Глава 26 Міжнародні валютні відносини

Глава 26 Міжнародні валютні відносини

 

§ 1. Валютні відносини та світова валютна система. Валютні курси

Складовою частиною процесу економічної глобалізації є міжна­родні валютні відносини, які відіграють дедалі більш важливу і само­стійну роль у міжнародних господарських зв’язках.

Міжнародні валютні відносини включають повсякденні зв’язки, у які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних і грошових ринках із метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій.

Формою організації міжнародних валютних відносин є міжнарод­на валютна система — правові норми, інструменти та інститути, за допомогою яких здійснюються платіжно-розрахункові операції між суб’єктами світового господарства. Міжнародна валютна система складається з таких елементів:

резервні валюти, міжнародні рахункові грошові одиниці; уніфікований режим валютних паритетів; умови взаємної оборотності валют; регламентація режимів валютного курсу;

міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності; режим світових валютних ринків та ринків золота; статус міжнародних організацій, що здійснюють валютне регулю­вання.

Складовою частиною грошової системи є валюта. Це будь-який товар, здатний виконувати функцію засобу обігу в міжнародних роз­рахунках. Розрізняють національну та міжнародну (регіональну) ва­люти. Національна валюта в широкому розумінні — це грошові знаки у вигляді банкнот та монет, кошти на рахунках кредитно- фінансових установ, платіжні документи та інші цінні папери певної держави. Регіональна валюта створюється в рамках певних країн (євро), забезпечує функціонування економічних відносин у міжнарод­ному вимірі. Наприклад, така одиниця, як спеціальні права запозичен­ня (СПЗ), використовується МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків в масштабах майже всього світу.

Вирізняють також резервну валюту, яка застосовується для ство­рення національними банками держав золото-валютних резервів (долар

США, японська єна, євро). Резервні валюти мають країни з потужною, стабільною економікою, розгалуженою кредитно-фінансовою систе­мою, ліберальним валютним регулюванням. Залежно від особливостей валютного регулювання розрізняють частково конвертовану та віль­но конвертовану валюту.

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях інших країн. При здійсненні міжнародних операцій відбувається обмін валют різних країн у певному співвідношенні на основі валютного курсу. Валютний курс — це форма світової ціни кредитно-паперових грошей. Валютні курси встановлюються шляхом котирування іноземних валют. Коти­рування є визначенням державними органами (національним банком або іншими фінансовими установами) ціни іноземної валюти.

Існують такі види валютних курсів:

1. Фіксинг — це визначення міжбанківського курсу послідовним зіставленням попиту і пропозиції щодо кожної валюти. Саме на цій основі встановлюються курс продавця і курс покупця.

2. Курс покупця. За цим курсом банк купує валюту.

3. Курс продавця. За ним банк продає валюту. Курси продавців вищі, ніж курси покупців. Різниця між курсами продавця і покупця становить прибуток банку у валютних операціях.

4. Номінальний валютний курс. Це відносна ціна двох валют, яка встановлюється на валютному ринку.

5. Реальний валютний курс. Встановлюється на основі номіналь­ного курсу з урахуванням рівня інфляції країн.

6. Середній курс. Середня арифметична курсів продавця і по­купця.

7. Крос-курс. Визначення співвідношення двох валют за допомогою їх курсу щодо певної третьої валюти. Наприклад, при визначенні кур­су долара в гривнях можна скористуватися курсом долара в євро, а потім виразити вартість євро в гривнях.

У системі валютних відносин валютний курс виконує низку важ­ливих економічних функцій: подолання національної обмеженості валют окремих країн, зіставлення умов і результатів виробництва, по­рівняння національних цін на товари та послуги зі світовими.

Основою для визначення валютних курсів є насамперед співвідно­шення купівельної спроможності (сили) національних валют, яка від­бивається в кількості товарів та послуг, що їх можна придбати за цю валюту порівняно з базовим періодом. Співвідношення купівельної сили валют щодо визначеної групи товарів та послуг у двох країнах відбиває паритет купівельної спроможності валют цих країн.

