Глава 19 Кредитно-банківська система

Глава 19 Кредитно-банківська система

 

§ 1. Поняття кредитно-банківської системи

Сучасна кредитно-банківська система є найважливішим елемен­том інфраструктури грошового ринку. Вона розглядається з двох точок зору:

як сукупність кредитно-розрахункових відносин, пов’язаних з ру­хом позичкового капіталу, а також форм і методів кредитування;

як сукупність кредитно-фінансових установ, здатних мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти, доходи і заощадження населення, надавати їх у позику фірмам, уряду і приватним особам і одержувати прибуток від своїх операцій.

Інституціональну структуру кредитно-банківської системи утво­рюють:

центральний банк країни (в Україні — Національний банк України);

комерційні банки;

спеціальні небанківські фінансово-кредитні установи, які викону­ють окремі функції або обслуговують окремі галузі економіки (стра­хові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії тощо).

За формою власності кредитні установи можуть бути державними і приватними (індивідуальними, акціонерними, кооперативними, то­вариствами). До державних у світовій практиці відносять центральні банки, поштово-ощадну систему та деякі спеціальні кредитні інститу­ти (наприклад, американські федеральні земельні банки, Експортно- імпортний банк у США). В окремих країнах (Франція, Італія) державі належать великі комерційні банки. Існують і міждержавні валютно- фінансові інститути: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнарод­ний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Європейський банк рекон­струкції і розвитку (ЄБРР), регіональні міжнародні банки та ін.

Ядром кредитно-банківської системи є банківська система, тобто сукупність різних видів банків і банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється акумуляція коштів та надаються різноманітні по­слуги суб’єктам господарювання і населенню.

В Україні, відповідно до Закону України «Про банки і банківську ді­яльність» (2001), банківська система представлена двома рівнями банків. На першому (верхньому) рівні діє Національний банк України (НБУ) зі своїми філіями, на другому (нижньому) — комерційні банки різних видів і з різною спеціалізацією. Діяльність небанківських фінансово-кредитних установ регулюється окремими законодавчими актами.

§ 2. Сутність, функції та грошово-кредитна політика центрального банку країни

Всю повноту відповідальності за стан грошового обігу несе цент­ральний банк країни (далі — ЦБ).

Історично мали місце два шляхи утворення ЦБ — у процесі три­валої історичної еволюції з комерційних банків (наприклад, Банк Анг­лії, Нідерландський банк, Шведський державний банк) та шляхом за­снування державою відразу як емісійних центрів (Федеральна резерв­на система США, Швейцарський національний банк). На початку ХХ ст. майже всі європейські країни, деякі країни Азії та Африки вже мали свої центральні банки.

В Україні з 1991 р. функції центрального банку виконує Національ­ний банк України (НбУ).

До основних функцій сучасних центральних банків належать:

1)  проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2)  емісія грошей, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3)  зберігання золотовалютних резервів країни (долари США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська ієна) як гарантійно-страхового фонду в міжнародних розрахунках.

Золотовалютні резерви окремих країн на кінець 2006 р. становили: Китай — 988 млрд дол., Японія — 897, Росія — 272,5, Німеччина — 108,3, Франція — 92, Італія — 73, США — 66,5, Швейцарія — 61, Велика Британія — 53, Польща — 47, Ізраїль — 27,5, Україна — 21, Казахстан — 14 млрд дол.;

4)  акумуляція і зберігання касових резервів для комерційних банків як гарантія погашення їхніх депозитів. Уперше практика обов’язкового резервування була застосована в 1913 р. Федеральною резервною си­стемою США: кожний банк-член ФРС був зобов’язаний зберігати на резервному рахунку суму в певній пропорції до його вкладів;

5)  контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, безперебійною роботою платіжної системи, до­триманням норм ведення банківських операцій;

6)   кредитування комерційних банків у періоди криз і кредитних труднощів. ЦБ тоді стає кредитором останньої інстанції (останньої надії) для банків, організовує систему рефінансування;

7)  валютне регулювання та контроль. В Україні НБУ здійснює ва­лютну політику, складає разом з Кабінетом Міністрів України платіж­ний баланс України, контролює дотримання зовнішнього державного боргу і виконання правил валютних операцій на території України, визначає способи встановлення і використання валютних курсів іно­земних валют та інше;

