Розділ 6 Пізні и сучасні національні релігії Південної та Південно-Східної Азії

Розділ 6 Пізні і сучасні національні релігії Південної та Південно-Східної Азії

§ 1. Індуїзм

На межі 2—3 тис. до н. е. на територію сучасної Індії з Ірану прийшли індоєвропейські племена, що підкорили місцевих жителів. Вони ж принесли нову релігію. Перші релігійні уявлення було сформульовано у чотирьох книгах так званих вед: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарваве- да. В них описується походження світу, родоводи великої кількості богів, наводяться ритуальні пісні і правила жер­твопринесення. Згідно з Рігведою, найбільш поважні боги

—  Варуна (бог нічного неба); Агні (бог вогню), Сома (бог священного, можливо, навіть наркотичного напою, що вводив людину у транс, який створював ілюзію безпосе­реднього спілкування з богами), Сурья (бог мудрості).

Система ведійського політеїзму заснована на тому, що головного бога немає, а головним є той бог, до якого звертається людина у конкретній ситуації. Стосунки між богами та людиною визначалися принципом «я — тобі, ти — мені». Головним був той бог, до якого саме в цьому випадку зверталася людина. Якщо людина правильно виконувала жертвопринесення, правильно зверталася до богів, вважалося, що бог обов’язково повинен здійсни­ти бажання людини.

Згодом з’являються брахмани — коментарі до вед. Доповнюють релігійні уявлення, що містяться у ведах і брахманах, так звані араньяки («Лісові книги»). Підсумо­вують увесь комплекс ведійської літератури вже скоріше філософські, ніж релігійні тексти, — упанішади (від сан­скритського «сидіти біля ніг», тобто сидіти біля вчителя).

Остання з вед, Атхарваведа — це збірка перш за все магічних правил та формул спілкування з богами. В Ат- харваведі велику увагу приділяють техніці так званого та- пасу (традиція аскези). Вважають, що коли людина веде аскетичний спосіб життя, то вона має магічну силу, може керувати світом, а не лише людьми. Потрібно відмовити­ся від соціально-політичного життя і займатися само­вдосконаленням. Вже в Атхарваведі з’являються боги, які ототожнюються з субстанціально самостійним жіночим образом. Дуже доброзичлива богиня Мадхукаша, вона є близькою до небесної корови, яка дає життя. Богиня Араті — це жінка, яка пристає до сплячих чоловіків та за­бирає в них їх силу. Апва — богиня хвороб.

З’являються й досить абстрактні божества — Вена (з Вени все виходить і туди все повертається), Кала (боже­ство часу), Кама (божество кохання ). В коментарях до вед з’являється уявлення про те, що світом керує брахман (аб­солют, джерело життя, з якого все розпочинається). Згід­но з упанішадами, кожна людина має в собі частинку брахмана, так званий атман. Завдяки йому можна досяг­ти зв’язку між духовним світом людини та абсолютом.

В упанішадах з’являються також специфічно індій­ське і багатозначне поняття — ом (аум). Ом на філо­софському рівні може розумітися як вічність, що охоп­лює минуле, сучасне і майбутнє; на психологічному — як стан глибокого спокою, подібного до сну; на ритуаль­но-практичному — як вихідна формула індійських моли­тов (мантр).

Ведійські релігійні уявлення освячують соціальне розшарування суспільства на варни (касти). Найвищою вважалися брахмани — знавці ведійної літератури, спе­ціалісти з проведення жертвопринесень. В Атхарваведі сказано, що брахмани — ті, хто співає богам гімни, слово брахмана — це слово бога. Друга привілейована варна — кшатрії, воїни і правителі. До третьої, вже непривілейо- ваної, належали вайшьї — люди, що займаються сіль­ським господарством, ремісництвом, торгівлею тощо. Нарешті, четверта варна — це шудри, які мусили бути при­служниками на найбільш брудних і неприємних роботах на зразок асенізації. Щоб не було плутанини, кожна лю­дина мала носити одяг кольору своєї варни.

