Розділ 5. Морфологія мистецтва

§ 1. Історія дослідження проблеми морфології мистецтва 

§ 2. Моделі морфології мистецтва 

§ 3. Характеристика родо-жанрової диференціації основних видів мистецтва

§ 4. Синтез як особливість сучасного мистецтва

§ 1. Історія дослідження проблеми морфології мистецтва

Категорія «морфологія» використовується для визначення форми та побудови природних і соціальних організмів, окремих явищ і пред­метів. В естетичній думці спроба застосування цієї категорії в теорії мистецтва припадає на ХХ ст. Категорією «морфологія мистецтва» визначають побудову світу мистецтва, його внутрішню організа­цію, системний розподіл на види, роди і жанри. Вчення про морфо­логію мистецтва досліджує: процес диференціації художньої діяльнос­ті, історію становлення і розвитку мистецтва як родо-видової та жан­рової системи, зв’язки між складовими цієї системи. Перші досліджен­ня, спрямовані на теоретичний аналіз структури мистецтва, з’явились у другій половині XVIII ст., хоча ця проблема цікавила філософів ще з часів Античності.

Саме в добу Античності була зроблена перша в історії естетичної думки спроба морфологічного аналізу мистецтва. Свідченням тому є виокремлення мусичних і технічних видів мистецтва. Мусичними видами мистецтва були визнані такі, що будуються на матеріалах, безпосередньо даних людині (рух, голос тощо). Вони є динамічними та виступають невід’ємною частиною людини. Їх пов’язували з діяль­ністю муз на чолі з Аполлоном — покровителем поезії, музики і танцю. У працях Гомера знаходимо перелік муз, які вважалися символами мусичних мистецтв: Каліопа — муза епосу, Евтерпа — лірики, Мель- помена — трагедії, Талія — комедії й сільської поезії, Ерато — еро­тичної поезії і міміки, Полігімнія — гімнічної поезії, Терпсихора — танцю, Кліо — історії, Уранія — астрономії. Як бачимо, склад мусич- них мистецтв в Античності містив у собі такі компоненти, які сьогод­ні ми відносимо до науки, а не до мистецтва. Технічні види мистецтва, за античною класифікацією, творяться за допомогою зовнішніх від­носно людини засобів — каменю, глини, дерева, кістки і т. п. Їх від­різняє статичний характер, у них увічнюються миттєвості, що вирива­ються з потоку часу.

В античній думці, присвяченій видовому розподілу мистецтва, можна виокремити два найбільш розроблених напрями. Один із них був пов’язаний з усвідомленням межі світу мистецтва, пошуками єдності мусичних і технічних його видів, розкриттям їх відмінностей від науки й ремесел. У цьому сенсі показовими вважаються праці Си- моніда Кеоського, який вважав живопис німою поезією, а поезію живописом, що розмовляє; Геракліта, який порівнював живопис і му­зику в роздумах про гармонію; Демокріта, котрий, говорячи про на­слідування, звертався до ремесел, архітектури й музики. Платон, роз’єднуючи ремесла і мистецтва, наголошував на однаковості поезії, живопису, скульптури, музики. Арістотель у межах мистецтва зближу­вав музику, скульптуру, архітектуру. Він також обґрунтовував жанровий розподіл мистецтва залежно від того, що воно зображує: добре або погане, визначав межі між художнім освоєнням світу і формами пізна­вальної діяльності.

У подальшому римські філософи підготували фундамент для роз­поділу мистецтва на вільні й механічні види. Зокрема, Сенека до скла­ду перших відносив граматику (вона включала риторику, поетику), геометрію, музику, поезію й не бачив підстави визнавати вільними художниками живописців і скульпторів. Цицерон, розмірковуючи про мистецтво, вважав його мусичними різновидами ораторське й обра­зотворче мистецтва, додаючи до них геометрію, медицину, архітекту­ру, музику і діалектику.

Інший напрям роздумів античних філософів про мистецтво був пов’язаний із визначенням принципів внутрішнього розподілу худож­ньої діяльності. Так, представники піфагорійської філософської школи виокремлювали в мистецтві два його види — музику, в якій бачили втілення гармонії небесних сфер, і скульптуру, яка відповідала дотри­манню числових пропорцій. Значний внесок у розробку проблеми видової побудови мистецтва зробили Горгій і Демокріт. Горгій роз­ширив структуру мистецтва, обґрунтував перевагу живопису і скульп­тури над трагедією. Демокріт важливе місце в мистецтві відводив музиці, відстоював ідею її суспільного статусу, вважав її еквівалентом розкоші.

Сократом було запропоновано й обґрунтовано розподіл мистецтва на корисне, уособленням якого він вважав архітектуру, і прекрасне, зразком якого, на його погляд, є музика. Продовжуючи розробку видо­вого розподілу мистецтва, Платон висловлював думку про те, що мистецтво об’єднує дві групи його видів. Одна з них базується на на­слідуванні (мімезисі), друга виключає наслідування, базується на принципі одержимості, безумства. Філософ, розмірковуючи про до­сконале суспільство, в основі якого лежать касти, довів, що в кожній з цих каст потрібні їй якості формуються з допомогою різних видів мистецтва. Так, у касті землеробів, ремісників, торгівців визначальна роль належить народним святам (народній творчості); у касті воїнів — мусичним мистецтвам, до складу яких входять поезія, музика і танець; у касті мудреців-філософів — мистецтвам споглядальним, які об’єднують геометрію й філософію. Крім того, Платон звертався до проблеми родо­вого і жанрового розподілу мистецтва. Він вважав, що цей розподіл залежить від особливостей предмета наслідування, від застосування способу зображення. На підставі цього танець може бути войовничим і мирним, також різними можуть бути й піснеспіви та ін.

Арістотелем уперше були сформульовані основні принципи мор­фологічного аналізу мистецтва на основі базової ідеї мімезису. До складу міметичних він включав усі мусичні, а також образотворчо- пластичні види мистецтва. Філософ визначав, що мистецтва різняться між собою відносно того, у чому здійснюється наслідування, що на­слідують, як наслідують. Іншими словами, мистецтва різняться засо­бами, предметами і способами наслідування. Розмаїття засобів, що обираються для наслідування, обумовлює наявність видів мистецтва: музики, танцю, поезії, сценічного мистецтва тощо. Особливості пред­мета наслідування лежать в основі розподілу, який сьогодні визнача­ється як жанровий розподіл у видах мистецтва. Нарешті, спосіб на­слідування обумовлює, на думку Арістотеля, родове розмежування в мистецтві, яке виявляється в поезії: епічний, ліричний і драматичний рід. Згідно з визначеними принципами, форма і фарби покладені в осно­ву скульптури й живопису, ритм без гармонії притаманний танцю, гармонія і ритм становлять відмінність музики. Музика і поезія, за Арістотелем, посідають провідне місце серед інших видів мистецтва, тому що їх характеризує найвищий етичний потенціал. Видовий, жан­ровий, родовий розподіл мистецтва, здійснений філософом, зберігав свою основоположну значущість в естетиці до XIX ст.

