузей права діють перші. Це основа забезпечення конституцій­ної законності, стабільності правової системи України.

Системний метод тлумачення Конституційним Судом Конституції і законів України спрямований на виявлення в процесі інтерпретацій- ної діяльності системотворчих зв’язків конституційних норм і права в цілому, тобто їх субординації, координації, походження тощо. Консти­туційні норми і конституційні інститути становлять єдине ціле і в рамках цієї єдності виконують свої завдання. Тому, даючи тлумачення Конституції України, Конституційний Суд інтерпретує відповідну конституційну норму в системному зв’язку з іншими конституційними приписами. При цьому одержані в процесі конкретизації окремої кон­ституційної норми результати не повинні суперечити змісту інших конституційних норм або Конституції України в цілому, її фундамен­тальним основам і насамперед принципам конституційного ладу. Конституція України — єдиний документ, і всі її положення мають тлумачитися системно, у взаємозв’язку. Тому перед Конституційним Судом при інтерпретації Конституції завжди стоїть і завдання тлума­чити кожну конституційну норму в її системному зв’язку з іншими нормами, оскільки тільки в системній єдності забезпечується реаліза­ція Конституції як нормативно-правового акта, що відіграє особливу роль у національній правовій системі України. Конституційний Суд, застосовуючи в процесі тлумачення системний метод інтерпретації конституційних норм, виходить як з ієрархії норм Конституції, так і з їх системного взаємозв’язку і взаємодії.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення конституційних норм має суттєве значення для інтерпретації Конституції. Тлумачення кон­ституційної норми неможливе без урахування мети, закладеної в ній. Законодавець, приймаючи нормативні акти, ставить перед собою від­повідні цілі, які з’ясовуються в процесі тлумачення, але не підлягають сумніву щодо їх доцільності. Ця обставина уточнює зміст поняття «телеологічне тлумачення».

При тлумаченні Конституційним Судом норм Конституції і законів України орган конституційної юрисдикції завжди звертається до телео­логічного способу тлумачення, оскільки намагається в такий спосіб з’ясувати, яку мету ставила перед собою Верховна Рада України, при­ймаючи відповідний закон. Цей спосіб тлумачення спрямований на з’ясування мети прийняття закону. Причому при розробці законопро­екту тут ставляться не лише тактичні, а й стратегічні завдання унор­мування відповідного блоку суспільних відносин, не тільки тимчасові, а й перспективні цілі й завдання. Все це необхідно враховувати для того, щоб у процесі офіційного тлумачення не спотворити волю зако­нодавця. Не слід забувати, що саме парламент втілює волю народу в законодавчі приписи і тільки Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Завдання Конституційного Суду — виявити по­зицію парламенту, мету прийняття відповідного закону і дати обґрун­товане тлумачення його норм, коли в цьому виникає потреба.

Аналіз рішень Конституційного Суду України дає змогу виявити правові позиції органу конституційної юрисдикції щодо найбільш гострих проблем. Конституція закріплює багато цінностей, і якщо вони конкурують між собою, то, природно, виникає проблема вибору, ак­центування на конкретні цінності. При тлумаченні Конституції може виникнути конкуренція цінностей, наприклад, з одного боку, між за­безпеченням стабільності конституційного ладу, територіальної ціліс­ності держави, а з другого — між забезпеченням прав людини і грома­дянина, між правами більшості населення і правами національних меншин у мовній сфері тощо. Тлумачачи конституційні норми, Конституційний Суд не може своєю правовою позицією «підправляти» правову позицію парламенту. В умовах, коли суспільство перебуває на перехідному етапі свого розвитку, Конституційному Суду України дедалі частіше доводиться мати справу з проблемою обрання пріори­тетів і цінностей при перевірці актів на конституційність, офіційному тлумаченні Конституції України і законів.