В упанішадах завершується теоретичне оформлення положень індуїзму. Одним з його вихідних положень є уявлення про те, що смерть — це не припинення існу­вання, а лише крок до наступного народження в іншому тілі, причому не обов’язково людському. Існує навіть за­кон перевтілення — сансара, колесо буття, що визначає подальше перевтілення (реінкарнацію)

 

Тримає це колесо буття в своїх руках чудовисько, що символізує невідступність та обов’язковість розплати за скоєне за життя.

Найменше коло — це зображення півня, змії та свині. Півень символізує пристрасті та спокуси, змія — гнів та злість, свиня — неосвіченість. В наступному колі зобра­жується одна частина чорного кольору (вона символізує сходження життя), інша — білого (білий колір символізує більш високу реінкарнацію). Наступне коло поділяється на світ людей (який зберігає поділ на касти), асурів та претів. Асури — це напівбоги-напівлюди, які зазвичай воюють один з одним та з богами. Прети — це створіння, які завж­ди відчувають спрагу, проходять скрізь різні страждання та готуються до очищення. Знизу розташовані злі духи.

Кількість можливих перевтілень необмежена. Якість подальшого життя та форма тіла залежать від самої люди­ни, від її думок, слів та справ. Потрібно змінювати не світ в цілому, а свій особистий, духовний світ. Карма (закон причинності і розплати) завжди діє невблаганно. Вва­жається, що людина сама утворює особливий тонкий світ, який називається лінгошарір. На цьому тонкому рівні і підсу­мовуються людські думки та вчинки. Вчення про карму доповнюється поняттям дхарми — це універсальний закон, носій певної якості. Коли ми щось робимо, відбувається якісна зміна дхарми. Якість дхарми і визначить місце лю­дини в колесі буття. Наприклад, якщо людина була вбив­цею, вона загине в наступному житті від руки вбивці.

Подальший розвиток індуїзму привів до вчення про божествену Трійцю (тримурті): Брахман став Брахмою, богом, з яким пов’язується створення порядку речей і людини. Але цього бога у сучасному індуїзмі вшановують найменш з усіх інших богів — його конкретних іпостасей. Серед них визначне місце посідає бог Вішну, що виконує охоронну функцію щодо всесвіту. Його зображують як величезну змію. У Вішну є дружина Лакшмі — богиня кохання. Інша іпостась — бог Шива, який визначає хво­роби, смерть, руйнацію тощо. Однак Шива відповідає й за життєву силу та енергію. Ця сила Шиви називається шакті. Шанування бога Шиви є поклоніння лінгамові (чоловічий статевий орган). Ввважається, що сила стає більшою після того, як відбувається взаємодія бога Шиви як чоловіка з його дружиною Калі (або Дургою). Богиня Калі вважається покровителькою усіх злочинців та тих, хто займається нечистими справами.

§ 2. Джайнізм

Ще однією поширеною національною релігією Індії є джайнізм. Джайнізм заперечує авторитет вед, існуван­ня бога-творця і значущість жертвопринесення як шля­ху для досягнення остаточного звільнення. Відкидає він і претензії брахманів на панівний статус у суспільстві і взагалі станово-кастовий поділ суспільства, надаючи першорядного значення ненасильству — ахімсі, пустель­ництву і чернечому життю як умовам вищої праведності. Ці риси споріднюють його з буддизмом. Є й інші, більш дрібні деталі, що давало підстави деяким дослідникам розглядати джайнізм як відгалуження буддизму.

На відміну від інших індійських релігій, джайнізм дуже мало відомий на Заході. Тим часом у самій Індії він має значення більше, ніж буддизм, який з середини І тис. став поширюватися головним чином за її межами. Джай­нізм же кордонів Індії ніколи не переступав. Він най­більш поширений у ряді штатів Південної Індії (Біхар, Гуджарат, Орісса ).

