Глава 13 Ринок капіталу. Процент

Глава 13 Ринок капіталу. Процент

 

§ 1. Ринок капіталу. Інвестиційні блага, інвестиційні кошти та інвестування. Дисконтування

Термін «капітал» у перекладі з латинської мови означає «головне майно», «головна сума». Під капіталом розуміють:

у широкому аспекті — будь-яку цінність, що дає потік нового до­ходу (цінні папери, людський капітал, земля, виробничі фонди);

у вузькому значенні — фізичний капітал або капітальні блага фір­ми (будівлі і споруди виробничого призначення, машини, обладнання, устаткування, інструменти, сировина, матеріали, енергія), використан­ня яких сприяє зростанню ефективності людської праці. Саме фізичний капітал як виробничий фактор тривалого використання вважається об’єктом ринку факторів виробництва.

Сума грошей для купівлі капіталу у фізичній формі є інвестицій­ними коштами. Довгострокове вкладення капіталу в галузі економіки з метою його відтворення (підтримка та збільшення) або досягнення соціального ефекту називається інвестицією. Якщо остання спрямо­вується на відтворення основних фондів або на приріст матеріально- виробничих запасів, йдеться про капітальні вкладення. Ресурси тривалого використання, які беруть участь у виробництві товарів і по­слуг, тоді стають інвестиційними благами.

Приймаючи рішення про інвестування, підприємці зважають на:

1)  попит на продукцію фірми, яка виробляється за допомогою ка­піталу;

2)  граничний продукт капіталу (MP_C — marginal product of capital), тобто приріст загального продукту (обсягу виробництва) завдяки вве­денню кожної додаткової одиниці капіталу. Однак слід пам’ятати, що граничний продукт будь-якого фактора виробництва зменшується при збільшенні його використання, якщо величина іншого фактора вироб­ництва залишається незмінною. Наприклад, якщо, не змінюючи кіль­кість працівників фірми, нарощувати виробничі потужності, то з часом віддача від технологічного фактора виробництва почне скорочуватись: працівники не зможуть обслуговувати додаткові верстати, машини й інше устаткування. Ця властивість виробничої функції відома як закон спадної граничної продуктивності капіталу, який, у свою чергу, відо­бражає закон спадної дохідності.

Отже, між продуктивністю капіталу та розміром інвестицій є обер­нена за гжність: зі збільшенням обсягів інвестиційних коштів змен- шуєтьс граничний продукт капіталу, що показує крива попиту на капітал D_C (рис. 13.1). Такий висновок підтверджує й практика: в еко­номічно розвинутих країнах дохідність капіталу, як правило, нижча, ніж у мит розвинутих.

Тільки технічний прогрес може змінити дію цього закону, коли підвищеня попиту на капітал веде до збільшення дохідності остан­нього.

 

У постіндустріальному суспільстві, на думку вчених, дія закону спадної граничної продуктивності (дохідності) зберігається лише в сек­торах економіки, які ґрунтуються на використанні чи розробці ресурсів (гірнич обувна промисловість, сільське господарство, виробництво продуктів нетривалого використання). У секторах же, які базуються на знаннях і новітніх технологіях (ІТ, програмне забезпечення, телекому- нікаційн ; устаткування, волоконна оптика та ін.), помітною є зростаюча дохідність. Витрати виробництва з випуском дедалі більшої кількості таких то арів знижуються, а прибутки від їх реалізації зростають;

3)  чи ту продуктивність капіталу (або проекту капіталовкладень). Це виражений у процентах річний дохід, який можна отримати, якщо вкласти гроші в інвестиційний проект. Для його визначення слід по­рівняти первісну вартість засобів виробництва, придбаних для черго­вого вир бничого циклу, із загальною сумою надходжень від продукції, що вир блена за цей час. Остання мусить бути більшою за первісні витрати, інакше капітал не матиме чистої продуктивності.

Рівень процентної ставки є показником, яким суспільство користу­ється при виборі варіанта капіталовкладень. Якщо рівень процента буде високим, то за таких умов можуть здійснюватися тільки ті варі­анти капіталовкладень, які мають найвищу продуктивність. Однак поступово зі зростанням нагромаджень починає діяти закон спадної дохідності і процентні ставки знижуються. Тоді можуть здійснювати­ся й інвестиційні проекти з нижчою чистою продуктивністю.

