Глава 18 Грошовий ринок

Глава 18 Грошовий ринок

 

§ 1. Грошовий ринок, грошова маса та швидкість обігу грошей

Грошовий ринок не є ринком у традиційному розумінні: тут не «купують» і не «продають» гроші як товар за гроші-еквівалент. Йдеться про співвідношення попиту і пропозиції грошей, яке виникає внаслідок взаємодії центрального банку країни з комерційними банками, а також взаємодії самих комерційних банків та інших фінансово-кредитних інститутів.

Для з’ясування сутності грошового ринку слід насамперед сфор­мувати уявлення про грошову масу та швидкість обігу грошей.

Гроші — це будь-який вид фінансових активів (платіжних засобів), включаючи «банківські гроші», властивістю яких є висока ліквідність, тобто здатність швидко перетворюватися на готівку.

Сукупний обсяг купівельних і платіжних коштів, що обслуговують господарський оборот і належать приватним особам, фірмам і державі, є грошовою масою країни. Для її вимірювання обчислюють грошові агрегати: М0, М1, М2, М3 і L.

М0 — це готівка поза банківською системою.

М1 включає М0, залишки на поточних рахунках (депозити до за­питання) у національній валюті та деякі інші елементи (наприклад, дорожні чеки). В Україні еквівалентом поточних депозитів вважають­ся розрахункові рахунки підприємств.

М2 складається з М1, сум на безчекових ощадних рахунках і окре­мих строкових вкладах у комерційних банках, а також деяких інших компонентів. В Україні до інших компонентів належать кошти на ра­хунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держ­страху та валютні заощадження.

М3 утворюється з М2 і коштів на великих строкових депозитах в установах банківської системи. В Україні М3 = М2 + кошти клієнтів за страховими операціями банків (у довірчому управлінні банків) та цін­ні папери власного боргу банків.

В окремих країнах, наприклад у США, банківська статистика ви­різняє також агрегат L, який обчислюється шляхом додавання до М3 низки елементів ринку цінних паперів (ощадних облігацій, коротко­строкових зобов’язань Міністерства фінансів, облігацій державних внутрішніх позик, комерційних паперів тощо). Вважається, що саме агрегат L повністю охоплює і характеризує грошову масу в країні.

Показник грошової маси М1 — це гроші у вузькому розумінні, або «активні гроші»: його компоненти можуть бути невідкладно витраче­ні, а кошти безпосередньо використані як засіб обігу. Активи, що входять до М3 за мінусом М1, розглядаються як «майже гроші», «па­сивні гроші», тобто гроші в широкому розумінні. Як засіб обігу вони не використовуються, однак виконують функцію засобу нагромаджен­ня вартості і приносять своїм власникам проценти. За певних умов вони можуть стати «активними грошима».

Зміни обсягу грошової маси можуть бути результатом як збільшен­ня кількості грошей в обігу, так і прискорення їхнього обігу.

Швидкість обігу грошей — це кількість оборотів за рік, що в се­редньому здійснює одна грошова одиниця загальної грошової маси М3 на придбання товарів і послуг. Обчислюються два основні показники швидкості грошового обігу:

1)  за оборотністю грошей у кругообороті доходів — шляхом ді­лення ВНП (ВВП) на середню величину грошової маси за певний пе­ріод часу;

2)  за оборотністю грошей у платіжному обороті — шляхом ділення суми коштів, переказаних з банківських поточних рахунків, на середню величину грошової маси.

На швидкість обігу грошей впливають: тривалі і кон’юнктурні фактори; розміри і кількість дійсних оборотів; темпи економічного зростання; рівень організації торгівлі і збуту товарів у країні; техніч­ні умови ринку; рівень розвитку кредитної системи і безготівкових розрахунків; стан ринку цінних паперів; густота населення та інші фактори.

Важливим аналітичним показником ринку грошей є відношення наявної грошової маси (М3) до обсягу номінального ВВП, або рівень монетизації економіки (коефіцієнт Маршалла). Цей показник є оберненим щодо швидкості обігу М3 і разом з нею характеризує за­гальний стан економіки країни.

Наприклад, якщо в 1992 р. рівень монетизації ВВП України стано­вив 27,2 % при швидкості обігу грошової маси (до 1995 р. обліковува­лася М2) в 3,67 разу за рік, то в 1996 р. (на час проведення грошової реформи і введення в обіг гривні) рівень монетизації ВВП знизився до 10,0 %, а швидкість обігу грошей, навпаки, зросла до 10,0 разів за рік, тобто більше ніж у 2,7 разу. Це було негативним наслідком широкої бартеризації економічних зв’язків, значної доларизації економічного обороту, постійного прискорення обігу грошей.