Послідовник Арістотеля, філософ, ім’я якого залишилось для нас невідомим (про його теорію згадано німецьким філософом кінця XIX — середини ХХ ст. М. Дессуаром), вважається автором теорії, відповідно до якої в мистецтві виокремлювалося декілька його видів: статичні і динамічні; об’єктивні, суб’єктивні та об’єктивно-суб’єктивні. До складу статичних видів було включено скульптуру, живопис, архі­тектуру; динамічних — оркестрику (танець), поезію, музику. Об’єктивними видами вважались скульптура й оркестрика, об’єктивно- суб’єктивними — живопис і поезія, суб’єктивними — архітектура і музика.

Проблеми розподілу мистецтва торкався ще один античний філо­соф — Плотин. Ним були виокремлені три групи видів мистецтва. Принцип наслідування став для Плотина підставою відокремлення групи мистецтва, яка об’єднала живопис, скульптуру, танець, міміку. Принцип виробництва дозволив йому говорити про наявність ще однієї групи мистецтва, до якої входили архітектура, медицина, політика й вій­ськова справа. До складу третьої групи, яка не мала у Плотина чіткого принципу виокремлення, він включив ті види мистецтва, в яких дотри­мана симетрія розумного порядку: музика, риторика, виховання.

В епоху Античності, таким чином, проблеми структури мистецтва цікавили багатьох філософів, які зробили значний внесок в її вирі­шення.

У добу Середньовіччя мистецтво було призначене для того, щоб змальовувати Божественне, ідеальне, оперуючи земними, чуттєвими формами. Вони в першу чергу мали образотворче виявлення. Але мистецтво при цьому не мало дозволу на перетворення цих форм у такі, які б адекватно зображали реальність. Усі мистецтва тоді, на зразок античності, були поділені на так звані вільні і механічні види. До скла­ду вільних мистецтв включались граматика, риторика, діалектика, арифметика, музика, геометрія, астрономія. Серед них виокремлювали тривіум (перша трійця) та квадривіум. Механічні види мистецтва об’єднували всі ремесла, а також образотворчі мистецтва.

В основному в часи Середньовіччя увага приділялась аналізу тво­рів певного, конкретного виду мистецтва, особливо пов’язаного з його механічними видами. При цьому склад механічних видів мистецтва постійно змінювався, зазнаючи або поповнення, або скорочення.

Проблема видового розподілу мистецтва розглядалася у творах відомого теолога Августина Блаженного, який на підставі осмислення духовного і чуттєвого говорив про існування в мистецтві таких його різновидів, які різняться мірою вияву цих двох начал. Згідно з його міркуванням, духовне найбільш втілене в архітектурі і музиці, а по­чуттєве — у скульптурі і живописі. Августин Блаженний виокремлю­вав також видовищні види мистецтва. До них мислитель відносив, зокрема, театр, який, на його думку, є уособленням аморальності й роз­пусти.

Проблема структури мистецтва цікавила французького філософа Гуго Сен-Вікторського, який підтримував виокремлення вільних і ме­ханічних видів мистецтва, але додав до цього їхню жанрову диферен­ціацію. У визначеній вченим структурі до вільних видів мистецтва були віднесені: слово, музика, архітектура, до механічних — театрика, яка об’єднувала драму, літургію і містерію. Думки Г. Сен-Вікторського щодо визначення жанрів і видів мистецтва стали основою для дослі­джень доби Відродження.

Відродження з його прагненням розкрити красу земної людини і земного життя обумовило надання особливого значення живопису, завдяки якому можна було наочно показати цю красу. Тоді живопис був включений до складу вільних мистецтв і наближений до поезії. Про значущість живопису говорили Ч. Ченніні, Л. Б. Альберті, Дж. Вазарі, Леонардо да Вінчі та ін. Праці цих авторів дозволяють узагальнити збагнення структурної побудови мистецтва в добу Відродження. Так, Л. Б. Альберті почав розмову про самовираження митця під час худож­нього процесу і тим самим обумовив у подальшому виокремлення в художній творчості такого явища, як стиль. Дж. Вазарі наголошував на тому, що в мистецтві панують три види: архітектура, скульптура і живопис, основою яких виступає малюнок. Розвиток малюнка, на думку Вазарі, співвідноситься з етапами історії, як з дитинством, зрі­лістю, старістю в людському житті. З ними пов’язані і ті види мисте­цтва, що розвиваються на його основі. Дитинством малюнка він вважав перш за все часи Давнього Єгипту з його скульптурою, живописом, здобутки семітів Південної Месопотамії. Перехід від дитинства до зрілості малюнка, з точки зору цього дослідника, втілює Давня Греція, її мистецькі здобутки. Зрілість, що ототожнюється з розквітом малюн­ка, Дж. Вазарі бачить у мистецтві Давнього Риму, а занепад — у мис­тецтві часів правління римського імператора Костянтина Великого. Далі, згідно з поглядами цього теоретика мистецтва, починається новий цикл розвитку малюнка: дитинство — XIII ст., зрілість — XV ст., ста­рість — XVI ст. Леонардо да Вінчі розвинув думки античних філософів щодо поєднання мистецтва і науки. Ототожнюючи мистецтво з живо­писом, він вважав його науковою формою пізнання світу. Леонардо да Вінчі виділив живопис зі складу механічних і зараховував його до вільних видів мистецтв, віддаючи йому перевагу порівняно зі скуль­птурою, поезією, музикою.

Доба Відродження стала часом, коли до вільних мистецтв почали відносити всі види образотворчого мистецтва, а ремесло розглядали як досконале володіння професією. Водночас тоді більшої актуальнос­ті набула проблема жанру, хоча розв’язання її не відбулося. Відроджен­ня наслідувало від Античності виокремлення в мистецтві високого, середнього і низького жанрів, але їхня ієрархія не була непорушною для художньої практики.

У XVII ст. теоретичне осмислення видової структури мистецтва продовжилось. Однак пріоритетною була розробка теорій окремих видів мистецтва, що обумовило відсутність можливості охопити науко­вим поглядом мистецтво в цілому. У цю добу було достатньо аргумен­товано визнано роз’єднаність мистецтва і ремесла. Ідеальною моделлю мистецтва вважалась поезія, а інші його види, зокрема живопис, повин­ні брати з неї приклад. Ця точка зору залишалась провідною й протягом першої половини XVIII ст.

XVII-XVIII ст. були часом, коли в обіг увійшов термін «витончені мистецтва», який використовувався для остаточного відокремлення мистецтва від практичної й наукової діяльності.