Застосовується кілька методів визначення купівельної спромож­ності валют:

1)   зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг, тобто метод споживчого кошика;

2)  зіставлення витрат виробництва;

3)  порівняння ціни золота у відповідних валютах.

Важливо наголосити на чинниках, які впливають на динаміку ва­лютних курсів. Оскільки валютний курс є ціною грошової одиниці, то остання формується під впливом попиту і пропозиції, які встановлю­ються на валютному ринку. Значний вплив на величину валютного курсу має стан платіжного балансу держави. При активному платіж­ному балансі курс національної валюти підвищується, при пасивно­му — знижується. Слід також враховувати рівень процентних ставок, що регулюють міграцію капіталів, стан внутрішнього ринку та інфля­ційні очікування.

Валютний курс надзвичайно чутливий до чинників політичної й соціальної стабільності окремих держав. Світова практика свідчить про те, що далеко не завжди валютні операції спрямовані на обслуго­вування торговельних та фінансових угод. Часто метою таких операцій є отримання спекулятивного прибутку. Саме тому спекулятивний фак­тор має дуже великий вплив на динаміку валютного курсу.

Зміна валютних курсів суттєво впливає на імпорт та експорт дер­жави. При зниженні курсу валюти певної країни її товари за кордоном стають дешевшими, тобто більш конкурентоспроможними, що сприяє зростанню експорту. При підвищенні курсу виникає протилежна ситу­ація. Але в цьому разі стає дешевшим імпорт.

Складовою частиною валютної системи є регламентація режимів валютних курсів. Сучасна Ямайська валютна система дає можливість країні використати такі режими валютних курсів: фіксований, плава­ючий, змішаний. Всупереч сподіванням, із впровадженням Ямайської валютної системи плаваючі курси не стали домінуючими у світовому господарстві. Країни, котрі заявили про застосування режиму вільно­го плавання, на практиці регулювали це плавання шляхом інтервенції. Використання цього режиму дає країні значну економічну свободу, тобто кожна держава має право не тільки не приєднуватися до будь- яких координаційних заходів, але й виходити з відповідних організа­ційних структур. У цьому разі держава не бере участі в обміні націо­нальних грошей для міжнародних розрахунків. Валютний курс уста­новлюється під впливом попиту і пропозиції на національні гроші.

Другим «чистим» режимом є фіксований, постійний валютний курс. Як правило, він прив’язаний до певної опори, в ролі якої може бути: золото, резервна валюта окремої держави або колективних валют (СДР, євро). Як відомо, Бреттон-Вудська валютна система віддавала перевагу саме фіксованому курсу. Існує кілька різновидів фіксованого валютного курсу:

1)   курс національної валюти фіксується відносно однієї вибраної валюти. Курс національної валюти змінюється пропорційно базовій валюті. У ролі опорної валюти зазвичай виступають долар США, ан­глійський фунт стерлінгів та інші валюти. Така практика притаманна країнам, що розвиваються;

2)  курс національної валюти фіксується до СДР;

3)   «кошиковий» валютний курс. Курс національної валюти вста­новлюється на основі штучних комбінацій, створених з урахуванням кошика валют торговельних партнерів певної держави;

4)  курс, розрахований на основі гнучкого паритету. Установлюєть­ся фіксований курс до базової валюти, але динаміка курсових співвід­ношень коригується з урахуванням певних економічних показників, наприклад зростання цін.

Фіксований валютний курс має свої переваги і недоліки. До пере­ваг слід віднести сприяння інтеграційним процесам у світовому гос­подарстві, бо стабільні валюти зближують економічні показники держав, пов’язаних валютними угодами. Це насамперед стосується вирівнювання цін в окремих країнах, зближення темпів інфляції та синхронізації економічної кон’юнктури, координації й узгодження країнами своєї економічної політики. Значна вада фіксованого курсу — трудність підтримки установленого курсового співвідношення, особ­ливо в умовах нестабільності економіки.

Фіксований валютний курс, як правило, застосовується країнами, що розвиваються. Вони прив’язують курси своїх валют до більш сильної валюти або визначають його шляхом гнучкого паритету. Розвинуті країни мають курси валют, що перебувають у чистому або груповому плаванні.

