Розділ 10 Католицизм
Розділ 10 Католицизм
§ 1. Загальна характеристика католицизму
Різниця в соціально-політичних умовах існування християнства в Західному світі і на Сході передбачала різні акценти в інтерпретації християнського віровчення й обумовлювала церковні конфлікти.
Ще у VII—VIII ст. візантійські імператори проголосили своє право очолювати всесвітнє християнство, намагаючись впливати не лише на східних патріархів, але й на Римського Папу та інших західних церковних ієрархів. Як вже зазначалося, після VII Вселенського Собору відносини між двома центрами християнства ще більш загострилися внаслідок дискусії про схожден- ня Святого Духа тільки від Бога-Отця або ж і від Бога- Сина (точка зору західної християнської церкви). Як результат — у 60-і роки IX ст. східною церквою був підданий анафемі (тобто відлученню від церкви) Папа Микола I, а патріарх Фотій, у свою чергу, — західною церквою. З того часу західна церква стала іменувати себе католицькою, тобто всесвітньою (грецьк. katholikos — всесвітній), а східна стала наполягати на своїй ортодоксальності (тобто правильності, православності). Так доктринальні розбіжності разом з комплексом соціально-політичних причин призвели в 1054 р. до повного розмежування і розколу християнства на дві церкви.
Зараз до Католицької Церкви належить більше 1 млрд віруючих, серед них близько 400 тис. священиків. Католицизм найбільш поширений в Іспанії, Італії, Португалії, Франції, Польщі, Литві, США, у Латинській і Центральній Америці. Католицька і Греко-Католицька церкви діють і в Україні, здебільшого на її заході.
§ 2. Структура Католицької Церкви
Відповідно до рішень Вселенських Соборів, визнаних і католиками, і православними навіть у пізньовізантій- ські часи, передбачалася першість римської кафедри перед іншими (римський примат). У наші часи є п’ять провідних кафедр (Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська).
Після розколу 1054 р. в католицькому християнстві складається вчення про верховенство Папи Римського над усіма християнами. Його повний титул — «Єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний понтифік вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх Держави-Міста Ватикан, раб рабів Божих». Сам титул обумовлює особливий статус Папи Римського як спадкоємця керівництва церковним життям християн із благословення Ісуса Христа. Ватикан займає невелику територію (44 га) і має ще близько двох десятків палаців у Римі з правом екстериторіальності. Земля Ватикану була подарована в 756 р. французьким королем Піпіном I Папі Стефану і стала називатися Папською областю (державою). У 1870 р. після об’єднання Італії Папська область була ліквідована, але в 1929 р. за домовленістю Папи Пія XI з Муссоліні відновлена.
Папа Римський обирається з’їздом (конклавом) кардиналів довічно кваліфікованою більшістю (2/3 + 1 голос). Зараз офіційний список Пап представлений 262 іменами, включаючи нинішнього Іоанна Павла II (до обрання в 1978 р. — польський кардинал Кароль Войтила).
Уряд Ватикану називається Святий Престол. Адміністративний апарат католицької церкви (Римська курія) складається з державного секретаріату, дев’яти кон- грегацій, 12 рад, трьох трибуналів і трьох канцелярій. Крім вирішення кадрових церковних питань, контролю за обрядами, ведення монастирських справ, удосконалювання системи релігійної освіти і т.д., апарат католицької церкви координує діяльність низки політичних і громадських організацій — партій, профспілок, об’єднань молоді, жінок тощо.
За рішенням II Ватиканського собору при Папі створений церковний синод із правом дорадчого голосу, у котрий входять вищі ієрархи католицької церкви, представники національних єпископських конференцій, чернечих орденів тощо. Цей орган розглядає найважливіші питання розвитку католицької церкви.
