Глава 10 Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин

Глава 10 Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин

 

§ 1. Підприємницька діяльність, її сутність та різноманітність організаційних форм

Ринкова система є середовищем особливого господарського фено­мену — підприємництва, сутність якого треба розглядати в кількох взаємопов’язаних аспектах.

Підприємництво — це економічний ресурс суспільства, який разом із ресурсами «праця», «земля», «капітал», «інформація» забезпечує ефективне функціонування суспільного виробництва. Підприємництво виконує функції, спрямовані на оптимальне використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення суспільних потреб: ви­значення та здійснення ефективної комбінації факторів виробництва, інновації, контроль за витратами тощо.

Підприємництво являє собою також особливий вид економічної поведінки індивідуального відокремленого господарського суб’єкта ринку, який здійснює вибір способу діяльності з метою максимізації прибутку на базі задоволення суспільного попиту.

Підприємництво — це й особливий тип господарської діяльності. У Господарському кодексі України підприємництво (господарська комерційна діяльність) визначено як самостійну, ініціативну, система­тичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення еко­номічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Ознаками підприємницької діяльності є:

самостійність, бо підприємець є економічно відокремленим суб’єк­том господарювання, який діє за рахунок власних коштів, на власний ризик і самостійно приймає рішення;

інноваційна діяльність, яка охоплює створення інноваційної ідеї, її втілення в певному інтелектуальному продукті — новації, комерці­алізацію та впровадження новацій, рутинізацію та дифузію нововве­день. Головним змістом підприємницької діяльності є новаторство, спрямоване на виробництво нових видів продукції, впровадження новітніх технологій, відкриття та завоювання нових ринків тощо;

ризик, головною передумовою виникнення якого є наявність кон­куренції та альтернативних варіантів розв’язання проблем функціону­вання певного бізнесу;

економічна (майнова) відповідальність підприємця за свої рішення та результати діяльності;

отримання прибутку як мета підприємницької діяльності.

Об’єкт підприємницької діяльності можна визначити як бізнес — певне діло, що веде підприємець. Але цілком слушне й використання понять «бізнес» і «підприємницька діяльність» як синонімів.

Таким чином, підприємництво — це господарська діяльність від­окремленого суб’єкта ринкової економіки щодо використання обмеже­них ресурсів для організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою задоволення суспільного попиту та отримання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, які не обмежені законом в правоспроможності та дієспроможності, а також юридичні особи усіх форм власності (ст. 42 Конституції України).

Залежно від змісту діяльності підприємництво має такі види: ви­робниче підприємництво — діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг тощо; комерційне підпри­ємництво — діяльність, пов’язана з операціями перепродажу товарів та послуг; фінансове підприємництво — здійснення операцій із спе­цифічним товаром: грошима, валютою, цінними паперами; посеред­ницьке підприємництво — діяльність, спрямована на поєднання сторін, що мають інтерес до взаємної угоди, та ін.

Підприємництво може здійснюватись із залученням найманих працівників або без їх залучення. Щодо масштабів діяльності, підпри­ємництво може бути великим, середнім та малим.

Підприємництво може здійснюватися без утворення юридичної особи або з утворенням юридичної особи. У першому випадку підпри­ємець діє як фізична особа, у другому — підприємець створює підпри­ємство — самостійний суб’єкт господарювання.

Підприємницька діяльність може мати такі організаційні форми, як одноособове володіння, партнерство та корпорація.

Одноособове володіння — організаційна форма бізнесу, власником та керівником якого є підприємець, котрий особисто його контролює, бере на себе підприємницький ризик, несе особисту майнову відпові­дальність, привласнює прибуток або зазнає збитків. Одноособове воло­діння може бути організаційною формою підприємництва як зі статусом юридичної особи (приватне підприємство), так і без створення юридич­ної особи (суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа).

Партнерство — добровільне комерційне (з метою отримання при­бутку) об’єднання майна та діяльності кількох підприємців, які спіль­но володіють майном партнерства, контролюють його діяльність, бе­руть на себе підприємницький ризик, несуть відповідальність і розпо­діляють прибутки та збитки згідно з укладеною між ними угодою. В Україні партнерствами є певні господарські товариства: товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідаль­ністю, повне та командитне товариства.

Корпорація — добровільне комерційне об’єднання власності знач­ної кількості осіб на засадах акціонування та обмеженої відповідаль­ності учасників. Корпораціями є акціонерні товариства відкритого та закритого типів.

Основні характеристики організаційних форм підприємницької діяльності наведено у табл. 10.1.

 

Кожна організаційна форма підприємництва має свої позитивні риси та певні недоліки. Перевагами одноособового володіння є від­носна легкість його створення, свобода діяльності (немає потреби погоджувати рішення з партнерами), можливість повного контролю з боку підприємця, який є власником і бізнесу, і його прибутків, що ви­ступає як досить сильний економічний стимул організації підприєм­ницької діяльності саме в цій формі. До недоліків одноособового володіння слід віднести обмеженість фінансових та матеріальних ресурсів, обумовлену цим низьку кредитоспроможність, одноособо­ве прийняття ризиків та відповідальності, що в разі банкрутства може призвести до втрати не тільки бізнесу, а й особистого майна, а також можливість некомпетентних рішень з боку підприємця, який особисто керує бізнесом.