У подальший період рівень монетизації економіки постійно зростав, а швидкість обігу грошей відповідно скорочувалася (табл. 18.1).

 

У механізмі функціонування грошового ринку вирізняють попит, пропозицію і ціну (альтернативну вартість) грошей.

§ 2. Попит на гроші

Попит на гроші — це та кількість ліквідних активів, яка потрібна в певний час як засіб обігу, платежів та заощаджень (нагромадження) купівельної спроможності.

Одне з перших теоретичних пояснень попиту на гроші дала кла­сична кількісна теорія грошей. її представники (Ж. Боден, Д. Юм, Дж. Міль, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Фішер) виходили з того, що кожний акт купівлі-продажу є обміном певної кількості товарів на гроші. Отже, маса грошей в обігу (М) залежить від кількості операцій (Т) в еконо­міці протягом певного періоду часу, ціни типової операції (Р) та швид­кості обігу грошей (V):

 

З часом складності визначення величини Т зумовили її заміну на фізичний обсяг випуску продукції (Q), а під Р почали розуміти рівень (індекс) цін:

 

Ця рівність відома як рівняння обміну І. Фішера. У його лівій частині — грошова маса з урахуванням швидкості грошового обміну (M х V), а в правій — товарне покриття даної грошової маси, грошовий, або номінальний, ВНП (Р х Q).

З попередньої формули випливає, що

 

Інакше кажучи, величина попиту на гроші перебуває у прямій за­лежності від абсолютного рівня цін і фізичного обсягу виробництва, і в оберненій — від швидкості обігу грошей. Якщо припустити, що швидкість грошового обігу незмінна і мати за мету стабілізацію рівня цін, то держава повинна підтримувати темпи зростання грошової маси на рівні середніх темпів зростання фізичного обсягу ВНП (правило монетаристів).

Іншою формою рівняння І. Фішера є так зване кембриджське рів­няння:

 

де коефіцієнт k = 1 / V фіксує ту частку річних доходів окремих осіб і фірм, яку вони бажають мати у грошовій формі.

Багато хто з фахівців у структурі загального попиту на гроші роз­різняють попит на гроші для операцій і попит на гроші з боку акти­вів.

Попит на гроші для операцій (MD) пов’язується з обслуговуван­ням грошима операцій купівлі-продажу товарів, послуг і факторів виробництва. Гроші в цьому разі виконують функцію засобу обігу і платежу, а їх кількість залежить від номінального ВНП (V):

MD _t = f (V).

Дж. М. Кейнс і його послідовники пояснювали існування такого по­питу на гроші трансакційним мотивом поведінки людей. Водночас вони виокремлювали й близький до нього за своєю природою попит на гроші як тимчасовий засіб заощаджень (резерв) на випадок непередбачених подій у майбутньому, що обумовлено мотивом обережності. У сукуп­ності ці види попиту створюють операційний попит на гроші.

Попит на гроші з боку активів (MDJ виникає у зв’язку з тим, що частина доходів заощаджується для вигідного розміщення. Гроші в цьому разі виконують функцію засобу заощаджень.

Однак «портфель» можливих фінансових активів виявляється на­багато ширшим. Власники заощаджень можуть зберігати їх на банків­ських рахунках, у цінних паперах у формі нерухомості, товарів трива­лого користування, страхових полісів тощо. Причому все, що впливає на переваги щодо володіння будь-яким із цих активів, може вплинути і на величину попиту на гроші з боку активів у цілому (теорія «ви­бору портфеля» Дж. Тобіна).

Порівняймо, наприклад, володіння облігаціями і готівкою. Оскіль­ки ринкова ціна облігацій не постійна, володіння ними пов’язане з більшим ризиком, ніж володіння грошима. З другого боку, володіння облігаціями дає право на одержання процента, який є альтернативною вартістю зберігання грошей як активу. Вибір між ліквідністю і цін­ними паперами визначає ставка процента (r): якщо вона низька, люди
обирають ліквідність, тобто володіння більшою кількістю грошей як активів; коли ж ставка процента висока, вигідніше мати облігації, тому кількість активів у формі грошей зменшується. Отже.

MD_a = f (r).