8)  надання кредитів і виконання розрахункових операцій для уря­дових органів. ЦБ: ведуть рахунки урядових установ і організацій (уряду, казначейства, місцевих органів влади); здійснюють операції з державними цінними паперами; надають уряду кредити у формі прямих короткострокових і довгострокових позик або купівлі держав­них облігацій; проводять за дорученням урядових органів операції із золотом та іноземною валютою; обслуговують державний бюджет;

9)  здійснення безготівкових розрахунків, основаних на заліку вза­ємних вимог і обов’язків, тобто клірингів (англ. to clear — очищати). Уперше подібна практика почала застосовуватися в середині XVIII ст. в розрахунках між великими англійськими банками шляхом перераху­вання коштів за рахунками. У 1775 р. спеціальна розрахункова палата була створена в Лондоні, у 1852 — у Нью-Йорку, у 1872 — у Парижі та Відні, у 1883 р. — в Берліні.

Клірингові розрахунки означають, що наприкінці кожного дня банки проводять заліки вимог і зобов’язань щодо інших банків-членів палати, а врегулювання грошових потоків відбувається у ЦБ. У ряді країн (наприклад, у США) центральні банки ведуть операції по загаль­нонаціональному клірингу як посередники між різними комерційними банками. В Україні з січня 1994 р. аналогічні функції виконує авто­матизована система міжбанківських електронних платежів (СЕП);

10) інші функції в межах своєї компетенції.

Грошово-кредитна політика центрального банку — це сукуп­ність заходів, спрямованих на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредитів, рівня процентних ставок та інших показників грошового обігу і ринку позикового капіталу з метою регулювання господарської кон’юнктури. Основні напрями грошово-кредитної політики НБУ що­річно затверджуються Верховною Радою України.

Методи грошово-кредитної політики ЦБ поділяються на дві гру­пи — загальні, що впливають на грошовий ринок у цілому, та селек­тивні, які регулюють конкретні види кредиту.

Загальні («кількісні») методи регулювання грошової маси і грошово­го ринку становлять: визначення норм обов’язкових банківських резервів; облікова (процентна) політика; рефінансування комерційних банків; опе­рації з цінними паперами на відкритому ринку; підтримання курсу наці­ональної валюти; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Норма обов’язкових резервів дає змогу розрахувати грошову суму, яку комерційний банк не має права давати в позику і зобов’язаний тримати на своєму рахунку в ЦБ.

У разі інфляції, коли необхідно обмежити зростання грошової маси в обігу, ЦБ підвищує норму обов’язкових резервів. І навпаки, якщо є потреба в збільшенні кількості грошей, норма обов’язкових резервів зменшується. Комерційні банки, «розморозивши» частину своїх кош­тів, перетворюють їх на кредити. При тривалому користуванні нормою обов’язкових резервів обсяги ресурсів комерційних банків, зарезерво­ваних у ЦБ, зростають, тому грошова емісія втрачає своє економічне значення.

В Україні норма резервування встановлюється відповідною по­становою НБУ. Починаючи з 1992 р., цей інструмент активно викорис­товується для регулювання грошового ринку країни (табл. 19.1).

 

Процентна (облікова) політика ЦБ здійснюється за допомогою маневрування ставкою міжбанківського кредиту, тобто процентом за кредит, який ЦБ надає всім іншим банкам у порядку рефінансування їх активних операцій. Якщо, наприклад, має місце зростання рівня інфляції, то ЦБ обмежує приплив грошей до обігу, підвищуючи облі­кову ставку.

Для деяких комерційних банків державний кредит тоді виявляється занадто дорогим, кількість його одержувачів зменшується, а значить, обмежується приплив додаткової грошової маси до обігу. Якщо ж банки беруть дорогий кредит, то вони змушені опікуватися ефектив­ністю своїх власних активних операцій, тобто кредитувати лише ви­сокоприбуткові проекти. При підвищенні рівня облікової ставки ко­мерційні банки автоматично підвищують ставки процентів за своїми кредитами, отже, зменшують попит на гроші з боку своїх клієнтів та гальмують зростання обсягу грошової маси.