Згідно з теорією капіталу, дохід на капітал не слід ототожнювати з орендною платою за користування капітальними благами. Дохід на капітал — це річна процентна ставка, яка підраховується на певний період часу тільки в процентах. Якщо процентна ставка становить 10 % річних, це означає, що вона є доходом (або ціною) від загальної вар­тості капітальних благ, вираженої у грошових одиницях;

4)  зміну вартості грошей (капіталу) у часі.

У процесі виробничо-господарської діяльності інвестовані кошти трансформуються у продукцію, доходи і прибутки фірми: інвес­тиції ^ матеріальні ресурси... виробництво... товар ^ дохід (прибуток).

Процес трансформації поточних витрат на випуск продукції в майбутньому називається сполученим виробництвом. Його ефектив­ність характеризує коефіцієнт трансформації:

Він показує, який дохід створюється на кожну грошову одиницю (гривню, рубль, долар тощо) власних і залучених коштів, інвестованих у виробництво.

Проте, якщо інвестиції зроблені, скажімо, на початку 2007 р., а виробництво продукції почнеться лише через три роки, порівнювати грошові величини поточних інвестицій і майбутніх доходів та при­бутків не можна. Їх потрібно зіставити, поставивши запитання таким чином:

1) скільки коштуватимуть інвестиції 2007 р. у 2010 р.?

2)  скільки коштують дохід і прибуток фірми, очікувані в 2010 р., 1 січня 2007 р.?

У першому випадку говорять про майбутню вартість поточних інвестицій (вкладів) з урахуванням процента, у другому — про поточ­ну вартість майбутніх доходів з урахуванням ризику. Виникає взаємозв’язок вартості грошей і часу.

Майбутня вартість поточних інвестицій (FV—future value) оцінюється так, якби гроші замість інвестування у виробництво були вкладені в банк під процент.

Припустимо, що зроблено внесок у банк 1000 грн. При ставці про­цента 10 банк у кінці першого року нарахує дохід 100 грн, і на рахун­ку вкладника буде сума 1100 грн:

1000 + (1000 х 0,10) = 1000 (1 + 0,10) = 1100 (грн).

Якщо залишити надану позику ще на рік, то за користування протягом року сумою грошей, що становить 1100 грн, банк знову нарахує проценти. Наприкінці другого року на рахунку вкладника тоді буде така сума:

1100 + (1100 х 0,10) = 1100(1 + 0,10) = 1000 (1 + 0,10) х (1 + 0,10) = = 1000 (1 + 0,10)² = 1210 (грн).

Таким чином, майбутня вартість певної кількості вкладених коштів може бути підрахована за такою формулою:

 

Як бачимо, вкладена гривня зростає в майбутньому внаслідок без­посереднього впливу чинника часу, який можна контролювати, засто­совуючи наведену формулу.

Звернімо увагу: розрахунок майбутнього доходу щоразу поширю­ється не на вихідну суму, а на накопичену, тобто ведеться за формулою складних процентів.

Поточна вартість майбутніх доходів (PV—present value) — це грошова вартість майбутніх доходів (надходжень) з поправкою на дис­контні ставки.

Дисконтна ставка — це процентна ставка, яка застосовується до майбутніх надходжень з метою врахування ризику і невизначеності через фактор часу. Що більший ризик, то вищою є дисконтна ставка, і навпаки.

З формули FV=PV (1 + r) випливає, що

Проілюструємо наведену формулу таким прикладом. Припустимо, що можна одержати 1000 грн через два роки при річній ставці про­цента 10. У такому разі поточна вартість цих грошей становить:

 

Оцінка теперішньої вартості очікуваних через кілька років доходів від капіталовкладень називається дисконтуванням.

Вигідність інвестицій визначається за такими показниками:

а) чиста поточна вартість (NPV — net present value):

NPV = PV - поточні інвестиції;                        (13.4)

показник повинен перевищувати 0;

в) період окупності — час покриття недисконтованим грошовим потоком початкових інвестицій;

г) внутрішня норма рентабельності — це така рентабельність, коли поточна вартість майбутніх доходів дорівнює початковим інвес­тиціям.

З метою формування і розширення капіталу як фактора виробни­цтва фірми можуть використовувати як власні, так і залучені кошти, а також орендувати об’єкти фізичного капіталу (насамперед капітальне майно) через лізинг.

На ринку капіталу фірми пред’являють попит: а) на тимчасово вільні кошти, за які можна придбати капітальні блага і які можна по­вернути, віддавши частину прибутку від використання капітальних благ у майбутньому. Тобто під ринком капіталу розуміють ринок кре­дитних ресурсів; б) на послуги капіталу, а точніше орендованих (взятих у лізинг) капітальних благ; в) на самі капітальні блага.