У процесі такого вибору, на думку Дж. М. Кейнса, виявляються спекулятивні мотиви поведінки людей, а попит на гроші з боку активів є спекулятивним.

Загальний, або сукупний, попит на гроші (MD) складається з по­питу на гроші для операцій і попиту на гроші з боку активів:

 

 

Графік попиту на гроші для операцій MD _t має вигляд вертикальної прямої (рис. 18.1), оскільки він залежить не від ставки процента за не- грошовими активами, а від номінального ВНП. Попит на гроші з боку активівMD обернено пропорційний ставці процента (рис. 18.2).

 

Загальний попит на гроші MD (рис. 18.3) зсуває по горизонтальній осі криву попиту на гроші з боку активів на величину, яка дорівнює попиту на гроші для операцій. При цьому ставка процента не повинна опускатися нижче певного мінімально припустимого значення r інак­ше власник заощаджень віддасть перевагу збереженню своїх доходів у формі готівки.

Деякі зарубіжні економісти не визнають відокремлення попиту на гроші для операцій від попиту на гроші з боку активів. У. Баумоль і Дж. Тобін, зокрема, вважають, що індивід, маючи певну кількість грошей для оперативних цілей, може інвестувати тимчасово вільні кошти і одержувати процент, але в певний момент вилучати їх для оплати поточних витрат.

 

Причому, що вища ставка процента, то менше коштів зберігатиметься у грошовій формі, і навпаки. Водночас важли­вими факторами попиту на гроші вважаються: багатство індивідів; очікування змін у господарській кон’юнктурі; рівень інфляції. Отже, пропонується єдина концепція попиту на гроші, згідно з якою він за­лежить від номінального ВНП (7) і номінальної ставки процента з урахуванням інфляції (r):

MD = f(Y, r).

§ 3. Пропозиція грошей. Грошовий мультиплікатор

Пропозиція грошей у найбільш загальному розумінні є процесом створення додаткових платіжних коштів, які надходять до каналів го­тівкового і безготівкового обігу.

Пропозицію грошей (MS) як економічний показник становлять готівка поза банківською системою (С) і депозити в банках (D), які економічні агенти за потреби можуть використати для операцій:

 

Механізмом пропозиції грошей є їх емісія. Основними емітента­ми є:

1)   центральний банк країни, якому належить монопольне право випуску в обіг банківських білетів;

2)   казначейство, що емітує в основному монети і дрібнокупюрні паперово-грошові знаки;

3)   комерційні банки, які здійснюють депозитно-чекову емісію в безготівковій формі шляхом відкриття і збільшення поточних рахун­ків.

Причому, на відміну від інших фінансових інститутів, саме комер­ційні банки не просто «друкують», а «створюють» гроші, збільшуючи їх пропозицію. Процес емісії платіжних коштів у межах системи ко­мерційних банків називається кредитною мультиплікацією. Його слід розглянути детальніше.

Сучасні комерційні банки в будь-якій країні використовують свої депозити таким чином: частину зберігають на власних рахунках у центральному банку як обов’язкові резерви (R), мінімальні розміри (норму) яких встановлює центральний банк у процентах для різних категорій рахунків вкладників; решту коштів надають у вигляді по­зик.

Припустимо, що депозити комерційного банку № 1 (КБ-1) зросли на 100 грошових одиниць (г. о.). Якщо норма обов’язкових резервів становить, скажімо, 20 %, то з цих 100 г. о. 20 опиняться на поточному рахунку комерційного банку в центральному банку, а решта, тобто 80 г. о., почнуть «працювати» і будуть надані у формі кредиту фірм і № 1 (Ф-1). У процесі розрахунків з фірмою № 2 (Ф-2) 80 г. о. надійдуть на її розрахунковий рахунок у комерційному банку № 2 (КБ-2), який, у свою чергу, 20 % надходжень (16 г. о.) «зарезервує» в центральному банку, а на інші 64 г. о. надасть кредит фірмі № 3 (Ф-3). Отже, 80 г. о. дали :рошовому обігу додаткові 64 г. о. Далі ці 64 г. о. «створять» ще 51,2 г. о. і так далі. Як бачимо, у сфері кредитно-грошових відносин діє механізм мультиплікатора (рис. 18.4).