Світовий досвід свідчить, що підвищення ставки міжбанківського кредиту є досить ефективним засобом боротьби з інфляцією. Проте такі дії ЦБ неминуче впливають на сферу виробництва і стан товарно­го ринку, зменшуючи інвестиційний попит, підприємницьку активність та обсяги виробництва продукції. Щоб запобігти подібним ефектам, держава повинна заздалегідь вдатися до їх компенсації (знизити став­ку податку на прибуток, запровадити спеціальне кредитування сплати податків тощо).

Можливий і зворотний вплив динаміки облікової ставки на еконо­міку. В 1930-40-х роках ЦБ західних країн проводили рекомендовану Дж. М. Кейнсом політику «дешевих грошей», тобто низьких процент­них ставок і щедрого кредиту. В Англії, зокрема, у 1932-1951 рр. об­лікова ставка трималася на рівні 2 %; у США у 1937-1948 рр. — на рівні 1 %.

Політика облікової ставки НБУ проводиться з урахуванням реаль­ного стану економіки, динаміки цінових індексів і ситуації на грошо­вому ринку. За період з 1992 р. НБУ неодноразово змінював облікову ставку (табл. 19.1).

Рефінансування комерційних банків тісно пов’язане з процентною політикою і означає кредитування комерційних банків у разі тимчасо­вого дефіциту їх резервів. Позики НБУ, як правило, є короткостроко­вими, надаються за переобліком комерційних векселів або під заставу цінних паперів комерційних банків. НБУ може кредитувати їх також через операції обов’язкової купівлі-продажу державних цінних паперів (операції РЕПО). У будь-якому разі центральний банк впливає на за­гальну масу грошей в обігу. У 2006 р. обсяги чистого рефінансування досягли 1,6 млрд грн; усього ж за рік НБУ рефінансував банки на 8,33 млрд дол.

Операції на відкритому ринку — найбільш гнучкий і тонкий ін­струмент контролю за пропозицією грошей. Визначаючи обсяг купівлі- продажу державних облігацій населенням та змінюючи рівень про­центної ставки за кредит і обсяг попиту на позики, центральний банк впливає на величину кредитних резервів комерційних банків.

Розглянемо такий приклад. Припустимо, що власник заощаджень вирішує придбати за 100 г. о. облігації державної позики і стає, таким чином, кредитором держави. Уряд, одержавши 100 г. о., спрямовує кошти на покриття дефіциту державного бюджету (реалізацію нагаль­них народногосподарських програм). Відбувається переміщення гро­шової маси за допомогою держави. Нові гроші не друкуються, а інфля­ція не провокується.

Однак якщо до справи підключається ЦБ, ситуація докорінно змі­нюється. Коли необхідно збільшити кількість грошей в обігу, ЦБ через ринок цінних паперів скуповує державні зобов’язання в населення, скажімо, за 110 г. о. Гроші відразу потрапляють до обігу. Уряд же стає боржником не населення, а ЦБ і повинен повернути запозичені кошти вже йому. Але через кілька років.

Коли потрібно зменшити кількість грошей в обігу (протидіяти інф­ляції), ЦБ продає державні облігації, якими володіє. Вони потрапляють до приватних власників, а гроші від продажу вилучаються з обігу і осіда­ють у резервах ЦБ. Знову спрацьовує фактор часу: гроші повертаються в обіг тільки після настання терміну погашення державних облігацій.

Такий метод регулювання грошової маси широко використовується в тих країнах (США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, країнах Скандинавії), де є сформований ринок державних облігацій.

В Україні з метою забезпечення збалансованості грошового ринку НБУ проводить стерилізаційні операції з використанням депозитного сертифікату НБУ. Як інструмент роботи на відкритому ринку застосову­ється також продаж процентних облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) із зобов’язаннями викупити їх через певний проміжок часу.

Політика підтримання курсу національної валюти в Україні реалізується шляхом валютних інтервенцій, тобто купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках. Наприклад, якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, економіці загрожує де­вальвація національної валюти. У цьому разі НБУ продає частину свого валютного резерву, урівноважуючи попит і пропозицію іноземної валюти. Грошова маса в обігу скорочується, а курс національної валю­ти стабілізується. Коли ж на валютному ринку пропозиція іноземної валюти перевищує попит, виникають ризики ревальвації національної валюти. НБУ тоді вдається до купівлі іноземної валюти. Фактично відбувається емісія грошей, а обсяг грошової маси в обігу зростає.