Особливістю режимів змішаних («гібридних») валютних курсів є те, що вони перебувають у груповому плаванні. Це означає, що ва­люти країн, які входять до певних регіональних союзів або укладають валютні угоди, фіксуються з певною амплітудою взаємних коливань. Одночасно вони перебувають у режимі вільного плавання щодо гро­шових одиниць країн, що залишаються поза межами союзів. Напри­клад, для країн ЄВС (Європейський валютний союз) було встановлено два режими валютних курсів: внутрішній — для операцій всередині спільноти, і зовнішній — для операцій з іншими країнами. Із запро­вадженням євро її курс перебуває в режимі вільного плавання до будь- якої іншої валюти, що не входить до системи ЄВС. До цієї категорії валютних режимів належить і режим спеціального курсу в країнах ОПЕК, які прив’язали курси своїх валют до ціни нафти.

У перші роки розбудови ринкової економіки постсоціалістичні країни зберігали успадковану від командно-адміністративної системи практику застосування множинних валютних курсів. Це означає, що в країні на різних ринках можуть діяти різновиди плаваючого, фіксова­ного курсів і валютний контроль. Таке становище ускладнювало екс­порт, активізувало нелегальні валютні ринки.

Відтепер у більшості країн з перехідною економікою встановлено режим гнучкого валютного курсу — вільно плаваючого, або «керова­ного плаваючого», якщо країна має достатній рівень іноземних валют­них резервів. Наявність останніх дає змогу продавати іноземну валю­ту на валютному ринку з метою забезпечення стабільності національ­них грошей. Таке кероване плавання, що його здійснювала певний час і Україна, стає можливим у тому разі, коли країна має валютні резерви, нагромаджені шляхом інтенсифікації і експорту або за рахунок позик міжнародних організацій.

Динаміка валютного курсу в Україні визначалася нестабільністю й непослідовністю. Протягом 1993 р. зберігався подвійний обмінний курс — офіційний і аукціонний. У травні цього ж року було введено єдиний обмінний курс, який проіснував недовго, після чого знову від­булося повернення до системи множинних курсів.

У вересні 1993 р. в Україні запроваджується фіксований валютний курс. В умовах фіксованого валютного курсу валюта, яку отримували резиденти в обов’язковому порядку, мала продаватися за офіційним курсом у такому співвідношенні: 40 % — від надходжень на валютно­му тендері, 10 % — обов’язковий продаж, 50 % залишалося в розпоря­дженні підприємств, але єдиним покупцем цієї частки заробленої ва­люти міг бути тільки НБУ.

Застосування фіксованого валютного курсу в цей період з усією повнотою продемонструвало вади цього режиму. Протягом 1993-1994 рр. знизилась ефективність експорту, скоротилися надходження в інозем­ній валюті і збільшилася кількість бартерних операцій, збільшився зовнішній борг України та від’ємне сальдо платіжного балансу, по­гіршилися макроекономічні показники.

У жовтні 1994 р. відбулася лібералізація обмінного курсу і знижен­ня курсу національної валюти. Ці події позитивно вплинули на еконо­міку країни: збільшилися надходження валюти з-за кордону, відбулося зростання експорту та іноземних інвестицій.

Наступний 1995 р. позначився інфляційними процесами, але в 1996 р. вони були призупинені, і протягом 1996-1997 рр. обмінний курс грив­ні був стабільний. До запровадження плаваючого валютного курсу в Україні курсоутворення відбувалося в межах валютного коридора щодо долара США.

У 1998 р. валютний коридор змінювали три рази. Із 2000 р. в нашій країні було запроваджено режим плаваючого обмінного курсу, що свідчить про лібералізацію валютного ринку. Цей режим відповідає політиці інтеграції України у світову економіку, збалансовує попит на іноземну валюту з її пропозицією, сприяє підтримці конкуренто­спроможності українських товаровиробників, збереженню валютних резервів.

Таким чином, сучасна система плаваючих курсів реалізується через суперечливу єдність ринкового та державного регулювання. Це свід­чить про перехід від регулювання до саморегулюючого механізму встановлення реальних курсових співвідношень валют. За сучасних умов головне місце в системі державного регулювання валютного курсу належить методам впливу на формування попиту й пропозиції валюти на світових ринках, при цьому враховуються всі чинники, які впливають на попит та пропозицію валюти. Але вплинути на числен­ні фактори дуже не просто, а іноді просто неможливо.