Партнерству притаманні ті самі переваги, що й одноособовому володінню, але воно має більше фінансових можливостей, бо створю­ється шляхом об’єднання коштів партнерів. Партнери згідно з угодою можуть нести за діяльність партнерства як повну солідарну відпові­дальність, так і додаткову і обмежену відповідальність. Отже, порів­няно з одноособовим володінням, партнерство дає підприємцю мож­ливість вибору певного типу відповідальності. Управління партнер­ством може бути компетентнішим завдяки розподілу функцій між партнерами. Але значним недоліком партнерства є потенційна загроза його розпадання внаслідок суперечностей між партнерами або виходу партнерів з партнерства.

Перевагами корпорації є обмежена відповідальність акціонерів, їх можливість здійснювати операції з акціями корпорації на фондовому ринку. Корпорація має значні фінансові та інші ресурси, їй притаманна висока кредитоспроможність. Завдяки цьому корпорація має мож­ливість залучати висококваліфіковані кадри, впроваджувати досягнен­ня науково-технічного прогресу. До недоліків корпорації слід віднести складний порядок створення і ведення обліку та звітності, певну від­окремленість дрібних акціонерів від реального керування корпорацією, обмеженість контролю з боку акціонерів за діяльністю менеджменту корпорації.

§ 2. Теорії фірми. Нова фірма

Фірма є відокремленою господарською одиницею ринкової економі­ки, що здійснює підприємницьку діяльність. Підприємство — техніко- організаційна ланка фірми, в межах якої безпосередньо здійснюється технологічне поєднання засобів виробництва та робочої сили, діяльність якої спрямовується на досягнення цілей фірми. Фірма як організаційна одиниця підприємництва веде господарську діяльність на підприємствах, володіє та керує ними з метою отримання прибутку. Вона може володіти кількома підприємствами, а може — й одним підприємством.

Фірма — індивідуальний економічний суб’єкт ринкових відносин, один із основних агентів ринку, який є незалежним учасником відносин з іншими фірмами, підприємцями, домогосподарствами, державою. Відокремленість фірми як господарського суб’єкта ринкової системи базується на її юридичній, організаційній, виробничій, економічній та фінансовій самостійності. Завдяки статусу юридичної особи, якого вона набуває після державної реєстрації, фірма володіє право- та дієздатністю щодо мети діяльності, яка передбачена в її установчих документах. При цьому юридичні права та обов’язки фірма набуває через свої органи, а в певних випадках, згідно з чинним законодавством, — і через своїх учасників. Фірма організаційно відокремлена, незалежна у виробничо­му, економічному і фінансовому аспектах, самостійно приймає рішення стосовно використання ресурсів, інвестицій, коштів тощо.

Слід зазначити, що в Україні в правовому обігу для визначення суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи викори­стовується поняття «підприємство». У статті 62 Господарського кодексу України підприємство визначено як самостійний суб’єкт господарюван­ня, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської ді­яльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватися як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Як бачимо, якщо під­приємство створюється для здійснення комерційної господарської ді­яльності, воно є організаційною формою підприємництва. У цьому разі економічний зміст понять «підприємство» та «фірма» збігається.

Теорії фірми, що розкривають різні сторони її багатоаспектної при­роди, можна поєднати в кілька груп. Кожна теорія сприяє поглибленню цілісного розуміння соціально-економічної природи фірми.

Технологічні (класичні та неокласичні) теорії (А. Сміт, А. Мар- шалл, Дж. Хікс, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер, У. Баумоль, Р. Марріс та ін.) визначають фірму як виробничу одиницю (або одини­цю торгівлі), що перетворює обмежені ресурси на продукт з метою максимізації прибутку. Зазначені теорії ототожнюють фірму й підпри­ємця, визначають фірму своєрідним «чорним ящиком», формальною конструкцією, власні риси якої не є об’єктом економічних досліджень. Підприємець може діяти безпосередньо, а може організувати фірму, яка, таким чином, є формою його існування як суб’єкта підприємницької діяльності. Фірма в цьому разі є інструментом, за допомогою якого під­приємець веде бізнес. Його використовують, коли можна реалізувати переваги фірми, серед яких: підвищення продуктивності праці завдяки її розподілу, спеціалізації та кооперації в межах фірми; економія на масштабі виробництва, що стимулює створення великих фірм; можли­вість акумуляції ресурсів для великого виробництва; забезпечення управління. Зазначені переваги фірми є й чинниками її існування, і чин­никами, що визначають її межі. Згідно з технологічними теоріями, фірма є невід’ємною частиною ринку, елементом його структури.

Інституціональні теорії фірми (Р. Г Коуз, О. Уільямсон, О. Харт, С. Гроссман, Дж. Мур) протиставляють фірму ринку, розглядаючи фірму як систему довгострокових контрактів, а ринок — як взаємовід­носини короткострокового характеру. Фірма є засобом мінімізації під­приємцем витрат цінового (ринкового) механізму координації, за до­помогою якого підприємець долає ринкову невизначеність.