Логічний спосіб тлумачення конституційної норми — це процес, у якому інтерпретатор за допомогою логічних прийомів оперує з ма­теріалом самої норми, не звертаючись до інших способів тлумачення. У результаті таких операцій загальний, абстрактний зміст конститу­ційної норми набуває конкретного характеру, тобто наближається до реальних життєвих ситуацій. Тлумачення правових норм має два рівні: а) науково-теоретичний, коли інтерпретується не тільки конкретний зміст волі законодавця, а і її загальний зміст. При цьому юридичні по­няття розглядаються у світлі загальної характеристики права як су­спільного явища, його сутності, різних закономірностей розвитку. Відповідно інтерпретація закону на цьому рівні є ширшою і різнома­нітнішою, ніж правозастосовне тлумачення; б) практико-прикладне тлумачення чинного права, яке являє собою встановлення змісту за­кону щодо різних суб’єктів і життєвих ситуацій.

При логічному способі тлумачення правових норм застосовуються такі прийоми, як: а) логічне перетворення; б) логічний аналіз понять; в) висновок за ступенем (a fortiozi); г) висновки за аналогією; ґ) виснов­ки від протилежного (argumentum a contrario); д) доведення до абсурду (redicto ad absurdum) тощо. Логічний аналіз понять є однією з найбільш поширених і складних операцій у тлумаченні.

Історико-політичний (іноді його називають історичним) метод у теорії права покликаний виявляти конкретно-історичні умови при­йняття нормативно-правового акта або умови його застосування. Інтер­претатор Основного Закону (стосовно офіційного тлумачення Консти­туції — це судді Конституційного Суду) спирається при тлумаченні на знання конкретно-історичних умов і обставин прийняття Конституції, запропонованих у ході конституційного процесу варіантів норматив­ного закріплення тих чи інших блоків суспільних відносин. Процес пізнання виходить за межі чинної Конституції і потребує використан­ня інших, нерідко ненормативних джерел. У цьому знаходить свій вияв одна з особливостей цього методу тлумачення конституційних норм. Знання історії прийняття Конституції дає можливість доповнити і роз­ширити відомості про зміст і спрямованість волі законодавця при її прийнятті, встановити, чому ті чи інші конституційні норми прийняті в тій чи іншій редакції. Суттєве значення має аналіз різних проектів Конституції України, а також законопроектів про внесення змін до Конституції України та процедури й етапів внесення змін до Основного Закону України 8 грудня 2004 року.

Цей спосіб тлумачення дає можливість виявити мету, завдання прийняття Конституції, обстановку, у якій відбувався цей процес. Ви­знаючи важливу роль історичного методу тлумачення Конституції і за­конів України, слід ураховувати й те, що цей спосіб інтерпретації є не головним, а факультативним і може використовуватися не завжди.

Практика діяльності Конституційного Суду України свідчить про те, що в процесі офіційного тлумачення Конституції і законів він за­стосовує різні способи тлумачення конституційних норм і норм по­точного законодавства різних галузей національної правової системи. Найчастіше використовуються граматичний, системний і логічний методи тлумачення. Дуже важливо, щоб у процесі інтерпретаційної діяльності комплексно застосовувалися всі зазначені способи.

Тлумачать норми Конституції України не тільки Конституційний Суд України, а й інші державні органи, організації, вчені, різні суб’єкти права. Але офіційне тлумачення, результати якого мають загальнообов’язкове значення, дає тільки орган конституційної юрисдикції. Правотлумачувальна діяльність цього органу розши­рюється, збагачується і має суттєве значення для забезпечення стабільності конституційного ладу України, прав і свобод людини і громадянина.

§ 4. Реалізація Конституції України

Ухвалення Конституції є лише початком конституційного регулю­вання. Конституція формулює відповідні вимоги до поведінки суб’єктів права, а реалізується тільки тоді, коли вона втілюється в практичній діяльності державних інституцій і громадських організацій, у поведін­ці різних суб’єктів правовідносин. Реалізація конституційних приписів має велике значення, виходячи з юридичних властивостей Конституції, і насамперед із того, що вона має найвищу юридичну силу у правовій системі держави. Предмет правового регулювання Конституції — не якась одна сфера суспільних відносин, а всі сфери, і в кожній із них виявляється її активна роль. І якщо конституційні норми «не працю­ють», то це негативно впливає і на норми галузевого законодавства. Тому активно використовуючи закладений у Конституції України по­тенціал, можна суттєво вплинути на всі соціальні процеси.

