Розділ 7. Україна у другій половині XVIII ст.

7.1. Економіка. Соціально-політичний розвиток. Поділ земель України між Росією й Австрією
7.2. Культура і наука

7.1. Економіка. Соціально-політичний розвиток. Поділ земель України між Росією й Австрією

У другій половині XVIII ст. основою економіки України залишається сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці, поліп­шується система землеволодіння - здійснюється перехід від трипілля до багатопілля. Нарівні з традиційними починається вирощування нових культур: кукурудзи, картоплі, соняшнику, цукрового буряку.
Подальшого розвитку дістало й тваринництво. У маєтках козацької старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець.
У другій половині XVIII ст. володіння козацької старшини безперервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських дарувань. Найбільшим землевласни­ком був гетьман. Останній гетьман України Кирило Розумовський володів майже 100 тисячами селян; йому належало багато хуторів і невеликих міст.
Великими землевласниками стали царські чиновники і російські поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаро­вано 30 маєтків.
Зазначений період - час різкого посилення феодального пригноб­лення селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селя­ни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.
Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60-70-ті роки царський уряд і гетьманська адміністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від 3 травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Ліво­бережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що виявляли непокору.
Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфактурного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі більшою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.
У нових економічних умовах поступово втратили значення цехи. Вони стримували індивідуальну ініціативу ремісників, обмежували кількість і асортимент продукції.
Великі зміни стались і в організації промислів: поглиблювався по­діл праці, ще ширше почала використовуватися наймана сила. Особ­ливо великого розвитку дістали виноробство, чумацтво. Збільшилася кількість підприємств з обробки шкіри. Значні прибутки приносив риболовецький промисел. По всій території України поширюється млинарство.
Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві по­чав працювати державний збройовий завод “Арсенал”. Значно розширився пороховий завод у Шостці. У 90-х роках XVIII ст. на ньому було зайнято 500 селян і робітних людей. У 1774 р. на Слобожанщині засновано великий шовковий завод. У велику мануфактуру переросли Ряшківське і Глушковське суконні підприємства, які виробляли понад 80 % сукна в Україні. Загалом у другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло майже 250 мануфактур.
Значно розширили межі міста України. Міські будівлі виходили за кріпосні стіни, забудовувались околиці. Збільшувалась чисельність населення. У Києві, наприклад, налічувалося майже 42 тис. жителів. Сталися зміни і у складі міських жителів: збільшилась частка робітних людей, ремісників і торгівців.
Правове становище міст Лівобережної і Слобідської України ре­гламентувалося жалуваною грамотою 1785 р. Згідно з цим документом у містах діяли магістрати, обиралися думи, скликалися міські збори.
У другій половині XVIII ст. швидко формується єдиний всеросій­ський ринок, і українські землі стають його частиною. Торгівля між Україною і Росією особливо пожвавилася в 1754 р. після скасування між ними митних кордонів.
Українські купці жваво торгували й на зовнішньому ринку. Зміц­нювалися торговельні зв’язки України із сусідніми білоруськими та молдавськими землями. Українські товари йшли до Польщі, Німеччини, Угорщини, Туреччини.
Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характеризується залишками української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Розумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам ко­зацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього по­чала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: “Румянцеву - Голов­ному Малоросійському Командиру - надати таку владу, як генерал-губернатору і Президенту Малоросійської колегії”. До складу колегії входило 8 осіб - четверо російських чиновників, а решта - представники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки автономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в судовій практиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 pp.) відкривав шлях до остаточного руйнування української державності. Академік В. Вернадський так писав про ці трагічні сторінки української історії: “У XVII і XVIII ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і переварювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи національно­го культурного життя (школа, книговидання). До кінця XVIII ст. залишки адміністративної автономії України були остаточно стерті...”
Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лівобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а пізніше - губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнювалася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамо­ту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.
У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роз­зброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про ліквідацію запорозького козацтва: “... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені...”
За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишевський був заарештований і засланий на північ Росії - у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Калнишевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преображенським собором Соловецького монастиря лежить гранітна бри­ла з епітафією: “Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду”.
На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військовими поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 pp.).
З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв’язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що залишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.
Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були польські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським. Так, у складі володінь сім’ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл.
Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.
Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися помітні зрушення, пов’язані з виникненням мануфактур. Почали діяти мід­ноливарна мануфактура в Зінькові (Поділля), суконна в Тульчині, полотняна в Немирові. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки, на яких збувалися найрізноманітніші товари, збиралися в Бердичеві, Кременці, Луцьку, Житомирі.
Українське населення Правобережжя і західноукраїнських земель підтримувало зв’язки з Лівобережною Україною. Долаючи кордони і митниці, селяни і міські жителі приїжджали на базари і ярмарки до Києва, Ромен, Ніжина. Чимало вихідців з Правобережжя вчилися в Києво-Могилянській академії, Переяславському і Харківському ко­легіумах.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збільшення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівню­вання у правах католиків, православних і протестантів. Це викликало протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжувалися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., переріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою “Коліївщина” (від слів “кол”, “колоти”).
Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незабаром вони підійшли до Умані - добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони захопили Умань. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи влади і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.
Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царсь­кої Росії і королівської Польщі об’єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру.
Образи героїв-повстанців надовго збереглися в народній пам’яті. Цим подіям Т. Шевченко присвятив один з найкращих своїх тво­рів - поему “Гайдамаки”. Коліївщина відіграла значну роль в істо­ричній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.
У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці галь­мували розвиток господарства країни.
Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої володіння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Галичину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.
Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до значних змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідаль­ність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз’єднання Правобережжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало віднов­лення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а згодом губернські управління, царські судові органи.
У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорно­го моря. Північне Причорномор’я і Крим у 1783 р. увійшли до складу Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор’я і Криму мало велике значення для політичного і господарського розвитку Російської імперії.
Зазначимо, що інтереси російської експансіоністської держави і українського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на берегах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запо­розька Січ.
З кінця XVIII ст. степи Північного Причорномор’я почали швидко заселятися. На нові землі прибували селяни з Лівобережної і Правобережної України. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам, чиновникам та офіцерам, які поселяли у своїх володіннях кріпосних. Сюди прибували також колоністи-іноземці - серби, болгари, молдавани, німці.
На освоєних землях вирощуються зернові культури, тютюн і вино­град. Швидкими темпами розвивається тваринництво. Швидко освоюються степи Північного Причорномор’я. Закладаються нові міста, зокрема Олександрівськ (сучасне Запоріжжя, 1770 p.), Катерино­слав (нині Дніпропетровськ, 1776 p.), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779 p.), Миколаїв (1789 p.), Одеса (1794 p.). У Криму в 1783 р. засновано Севастополь. У 1784 р. починає будуватися Сімферополь.
Завдяки використанню покладів корисних копалин у краї розви­вається промисловість. Великим районом видобутку вугілля поступово стає Донбас. Виникають суконні мануфактури в Катеринославі і Новомосковську, ливарні - у Херсоні та Луганську. На верф’ях Миколаєва і Херсона будуються військові й торгові кораблі. Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші торгові міста стають морськими воро­тами Російської держави, через них відбувається торгівля з Південною і Західною Європою, східними країнами.