У межах інституціонального трактування природи фірми існує багато наукових напрямів, що реалізують контрактний підхід до її ви­значення: теорії прав власності, управління поведінкою виконавця, трансакційної економіки, суспільного вибору. Взагалі, в аспекті інсти- туціонального підходу головною причиною існування фірми є її здат­ність мінімізувати трансакційні витрати, обумовлені передаванням та захистом прав власності. Тобто фірма — це коаліція власників ресурсів на базі контрактів з метою мінімізації трансакційних витрат.

Мікроекономічний напрям теорії еволюційної економіки — еволю­ційна теорія фірми (Р. Нельсон, С. Уінтер) — характеризує функціо­нування фірми як еволюційний процес, що охоплює її появу, розвиток, перетворення, зникнення на базі накопичення змін, навчання, пошуку, відбору та наслідування. Складовою зазначеної теорії є теорія жит­тєвого циклу фірми як послідовності фаз її заснування, зростання, зрілості, розпаду та заснування, тобто створення нового суб’єкта гос­подарювання на базі перетворення суб’єкта, що розпався.

З нового боку розглядає природу фірми економічна теорія організа­цій, або економіка організацій (Ф. Найт, Ч. Барнар, Г Саймон, Д. Марч, К. Менар, К. Ерроу). Фірму трактують як основну елементарну одиницю прийняття рішень, одиницю координації, яка разом із ринком є складовою ринкової економіки. Фірма також, поряд з ринковим механізмом коорди­нації (або додатково до нього), забезпечує алокацію ресурсів за власними правилами. У межах фірми існує два механізми: контракти і команди, які діють у певній комбінації. Одночасно фірма як організація, тобто соціаль­не утворення, що складається з людей, діяльність яких координується для досягнення загальної мети, перестає бути для економічної теорії «чорним ящиком», стає об’єктом дослідження, що обумовлено потребами вивчен­ня процедури координації поза ринком.

Теорія ігор (Дж. Бертран, А. О. Курно, Дж. Саттон) спрямована на дослідження стратегічної поведінки фірми, тому цей підхід визнача­ється як стратегічний. Оскільки дії фірми впливають на її конкурентів, партнерів, клієнтів, стратегічна поведінка фірми — це прийняття й корегування рішень з урахуванням можливих варіантів їх поведінки. Фірма як агент економічних взаємовідносин підкоряється не так зов­нішньому середовищу, як своїми власними діями активно формує його і завдяки цьому досягає своєї мети.

В умовах формування інформаційної економіки фірма перетворю­ється на нову фірму — суб’єкт економіки знань, ресурсами якого є знання та інформація, а продуктом — інтелектуальний продукт. Ха­рактеристиками нової фірми є інтелектуалізація бізнесу, зміни в струк­турі сукупного капіталу, що відображають зростання ролі та значущо­сті інтелектуального капіталу, збільшення інтелектуальної складової вартості продукту, високий рівень знань і відповідальності персоналу, творчість, культура та інновативність як фундаментальні основи її функціонування. Нова фірма є організацією, що постійно навчається. її важливою функцією є забезпечення ефективного використання знань як головного ресурсу інтелектуального підприємництва.

Організаційно нову фірму являє собою система внутрішніх та зов­нішніх мереж, створення яких базується на розвитку горизонтальних комунікацій, співробітництві та самоорганізації. Внутрішні мережі нової фірми створюються на основі групових форм праці, багатофунк­ціональних команд, принципами діяльності яких є творчість, навчання, спільне сприйняття, довіра, підпорядкування та культура. Відносини фірми з клієнтами, партнерами, постачальниками ресурсів, державни­ми органами та іншими суб’єктами становлять її зовнішні мережі.

Новою організаційною формою підприємництва є віртуальна фірма, діяльність якої з пошуку партнерів та клієнтів, виробництва, реалізації продукції та надання послуг базується на використанні комп’ютерних мереж.

§ 3. Функції фірми. Зовнішнє та внутрішнє середовище фірми. Види фірм (підприємств)

Фірма як організаційна форма підприємницької діяльності, по-перше, виконує функції економічного ресурсу суспільства — підпри­ємництва, а по-друге, бере на себе операційні функції бізнесу: марке­тинг, виробництво, науково-технічний розвиток, матеріально-технічне забезпечення, управління персоналом, фінансування, облік, інновації, соціальний розвиток (табл. 10.2).

Фірма є відкритою соціотехнічною та соціоекономічною системою, яка залежить від зовнішнього середовища та взаємодіє з ним і одно­часно має внутрішнє середовище, основними компонентами якого є технології і люди.

Зовнішнє середовище фірми — це чинники й умови, що перебу­вають поза фірмою й існують незалежно від неї, але впливають або можуть впливати на її функціонування. Загальною рисою факторів зовнішнього середовища є їх неконтрольованість з боку фірми. Відпо­відно до характеру впливу — прямого або непрямого — чинники зов­нішнього середовища фірми можна розподілити на дві групи.

Перша група—зовнішнє макросередовище фірми — охоплює чинники, що здійснюють непрямий, опосередкований вплив на її ефективність: еко­номічні, соціальні, політичні, правові, науково-технічні, культурні, демогра­фічні, природні, міжнародні чинники підприємницької діяльності.

