1. Поняття спадкування

1. Спадкування — це перехід прав та обов'язків (спадщини) від |фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) — ст.1216 ЦК. Спадщиною є сукупність цих прав та jобов'язків. Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування, становить інститут цивільного права, який іменується спадковим правом.

Спадкове право стимулює заінтересованість фізичних осіб у результатах праці, а також зміцнює сімейні відносини, оскільки закон відносить до спадкоємців, передусім, осіб, пов'язаних зі спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням. Крім того, норми спадкового права захищають права неповнолітніх, а також непрацездатних осіб.

2. Спадкування породжує відносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавцями можуть бути лише фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами проспадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб. Спадкоємці — це вказані у заповіті або узаконі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

2. Перехід прав і обов'язків спадкодавця до спадкоємців

1. Права й обов'язки спадкодавця, що входять до складу спадщини, переходять до спадкоємців як єдине ціле. Такий перехід прав  і  обов'язків  називається  універсальним  правонаступницвом оскільки спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле; Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до спадкоємця переходить не сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певні його права (або обов'язки). Наприклад, якщо за заповітом спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати яку-небудь з отриманих у спадщину речей у користування третій особі, то ця третя особа буде сингулярним правонаступником і до того ж одержить відповідні права не безпосередньо від спадкодавця, а через спадкоємця.

3. Види спадкування

1. Спадкування може бути двох видів:

1)  за заповітом;

2)  за законом (ст.1217 ЦК).

У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається у заповіті. За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином і тому регулюється не тільки нормами спадкового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадкування.

Якщо заповіту немає або його визнано недійсним, або якщо всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини чи померли до відкриття спадщини, то настає спадкування за законом. При спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не висловив бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним. У цьому разі спадкове майно переходить до тих осіб, коло яких вичерпно визначене у законі (спадкоємці за законом). Порядок розподілу спадщини, частка кожного із спадкоємців за законом тощо визначаються безпосередньо нормами права.

2. Слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст.1217, інші норми ЦК передбачають також спадкування на підставі рішення суду. Такий вид спадкування застосовується у випадку так званої "від умерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом встановленого законом строку жодною особою.

Згідно із ст.1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спадщина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Таким чином слід визнати, що ЦК визнає існування третього виду спадкування (а йтися має саме про спадкування, оскільки згідно зі ст.1277 До територіальної громади переходять як майно, так і борги спадкодавця) — за рішенням суду, а тому ст.1217 слід тлумачити у сукупності зі ст.1277 ЦК.

4. Об'єкти спадкування

1.  Об'єктами спадкування є цивільні права й обов'язки спадкодавця, що можуть (мають здатність) переходити у спадщину. Але¹йдеться не про будь-які права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, а лише про ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи (ст. 1218 ЦК).

З розвитком економічних відносин коло об'єктів, які мають майновий характер, розширюється. До них, зокрема, належать: жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, предмети особистого користування, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові суми, цінні папери, пайовий внесок членів житлового-будівельного, дачно-будівельного, гаражно-будівельного кооперативів, члена садівницького товариства, а також інше майно споживчого й виробничого призначення.

До об'єктів немайнового характеру належать деякі права в галузі інтелектуальної власності. Це — авторське право, що містить право на опублікування й розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди; право на одержання диплому померлого автора відкриття і винагороди за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, свідоцтва на раціоналізаторську пропозицію, свідоцтва чи патенту на промисловий зразок, право на одержання винагороди, а також виключне право на винахід, промисловий зразок, яке ґрунтується на патенті.

2.  Сукупність цих прав і обов'язків називається спадщиною або спадковою масою (спадковим майном). У спадковому праві ці поняття використовуються як рівнозначні, хоча точнішим є саме термін "спадщина" як такий, що охоплює сукупність цивільних прав і обов'язків спадкодавця.

Крім прав до спадкоємців також переходять і обов'язки. Наприклад, це може бути сплата боргів спадкодавця. Так, якщо спадкодавець мав боржників, то право вимагати від них повернення боргу переходить до спадкоємців. Спадкоємці не можуть прийняти лише права і відмовитися від прийняття обов'язків. Спадщина приймається не в частині, а в цілому.

5. Права і обов'язки спадкодавця, які не переходять у спадщину

1. До спадкоємців переходять майнові права і обов'язки спадкодавця за винятком тих, які взагалі не можуть переходити у спадщину (ст.1219 ЦК).