Ми надалі зосередимо свою увагу на двох сегментах ринку капіта­лу — ринку кредитних ресурсів (позичкового капіталу) та лізингу.

§ 2. Ринок кредитних ресурсів. Ставка процента

Аналіз стану і особливостей функціонування ринку позичкового капіталу є важливим з двох причин. З одного боку, залучення кредит­них ресурсів через ринок позичкового капіталу — важливе джерело коштів на розвиток виробництва, з другого — розміщення тимчасово вільних коштів через ринок позичкового капіталу являють собою ре­альну альтернативу вкладання коштів у виробництво.

Позика (loanable funds) означає купівлю-продаж права подальшо­го використання грошей у формі реальних виробничих ресурсів.

Ціна, яка сплачується за використання позикових коштів, назива­ється ставкою процента (r — rate). Це та кількість грошей, яку по­трібно заплатити за використання однієї грошової одиниці (гривні, долара, євро тощо) позикових коштів протягом року. Вона визначаєть­ся як процент від кількості грошей, взятих у позику.

Попит на позичковий капітал (D) — це та кількість позикових коштів (Q), яку позичальники можуть і бажають придбати за певними
ставками процента. Що вищою є ставка процента, то менший (за інших рівних умов) попит на позичковий капітал, і навпаки.

Суб’єкт попиту на ринку позичкового капіталу називається пози­чальником, або боржником. Ним може бути: фірма, споживач, держава, місцеві органи управління.

Пропозиція позичкового капіталу (S) — це та кількість позикових коштів, яку можуть і бажають запропонувати позикодавці (кредитори) у вигляді позики за певної ставки процента. Що вищою є ставка про­цента, то більшою (за інших рівних умов) буде пропозиція позичково­го капіталу.

Суб’єкт пропозиції на ринку позичкового капіталу називається по­зикодавцем, або кредитором. Ним може бути будь-який власник тим­часово вільних коштів: фірма, споживач, спеціалізована установа (банк, страхова компанія, інвестиційний фонд тощо). Пропонуючи капітал, вони відмовляються від можливості використання коштів у власному бізнесі, від придбання споживчих товарів тривалого користування, від можливості одержати платну освіту та від інших альтернативних ва­ріант їв використання капіталу. Що більша сума капіталу позичається, то більшими є граничні витрати втрачених можливостей (МОС — marginal opportunity cost). Пропозицію капіталу як відбиток «витрат втрачених можливостей» його застосування можна зобразити графіч­но (рис. 13.2).

 

Отже, якщо одержувачі доходів не споживають їх повністю, а час­тину заощаджують, то ці заощадження можна використовувати як позичкові кошти для інвестування у виробництво і вони внаслідок цьог стають товаром на ринку чинників виробництва.

 

 

Номінальна ставка процента r формується під впливом факторів, що ведуть до порушення рівноваги:

1)  змін у пропозиції: зростання збережень населення і накопичень фірми в умовах стабільної економіки призводить до зменшення ставки процента, і навпаки;

2)   змін у попиті на позикові кошти: зростання попиту в умовах швидкого розвитку економіки і навіть у період кризи сприяє зростанню ставки процента, і навпаки;

3)  державної політики регулювання ставки процента.

Номінальна ставка процента змінюється в певному діапазоні, за­лежно від ступеня ризику наданої позики. Враховуються:

ризик невиконання зобов’язань, несвоєчасного повернення пози­чених коштів та процентів за ними; ризик зростання темпів інфляції: що вищими є ризики, то вищий процент призначить кредитор;

термін повернення позики: що довший період позики, то вищий процент, оскільки важко визначити альтернативні витрати позикових коштів, а також можливості позичальника розрахуватися;

розмір позики: що більшою є позика, то вищий процент;

обмеження конкуренції на фінансовому ринку: позикодавець- монополіст може призначати вищий процент за позиками тільки тому, що в позичальника немає вибору.