Друга група чинників зовнішнього середовища фірми — це мікро- середовище, яке безпосередньо впливає на її функціонування: поста­чальники, клієнти, конкуренти, посередники, так звані контактні ауди­торії — заклади ринкової, суспільної, державної інфраструктури, з якими контактує фірма (банки, біржі, засоби масової інформації, сус­пільні організації, державні органи та ін.). Чинники мікросередовища є своєрідним провідником впливу на фірму факторів макросередовища.

 

До зовнішнього середовища фірми належить інституціональне середовище, яке, згідно з визначенням Л. Девісона та Д. Норта, є су­купністю основоположних політичних, соціальних та юридичних правил, що утворюють базис для виробництва, обміну і розподілу. Центральний елемент інституціонального середовища — соціальна норма, тобто стандарти поведінки, встановлені суспільством у формі погодження, суспільної стратегії, правил. Система соціальних норм охоплює різні групи норм, які взаємодіють, доповнюють одна одну в процесі регуляції суспільних відносин: економічні, політичні, правові, релігійні, корпоративні норми тощо. Правові норми належать до со­ціальних норм-правил. Це загальнообов’язкові правила соціальної поведінки, встановлені або санкціоновані державою, виражені публіч­но у формально-визначених наказах. Правові норми охороняються органами держави шляхом контролю за їх додержанням та застосуван­ням передбачених законом заходів примусу за правопорушення. Зазна­чені норми можуть бути регулятивними, прямо приписувати права та обов’язки учасників відносин, і правоохоронними, що закріплюють заходи відповідальності за правопорушення.

В Україні суб’єктом права є підприємство як юридична особа. Його діяльність регулюється нормами господарського, цивільного, корпора­тивного, фінансового, митного права тощо. Правомірна поведінка підприємства як поведінка, що відповідає вимогам державної волі, які містяться у нормах права, є важливим чинником формування право­вого порядку ринкової економічної системи. І навпаки, протиправна поведінка підприємства — це поведінка, яка відхиляється від приписів права, є одним із виявів тінізації економіки.

Внутрішнє середовище являє собою сукупність чинників, що створюються та контролюються фірмою і забезпечують її функціону­вання. Складові внутрішнього середовища фірми безпосередньо впли­вають на її ефективність: стратегії, цілі, завдання, структуру, техноло­гії, персонал, організаційну культуру.

Зовнішнє та внутрішнє середовище фірми тісно взаємопов’язані: фірма створює внутрішнє середовище під впливом та на базі враху­вання факторів зовнішнього середовища, одночасно фірма адаптується до зовнішнього середовища за допомогою чинників внутрішнього середовища.

Види фірм (підприємств) можна класифікувати за різними крите­ріями.

В Україні, відповідно до ст. 63 Господарського кодексу, залежно від форм власності можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство (на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання); підприємство колективної власності; комунальне підприємство (на основі комунальної власності територіальної грома­ди); державне підприємство; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності.

Державне підприємство може бути казенним, тобто підприємством, що створюється в галузях економіки, в яких законом дозволено здій­снення господарської діяльності лише державним підприємствам. Основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем його продукції (робіт, послуг) є держава. За умовами господарювання неможлива вільна кон­куренція товаровиробників чи споживачів; переважним (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Приватизацію майнових комп­лексів державних підприємств заборонено законом.

До підприємств колективної власності належать виробничі коопе­ративи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій та ін.

Підприємства змішаної форми власності можуть бути господар­ськими товариствами, що створюються юридичними особами і грома­дянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій ді­яльності товариства з метою одержання прибутку: акціонерні товари­ства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додат­ковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

У разі якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвести­ція становить не менш як 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним під­приємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування ста­тутного фонду в Україні діють:

унітарні підприємства, що створюються одним засновником, який надає необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), — державні, комунальні підпри­ємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або приватної власності засновника;

корпоративні підприємства, що створюються двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням, діють на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників, — кооперативні підприємства, господарські товариства та ін.

За розміром фірми (підприємства) поділяють на малі, середні, ве­ликі. Головними критеріями розміру фірми можуть бути:

а) кількість працюючих. Наприклад, у США до малих підприємств належать підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Японії — до 300 працівників;

б) обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік.

В Україні, відповідно до ст. 63 Господарського кодексу, малими ви­знаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового до­ходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національ­ного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнають­ся підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Національного бан­ку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

За видом господарської діяльності і характером здійснюваних операцій фірми (підприємства) бувають виробничі, торговельні, тран­спортні, фінансові, науково-дослідні, консалтингові. Підприємство може бути також інноваційним, тобто підприємством, що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких, відповідно до ст. 1 Закону України «Про інноваційну ді­яльність», у грошовому вимірі перевищує 70 % його загального об­сягу продукції або послуг.

За сферою діяльності фірми (підприємства) поділяються на одно- галузеві і багатогалузеві. Перші, у свою чергу, мають такі різновиди:

1)  фірми, що діють лише на одній стадії процесу вироблення кінцево­го продукту; 2) фірми, що діють на кількох стадіях; 3) фірми, що діють на всіх стадіях.

