1. Поняття та класифікація юридичних осіб

1. Сучасне суспільне життя не можна уявити без таких учасників відносин, як юридичні особи. Винайдена ще за часів пізнього римського   права,   ця   правова   конструкція   сьогодні   відіграє виняткову роль у вирішенні найважливіших завдань, що постають перед індивідами та суспільством. З одного боку, людина знаходить у ній своє посилення та продовження, а з Іншого — юридичні особи створюють необхідну інфраструктуру громадянського суспільства. Історія розвитку юридичних осіб відображає драматичну боротьбу особистості з державою за свою свободу та, зокрема, за свободу добровільних союзів. Тому стан юридичних осіб у сучасному суспільстві є важливим показником рівня свободи та значення особистості.

В принципі зміст правової конструкції юридичної особи завжди полягав і полягає в закріпленні за організацією (союзом або установою) певного майна на праві власності, в результаті чого негативні майнові наслідки її діяльності відносяться, за загальним правилом, на майно цієї організації, а не на майно учасників (засновників).

2. Законодавство багатьох країн не містить доктринальних визначень юридичної особи. Цим шляхом, у принципі, І пішов новий ЦК, в якому, на відміну від ст.23 ЦК 1963 p., поняття юридичної особи дається в найзагальніших рисах, без перелічення багатьох її констатуючих ознак. Проте інші статті ЦК вказують на такі ознаки юридичної особи, як її майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність, участь у цивільному обороті та в судових органах від свого імені тощо.

Сукупність деяких положень ЦК (наприклад, юридична особа як організація (ст.80 ЦК), здатність юридичної особи мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа (ст.91 ЦК) тощо) дозволяє припустити, що законодавець опирався на реалістичні теорії юридичної особи, представниками якої були, зокрема, О. Гірке (Німеччина), Р. Саллейль (Франція), І. Покровський (Україна—Росія). Суть цього теоретичного напряму зводиться до того, що природу Юридичної особи вбачають не у фікції правового мислення, а в реальності її існування. Причому реальність розуміють не у фізичному значенні, а в особливому — юридичному. Всі суб'єкти права існують саме в юридичній системі координат. Таким чином, право створює свої власні категорії і конструкції, а правові відносини становлять собою особливий та самостійний вид реально існуючих суспільних відносин.

За допомогою реалістичних теорій було доведено наявність у юридичної особи власної волі, самостійність її виступу суб'єктом цивільного обороту, необхідність явочного порядку створення юридичних осіб та визнання їх загальної правоздатності.

3. ЦК називає юридичну особу організацією, шо створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ч. 1 ст.80 UK). Насамперед у цьому положенні вказується на таку ознаку юридичної особи, як її організаційна єдність, що характеризує будь-яку організацію як єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою, тобто наявністю органів управління, філій, представництв тощо. Завдяки цьому воля окремих учасників (засновників) трансформується в єдину волю організації. Формальним виявом організаційної єдності є установчі документи (ст.88 ЦК), в яких закріплюються найменування, місцезнаходження, структура, компетенція та порядок прийняття рішень органами організації, а також інші відомості, передбачені законом.

Організацію не можна ототожнювати з трудовим колективом. Наявність останнього не є ознакою юридичної особи. Трудовий колектив взагалі може бути відсутнім, якщо, наприклад, товариство створюється однією особою (ст.83 ЦК) і в ньому не використовується наймана праця тощо.

Іншою ознакою юридичної особи є її майнова відокремленість, що означає наявність у неї певного майна на праві власності. У гл.7 ЦК прямо не вказується на те, що в нормальній ситуації юридичні особи — суб'єкти товарно-грошових відносин мають бути саме власниками майна. Однак вся концепція побудови ЦК свідчить про те, що ступінь відокремленості майна, що належить юридичній особі, має бути на рівні права власності. Так, наприклад, ст.325 ЦК передбачає, що юридична особа є суб'єктом права приватної власності. Принциповим моментом є і те, що в новому ЦК законодавець не згадує про існування такого способу відокремлення майна, як закріплення його на праві повного господарського відання або оперативного управління.

Гіпотетично юридична особа може створюватися без власного майна і діяти або на базі майна, що складається тільки з прав користування (оренда) чи прав вимоги, або взагалі без майна (ст.81 ЦК). Але всі ці випадки не є нормальним явищем і становлять загрозу майновому обігу у ринковому середовищі.

З майновою відокремленістю організації пов'язана і її самостійна майнова відповідальність за своїми зобов'язаннями, хоча і з цього правила можуть бути встановлені винятки (ст.96 ЦК). Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Тобто наявність такого майна є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи. Цивільно-правова відповідальність є проявом цивільної право-суб'єктності юридичної особи, якою вона наділяється відповідно до ч.2 ст.80 ЦК.

Юридична особа бере участь у цивільному обороті та в судових органах (позивачем, відповідачем тощо) від свого імені, яке слугує для ЇЇ індивідуалізації і полягає в її найменуванні, визначеному в установчих документах (ст.90 ЦК). Власне, ім'я (найменування) юридичної особи є похідною ознакою від організаційної єдності та майнової відокремленості юридичної особи.

4.  Необхідно підкреслити, що навіть наявність усіх зазначених вище ознак не приводить до автоматичного набуття організацією статусу юридичної особи. Для цього необхідна її державна реєстрація, на що вказується в ч.і ст.80 ЦК. Державну реєстрацію не слід розуміти як концесію (дозвіл) держави на створення юридичної особи. У XX ст. домінування концесійної системи як прояв недовіри й побоювань держави щодо ініціативи приватних осіб у світі було зруйновано.  На її місце внаслідок демократичних перемог приватних осіб над державою у питанні свободи здійснення юридичних актів, у тому числі свободи створення союзів та установ,прийшла явочна система.

Суть явочної системи полягає у встановленні законом певних умов, яким юридична особа має відповідати. Виконання цих умов організацією надає останній право на внесення її до реєстру. Із внесенням до реєстру організація отримує можливість діяти в цивільному обороті як юридична особа без будь-якого акту з боку держави. Таким чином, організація приходить до реєстрації не з проханням, а з правом на своє існування як юридична особа. Саме явочна система створення юридичних осіб знайшла відображення в ЦК. Ця система "вписується" в ринкову організацію обороту й відповідає принципам громадянського суспільства. Проте в окремих випадках закон може передбачати і концесійну систему створення юридичних осіб.

5.  У питаннях класифікації юридичних осіб ЦК повертається до тих критеріїв, видів та форм, що існували до жовтня 1917 р. і навіть формально до прийняття ЦК 1963 p. Юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні залишаються за межами ЦК (крім правового статусу держави, АРК та територіальних громад). Таким чином, за межами ЦК вперше залишилися "державні і комунальні підприємства та установи", яким майно належить на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Існування таких юридичних осіб суперечить нормальному майновому обороту і зберігається лише внаслідок тривалого перехідного етапу вітчизняної економіки. Цей "острівець минулого" з часом трансформується в ринкові форми юридичних осіб приватного або публічного права.

Кожна юридична особа має створюватися за моделлю, відомою законодавцю та учасникам обороту. Тому ЦК встановлює вичерпний перелік форм юридичних осіб приватного права. Це зроблено передусім в інтересах усіх учасників обороту, які матимуть чітке уявлення про правовий статус тієї чи Іншої організації. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств та установ. Причому для підприємницьких товариств ще встановлюється закритий перелік їх видів. Що стосується непідприємницьких товариств та Установ, то в ЦК відсутній вичерпний перелік їх видів, а тому вони можуть створюватися безпосередньо на підставі положень ЦК, якщо для окремих їх видів не Існує спеціальних законів, що встановлюють особливості їхнього правового статусу.

6. У ЦК насамперед розрізняються юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Критерієм такого поділу виступає природа акта, на підставі якого виникає організація. Юридична особа приватного права створюється на підставі приватноправового акта (статут, засновницький договір, установчий акт) — ст.87 ЦК. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (абз.З ч.2 ст.81 ЦК). Слід підкреслити, що суб'єктом створення юридичних осіб публічного права виступають не вищевказані органи, а відповідно держава, АРК та територіальні громади, яких, в свою чергу, визнає ЦК юридичними особами публічного права.

Ознаками юридичних осіб публічного права є також публічний характер їхніх цілей, наявність у багатьох випадках владних повноважень чи особливого характеру членства. До юридичних осіб публічного права належать держава Україна, АРК, територіальні громади та створювані ними такі суб'єкти публічного права зі статусом юридичних осіб, як органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, навчальні заклади (університети, інститути, школи, гімназії) тошо. Публічно-правові юридичні особи можуть створюватися також для досягнення господарських і соціальних цілей загального характеру або для задоволення потреб певних груп населення.

ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Щодо порядку утворення та правового статусу юридичних осіб публічного права, то вони встановлюються Конституцією та законом (абз.2 ч.З ст.81 ЦК). Проте важливі положення щодо правового статусу таких юридичних осіб публічного права, як держава Україна, АРК та територіальні громади містяться безпосередньо в ЦК (ст.ст. 167— 176 ЦК).

Стаття 82 ЦК закріплює загальне для всіх країн світу положення про урівнення юридичних осіб публічного права з юридичними особами приватного права при виступі перших суб'єктами цивільного обороту. Підпорядкування юридичних осіб публічного права правовому режиму, встановленому для юридичних осіб приватного права, здійснюється в ЦК за допомогою формулювання про те, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.