Велику роль у теоретичному обґрунтуванні існування видів мисте­цтва відіграв французький мислитель Ш. Баттьо. Він розподілив мистецтва на три групи. До складу першої дослідник включив такі види, які мають на меті задоволення потреб людей (раніш ці види на­зивали механічними мистецтвами), до другої — ті, що дають задово­лення (витончені мистецтва — музика, поезія, живопис, скульптура, танець), до останньої — ті, що об’єднують користь і задоволення (красномовство й архітектура). Усі витончені види мистецтва, на дум­ку науковця, засновані на наслідуванні природи. Різниця між ними обумовлена тим, що природа має дві частини: ту, що ми бачимо, та ту, що слухаємо. Перша є предметом живопису, скульптури, танцю, дру­га — музики та поезії.

До проблеми видового розподілу мистецтва звертався І. Кант. Філософ виокремив у ньому мистецтва механічні й естетичні, ото­тожнюючи останні з витонченими мистецтвами. Для нього естетич­ні мистецтва вважалися такими, що здатні викликати чуттєву насо­лоду. Тому до їхнього складу він відносив ті мистецтва, які існують для задоволення як такого, для приємного проведення часу (жарт, сміх, гра тощо), і такі, які сприяють «культурі здібностей душі для спілку­вання між людьми». Предмет естетичних мистецтв, на відміну від ремесла, повинен видаватися вільним від будь-якої «примусовості до­вільних правил», може прекрасно описати речі, що в природі є потвор­ними або огидними. Він має форму, яка не обмежує вільний політ за думу, домірна йому. Витончені мистецтва, за І. Кантом, складаються з трьох видів: мистецтво словесне (красномовство, поезія), образо­творче (пластика, що включає скульптуру, зодчество, живопис, який об’єднує прекрасне зображення природи, мистецтво витонченого ком­понування продуктів природи або декоративне рослинництво, при­крашення інтер’єру й людини), мистецтво гри відчуттів (музика, мис­тецтво краси, мистецтво фарб). Музиці І. Кант відводив найнижче місце серед витончених мистецтв.

УXIX ст. потужних досліджень у галузі видової класифікації мис­тецтва було проведено обмаль, головним чином це був час наслідуван­ня здобутків попередніх часів.

Серед розвідок щодо структури мистецтва не можна обійти увагою філософські розробки Г. В. Ф. Гегеля. Він класифікував види мистецтва за принципом відчуття. Ним були визначені соціально значущі відчуття — зір і слух, до яких він також додав ще внутрішнє почуття — здатність народжувати образи предметів без безпосередньо­го контакту з ними, за рахунок спогадів і уяви — та пов’язав це по­чуття з членороздільною мовою. Згідно з цим Гегель виокремив у мис­тецтві три його види: пластичні, музичні, словесні. Він стверджував, що мистецтво проходить три етапи розвитку, що відповідає його трьом формам: символічній (панує на Сході), класичній (ототожнюється з Античністю) та романтичній (характерна для християнської Європи). Символічна форма мистецтва, за Г. В. Ф. Гегелем, це лише передмис- тецтво, втілене в архітектурі. Класичне мистецтво, в якому встановле­на гармонія змісту і форми, є справжнім мистецтвом, його уособлює скульптура. Романтичне мистецтво — мистецтво порушеної гармонії, у ньому зміст переростає форму. Воно призначене для оформлення внутрішніх переживань суб’єкта, — це живопис, музика, поезія. Роз­виток видів мистецтва вчений пов’язував з їхнім прогресом. Тому, наприклад, прогрес живопису він бачив у тому, щоб досягнути мож­ливості створення портрета, прогрес літератури — в опануванні фор­ми роману. Для Г. В. Ф. Гегеля система мистецтв — не застигла струк­тура, а така, що постійно змінюється. У різні епохи, у різні часи види мистецтва розвиваються нерівномірно, не однаково широко.

Значний внесок в аналіз структури мистецтва зробив Ф. В. Шеллінг, який говорив про існування двох форм мистецтва — ідеальної і реаль­ної. До складу першої ним віднесені словесні мистецтва (лірика, епос, драма), а до другої — музика, живопис і пластика (остання включала і архітектуру). Мистецтво, за визначенням Ф. В. Шеллінга, — це злиття реального й ідеального, обидва його різновиди мають внутрішнє членування. Так, живопис містить у собі ряд жанрів, кожний з яких — своєрідний ступінь руху від зображення матеріального до відбиття духовного. Найнижчий ступінь такого руху — натюрморт, у якому зо­бражені неорганічні об’єкти, другий — зображення квітів і плодів, третій — анімалістичний живопис і пейзаж, а вищий і останній сту­пінь — це зображення людини. Водночас зображення людини також має свої ступені: нижчий ступінь — портрет, вищий — зображення ідей, що можливе тільки в алегоричній або символічній формах, а най­більш повним втіленням вищого ступеня є історичний жанр. Рух від матеріального до духовного, від реального до ідеального, на думку Ф. В. Шеллінга, обумовив перехід від живопису до пластики, яка син­тезує можливості музики і живопису. У словесних мистецтвах лірична поезія (вона відповідна музиці) передує епосу (він відповідний живо­пису), а синтезом всієї поезії є драма.

Погляди Ф. В. Шеллінга на проблему структуризації мистецтва багато в чому підтримав А. Шопенгауер. Він наголошував на існуван­ні в мистецтві двох видів: «корисних» і «витончених». Водночас філо­соф запропонував власну ієрархію мистецтв. Нижній ступінь у ній посідала архітектура, до якої тяжіє витончена гідравліка — мистецтво фонтанів, наступний ступінь — витончене садівництво (як вищий ступінь природи). Подальший ступінь займає живопис, спочатку ланд­шафтний, потім анімалістичний (на цьому ступені до нього підключа­ється скульптура), за ним — історичний (будь-яке зображення людини, у тому числі й побутовий жанр). Наступна сходинка в мистецтві — по­езія, вінцем якої є трагедія. Музика для А. Шопенгауера стоїть окремо від інших видів мистецтва — це вищий рівень художньої творчості, надмистецтво.

Проблема видової структури мистецтва стала особливо привабли­вою для філософів ХХ ст. У її дослідження значний внесок зробив німецький вчений М. Дессуар, який використовував для цього есте­тичний і мистецтвознавчий підходи, принцип подвійної систематизації видів мистецтва. На основі естетичного підходу ним був запропонова­ний розподіл мистецтва на просторові і часові види. Першу групу мистецтв відрізняє нерухомість і висловлювання образами, другу — рухомість і наповнення рухомими звуками. До складу просторових видів мистецтва були віднесені: архітектура, живопис, скульптура. Часові види об’єднують музику, танець і поезію. Погляд на мистецтво з позицій мистецтвознавства дозволив філософу розрізнювати відтворювальні види мистецтва, які є фігуративними і асоціативними, — скульптура, живопис, танець, поезія; й види мистецтва, які не призна­чені відтворювати і є абстрактними та неасоціативними, — архітекту­ра, музика.