У системі валютного регулювання особливе місце належить здійс­ненню комплексу заходів щодо забезпечення конвертованості валют. Конвертованість — це гарантована державою можливість обміну національної валюти на іноземну. Можливість національної валюти виконувати роль світових грошей (твердої валюти) і виступати таким чином у ролі міжнародного ліквідного ресурсу визначається рівнем виробничого потенціалу, стабільністю і конкурентоспроможністю певної держави.

Розрізняють вільну і часткову конвертованість. За умов вільної конвертованості відсутні будь-які валютні обмеження. Усі юридичні та фізичні особи, у яких є валюта певної країни, мають право здійснювати всі валютні операції — як поточні, так і інвестиційні. Часткова конвер- тованість передбачає певні валютні обмеження. Але вони не повинні торкатися поточних міжнародних операцій, до яких належать: платежі за результатами зовнішньої торгівлі; короткострокові банківські операції; платежі з погашення позик і процентів; переказ прибутків від інвестицій; грошові перекази некомерційного характеру.

Таким чином, якщо національне валютне законодавство не засто­совує обмежень щодо здійснення перелічених операцій, валюта вва­жається конвертованою (хоча й частково).

Яке значення має конвертованість гривні для нашої країни?

Конвертованість забезпечить українським підприємствам доступ до іноземних валют. Це дасть їм можливість вибирати між купівлею вітчизняних товарів і закордонних. Конвертованість сприятиме залу­ченню іноземного капіталу; зарубіжні компанії зможуть за гривні ку­пувати українські товари; наша економіка стане відкритою для між­народної конкуренції.

§ 2. Еволюція міжнародної валютної системи

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла три етапи: золотий стандарт, золотодоларовий стандарт, паперово- валютний стандарт. Перехід до кожного наступного етапу відбував­ся внаслідок розв’язання суперечностей, притаманних розвитку між­народних валютних відносин. Слід зазначити, що дослідження вчених у галузі міжнародних валютних відносин не привели до єдиної думки щодо сутності золотого стандарту, меж його існування та причин зник­нення.

Учені-економісти мають різні уявлення про хронологічні рамки існування золотого стандарту. Прихильники розширювального тлу­мачення початок системи відносять до 1816-1821 рр., коли у Великій Британії був відроджений після наполеонівських війн розмін банкнот на золото. Але в інших країнах срібло ще залишалось основою грошо­вої системи нарівні із золотом і навіть одноосібно. У цей час золото ще не було панівною формою світових грошей. Такі умови склалися лише в 60-х роках.

Початок повного (класичного) міжнародного золотого стандарту пов’язують із маловідомою конференцією в Парижі, яка відбулася в 1867 році. На цій конференції юридично золото було визнане єдиною формою світових грошей, хоча срібло боролося за своє існування в ролі світових грошей до кінця XIX ст. і навіть пізніше. Подібна неви­значеність стосується й фіналу доби золотого стандарту. Як повна й розвинута система він перестав існувати вже в 1914 році. Однак США зберегли, а Велика Британія, Франція та інші держави відродили його в обмежених формах після Першої світової війни. У 1936 р. всі розви­нуті країни практично відмовилися від золотої оборотності валют. У внутрішньому грошовому обігові він уже ніколи не відновлюється, але міжнародна валютна система, що склалася після Другої світової війни (Бреттон-Вудська), залишала за золотом суттєву роль.

Остаточно доба золотого стандарту завершується в 1971-1973 рр., коли ліквідується будь-який зв’язок золота з валютами країн, скасову­ються тверді паритети валют, які ґрунтувались на вмісті золота. Таким чином, максимально доба золотого стандарту охоплює близько двох століть, мінімально — півстоліття.