Поширення загальних правил приватного права на цивільні відносини за участю юридичних осіб публічного права (як між собою, так і з фізичними особами та юридичними особами приватного права) означає також застосування тих положень гл.7 ЦК "Юридичні особи", які стосуються відносин юридичних осіб із третіми особами (так званих зовнішніх відносин). Наприклад, положення про те, що у відносинах Із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз.2 ч.З ст.92 ЦК), має загальний характер, а тому, на нашу думку, застосовується і до відносин за участю юридичних осіб публічного права.

Закон може встановлювати винятки із правила про підпорядкування відносин за участю юридичних осіб публічного права нормам приватного права. Наприклад, ЦК передбачає тільки для держави спеціальне правило, згідно з яким держава відшкодовує у повному обсязі шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї (ст.1161 ЦК).

7. У питанні щодо способів "народження" юридичних осіб ЦК відображає історичну послідовність їх появи, насамперед як стійкого об'єднання кола осіб, які мають спільний інтерес у досягненні визначених цілей на основі концентрації певного майна цих осіб, що відокремлюється від них і стає майном створеної організації. Таким чином, найтиповішим шляхом створення юридичної особи є об'єднання майна разом з об'єднанням осіб, які мають загальну мету, структуру управління, причому зміна цих осіб не впливає на існування юридичної особи (ч.і ст.81 ЦК). Цим шляхом створюються товариства.

Формулювання правил ч.і ст.81 ЦК дозволяє припустити можливість створення юридичних осіб тільки шляхом об'єднання осіб, без відокремленого майна. Безумовно, інститут юридичної особи вже давно використовується не тільки в господарській сфері, а й для оформлення різного роду колективних інтересів у науковій, просвітницькій, мистецькій, релігійній та інших сферах. Проте слід відзначити, що конструкція юридичної особи і в цьому випадку має сенс не стільки для оформлення внутрішніх відносин між учасниками, скільки у зв'язку Із зовнішньою стороною — виступом даної організації в цивільних відносинах. Гіпотетично можливе навіть існування юридичної особи без майна, принаймні, на момент створення. Проте в процесі своєї діяльності така юридична особа неодмінно набуватиме майно.

Третім шляхом створення юридичної особи є призначення майна для служіння певній меті. Така організація хоч і не є об'єднанням осіб, однак управляється органами, що складаються з осіб. Таким шляхом створюються установи (ст.83 ЦК).

Частина 4 ст.81 передбачає можливість створення юридичної особи шляхом її примусового поділу (виділу). Однак такий спосіб не веде до появи якоїсь нової форми юридичної особи. Це положення радше стосується підстав припинення юридичної особи шляхом правонаступництва (ст. 106 ЦК).

8. Відповідно до шляхів створення (об'єднання осіб та майна, об'єднання осіб, об'єднання майна) юридичні особи приватного права можуть набувати форми товариств або установ (ч.і ст.83 ЦК). Щоправда, ЦК допускає створення юридичних осіб також в шших встановлених законом формах. Проте, на наш погляд, інших Форм у правовій реальності Існувати не може. Різні види юридичних осіб приватного права можуть існувати в межах лише двох Форм — товариств та установ. Інколи окремою формою юридичних осіб називають, наприклад, "приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи". Очевидно, що останнє не є окремою формою юридичної особи, а Існує лише в межах такої форми, як товариство, оскільки закон встановлює презумпцію Існування товариства, створеного і однією особою.

У формі товариства чи установи можуть бути створені різні за структурою управління, метою, внутрішніми відносинами тощо юридичні особи. Проте всі товариства і всі установи разом та окремо мають певні загальні риси, про що йдеться у статтях гл.7 ЦК. Тому положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для їх окремих видів не встановлено законом. Наприклад, до підприємницьких товариств застосовуватимуться ще й спеціальні правила гл.8 ЦК про підприємницькі товариства та відповідних законів.

9. Товариство, відповідно до германської правової традиції, розглядається як об'єднання осіб, розраховане на довгострокове існування, яке у своєму складі не залежить від зміни учасників, має корпоративний устрій, загальне ім'я, та в якому управління справами належить членам. Поява союзів (у ЦК вони названі товариствами) як суб'єктів права стала можливим внаслідок розвитку особистості, яка вимагала заміни примусових союзів (рід, громада, професійні корпорації, цехи тощо) на добровільні. Саме така заміна й відкрила шлях до вільного вияву індивідуальної сили та ініціативи людини.

У ст.83 та інших статтях ЦК закріплюються основні ознаки toвариства, а саме: об'єднання осіб та право участі осіб у товаристві. Однією з основних ознак товариства є об'єднання осіб. Слід, щоправда, зауважити, що для підприємницьких товариств крім об'єднання кваліфікаційною ознакою осіб виступає також об'єднання майна. Крім того, ЦК встановлює презумпцію існування об'єднання і у випадку, коли товариства створюються однією особою. Наприклад, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, непідприємницьке товариство можуть за законом створюватися однією особою. Варто відзначити, що конструкція товариства однієї особи має певні протиріччя із загальними правилами щодо внутрішньої організації "звичайного" товариства, які розраховані на випрацювання загальної волі юридичної особи, відмінної від волі її окремих учасників.

Проте законодавець вводить презумпцію наявності товариства при одному учаснику, тому що це відповідає вимогам економічного життя та праву Євросоюзу. Закон передбачає випадки, коли товариство (наприклад, повне та командитне) не може створюватись однією особою. Право участі в товаристві є особистим не-майновим правом і не може окремо передаватися іншій особі (ст.ІОО ЦК).

10. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (абз.2 ч.2 ст.83 ЦК). Стаття 84 ЦК визначає критерій віднесення товариств до категорії підприємницьких і дає закритий перелік видів підприємницьких товариств. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, називаються підприємницькими. Таким чином, кваліфікаційною ознакою підприємницького  товариства є можливість розподілу між учасниками прибутку, одержаного в результаті здійснення товариством підприємницької діяльності. Встановлений ст.84 ЦК закритий перелік видів підприємницьких товариств має важливе значення для визначеності й передбачуваності великого сектору майнових відносин за участю цих юридичних осіб. Підприємницькі товариства можуть бути створені лише в організаційно-правових формах повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства та виробничого кооперативу. Перші чотири види товариств мають загальну назву — "господарські товариства". Важливі положення щодо всіх п'яти видів підприємницьких товариств міститься безпосередньо в ЦК (гл.8). Більш детальне регулювання правового статусу підприємницьких товариств, у тому числі в певних областях діяльності, здійснюється в окремих законах.

Стаття 85 ЦК визначає критерій віднесення товариств до категорії непідприємницьких. Останніми визнаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Таким чином, критерієм розмежування виступає не можливість отримання чи неотримання прибутку (всі юридичні особи можуть займатися підприємницькою діяльністю та отримувати прибуток), а можливість його подальшого розподілу. В непідприємницьких товариствах учасники не можуть розподіляти між собою прибуток від підприємницької діяльності. Цей прибуток має спрямовуватися на фінансування діяльності цієї юридичної особи.

До непідприємницьких товариств належать передусім об'єднання осіб, які мають так звані ідеальні цілі — політичні, наукові, соціальні, художні тощо. ЦК не містить переліку видів непідприємницьких товариств, однак це не означає, що ЦК відходить від закритого переліку форм і видів юридичних осіб. Річ у тім, що всі види непідприємницьких товариств можуть створюватися безпосередньо на підставі загальних положень про товариство, які містяться в ЦК, якщо для окремих їх видів спеціальні закони не встановлюють особливості їхнього правового статусу. Так, наприклад, правовий статус споживчих кооперативів визначено в Законі про споживчу кооперацію та в Законі про кооперацію; об'єднань громадян — У Законі про об'єднання громадян; релігійних організацій — в Законі про свободу совісті та релігійні організації; профспілок — у Законі про професійні спілки тощо. Безумовно, що всі закони, що на сьогодні визначають правовий статус окремих видів непідприємницьких товариств, мають бути приведені у відповідність з положеннями гл.7 ЦК.

П. Другою формою юридичних осіб є приватні установи. Пристосування форми юридичної особи до установ відбулося вже в пізньому римському праві. Причина цього полягала в намаганні надати міцності і постійності служінню певним цілям спеціально призначеного для цього майна. Слід зазначити, шо для вітчизняного права приватні установи не є новою формою юридичних осіб. Вона широко використовувалась до 1917 р. Навіть ЦК 1922 р. за інерцією ще передбачав можливість створення приватних установ. Правда, в наступні роки використання такої форми було практично неможливе. Термін "установа" за новим ЦК слід відрізняти від аналогічного терміну, шо використовувався в ЦК 1963 p. і використовується ще й зараз в українському законодавстві. Установа належить до юридичних осіб, які фінансуються Із бюджетів (державні органи, органи місцевого самоврядування, установи освіти, охорони здоров'я, культури, науки тощо). Правда, останнім часом цей термін втратив свою строгість і використовується в багатьох інших випадках (наприклад, комерційні банки іменують установами, з'явився термін "заклад" тощо).