У сучасній Індії джайнів відносно мало — приблизно 0,5% (близько трьох мільйонів) населення, але їхня роль в економічному житті країни досить помітна, бо вони в основному займаються торгівлею та лихварством.

Санскритська назва цієї релігії джайна-дхарма («вчен­ня переможців») походить від терміна «джина»— пере­можець, тобто той, хто переміг свою карму і вийшов із круговороту життів і смертей. Титулом «Джина», а також «Махавіра» (Великий герой) назвали засновника віро­вчення Вардхамана. Вважається, що він був двадцять чет­вертим провісником істинної віри, тиртханкаром («твор­цем броду через океан буття»). Саме ж зародження своєї релігії джайни відносять до незапам’ятних часів і пов’я­зують з першим тиртханкаром Ришабхою.

Легендарна біографія Вардхамани в багатьох рисах нагадує життєписання Будди. Він народився в 540 або в 599 р. до н. е. і був сином вождя. Його юність також про­ходила в царському палаці і не була затьмарена ніякими труднощами. Він одержав гідну церевича освіту, у на­лежному віці оженився, у нього народилася дочка. У 30- літньому віці, після смерті батьків, Вардхамана залишив батьківський дім і став пустельником. 12 років він манд­рував по Індії як аскет, живучи без одягу і майже без їжі. Він піддавав свою плоть самокатуванням, займався ме­дитацією, брав участь у диспутах. Його головним опо­нентом був глава секти адживіків Маккхалі Госала. Після закінчення мандрів Вардхамана отримав вище знання (кеваладжняна) і отримав почесне звання «переможця» — Джини. Він помер на 72-му році життя в містечку Пава.

Ще за життя Махавіра Джина став популярним у ба­гатьох областях Індії і навіть за її межами — в Афгані­стані, мав багато послідовників і учнів.

Перші датовані відомості про джайнів містяться в на- скальних едиктах царя Ашоки (ІІІ ст. до н.е.). Цілком імовірно, що прихильником джайнізму був син цього царя Чандрагупта й онук Сампраті.

У І ст. н. е. велика кількість джайнів переселялися на південь Індії. Переселення стало поштовхом для розко­лу джайнізму на дві течії. Ті, що переселилися на пів­день, дотримувалися обітниці наготи за прикладом Ма- хавіри, тоді як члени північної громади носили білий одяг. Перші стали називатися дагамбарами («одягнені повітрям», тобто голі), а другі — шветамбарами (одяг­нені в біле). Цей розкол зберігся до наших днів, причо­му кожна з двох течій має свої секти. Розбіжності між цими течіями і сектами стосуються лише деталей догма­тики і культу, але не торкаються самих основ віровчення.

На півдні Індії вже в V ст. джайнізм став переважною релігією, а джайнські вчені, філософи і поети вплинули на культуру через так звану «сангха Ваччхирананду», своєрідну акдемію (створена в 470 р. у м. Мадураї). Цей вплив мав місце майже 1000 років, проте з ХІІІ ст. став зменшуватися і водночас до кінця ХУІ ст. помітно по­слабшала і джайнська громада.

За легендою, у Махавіри було 11 учнів-ганадхарів. Вони зберегли його повчання в усній передачі у вигляді 14  оповідань, названих пувва (перші). Згодом кожний з учнів склав по одній книзі повчань, названих анга (час­тина). Саме вони стали ядром джайнського канону, зат­вердженого на з’їзді в Паталіпутрі в ІІІ ст. до н. е. Оста­точне оформлення джайнського канону відбулася лише у У ст. на соборі у місті Валлабха.

Дагамбари не визнають цього канону, вважаючи, що первісний священний варіант загублений, а в збереже­ному немає справжніх текстів, авторство яких вони при­писують Ришабсі. Авторитетні тексти дагамбарів склали більш пізні тексти на пракриті і на санскриті: «Пратхама- нуйога» (історичні перекази), «Каранануйога» (космо­логічні тексти), «Дравйануйога» (релігійно-філософські трактати) і «Чаранануйога» (етичні і ритуальні розпо­рядження).