Така система міжнародних валютних відносин мала значні пере­ваги. Вона забезпечувала майже повну відсутність інфляції, сприяла розвиткові міжнародних зв’язків, особливо торгівлі. Остання, почина­ючи з 1850 і до 1914 р., дуже швидко зростала. Товарообіг за цей час зріс у десять разів. Найбільші прибутки від цього зростання отримали провідні країни — Велика Британія, Німеччина, Сполучені Штати Америки, Франція. Перед Другою світовою війною на них припадала майже половина світової торгівлі. До активу цієї системи слід віднести і забезпечення довгострокової рівноваги платіжного балансу, стабіль­ність співвідношення валют та їх оборотність.

Далі настає період часткових форм золотомонетного стандарту та його розпаду. Відомо, що в деяких державах діяв золотозливковий стандарт, коли банкноти розмінювались не на золоті монети, а на великі золоті зливки вагою понад 12 кілограмів. У більшості країн було введено золотодевізну систему. Не маючи достатньої кількості золота, вони розмінювали банкноти на іноземну валюту (девізу), яку, у свою чергу, міняли на золото. Роль таких валют виконували долар, фунт стерлінгів, франк.

Друга світова війна остаточно руйнує систему золотого стандарту, яка, здавалося, була втіленням надійності, непорушності, бездоганно­сті організації світових валютних відносин. Велич і падіння цієї системи наочно продемонстрували світові відсутність ідеальних організацій і ту прикру обставину, що з плином часу переваги орга­нізації стають вадами. Дійсно, система була стабільною, бо ґрунтува­лася на фіксованих паритетах. Але стабільність породжувала надзви­чайну жорсткість цієї системи, яка повністю виключала будь-який вплив окремих держав на національну валютно-грошову політику.

Після Другої світової війни виникла нагальна необхідність в упо­рядкуванні міжнародних відносин. Світова економіка переходить до системи золотодоларового стандарту, або до Бреттон-Вудської си­стеми. Нова міжнародна валютна система була юридично оформлена на міжнародній фінансовій конференції в місті Бреттон-Вудс (США) 1944 р., звідки й ця назва.

Головні принципи функціонування цієї системи були такими: ва­люти держав-членів МВФ прикріплювалися до долара, який вважався повноправним представником благородного металу; долар, функціо­нуючи в режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за ви­значеним паритетом відповідно до ринкової ціни золота. Курси валют фіксувались у відношенні до долара і не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ.

На початку 70-х років виникла суперечність, породжена цією си­стемою: між особливою роллю долара як світової валюти і послаблен­ням позицій США у світовій економіці в умовах інтенсивного розвитку Японії, ФРН, Франції та інших країн. Однак, незважаючи на численні недоліки системи, вона виконала свою історичну місію. Функціонування цієї системи сприяло розвитку міжнародного поділу праці, спеціаліза­ції та кооперації виробництва. За умов її існування країни Європи, подібно Феніксу, постали з попелу, посівши домінуючі позиції в еко­номіці та політиці світу. Протягом чверті століття Бреттон-Вудська система намагалася пристосувати світову економіку до інтеграційних процесів, що стали об’єктивною потребою людства.

Бреттон-Вудська система розпалася на початку 70-х років, після чого почала діяти сучасна Ямайська валютна система. Основи її були визначені на Ямайці в 1976 році. Вони полягають у 1) відмові від твер­дих паритетів і переході до плаваючих валютних курсів, 2) повній демонетизації золота у сфері валютних відносин. Золото перетворилось на звичайний товар, ціна якого визначається залежно від попиту та пропозиції; була впроваджена колективна міжнародна одиниця СДР як головний резерв активу та міжнародного засобу розрахунків. Сформу­вався паперово-валютний стандарт.

§ 3. Валютний ринок і його основні риси

Необхідною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Він являє собою розгалужену систему механізмів, призначених забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іно­земної валюти з метою їх використання для обслуговування міжнарод­них платежів.

Наприклад, американський універмаг закуповує партію японських комп’ютерів для продажу в США. У цьому разі покупець може запла­тити за товар доларами, але продавцеві необхідні ієни для розрахунків з працівниками та постачальниками. Таким чином, реалізація цієї угоди потребує обміну першої валюти на другу (доларів на ієни), ана­логічно обміну товару на гроші. Інший приклад: інвестор із США хоче купити акції якої-небудь французької фірми. Щоб здійснити таку по­купку, вкладникові коштів доведеться обміняти долари на євро.