Організаційна структура Католицької Церкви заснована на чітко ієрархічному принципі. Церковна ієрархія має чотири основні ступеня: дияконат, пресвітеріат (священики), єпископат, примат (сам Папа). Первинною структурною одиницею є прихід, на чолі якого стоїть настоятель, що має одного або двох помічників — вікаріїв. На відміну від мирян, священнослужитель повинен цілком присвятити себе служінню церкві. Тому католицькому духівництву всіх рангів заборонено одружуватися. У проведенні богослужінь, у благодійних і місіонерських справах священикам допомагають д’якони. Співтовариства католиків у межах окремої держави або адміністративної одиниці утворюють діоцези або єпархії на чолі з єпископами. Найбільш значні єпархії мають ранг архідіоцезів, очолюваних архієпископами. Менш значні церковні організації можуть не мати статусу діоце- за і називаються апостольськими адміністратурами.
Кілька єпархій складають митрополію на чолі з єпископом центрального діоцеза — митрополитом. Окремі церкви певної країни разом називаються Помісною Церквою. У більшості держав католицькі єпископи утворюють єпископську конференцію, що має досить широкі повноваження при вирішенні поточних проблем Помісної Церкви.
У цілому національні церкви є складовими єдиної централізованої Всесвітньої Церкви, первосвящеником якої й виступає Папа Римський. Саме він скликає собори і головує на них, призначає вищих церковних ієрархів — кардиналів і єпископів.
§ 3. Догматика католицизму
Джерелом віровчення в католицтві визнаються всі книги Біблії — так зване Святе Письмо, а також постанови 21 собору, праці усіх «отців церкви» (і грецьких, і латинських), судження Пап Римських з церковних і мирських проблем (Священий Переказ). Відповідно до декрету I Ватиканського собору від 18 червня 1870 р. вважається, що Папа є непогрішним у питаннях віри і моральності.
Хоча між католиками і православними існують розбіжності щодо визнання низки християнських Вселенських Соборів та їхніх рішень, але обидві конфесії вважають, що на Вселенських Соборах (повноважних з’їздах представників окремих церков) є незримо присутнім Святий Дух. Тому основні питання християнського віровчення й обряду вирішуються саме на Соборах.
Відповідно до християнського вчення, земна історія завершується Другим пришестям Ісуса Христа, що відбудеться з волі Бога-Отця й у тільки Йому відомий час. Тоді буде воскресіння мертвих (усіх, хто коли-небудь жив), їхні душі отримають тіла, щоб стати на Страшному суді. У середні віки було поширене переконання, що переважна більшість душ за гріхи відразу після смерті потрапляє в пекло, де залишається до Страшного Суду. Наприкінці XII — на початку XIII ст. Католицька Церква коректує вчення про кінець світу (есхатологію), а на Флорентійському соборі (1439 р.) приймає особливий догмат про чистилище, що дав уявлення про долю душі після смерті до Страшного суду. Чистилище — це теж свого роду пекло, але тимчасове, проміжне місце, де після смерті перебуває душа покійного, очищаючись і терплячи муки залежно від тяжкості гріхів. Якщо йдеться не про смертні гріхи, то душі можуть зустріти Судний день з чистою від гріха душею й одержати можливість вічного порятунку. Зі вченням про чистилище пов’язана і практика індульгенцій. Вважається, що католицька церква, яка представляє Град Божий на землі, має завдяки діянням Ісуса Христа, Богоматері, святих «запас» благодаті, котрим може розпоряджатися за своїм розсудом. Маючи заслуги перед церквою, роблячи добрі справи на її благо, вносячи пожертвування, здобуваючи індульгенції (церковні грамоти, що свідчать про відпущення гріхів), католик одержує частку благодаті і прощення певних гріхів. У середні віки існували спеціальні церковні таблиці, за якими визначалася ступінь гріхів і грошова ціна їхньої спокути.