У 2006 р. інтервенції НБУ на валютному ринку становили 2,0 млрд дол., що еквівалентно 14,5 млрд грн.

Регулювання імпорту та експорту капіталу необхідне через те, що імпорт та експорт супроводжуються припливом і відпливом іно­земного капіталу і відповідно впливають на грошову масу в обігу. НБУ у зв’язку з цим застосовує: реєстрацію імпорту та експорту капі­талу; установлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках; установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов’язкового безпроцентного вкладання певної частини від суми цих боргових зобов’язань в уповноважених банках України.

Селективними («якісними») методами грошово-кредитної політи­ки ЦБ є:

вибірковий контроль з боку ЦБ за розміщенням кредиту; регулювання споживчого кредиту — через встановлення ЦБ міні­мальних початкових внесків і максимальних термінів повернення; особливі умови рефінансування експортних кредитів; облік процентних ставок по депозитах, головним чином — обме­ження верхньої межі норми процента; пільговий переоблік векселів;

встановлення маржі на одержання позики під цінні папери з метою попередження використання комерційного кредиту як фінансового інструменту спекуляцій на фондовій біржі;

«моральне умовляння» — спроба ЦБ відкрито переконувати банки або широкі верстви населення здійснити певні позики.

§ 3. Комерційні банки, їх операції та послуги

Комерційні банки (далі — КБ) в Україні з вересня 2006 р. створю­ються винятково у формі відкритих акціонерних товариств або коопе­ративних банків, з дозволу і з обов’язковою реєстрацією Національним банком України. При створенні КБ виключається використання бю­джетних коштів або коштів, узятих у кредит.

Розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути меншим: 1 млн євро — для місцевих кооперативних банків; 3 млн євро — для КБ, які здійснюють свою діяльність на території однієї області; 5 млн євро — для банків, які здійснюють свою діяльність на всій території України. Останнім часом активно обговорюється збіль­шення нормативу до 10 млн євро.

На початку 2007 р. в Україні працювали 170 банківських установ, 132 з них є акціонерними КБ. Близько третини банківської системи України контролює іноземний капітал. Серед десяти найбільших фі­нансових установ є чотири банки, де іноземний капітал домінує.

За формою власності розрізняють державні, кооперативні та акціо­нерні Кб.

За територіальною ознакою КБ бувають міжнародними, загально­національними, регіональними та міжрегіональними.

Залежно від величини статутного капіталу, власного капіталу та активів вирізняють дрібні, великі та середні КБ.

Залежно від виду та обсягу операцій КБ поділяють на: універсаль­ні — такі, що здійснюють усі операції; спеціалізовані — такі, що ви­конують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь, сферу економічної діяльності або групу клієнтів.

За функціональною спеціалізацією розрізняють банки реконструк­ції та розвитку, інвестиційні, ощадні, іпотечні, трастові, емісійні, зов­нішньоторговельні. Наприклад, інвестиційні банки обслуговують інвестиційні фонди і компанії. Їх основне призначення — емісійно- засновницька діяльність, тобто операції, пов’язані з випуском і роз­міщенням на ринку промислових цінних паперів. За кордоном такі операції нерідко здійснюються на умовах особливої гарантії («андер- райтингу»), або зобов’язань банку викупити ту частину акцій, яка не була реалізованою при передплаті серед інших держателів. Іпотечні банки спеціалізуються на кредитуванні під заставу нерухомості (землі, будівель, споруд). Застава при цьому є таким способом забезпечення зобов’язань, коли кредитор (заставодержатель) у разі невиконання боржником (заставодателем) обов’язків, що забезпечені заставою, має право одержати задоволення від власності заставленого майна.

Вищим органом управління КБ є річні збори акціонерів, які за­тверджують річний звіт про роботу банку та обирають раду дирек­торів КБ.