Позиції М. Дессуара знайшли підтримку багатьох філософів і ес­тетиків, які спиралися на різні принципи і критерії класифікації мис­тецтва. Так, наприклад, французький естетик Е. Суріо запропонував класифікацію мистецтва на види залежно від системи виражальних засобів і виокремлення в ньому абстрактного мистецтва та мистецтва, що відтворює реальність.

Потужний крок на шляху морфологічного аналізу мистецтва зробив італійський кінотеоретик Р. Канудо. Використаний ним принцип при­родного підходу обумовив виокремлення в мистецтві пластичних (архі­тектура, скульптура, живопис) і ритмових (музика, танець, поезія) видів. Їх об’єднує кінематограф, який має, за його твердженням, сакральний характер. Погляди Р. Канудо і його послідовників стали значним внеском у процес створення цілісної системи структурування мистецтва.

Констатуючи факт постійної уваги до проблеми морфології мисте­цтва в історії естетичної думки, прагнення багатьох мислителів роз­робити модель видової структури мистецтва, спробуємо окреслити процес диференціації мистецтва.

§ 2. Моделі морфології мистецтва

Історія людства свідчить, що первісно межі між художньою і неху- дожньою діяльністю (релігійною, комунікативною, життєво-практичною тощо) були невизначеними, невловимими. Синкретизм первісної куль­тури базувався на дифузії різних способів практичного і духовного опанування світом. Первісне суспільство створювало не мистецтво як результат художньої діяльності, а те, що було результатом дій, спрямо­ваних на виконання утилітарної функції — обрядово-магічної, практично- пізнавальної, знаково-комунікативної. Культурам давніх цивілізацій уже було притаманне виокремлення тих цінностей, які можуть бути визна­чені як специфічні художні та віднесені до цінностей мистецтва. Однак і в цей час такі цінності не мали самостійного буття, об’єднувались з іншими, нехудожніми цінностями людської діяльності.

Утілення художньо-образних начал у повсякденну практичну ді­яльність тих часів не вимагало особливих матеріальних засобів, базувалось на використанні засобів усіх елементів практичних людських справ. Іншими словами, художнє освоєння світу впліталося в практич­ну життєдіяльність і формувалося на тлі її різноманітних проявів. Художній процес того часу був в стані нерозподіленості, дифузності, морфологічної аморфності.

Разом із тим саме тоді людина побачила наявність двох суттєво різних можливостей художнього освоєння світу. Це дозволило, як вже було визначено раніше, у часи Античності говорити про мусичні і тех­нічні види мистецтва. Різниця між ними вважалась відносною, але її все ж таки визнавали. Іншими словами, структурування мистецтва почалося з видового розподілу на основі різних принципів і особли­востей художнього освоєння світу, а також використання різних мате­ріалів для створення художніх творів.

У ході історичного розвитку під впливом різних факторів відбу­вався розподіл давньої синкретичності мистецтва, його мусичного і технічного комплексів. Різноманітні конкретні засоби художнього освоєння світу набували самостійного існування, обумовлювали ста­новлення нових видів мистецтва або різновидів уже визнаних видів.

Сьогодні за критерієм особливостей художнього освоєння світу в мистецтві розрізняють такі види: література (словесні мистецтва), образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хорео­графія, архітектура, театр, кіно, декоративно-прикладне мистецтво, телебачення, радіо, відео-арт, фотографія і т. д.

Водночас в основу класифікації мистецтва може бути покла­дений принцип існування художнього образу у вищевизначених його видах у просторі, у часі, а також разом у просторі та часі. За цією ознакою мистецтво розподіляється на такі види: часові (література, музика), просторові (скульптура, архітектура, живопис, графіка, фото­графія) і просторово-часові (кіномистецтво, телемистецтво, театр і т. п.). У багатьох наукових працях визначена ознака виступила осно­вою для розподілу мистецтва на динамічні (література, музика), ста­тичні (скульптура, живопис, графіка, архітектура тощо) і статико- динамічні (кіно, театр, телемистецтво та ін.) його види.

Ще одним критерієм класифікації мистецтва стала внутріш­ня типологія художньо-образних знакових систем. Згідно з нею мистецтво має здатність розмовляти:

-   мовою реальних життєвих вражень людини, відтворюючи пред­мети та явища реального світу такими, якими вона сприймає їх у про­цесі практичного досвіду;

-    особливою, «штучною» мовою, пропонуючи людині те, що від­мінне від того, що вона бачить і відчуває в дійсності.

Види мистецтва першої групи дістали назву образотворчих, це — живопис, скульптура, значною мірою прикладне мистецтво та ін. Види мистецтва другої групи називають необразотворчими, до них належать музика, танець, архітектура тощо. Такі види мистецтва, у яких поєд­нуються якості, притаманні водночас образотворчим і необразотворчим його видам, об’єднуються в групу образотворчо-необразотворчих видів (театр, кіно, телебачення і т. д.).

В естетиці набула поширення і точка зору, згідно з якою мисте­цтво може бути структурованим за принципом способу його сприй­няття. Відповідно до цього критерію в мистецтві виокремлюють слухові, зорові й видовищні (зорово-слухові) види.

Запропоновані видові класифікації мистецтва, безумовно, не є оста­точними й непорушними, абсолютними. Еволюція мистецтва, його ускладнення пов’язане з появою нових видів мистецтва, що ускладнює його класифікаційні принципи. До того ж різниця між видами мистецтва не є абсолютною, вона відносна. Між видами мистецтва не існує прірви, межі між ними постійно порушуються, виникають такі нові види, які важко класифікувати, використовуючи запропоновані принципи.

Проблема структурування мистецтва ускладнена ще й тому, що кожен із видів має власну структуру. В естетиці заведено говорити про родову і жанрову диференціацію кожного виду мистецтва.

Поняття «рід» є нерозробленим в естетиці, тому довгий час і до сьогодні його зазвичай використовують для морфологічного аналізу такого виду мистецтва, як література.

Ще з часів Арістотеля словесно-художня творчість розглядалася в таких родових різновидах, як лірика, драма й епос. Цей розподіл став фундаментом виокремлення в літературі:

-   ліричного роду, який характеризується домінуванням суб’єктивного начала і генетичною спорідненістю з музикою;

-   драматичного, якому притаманна зосередженість на відтворенні об’єктивно-суб’єктивного, драматичного, конфліктного начала і який є невід’ємним від мистецтва актора;

-   епічного, відмінність якого полягає в оповідальності та перевазі об’єктивного начала.