Канон шветамбарів «Сіддханта» або «Агама» містить у собі 11 анг (розділів), 12 упанг (малих розділів) і кілька дрібних текстів.

Тексти джайнів містять досить важкі для розуміння короткі афористичні висловлення, тому незабаром ви­никла велика коментаторська література до них. Пізніше до цих коментарів додалися теологічні трактати, а також численні наукові і художні тексти.

Догматика джайнізму. Джайнізм виник і сформу­вався в тому ж історично-культурному полі, що й індуїзм, буддизм і сикхізм, і тому має багато загальних з ними рис, характеристик, ідей і понять (карма, санса- ра, дхарма, нірвана або мокша тощо). Водночас до за- гальноіндійського ідейного фонду увійшли джайнські класифікаційні схеми, надбання космології, міфології тощо.

Джайнізм не заперечує існування богів, але в загальній схемі світобудови відводить їм досить незначне місце. Світом рухає деперсоніфікований закон, що періодично створює і руйнує цей світ, а не воля бога-творця. Вічне існування всесвіту поділяється на нескінченну кількість циклів, кожний з яких проходить фази покращення (ут- сарпини) і занепаду (авасардини).

У центрі джайнської релігійно-філософської доктри­ни стоїть проблема буття особистості. У трактатах джай- нів викладається вчення про шляхи до звільнення з кру­говороту нескінченної зміни народжень і смертей. Його можна досягнути завдяки знаходженню «трьох коштов­ностей» (триратна): правильного погляду, бачення істи­ни (самьягдаршана), правильного пізнання (самьягджня- на) і правильної поведінки (самьягчарита).

Правильний погляд є визнанням того, що світ функ­ціонує внаслідок взаємодії нескінченної кількості видів живого (дживи) і неживого, яке має п’ять видів: простір (акаша), умови руху (дхарми), умови спокою (адхарма), матерія або речовина (пудгала) і час (кала). Дживи ма­ють не лише люди, боги, тварини і рослини, але й скелі, води тощо. Дживи взаємодіють з кармічною матерією, знаходять тіла і народжуються в цьому світі у вигляді живих істот, потрапляючи в нескінченний кругообіг сансари.

Відносини живого і неживого проходять різні стадії, починаючи від «притікання» кармічної речовини до дживи і закінчуючи мокшею — повним звільненням джи- ви від пут матеріального світу. Різні фази цих відносин й описані в категоріях «правильного погляду».

Друга «коштовність» — «правильне пізнання» — про­понує засоби (прагмана) і методи (найя) пізнання. Джайн- ська теорія пізння була досить витончено розроблена. Особливу роль у ній відігравала доктрина неодиничності (анеканта-вада), що припускає умовність і неповноту усякого висловлення про об’єкт пізнання. Знищення карми може бути досягнуте через подвижництво, а запо­бігання новому припливу «кармічної речовини» забезпе­чується чіткою дисципліною. Вона полягає у дотри­манні основних обітниць: ненасильства, тобто незавдан- ня шкоди всім живим істотам (ахимса), правдивості (сатья), неприсвоєння чужого (астея), цнотливості (брахмачарья), а також відмови від власності і суєтних прихильностей (апариграха).

Джайни не займалися сільським господарством, тому що воно пов’язане зі знищенням рослин і вбивством ко­мах і дрібних тварин у ґрунті. Їм пропонувалася сувора вегетаріанська дієта. Воду для пиття належало процід­жувати, на роті носити пов’язку, щоб зберегти життя дрібним істотам, які живуть у воді і повітрі. Джайни но­сили із собою спеціальні вінички, щоб змітати з дороги комах, а з настанням темряви і взагалі не виходили з бу­динків. Подібні суворі аскетичні приписи є основою джайнської етики, хоча для мирян, на відміну від ченців, правила були менш суворими.