7.2. Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт українського мистецтва і літератури, з іншого - умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури - російської й австрій­ської.
Характерним для української культури XVIII ст. був процес “вими­вання” високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім’ї, від ректорів вищих навчальних закладів до різних державних адміністраторів. Ваго­мий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.
У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Україні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здо­бували у школах при церквах і монастирях, середню - у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Мико­лаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов’язана з церквою і укомплектована викладачами -представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.
На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу зауважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неодноразово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української само­бутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський навчальний заклад.
Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упро­довж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивільним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.
Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З’явилися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.
Математична наука також почала набирати практичного спрямування. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені елементи практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.
Чільне місце у розвитку української культури того періоду нале­жить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він по­дорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідуваний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмовитися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх тво­рах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя - у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: “Світ ловив мене, але не впіймав”.
У XVIII ст. в Україні з’явились історичні праці, написані як ко­зацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Могилянської академії Г. Граб’янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки джерелами для авторів були господарські, військові та дипломатичні до­кументи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.
У зазначений період працювали відомі українські історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський. Останній був одним з перших дослідників історії Києва.
У розвитку української літератури з’явилися нові ознаки: вона по­ступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського характеру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів’ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Котляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми “Енеїда”.
У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петербурга.
Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поко­лінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.
Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра-корпус на території Києво-Печерської лаври - названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського - надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан “Самсон” у Києві.
Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролювали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще в 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полонізації та покатоличення українців.
У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. - академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.
Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Україні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, самобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілкови­то зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764-1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об’єднання її з іншими українськими землями мали велике значення для українського народу - було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Україна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські землі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угорщині.
У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються еко­номічні зв’язки між окремими місцевостями, розширюються націо­нальний ринок, завершується процес формування української мови.
Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні набіги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою стала оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і її занепад полегшили становище слов’янських народів на Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.
Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внутрішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв’язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння південних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.
У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські госпо­дарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.
XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в роз­витку культури українського народу. Література й мистецтво звільнились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумовлювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.