У результаті номінальна ставка процента визначається як сума чистої ставки, інфляційної надбавки (IP), надбавки за ризик несплати процента і неповернення позикових коштів (DRP), надбавки за ризик, пов’язаний з тривалим терміном боргу (MRP):

 

 

Підприємці використовують можливості капіталовкладень, очіку­ючи одержати певну норму прибутку. Тому вони готові запропонувати «премію» тому, хто надасть у їх розпорядження кошти, необхідні для інвестицій. Якщо ця премія, тобто процент, менша норми прибутку, яку можна одержати від цього капіталовкладення, то підприємець буде вва­жати вигідним для себе позичити запропоновані гроші і здійснити ін­вестиції. І навпаки, якщо «ціна» грошей перевищує норму прибутку, яку мають намір отримати від вкладення капіталу, то підприємець не по­зичатиме ці гроші з метою їх інвестування. У разі коли норма процента дорівнює нормі прибутку, підприємцю буде байдуже, брати кредит чи ні і відповідно здійснювати інвестиції або відмовитись від них.

При зниженні процентної ставки норма одержаного прибутку зрос­татиме, оскільки ціна, сплачена підприємцем за використання позиче­них коштів, буде нижчою. Однак необхідно враховувати також можли­ві зміни норми процента в майбутньому. Якщо передбачається знижен­ня норми процента, то треба брати до уваги, що майбутні інвестори також перебуватимуть у сприятливих умовах і зможуть вкладати свої капітали при нижчому рівні прибутку.

Рух позичкового капіталу, тобто його надання на умовах терміно­вості, забезпеченості, повернення, за плату у вигляді процента, нази­вається кредитом.

На ринку капіталів реалізуються дві основні форми кредиту: ко­мерційний та банківський. Комерційний кредит надається продавцем товару покупцю у вигляді продажу товару з відстроченням платежу. Знаряддям такого кредиту є вексель. Головна мета такого кредиту — прискорення процесу реалізації товарів і одержання прибутку.

Банківський кредит надається банками та іншими кредитно- фінансовими інститутами юридичним та фізичним особам, державі у вигляді грошових позик. Банківський кредит має більш широку сферу застосування і може виступати як позика капіталу для функціонуючих підприємств або у вигляді позики грошей, тобто як платіжний засіб при сплаті боргів. Існує кілька форм банківського кредиту.

Кредити банків та інших кредитно-фінансових інститутів під під­приємницькі проекти нерідко є іпотечними, тобто являють собою довгострокові позики, що надаються для придбання землі або інших об’єктів ринку нерухомості під заставу землі та будівель.

Для розвитку виробництва, крім того, важливими є: державний кредит, який надається населенням і підприємцями державі та місцевим органам влади шляхом випуску в обіг облігацій державних позик;

міжнародний — надається міжнародними фінансовими організа­ціями, урядами та підприємцями інших держав.

Ринок позичкового капіталу є важливим сегментом ринку кредитних ресурсів. Останній включає грошовий ринок, на якому надаються кредити терміном від кількох тижнів до одного року (короткотермінові позики), і безпосередньо ринок капіталів, де кошти надаються від одного до п’яти і більше років (середньострокові та довгострокові позики). Продавцями на ринку капіталів виступають комерційні та інвестиційні банки, страхо­ві компанії, пенсійні фонди. У ролі покупців — промислові і торговельні фірми, держава, фізичні особи. На практиці між цими ринками відсутня чітка межа, оскільки відбувається безперервне переливання коштів.

Залежно від об’єкта продажу ринок кредитних ресурсів ділиться на ринок грошей та ринок облігацій (про це йтиметься у 20-й главі).

За інституціональною ознакою сучасний ринок кредитних ресурсів включає дві головні ланки: кредитну систему (сукупність різноманітних кредитно-фінансових інститутів) і ринок цінних паперів (облігацій). Ринок кредитних ресурсів виконує низку важливих функцій: акумуляція вільних коштів, накопичення фіктивного капіталу; трансформація коштів безпосередньо в позичковий капітал і ви­користання його у вигляді капіталовкладень для обслуговування про­цесу виробництва;

прискорення концентрації й централізації капіталу і його перероз­поділу, сприяння створенню потужних фінансово-промислових груп і прискоренню інноваційно-інвестиційних процесів;

фінансова підтримка структурної перебудови економіки світового господарства, прискорення процесу економічної глобалізації.

Рівень розвитку національних ринків кредитних ресурсів залежить від економічного розвитку держави. Найпотужнішим є ринок США, для якого характерна наявність двох розвинених інституцій: кредитної системи і ринку цінних паперів, значний обсяг нагромадження грошо­вого капіталу, розгалуження міжнародних зв’язків. Високо розвинені кредитні ринки мають такі європейські країни, як Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія. Значну роль у світовій еконо­міці відіграють кредитні ринки Японії. Країни, що розвиваються, ма­ють ринки капіталів, які ще не досягають рівня вищезазначених країн внаслідок обмеженості ринку цінних паперів та відсутності низки важливих кредитно-фінансових інститутів.