Щодо інших видів мистецтва, то їх родовий розподіл ґрунтується на виокремленні у видах мистецтва таких структурних компонентів, які виникають у результаті «спілкування» з іншими видами мистецтва. Так, до родових різновидів музики відносять:

-    програмну музику (у якій присутній наочний зв’язок зі словес­ністю);

-    музику абсолютну або чисту (позбавлену зв’язку зі словесніс­тю).

Також вирізняють музику інструментальну, вокальну та вокально- інструментальну. Ще один із варіантів родового розподілу музики — виокремлення в ній музики хорової, оперної, балетної тощо.

У мистецтві танцю виділяють такі роди:

-   сюжетно-образотворчий (споріднений із пантомімою, акторським мистецтвом);

-   необразотворчий, чистий (який відмовляється від будь-якої про- грамності, є своєрідним динамічним орнаментальним візерунком);

-   класичний (танець, який існує в поєднанні з літературою, актор­ським мистецтвом).

Просторові види мистецтва поділяють на такі роди:

-    декоративний або монументально-декоративний (живопис, гра­фіка, скульптура), які пов’язані з прикладним мистецтвом та монумен­тальними архітектурними спорудами;

-   станковий — образотворчі мистецтва існують у чистому вигляді незалежно від інших видів;

-   театрально-декораційний тощо.

Внутрішня структура видів мистецтва передбачає й жанровий розподіл. Жанр — категорія естетики, якою визначається тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. У зв’язку з тим, що різні види мистецтва мають різні можли­вості щодо відображення дійсності, їх структура відрізняється жанро­вим розмаїттям. Зважаючи на це, наведемо одну з моделей жанрової структури, яка пов’язана з диференціацією жанрів за тематичною ознакою; за пізнавальною спрямованістю; за аксіологічною насиче­ністю; за типом образних моделей, що створюються.

Тематичний, або сюжетно-тематичний, зміст художніх творів ви­ступає підставою виокремлення історичного (література, кіномисте­цтво, живопис і т. ін.), науково-фантастичного (література, живопис, кіномистецтво тощо), пригодницького (література, театр, кіномисте­цтво), психологічного (література, театр, кіномистецтво і т. п.) та інших жанрів; жанрів пейзажу, натюрморту, портрета (живопис) і т. д.

Обсяг опанованого в мистецьких творах життєвого матеріалу, а інши­ми словами, їхня «пізнавальна ємкість», також може бути основою жан­рового розподілу. Це дозволяє розрізнити такі жанри, як оповідь, повість, роман та інші в літературі; індивідуальний і груповий портрет, міський й сільський пейзаж у живописі; пісню, сонату тощо в музиці і т. д.

Існування в художніх творах аксіологічного начала дозволяє до­дати до жанрової характеристики видів мистецтва жанри, які: призна­чені прославляти, вихваляти, звеличувати (гімн, ода, пам’ятник і т. д.); призначені критикувати, викривати, осміювати (комедія, карикатура, памфлет і т. ін.). Крім того, існують жанри, які відрізняє скорбота (трагедія, меморіальна скульптура тощо) або гумор (фарс, водевіль, шарж і т. п.), ліричність (лірична поема, лірична симфонія та ін.) або епічність (роман-епопея, меморіальні комплекси і т. д.), іронічність і пародійність (гумористичні жанри).

Розрізняють жанри за принципом використання засобів художньо- образного моделювання дійсності, а також конструювання цих образ­них моделей, тобто за принципами побудови внутрішньої і зовнішньої форми твору. На основі цього виокремлюють жанри, що характеризу­ються перевагою одиничного над загальним (художній нарис, автобіо­графічне оповідання, етюд з натури, художній репортаж тощо); певною рівновагою між одиничним і загальним (оповідальні жанри літератури, композиційний — написаний з натури пейзаж, оповідальні жанри кіно та ін.); перевагою загального над одиничним (казкові жанри, фантас­тика і т. д.); перевагою символічного начала (символічні вірші, симво­лічна скульптура і т. п.); перевагою алегоричного начала (притчі, бай­ки, алегоричні скульптури і т. ін.).

Наведена модель жанрової диференціації видів мистецтва (як, між іншим, і інші, не розкриті тут моделі) є свідченням того, що, визнаючи межі між жанрами, не можна не помітити: ці межі відносні, вони ру­хомі, не абсолютні. Розмаїття видів і жанрів мистецтва дає можливість відтворювати світ у його багатстві та складності.

§ 3. Характеристика родо-жанрової диференціації основних видів мистецтва

Серед численних видів мистецтва, що набули сьогодні розвитку, зазвичай виокремлюють ті, які найбільш повно уособлюють сутність мистецтва, є його класичними складовими: декоративно-прикладне мистецтво, архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика, хорео­графія, література, театр, кіно.

Декоративно-прикладне мистецтво вважається одним із давні­ших видів художньої творчості, результати якої мають не тільки мис­тецьку цінність, а й утилітарну. За основними принципами диферен­ціації цей вид мистецтва входить до складу зорових, образотворчих, просторових, статичних його видів. Внутрішня класифікація декоративно-прикладного мистецтва здійснюється за його родовою модифікацією, в основу якої покладені такі ознаки: матеріал, що ви­користовується, технологія виготовлення, функції твору. Так, матеріал виготовлення дозволяє виокремити в декоративно-прикладному мис­тецтві метал, кераміку, скло, срібло, бронзу, фарфор, фаянс тощо; технологія виготовлення — розпис, різьблення, карбування, литво та ін.; функції — побутові вироби, декоративно-оформительське мистецтво, оформлення інтер’єру і т. д. Особливістю декоративно-прикладного мистецтва вважається його органічний зв’язок із ремеслом, промисло­вістю, а також з такими видами мистецтва, як архітектура, скульптура, живопис і графіка. Воно безпосередньо пов’язане з прикрашенням самої людини, свідченням чого є розвиток мистецтва одягу (костюму) і ювелірного. Розширення промислового виробництва обумовило ви­никнення художньої промисловості, пов’язаної з об’єднанням вироб­ничого процесу і художньої діяльності.