Багатогалузеві фірми можуть бути:

комбінатами — фірми, що включають підприємства різних, але технологічно тісно пов’язаних галузей;

диверсифікованими фірмами — фірми, які об’єднують підприємства різних галузей, але мають галузеве ядро, профілюючий вид діяльності;

конгломератами — фірми, які об’єднують підприємства різних галузей без чіткого технологічного зв’язку між ними, фірми, що не мають профілюючого виду діяльності.

Слід також зазначити, що фірми можуть бути національними, ба­гатонаціональними (міжнародними за сферою діяльності та за належ­ністю капіталу) і транснаціональними (міжнародними за сферою ді­яльності і національними за належністю капіталу).

§ 4. Ресурси фірми. Капітал фірми: сутність, структура, кругооборот

Виконуючи виробничу функцію з метою отримання прибутку, фірма використовує певні ресурси, які можуть бути матеріальними, нематеріальними, грошовими, трудовими.

Інституціональна теорія поділяє ресурси фірми на три головні групи:

загальні ресурси, цінність яких не залежить від їх знаходження на фірмі;

специфічні ресурси, цінність яких усередині фірми вища, ніж поза фірмою;

інтерспецифічні ресурси, максимальна цінність яких досягається тільки в певній фірмі й за допомогою фірми.

Ресурси фірми, використання яких забезпечує створення нової вартості, — це її капітал. Слід зазначити, що в економічній теорії іс­нують різні підходи до визначення капіталу. Англійський економіст Дж. Хікс вважав, що капітал — це сукупність товарів виробничого призначення. К. Маркс підкреслював, що капіталом є вартість, яка приносить додаткову вартість, тобто зростає. Представники неокла­сичного напряму економічної теорії І. Фішер та Ф. Найт визначають капітал як благо, використання якого дає можливість збільшити май­бутні блага.

Капітал фірми — це сукупність ресурсів у вартісному вимірі, що забезпечують створення нової вартості.

Структуру капіталу фірми можна характеризувати на базі різних критеріїв.

За функціональним критерієм капітал фірми, інвестований у ви­робництво, складається з основного та оборотного капіталів. Основний капітал (переважно засоби праці) функціонує у виробничому про­цесі тривалий час (більше року), переносячи свою вартість на вартість новоствореного продукту частинами, в міру зношування. До основно­го капіталу фірми належать будівлі, споруди, передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби та ін., що використовуються у процесі виробництва товарів. Оборотний капітал виробництва (переважно предмети праці) повністю переносить свою вартість на вартість новоствореного продукту протягом одного циклу виробництва. Це — сировина, матеріали, комплектуючі вироби, продукти, виробни­цтво яких не незавершене, та ін. Оборотний капітал сфери обігу утворюють готова продукція, гроші та ін.

У сучасних умовах важливою складовою сукупного капіталу фірми є її інтелектуальний капітал — інтелектуальні ресурси фірми, використання яких забезпечує створення нової варто сті (рис. 10.1).

Людський капітал визначається як певний запас здоров’я, знань, умінь, навичок, здібностей, мотивацій працівників фірми, які: 1) сфор­мовані або розвинуті внаслідок інвестицій (насамперед витрат на на­вчання і професійну підготовку); 2) доцільно використовуються у ви­робничому процесі, сприяючи зростанню продуктивності праці; 3) забезпечують необхідні заробітки їхнім власникам і дохід фірми, що стимулює подальші інвестиції в людський капітал. У його складі виок­ремлюють специфічно-фірмовий людський капітал, тобто ті знання та досвід робітників, які набуті і використовуються у виробничому про­цесі конкретної фірми.

Структурний капітал фірми — це накопичені фірмою нематері­альні активи, знання та інформація, що становлять основу її функціо­нування як виробничої одиниці. У його складі слід вирізнити клієнт­ський капітал — клієнтська база фірми, що визначає обсяг, структуру й динаміку виробництва продуктів, — та організаційний капітал — систем тизована та формалізована компетенція фірми, в тому числі систем , що підсилюють її творчу ефективність, а також організаційні можливості створення вартості. До організаційного капіталу належать капітал інновацій — інтелектуальні активи, що забезпечують іннова­ційну іяльність фірми, — та капітал процесів — інтелектуальні ре­сурси виробничого процесу.

 

Залежно від джерел капітал фірми може бути власним і запозиче­ним.

Власний капітал фірми складається з: 1) капіталу, інвестованого її засновниками. Його прикладом може бути статутний капітал — первісна сума коштів, що внесена засновниками на баланс фірми, необ­хідна для її створення та функціонування як самостійного господар­ського суб’єкта — юридичної особи; 2) капіталу, створеного шляхом накопичення прибутку фірми.

Запозичений капітал — це сукупність позичкових коштів, вико­ристання яких забезпечує зростання вартості, приносить фірмі при­буток, тобто які використовуються фірмою як капітал. Запозичений капітал складається з банківських довгострокових та короткострокових кредитів, кредиторської заборгованості фірми перед партнерами, пра­цівниками, бюджетом. Запозичені кошти необхідно використовувати, коли фірмі бракує власних джерел для фінансування розвитку бізнесу, інновацій, модернізації виробництва тощо. Потреба в цих коштах пов’язана також із фінансуванням оборотного капіталу, бо фірмі може бракувати власних оборотних коштів.