Наприклад, оскільки до складу спадщини входять лише цивільні права й обов'язки, то не переходять у спадщину права й обов'язки спадкодавця в адміністративних, трудових, інших правовідносинах, якщо вони не набули цивільно-правового — майнового змісту. Не переходять у спадщину також цивільні права й обов'язки, нерозривно пов'язані з особистістю спадкодавця, котрі він не міг би нікому передати і за життя (право на аліменти, пенсію тощо).

2. Стаття 1219 ЦК встановлює винятки з принципу загальності переходу спадщини, передбачаючи, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.

До таких невіддільних від особистості спадкодавця прав та обов'язків, зокрема, належать:

1)   особисті немайнові права фізичної особи (Книга друга ЦК);

2)   право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами (гл.7 ЦК);

3)   право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст.ст.1195—1208 ЦК);

4)   право на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати,встановлені законом. Права на такі виплати мають особистий характер, оскільки вони покликані забезпечити наявність засобів існування для конкретних осіб. Тому зі смертю уповноваженої особи припиняється і право на отримання відповідної виплати;

5)   права та обов'язки особи як кредитора або боржника, що передбачені ст.608 ЦК. Вказана норма розрізняє два випадки припинення зобов'язання смертю фізичної особи: припинення зобов'язання смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою й у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (наприклад, смерть повіреного у договорі доручення); припинення зобов'язання смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (прикладом може бути смерть довірителя у тому ж таки договорі доручення — п.З ч.і ст. 1008 ЦК).

6. Підстави відкриття спадщини

1.  Підставами відкриття спадщини, а відтак виникнення спадкових правовідносин є смерть фізичної особи або оголошення її такою, що померла (ст.1220 ЦК).

Отже, у ЦК йдеться про два різні види юридичних фактів:

1)   смерть — подія, тобто обставина, яка не залежить від волі суб'єктів права. При цьому для виникнення спадкових правовідносин не має значення, що було причиною смерті. Вирішальним є факт смерті;

2)   у випадку оголошення фізичної особи такою, що померла,підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду,яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець)померла (ст.46 ЦК).

2.  Момент відкриття спадщини визначається залежно від того,котра із вказаних обставин є підставою виникнення спадкових правовідносин. Якщо такою підставою є смерть спадкодавця, то часом відкриття  спадщини  визнається день  його смерті.  Факт смерті спадкодавця підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органом РАЦС. Якщо ж підставою є оголошення фізичної особи такою, що померла, то час відкриття спадщини визначається відповідно до правил ч. З ст.46 ЦК, яка передбачає, що фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Таке рішення є підставою для реєстрації органами РАЦС факту смерті та видачі ними свідоцтва про смерть. Якщо ж фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від конкретного нещасного випадку, чи у зв'язку з воєнними діями, то вона може бути оголошена судом померлою від дня її вірогідної смерті.

Якщо у свідоцтві про смерть спадкодавця вказаний лише місяць або рік смерті, то часом відкриття спадщини слід вважати останній день вказаного місяця чи року.

3. Стосовно осіб, які померли в один день, але у різні години доби, час відкриття спадщини є однаковим. Оскільки спадкування після кожної з таких осіб відкривається одночасно, то вони не успадковують одна після одної, а, натомість, є окремими спадкодавцями. Оскільки часом відкриття спадщини визнають саме день смерті громадянина, то особи, що померли в один день, але в різний час доби, вважаються такими, що померли в один час. Спадкування після кожної з них відкривається у той самий день, тому вони не успадковують одна після одної. Це стосується також осіб, які померли під час спільної небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо). Спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

7. Місце відкриття спадщини

1.  Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (ст.1221 ЦК). При цьому під "місцем відкриття спадщини" мається на увазі не "місце", як точка на місцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця тощо, а певний населений пункт (місто, село тощо).

Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті спадкодавця. Наприклад, якщо він помер не у місці свого постійного проживання: під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях позбавлення волі. У цих випадках місцем відкриття спадщини вважається той населений пункт, де громадянин постійно проживав. Так, місцем проживання (і, відповідно, місцем відкриття спадщини) студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб, засуджених до відбування покарання у виді позбавлення волі, вважається місто, село, селище тощо, у якому вони постійно проживали до вступу у відповідний навчальний заклад, або до призову на військову чи альтернативну службу, або до призначення покарання у вигляді позбавлення волі. Проте у разі смерті громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться цей заклад.

Місцем проживання неповнолітніх або осіб, що перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновлювачів, опікунів.