 

Неважко підрахувати і додаткову пропозицію грошей, яка виникає внаслідок відкриття нових депозитів:

 

де D — початковий вклад за вирахуванням обов’язкових резервів, rr — норма обов’язкових резервів у процентах. Коефіцієнт 1/rr нази­вається банківським мультиплікатором, або мультиплікатором грошової експансії. Він означає максимальну кількість нових кредит­них грошей, яка може бути створена 1 г. о. понад обов’язкові резерви за даної їх норми. У нашому прикладі rr = 20 %, звідси: 1/rr = 5, тобто Я0 г. о. створюють Я0 х 5 = 400 г. о. у грошовому обігу країни.

Більш загальна модель пропозиції грошей будується з урахуванням політики центрального банку, а також можливого відтоку частини грошей із депозитів у готівку. У цьому разі використовуються поняття «грошова база» і «грошовий мультиплікатор».

Грошову базу (МВ), або резервні гроші (гроші підвищеної сили), створюють готівка поза банківською системою і резерви комерційних банків, які зберігаються в центральному банку. Готівка, як уже з’ясовано, є безпосереднім компонентом пропозиції грошей. Банківські ж резер­ви впливають на здатність банків створювати нові депозити і збільшу­вати пропозицію грошей:

 

Відношення пропозиції грошей до грошової бази називається грошовим мультиплікатором, або мультиплікатором грошової бази (m):

 

Він показує, як змінюється пропозиція грошей при збільшенні грошової бази на одиницю.

З формули грошового мультиплікатора виходить також:

 

Це означає, що пропозиція грошей безпосередньо залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора.

У табл. 18.2. показані основні тенденції грошового ринку Укра­їни.

З наведених даних випливає, що пропозиція грошей (С + D) на 1 січня 2007 р. становила 259,407 млрд грн., а грошовий мультипліка­тор (MS/MB) був на рівні 2,67.

 

§ 4. Рівновага на грошовому ринку. Грошова (монетарна) політика держави

Стан рівноваги на грошовому ринку встановлюється тоді, коли пропозиція грошей відповідає попиту на них. Однак «створювати» і пропонувати додаткову кількість платіжних коштів потрібно не завжди. Слід враховувати причини змін у попиті на гроші. Виходячи з цього. держава реалізує певну монетарну політику.

Жорстка грошова політика проводиться, коли додатковий попит на гроші обумовлений змінами в номінальному ВНП, насамперед зростанням рівня цін. У цьому разі суб’єкти господарювання відчува­ють потребу в додаткових грошах для комерційних операцій і намага­ються взяти кредити в комерційних банках або збути свої цінні папери. За таких умов збільшення кількості грошей в обігу лише сприятиме розвитку інфляційних процесів. Тому держава (центральний банк) за­лишає пропозицію грошей незмінною, але «відпускає на волю» номі­нальні процентні ставки. На графіку (рис. 18.5) показано збільшення попиту на гроші з позиції MD_t до позиції MD₂ за незмінної пропозиції грошей (М₁ = М₂), що веде до зростання ставки процента від r₁ до r₂. На ринку грошей знову встановлюється рівновага.

Зменшення номінального ВНП і відповідно попиту на гроші зумов­лює розвиток розглянутих процесів у протилежному напрямі.

Ліберальна (гнучка) грошова політика запроваджується, коли змі­ни в попиті на гроші відбуваються внаслідок змін у швидкості грошо­вого обігу. У цьому разі кількості грошей в обігу, як правило, дають змогу змінюватися в тій самій пропорції, що й швидкості обігу грошей, але в протилежному напрямі: що менша швидкість обігу грошей, то більше їх потрібно для обігу, і навпаки. Лише так можна зберегти ста­
більність кредитної системи (номінальної ставки процента), фізичного обсягу виробництва і рівня цін. Для цього центральний банк скуповує на відкритому ринку цінні папери і таким чином розширює кредитні можливості комерційних банків і збільшує пропозицію грошей.

На графіку (рис. 18.6) показано, що уповільнення обігу грошей зсуває криву попиту з позиціїMD₁ на позицію MD₂. Кількість грошей в обігу тоді зростає від М до М а ставка процента зберігається на попередньому рівні: r₁ = r₂.

 

Змішана грошова політика використовується, коли зміни в по­питі на гроші є наслідком змін у фізичному обсязі виробництва. Така політика припускає можливість збільшення кількості грошей в обігу (від М_: до М₂) при одночасному зростанні номінальної ставки процен­та (від r₁ до г₂), що вирівнює циклічне розширення (рис. 18.7).

 

Проте пропозиція грошей може відбуватися і без зміни попиту на гроші.