Основу культової практики джайнів складає шану­вання тиртханкарів. Значне місце в релігійному житті належить паломництву і пов’язаним з ним постам і свя­там. Проте повсякденне життя джайнів-мирян мало чим відрізняється від індуського. Завдяки цьому джайнські громади вписалися в індуїстську соціальну структуру, ут­воривши в ній особливі касти.

§ 3. Сикхізм

Сикхізм — ще одна з національних релігій Індії. Її на­зва походить від санскритського слова «шиття» (учень). За етнічним походженням майже всі сикхи живуть у штатах Пенджаб і Харіана, тому створили досить ком­пактну громаду. У сучасній Індії сикхи складають 2,0% (близько 50 млн.). Їх більше буддистів і джайнів, але менше індусів, мусульман і християн.

Сикхізм склався в Індії в XV ст. як спроба своєрідного синтезу індуїзму та ісламу. Його засновником був гуру (вчитель) Нанак (1464-1539). Відомо, що він народився в родині дрібного торговця з касти кшатріїв і при народженні йому була передвіщена слава великого духовного вождя.

Нанак рано відмовився від торгівлі і, роздавши бід­ним своє майно, пішов з дому. На відміну від індуських аскетів і мусульманських святих, він не шукав тиші і са­мотності. Навпаки, він пішов до людей, у міста і селища, поклавши початок традиції, якої дотримувалися потім усі сикхські гуру. Жоден з них не закликав до аскетизму і відходу від життя, а вважав гідним способом життя пра­цю, активність і взаємодопомогу.

Майже чверть століття гуру Нанак мандрував краї­ною з проповідями і гімнами у славу бога у супроводі му- сульманина-музиканта і індуса, що записував вчителеві гімни. Головною темою його проповідей була рівність людей перед богом.

Кінець життя гуру Нанак провів у Картапурі, де й по­чала складатися сикхська громада. Обов’язковими для її членів були ранкові і вечірні збори (сангаги), на яких ви­мовлялися проповіді, співалися гімни і читалися релігійні вірші. Влаштовувався також «стіл гуру» — загальна трапе­за, на якій збиралися всі бажаючі незалежно від касти, віку, статі і релігійної приналежності. Пізніше цей риту­ал став для сикхів одним з найважливіших. Він і зараз не втратив свого першорядного значення.

Тоді ж були закладені основи релігійно-філософської доктрини сикхів, успадковані від індуїзму та ісламу. На ранніх етапах свого становлення сикхізм був близький до індуїстської традиції бхакті і мусульманського суфізму. З самого початку в ньому утвердилися ідеї монотеїзму і принципи індо-мусульманскої єдності, пов’язані з усвідо­мленням спільної долі індусів і мусульман. Організація сикхської громади мала багато спільного з суфійськими орденами.

Спілкування з богом відбувається через внутрішнє споглядання, це глибоко містичний процес. Він не ви­магає священиків-посередників і не має потреби у свя­щенному каноні. Звідси — різке несприйняття мусуль­манських і індуських священнослужителів, канонічних текстів, у тому числі Корана і вед. Однак ця позиція зго­дом не була послідовно витримана, і деякі сикхські гуру посилалися на авторитет вед.

Шлях порятунку в сикхизмі — нам-марг, або сахадж- йога, передбачає п’ять послідовних стадій духовного са­мовдосконалення. Як обов’язкові настанови слід пос­тійно думати про бога і повторювати його ім’я, а також здійснювати медитацію. Але щире служіння богові — це насамперед служіння людям, і тому головним у житті вважається активне життя і праця на благо людей. На­ставити на цей шлях і повести по ньому може лише гуру, а учень-сикх повинен йому беззаперечно підкорятися. Всі сикхські гуру вели звичайний сімейний спосіб жит­тя і піклувалися про духовний розвиток своїх учнів.