Шанування Богородиці в Католицькій Церкві виражене набагато сильніше, ніж у православній. Католики традиційно найчастіше звертаються в молитвах до Пресвятої Діви Марії. Ще на Вселенському Соборі в Ефесі (431 р.) Пресвята Діва Марія, мати Ісуса Христа, була визнана Богородицею і Царицею Небес. У 1854 р. був проголошений особливий догмат про непорочне зачаття Богородиці, про те, що Діва Марія була породжена як чиста, вільна від первородного гріха істота, а у 1959 р. — про тілесне піднесення Богородиці на небо. У 1964 р. Папою Павлом VI Пресвята Діва Марія проголошена Матір’ю церкви.
Католицька Церква має певні обрядові особливості. Богослужіння (меса) проводиться найчастіше латинською мовою. Парафіяни беруть участь у ньому сидячи, а встають лише під час читання Євангелія і при співі певних молитов. Меса супроводжується органною музикою. Хоча орган — візантійський винахід, він використовується головним чином у католицькому богослужінні.
Характерні риси католицького храму — готичний стиль, скульптури святих, живопис на біблійні теми. Є й ікони, але вони не відіграють такої великої ролі, як у православ’ї. Святе місце — вівтар — у католицькому храмі відкритий поглядам парафіян на відміну від закритого іконостасом вівтаря в храмі православному. Католики хрестяться всією долонею з лівого плеча на праве.
Велике значення надається культовим діям (таїнствам), що вважаються встановленими Ісусом Христом. Вважається, що через них на віруючих сходить невидима благодать Божа, яка морально очищає людину. Рятівна дієвість таїнства залежить від дотримання встановленого порядку ритуальних дій, участі «законно призначеної» духовної особи, точності словесної формули, особливого настрою того, хто приймає таїнство.
§ 4. Курс на оновлення («аджорнаменто») католицизму
У 60-і рр. ХХ ст. II Ватиканський собор (жовтень 1962 р. — липень 1965 р.) проголосив курс на оновлення («аджорнаменто») сучасного католицизму. Відповідно до цього курсу:
— деклароване перетворення статусу католицької церкви з тієї, «що велить і тріумфує», на церкву, що перебуває на службі в людства;
— узятий курс на зближення з іншими християнськими церквами (насамперед із православ’ям і протестантизмом), на встановлення зв’язків з нехристиянськими конфесіями;
— засуджена міжрелігійна і міжконфесійна ворожнеча; зокрема, з іудеїв було зняте обвинувачення в засудженні і розп’ятті Ісуса Христа, що протягом сторіч було приводом для гонінь на них; .
— здійснена демократизація церковного життя: собор висловився за колегіальні методи в керуванні церквою, узаконив національні конференції і синоди; дозволив проводити богослужіння національними мовами, спростити літургії; схвалив функціональний стиль в архітектурі, публічність і відкритість у діяльності церкви;
— визнано принцип свободи совісті і свободи віросповідання («Декларація про релігійну свободу» від 7 грудня 1965 р.), більш конструктивною є позиція в питанні відокремлення церкви від держави і школи від церкви.
Однією з найактуальніших тем для обговорення на II Ватиканському Соборі була соціальна доктрина католицької церкви в сучасному світі. Собором прийнята конституція «Gaudium et spes» (Радість і надія), де заявлено, що церква не пов’язує себе з певною політичною, соціальною, економічною системою. Було виражене занепокоєння численними проявами глибокої духовної кризи сучасної цивілізації (перевага споживчих цінностей над духовними, поширення егоїзму, байдужість до страждань інших). Обговорювалися також екологічні проблеми, тема можливості самознищення сучасного людства. З погляду Католицької Церкви єдиний вихід — повернення до християнських цінностей і побудова «цивілізації любові». Собор закликав усіх католиків активно брати участь у вирішенні нагальних проблем сучасності, підкреслив особливу значущість світської праці на благо людства.