Припустимо, що держава збільшує пропозицію грошей від MS₁ до MS₂ (рис. 18.8). Якщо попит на гроші залишається попереднім, від­бувається зниження процентної ставки від r до r₂. Таке порушення рівноваги на грошовому ринку обов’язково позначиться на стані то­варних ринків. Відчувши здешевлення кредиту, виробники збільшать інвестиційний попит та інвестиції в економіку, внаслідок чого підви­щиться рівень зайнятості та збільшиться сукупний дохід (ВНП) у су­спільстві. Потім процес знову повернеться на грошовий ринок, де зростання ВНП створить додатковий попит на гроші MD₂, в результа­ті чого ставка процента підвищиться до r а рівновага встановиться в точці В.

Отже, виходить, що держава, застосовуючи інструменти грошової політики, може систематично і навмисно порушувати рівновагу гро­шового ринку: регулярно збільшуючи пропозицію грошей, вона знижує процентні ставки і таким чином стимулює інвестиції, виробництво і зайнятість. Така монетарна політика є кейнсіанською.

Однак за всієї своєї зовнішньої привабливості вона має досить суперечливі наслідки і може бути лише короткостроковою. Річ у тім, що кожне наступне «вливання» грошей в економіку, знижуючи ставку процента і збільшуючи попит на гроші, наближає початок інфляційних процесів в економіці. Рано чи пізно виникне ситуація, коли нова про­позиція грошей уже не зможе здешевлювати кредити: ставка процента r₀ є мінімально допустимою, нижче за неї втрачається економічний сенс самого процента. За такої низької процентної ставки, а отже низької дохідності і високої ціни цінних паперів) населення і суб’єкти господарювання віддають перевагу ліквідності і намагаються зберіга­ти гроші готівкою «при собі». Виникає ситуація, відома у світовій науці як «ліквідна пастка»: гроші продовжують надходити до еконо­міки, а виробництво і товарне покриття грошової маси скорочуються. Вибратися з «ліквідної пастки» грошовий ринок сам, за допомогою власних механізмів не може. Для цього потрібна сприятлива господар­ська ситуація на товарних ринках, зокрема поліпшення інвестиційного клімату. Необхідна довгострокова грошова політика держави, спрямо­вана на забезпечення умов неінфляційного зростання економіки.

 

Зазначимо, що розглянутий механізм функціонування грошового ринку успішно працює лише у стабільній ринковій економіці з розви­нутим ринком цінних паперів. За інших умов центральний банк часто вирішує зовсім інші проблеми: бореться з інфляцією, тіньовим грошо­вим оборотом, зниженням авторитету кредитної системи тощо.

§ 5. Грошові реформи, необхідність та механізм їх проведення

Важливу роль у стабілізації грошового обігу відіграють грошові реформи.

У широкому розумінні цього поняття грошова реформа передбачає запровадження принципово нової за своєю структурою і змістом системи грошово-валютних і кредитних відносин. У світовій практиці реформи такого типу відбувалися при переході від біметалевого до золотого стан­дарту, а далі — до золото-девізного та паперово-грошового обігу.

У вузькому розумінні грошова реформа є сукупністю заходів щодо зміни діючої грошової одиниці без якісної перебудови всієї грошової системи. Розрізняють такі види реформ.

Грошова реформа формального типу означає введення в обіг ново­го зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням купюри, яка раніше функціонувала. Приводом до цього, як правило, служать не­достатня захищеність купюр старого зразка, масова фальсифікація грошей, зміни в державній символіці, зображеній на купюрах. Грошовою реформою формального типу є, наприклад, поступова заміна в США, починаючи з 1996 р., 100, 50 і т. д. доларових купюр. Аналогічна заміна гривневих купюр останнім часом відбувається і в Україні.

Грошові реформи з одночасним регулюванням кількості грошей в обігу вважаються набагато складнішими. Їх основними інструментами є:

дефляція — зменшення грошової маси шляхом вилучення з обігу надлишкових паперових грошей;

нуліфікація — ліквідація грошей старого зразка і випуск в обіг нових грошових знаків у меншій кількості;

деномінація — заміна номінального значення грошових знаків, їхній обмін у певному співвідношенні на нові, більші грошові оди­ниці;

девальвація — зменшення металевого змісту грошової одиниці або зменшення курсу паперових грошових знаків до іноземної валюти;

реставрація (ревальвація, ревалоризація) — збільшення курсу па­перових грошей щодо металу або іноземної валюти.