Центром релігійного життя були молитовні будин­ки— гурдвари («Ворота Гуру»). В них знаходилася голо­вна святиня сикхів — священна книга «Аді Грантх». Гурд- вари будувалися, як правило, в місцях, де жили сикхські гуру, і вважаються джерелом сили сикхів.

Під час правління гуру Ангада (1539—1552), стали влаштовуватися безкоштовні ідальні — лангари, де мог­ли безперешкодно одержувати їжу члени різних каст. З того часу лангари є невід’ємною частиною сикхських гурдвар. Вважається, що при Ангаді було розроблене особливе письмо гурмукхи («з вуст гуру»), призначене для запису сикхського священного канона.

У XVH—XVIII ст. Пенджаб входив до складу імперії Великих Моголів, і існування потужної сикхської грома­ди не могло не турбувати монархів. Протистояння було неминучим. Результатом його стали перетворення при гуру Харгобіаді (1606—1645) мирної релігійної громади на могутню військову організацію. Саме з цих часів сик­хи набули відомого у всій Індії войовничого духу.

Гуру Гобінда Сінгх (1689—1733), зробив серйозну ре­організацію: скасував посаду гуру і створив нове співто­вариство сикхів — хальсу, а також його армію. Тоді ж були введені атрибути сикхізму (довге нестрижение волосся, кинджал, гребінь, сталевий браслет, особливий одяг).

Єдиним гуру Гобінд Сінгх проголосив священну кни­гу «Аді Грантх». Того ж, хто претендував на посаду гуру, сикхи стали вважати віровідступником. Це положення стало головною причиною розколу й утворення сект у сикхізмі (удасі, бедіта ін.).

Наприкінці XVIII ст. правитель одного з сикхських князівств Ранджит Сінгх (1780—1839) створив військо­ву державу, яка спромоглася довше за інших чинити опір англійським колонізаторам. У колоніальний період сик­хи вели боротьбу проти махантів — союзників англійців. Результатом боротьби стало створення «Сінгх сабхі» та інших організацій, що відстоювали чистоту сикхської віри. З 1920 р. справами сикхської громади займається Комітет з управління гурдварами.

§ 4. Даосизм

Даосизм виник в Китаї в VI—V ст. до н. е. Його за­сновником вважається легендарний мудрець Лао Цзи, тобто «старий вчитель». Вважається, що він народився у віці 72 років, мав великі вуха (що в Китаї є ознакою вели­кого розуму) і бородавки на обличчі (ознака величної долі). За версією даосів, він прожив більше 200 років, хоча свідків його смерті не було.

Головними категоріями даосизму є поняття дао (шлях), яке має безліч різних значень, і де — особистий обов’я­зок людини. Лао Цзи приписують авторство головного канонічного твору даосів «Дао де-цзин» — книги про дао і де. Категорію дао залежно від контексту слід розуміти або як Велике Дао — універсальний закон всесвіту, або як природу в цілому, яка перебуває в невпинному спон­танному русі, з якої походять всі істоти і речі, але її саму ніхто не створював, або як універсальну необхідність, якій підкоряється воля всесвіту, навіть воля неба, або як джерело енергії та життєвої сили.

Даоси пропонують досить ексцентричну філософію життя, засновану на принципі бездіяльності — у вей. До­сконала людина має бути відстороненим, бездіяльним спостерігачем, що не втручається в активне життя. Вва­жається, що для усвідомлення справжнього порядку все­світу людина не повинна порушувати природний хід подій. Це можливо лише тоді, коли вона веде макси­мально пасивний, споглядальний спосіб життя, намага­ючись вслухатися в дао. Тоді відкривається, що всі речі та явища повертаються до свого початку, що за видими­ми хаотичними змінами існує постійність.