Реалізація Конституції — це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Кон­ституція юридично оформляє основні параметри державності, розпо­діляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об’єднання правами і покладає обов’язки, створює правові передумо­ви забезпечення в країні демократичного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Консти­туції в правомірних діях громадян, юридичних осіб, державних органів, їх посадових осіб. Їхнє виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання, виконання і правозастосування. Реалізація цих норм пов’язана з правомірною поведінкою суб’єктів конституційно- правових відносин, поведінкою, яка відповідає конституційним при­писам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність пра­вових і інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів. Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на цей процес суттєво впливають соціально-економічна і політична ситуації, рівень правової і загальної культури, моралі, соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чин­ник. Важливим елементом механізму реалізації Конституції є держав­ні інституції, органи місцевого самоврядування, які забезпечують за­стосування конституційних норм у процесі нормотворчості, право- застосовної і правоохоронної діяльності (інституційний блок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої суб’єкти державно-правових відносин утримуються від дій, що суперечать нормам Конституції України. Так, стаття 68 Основного За­кону встановлює, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Це модель пасивної поведінки суб’єктів право­відносин. У цій формі реалізуються заборонні конституційні норми. У їх основу покладені заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція — це вимога до суб’єктів права утримуватися від певного варіанта не­гативної поведінки. Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку суб’єктам права. Кількість норм-заборон у Конституції України є незначною.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб’єктів правовідносин, яка випливає із конституційних приписів. Їх виконання, на відміну від дотримання, зумовлює не пасивну, а активну поведінку суб’єктів права. У Конституції встановлені такі способи виконання норм: а) усі суб’єкти права повинні виконувати Конституцію і закони; б) Українська держава зобов’язана виконувати міжнародні договори, якщо вони ратифіковані Верховною Радою України; в) гро­мадяни повинні виконувати свої обов’язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації правомочними суб’єктами права шляхом реалізації поданих їм суб’єктивних прав у вигляді дозволу або правомочності. Причому цей дозвіл суб’єкт реалізує на свій розсуд і своїми діями. Наприклад, гро­мадянин може брати участь у виборах і референдумах, а може це право не реалізовувати. Так, згідно з Конституцією України (ст. 71), вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними, тож ніхто не може примушувати громадянина брати участь у виборах і визначати, за кого він має голосувати. Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують надані їм Основним За­коном права на працю, на освіту, на житло та ін. Прикладом цієї норми є така: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності» (ч. 1 ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність державних та інших органів, осіб, мета якої полягає в забез­печенні адресатам цих норм реалізації їх прав і обов’язків. Застосу­вання цих норм як форма реалізації Конституції України має місце в правозастосовній діяльності органів державної влади та інших суб’єктів і відбувається у встановленому законом порядку.

У конституційно-правовій сфері виконання і використання консти­туційних норм суб’єктами державно-правових відносин не завжди є достатнім для їх реалізації. У певних випадках необхідні позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування, громадських формувань та інших суб’єктів права.

Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8 Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами прямої дії. Це положення вперше було закріплено в консти­туційній практиці нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції передбачає можливість як безпосереднього за­стосування її норм, так і опосередкованого, тобто через норми галузе­вого законодавства. Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації, оскільки найчастіше норми Конституції України реалізу­ються разом із нормами різних галузей національної правової системи. Це пов’язано з тим, що самих норм Конституції не завжди буває до­статньо для втілення на практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями, на відміну від інших галузей права.

§ 5. Внесення змін до Конституції України

Порядок внесення змін до Конституції України визначається в роз­ділі ХІІІ Основного Закону. Він спрямований на забезпечення як ста­більності конституційного ладу, так і динаміку його розвитку з ураху­ванням суспільних потреб, що постійно змінюються. Аналіз норм цього розділу дає підстави стверджувати, що Конституція України на­лежить до жорстких, важко змінюваних актів, що вона може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку. Саме сталий процесуальний порядок внесення до неї змін забезпечує стабільність правового захисту і можливість часткової зміни окремих положень у разі необхідності. Таким чином забезпечується, з одного боку, ста­більність суспільних відносин, а з другого — можливість їх подальшо­го розвитку на демократичних засадах.

Уперше в практиці конституційного регулювання в Україні вво­диться диференційований підхід до зміни конституційного тексту.