Капітал фірми перебуває в постійному русі. Основними стадіями кругообороту капіталу є:

1)  стадія обігу, на якій капітал виступає у грошовій формі і виконує функцію забезпечення фірми виробничими ресурсами — купівлі засо­бів виробництва та найму працівників (Г^ Т);

2)  стадія виробництва продукції (В), коли капітал виступає у вироб­ничій, або продуктивній, формі і виконує функцію створення товарів;

3)   стадія обігу, на якій капітал набуває товарної форми, а його функцією стає реалізація створеної продукції та одержання прибутку (Т ^ Г)

Отже, кругооборот капіталу — це послідовний рух капіталу, про­тягом якого він проходить три стадії (обігу, виробництва, обігу), на­буває трьох функціональних форм (грошової, виробничої, товарної) і виконує певні функції:

Г ^ Т... В... Т ^ Г'.

Головне ж те, що рух капіталу забезпечує зростання вартості: аван­сована сума Г зросла до Г'.

Рух капіталу фірми з моменту його авансування до повного по­вернення підприємцю авансованої вартості — це оборот капіталу, швидкість якого вимірюється кількістю оборотів, що здійснює капітал за рік. Оборот оборотного капіталу фірми дорівнює одному кругообо- роту. Оборот основного капіталу фірми охоплює кілька виробничих циклів (кругооборотів), протягом яких він зношується фізично і мо­рально, тобто поступово втрачає свою вартість.

Фізичний знос — зменшення вартості основного капіталу або її втрата, що обумовлено матеріальним зношуванням засобів праці вна­слідок їх використання або зберігання.

Моральний знос основного капіталу пов’язаний із втратою еконо­мічної ефективності та доцільності використання засобів праці до моменту їх повного фізичного зношування. Основний капітал втрачає вартість із двох головних причин: 1) зростання продуктивності праці в галузях виробництва засобів праці, що обумовлює зниження їх вар­тості і потребує переоцінки основного капіталу фірми відповідно до нових цін на ринку засобів праці; 2) поява внаслідок науково-технічного прогресу якісно нових засобів праці з вищою продуктивністю і кра­щими експлуатаційними характеристиками. У цьому разі засоби праці, які використовує фірма, треба або модернізувати, або вилучити з основ­ного капіталу й замінити на нові.

Характер обороту основного капіталу обумовлює особливості руху його вартості. Основний капітал має:

первісну вартість (вартість на момент придбання фірмою засобів праці, їх взяття на її баланс);

залишкову вартість (вартість основного капіталу як різниця між його первісною вартістю та сумою зношування).

Знос основного капіталу в грошовій формі заміщується шляхом поступового перенесення його вартості на вартість виробленого про­дукту. Цей процес визначається як амортизація. Амортизаційні від­рахування розраховуються і здійснюються на базі норм та порядку амортизації, що визначені чинним законодавством згідно з державною амортизаційною політикою.

Амортизаційні відрахування можна проводити: 1) пропорційним ме­тодом, що передбачає перенесення вартості основного капіталу на ново- створений продукт рівними частинами протягом усього нормативного строку використання засобів праці; 2) методом прискореної амортизації, коли більша частина вартості основного капіталу амортизується вже в перші роки використання засобів праці, забезпечуючи прискорення впро­вадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.

§ 5. Рівновага фірми як виробника

Рівновага фірми як виробника — це такий стан виробництва, за якого використання ресурсів дає змогу отримати максимальний обсяг продукції.

Розглянемо рівновагу виробника на базі виробничої функції, яка показує залежність між обсягом виробництва продукту та кількістю і комбінацією ресурсів «праця» та «капітал»:

 

Використання фірмою ресурсів для виробництва продуктів відо­бражають:

ізокванта — крива, що демонструє різні варіанти комбінації ре­сурсів, які можна використовувати для випуску певного обсягу про­дукту (рис. 10.2);

 

ізокоста — лінія, що демонструє комбінації ресурсів, які може при­дбати фірма за ринковою ціною відповідно до її бюджету (рис. 10.3).

 

Якщо рухатися по ізокванті, обсяг продукту залишиться постійним, а комбінації ресурсів будуть змінюватися. Усі комбінації капіталу і праці, що демонструє ізокванта AB, забезпечують більший обсяг ви­робництва продукту, ніж комбінації ресурсів, що відображає ізокванта CD. Слід зауважити, що ізокванти подібні до кривих байдужості. Ізо- кванти демонструють можливість заміщення при виробництві певно­го продукту одного ресурсу іншим, а криві байдужості — заміну в споживанні одного блага іншим.

Усі комбінації капіталу і праці, які відображає лінія ізокости (рис. 10.3), фірма спроможна придбати за ринковими цінами.

Рівняння ізокости таке:

 

Максимально ефективною комбінацією ресурсів є комбінація капіталу (0C_;) і праці (0L_;) у точці дотику ізокванти та ізокости (E), яка демонструє рівновагу фірми як виробника (рис. 10.4).