У своїй структурі КБ мають управління: ощадних вкладів; депо­зитних і касових операцій; обліково-позикових операцій; інвестицій і цінних паперів; іноземних операцій; довірчих операцій; обліку, контролю, ревізії та інші.

Усі операції КБ поділяються на пасивні, активні та банківські по­слуги.

Пасивні операції КБ пов’язані із залученням грошових коштів до банку. Джерелами останніх є власні, залучені, позичені та емітовані кошти.

До власних коштів (не більше 10 % ресурсів сучасного банку) на­лежать статутний (акціонерний) і резервний капітал, а також нерозпо­ділений прибуток. Статутний (акціонерний) капітал утворюється шляхом розміщення акцій банку на ринку цінних паперів. Резервний капітал виникає внаслідок відрахувань з поточного прибутку і призна­чається для покриття непередбачуваних витрат. Нерозподілений при­буток — це та частина банківського прибутку, яка не розподілена серед акціонерів у вигляді дивідендів і не надійшла до резерву.

Основна частина ресурсів банку залучається шляхом проведення депозитних операцій.

Депозит — це сума грошей (у національній чи іноземній валюті), яку клієнт вносить на зберігання в банк і може використовувати для розрахунків або вилучати готівкою. Депозити складаються з поточних рахунків і вкладів.

На поточних рахунках зберігаються тимчасово вільні кошти підпри­ємств або приватних осіб. Такий рахунок дає змогу клієнту вносити і одержувати необхідні суми в будь-який момент часу. Для розпоряджен­ня поточним рахунком банк видає його власнику розрахункову чекову книжку. За допомогою чеків клієнт може знімати з рахунку необхідні йому грошові суми або одержувати їх у будь-який момент часу, а також розраховуватися з третіми особами. Процент за поточними рахунками залежить від суми залишку на рахунку і процентної ставки.

Відповідно до мети вклади бувають кількох видів: вклади до запитання призначаються для забезпечення поточних рахунків. Вони можуть вноситися і вилучатися як частинами, так і пов­ністю за першою вимогою власника. Інколи вони оформлюються серти­фікатами, які свідчать про внесення коштів і можливість їх вилучити тільки в повному обсязі. Вклади до запитання є нестабільними, що об­межує можливості їх використання банком в інвестиційних цілях;

вклади на строк (строкові рахунки) — форма акумуляції довго­строкових капіталовкладень підприємців і заощаджень населення. Їх сума є сталою протягом тривалого часу і може бути використаною для довгострокових операцій. У таких вкладах банки зацікавлені найбіль­ше і сплачують проценти залежно від терміну і величини вкладу;

ощадні вклади населення робляться для накопичення коштів з певною метою і підтверджуються видачею ощадних книжок. Вони вносяться і вилучаються як у повному обсязі, так і частково — за рі­шенням вкладника.

Обсяги депозитів (юридичних і фізичних осіб) у КБ України на 1 січня 2007 р. становили 184, 423 млрд грн. Протягом 2006 р. вони збільшилися в 1,39 раза. Середня депозитна ставка в українських бан­ках коливалася від 11 до 16 % річних за гривневими депозитами і від 6,5 до 11 % за валютними депозитами.

У США, Великій Британії та деяких інших країнах використову­ються депозитні сертифікати, що обертаються. Вони можуть бути реалізовані за допомогою передаточних надписів. Цією формою вкла­дів користуються великі компанії, місцеві органи влади, іноземні вкладники.

До позичених коштів КБ належать кредити, отримані в інших бан­ках, та емісія боргових зобов’язань (облігацій).

Емітовані фонди КБ утворюються в процесі акцептно-авальних операцій.

Акцепт — згода банку на оплату грошових і товарних документів у вигляді надпису банку на векселі або чеку. Платіж за акцептованим векселем банк робить за рахунок клієнта, який заздалегідь переказав йому необхідну суму.

Аваль — гарантія платежу, яка оформляється або гарантійним над­писом на векселі, або видачею спеціального документа. При авальній операції банк здійснює платіж лише в разі банкрутства боржника.

Грошові кошти, одержані в результаті пасивних операцій, створю­ють банківські резерви, за рахунок яких банки виконують свої активні операції.

Активні операції КБ передбачають розміщення банківських коштів з метою отримання прибутку. Вони представлені насамперед активни­ми кредитними та інвестиційними операціями.

Кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, переда­ний у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності та цільового характеру використання.

Банківські кредити класифікуються за різними ознаками:

за спрямуванням (позичальниками):

підприємницькі — підприємствам для поповнення тимчасової не­стачі оборотного капіталу, розширення виробництва;

іпотечні — під заставу нерухомості (землі, будівель) для кредиту­вання великих господарських проектів;

сільськогосподарські — довгострокові (для покриття великих ка­пітальних витрат, як-от, при будівництві іригаційних споруд) і коротко­строкові, до закінчення сільськогосподарського року (сезону);

кінцевим споживачам — роздрібне кредитування житлового будів­ництва, купівлі споживчих товарів у розстрочку;

посередникам фондової біржі — для біржових спекуляцій під за­безпечення цінними паперами;

за строками використання: короткострокові (до одного року), се- редньострокові (до трьох років), довгострокові (понад три роки);

за забезпеченням: забезпечені заставою (майном, майновими пра­вами, цінними паперами); гарантовані (банками, фінансами або майном третьої особи); з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації); незабезпечені (бланкові кредити);

за ступенем ризику: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком;

за методами надання: як разові; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантовані (із заздалегідь обумовленою датою надання, за по­требою);

за строками погашення: водночас; у розстрочку; достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника); з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду;

за формою залучення: двосторонні (КБ — позичальник); консор- ціумні; багатосторонні (паралельні).

Обсяги кредитів, наданих КБ України юридичним і фізичним осо­бам, на 1 січня 2007 р. становили 245, 312 млрд грн. Протягом 2006 р. вони зросли в 1,7 разу. Середні ставки по кредитах українських банків на початку 2007 р. залежали від виду кредиту: підприємницькі — 15-20 % (забезпечені); на купівлю житла — 12-15 %; автокредити — 10-22 %; споживчі кредити — до 35 % річних у національній валюті.

Активні інвестиційні операції — це операції з цінними папера­ми (акціями, облігаціями, векселями, сертифікатами): купівля цін­них паперів для власного інвестиційного портфеля КБ; купівля- продаж цінних паперів за дорученням клієнта; надання позик під цінні папери.

Банківські послуги — це комісійно-посередницькі операції КБ, які здійснюються за дорученням клієнтів і за певну плату (на комісійних засадах). Найпоширенішими з них є:

1)  інкасові операції (від італ. incasso — виручка, виторг) — опера­ції, при посередництві яких банк за дорученням свого клієнта одержує гроші за грошовими і товарно-розрахунковими документами (у ви­гляді чеків, векселів, цінних паперів, іноземної валюти);

2)  виплати коштів окремим особам або фірмам за акредитива­ми (від лат. accreditivus — довірчий).

Грошовий акредитив — іменний документ, який видається банком особі, що внесла грошову суму і бажає її отримати в іншому місті або за кордоном.

Товарний акредитив використовується в розрахунках між поста­чальником і покупцем товару: покупець відкриває акредитив у банку, який обслуговує продавця, і дає доручення оплачувати рахунки після відвантаження товару;

3)  перекази грошей одержувачам в інших місцях. В Україні діють понад десяток систем грошових переказів. Вони різняться географією, вартістю послуг та часом доставки грошей. Найвідомішими є міжна­родні системи Western Union (WU) і Money Gram (MG). Наприклад, WU має близько 225 тис. точок у 200 країнах світу. Перекази через WU «безадресні», тобто клієнт може отримати свій переказ у будь-якому відділенні будь-якого банку, що працює з цією системою, в країні, куди переказ надісланий;

4)   довірчі, або трастові, послуги (англ. trust — довіра, відпові­дальність) — діяльність банків щодо управління майном та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів, інколи — за рішен­ням суду. Вона ґрунтується на довірчих правовідносинах, коли одна особа (довіритель) передає майно в розпорядження КБ (довіритель- ного власника) для управління в інтересах третьої особи (бенефіціара). Бенефіціаром при цьому може бути і сам довіритель майна.