Під приватною установою в ЦК розуміють організацію, в якій для постійного служіння певній меті засновником (засновниками) призначається майно та визначаються ті органи, які експлуатуватимуть його відповідно до призначення. Така організація не є об'єднанням   осіб,   але   визнана   суб'єктом   цивільних   прав   та обов'язків для здійснення певних цілей. У цьому випадку, як І при об'єднанні осіб, перед нами з'являється новий юридичний центр, який є правоздатним та незалежним від тих чи інших осіб. Для установи навіть не вимагається наявності визначеного кола осіб (дистинаторів), в інтересах яких вона діє. Але навіть коли таке коло осіб визначається, йому не належить право управління установою. Остання не має членів, керування нею здійснюється відповідно до волі засновника, яка виражена в установчому акті. Таке розуміння установи закріплено в кількох статтях ЦК. У ч.З ст-83 ЦК наводяться такі ознаки установи: 1) особи (засновник чи засновники), що створюють установу, не беруть участі в управлінні нею; 2) об'єднання (виділення) майна засновників; 3) визначення засновниками мети установи, яка досягається за рахунок цього майна. У формі установ найчастіше діють різні благодійні фонди, навчальні заклади, бібліотеки, музеї, лікарні тощо. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюватимуться законом (абз.2 ч.З ст.83 ЦК).

12. Для розуміння суті сучасної конструкції юридичної особи дуже важливим є позиція ЦК, яка полягає в тому, що всі юридичні особи приватного права можуть займатися підприємницькою діяльністю. Проте непідприємницькі товариства та установи з огляду на спосіб їх створення, мету, інтенсивність участі в майнових відносинах тощо правоздатні в підприємницькій сфері остільки, оскільки залишаються в межах своєї мети. Стаття 86 ЦК дозволяє названим юридичним особам поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Таким чином, ст.86 ЦК встановлює спеціальну або обмежену (цільову) правоздатність нспідприємницьких товариств та установ. Такий вид правоздатності юридичних осіб з'явився тільки на останньому етапі проходження проекту ЦК у ВР. У всіх попередніх проектах ЦК обмежена правоздатність будь-яких юридичних осіб приватного права безпосередньо в ЦК не передбачалась. Правила про обмежену правоздатність слід розглядати як виняток із загального правила ст.91 ЦК, яке передбачає універсальну або загальну правоздатність юридичної особи.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридичні особи, як і інші учасники цивільних відносин — фізичні особи, мають правоздатність та дієздатність. Проте ці якості характеризуються певною специфікою. Так, наприклад, у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту її створення і припиняються також одночасно з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Тому для юридичних осіб розрізнення цих категорій звичайно не має значення. Новий ЦК, на відміну від ЦК 1963 p., що передбачав наділення юридичної особи цивільною правоздатністю відповідно до встановлених цілей її діяльності, став на позицію визнання універсального характеру правоздатності юридичної особи. Для закріплення цього положення законодавець використав формулу, яка з'явилася сто років тому у швейцарському Цивільному кодексі, за якою юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ч.і ст.91 ЦК). Універсальна (загальна) правоздатність дає юридичній особі можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах. Динаміка майнових відносин у XX ст. зумовила появу тенденції до надання юридичній особі універсальної правоздатності. Остання українська кодифікація також урахувала цю тенденцію.

Слід зазначити, що українському законодавцю не вдалося до кінця витримати принцип універсальної правоздатності. Так, ст.86 ЦК встановлює, шо непідприємницькі товариства та установи можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє ЇЇ досягненню. Таким чином, тут закріплюється обмежена (цільова, спеціальна) правоздатність цих юридичних осіб. За загальним співвідношенням положень гл.7 ЦК з іншими законами останні також можуть встановлювати обмежену правоздатність, яка означає, що юридична особа може мати тільки такі цивільні права, які відповідають цілям її діяльності і, відповідно, може нести лише пов'язані з цією діяльністю обов'язки. Принцип спеціальності завжди викликав підозру та недовіру Держави до приватних союзів та установ. Однак цей принцип можна певною мірою нейтралізувати, якщо зі спеціальної правоздатності не виводити умову дійсності актів юридичної особи. Цим шляхом і пішов український законодавець (ст.92 ЦК).

2. Універсальну правоздатність мають підприємницькі товариства, яким надається можливість мати будь-які майнові та особисті немайнові права. Безумовно, деякі цивільні права та обов'язки за своєю суттю можуть належати лише фізичним, а не юридичним особам. Визнання за підприємницькими товариствами загальної Правоздатності позбавляє необхідності закріплення в установчих Документах юридичної особи довгого переліку видів діяльності або Широкого формулювання цілей діяльності. Певні обмеження універсальної правоздатності юридичної особи встановлюються також системою ліцензування окремих видів підприємництва (ч.З ст.91). юридична особа може здійснювати окремі види діяльності тільки після отримання нею спеціального дозволу (ліцензії). Перелік видів такої діяльності встановлюється тільки законом. Відповідно до ст.227 ЦК, вчинений юридичною особою правочин без відповідного дозволу (ліцензії) може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела іншу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

3. Юридична особа, наділена певним обсягом правоздатності, може зазнавати її обмеження лише за рішенням суду (ч.2 ст.9і' ЦК). Слід також відзначити, що учасники підприємницького товариства мають право встановити перелік видів діяльності, яку можуть здійснювати створювані ними юридичні особи. Однак таке "самообмеження" правоздатності матиме силу для третіх осіб лише у тому випадку, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ст.92 ЦК). Інакше кажучи, така юридична особа сама має інформувати своїх контрагентів про "самообмеження" ЇЇ правоздатності.

4.  Юридичні особи мають не тільки майнові права, а й широкий обсяг особистих немайнових прав. У принципі, це ті особисті немайнові права фізичної особи, які закріплені в главах 20—22 ЦК,за винятком тих, які за своєю природою не можуть належати юридичній особі. ЦК звертає увагу саме на те, що юридичній особі належить широке коло немайнових прав (а отже, і обов'язків), яке визначається через вказівку закону про те, що цивільна правоздатність юридичної особи прирівнюється до цивільної правоздатності фізичної особи, а також на те, що певні особисті немайнові права за своєю природою належати їй не можуть. Стаття 94 ЦК лише для прикладу перераховує певні особисті немайнові права юридичної особи, взяті за аналогією з Книги другої ЦК. Так, юридична особа має право на недоторканність ЇЇ ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Юридична особа захищає свої особисті немайнові права на загальних підставах, як це передбачено гл.З ЦК. Це означає, зокрема, те, що юридична особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права й вимагати припинення дії, яка порушує право; відшкодування моральної шкоди; визнання незаконними рішення, дії органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб тощо.

5.  Правоздатність юридичної особи реалізується через ЇЇ органи,!які формують і виражають її волю зовні. Органи юридичної особи не тільки здійснюють управління, а й виступають у майновому обороті від її імені. Тобто дії органів визнаються діями самої юридичної особи. Тому для здійснення правочинів від імені юридичної¹особи вони не потребують довіреності.

Склад органів юридичної особи, їх компетенція та порядок створення встановлюються законом та установчими документами. Так, наприклад, загальні правила щодо управління товариством передбачають, що органами останнього як правило, є загальні збори його учасників І виконавчий орган (ст.97 ЦК). А в установі обов'язково створюються правління та наглядова рада. Установчий акт установи може передбачати створення також інших органів(ст.101 ЦК).

6.  Юридична особа може набувати цивільних прав та обов язків не тільки через свої органи, а Й через осіб, дії яких відповідно до установчих документів чи закону визнаються діями самої юридичної особи. Серед таких осіб ЦК називає учасників юридичної особи (ч.2 ст.91 ЦК), Під учасниками слід розуміти осіб, які беруть участь у створенні чи діяльності товариства. Наприклад, у повному товаристві кожний учасник має право діяти від імені товариства, якшо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно, або що ведення справ доручено окремим учасникам.

7.  Органи чи інші особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти в ЇЇ інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (абз.1 ч.З ст.92 ЦК). Порушення цього обов'язку спричиняє негативні наслідки у внутрішніх відносинах юридичної особи. Відповідно до ч.4 ст.92 ЦК члени органу юридичної особи та Інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. ІІі збитки відшкодовуються за рахунок їх власного майна.

Водночас порушення обов'язків, встановлених абз.І ч.З ст.92 1ІК, не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами від імені юридичної особи з третіми особами. У відносинах з останніми обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз.2 ч.З ст.92 ЦК). Таким чином, оспорювання відповідних правочинів можливе лише при доказуваності знання контрагентами про такі обмеження. Це правило стосується юридичних осіб як із універсальною, так і зі спеціальною правоздатністю. Щодо останніх слід зауважити, що протягом тривалого часу в Україні й у світовій доктрині та практиці вважалося, шо здійсненні юридичною особою дії, які суперечать встановленим цілям ЇЇ діяльності, є недійсними (так звана доктрина ultra ires). На сьогодні переважна більшість країн світу відійшла від доктрини ultra ires. Відповідальність компанії за дії і' органів, які виходять за межі передбаченої у статуті мети, встановлює також Директива ЄС від 9 березня 1969 р.