2.  Щодо громадян України, які постійно проживали за кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони постійно проживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому випадку видається консульською установою або дипломатичним представництвом України (крім випадків, коли держава, де постійно проживав померлий, має на це виключну компетенцію). Для громадян України, які тимчасово проживали за кордоном і померли там, місцем відкриття спадщини буде їхнє останнє місце проживання в Україні до їх виїзду за кордон. Якщо у спадкодавця є нерухоме майно на території кількох держав, то згідно з Конвенцією про правову допомогу у тих країнах, що приєдналися до цієї Конвенції, свідоцтво про право на спадщину видається у кожній країні згідно з чинним законодавством країни, але з врахуванням кола спадкоємців, що подали заяви про прийняття спадщини за основним місцем її відкриття.

3.   Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо (наприклад, через те, що він часто міняв місця проживання, ніде не затримуючись надовго), місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина. Таким місцем може бути місто, де громадянин мав квартиру; село,  в якому знаходиться земельна ділянка,  що належить спадкодавцю на праві приватної власності, тощо. Якщо ж спадкодавець мав одночасно кілька квартир, будинків, земельних ділянок тощо, що знаходилися у різних населених пунктах, то місце відкриття спадщини визначається з урахуванням вартості цього нерухомого майна, де знаходиться майно більшої вартості, там і відкривається спадщина. Якщо ж той, хто помер, не мав нерухомості, то місцем відкриття спадщини вважається те місце, де знаходиться основна частина рухомого майна. Наприклад, якщо в одному місці після смерті особи, котра не мала постійного місця проживання, залишився автомобіль, а в іншому — яхта, то спадщина відкривається у місці, де знаходиться рухоме майно більшої вартості (яхта).

4.   Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними документами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації; витягами з трудової книжки покійного тощо. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, місце відкриття спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевої ради про місцезнаходження спадкового майна або його частини.

8. Спадкоємці

1. Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також інші суб'єкти цивільного права (держава, територіальні громади тощо). Однак при цьому фізичні особи можуть спадкувати і за заповітом, і за законом, у той час як інші суб'єкти цивільного права спадкують лише за наявності вказівки про це у заповіті. Керуючись таким концептуальним підходом щодо суб'єктного складу спадкових правовідносин, ст.1222 ЦК, визначаючи коло спадкоємців, розрізняє два види вказаних суб'єктів:

1)  фізичні особи;

2)  усі інші суб'єкти цивільного права.

Щоб бути спадкоємцем, фізична особа має бути живою на час відкриття спадщини. Але закон захищає також права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після його смерті (так званий "постум"). Якщо ж дитина народилася мертвою, то спадкові правовідносини за її участю, природно, не виникають. У цьому випадку спадкова маса розподіляється між іншими спадкоємцями.

Що стосується усіх інших суб'єктів цивільного права, то вони можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Зокрема, на підставі заповіту можуть отримати майно у спадщину юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).

9. Право на спадкування

1.  Вираз "право на спадкування" може вживатися у кількох значеннях. По-перше, у найбільш загальному вигляді право на спадкування є елементом цивільної правоздатності. У такому сенсі воно належить усім суб'єктам цивільного права. По-друге, право на спадкування може вживатися у значенні "право (можливість) отримати спадок за заповітом". У цьому сенсі право на спадкування є елементом цивільної дієздатності (іноді його іменують "пасивною тестаментоздатністю"). По-третє, право на спадкування може розглядатися як суб'єктивне право, яке виникає за наявності певних юридичних фактів: смерті особи або оголошення її такою  що померла (ст.1220 ЦК).

2.  Згадуване у ст. 1223 ЦК право на спадкування може бути охарактеризоване як елемент дієздатності, тобто можливість певної особи набути суб'єктивне право на спадкування після певної особи. Згідно із ст. 1223 ЦК, передусім, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов:

1)   існує заповіт;

2)   спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Але це ще не суб'єктивне право, оскільки можливість отримати спадок може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

3. Таким чином, ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадкодавець може виявити волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи. Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. У таких випадках право на спадкування набувають особи,визначені у ст.ст.1261 —1265 ЦК: у першу чергу — діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати і сестри спадкодавця, його баба та дід як збоку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; У п'яту — інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

10.  Особи, які не мають права спадкувати

1.  Стаття 1224 ЦК містить обмеження в реалізації права на спадкування. Зокрема, не мають права спадкувати:

1)  ті із спадкоємців за законом або заповітом, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з його спадкоємців з метою отримання спадщини, чи здійснили замах на їх життя;

2)  особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

3)  батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав, і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини, не спадкують за законом. До них належать також батьки (усиновлювачі)та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;

4)  одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Але якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим з подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки у майні, що належить тому з подружжя, хто помер, та яке було набуте під час цього шлюбу;

5)  особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, котрий через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Такі особи позбавляються права спадкування за законом.