§ 5. Католицьке церковне право
У католицизмі протягом сторіч була детально розроблена система церковного права, за яким здійснюється внутрішнє управління справами церкви і релігійних організацій. У різні історичні періоди в країнах християнської традиції обсяг цього права визначався особливостями відносин між державою й церквою. Ще у Візантії відповідно до Зводу Юстиніана у компетенції церковного суду і веденні єпископів перебував ряд державно-адміністративних і судових питань. У західноєвропейських державах середньовіччя до церковного права належали не лише норми, що регулювали внутрішнє життя церкви, але й норми світського характеру: багато справ про злочини проти особи і соціального порядку, шлюбні відносини, суперечки родичів про спадщину тощо. Але протягом XVIII—XIX ст. обсяг церковного права поступово звівся до регулювання винятково внутрішнього життя церкви.
У християнському церковному праві використовувався особливий стародавній спосіб судового доказування, в основі якого лежить уявлення про можливості призвати божественні сили для вирішення спорів — «суд Божий» (indicium Dei). Звернення до нього було й у світському праві, найчастіше в германському, де цей метод доказування одержав назву ордалії. Ордалії застосовувалися як цілком законний спосіб судового доказу і згідно з ордонансами англійського короля Генріха II. Серед форм «суду Божого», що визначав винуватість або невинуватість, найбільш поширеними були:
— випробування вогнем (наприклад, обвинувачений повинен був якийсь час тримати руку у вогні, зробити дев’ять кроків з розпеченим залізом у руках, пройти босими ногами через багаття тощо);
— випробування водою (наприклад, було потрібно дістати із судини з киплячою водою залізний предмет або каблучку);
— двобій конфліктуючих сторін, що припускає рівні умови боротьби (дана форма випробування застосовувалась тільки серед вільних людей).
У 1215 році ордалії були заборонені законом, але ще тривалий час на рівні традиції були засобом вирішення спорів. Даний спосіб використовувався також (переважно як випробування водою) у процесах, проведених інквізицією за обвинуваченням у чаклунстві і сатанинській магії.
§ 6. Інквізиція
Особливу роль в історії католицизму відіграла інквізиція (лат. mquisitio — розшук, дослідження) — установа Римсько-Католицької Церкви, що мала на меті розшук, засудження і покарання єретиків (представників релігійних течій, що відходили від католицької догматики і культу). Перша згадка про інквізицію належить до 1215 р. Спочатку суддями в питаннях єресі були тільки єпископи, але в 1232 р. Папа Григорій IX, незадоволений м’якістю вироків, позбавляє їх даних повноважень. Оскільки єретиків ставало все більше, Папа організував спеціальний апарат їхнього переслідування.
Перші інквізитори були мандрівними слідчими-суд- дями, але згодом стали розміщатися у певних місцях. Прибулий на місце служби інквізитор звертався до населення з закликом каятися і називати імена єретиків. Ті з єретиків, хто робив це протягом 30 «пільгових днів», підлягали церковному покаранню, інші ж — тяжким карам. Судочинство було таємне, без участі сторін і подоби суду (sine figura judicii); обвинувачений не знав імен свідків. У 1252 р. Папа Інокентій IV дозволив при допитах для одержання повного визнання застосовувати катування. Виправдувальний вирок був надзвичайно рідким явищем. Заперечення вини майже завжди визнавалося упертістю в єресі і вело до страти. Найбільш поширеним і «легким» покаранням було «примирення» з церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням прав і тюремним ув’язненням. Застосовувалися й інші покарання: носіння хреста з жовтої тканини, бичування, прочанство тощо. Рецидив єресі карався вже довічним тюремним ув’язненням або ж стратою — спаленням на вогнищі. Тих, кому вдавалося втекти, судили заочно і засуджували до спалення «у зображенні» (in effigie); трупи померлих єретиків викопували і спалювали. Вироки інквізиції фактично не підлягали оскарженню. Інквізитор, особа якого була недоторканною, міг притягнути до суду старших за церковним рангом, накладати покарання (інтердикти) на міста й округи, вдаватися до інших суворих заходів. За усі свої дії він відповідав тільки особисто перед Папою.