Українська доктрина і практика також повинні виходити з того, Що встановлена в установчому документі мета діяльності юридичної особи має значення лише для внутрішніх відносин, а не для відносин юридичної особи з третіми особами. Тому правочин, вчинений органами юридичної особи з перевищенням повноважень, у тому числі і правочин, що виходить за межі мети юридичної особи, слід вважати дійсним стосовно третьої особи.

8. У чч.1, 2 ст.96 ЦК закріплено два принципи цивільної відповідальності юридичної особи. Перший з них полягає в тому, що юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями самостійно, а другий — юридична особа відповідає усім належним їй майном незалежно від того, належить воно до основних чи оборотних засобів, до рухомого чи нерухомого майна тощо. Термін "майно" слід розуміти у значенні ст.190 як річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Із двох зазначених принципів відповідальності юридичних осіб випливає загальне правило про те, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа — за зобов'язаннями її учасника (засновника). ЦК допускає винятки із цього правила, які можуть встановлюватися як установчими документами, так і законами (ч.З ст.96 ЦК).

Згадані принципи та правила відповідальності належать до найсуттєвіших ознак юридичної особи та становлять власне причину їх появи й розвитку. Тому, хоча ЦК допускає встановлення в установчих документах і в законі винятків із цих принципів і правил, зазначену можливість слід тлумачити як дуже обмежену, особливо на такій підставі, як закон. Наприклад, такі винятки ми зустрічаємо в положеннях законодавства щодо юридичних осіб публічного права. Зокрема, Закон про власність передбачає обмеження відповідальності державних і комунальних установ тільки коштами, які вони мають у своєму розпорядженні. За недостатністю таких коштів відповідальність за їх зобов'язаннями несе держава або територіальні громади (ст.39 Закону). Учасники повного товариства та командитного товариства солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями свого товариства усім своїм майном (див. коментар до ст.ст.119, 133 ЦК). Субсидіарну відповідальність учасників юридичної особи передбачають також ст.ст.151, 163 ЦК.

9. Відповідно до загального правила, не тільки учасники (засновники) не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, а й останні не відповідають за зобов'язаннями учасників. Проте юридична особа може відповідати за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, у разі наступного схвалення нею їх дій. В іншому випадку особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації (ч.4 ст.96 ЦК). Відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями учасників може бути встановлена не тільки законом, а й установчими документами.

3. Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи приватного права потрібен насамперед акт приватної волі, тобто волевиявлення учасників (засновників), яке фіксується в установчому документі. Таким чином, на першому етапі створення юридичної особи розробляється і приймається установчий документ (статут, засновницький договір або установчий акт). Частина 1 ст.87 ЦК встановлює основні формальні вимоги до установчих документів юридичної особи. По-перше, вони мають бути викладені письмово. По-друге, вони підписуються всіма учасниками або засновниками, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Наприклад, статут акціонерного товариства затверджується його установчими зборами. Слід звернути увагу на те, що в ЦК термін "учасники" стосується товариств, а термін "засновники" — установ.

На другому, завершальному, етапі створення юридичної особи відбувається її державна реєстрація у порядку, встановленому законом. Саме з дня державної реєстрації юридична особа вважається створеною. Державну реєстрацію не слід розглядати як дозвільний (концесійний) порядок створення юридичних осіб. Відповідно до ЦК загальною системою створення як товариств, так і установ є явочна система. Це важливо відзначити з огляду на те, що в деяких країнах (наприклад, ФРН) ще й досі зберігається концесійний порядок створення установ.

2. ЦК передбачає, що кожна юридична особа створюється на основі лише одного установчого документа. Так, для товариства таким документом має бути статут або засновницький договір, якщо інше не встановлено законом. У більшості випадків товариство діє на підставі статуту, в тому числі й тоді, коли воно створюється однією особою. В останньому випадку статут затверджує ця особа. Якщо в процесі створення статутного товариства учасники укладають договір щодо заснування юридичної особи, то такий договір за загальним правилом не належить до числа установчих документів.

Відповідно до положень ЦК, повне товариство та командитне товариство діють на підставі засновницьких договорів, які і є установчими документами цих видів товариств.

Установчим документом установи є установчий акт. Останній може бути індивідуальним (коли установа створюється одним засновником) або спільним (коли установа створюється більш ніж однією особою). Установчий акт становить односторонній правочин. Відповідно до ч.З ст.202 ЦК, одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Отже, коли установа створюється не одним, а кількома засновниками, природа установчого акта не змінюється. Таким чином, установчий акт є не договором, а лише спільним одностороннім правочином. Проте це не означає, що сам правочин не може бути оформлений як частина договору, наприклад, спадкового договору (гл.90 ЦК). Установчий акт відповідно до ч.З ст.87 ЦК може міститися також і в заповіті, в тому числі в спільному заповіті подружжя (ст. 1243 ЦК). За загальним правилом про відмову від правочину особа має право будь-коли відмовитись від нього (ст.214 ЦК). Стаття 87 ЦК встановлює інше правило. Установчий акт може бути скасований засновником (засновниками) лише до створення установи. Причому якщо навіть один із засновників відміняє установчий акт, останній повністю втрачає силу.

3. В ЦК наводяться основні вимоги щодо змісту установчих документів. Додаткові вимоги встановлюються іншими статтями ЦК (наприклад, тими, що стосуються окремих видів підприємницьких товариств) та окремими законами. Спеціальні правила встановлені стосовно установчих актів, що містяться в заповіті. Так, у заповіті може бути не вказана, наприклад, структура управління, не призначена наглядова рада тощо. В цьому випадку необхідні для функціонування установи положення встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію (ч.З ст.88 ЦК).

У статуті товариства обов'язково вказується його найменування та місцезнаходження, адреса, органи управління, їх компетенція та порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Статті 143, 154, 164 ЦК встановлюють додаткові вимоги до змісту статутів відповідно товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства та виробничого кооперативу. Додаткові вимоги можуть встановлюватися також іншими законами (ч. 1 ст.88 ЦК).

Учасники договірного товариства при розробці засновницького договору обов'язково мають включити до нього такі суттєві умови, як зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників. Статті 120, 134 ЦК встановлюють додаткові вимоги до змісту засновницького договору відповідно повного товариства та командитного товариства. Додаткові вимоги можуть встановлюватися також іншими законами (ч.2 ст.88 ЦК).

У зв'язку з тим, що установа створюється на основі одностороннього правочину, закон закріпив лише мінімальні вимоги до його змісту, тобто такі умови, які відрізняють цей правочин від будь-яких інших, а саме; мета установи; майно, яке передається установі та необхідне для досягнення поставленої мети; структура управління (ч.З ст.88 ЦК).

4. Набуття організацією статусу юридичної особи пов'язується з її державною реєстрацією. На дату вступу ЦК у дію в Україні не існувало єдиної системи та єдиного органу державної реєстрації юридичних осіб. Реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, громадських організацій, банків тощо проводили різні органи публічної влади. З 1 липня 2004 р. набирає чинності Закон про державну реєстрацію, яким встановлюється єдиний порядок державної реєстрації юридичних осіб. Хоча дія цього закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб, проте окремими законами можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших видів юридичних осіб.

Відповідно до названого закону, державна реєстрація юридичних осіб полягає у засвідченні факту створення або припинення юридичної особи, а також у вчиненні інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Порядок проведення державної реєстрації включає перевірку повноти відомостей реєстраційної картки, перевірку комплектності документів, перевірку щодо відсутності чи наявності підстав для відмови у проведенні реєстрації, внесення відомостей до Єдиного державного реєстру, оформлення та видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи учасник (засновник) або уповноважена ним особа мають особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заповнену реєстраційну картку; два примірники установчих документів; у випадках, передбачених законом, копію рішення про створення юридичної особи; документ про сплату реєстраційного збору. В окремих випадках закон передбачає подання додаткових документів. Наприклад, у разі реєстрації акціонерних товариств додатково надається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи, якщо їх подання не передбачено законом.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей реєстраційної картки. Саме дата цієї дії і є датою державної реєстрації юридичної особи, яка крім того, є відліком різного роду строків, встановлених законом щодо порядку державної реєстрації. Так, наприклад, державна реєстрація повинна відбутися у строк, що не перевищує 3 робочих днів з дати надходження документів, а видача свідоцтва про державну реєстрацію, подача відомостей про державну реєстрацію до органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування — не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації. Свідоцтво про державну реєстрацію видається (надсилається) також не пізніше наступного робочого дня з дати реєстрації.

5. З метою забезпечення учасників цивільного обороту достовірною Інформацією про юридичних осіб ЦК передбачає створення відкритого для загального ознайомлення єдиного реєстру, до якого вносяться відомості про юридичну особу (ч.і ст.89 ЦК). Закон про державну реєстрацію встановлює конкретні правила щодо його функціонування.

Єдиний державний реєстр становить автоматизовану систему збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Він ведеться на електронних носіях відповідно до державних стандартів, які забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами, що становлять інформаційний ресурс Держави.

До Єдиного державного реєстру вносяться 28 видів відомостей про юридичну особу, серед яких: повне (і скорочене в разі наявності) найменування; ідентифікаційний код; організаційно-правова форма; місцезнаходження; перелік учасників (засновників); основні види діяльності, в тому числі мета діяльності установи; дані про філії та представництва, органи управління, дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи тощо.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими І загальнодоступними та надаються у вигляді витягу або Довідки про наявність чи відсутність в Єдиному державному реєстрі !Нформації, що запитується. Строк надання відомостей не має перевищувати п'ять робочих днів з дати надходження запиту.