Структурними елементами валютного ринку, як і будь-якого іншо­го, є попит, пропозиція і ціна товару, який на ньому реалізується. За високо о обмінного курсу валюти пропозиція зростатиме, при знижен­ні вал тного курсу збільшуватиметься попит. Внаслідок зазначених коливань складається ціна рівноваги на ринку валют (рис. 26.1).

 

Слід зазначити, що валютний ринок — це найбільший фінансовий ринок ; світі. Кожного дня на ньому укладаються угоди на де сятки і сотні мільяр ів доларів. Зовнішній валютний ринок має мережу численних установ, а дилери та брокери, що беруть участь у ринковому процесі, підтримують зв’язок між собою за допомогою телексів, телефонів, телефаксів. Найзначніші ринки валют розташовані в Лондоні, Нью- Йорку, Франкфурті-на-Майні, Токіо, Сінгапурі.

У ілютних операціях, що здійснюються на валютному ринку, беруть участь різні групи економічних суб’єктів, кожна з них намага­ється з ідовольнити свій власний комерційний інтерес. Це продавці валют , покупці валюти та посередники. Більш конкретний склад суб’єктів ринку, що розглядається, має такий вигляд:

1.  Фірми, організації та фізичні особи, які зайняті в різних сферах зовнішньоекономічної діяльності.

2. Комерційні банки, що обслуговують валютні операції. Це головні суб’єкти валютного ринку, які часто виконують функції дилерів у рин­ковому процесі. При цьому банки «підтримують позицію» двох або більше валют, тобто тримають депозити, виражені саме в цих валютах. Іноді комерційні банки виступають у ролі брокерів і не «підтримують позицію» щодо певних валют, а лише є посередниками між продавця­ми та зкупцями.

3.  Небанківські дилери та брокери.

4.  Державні установи, головне місце серед яких належить централь­ним банкам та державній казні окремих країн.

Слід наголосити, що 90% загального валютного обороту припадає на світові транснаціональні банки. Вони формують попит на валютні ресурси, внаслідок чого валютні курси визначаються, як правило, в ході здійснення міжбанківських операцій. Більша частина валютних опе­рацій — це операції з доларами США. У практиці функціонування валютного ринку використовується кілька видів валютних операцій: спот, строкові операції, що здійснюються на міжбанківському ринку (форвардні операції та своп-угоди), біржові строкові операції (опційні та ф’ючерсні контракти, валютний арбітраж).

Характерна особливість спот-угоди полягає в тому, що момент її укладення практично збігається з моментом її виконання. Валютна опе­рація за бажанням клієнта здійснюється в день укладення угоди. Такі угоди становлять приблизно 90 % загального обсягу валютних угод.

Другою групою угод на валютному ринку є строкові (форвардні) угоди.

Форвардні операції — це вид строкових валютних угод, за яких під час укладення фіксуються сума, валютний курс та стандартний термін поставки валюти за контрактом купівлі-продажу, але до настан­ня обумовленого терміну платежі не здійснюються. Найсуттєвіша особливість форвардних операцій — наявність певного інтервалу часу між укладенням і виконанням угоди, а також те, що курс купівлі- продажу встановлюється під час укладення угоди. Виконуються стро­кові контракти через 1-2 тижні, 1-12 місяців, 5-7 років.

Операція своп поєднує спот-купівлю з одночасним продажем на строк (або навпаки). Часто такі операції називають валютним бартером. Угоди своп набули найбільшого поширення на початку 1980-х років і здійснюють­ся на термін від одного дня до шести місяців, значно рідше трапляються своп-угоди з терміном виконання до п’яти років. За операціями своп готів­кова угода здійснюється за курсом спот, яка в контругоді коригується з урахуванням премії або дисконту залежно від зміни валютного курсу.