Право подання до Верховної Ради України законопроекту про вне­сення змін до Конституції України (крім розділів І, ІІІ і ХІІІ) надаєть­ся лише Президенту України та не менш як третині народних депута­тів України від конституційного складу Верховної Ради. Цей законо­проект має бути попередньо обговорений і схвалений простою біль­шістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Остаточне рішення щодо внесення змін до Конституції приймається тільки на наступній черговій сесії Верховної Ради не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Ще складніший порядок внесення змін до Конституції України встановлюється стосовно тих розділів, які становлять її фундаменталь­ну основу. Згідно зі статтею 156 Конституції, законопроект про вне­сення змін до розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Рефе­рендум» і розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» по­дається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Такий законопроект ухвалюється кваліфікованою більшістю, не менш як дво­ма третинами від конституційного складу Парламенту. Чинним цей закон вважається тільки від часу затвердження його всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Частина 2 ст. 156 забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того ж питання на розгляд Вер­ховної Ради України того самого скликання. Це може зробити Парла­мент лише наступного скликання.

Передбачений у Конституції України ускладнений механізм зміни конституційного тексту спрямований на забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина. Так, згідно зі ст. 157 Конституції Основний Закон держави не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж­ності чи на порушення територіальної цілісності України.

Це, звичайно, не означає, що другий розділ Конституції, присвяче­ний основним правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, не може бути змінений взагалі. Конституція передбачає можливість подальшого розширення конституційних прав і свобод, посилення їх гарантованості. Згідно з частиною 1 ст. 22 Конституції, права і свобо­ди людини і громадянина не є вичерпними. Тим самим конституційно визнається можливість розширення кола основних прав і свобод особи. Водночас ні за яких обставин не може бути змінена Конституція Укра­їни в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Досить важливим є положення ст. 158 Конституції України, яке забороняє повторне подання до Верховної Ради одного й того самого законопроекту, якщо він уже розглядався Парламентом України і був ним відхилений, раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Ця конституційна норма спрямована на збере­ження стабільності Конституції. Її стабільності сприяє й те, що Верхов­на Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Основний Закон вимагає обов’язкового висновку Конституційного Суду України щодо конституційності законопроектів про внесення змін до Конституції з питань, які стосуються національної безпеки України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Так, згідно зі ст. 159 Конституції України, законопроект розглядається Верховною Радою за наявності висновків Конституційного Суду України щодо відповід­ності законопроекту вимогам статей 157 і 158. Стаття 157 Конституції України встановлює, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію неза­лежності чи на порушення територіальної цілісності України, а ст. 158 передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції Укра­їни, який розглядався Верховною Радою України і закон не був при­йнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніш ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Стосовно висновку Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту, то він є важливою юридичною гарантією проти мож­ливості порушення Основного Закону. Парламент не може прийняти законопроект до свого розгляду з питань, передбачених статтями 157 і 158 Конституції без цього висновку. Але навіть за наявності позитив­ного висновку законопроект може бути прийнятий або відхилений Верховною Радою, а прийнятий закон може бути не затверджений на­родом на всеукраїнському референдумі.

Восьмого грудня 2004 р. до чинної Конституції України були вне­сені зміни, пов’язані з переходом нашої держави до парламентсько- президентської форми правління.

Таким чином, встановлений у ХІІІ розділі Конституції України ускладнений порядок зміни конституційного тексту спрямований на забезпечення стабільності конституційних норм, що має суттєве зна­чення для стабільності правової системи, її розвитку на демократичних засадах.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття Конституції України.

2. Дайте класифікацію конституцій за різними ознака­ми.

3. Які функції здійснює Конституція України?

4. Які юридичні властивості притаманні Конституції України?

5. У чому виявляється найвища юридична сила Консти­туції України?

6. Що означає пряма дія норм Конституції України?

7. Які є способи тлумачення Конституції України?

8. Які є способи реалізації конституційних норм?

9. У чому полягає процедура внесення змін до Конститу­ції України?

^[1] Див.: ЧерданцевА. Ф. Толкование права // Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. — Т. 2: Теория права. — М., 1998. — С. 328-329.