6. Відмова у державній реєстрації юридичних осіб допускається тільки у випадках, передбачених законом. В ч.2 ст.89 ЦК вказується на такі узагальнені підстави, як порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи та невідповідність її установчих документів закону. Відмова з інших підстав (наприклад, недоцільність створення) не допускається. Закон про державну реєстрацію конкретизує вказані вище підстави.

Як уже зазначалося, організація приходить на реєстрацію не з проханням дозволу від держави на існування як юридична особа, а з правом на існування. Тому зрозуміло, що відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду (ч.З ст.89 ЦК). Слід зауважити, що названий вище закон відносить зволікання з проведенням державної реєстрації (порушення строків видачі свідоцтва, строків повідомлення про залишення документів без розгляду тощо) до відмови у державній реєстрації.

7. Зміни до установчих документів підлягають державній реєстрації. Вищеназваний закон встановлює детальні правила щодо проведення, відмови та скасування державної реєстрації змін до установчих документів (ст.ст.29—31 Закону). Зміни до установчих документів юридичної особи набувають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах і з третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч.5 ст.89 ЦК).

8. Юридична особа, як і фізична особа, має право на ім'я. Аналогом імені фізичної особи є найменування юридичної особи. Проте зміст права юридичної особи на найменування випливає з її суті, а тому має свою специфіку, зокрема, в питаннях набуття, зміни, структури тощо. Основне призначення як імені, так І найменування в соціальному житті полягає в індивідуалізації учасників різних відносин, а в нашому випадку — учасників цивільного обороту.

Стаття 90 ЦК встановлює дві групи правил щодо цього питання. Перша група правил стосується власне найменування, а друга — комерційного (фірмового) найменування юридичної особи.

9. ЦК передбачає обов'язковість найменування для юридичної особи. Водночас ЦК як документ надзвичайно широкого, але стислого інформаційного охоплення не може передбачати всіх елементів структури самого найменування для всіх видів юридичних осіб. Однак ЦК встановлює, що складовою частиною найменування обов'язково повинна бути вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи (абз.1 ч.і ст.90 ЦК). Крім того, ст.ст.119, 133, 140, 152, 163 ЦК більш детально визначають обов'язкові елементи структури найменування господарських товариств. Так, наприклад, найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство", або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "І компанія",  а також слова  "повне товариство"  (ч.4 ст. 119 ЦК).

Більш детальні вимоги до структури повного найменування юридичної особи (в тому числі й до скороченого найменування, можливість якого передбачена абз.З ч.) ст.90 ЦК), можуть передбачатися окремими законами.

У зв'язку з тим, що констатуючою ознакою такого виду юридичних осіб як установа, виступає її мета, ЦК передбачає, що обов'язковим елементом найменування установи має бути інформація про характер її діяльності (абз.2 ч.і ст.90 ЦК).

Закон про державну реєстрацію надає учасникам (засновникам) можливість зарезервувати найменування юридичної особи строком на 2 місяці, а для акціонерних товариств — на 9 місяців (ст.23 Закону).

ЦК, закони, інші нормативно-правові акти передбачають обмеження щодо вибору тих чи інших найменувань або елементів найменувань. Так, ч.5 ст.90 ЦК встановлює, що юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи. А ст.27 Закону про державну реєстрацію передбачає, що юридичній особі відмовляють у державній реєстрації у випадку наявності в Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися. Забороняється також використовувати в найменуванні юридичної особи повне чи скорочене найменування органу державної влади, органу місцевого самоврядування, або похідні від цих найменувань, історичні державні найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру (ч.З ст.90 ЦК).

10. Право юридичної особи на найменування включає також правомочність щодо його зміни, з якою пов'язані важливі правові наслідки. ЦК безпосередньо зобов'язує помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, а також повідомити  про   це   всім  особам,  з  якими  вона  перебуває  в  зобов'язальних відносинах. Закон про державну реєстрацію уточнює ці засоби масової Інформації, називаючи їх спеціалізованим друкованим засобом масової інформації, та встановлює параметри повідомлення про зміну найменування. Зокрема,  повідомлення має містити відомості про попереднє та нове найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження, місце й дату внесення змін до установчих документів, зокрема щодо змін найменування юридичної особи (ст.22 Закону). Цікаво, шо цей закон намагається перенести обов'язок публікації повідомлення з юридичної особи на спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації.

Зміна найменування юридичної особи спричиняє необхідність у Державній реєстрації змін до установчих документів, порядок проведення якої викладено у ст.29 вищевказаного закону. Більш складні процедурні правила встановлюються для зміни найменування юридичної особи, яка пов'язана зі зміною організаційно-правової форми юридичної особи (ст.ст.104—108 ЦК).

11. Юридична особа, крім найменування, може мати комерційне (фірмове) найменування. ЦК при цьому вказує не на всіх юридичних осіб, а тільки на підприємницькі товариства, прямо не заперечуючи можливість мати фірмове найменування для інших видів юридичних осіб.

ЦК також прямо не визначає зв'язок найменування юридичної особи та її фірмового найменування, зокрема, не відповідає на питання, чи може найменування (повне або скорочене) бути одночасно Й комерційним найменуванням юридичної особи. Проте на основі аналізу ст.ст.90, 4S9—491 ЦК можна дійти висновку про те, що фірмове найменування є самостійним додатковим способом індивідуалізації юридичної особи зі своїм правовим режимом. Зокрема, ЦК встановлює, що особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів і послуг, які виробляються або надаються ними. Крім того, комерційне найменування може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Сьогодні закони України не передбачають ведення реєстрів фірмових  найменувань.   Очевидно,  що найближчим часом буде прийнято закон про фірмове найменування, який зокрема визначить елементи його структури. Що ж до старого Положення про фірму, то воно вже не відповідає правилам сучасного законодавчого масиву.

12. У відносинах з третіми особами важливого юридичного значення набуває місцезнаходження юридичної особи. Так, наприклад, ним визначається, зокрема, місце виконання зобов'язання (ст.532 ЦК), підсудність спорів тощо. Тому ЦК зобов'язує учасників (засновників) вказувати місцезнаходження юридичної особи в її установчих документах (ч.2 ст.93 ЦК). Крім того, ці відомості підлягають обов'язковому внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб (ст.89 ЦК).

ЦК 1963 p. місцезнаходженням юридичної особи визнавав місцезнаходження її постійно діючого органу. ЦК 2003 p. відійшов від доктрини осілості юридичної особи і втілив інший підхід, який називається інкорпорацією і відповідно до якого місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації (ч. 1 ст.93 ЦК). Проте місцезнаходження юридичної особи може визначатися і на основі інших критеріїв, встановлених законом або міжнародним договором України.

13. В силу різних причин юридична особа потребує представництва й захисту інтересів або здійснення своїх функцій поза своїм місцезнаходженням. З цією метою закон передбачає можливість створення відокремлених підрозділів у вигляді філій та представництв. Відомості про них обов'язково включаються до Єдиного державного реєстру (ч.5 ст.95 ЦК). Різниця між філією і представництвом полягає в обсязі Й характері функцій цих підрозділів. Якщо філія здійснює всі або частину функцій юридичної особи, то представництво лише здійснює представництво та захист її інтересів (чч.і, 2 ст.95 ЦК).

Юридичні особи передають філіям і представництвам певне майно та затверджують положення про них, що визначають зміст і порядок їхньої діяльності. Однак юридично це майно залишається майном юридичної особи, тому що за філіями і представництвами закон не визнає статусу юридичної особи. Філії та представ-82

ництва виступають лише як відокремлені частини юридичної особи. Ш°  створила. Таким чином, філії та представництва не можуть мати власного майна і самостійно брати участь у цивільному обороті.

Для здійснення представницьких та інших функцій від імені юридичної особи остання видає довіреність призначеному нею керівникові філії або представництва (ч.4 ст.95 ЦК). Керівник на підставі цієї довіреності діє від імені та в Інтересах юридичної особи, а не від імені філії або представництва.

4. Управління товариством та установою

1. Управління товариством за загальним правилом здійснюють його органи (ч.і ст.97 ЦК). У договірних товариствах, на відміну від статутних, створення органів управління законом не передбачається. Так, управління простим товариством або командитним товариством   здійснюється   за   спільною   згодою   всіх   учасників(ct.ct.I21, 136 ЦК).

Якщо в товаристві законом передбачено створення органів управління, то їх структура відповідно до ч.2 ст.97 має обов'язково складатися із загальних зборів учасників та виконавчого органу. Є можливою інша обов'язкова структура органів управління у випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, ст. 160 ЦК допускає встановлення законом вимоги про обов'язкове створення в акціонерному товаристві, крім зазначених више органів, ще і наглядової ради. Проте слід відзначити, що учасники товариств мають повну свободу у встановленні додаткових до обов'язкових органів управління. Так, учасники товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу (ст.І46 ЦК), а учасники акціонерного товариства можуть створювати наглядову раду, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів (ст.160 ЦК).