 

§ 6. Управління фірмою. Менеджмент та його основні функції

Діяльність фірми в ринковій економіці потребує ефективного ме­неджменту, управління фірмою з орієнтацією на її середовище.

Менеджмент (англ. management, від manage — керувати, від лат. manus — рука) — це керування людьми, управління соціально- економічними процесами на рівні організації, фірми, підприємницької структури.

Управлінська праця за своєю природою і змістом є творчою, інте­лектуальною працею, властивою будь-якому комбінованому робочому процесу.

Предметом управлінської праці є трудова діяльність людей. За визначенням М. П. Фоллетт, менеджмент — це забезпечення виконан­ня роботи за допомогою інших осіб. Однак трудова діяльність людей досить складна. Тому для прийняття правильних управлінських рішень менеджеру необхідна широка інформація про всі процеси на підпри­ємстві. Саме вона і стає специфічним предметом управлінської праці, опосередковує вплив менеджменту на трудову діяльність.

Засобами управлінської праці вважають усі засоби роботи з інфор­мацією, зокрема засоби зв’язку, організаційної, обчислювальної, комп’ютерної та іншої техніки.

Технологія управлінської праці у власному розумінні цього понят­тя — це опрацювання інформації та прийняття на її основі управлін­ського рішення.

Результатом управлінської праці є досягнення поставленої мети. У ділових фірмах, де дії та рішення менеджерів мають економічний характер, ефективність менеджменту вимірюється за допомогою еко­номічних показників та результатів (доходів, прибутку, платоспромож­ності, частки ринку, що належить фірмі, та ін.).

Процес менеджменту (управлінської діяльності) передбачає ви­конання певних функцій:

1)   планування — формулювання цілей та загальних напрямів ді­яльності фірми; розробка системи планів організації;

2)  організовування — формування внутрішньої структури органі­зації; розподіл повноважень і відповідальності між працівниками (ви­конавцями); постановка перед ними цілей та конкретних завдань;

3)  мотивація — спонукання працівників до активної економічної діяльності за допомогою як зовнішніх (матеріального стимулювання у вигляді зарплати, премій, гонорарів, виплати частини прибутку ком­панії тощо; морального заохочення працівників), так і внутрішніх факторів (формування у працівників внутрішньої потреби у праці);

4)   контроль — перевірка і співставлення фактичних результатів діяльності фірми з плановими, корегування дій виконавців;

5)   координування — забезпечення узгодженого функціонування всіх ланок організації шляхом обміну інформацією (установлення комунікацій).

Розрізняють рівні і сфери управлінської діяльності.

Стратегічний менеджмент включає формулювання генеральної мети менеджменту (місії, філософії організації); прогнозування шляхів, способів та результатів її досягнення з урахуванням різноманітних чинників; розроблення стратегічного плану організації.

Оперативний менеджмент визначає практичну діяльність із реалізації стратегії організації.

Самостійну систематизацію має менеджмент окремих сфер і на­прямів діяльності.

Виробничий менеджмент передбачає організацію та управління ви­робничою функцією фірми. Він пов’язаний з прийняттям управлінських рішень щодо забезпечення виробництва товарів відповідно до стандартів якості та в потрібній кількості, в призначений час і з мінімальними ви­тратами. У структурі виробничого менеджменту зазвичай виокремлюють виробниче планування, управління запасами та якістю продукції.

Інноваційний менеджмент спрямований на організацію та управ­ління інноваційними процесами в організації: генерування та відбір ідей, розроблення нової продукції, пробний маркетинг.

Менеджмент маркетингу концентрується навколо ринкової діяльнос­ті фірми з орієнтацією на споживача продукції. Він доповнюється комер­ційним маркетингом, що означає: вивчення, прогнозування та планування попиту на товари та послуги; організацію торгівлі; управління закупівлею товарів, їх запасами, рекламою, комерційними угодами та ін.

Фінансовий менеджмент пов’язаний із фінансами фірми, її гро­шовим господарством. Основними функціями фінансового менедж­менту вважають управління рухом коштів (грошових потоків), опера­ції з цінними паперами, аналіз фінансової звітності. У структурі фі­нансового менеджменту останнім часом вирізняють інвестиційний менеджмент як процес управління інвестиційною діяльністю компа­нії і менеджмент інвестиційних проектів.

Персонал-менеджмент відбиває систему поточного та перспектив­ного планування, організації, розвитку і стимулювання працівників із метою підвищення конкурентоспроможності фірми.

Управління на практиці реалізує спеціальна категорія людей — керівники, менеджери, управлінці.

§ 7. Маркетингова діяльність фірми: сутність, види, мета

Термін «маркетинг» (marketing) походить від англійського market — ринок і означає процес просування на ринок, діяльність фірми у сфері ринку.

У широкому розумінні слова маркетинг є філософією дій, яка важ­лива для будь-якої організації, що задовольняє потреби покупців. У вузькому розумінні маркетинг трактується як напрям діяльності комерційної фірми, пов’язаний із розробкою, виробництвом і збутом конкурентоспроможних товарів на основі вивчення ринку, конкретних потреб споживачів і з метою одержання прибутку.

У розвинутих країнах концепція маркетингу пройшла досить три­валу еволюцію.