§ 3. Ринок послуг капіталу. Лізинг як засіб фінансування інвестиційних проектів. Рентна оцінка капіталу

Ринок послуг капіталу можна класифікувати як один із сегментів ринку капіталу, де капітальні блага не набуваються у власність, а орен­дуються за певну плату. Остання встановлюється в результаті взаємо­дії попиту на такі послуги та їх пропозиції. Ціна послуг капіталу на­зивається рентною оцінкою (інколи також: орендна плата, лізингова оцінка).

Суб’єктами попиту на ринку послуг капіталу є фірми (бізнес), які потребують інвестицій, представлених машинами, обладнанням, ви­робничими приміщеннями. Попит на послуги капіталу є обернено залежним від його граничної продуктивності.

Суб’єктами пропозиції на ринку послуг капіталу виступають фірми (бізнес). Надаючи капітальні блага в тимчасове користування з метою отримання плати (рентної оцінки), вони відмовляються від альтерна­тивного застосування капіталу. Для купівлі блага необхідно витратити певні кошти — власні або позикові. Якщо власні, фірма відмовляється від інших способів їхнього використання (банківський депозит, купів­ля земельної ділянки із подальшою здачею в оренду та ін.). Отже, оцінюючи існуючу вартість очікуваних доходів, фірма-суб’єкт пропо­зиції зменшить її на величину неотриманого доходу із застосуванням процедури дисконтування. Мінімально прийнятна рентна оцінка має бути достатньою для покриття витрат постачальника послуг, врахову­ючи його нормальний прибуток (на рівні позичкового відсотка). За низької норми позичкового відсотка вигіднішим є надання послуг ка­піталу, але висока орендна плата збільшить попит на ринку позичко­вого капіталу і спричинить підвищення норми відсотка. У міру зро­стання інвестицій збільшуватиметься пропозиція капітальних благ і орендна плата почне знижуватись, що відтворить зменшення норми відсотка. Таким чином, ринок послуг капіталу тісно пов’язаний із ринком позичкового капіталу.

Ціна послуг капіталу не випадково інколи називається «лізинго­вою». Лізинг є найпоширенішою послугою на ринку капіталу, одним із засобів фінансування інвестиційних проектів. Його визначають як різновид інвестиційного кредиту, довгострокової оренди капітальних благ, різновид продажу в розстрочку, вид підприємницької (посеред­ницької) діяльності. Дійсно, за своєю суттю лізинг — комплексна операція: одночасно оренда, кредитування й інвестування. Причому отримання доходів залежить від права на використання майна, а не володіння ним.

Класичний лізинг передбачає участь трьох сторін: лізингодавця (власника об’єкта лізингу), лізингоотримувача (користувача), продав­ця (постачальника) майна.

Потенційний лізингоотримувач через нестачу або відсутність влас­них коштів і обмежений доступ до кредитних ресурсів, або відсутність необхідності в купівлі майна звертається до лізингодавця з пропозицією про укладення лізингової угоди, зміст якої полягає у наступному. Лізин- гоотримувач обирає продавця потрібного майна, а лізингодавець купує вказане майно у власність і передає лізингоотримувачеві в тимчасове користування за встановлену договором лізингу плату (рис. 13.4).

Таким чином, лізингодавець виступає посередником, який закупо­вує об’єкти лізингу з єдиною метою — передати їх у користування і отримати прибуток. По завершенні терміну договору, залежно від умов останнього, майно повертається лізингодавцеві або переходить у влас­ність лізингоотримувача. Якщо продавець і лізингодавець, або про­давець і лізингоотримувач є однією особою, кількість учасників ско­рочується до двох. Навпаки, при реалізації масштабного проекту кількість учасників збільшується. Зазвичай до лізингу складовою час­тиною входять угоди, пов’язані з отриманням кредиту лізингодавцем для купівлі об’єкта лізингу, страхуванням, забезпеченням виконання зобов’язань користувачем, тож до угоди залучаються відповідні сто­рони (банк, страхова компанія).

Об’єктом лізингу може бути будь-яке не заборонене до вільного обороту рухоме і нерухоме майно, крім того, що знищується в процесі виробництва. Фактично це капітальні блага, що можуть бути відне­сені до основних фондів. Найчастіше об’єктами лізингу стають маши­н, обладнання.