Фізичним (приватним) особам КБ пропонують: тимчасове управ­ління майном осіб, позбавлених права на управління (неповнолітні, недієздатні особи); управління капіталом з метою одержання найвищих прибутків; збереження цінностей (грошей, ділової документації, цінних паперів, предметів мистецтва, коштовностей) у банківських сейфах; сплату податків тощо.

Серед довірчих послуг для юридичних осіб (фірм) переважають: гарантування позик; управління коштами пенсійних фондів; управлін­ня майном; агентські послуги на ринку цінних паперів і т. ін.;

5)   лізингові операції (англ. lease — орендувати, здавати в орен­ду) — придбання КБ за власні кошти і на замовлення свого клієнта машин, транспортних засобів та іншого обладнання з наступною пе­редачею їх в оренду клієнту. КБ при цьому виконує функції лізингової компанії (лізингодавця), а клієнт стає лізингоодержувачем (орендарем). Лізинг розглядається як різновид довгострокового банківського кре­диту, що надається в натуральній формі і погашається клієнтом у роз­строчку;

6)  факторингові операції (від лат. factor — той, хто робить) — фі­нансування під уступку права грошових вимог фірм-клієнтів до по­купців їхньої продукції або послуг з наступною інкасацією (одержан­ням за ними грошей). Це відбувається так. Продавець продукції укладає договір з банком (фактором) про факторингове обслуговуван­ня. Потім продавець відправляє товар своєму покупцю на умовах від­строчки платежу, а покупець передає йому документи, які підтверджу­ють поставку. Продавець направляє одержані документи банку. Той протягом 5-10 днів після одержання документів перераховує на раху­нок продавця продукції авансовий платіж у розмірі до 90 % від суми, вказаної в документах. Коли ж настане час розрахунку за продукцію, банк одержує за товарно-розрахунковими документами повну вартість товару вже від покупця товару. Після цього банк-фактор перераховує продавцю решту суми за документами за вирахуванням свого доходу по факторингу.

Факторинг започаткований близько 100 років тому в США. В Євро­пі почав активно розвиватися у 1960-х роках. На сьогодні у світі існують близько 1000 спеціалізованих факторингових компаній. 66 % їх обороту припадає на Європу, 22 — на США, 11 % — на країни Азії.

Факторингові послуги в Україні надають лише окремі, великі бан­ки. Їх факторинговий портфель поки що незначний і становить близь­ко 250 млн грн, або 0,1 % від ВВП, тоді як у країнах з розвинутою фі­нансовою системою цей показник сягає 10-15 % від ВВП;

7)  форфейтинг (англ. forfeiture — втрата грошової застави, внеску чи авансу) — кредитування зовнішньоекономічних операцій у формі купівлі в експортера векселів, акцептованих імпортером. Причому банк як покупець боргу (форфейтер) зобов’язується відмовитися від свого права регресивної вимоги до кредитора в разі неможливості одержати кошти від боржника. Цим він фактично бере на себе ризики неплатежу, валютний і процентний ризики. Найчастіше форфейтинг використо­вується для реалізації машин, обладнання та інших товарів інвестицій­ного призначення;

8)   трансфертні послуги (від лат. transfero — переношу, перемі­щую) — переказ іноземної валюти або передача золота з однієї країни до іншої; передача права власності за іменними цінними паперами однією особою іншій.

Зміст банківського бізнесу полягає в одержанні банківського при­бутку.

Чистий прибуток банку є різниця між операційними доходами і операційними витратами банку.

Операційні доходи банку утворюють: доходи від надання позик під процент (до 80 % усіх доходів); проценти і дивіденди від інвестицій у цінні папери; прибуток від засновництва, спекулятивних біржових операцій; комісійна винагорода за розрахунковими, переказними та іншими операціями; комісія за довірчими операціями; доходи від іно­земних операцій.

Операційні витрати банку включають: проценти, сплачені вклад­никам (до 50-60 % усіх витрат); кошти на оплату праці службовців банку; кошти на здійснення банківських операцій.

§ 4. Спеціальні кредитно-фінансові інститути

Спеціальні кредитно-фінансові інститути займаються кредитуванням окремих галузей економіки. У їх діяльності, як правило, вирізняють одну-дві основні операції, що домінують у відносно вузьких сферах ринку позикового капіталу і мають свою специфічну клієнтуру.