Виходячи з концепції вдосконалення виробництва, товари і послу­ги мають знайти свого споживача на ринку за умови, якщо будуть широко представлені і доступні за ціною. Отже, керівництво фірми повинно сконцентрувати свої зусилля на вдосконаленні виробництва і підвищенні ефективності системи розподілу.

Концепція вдосконалення товару виходить із того, що споживачі схильні придбавати товар найвищої якості, з найкращими експлуатацій­ними якостями і характеристиками. Тому фірма повинна постійно працю­вати над удосконаленням товару, розробкою і випуском нової продукції.

Концепція інтенсифікації комерційних зусиль доводить, що товари і послуги мають попит на ринку, якщо фірма докладає певних зусиль у сфері збуту і стимулювання продажу. Тому головним засобом збіль­шення прибутків і метою фірми є продаж продукції.

Згідно з концепцією власне маркетингу, фірма забезпечить реалі­зацію продукту, якщо виявить потреби своїх покупців (цільових рин­ків), створить попит і задовольнить його більш ефективними і про­дуктивними засобами, ніж конкуренти.

Відповідно до концепції соціально-етичного, або соціально- відповідального маркетингу, підприємництво орієнтується на задо­волення розумних, здорових потреб покупців, захист і поліпшення навколишнього середовища, вирішення екологічних проблем, збере­ження або зміцнення добробуту споживача і суспільства.

Концепція орієнтації маркетингу на конкурентів намагається пере­конати в тому, що комерційний успіх сьогодні мають ті компанії, які розглядають маркетинг як засіб одержання вигод від конкурентних переваг, як війну, в якій конкурент є головним супротивником, а по­купець — лише «територією», що підлягає завоюванню. Таке тракту­вання маркетингу є дискусійним.

Здійснення концепції маркетингу передбачає два напрями актив­ності фірми — стратегічний і операційний, кожний із яких має свою мету і виконує певні функції.

Стратегічний маркетинг — це аналітичний етап маркетингової діяльності. Він спрямований на вибір товарних ринків, на яких у фір­ми є явна конкурентна перевага, а також на опрацювання стратегій і програм діяльності на кожному з таких ринків.

Операційний маркетинг — це вже активний процес, спрямований на отримання визначеного обсягу продажу на конкретних цільових ринках. Від його ефективності, врешті-решт, залежить рентабельність фірми.

Практична діяльність маркетологів при цьому будується відповід­но до комплексу маркетингу. Його утворюють основні інструменти маркетингу, а саме: продукт фірми, його ціна, збут та просування на ринок. Використовуючи комплекс маркетингу, фірма може впливати на покупців: зацікавлювати їх своєю продукцією, схиляти до покупок, робити з них лояльних і постійних покупців.

Основні завдання і функції маркетингу, відповідно до елементів комплексу маркетингу, показані в табл. 10.3.

 

 

Залежно від суб’єкта попиту виокремлюють споживчий і промисловий маркетинг. Споживчий маркетинг має місце, коли маркетингова діяльність фірми спрямовується на задоволення потреб кінцевих споживачів і озна­чає продаж товару і послуг для особистого, сімейного або домашнього користування. Промисловий (індустріальний) маркетинг розглядає як споживача організації, тобто виробників, оптову і роздрібну торгівлю, державні та комерційні заклади. Останні купують товари і послуги для подальшого виробництва, перепродажу іншим споживачам або для ви­користання відповідно до установчих документів організації.

Залежно від сфери маркетингової діяльності розрізняють внутріш­ній і міжнародний маркетинг. Внутрішній маркетинг пов’язаний із задоволенням потреб національного споживача, реалізацією товарів і послуг у межах однієї країни. Міжнародний маркетинг — це марке­тинг товарів і послуг за межами країни, де міститься організація. Його ще називають зовнішньоекономічним, зовнішньоторговельним.

Маркетингова діяльність фірми передбачає створення в її структу­рі спеціального підрозділу — служби маркетингу.

 

Запитання для самоконтролю

1. Визначіть сутність підприємництва як економічного ресурсу та виду господарської діяльності.

2. Дайте характеристику головним організаційним формам під­приємницької діяльності.

3. Як економічна теорія трактує зміст понять фірми та підпри­ємства?

4. Які особливості притаманні новій фірмі як суб’єкту економі­ки знань?

5. Які функції виконує фірма?

6. Дайте характеристику зовнішньому та внутрішньому сере­довищу фірми.

7. Які види фірм діють в Україні?

8. Визначіть сутність та головні види ресурсів фірми.

9. Розкрийте зміст поняття капіталу фірми. Які види капіталу фірми ви знаєте?

10.  Дайте характеристику основному та оборотному капіталу фірми.

11.  Визначіть сутність і структуру інтелектуального капіталу фірми.

12.  Охарактеризуйте кругооборот та оборот капіталу фірми.

13.  Які характеристики притаманні обороту основного капіталу фірми? Визначіть поняття зношування та амортизації основ­ного капіталу.

14.  Дайте характеристику рівновазі фірми як виробника.

15.  Що таке менеджмент? Які функції виконує менеджмент?

16.  Поясніть сутність маркетингу як комерційної діяльності фірми.

17.  Як розвивалася і змінювалася концепція маркетингу?