Вирок інквізиції звичайно спочатку зачитувався перед зборами єпископів, а потім привселюдно оголошувався в урочистій обстановці, на головній міській площі. Такий осуд називався автодафе («акт віри»). Роль інквізиції закінчувалася проголошенням відмовлення церкви від заступництва щодо злочинця перед Богом і людьми і видачею його світській владі, що означало страту, здійснити яку, через «відразу церкви до крові», повинна була світська влада. Усі єретики без винятку позбавлялися майнових прав; конфісковане майно вважалося власністю держави та церкви.
Поступово сфера діяльності інквізиції розширювалася: вона переслідувала франкмасонів, вільнодумців, магів, астрологів, відьом, чаклунів, займалася цензурою вистав, книг і картин, стежила за університетським викладанням, контролювала шкільну справу, охороняла кордони країни від увезення товарів з «єретичних» країн, впливала на зовнішню політику.
Остаточно інквізиція припинила свою діяльність лише в 1859 р.
Інквізиція вплинула на церковний суд — особливі судові органи, які були підлеглі церкві і діяли відповідно до її розпоряджень, у встановленому порядку судочинства. У період пізнього середньовіччя на території Європи у винятковій юрисдикції церковного суду перебували цілі верстви населення (духівництво, церковні селяни), а також сфера шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд був пов’язаний з розвитком феодального кримінального процесу. Його характерними рисами були повна зневага до особи обвинуваченого, катування і жорстокі покарання. Ця практика існувала аж до кінця XVIII ст. Сама система покарань церковного суду включала такі елементи: тривале ув’язнення, перебування у тяжких умовах, фізичні покарання, а також численні жорстокі види страти.
§ 7. Католицькі чернечі ордени
Протягом майже всієї історії католицтва зміцненню його позицій і авторитету сприяли численні чернечі ордени і братства. Чернечий рух на Заході почав формуватися на рубежі V—VI ст. Його засновником вважається Бенедикт Нурсійський (480—512), який вперше склав статут чернечої громади. Статут приписував безустанну роботу ченців над собою, слухняність, особисту бідність, працю на благо громади.
Перші ордени як чернечі об’єднання виникли в V ст. в Італії і до ХІ ст. існували незалежно від католицької ієрархії. Внутрішнє життя кожного ордена й зараз визначається його власними правилами, дисциплінарним статутом, характеризується централізацією влади і безумовним підкоренням старшим. Серед орденів розрізняють жебракуючі ордени (францисканці, бернардинці, капуцини, домініканці та деякі інші), статути яких забороняють своїм членам мати будь-яке майно, а також ордени, що мають право заробляти гроші, які йдуть до церковної скарбниці або на благодійні цілі. Ордени поділяють на споглядальні (їхні члени присвячують основний час молитві і богослужінням) і активні, що безпосередньо беруть участь у суспільно корисній праці, акціях милосердя.
Найвідоміший з католицьких орденів — орден єзуїтів. Створений у 1534 р. іспанським ченцем Ігнатієм Лойо- лою (1491—1556), він і зараз відіграє активну роль у житті церкви. Орден керує 177 католицькими університетами і культурними центрами в усьому світі, а також 500 школами, що відвідують близько 1,5 млн. чоловік. Цей орден, так само як і інші ордени (усього їх нараховується близько 140), займається релігійно-виховною і релігійно-просвітницькою діяльністю, в тому числі й в Україні.
§ 8. Католицизм в Україні
В Україні католицизм почав поширюватися з XIV ст. разом із поширенням влади Польщі на українських землях (зокрема, після завоювання земель Галицько-Волинської Русі королем Казимиром III). Вже в 1375 р. була створена Галицька католицька митрополія, і надалі католицтво поступово збільшувало свій вплив, особливо у Західній Україні. Діяльність сучасної Римо-Католицької Церкви в Україні (РКЦ) організується насамперед навколо Львівського архідіоцеза У Києві відкриті навчальні заклади РКЦ: Київський духовний коледж і київський Український греко-католицький університет. Зараз в усіх областях України нараховується понад 700 католицьких громад. Вищі ієрархи РКЦ беруть активну участь у роботі всеукраїнської Ради Церков. Католицька церква діє відповідно до рішень II Ватиканського собору, розвинутими Папою Іоанном Павлом II з урахуванням української специфіки.