Деякі висловлювання Лао-цзи викликають подив. Вважається, що потяг до практичних знань є навіть шкід­ливим, а «вільний від знань ніколи не буде хворіти». Без­діяльність є вищою фазою розвитку особистості, бо коли людина дійде стану повної бездіяльності, то не буде й того, що не було б зроблено. Згідно з вченням Лао Цзи, взірцем керівника держави або службовця є «той, хто лю­бить свій народ». Але цей керівник або службовець теж має бути бездіяльним: «Коли правитель нічого не робить, народ стає кращим. Коли всі стануть бездіяльними, на землі настане спокій та врівноваженість».

У даосизмі важливу роль відіграють жерці, є специ­фічний культ, пов’язаний з аскетичною практикою. У даосів культові дії спрямовані перш за все на пізнання таємниць майбутнього за допомогою астрології. Вони вважали, що всі хвороби є покаранням людини за її власні гріхи та гріхи своїх пращурів.

Даосизм запропонував незвичайну концепцію досяг­нення безсмертя. Вважалося, що безсмертя можливе за таких умов:

1)  правильного харчування («ці») — відмови від м’я­са та вина, від грубої їжі та прянощів, від овочів та зерна, переходу до вживання отварів та пілюль, які виробля­ються з кори дерев, сухого моху тощо, до харчування слиною, сяйвом сонця, світлом місяця та зірок;

2)   «обмежування серця» — людина повинна вміти контролювати емоції та пристрасті;

3)  особливого комплексу фізичних вправ;

4)   здійснення за життя 1200 (у деяких джерелах 2000) добродійних вчинків.

Внаслідок дотримання цих умов та вимог людина може поступово повернутися до безтурботного стану, в якому вона перебувала у череві своєї матері. Вважається, що аж вісім послідовних даосів таким чином досягли безсмертя і стали басянь — героями.

§ 5. Конфуціанство

Китайська цивілізація розбудовувалася протягом тися­чоліть значною мірою під сильним впливом конфуціанст­ва. Конфуціанство, як і даосизм, виникло в VI -V ст. до н. е. Засновником цієї релігії вважається Кун Фу цзи (вчитель Кун), відомий у Європі як Конфуцій, що жив у 551— 479 рр. до н. е. Батько Конфуція був чиновником у кня­зівстві Лу, який у 70 років одружився з 18-річною дівчи­ною, що й народила Конфуція.

Головна книга Конфуція «Лунь Юй» (книга бесід та суджень) стала основою відповідного канону. Щоправ­да, сам Конфуцій не намагався створити нової релігії, а прагнув сформулювати загальні засади соціального жит­тя Китаю в цілому і особливо морального життя окремої людини. Тому Конфуцій виступає як систематизатор ду­ховного досвіду своїх попередників. Він говорив: «Я не формулюю нового, а звертаюсь до традицій минулого, бо хто не знає минулого, той завжди приречений на не­вдачу». Конфуцій вперше сформулював низку принци­пово нових для свого часу приписів поведінки людини в суспільстві. Головних з них декілька.

1.  Принцип «жень» (гуманності) — людина повинна жити, піклуючись про інших і розрізняючи благородних (великих), маленьких (низьких) людей та людей, що не відрізняють добро від зла.

Благородна людина (цюнь цзи) керується любов’ю до людей. Любов — найкращий спосіб перевірки якостей людини. Любов — це бути уважним вдома, старанним та працьовитим на роботі, щирим до всіх, особливо наголо­шується повага та піклуванні про батьків — як матеріаль­не піклування, так і духовне. Проявами матеріального піклування є здобувати їжу, яку вони полюбляють, дба­ти про їхнє здоров’я, слідкувати за житлом тощо. Про­явами духовного піклування є повне підкорення їхній волі, підтримувати авторитет батьків будь за що, навіть якщо вони помиляються; відмова від свідчення проти своїх батьків тощо. Між сином та батьком існує особли­вий зв’язок. Хлопчик-син має право звертатися до духу померлого батька. Коли помирає батько, син на два роки звільняється від роботи, перебуває у траурі.