Архітектура — один із найдавніших видів мистецтва, у якому синтезовані утилітарне призначення і художня спрямованість. Твори архітектури — споруди, комплекси споруд, завдяки яким забезпечу­ється формування просторового середовища за законами зручності й краси, задоволення художніх і соціально-побутових потреб суспіль­ства. Згідно з існуючими критеріями класифікації мистецтва архітек­туру відносять до його зорових, необразотворчих, просторових, ста­тичних видів. її внутрішній склад включає такі роди: суспільна архі­тектура, житлова, виробнича. На думку римського архітектора Вітрувія, ці роди повинні відповідати таким головним вимогам: корисність, міцність, краса. Художній задум втілюється в цьому виді мистецтва такими засобами, як масштаб, фактура будівельних матеріалів, ритміч­не і пропорційне співвідношення, об’єм і т. ін. У зв’язку з тим, що будь-яке будівництво вимагає складних розрахунків, архітектура пов’язана з наукою, у ній утілюються як наукові, так і технічні досяг­нення, вона пристосовується до природно-кліматичних умов, до спо­собу життя того чи іншого народу. Історія розвитку архітектури свід­чить про її синтез із живописом, скульптурою, декоративно-прикладним мистецтвом.

Скульптура входить до складу зорових, образотворчих, просторово- статичних видів мистецтва. Цей вид мистецтва відтворює дійсність у пластичних образах за допомогою таких засобів, як об’єм, силует, фактура, світло і тінь, композиція, ритм, симетрія, контур і т. д. Мате­ріалом для скульптурних творів можуть виступати мармур, глина у ви­гляді кераміки, теракоти, майоліки, граніт, гіпс, бронза, різні метали, дерево та ін. Зазвичай класична скульптура пов’язана із зображенням постатей людей, тварин, а інколи — з пейзажем і натюрмортом. Роз­різняють скульптуру велику, яка використовується для прикрашення площ, парків, садів тощо, і малу, переважно камерного характеру, яка призначена для інтер’єру. Велика скульптура завжди пов’язана з архі­тектурним і природним середовищем, виступає в синтезі з іншими видами мистецтва (перш за все з архітектурою). Мала скульптура най­частіше за все пов’язана з декоративно-прикладним видом мистецтва (медальєрне мистецтво, гліптика).

У скульптурі виокремлюють такі її роди, як монументальна, у тому числі й монументально-декоративна, і станкова. Монументальна скульп­тура завжди пов’язана з архітектурою. Вона, як правило, має великі розміри й власну внутрішню структуру, включаючи монумент або пам’ятник. Монументально-декоративна скульптура використовується для прикрашення мостів, будівель, парків тощо, а також до неї відно­сять надгробники, меморіальні комплекси. Станкова скульптура існує самостійно, не має прямого декоративного або утилітарного призна­чення. І монументальна, і станкова скульптура об’єднують такі форми: голова, портретний бюст, торс, статуя, скульптурна група.

Особливості об’ємних параметрів скульптури дозволяють поді­лити її на круглу і рельєфну. Кругла скульптура, яка може бути огля­нута з багатьох кутів зору, з усіх боків, є тривимірним об’ємним ви­твором. У рельєфі зображення нібито виступає з площини. Залежно від того, наскільки зображення виступає з площини, у рельєфі виокрем­люють барельєф, горельєф, койланогриф.

До образотворчих, просторово-статичних, зорових видів мистецтва відносять живопис. Цей вид мистецтва відрізняється тим, що відтворює реальність за допомогою кольору на будь-якій площині. Виражально- зображувальними засобами живопису є колір, лінія, світлотінь, колорит, малюнок, композиція, фактура тощо. Зображення створюється на осно­ві законів перспективи, лінії, світлотіні, ритму, композиції і т. п.

Родами живопису вважаються монументальний, монументально- декоративний, декораційний, станковий, іконопис, панорама, діорама та ін. Його відрізняє жанрове розмаїття: пейзаж, портрет, натюрморт, історичний, міфологічний, побутовий жанри і т. д. Для створення жи­вописних полотен використовуються різні техніки — фреска, мозаїка, вітраж, олійний розпис, акварель, темпера, пастель, енкаустика, гуаш і т. ін.

За своїми характеристиками до живопису наближена графіка, у якій нерозривно пов’язані малюнок і силует. Цей вид мистецтва ґрунтується на створенні художньої форми завдяки використанню переважно чорно-білого малюнка, що різними засобами наноситься на різну площину. Особливостями графіки також є імпровізаційність, ефект незакінченості (через те що графіка не створює повнокольорової картини світу), умовність, лаконічність. Вона перетворилася в само­стійний вид мистецтва в добу Відродження, хоча існувала з давніх часів. Сьогодні за принципом призначення в графіці виокремлюють: графіку репродукційну; супровідну (пов’язану з ілюстрацією книжок, журналів та ін.); промислову (афіші, етикетки, рекламні зображення і т. д.); підготовчу (етюд, ескіз тощо); плакат, станкову графіку.

Використання в цьому виді мистецтва різних матеріалів і технік дозволяє виокремити мокру і суху графіку. До створених у техніці мокрої графіки творів належать такі, що виконані з допомогою бістру (матеріал, виготовлений із соснової сажі), сепії (пігмент бузкового кольору, виділений із каракатиці), акварелі, пастелі. Для творів сухої графіки використовують сангіну, графіт, крейду, вугілля та ін.

Значного поширення набула друкована графіка, яка відрізняється тим, що зображення, виконані спеціальними техніками на певній осно­ві, покриваються фарбою з допомогою різних технік друку, відбива­ються на папері великими тиражами. Варіантами друкованої графіки є: літографія, ксилографія, ліногравюра, офорт. Друкована графіка діс­тала назву гравюри. Гравюра може бути опуклою, коли фарба покриває поверхню опуклого малюнка (ксилографія, ліногравюра), і поглибле­ною, коли фарба заповнює заглибину (гравюра на металі). Разом зі станковими гравюрами (естампами) існує книжкова гравюра (ілюстра­ції тощо). Такими чином, графіка об’єднує малюнок і друковані худож­ні зображення.

На відміну від інших видів мистецтва музика є таким його різно­видом, у якому художні твори створюються за допомогою звуків. Музика входить до складу слухових, часово-динамічних, необразо- творчих видів мистецтва. Засобами виразності в ній виступають звук, інтонація, ритм, мелодія, темп, метр, тембр, фактура, поліфонія, гармонія, композиція. Родо-жанрова характеристика музики й до сьогод­ні залишається достатньо складною і не до кінця визначеною. Най­більш поширений сьогодні розподіл музики на такі основні роди, як інструментальна, вокальна й вокально-інструментальна. До складу інструментальної музики зазвичай включають камерну — соната, сюїта, прелюдія, ноктюрн, фуга, варіація і т. д., і симфонічну — сим­фонія, симфонічна фантазія, концерт та ін. Вокальну та вокально- інструментальну музику представляють: романс, кантата, ораторія, опера, пісня, хорал, меса тощо. Музичні твори може виконувати різний склад виконавців — оркестр, хор, дует, тріо, квартет, квінтет і т. ін. Крім того, музика може бути одноголосною й багатоголосною, у ній розрізняють гомофонно-гармонічну музику, гетерофонію і поліфонію. Музика здатна витончено розкрити відтінки почуттів, психічних станів, відбивати емоційне переживання з усіма його відтінками і динамікою. Вона не існує поза поєднанням композиторської та виконавської май­стерності.