2.  Зазначені обставини підтверджуються поданням нотаріусу копії рішення суду. Стосовно кожного випадку суд встановлює обставини, які є перепонами у здійсненні права на спадкування.

Положення ст.1224 ЦК поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку в спадщині (але стосовно того спадку, що перевищує розмір обов'язкової частки), а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Винятком із загального правила є надання спадкодавцю, який знав про вчинення замаху на його життя або на життя можливих спадкоємців, права усе ж таки призначити у заповіті спадкоємцем особу, котра вчинила замах.

11.  Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (ст.1225 ЦК).

ЗК закріплює право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для чітко визначених цілей:

1) ведення селянського (фермерського) господарства;

2) ведення особистого підсобного господарства;

3)  будівництво та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

4)  садівництво;

5)  дачне та гаражне будівництво.

Цільове призначення землі зазначається у Державному акті на землю. Відповідно вказане у Державному акті на землю цільове призначення земельної ділянки зберігається і для спадкоємців.

2. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Отже, спадкування жилого будинку, інших будівель та споруд незалежно від спеціального нагадування про це у заповіті, має наслідком виникнення у спадкоємців зазначеної нерухомості права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться.

Згідно з ч.З ст. 1225 ЦК до спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки визначений заповітом, то перевагу мають положення останнього. Тобто, якщо троє спадкоємців успадкували будинок, кожному з них належить третина у праві власності (користування) земельною ділянкою біля цього дому. Проте спадкодавець у заповіті може вказати: хоча право на будинок переходить до спадкоємців у рівних частках, але один з них отримує половину права на земельну ділянку, а двоє інших — лише по одній четвертій частки такого права.

12. Спадкування частин у праві спільної власності

1. Згідно зі ст.1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Отже, у разі спадкування частки у праві спільної сумісної власності слід визначити: а) чи є спільна власність сумісною; б) якою є частка спадкодавця у праві спільної сумісної власності; в) якими є загальні підстави спадкування, що мають бути застосовані для даного випадку.

2.  Стаття 368 ЦК зазначає, що спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. До спільної сумісної власності, зокрема, належать:   1) майно, набуте подружжям під час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом; 2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

3.  Хоча частки у праві спільної сумісної власності припускаються рівними, проте угодою сторін, законом або рішенням суду може бути передбачене інше. Тому при спадкуванні такої частки істотне значення має встановлення її розміру, що може бути зроблене як за життя спадкодавця, так і після відкриття спадщини.

Слід звернути увагу на те, що суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу в натурі (ч.2 ст.1226 ЦК). Отже, можливе розпорядження не тільки вже відомою часткою у праві спільної сумісної власності, а й тією часткою, яка буде визначена у майбутньому, вже після смерті спадкодавця. Практично це означає, що спадкодавець може просто вказати у заповіті, що він заповідає належну йому частку в праві спільної сумісної власності певній особі. Конкретний розмір частки в цьому випадку визначається вже після смерті спадкодавця.

4. Після смерті спадкодавця може бути проведено і визначення конкретної частки у праві спільної сумісної власності, виділ її у натурі. При цьому припускається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. Проте домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду може бути встановлений інший порядок поділу майна в натурі. Отже, розміри часток, визначених при поділі, можуть бути і неоднаковими.

Таким чином, можлива ситуація, коли не відразу після смерті спадкодавця, а тільки після визначення розміру частки у праві спільної власності спадкоємець дізнається про розмір цивільних прав і обов'язків, котрі він може отримати (за умови прийняття спадщини) після смерті спадкодавця. До того ж про склад конкретного спадкового майна спадкоємець у таких випадках може довідатися лише після виділу частки у натурі.

13. Особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії тощо

1. Стаття 1227 ЦК визначає особливості спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя. Такі суми, за загальним правилом, не включаються до складу спадщини, а передаються членам сім'ї спадкодавця.

Проте у деяких випадках такі суми можуть бути успадковані у загальному порядку. Це передбачено безпосередньо ст. 1227 ЦК: за відсутності членів сім'ї спадкодавця вказані суми належать до складу спадщини.

Отже, умовами спадкування сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат є такі:

1)  спадкодавець за життя мав право на їх одержання;

2)  він за життя не реалізував це право;

3)  після смерті спадкодавця відсутні члени його сім'ї (або їх неможливо встановити).