Лізингодавцем можуть бути: банк або інша фінансово-кредитна установа; спеціалізована лізингова компанія, для якої лізингове посе­редництво — основний вид діяльності; будь-яка фірма, для якої лізинг не профілююча, але й не заборонена сфера діяльності. Лізингоотри- м /вач — юридична особа або підприємці без утворення такої. Продавцем майна виступають виробники обладнання, постачальницько- збутові організації, торговельні фірми.

 

Таким чином, під лізингом слід розуміти всю систему економіко- правових відносин, що виникають у зв’язку з придбанням у власність майна і подальшою здачею його в тимчасове користування за певну плату. Економічні відносини між учасниками лізингу виникають за та­кими напрямами: позика, купівля-продаж, оренда. Вони реалізуються через договори: кредитний, купівлі-продажу, лізингу. Відносини з тим­часового використання виникають лише після виконання договору купівлі-продажу, якому передує отримання лізингодавцем позики. Скла­довими угоди в сучасних умовах є договори страхування і застави.

Необхідно розрізняти лізинг як систему відносин і договір лізингу про передання майна у тимчасове користування. Специфіка лізингу як економічної категорії полягає в тому, що в системі економічних відносин суб’єктів угоди відбувається процес відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Це визначає належність об’єкта угоди в різних формах одночасно: як власності — лізингодавцеві, як функції капіталу — лізингоотримувачеві. Отже, суть лізингу полягає в розмежуванні двох найважливіших повноважень: користування і володіння. Розвиток лізин­гових відносин, з одного боку, сприяє становленню приватної власності на засоби виробництва, а з другого — її подоланню, зміні власника. Лізинг являє собою одну з найпрогресивніших форм діалектичного ви­рішення протиріч відносин власності та інвестиційного накопичення.

Основними видами лізингу є фінансовий та оперативний.

Фінансовий лізинг передбачає спеціальне придбання об’єкта із по­дальшою здачею в тимчасове користування на термін, близький до терміну експлуатації або амортизації більшої частини вартості об’єкта лізингу. При цьому лізингоодержувач майже повністю виплачує вар­тість майна лізингодавцеві у складі лізингових платежів. Всі обов’язки і ризики, пов’язані із правом власності (загибелі, псування об’єкта, технічного обслуговування, страхування) перебирає на себе лізинго- отримувач. Об’єкт лізингу обліковується на його балансі. Після завер­шення терміну угоди об’єкт зазвичай переходить у власність лізинго- отримувача (викуповується за залишковою вартістю). Фінансовий лі­зинг можна розглядати як передання позики користувачеві, але не в грошовій формі, а у формі об’єкта лізингу (капітального блага). І ко­місія лізингодавця встановлюється не за оренду об’єкта, а на позику і «оренду» (право користування) тих грошей, які у цей об’єкт інвесто­вано. Тому фінансовий лізинг визначають як фінансову оренду.

Оперативний лізинг передбачає: термін договору, набагато менший за термін експлуатації об’єкта лізингу; лізингові платежі не компенсу­ють його вартості; всі ризики і обов’язки щодо технічного обслугову­вання, страхування та ін. несе лізингодавець; після завершення термі­ну договору об’єкт повертається лізингодавцю; об’єкт надається в лі­зинг багатократно різним користувачам. У оперативний лізинг може надаватись як майно, що є в наявності (власності) у лізингодавця, так і спеціально придбане на замовлення. У зв’язку з додатковими ризи­ками лізингодавця платежі за оперативним лізингом є вищими. Загалом оперативний лізинг ідентичний звичайній оренді.

Слід зазначити, що один вид лізингу в ході виконання договору може, за згодою сторін, переходити в інший. Так, в Україні з метою отримання податкових преференцій лізинг фінансовий за формою ін­коли перетворюється на оперативний за суттю.

Популярними є й такі різновиди лізингу, як зворотний (двосторон­ня угода, лізингоотримувач і продавець — одна особа), «мокрий» (лі- зингодавець надає послуги з технічного обслуговування, страхування та ін.), левредж-лізинг (до фінансування угоди залучаються кілька кредиторів).

Різноманіття видів лізингу, його гнучкість, маневреність дають змогу забезпечити баланс інтересів усіх учасників угоди. Мотивацією лізингодавця є отримання прибутку від надання послуг, високий сту­пінь захисту від ризиків. Для кредиторів (банків), страхових компаній участь у лізингу — це можливість збільшити коло клієнтів, а отже — і прибутки. Переваги для виробника (продавця) об’єкта лізингу поляга­ють у розширенні кількості споживачів, збільшенні обсягів збуту, отриманні гарантованої оплати за свою продукцію.