Музика органічно пов’язана з таким видом мистецтва, як хореогра­фія, або мистецтво танцю, у якому рух людського тіла сполучений із музикою. Це дає можливість вважати хореографію видовищним видом мистецтва, у якому присутні й часові (динамічні), й просторові (статич­ні), образотворчі й необразотворчі начала. Виражальними засобами цього виду мистецтва є рух, ритм, умовність, динамічність тощо. У ство­ренні хореографічних творів беруть участь три митці: хореограф, ком­позитор, виконавець, без яких їх існування неможливе.

Історія хореографії бере початок із давніх часів, коли танець був безпосередньо вплетений у ритуальні й обрядові дії, супроводжував людину в усі моменти її життя, а потім поступово перетворився в само­стійний вид мистецтва. У ньому розрізняють побутовий і сценічний танець; класичний і характерний; бальний і народний. У кожному з цих танців існує сольний, ансамблевий, масовий різновиди.

Поєднання хореографії з театром стало основою такого явища, як балет. У балеті, як правило, існує сюжет (хоча танець може бути й без­сюжетним), який розкривається завдяки хореографічній дії. Через та­нець розкривається характер, стан дійових осіб. У балеті використо­вуються також елементи пантоміми. Структурно його поділяють на героїчний, драматичний, комічний, балет-феєрію.

До провідних видів мистецтва відносять художню літературу, у якій носієм образності є слово. Це необразотворчий, часовий (дина­мічний) вид мистецтва. Для нього характерне звернення до всіх проблем, пов’язаних із природним і соціальним життям, з духовним світом людства й окремої людини. Фахівці вважають, що в умовах синкретиз­му література як усна словесна творчість існувала в органічній єднос­ті з музикою і хореографією. Вона завжди була і сьогодні є наближеною до філософії, охоплює все, що так чи інакше цікавить дух, має безмеж­ні можливості відтворення дійсності в усіх її проявах. Література існує в усному і писемному різновидах. Усна література безпосередньо пов’язана з фольклором і являє собою мистецтво відтворення світу людським голосом, який несе емоційно забарвлену думку. У своїй більшості вона об’єднана з іншими видами мистецтва. У письмовому різновиді цей вид мистецтва власне й утвердився як самостійний.

Літературу розподіляють на два типи (форми): поезію і прозу. Під­ставою для цього є специфіка внутрішньої організації художнього тексту. Водночас зазначені типи літератури залежно від особливостей художнього втілення світу поділяються на три роди: лірика, епос, дра­ма (або ліричний, епічний, драматичний). Кожен із літературних типів і родів охоплює певні жанри: лірика — вірш, гімн, поема, сонет і т. д.; епос — оповідь, повість, нарис, роман та ін.; драма — драма, трагедія, комедія, трагікомедія. Виражальними засобами цього виду мистецтва зазвичай виступають тропи: метафора, гіпербола, епітет, порівняння, алегорія тощо.

Процес художнього розвитку, поширення взаємозв’язку між видами мистецтва дозволив естетикам ХХ ст. констатувати наявність у літера­турі нових її родів: кіносценарій, радіосценарій, телесценарій. Разом з тим з’явилась можливість говорити про існування різних форм буття та сприйняття літератури — візуальних, аудіо- та аудіовізуальних.

Театральне мистецтво, або театр, акторське мистецтво, є видом мистецтва, який художньо-образно відтворює дійсність у формах дра­матичної дії, сценічної гри, вистави, що виконується акторами перед глядачами. Театр об’єднує в собі статично-динамічні (просторово- часові), образотворчі й необразотворчі види мистецтва. Тому театр визначається як синтетичний, видовищний вид мистецтва. У ньому використовуються всі виражальні засоби тих видів мистецтва, які він об’єднує, — літератури, музики, хореографії, живопису тощо. Театр також має власні виражальні засоби — мізансцена, умовність, підтекст, жести, міміка і т. д. Вважається, що театр — один з видів мистецтва, який вимагає безпосередньої участі глядача в творчому процесі, по­требує емоційного контакту між акторами та глядачами, сценою та залою. Театральне мистецтво — мистецтво драматичне, яке виявляє себе в жанрі драми, комедії, трагедії, музичної драми, мелодрами, фарсу та ін.

Твором театрального мистецтва є вистава, яка складається з актів, картин. Створення вистави об’єднує творчу діяльність у першу чергу таких митців, як драматург, режисер, актор, художник, композитор, та передбачає участь у художніх пошуках сценографа, хореографа, гри­мера, бутафора тощо. Діяльність усіх митців підпорядковується за­думу режисера, який на основі драматургічного твору, власного твор­чого задуму здійснює постановку вистави, що базується на подіях, зображує життя в стані конфлікту, руху, розвитку. Успіх, художня зна­чущість театральної вистави значною мірою залежать від гри акторів, від рівня акторської майстерності, яка передбачає використання таких виражальних засобів, як міміка, дикція, пластика, рух, інтонація, ритм, жест та ін.

Родо-видова структура театрального мистецтва ґрунтується на його розподілі на: драматичний театр, музичний, музично-драматичний, ляльковий, театр опери і балету, театр оперети, театр тіней, театр пан­томіми тощо. Зміни в розумінні й осягненні життя призводять й до змін засобів його втілення, тому спостерігається ускладнення не тільки родо-видової класифікації театру, а і його змістовності, образної мови. Розмаїття режисерських шкіл, напрямів, теорій сценічного мистецтва, акторської гри обумовлюють появу і поширення нових родо-видових «варіантів» театру.

Кіномистецтво як синтетичний—просторово-часовий, динамічно- статичний, образотворчо-необразотворчий — вид мистецтва виник наприкінці XIX ст. Прабатьками кіно вважаються театр, фотомисте- цтво, а також досягнення в галузі оптики й хімії. Кінематограф об’єднує літературу, театр, живопис, музику, хореографію, цирк, фотомистецтво та ін. Він використовує накопичені ними виражальні засоби, а також базується на таких, тільки йому притаманних виражальних засобах, як монтаж, ракурс, план, темпоритм, симетрія і т. д. Кількість митців, які стоять у витоків створення кінофільму, значно більша, аніж в інших видах мистецтва: сценарист, режисер, актор, оператор, композитор, художник, монтажер тощо. У кіно існує свій родо-видовий розподіл. Зазвичай розрізнюють художнє, документальне, науково-популярне, анімаційне кіно. Кожен із них має власне жанрове наповнення. У ху­дожньому кіно це драма, мелодрама, комедія, пригодницький фільм або вестерн і т. ін; у документальному — нарис, репортаж, оповідання тощо; у науково-популярному — історико-біографічний, навчальний фільм, історична оповідь про розробки і напрями наукових досліджень та ін. Анімаційне кіно може бути розподілено на мальоване, лялькове, комп’ютерне, графічне або об’ємне і т. д. У жанровому відношенні в мультиплікації виокремлюють жанри, що близькі до жанрів і родів художнього кіно.