14. Спадкування права на вклад

1. ЦК містить низку новел щодо спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі). Якщо ст.564 ЦК 1963 p. виходила з того, що спадкування вкладів, як правило, відбувається за спеціальними розпорядженнями вкладників, зробленими ними на випадок смерті відповідно до статутів фінансових установ та у порядку, передбаченому спеціальними правилами, і лише у разі, якщо вкладник не зробив розпорядження фінансовій установі, його вклад переходив до спадкоємців на загальних підставах, то ч.і ст.1228 ЦК | 2003 р. надає перевагу спадкуванню вкладу за заповітом, вказуючи, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі), склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Отже, заповіт і спеціальне розпорядження згадуються як два можливих види вираження волі спадкодавця-вкладника, але з наданням пріоритету заповіту.

2. Пріоритет заповіту над розпорядженням вкладника, зробленим ним банку (фінансовій установі), чітко закріплюється також у ч.З ст.1228 ЦК. Ця норма передбачає, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця. Скасування (повне або часткове) розпорядження щодо вкладу можливе двома шляхами:

1)  у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад;

2) новий заповіт стосується усього майна спадкодавця.

Водночас заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), не обов'язково має скасовувати таке розпорядження. Наприклад, якщо у заповіті спадкоємцем вкладу призначена та сама особа, яка згадується у розпорядженні банку (фінансовій установі), то заповіт лише заступає згадане розпорядження. Тому, хоча вид документа, який визначає спадкоємця вкладу, і зазнає трансформацій, але фактично спадкоємцем залишається та сама особа.

Слід підкреслити, що право на вклад у кожному разі входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Цим відповідна норма ЦК 2003 p. істотно відрізняється від правила, що випливало зі змісту ст.564 ЦК 1963 p., згідно з яким за наявності спеціального розпорядження вкладника вклад взагалі не входив до складу спадкового майна.

15. Страхування права на одержання страхового відшкодування

1. Стаття 1229 ЦК закріплює можливість спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування). Зазвичай страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах (ст.ст.1216—1224 ЦК). Найчастіше таке спадкування має місце у договорах страхування життя у зв'язку зі смертю спадкодавця, життя якого було застраховане. Але можливе і спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) у інших випадках особистого страхування, а також у разі майнового страхування та страхування відповідальності.

Слід мати на увазі, що ч.2 ст.1229 ЦК передбачає виняток із зазначеного вище загального правила, встановлюючи, що у випадку, коли страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми у разі його смерті, тоді це право не належить до складу спадщини. Таким чином, на відміну від ст.1228, котра визнає перевагу заповіту перед спеціальним розпорядженням вкладника і встановлює, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, ч.2 ст.1229 ЦК передбачає можливість виключення права на одержання страхової суми зі складу спадщини. Проте вказане виключення можливе лише за наявності двох умов:

1)   йдеться про особисте страхування;

2)   страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової суми уразі його смерті.

16. Особливості спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

1. Стаття  1230 ЦК визначає особливості спадкування права спадкодавця на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки.

Поняття відшкодування збитків, завданих спадкодавцю за його життя внаслідок невиконання договірних зобов'язань, визначається з врахуванням положень ст.22 ЦК, котра відносить до збитків втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що особа зробила або має зробити для поновлення свого порушеного права (реальні збитки), і доходи, які особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування їх у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, котра порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

2.  Оскільки ст.22 ЦК передбачає, що на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб (зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі — шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), постає питання: чи має право на таку вимогу спадкоємець?Виходячи з того, що спадкодавець, котрий мав право на відшкодування збитків, не скористався своїм правом на їхнє відшкодування У інший спосіб, слід зробити висновок, що спадкоємець успадковує саме право на відшкодування збитків, але не має право вибору способу відшкодування.

3.  Згідно з ч.2 ст.1230 ЦК до спадкоємця переходить також право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних зобов'язань, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. Тут варто звернути увагу на відмінності умов застосування чч. 1, 2 ст.1230 ЦК. Як-Що   спадкування   права   на   відшкодування   збитків,   завданих внаслідок невиконання договірних зобов'язань, виникає незалежно від вчинення якихось дій спадкодавцем, то право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних зобов'язань переходить у спадщину лише! за умови, що спадкодавець звернувся з відповідним позовом і сплата неустойки (штрафу, пені) була присуджена судом спадкодавцеві! за його життя.