Лізинг для отримувача є своєрідним компромісом між необхідністю і можливостями і за певних умов забезпечує:

1)  можливість своєчасного оновлення виробничої бази, одержання принципово нового обладнання без придбання його у власність;

2)  оперативне вирішення виробничих завдань з найменшим ризи­ком морального старіння техніки;

3)  отримання додаткових ресурсів за неможливості залучення по­зикових коштів або за наявності кредитних обмежень. При лізингу заставою частково служить сам об’єкт угоди, меншими є вимоги до платоспроможності користувача;

4)  економію на трансакційних витратах через звільнення від необ­хідності укладати низку договорів (кредиту, купівлі-продажу та ін.).

Слід додати, що в багатьох країнах фінансовий лізинг відкриває для його учасників кілька каналів отримання податкових пільг.

Ринок лізингових послуг в Україні є перспективним і перебуває у стані формування.

§ 4. Проблеми та перспективи інвестиційної діяльності в Україні

Рівень інвестиційної активності в державі залежить від інвести­ційного клімату, тобто системи політичних, економічних, юридичних, соціальних, організаційних умов, в яких здійснюється функціонування капіталу. Зазначені умови включають: характер політичної ситуації у приймаючій країні; рівень забезпеченості прав власності; рівень ста­більності та досконалості законів щодо режиму іноземного інвесту­вання; стан системи оподаткування; масштаби ринку; кількісні та якісні характеристики природних та людських ресурсів; стан вироб­ничої, ринкової, інформаційної та соціальної інфраструктури; рівень корумпованості та бюрократизації суспільства.

В Україні зазначені чинники перебувають у такому стані, що не можуть сприяти розвиткові цього процесу. Інвестиційний процес на­самперед гальмується податковим законодавством, яке в Україні має низку недоліків: нестабільність і складність податкового законодавства, податки є одними з найбільших серед країн із перехідною економікою. Тому слід передбачити в майбутньому зниження податкового тиску на виробництво, диференціювати податкові ставки залежно від пріори­тетності сфер виробництва та інноваційного оновлення економіки, розвитку енерго- та матеріалозберігаючих технологій, застосовувати податкові пільги (канікули) при оподаткуванні прибутку, що викори­стовується для розвитку виробництва. Тобто податкова система має стати інструментом модернізації економіки.

На витрати та прибуток підприємств суттєво впливають і норми амортизації. Впровадження на підприємствах прискореної амортизації дало б змогу підприємствам у найближчій перспективі збільшити при­буток, а відтак і відрахування на інвестиції. Надзвичайно результатив­не джерело інвестицій — іноземний капітал.

У всьому світі фінансування капіталовкладень значною мірою здійснюється у вигляді кредитних ресурсів. Однак участь банківської системи України у відтворювальному процесі незначна. Причина та­кого стану полягає в невеликих розмірах комерційних банків, що не дає їм можливості концентрувати капітали та активи в розмірах, які відповідають зростаючому попиту на довготермінові кредити.

За наявності надійної системи страхування можна значно збільши­ти і таке джерело інвестування, як заощадження населення. В Україні населення зберігає свої заощадження у вільно конвертованій валюті. Якщо створити відповідні умови, ці кошти працювали б на розвиток економіки. Слід також розробити механізм залучення в економіку та легалізації «тіньового» капіталу, кошти та ресурси якого, за оцінками уряду, дорівнюють офіційним.

Одним із джерел внутрішнього фінансування є посилення контролю за зовнішньоекономічними операціями, що забезпечить повернення експортного виторгу. Слід прагнути до забезпечення інноваційного характеру імпорту, передусім, спрямованого на створення матеріало- зберігаючих технологій. Одним із джерел збільшення внутрішнього інвестування може бути й скорочення витрат на утримання централь­них органів влади. Згідно з вимогами соціальної справедливості, до­ходи вищих посадовців не можуть значно відриватися від середніх доходів населення країни.

Обмеженість та зростаюча вартість паливно-енергетичних ресурсів в Україні та інших перехідних країнах, необхідність підвищення кон­курентоспроможності країни вимагає збільшення інвестицій у нові наукомісткі виробництва, активізації інноваційної діяльності. Однак витрати на науково-дослідницькі та проектно-конструкторські роботи порівняно з розвинутими країнами світу в Україні незначні. Причина такого стану полягає в обмеженості власних та кредитних коштів, від­сутності ефективного зв’язку академічної науки з передовими техно­логіями, недостатньому захисті інтелектуальної власності, недоліках системи оподаткування (витрати на наукові дослідження, навчання персоналу, прискорену амортизацію не звільняються від оподаткуван­ня), недостатній підтримці технопарків з боку держави.