Як зазначено у ст.83 ЦК, положення гл.7 ЦК застосовуються до всіх товариств, якщо інші правила для окремих видів товариств не встановлені законом. Це означає, що правила, закріплені в ЦК щодо структури, порядку формування повноважень тощо загальних зборів та виконавчого органу, застосовуються до всіх видів товариств, якщо інше не встановлено законом.

2.  Загальні збори учасників є вищим органом товариства, тому вони можуть приймати рішення з будь-яких питань діяльності товариства, навіть з тих, які передані до компетенції виконавчого органу. Слід мати на увазі, що у випадках, встановлених законом, загальні збори не мають права делегувати до виконавчого органу ряд питань, в силу того, що останні належать згідно Із законом до виключної компетенції загальних зборів. Наприклад,До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить внесення змін до статуту товариства, в тому числі зміни розміру його статутного капіталу; обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства; рішення про ліквідацію товариства (ст.159 ЦК).

Частина 2 ст.98 ЦК встановлює два загальні правила щодо порядку прийняття рішень загальними зборами. Перше правило полягає в тому, шо рішення приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників. Підвищити цю "планку" можна як установчими документами, так і законом. Зокрема, абз.2 ч.2 ст.98 ІІК встановлюється обов'язкова кваліфікована більшість (3/4 голосів учасників) з таких найголовніших питань товариства: ) внесення змін до статуту товариства; 2) відчуження майна товариства на суму, шо становить 50 і більше відсотків майна товариства; 3) ліквідація товариства.

ЦК спеціально зазначає, що учасник товариства, який хоча й присутній на зборах, не має права голосувати при вирішенні питань щодо вчинення з ним правочину або щодо спорів між ним та товариством (ч.З ст.98).

У питанні порядку скликання загальних зборів ст.98 ЦК встановлює два загальні правила: 1) порядок скликання визначається в установчих документах; 2) 10-ти й більше відсоткова кількість голосів дає право учасникам (учаснику) вимагати скликання загальних зборів (або скликати їх самостійно в разі відмови). Для окремих видів товариств порядок скликання загальних зборів може визначатися імперативними нормами закону.

Учаснику товариства надається можливість ефективного захисту його цивільних прав та інтересів, пов'язаних із прийнятим на загальних зборах рішенням. Останнє з будь-яких підстав може бути оскаржено учасником товариства до суду.

3. Якщо інше не встановлено законом, другим обов'язковим органом товариства є його виконавчий орган, який відповідно до установчих документів або закону може називатися по-різному — "правління",   "дирекція",   "рада директорів",  "директор",   "генеральний директор", "президент" тощо (ч.4 ст.99 ЦК). Як вбачається з цих назв, виконавчий орган може складатися з однієї або кількох осіб. У разі створення в товаристві колегіального органу останній приймає рішення простою більшістю від числа присутніх на засіданні, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (ч.2 ст.99 ЦК).

Загальні збори не тільки створюють виконавчий орган і встановлюють його склад, а й визначають його компетенцію (ч.І ст.99). Виконавчий орган товариства здійснює керівництво його поточною діяльністю і вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчий орган підзвітним загальним зборам та організовує виконання його рішень і діє від Імені товариства у межах, встановлених установчими документами й законом.

У зв'язку з тим, що членами виконавчого органу стають особи, які затверджуються на цю посаду рішенням загальних зборів, то цілком логічно, що цими ж зборами вони можуть бути в будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків. Проте в установчих документах можуть бути точно вказані підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків (ч.З ст.99 ЦК). В новому Трудовому кодексі України слід вирішити питання конкуренції між нормами корпоративного та трудового права.

4. Особи, які об'єдналися в товариство, набувають право участі в ньому. Цс право належить до категорії особистих немайнових прав і не може передаватися іншій особі за договором чи з інших підстав. Особисте нсмайпове право участі є передумовою майнових і немайнових прав та обов'язків учасників товариства, таких як право на одержання прибутку в господарському товаристві або право на інформацію про діяльність товариства тощо. Суть цього особистого права полягає серед іншого у свободі виходу учасника з товариства. Проте цілком справедливим і таким, що захищає Інтереси інших суб'єктів цивільного права, є встановлений установчими документами обов'язок учасника товариства попередити про свій вихід із товариства у визначений строк, який не може перевищувати 1 року. Порядок виходу з товариства може бути встановлений і законами. Так, наприклад, учасник повного товариства, створеного на невизначений строк, може в будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за 3 місяці до фактичного виходу з нього. Достроковий вихід із товариства, яке засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин (ст.126 ЦК).

Особисте немайнове право участі у товаристві припиняється в разі смерті фізичної особи-учасника або ліквідації юридичної особи-учасника. Проте у випадках і порядку, встановлених установчими документами або законом, учасник товариства може бути виключений з того чи іншого конкретного товариства. Наприклад, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу та законом (ст.166 ЦК).

5. Установа не є об'єднанням осіб, а тому її засновники (засновник) не беруть участі в її управлінні. Саме ця констатуюча ознака установи, закріплена у ст.83. повторюється в абз. ч.І ст.101 ЦК. Для управління установою ЦК передбачає обов'язкове створення правління та наглядової ради. Установчий акт може передбачати створення також інших органів та визначати їх склад і порядок формування.

Правління керує діяльністю установи для досягнення нею встановленої мети. Правління приймає рішення простою більшістю, якщо інше не встановлено установчим актом або законом. Члени правління можуть бути в будь-який час усунені наглядовою радою від виконання своїх обов'язків, якщо в установчому акті не визначені підстави усунення членів правління віл виконання своїх обов'язків.

Наглядова рада здійснює нагляд за установою, зокрема за управлінням майном установи, додержанням її мети, іншою діяльністю відповідно до установчого акта (ч.2 ст.101 ЦК). ЦК не визначає порядку призначення членів правління і наглядової ради. Всі ці та інші питання будуть врегульовані у спеціальних законах, присвячених приватній установі або її окремим видам. За їх відсутності та якщо в установчому акті не міститься регулювання цих питань, слід виходити з того, що члени правління І наглядової ради первісно призначаються засновником (засновниками), або у відповідних випадках — органом державної реєстрації установи. А в подальшому нових членів в установі слід обирати на засіданнях наглядової ради.

6. Майно передається установі засновниками після її державної реєстрації (ст.102 ЦК). Причому якщо до складу майна входить право вимоги, то цесія відбувається на підставі установчого акта після державної реєстрації установи.

Як І будь-який інший правочин, установчий акт зберігає свою дійсність і в разі недієздатності або смерті фізичної особи, що настали після вчинення установчого акта. У цих випадках обов'язок передати майно покладається на відповідну зобов'язану особу, наприклад, на виконавця заповіту (ст.ст. 1286—1295 ЦК).

7. Установчий акт як односторонній правочин не може бути скасований або змінений засновником (засновниками) після створення установи, тобто після її державної реєстрації. Проте в результаті зміни багатьох життєвих обставин може трапитись таке, що здійснення мети вже створеної установи стало неможливим або суспільно небезпечним. У такому випадку ЦК встановлює принципову можливість і порядок зміни мети установи. Цей порядок полягає в наступному: І) орган, що здійснює державну реєстрацію установи, звертається до суду із заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з правлінням та наглядовою радою установи (ч.і ст.ЮЗ ЦК); 2) погодження з органами управління не слід розуміти таким чином, що вони повинні дати згоду на зміну мети установи. Органи управління можуть, безумовно, заперечувати проти цього. Саме таке тлумачення випливає з 4.4 ст.103 ЦК, в якій вказано, що в разі зміни мети установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі про свою думку з цього питання; 3) суд враховує наміри засновника та дбає про те, щоб дестинатори відповідно до наміру засновника установи не втратили тих вигод, які їм призначалися (ч.2 ст.03 ЦК). Регулювання зазначених вище питань традиційно пов'язане з тим, що засновник, створюючи установу, певною мірою диктує свою волю наступним поколінням. Саме останнім і слід надавати можливість впливу на діяльність такої установи.

Суд може змінити не тільки мету установи, а й структуру її управління, якщо ие необхідно внаслідок зміни мети установи або з Інших поважних причин. Порядок зміни структури установи є аналогічним порядку зміни мети установи, який наведено вище.

5. Припинення юридичної особи

1. Стаття 104 ЦК встановлює два способи припинення юридичної особи. Перший спосіб відбувається в порядку правонаступництва, тобто коли речові і зобов'язальні права та обов'язки юридичної особи, що припиняється, переходять до інших юридичних осіб (правонаступників), які найчастіше є новоутвореними організаціями. Другий спосіб припинення юридичної особи відбувається за відсутності наступництва й називається ліквідацією. 86

формами "правонаступницького" способу припинення юридичної особи ЦК називає злиття, приєднання, поділ та перетворення. Злиття припускає припинення двох або більше юридичних осіб і перехід всіх їх прав та обов'язків до нової створеної юридичної особи. Приєднання — це така форма припинення, яка не веде до створення нової юридичної особи, але припиняє діяльність однієї або кількох юридичних осіб, а їх майно в широкому значенні переходить до юридичної особи, яка існувала раніше й продовжує існувати. Поділ означає таке припинення юридичної особи, коли усе її майно, права та обов'язки переходять до двох або більше новоутворених юридичних осіб. Серед форм припинення юридичних осіб ЦК називає і перетворення. Проте, на нашу думку, перетворення не призводить до припинення юридичної особи. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, змінюється лише її організаційно-правова форма. Наприклад, повне товариство перетворюється на товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з обмеженою відповідальністю — на акціонерне товариство тощо. Іншої позиції дотримується законодавець, який в окремій статті ЦК, присвяченій перетворенню юридичної особи (ст.108), спеціально наголошує на тому, що у разі перетворення усе майно та усі права та обов'язки переходять до нової юридичної особи. Можна припустити, що законодавець у цьому випадку вдався лише до припущення з метою поширення на перетворення загальних і спеціальних правил порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва.