Ф’ючерсні операції є подібними до форвардних угод. Вони перед­бачають обмін валютами в майбутньому. При цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день укладення угоди. Особ­ливість ф’ючерсних контрактів полягає в тому, що це є торгівлею стандартними контрактами, в яких докладно регламентовано всі умо­ви: термін, сума, метод розрахунку. Відмінність ф’ючерсних контрактів від форвардних полягає в тому, що їх можна купити і продати на ф’ючерсному ринку до строку їх виконання. Головна мета таких угод — хеджування (страхування) та спекуляція. Саме тому майже 99% угод завершується заліком зворотними угодами. Згідно з ф’ючерсною уго­дою, сторони одержують і право, і зобов’язання обміняти певну стан­дартизовану суму валюти на іншу в установлені строки в майбутньому за курсами, визначеними на момент укладення угоди.

Різновидом термінових біржових операцій є опціонні угоди. Опці­он — це цінний папір, що дає право, але не зобов’язання, її власнику купити (опціон «колл» — option coll) або продати («пут» — option put) валюту за фіксованою в момент укладення угоди ціною в майбутньому. При укладенні угоди беруть участь продавець і покупець опціону. По­купець набуває право купити або продати певну кількість даної валю­ти за встановленою ціною і протягом певного періоду (американський тип аукціону) чи за настання строку (європейський тип). Продавець опціону бере на себе зобов’язання купити (або продати) актив за по­передньо визначеною ціною.

Оскільки продавець опціону ризикує щодо зміни валютного курсу набагато більше ніж покупець, з метою компенсації цього ризику по­купець опціону в момент укладення угоди сплачує продавцю премію при підписанні контракту. Слід зазначити, що своп-операції та фор­вардні угоди зазвичай здійснюються комерційними банками, а опціо- нами та ф’ючерсами торгують на біржовому валютному ринку.

Особливий вид валютних угод — валютний арбітраж. Він по­лягає у використанні різниці в котируванні на міжнародних та націо­нальних валютних ринках, тобто в тому, щоб купити валюту в одному місці дешевше, а в іншому продати дорожче.

Слід розрізняти валютні ринки і євровалютний ринок — частину ринку позичкового капіталу, на якому здійснюються депозитні операції в іноземній валюті за межами країн-емітентів цих валют, тобто в євро- валютах. Наприклад, якщо банк Німеччини бере кредит у доларах у США, то це операція на валютному ринку. Та ж дія, вчинена на терито­рії Франції, буде угодою, укладеною на ринку євровалют. Наразі євро- валютами називають не тільки євродолари, але й будь-яку іншу вільно- конвертовану валюту, операції з якою здійснюються поза межами дер­жави її походження. На ринку євровалют здійснюються такі операції: надання єврокредиту, випуск єврооблігацій, короткострокові угоди.

Інструментами операцій ринку є єврокомерційні векселі — пись­мові векселі в євровалютах; депозитні сертифікати — письмове свідоцтво банку щодо депонування коштів клієнта, яке дає йому право на повернення вкладу і одержання процента. Євробанки випускають депозитні сертифікати вартістю від 25 тис. дол. і більше і розміщують їх серед банків, приватних осіб, на вторинному ринку; євроноти — короткострокові зобов’язання з плаваючою процентною ставкою.

Головними фінансовими центрами євровалютного ринку є Лондон, Токіо, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Париж, Люксембург.

 

Запитання для самоконтролю

1.  Дайте визначення поняттю «міжнародні валютні відно­сини».

2.  Назвіть види валют.

3.  Які елементи включає світова валютна система?

4.  Охарактеризуйте переваги та недоліки золотого стандарту.

5.  На яких принципах ґрунтувалась Бреттон-Вудська валютна система?

6.  Назвіть характерні риси Ямайської валютної системи.

7.  Що являють собою валютні курси?

8.  Назвіть види валютних курсів.

9.  Які фактори впливають на динаміку валютних курсів?

10.  Що являє собою валютний ринок?

11.  Назвіть особливості функціонування операції спот.

12.  Назвіть характерні риси форвардних операцій.

13.  Чим відрізняються ф’ючерсні операції від форвардних?

14.  У чому полягає специфіка опціонних угод?

15.  У чому полягає суть спекулятивних валютних операцій?

16.  Що являє собою євровалюта?

17.  Які операції здійснюються на ринку євровалют?