У колишньому СРСР під час проведення грошових реформ вико­ристовувалися майже всі названі методи. Наприклад, у 1922-1923 рр. відбулися дві деномінації рубля: у 1922 р. червонець на 25 % забезпе­чувався золотом, а на 75 % — товарами і векселями. У 1924 р. рубль містив 0,774234 г золота.

У 1935 р. мала місце девальвація рубля: 1 рубль дорівнював 0,167674 г золота.

У 1947 р. відбулася деномінація рубля у співвідношенні 10:1.

У 1950 р. було проведено ревальвацію: 1 рубль дорівнював 0,222168 г золота.

У 1961 р. відбулася деномінація рубля у співвідношенні 10:1 зі зміною всіх цін, тарифів, грошових виплат населенню (заробітних плат, стипендій, пенсій), платіжних зобов’язань та інших розрахунків.

В Україні в 1996 р. внаслідок грошової реформи сформувалася на­ціональна грошова система: купоно-карбованці, які перебували в обі­гу з 1992 р., були замінені на нову національну грошову одиницю гривню у співвідношенні 100 000:1.

Грошова реформа конфіскаційного типу (з деномінацією грошо­вого обігу або без неї) використовує диференційовану шкалу обміну старих грошей на нові. У 1944-1952 рр. в Західній Європі проведено 24 конфіскаційні грошові реформи.

Елементи конфіскації були застосовані і в процесі грошової рефор­ми 1947 р. в колишньому СРСР. Наявну готівку обмінювали у співвід­ношенні 10:1, вклади населення в ощадних касах в розмірі до 3000 руб. взагалі не переоцінювалися, у розмірі від 3000 до 10 000 руб. обміню­вали у співвідношенні 3:2, понад 10 000 руб. — відповідно 2:1. Дис­кримінаційну процедуру обміну грошових рахунків було застосовано і до недержавного сектору економіки: якщо кошти на рахунках дер­жавних підприємств було переоцінено у співвідношенні 1:1, то кошти комерційних підприємств і колгоспів — відповідно 5:4.

Залежно від тривалості проведення обміну грошей розрізняють одномоментні і паралельні грошові реформи.

Одномоментніреформи проводяться протягом кількох днів, мають «шоковий» характер і, як правило, супроводжують конфіскаційні про­цедури.

Реформи паралельного типу означають, що нова грошова одини­ця витісняє стару поступово, тобто певний час у грошовому обігу перебувають дві грошові одиниці, які використовуються в різних сфе­рах. При цьому співвідношення «старих» і «нових» грошей може бути фіксованим, встановлюваним на основі ринкового курсу («плаваючим») або змішаним. Такі реформи найменш ризиковані і не передбачають конфіскації. Проте паралельне функціонування двох грошових одиниць не виключає можливості передчасного знецінення «старих» грошей і, навпаки, підвищеного, спекулятивного попиту на «нові» гроші, їхньої завищеної вартості, що дестабілізує грошову систему. Прикладами грошової реформи паралельного типу можуть бути реформи в СРСР у 1922-1924 рр., у Франції — в 1958-1960 рр., у Мексиці — в 1993 р., в Китаї — у 1980-1990 рр.

Проведення грошової реформи будь-якого типу вимагає глибоких аналітичних розрахунків і досліджень, створення відповідної теоре­тичної моделі і серйозної практичної підготовки.

 

Запитання для самоконтролю

1.  Що таке грошовий ринок?

2.  Дайте визначення понять «гроші» і «грошова маса».

3.  Яку економічну інформацію надають грошові агрегати?

4.  Що показує швидкість обігу грошей?

5.  Як розраховується рівень монетизації економіки? Про що він свідчить?

6.  Охарактеризуйте попит на гроші для операцій.

7.  Охарактеризуйте попит на гроші з боку активів.

8.  Як відбувається пропозиція грошей?

9.  Як банки «створюють» гроші? Поясніть процес кредитної мультиплікації.

10. Як розраховується банківський мультиплікатор?

11. Що таке грошова база?

12. Про що свідчить грошовий мультиплікатор?

13. Які типи грошової (монетарної) політики держави вам відо­мі?

14. Як запобігти потраплянню економіки до «ліквідної пастки»?

15. З якою метою проводяться грошові реформи? Назвіть їх основні типи.

16. Порівняйте основні інструменти регулювання кількості гро­шей в обігу під час грошових реформ.