Для багатьох поколінь вітчизняних юристів аксіомою було те, що юридична особа припиняється двома шляхами — через реорганізацію та ліквідацію. В новому ЦК термін "реорганізація" через низку причин не вживається. По-перше, не всі форми реорганізації (зокрема, виділ) мають наслідком припинення юридичної особи. По-друге, у багатьох країнах світу під реорганізацією юридичної особи розуміють будь-які важливі зміни в її Існуванні, причому такі зміни в більшості випадків не пов'язані з припиненням юридичної особи.

Що стосується виДІлу (раніше в законодавстві використовувався термін "виділення"), то до нього застосовуються за аналогією загальні та спеціальні правила порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва (ст.109 ЦК). Відмова законодавця від терміну "реорганізація" і встановлення лише переліку конкретних форм закладає основу для розвитку законодавства щодо всебічного регулювання відносин, які виникають при злитті, приєднанні, поділі та виділі.

2. Юридична особа припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Відповідно до Закону про державну реєстрацію в Єдиному державному реєстрі містяться наступні відомості про припинення юридичної особи: дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстави для його винесення (ст.17 Закону). Інформація про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи підлягає обов'язковому опублікуванню у спеціальному друкованому засобі масової інформації. Повідомлення має містити відомості про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (ст.22 Закону). Вищеназваний закон окремо передбачає порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті ліквідації (ст.36 Закону) та порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (ст.37 Закону).

3. Юридична особа може припинитися в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства. Проте ЦК через специфіку припинення юридичної особи, зумовленої недостатністю вартості майна для задоволення вимог кредиторів, не регламентує порядок припинення юридичної особи в цьому спеціальному випадку, а лише містить відсилочну норму до законів України. Основним нормативним актом, яким слід керуватися в цій ситуації, є Закон про відновлення платоспроможності боржника.

4. ЦК вперше встановлює загальні правила щодо порядку припинення юридичної особи незалежно від його способів та форм. Більшість цих правил спрямована на захист інтересів кредиторів і стосується   інформаційної   сторони   справи.   Так,   суб'єкти,   які прийняли рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, шо здійснює державну реєстрацію. Останній вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до Закону про державну реєстрацію дані Єдиного державного реєстру про перебування юридичної особи в процесі припинення включають дату реєстрації рішення про припинення юридичної особи (ст.17 Закону). Цей же закон детально регламентує порядок подання учасниками або уповноваженим ними органом документів для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення  щодо припинення  юридичної особи (ст.34 Закону). Спеціальні правила встановлені щодо внесення відповідного запису на підставі судового рішення (ст.38 Закону). З   , дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення відповідних суб'єктів щодо припинення юридичної особи забороняється проведення державної реєстрації змін до установчих документів цієї юридичної особи; внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи; проведення державної реєстрації юридичної особи, учасником якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення (ст.35 Закону).

Наступним кроком у процесі будь-якого способу припинення є призначення за погодженням з державним реєстратором комісії з припинення юридичної особи та встановлення відповідно до ЦК і законів порядку та строків припинення юридичної особи. Виконання функцій такої комісії може покладатися на орган управління юридичної особи. Відомості про комісію також відображаються в Єдиному державному реєстрі, тому шо саме з моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи та щодо її представництва в суді (ч.З СТ.І05 ЦК).

Перші кроки комісії з припинення юридичної особи лежать також в інформаційній сфері. У спеціалізованих друкованих засобах масової Інформації розміщується повідомлення, яке відповідно до Закону про державну реєстрацію містить відомості про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; підставу для прийняття рішення щодо припинення юридичної особи; місце та дату внесення запису про прийняття цього рішення; дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо); порядок і строк заявлення кредиторами вимог до юридичної особи, що припиняється. Цей строк не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи (абз.1 ч.4 ст.105 ЦК).

На комісію покладається також обов'язок письмово повідомити всіх кредиторів про припинення юридичної особи. Безумовно, комісія повинна попередньо вжити всіх заходів щодо виявлення цих кредиторів.

5.  ЦК передбачає дві групи підстав для припинення юридичної особи через право наступництво. Критерієм тут є джерело відповідної ініціативи. Якщо рішення про злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи приймається з ініціативи самих учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, ми говоримо про добровільне припинення. ЦК(ч.і ст.106) передбачає також можливість примусового припинення юридичної особи за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Добровільне припинення юридичної особи у формі злиття або приєднання у випадках, встановлених законом, може відбуватися за попередньої згоди відповідних органів державної влади (ч.2 стЛОб ЦК). Так, Закон про захист економічної конкуренції вимагає обов'язкового попереднього дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України у випадках, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації у вигляді злиття або приєднання з урахуванням відносин контролю за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 млн евро, визначену за курсом НБУ, що діє в останній лень фінансового року (ст.24 Закону).

Законами передбачаються випадки примусового припинення юридичної особи шляхом правонаступпицтва. Вищезгаданий закон про захист економічної конкуренції передбачає можливість прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про примусовий поділ юридичної особи, шо посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). На можливість примусового поділу у випадках, встановлених законом, вказується також у ст.81 ЦК.

6.  ЦК встановлює спеціальні правила щодо порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Ці правила, поряд із загальними правилами порядку припинення (ст.105 ЦК), гарантують права та інтереси кредиторів такої юридичної особи на наступних етапах припинення через встановлення прозорості щоДо всіх правовідносин, учасницею яких є згадана юридична особа.

Найважливішою гарантією кредиторів є положення, за яким останні мають право вимагати від юридичної особи припинення або дострокового виконання зобов'язання (ч.І. ст.107 ЦК). З огляду на те, що процес припинення юридичної особи через правонаступництво становить значну небезпеку для кредиторів, встановлення на найближчі роки такого жорсткого правила не є зайвим. В подальшому можливо передбачити більш гнучке правило про наділення кредитора правом вимагати від юридичної особи, що перебуває у процесі злиття тощо, надання забезпечення їх вимогам. Але й сьогодні це правило можна застосовувати за погодженням сторін.

На захист прав кредиторів спрямовані також правила щодо складання і передачі передавального акта (в разі злиття, приєднання, перетворення), або розподільчого балансу (в разі поділу). Основною вимогою для цих документів є включення до них положень про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами (ч,2 ст.107 ЦК).

Після затвердження цих документів учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ЇЇ припинення, нотаріально посвідчені копії передавального акта чи розподільчого балансу передаються до державних реєстраторів як за місцезнаходженням юридичної особи, що припиняється, так і за місцем державної реєстрації юридичної особи-правонаступника (ч.З ст.107 ЦК).

Порушення вищевказаних правил щодо передавального акта й розподільчого балансу є підставою для відмови у внесенні до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державної реєстрації створюваних юридичних осіб-правонаступ-ників (ч.4 ст.107 ЦК).

Відповідно до Закону про державну реєстрацію, злиття вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, шо припиняється в результаті злиття. Процес приєднання завершується моментом державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, що не припиняється, та державної реєстрації припинення юридичних осіб, шо припиняються в результаті приєднання. Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб і державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті поділу. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється в результаті перетворення (ст.37 Закону).

Захист інтересів кредиторів здійснюється також положенням про солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася, юридичних осіб правонаступників у разі, коли розподільчий баланс складений таким чином, що не дає можливості визначити правонаступника щодо конкретного зобов'язання (ч.5 ст.107 ЦК). Іншими законами, що будуть прийняті з метою всебічного регулювання складних відносин, пов'язаних з поділом, злиттям, приєднанням тощо, слід передбачити, безперечно, додаткові захисні положення. Йдеться, наприклад, про право кредитора 90

І звернутися з позовом до будь-кого з правонаступників, якщо в : юридичної особи, за якою закріплено зобов'язання перед відповідним кредитором, виявиться недостатньо активів для задоволення г його вимог. Слід також передбачити захист не тільки кредиторів І тих юридичних осіб, що припиняються, а й кредиторів тих юридичних осіб, що не припиняються в разі приєднання або виділу.

7.  Серед форм  "правонаступницького"  порядку припинення юридичної особи ст.104 ЦК називає перетворення. Перетворенням юридичної особи вважається зміна її організаційно-правової форми. Так, наприклад, товариство перетворюється на установу, один вид товариства на інший. Слід, правда, відзначити, що юридичні особи можуть перетворюватися не у всі види органІзаційно-правових форм юридичних осіб в силу спеціальних законодавчих вимог до того чи Іншого виду. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи (ч.2 ст.108 ЦК). Згадка про правонаступництво в цій статті є зайвою, тому що це вже визначено у ст.104 ЦК.