Інвестиційні фонди є фінансовими посередниками на ринку цінних паперів: шляхом випуску і розміщення власних акцій вони залучають кошти з метою інвестування в цінні папери інших емітентів або об’єкти нерухомості. В Україні останнім часом набувають розвитку інвестиційні фонди нерухомості, які вкладають кошти в будівництво або здають об’єкти нерухомості в оренду. Зростання вартості нерухомості приводить до зро­стання курсу та дохідності акцій таких фондів. Вартість чистих активів інвестиційних фондів України у січні 2007 р. досягла 70,6 млн грн.

Інвестиційні компанії теж працюють на фондовому ринку: шляхом випуску і розміщення інвестиційних сертифікатів і створення таким чином пайових фондів вони залучають кошти для здійснення інвести­цій у цінні папери інших емітентів та в об’єкти нерухомості.

Кредитні спілки — це неприбуткова організація, яка об’єднує не менше 50 осіб, що мешкають в одному регіоні чи працюють в одній сфе­рі. Головною метою кредитних спілок є фінансовий і соціальний захист їх членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кре­дитування. Кредитні спілки можуть давати позички й іншим кредитним спілкам, залучати вклади населення і кредити інших фінансових установ, виступати поручителями із зобов’язань своїх учасників, розміщати кошти на депозитах у банках та здійснювати грошові перекази.

В Україні кредитні спілки почали створювати з 1992 р., після при­йняття у грудні 2001 р. Закону України «Про кредитні спілки». На кі­нець 2006 р. в Україні діяли 769 кредитних спілок. Загальна чисельність їх членів становила 1459 тис. чол. Активи дорівнювали 2568,1 млн грн. За 2006 рік було надано кредитів на суму 1977,7 млн грн.

Довірчі товариства здійснюють представницьку діяльність згідно з договором із довірителями майна (коштів) про реалізацію їх прав власників. В Україні довірчі товариства є товариствами з обмеженою відповідальністю.

Пенсійні фонди створюються державою і приватними підприємцями для виплати пенсій працівникам при досягненні ними певного віку. Дер­жавні пенсійні фонди поповнюються шляхом відрахувань підприємств, недержавні пенсійні фонди (НПФ) — за рахунок внесків працівників.

НПФ є неприбутковими організаціями, для яких відсутні вимоги щодо розміру статутного й інших капіталів. Функцію розміщення сконцентрованих у них пенсійних внесків виконує спеціальна струк­тура — компанія з управління активами (КУА). Активи пенсійних фондів вкладаються головним чином у цінні папери підприємств, які заснували ці фонди, а також у суміжні компанії.

У 2006 р. в Україні діяло 54 НПФ. Загальний обсяг їх чистих активів становив 31,73 млн грн, або 587,5 тис. грн у розрахунку на один НПФ.

Страхові компанії здійснюють захист майнових інтересів грома­дян і юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випад­ків) за рахунок грошових фондів, створених шляхом сплати ними страхових платежів (внесків або премій). При розміщенні коштів стра­хові компанії конкурують з іншими кредитними установами. Основна стаття їх активів — облігації промислових компаній, акції, державні цінні папери. Вони надають довгострокові кредити підприємствам і державі. Сукупний статутний капітал, закумульований страховиками України, оцінюється на рівні 6,641 млрд грн.

 

Запитання для самоконтролю

1. Що таке кредитно-банківська система країни?

2. Які основні функції центрального банку? У чому полягають відмінності центрального банку від комерційних банків?

3. Визначіть сутність грошово-кредитної політики центрально­го банку.

4. Охарактеризуйте основні інструменти грошово-кредитної політики.

5. Чому комерційним банкам встановлюється норма обов’язкових резервів?

6. Що означає «облікова ставка» і які принципи процентної (облікової) політики?

7. Охарактеризуйте пасивні операції комерційних банків.

8. У яких вкладах банки зацікавлені найбільше?

9. Охарактеризуйте активні операції комерційних банків.

10. Коли банки вдаються до лізингових операцій?

11. З якою метою здійснюються факторингові операції?

12. Як підрахувати чистий прибуток комерційного банку?

13. Охарактеризуйте діяльність спеціальних кредитно-фінансових інститутів.