4. До спадкоємця переходить також право на відшкодування!моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. При цьому розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, визначається згідно з правилами ст.23 ЦК, яка встановлює, що моральна шкода може полягати:

1)  у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2)  у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3)  у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4)  у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з ч.З ст.23 ЦК моральна шкода відшкодовується грішми І або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, міри фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення останнього можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з його розміром цього відшкодування.

5. Тут доцільно звернути увагу на принципову різницю у підходах до визначення засад спадкування права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, і спадкування права спадкодавця  на відшкодування  збитків,  моральної шкоди та сплату неустойки. Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом  або  іншим ушкодженням  здоров'я,  згідно  з  п.Зст.1219 ЦК належить до особистих прав спадкодавця, котрі не входять до складу спадщини і не переходять до спадкоємців. Але права спадкодавця на відшкодування збитків, що виникли внаслідок невиконання договірних зобов'язань, моральної шкоди та сплату неустойки (присуджених судом), розцінюються як такі, що меншою мірою пов'язані з особистістю спадкодавця, і тому переходять до спадкоємців.

17. Спадкування обов'язку відшкодувати збитки

1. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем. Оскільки ст.1231 ЦК не містить якихось спеціальних застережень щодо виду шкоди (збитків), які підлягають відшкодуванню спадкоємцями, то можна зробити висновок: йдеться про спадкування обов'язку відшкодування будь-якої шкоди (збитків) — і тієї, що виникла внаслідок неналежного виконання спадкодавцем договірних зобов'язань, і тієї, яка була завдана ним іншим особам внаслідок пошкодження їхнього майна, каліцтва або заподіяння смерті.

Крім того, до спадкоємців переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя, а також обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), що присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця (чч.2, 3 ст.1231 ЦК). Проте спадкування згаданих обов'язків можливе лише за наявності двох додаткових умов:

1)  наявність рішення суду про стягнення зі спадкодавця завданої ним моральної шкоди або несплаченої неустойки, винесеного за його життя;

2)  невиконання спадкодавцем (не має значення з яких причин)за життя присуду суду про відшкодування моральної шкоди або сплату неустойки.

2. Майнова та моральна шкода, яка завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості майна, яке було одержане ними у спадщину. Хоча у ч.4 ст.1231 ЦК йдеться про вартість рухомого чи нерухомого майна, проте це положення слід тлумачити у тому сенсі, що межі відповідальності окреслюються загальною вартістю усього успадкованого майна — і рухомого, і нерухомого. Вартість майна, отриманого у спадщину, може бути або безпосередньо вказана у заповіті, або підтверджена шляхом опису такого майна, проведеного нотаріусом (ст.ст.1281, 1282 ЦК).

За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди тощо. Для зменшення розміру відповідальності спадкоємця за борги спадкодавця необхідними є такі умови:

1)  звернення спадкоємця до суду з позовом;

2)  доведення ним того, що розмір сум, які підлягають сплаті спадкоємцем, є непомірно великим порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину. Водночас хоча суд може зменшити розмір платежів, але не може повністю звільнити спадкоємця від обов'язку їх сплати.

18. Відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця

1. Серед обов'язків, які можуть бути покладені на спадкоємців, ЦК окремо згадує обов'язок відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

Умовами відшкодування таких витрат є:

1)  фактичне понесення таких витрат;

2)  розумність цих витрат, тобто їхня виправданість обставинами, за яких витрати зроблені.

Як правило, витрати, котрі не здійснив би за даних обставин спадкоємець, відшкодуванню не підлягають. Виняток становлять випадки, коли особою, яка здійснила такі витрати, у суді буде Доведено, що, відмовляючись від компенсації витрат, заінтересована   особа   неналежним   чином   здійснює   цивільне   право (наприклад, не утримувала непрацездатного, нужденного спадкодавця, не вжила елементарних заходів щодо поховання спадкодавця, не купувала життєво необхідні для спадкодавця ліки тощо), внаслідок чого їй може бути відмовлено у захисті цього права (ст.ст. 13, 16 ЦК).

Розумні витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця! можуть бути стягнені на користь тих осіб, що їх фактично понесли, у повному обсязі і за весь час, коли вони мали місце, але неї більше, як за 3 роки до смерті спадкодавця. Таке рішення ґрунтується на припущенні: якби особа, котра здійснювала такі витрати, мала намір стягнути їх зі спадкодавця за його життя, то могла б зробити це в межах строку позовної давності, тобто не більше ніж за 3 роки (ст.ст.256—257, 261, 267 ЦК).