На нашу думку, зміна організаційно-правової форми юридичної особи не призводить до її припинення. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність. Стаття 108 ЦК зі своїми приписами дещо не вписується в логіку побудови положень щодо припинення юридичної особи. І пов'язано це з тим, що всі варіанти проекту ЦК не відносили перетворення до форм припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Однак слід наголосити на тому, що перетворення юридичної особи в багатьох випадках спричиняє серйозні наслідки для кредиторів, права яких слід захищати наданням цілої низки гарантій.

8.  ЦК 1963 p. не згадує виділ серед форм реорганізації юридичної особи. Проте пізніше в цивільному законодавстві крім злиття,приєднання та поділу з'явилася четверта форма реорганізації юридичної особи — виділ (за термінологією Закону про підприємства та Закону про господарські товариства — "виділення"). Очевидно,що виділ не призводить до припинення юридичної особи, тому що при виділі відбувається перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.

Поява ст.109 ЦК про виділ серед статей про припинення юридичної особи пов'язана з тим, що законодавець вимагає застосування до виділу за аналогією загальних і спеціальних правил порядку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва. Так, на особі, яка прийняла рішення про виділ, лежать ті ж самі загальні обов'язки, що й на особі, яка прийняла рішення про припинення юридичної особи. Йдеться про письмове повідомлення Державного реєстратора про виділ, призначення за погодженням з ним комісії з виділу, розміщення в друкованому засобі масової інформації повідомлення про виділ, письмове сповіщення кредиторів та інші обов'язки, передбачені чч.і, 2, 4 ст.105 ЦК. Відповідно До Закону про державну реєстрацію повідомлення про прийняття рішення про виділ має містити відомості про найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження юридичної особи; дату прийняття рішення про виділ, підставу для його прийняття; місце та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ; дату призначення та відомості про комісію з виділу; порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної особи у процесі виділу (ст.22 Закону).

Виділ підпорядковується також усім спеціальним правилам порядку припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення, передбаченим ст. 107 ЦК. Виділ може відбуватися на добровільній або примусовій підставах. Найчастіше виділ відбувається добровільно, зокрема, за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. У випадках, передбачених законом, виділ може відбуватися примусово за рішенням суду або компетентного державного органу. Закон про захист економічної конкуренції передбачає, що органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про примусовий поділ юридичної особи, що посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку (ст.48 Закону). Проте уявляється, що слово "поділ'¹ у контексті вищеназваного закону включає також І виділ, тому що за допомогою виділу досягається аналогічний ефект, але без припинення юридичної особи, яка посідає монопольне становище на ринку.

9. Як і у випадку припинення юридичної особи шляхом правонаступництва (ст. 106), ІІК передбачає дві групи підстав ліквідації юридичної особи — добровільну та примусову. Слід підкреслити, що всі положення ЦК про припинення юридичної особи шляхом ліквідації стосуються ліквідації платоспроможної юридичної особи. Якщо при прийнятті рішення про ліквідацію виявиться, що вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом (ч.З ст. 110 ЦК). Крім того, при ліквідації банків слід враховувати спеціальні правила, встановлені Законом про банки і банківську діяльність (ч,4 ст. 110 ЦК). Відповідно до цього Закону банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та з ініціативи НБУ, в тому числі за заявою кредиторів (ст.87 Закону). Хоча у ст. 110 ЦК згадується лише про особливості ліквідації банків, це не означає, що інші закони не можуть передбачати спеціальні правила щодо ліквідації Інших видів товариств та установ.

Добровільна ліквідація юридичної особи здійснюється на підставі рішення її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Причини прийняття рішення про ліквідацію можуть бути різними. Закон це питання нерегламентує. Так, наприклад, причинами ліквідації юридичної особи можуть бути закінчення строку, на який вона була створена, досягнення мети тощо. Установчі документи юридичної особи можуть передбачати перелік таких причин. Якщо ж ці документи його не містять, юридична особа може ліквідовуватися в будь-який час і з будь-якої причини. Тут головним є те, щоб відповідне рішення було прийняте з дотриманням порядку, встановленого установчими документами і законом. Лише в деяких випадках закон зобов'язує  юридичну особу розглянути питання про ліквідацію.

Зокрема, така вимога встановлена у випадку, коли вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу (ст.ст.144, 155 ЦК).

Примусова ліквідація юридичної особи відбувається за рішенням суду. ЦК не встановлює вичерпного переліку підстав для постановления судового рішення щодо ліквідації юридичної особи. В п.2 ч.І ст.110 ЦК лише наводиться випадок визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути. Закони можуть передбачати й інші випадки. Так, відповідно до Закону про державну реєстрацію, суд може прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи на підставі здійснення нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;, невідповідності мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаною адресою (ст.38 Закону). Тлумачення перелічених вище підстав слід здійснювати за допомогою положень як ЦК, так й інших законів, що стосуються статусу юридичних осіб.

Суд розглядає справу про примусову ліквідацію юридичної особи на підставі вимоги державного реєстратора або учасника юридичної особи (абз.1 4.2 ст.110 ЦК). У разі прийняття судом рішення про ліквідацію юридичної особи діють загальні правила щодо призначення ліквідаційної комісії, встановлені ст.105 ЦК. Проте в цьому випадку обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи сул може покласти не тільки на орган управління, а й на учасників юридичної особи (абз.2 ч.2 ст. 110 ЦК).

10. Окрім загальних правил щодо порядку припинення юридичних осіб, передбачених ст.105, ЦК встановлює І спеціальні правила порядку ліквідації юридичної особи. Оскільки при ліквідації права та обов'язки юридичної особи не переходять до правонаступників, переважна спрямованість цих правил полягає в забезпеченні прав та інтересів кредиторів. Саме у виявленні та задоволенні вимог кредиторів полягає основний зміст ліквідації.

Комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія), яка створюється і починає діяти на попередніх етапах відповідно до ст.ст. 105, ПО ЦК, становить проміжний ліквідаційний баланс. ЦК не встановлює конкретного строку, протягом якого комісія зобов'язана скласти цей баланс від дня закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторів. Очевидно, в цій ситуації слід застосовувати загальне правило про розумність строків у цивільному праві. Частина 1 ст. 111 ЦК передбачає обов'язкове включення до проміжного ліквідаційного балансу відомостей про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог та результати їх розгляду (можливості задоволення або відхилення). Даний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. На етапі затвердження проміжного ліквідаційного балансу з'ясовується  питання  про достатність чи  недостатність у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності таких коштів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи. Саме на етапі затвердження проміжного балансу найчастіше з'ясовується питання про достатність вартості всього майна юридичної особи для задоволення вимог кредиторів. При недостатній вартості майна ліквідаційна комісія має діяти відповідно до правила ст. 110 ЦК, яке приписує у цьому випадку провадити ліквідацію в порядку, встановленому Законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

Від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу починаються розрахунки з кредиторами юридичної особи. Вони провадяться в порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК, відповідно до якої всі вимоги кредиторів згруповані в чотири черги, які задовольняються послідовно. В першу чергу задовольняються вимоги шодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. Після задоволення вимог кредиторів першої черги починаються розрахунки з кредиторами другої черги, до якої належать працівники, які працюють за трудовими договорами, автори, які вимагають оплати за використання результатів їх інтелектуальної праці. Останню групу привілейованих кредиторів становлять суб'єкти податкових відносин шодо податків, зборів (обов'язкових платежів). Усі інші вимоги задовольняються в четверту чергу. Причому виплати кредиторам цієї черги провадяться через місяць від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч.2 ст.Ill ЦК).

Останній етап ліквідації юридичної особи починається зі складання ліквідаційного балансу, який затверджують ті самі особи, що й проміжний баланс. Підписи на ліквідаційному балансі повинні бути нотаріально посвідченими. Баланс складається після завершення розрахунків з кредиторами та з урахуванням правил чч.2—4 ст.112 ЦК. ЦІ правила, зокрема, передбачають, що у разі відмови ліквідаційної комісії в задоволенні вимог кредитора останній має право до затвердження ліквідаційного балансу звернутися з позовом до суду. Якщо суд визнає ці вимоги, вони підлягають задоволенню із залишку майна юридичної особи. Із залишку майна також задовольнятимуться вимоги кредитора, які заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення (чч.2, З ст.112 ЦК). Вказані вище категорії кредиторів фактично утворюють ще одну чергу кредиторів. Якщо залишку майна юридичної особи недостатньо, зазначені вище вимоги вважаються погашеними. Погашаються також вимоги, в задоволенні яких кредитору відмовлено судом, та вимоги, не визнані ліквідаційною комісією вимоги кредиторів, за якими останні в місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звернулися до суду з позовом (ч.4 ст.112 ЦК).

Залишок майна юридичної особи, що ліквідується, після задоволення вимог кредиторів, як правило, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Частина 5 ст. 111 ЦК повторює правило ст.104 ЦК, а саме: тільки після внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи остання вважається ліквідованою. Стаття 36 Закону про державну реєстрацію встановлює порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації. Зокрема, голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа після закінчення процедури ліквідації, але не раніше 2 місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, подає державному реєстратору заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією; свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи; оригінал установчих документів; акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом; довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків та деякі іншІ документи.