§ 9. Уніатство. Українська Греко-Католицька Церква
Після розколу християнства, поділу його на православ’я і католицизм неодноразово робилися спроби об’єднати християн під егідою Римського Папи. У 1274 р. візантійський уряд у дипломатичних цілях домагався від східних церковних ієрархів підпорядкування Риму. Але возз’єднання церков виявилося суто формальним і недовговічним (до 1282 р.). Ще одна спроба датована 1439— 1443 рр. (Флорентійська унія). Об’єднання церков мало здійснюватися на основі унії (союзу), яка передбачала компромісне вирішення догматичних, обрядових, організаційних протиріч між католиками і православними. Визнавалося верховенство Папи Римського і латинської догматики, але зберігалися православна обрядність та богослужіння рідною мовою, припускався шлюб для священнослужителів.
Саме на цих підставах у 1596 р. виникла Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Рішення про її створення було прийняте на Брестському соборі, в якому взяли участь повноважні представники Папи Римського, а також зацікавлені в унії представники православної церкви на території України.
Відповідно до Статуту УГКЦ її священики і громади перебувають під юрисдикцією Папи. Віровчення базується на католицькому варіанті «Символу віри», християнські догмати представлені в римському варіанті. У той же час таїнства здійснюються за православно-християнським обрядом, богослужіння ведеться українською або церковно-слов’янською мовою. Для встановлення християнських свят використовується православний календар. Зовнішній вигляд храмової споруди, внутрішній інтер’єр поєднують риси католицької і православної церков.
Греко-католицька церква протягом сторіч допомагала зберегти національну самобутність українців. На територіях, що входили в XVI—XVII ст. до складу Польсько-Литовської держави, українська мова і приналежність до УГКЦ залишали людям можливість виживання, ідентифікації себе як частини українського етносу, що сприяло збереженню національної культури в цілому. Адже польський уряд офіційно визнавав тільки уніатську церву, а православну оголосив фактично поза законом, переслідуючи її парафіян.
На Львівському соборі 1946 р., який УГКЦ не вважає законним і представницьким, було прийнято рішення про скасування Брестської унії і ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви. Її храми і майно були передані в користування Руській Православній Церкві. У 1989 р. УГКЦ відновила свою діяльність в Україні, а в 1991 р. пройшла процедури офіційної реєстрації. Зараз вона існує на правах митрополії, яку очолює кардинал. Нараховується більше 3000 релігійних громад, до яких належить близько 5 млн. чоловік. Найбільша кількість парафіян УГКЦ у Західній Україні (Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська єпархії). Її приходи представлені в Канаді, США, Австралії, Аргентині, інших країнах, де загалом діють 19 греко-католицьких єпархій.
Керівництво сучасної УГКЦ займає активну позицію у вирішенні актуальних (культурних, економічних, екологічних) проблем сучасної України. Силами чернечих орденів УГКЦ — василіян, студитів, сестер-служниць ведеться активна просвітницька робота, місіонерство, надається гуманітарна допомога населенню. У цілому греко-католицька церква, як інші християнські церкви в Україні, в рамках чинного законодавства сприяє духовному відродженню нашої країни.
Питання до самопідготовки
1. Коли і в результаті яких подій відбувалося оформлення католицизму?
2. Хто очолює Католицьку Церкву і які повноваження має її керівник?
3. Організаційна структура Католицької Церкви.
5. Особливості догматики католицизму.
6. Особливості католицького культу.
7. Головні етапи у розвитку Католицької Церкви.
8. Чим відрізняється католицька меса від православної літургії?
9. Що таке інквізиція?
10. Місце і роль католицького християнства в історії людства.