Надзвичайно ефективним джерелом інноваційно-інвестиційного процесу є іноземний капітал. ТНК значно збільшили простір для роз­міщення капіталу і стали надзвичайно розбірливими у виборі країни- реципієнта, тобто вимогливо підходять до оцінки інвестиційного клі­мату в країні базування. З проведенням ринкового реформування економік країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав по­силюється конкуренція на ринку капіталів. За таких умов для залучен­ня іноземного капіталу обмежитись тільки здійсненням ліберальної політики регулювання вже недостатньо, необхідні цілеспрямовані, стимулюючі заходи.

На думку експертів ООН, для залучення прямих іноземних інве­стицій (ПІІ) багатьом країнам насамперед необхідно створити про себе уявлення як про сприятливе місце для реалізації іноземних проектів. Зміна інвестиційного іміджу потребує поширення інформації, корисної для інвесторів. Це насамперед відомості загального характеру про країну і її інвестиційні можливості (макроекономічні показники, стан окремих галузей, перелік і окремі дані про місцеві компанії — потен­ційних партнерів по спільних підприємствах за участю іноземного капіталу або постачальників тих чи інших необхідних для реалізації інвестиційних проектів, докладна інформація про здійснювані або плановані в тій чи іншій програмі приватизації).

Необхідна також інформація юридичного характеру щодо законо­давчого й адміністративного режимів ПІІ в цілому діяльності приват­ного бізнесу, існуючих засобів заохочення інвестицій, структури орга­нів і процедур, із якими іноземному інвестору доведеться мати справу при здійсненні проекту. Інформація про інвестиційні можливості кра­їни та існуючий у ній режим регулювання ПІІ особливо важлива, оскільки при її відсутності міжнародні інвестори взагалі не розгляда­ють цю країну як партнера. Таку інформацію ТНК зазвичай одержують від міжнародних консультаційно-досліджувальних фірм, які регулярно публікують відповідні довідники.

Однак такої інформації явно недостатньо для прийняття рішення. Для значного залучення іноземних інвесторів за сучасних умов необхідні спеціальні стимулюючі заходи податкового, фінансового та організацій­ного характеру. Такі заходи мають компенсувати існуючі недоліки загаль­ноекономічної кон’юнктури в певній країні або посилити привабливість окремих галузей чи районів для реалізації інвестиційних проектів. Із се­редини 80-х років у світі спостерігається активний процес збільшення масштабів використання спеціальних заходів із стимулювання ПІІ як на загальнонаціональному рівні, так і на рівні регіональному.

Українська економіка потребує саме капіталів для будівництва нових, реконструкції та модернізації діючих підприємств, здійснення інноваційних проектів. На жаль, наша держава розглядається зарубіж­ними аналітиками як регіон з майже 100 %-м ризиком для інвестицій. Можна назвати численні складові цього ризику, серед яких особливе значення має недосконалість вітчизняного законодавства, що регулює цю важливу сферу міжнародної економічної діяльності України.

 

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність категорії «капітал»?

2. Що являє собою процес інвестування?

3. Що таке «чиста продуктивність капіталу»?

4.  Охарактеризуйте поняття «сполучене виробництво».

5. Як визначити майбутню вартість поточних інвестицій?

6.  У чому полягає сутність дисконтування?

7. Які процеси відбуваються на ринку позичкового капіталу?

8. Що означає позика?

9. Охарактеризуйте суб’єктів попиту і пропозиції позичкового капіталу.

10. Чим відрізняється чиста процентна ставка від номінальної?

11. Які основні сегменти ринку кредитних ресурсів?

12. Що таке кредит? Які види кредиту вам відомі?

13. Які функції ринку кредитних ресурсів ви знаєте?

14. Розкрийте економічний зміст лізингу. Хто є учасником лізин­гової угоди?

15. Порівняйте фінансовий та оперативний лізинг.

16. У чому полягають переваги лізингу для лізингодавця, лізин- гоотримувача та продавця лізингового товару?

17. Які складові включаються у поняття «інвестиційний клі­мат»?

18. Які засоби прискорення інноваційного процесу є найбільш дієвими в умовах України?