Кіно пройшло шлях від німого до звукового, від чорно-білого до кольорового, від стереоскопічного до стереофонічного, сінерамного, голографічного. Будь-який кінофільм орієнтований на розкриття внут­рішнього світу людини, проникнення в душу людини і людства.

Відносно молодим видом мистецтва вважається телебачення, яке водночас є й одним із засобів масової комунікації. Як вид мистецтва телебачення має всі ознаки видовищного, синтетичного його виду. У ньому використані такі виражальні засоби, як світло, ракурс, монтаж, рух камери, ритм, темп тощо. Одна з головних особливостей телебачен­ня — інтимність сприйняття його творів. При цьому даний вид мистецтва об’єднує в собі можливість одночасно використовувати документальні й ігрові начала. Він є мобільним, здатним до використання фактографіч­ного матеріалу, наближеним до подій дійсності і до конкретної людини. Телебачення має унікальну можливість включення глядача в реальну подію, яка відбувається сьогодні і зараз. Цей вид мистецтва відрізняєть­ся тим, що використовує всі надбання художніх пошуків у тих видах мистецтва, які органічно поєднує. Специфіка телебачення полягає й у тому, що споживачі його творінь можуть звертатися до здобутків в усіх галузях духовного життя, що існують і виникають в усіх куточках земної кулі. При цьому телевізійні передачі мають не тільки художнє, а й наукове, політичне, релігійне, правове, моральне, філософське зна­чення. Телебачення має великі перспективи подальшого розвитку, ха­рактеризується високою соціальною значущістю.

§ 4. Синтез як особливість сучасного мистецтва

Історія розвитку мистецтва свідчить про те, що воно проходить складний шлях, у якому закарбовано не тільки процес його диференці­ації, а й прагнення взаємодії видів мистецтва, їхнього об’єднання та злиття. Синкретизм, що вирізняв первісне суспільство, проявився в неподільності, єдності мистецтва. Нові умови суспільного життя, нові культурні парадигми сприяли виокремленню видів мистецтва, перетворенню їх у вузькоспеціалізовані різновиди художньої діяльнос­ті. Цей процес йшов стрімко і надав можливості всім видам мистецтва досягти успіхів, збагатитися жанровим розмаїттям. Водночас руйну­вання синкретизму мало й негативні наслідки. Досягнення виокрем­лених, самостійних видів мистецтва супроводжувалися втратою тієї різнобічності і повноти художнього відображення життя, які були при­таманні творчості в її синкретичному вигляді. Це обумовило народжен­ня потреби в поверненні до прадавньої єдності мистецтва, спробу відродити взаємозв’язок між його видами. Пошук можливостей об’єднання видів мистецтва спричинив виникнення нових, невідомих до того, синтетичних художніх утворень.

Синтез мистецтва — категорія естетики, якою визначають цілеспрямоване сполучення видів мистецтва, яке забезпечує єдність художнього явища і його багатосторонній естетичний вплив на людину. Форми синтезу різноманітні. Серед них виокремлюються такі, як супідрядність (поєднання видів мистецтва, при якому домінує один із них); симбіоз (рівноправне сполучення видів мистецтва, у ре­зультаті чого створюється його новий вид); зняття (взаємодія видів мистецтва, при якій один вид виступає основою іншого, хоча прямо не бере участі у створенні художнього твору); концентрація (процес син­тезу, при якому один вид мистецтва вбирає в себе інший); трансляцій­не сполучення (у даному випадку один вид мистецтва виступає засобом передачі художнього творення іншого виду). Прикладом супідряднос­ті є утвердження провідної ролі архітектури при створенні архітектур­них ансамблів, у яких разом з архітектурою присутні й такі види мис­тецтва, як скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, живопис. Синтез у формі симбіозу — естрадне мистецтво, естрадні шоу, в яких невід’ємні один від одного література, музика, хореографія тощо. Зняття найбільш наочно виявляється в літературному лібретто балету або в літературному компоненті програмної музики. Про синтез мис­тецтва у формі концентрації свідчить поява мистецтва кіно. Трансля­ційне сполучення обумовило створення телебачення.

Просторові та часові види мистецтва зазвичай можуть органічно поєднуватися за умови повного підпорядкування перших другим. Од­нак у ХХ ст. з’явилися їхні об’єднання на рівних основах, наприклад кінетичне мистецтво, кольоромузика і т. д. Можливість поєднання мусичних і технічних видів мистецтва сприяла виникненню бінарних синтетичних видів — словесно-музичних, музично-хореографічних, словесно-акторських тощо, а також народженню складних видів, що втілені в усіх родах сценічного мистецтва — драматичний театр, опер­ний театр, театр балету та ін. Разом з тим синтез мусичних і пластич­них видів мистецтва, завдяки якому сукупно створюється художній образ, як це, наприклад, було в античному театрі, проявився в серед­ньовічних містеріях, у культових обрядах, у видовищних церемоніях. У ХХ ст. подібний синтез присутній у таких видах мистецтва, як кіно, радіомистецтво, телебачення і т. п.

Звернення до історії мистецтва дозволяє констатувати й той факт, що воно скероване на розширення власних початкових меж і входжен­ня до царини техніки. Мистецтво цілеспрямовано оволодівало різними технічними відкриттями і досягненнями, використовувало їх у своїх цілях для поширення можливостей художнього освоєння світу. Яскра­во це виявилося в архітектурі, прикладному мистецтві. На технічному фундаменті склалася можливість розвитку таких видів мистецтва, як фотографія, кіно, телебачення та ін. У ХХ ст. виникають нові прояви художньої діяльності, які значно поширили традиційне уявлення про межі мистецтва (дизайн, мистецтво реклами, мистецтво оформлення тощо). Прикладом розширення меж мистецтва і його сполучення з ін­шими видами людської діяльності може бути поєднання мистецтва і спорту, мистецтва і політики, мистецтва і релігії і т. д. Синтез мисте­цтва, його зв’язки з багатьма сферами людського життя надають йому нового, потужного імпульсу розвитку.

Питання для самоконтролю

1. Варіанти структуризації мистецтва в історії естетичної дум­ки.
2. Основні критерії класифікації видів мистецтва.
3. Характеристика основних видів мистецтва.
4. Різновиди синтезу видів мистецтва та особливості його про­яву в мистецтві сьогодення.
5. Основи родо-жанрового розподілу видів мистецтва.