Гуманність — це риса, притаманна благородній лю­дині. Цзюнь цзи — це людина щира та привітна, розваж­лива та хоробра, уважна в словах та пильна в своїх спра­вах. Цзюнь цзи спочатку обмірковує свої кроки, а потім діє. Він байдужий до матеріального комфорту та спокус тіла, присвячує життя пошуку істини, служінню людям та ідеалам. Конфуцій вважав, що знання є найбільш сут­тєвою річчю в житті. «Якщо оволодів істиною вранці, то можна спокійно померти ввечері». На думку Конфуція, саме благородні люди — цзюнь цзи повинні керувати суспільством. Взагалі порядна людина — це така, до якої добрі люди будуть ставитися добре, а погані поважати.

Маленькі або низькі люди піклуються лише про ма­теріальний добробут, завжди думають про землю та гроші. Ті ж, що не розрізняють зло та добро, можуть роз­виватися як у бік цзюнь цзи, так і в бік маленьких людей.

Оскільки, за Конфуцієм, жах перед покаранням може стримувати пристрасті та кримінальні нахили тільки низьких людей, загрозу покарання можна застосовувати лише до другої та третьої груп людей.

1. Концепція «хе» — соціальної гармонії. Найваж­ливіша засада соціального порядку — це безперечне підкорення тим, хто вище за соціальним станом та віком. Взагалі Конфуцій вважав, що лад у державі в цілому та соціальний спокій можливі лише при дотриманні прин­ципу: «держава — то велика родина, а родина — це ма­ленька держава». Все в світі повинно бути впорядкова­но, кожен повинен займатися своєю справою і робити її дуже добре.

2. Концепція «лі» — ритуалу. Важливою рисою мен­тальності китайців, яку виховувало саме конфуціанство, було вшанування церемоніалу. Для китайців важлива була процесуальна форма тієї чи іншої події. Китаєць за будь яких умов повинен поводити себе згідно зі своїм соціальним статусом та віком. Конфуцій вважав, що най­важливішим зайняттям в житті людини є підвищення знань.

У конфуціанстві немає професійних жерців культу, тобто всіма релігійними обрядами та церемоніями зай­маються авторитетні знавці конфуціанства. Звертання до духів здійснює найстаріший чоловік у родині.

§ 6. Синтоїзм

Вперше більш-менш систематизовані уявлення син­тоїзму —національної релігії японців — було сформуль­овано в книгах Кодзікі та Ніхонгі (712—720). Тоді і була запропонована схема всесвіту та порядку речей.

Спочатку було велике яйце. Потім частини яйця розійшлися і з’явилася рівнина високого неба та вічно встановлена земля. Першою парою богів були чоловік Ідзанагі та жінка Ідзанамі. За легендою, Ідзанамі опинилася у царстві мертвих. Ідзанагі у відчаї заридав, з його сльози виникла богиня сонця Аматерасу, а від неї вже походить імператор Японії та інші японці.

В 701 р. з’явилася збірка правил та ритуалів «Тайхо- рьо», яка передбачала покарання за злочини проти ре­лігійних уявлень та порушення культових дій. Згідно з уяв­леннями синтоїзму, існує безліч духів. «Камі»— це духи пращурів, природи, зброї, житла тощо. Вони існують перш за все у храмах та житлі. У кожного японця в його домівці є камідана — принаддя для Камі. Звертатися до Камі кожен японець має подумки. Для того, щоб камі могли заходити або виходити з храму, біля нього буду­ються споруди «торії». Біля храму також розташовують рисове колосся — сіменава, яке має для синтоїстів дуже велике символічне значення. Сам храм складається з двох частин: хонден та хайден. Люди можуть спілкувати­ся з Камі в хайден. Хонден є частиною храму, куди мо­жуть заходити тільки священики, там зібрані також речі, які полюбляють Камі, — зброя, дерево, каміння. Про­фесійних жерців культу немає, виконують їх обов’язки поважні та вчені люди. Навчитися спілкуванню з духами можна в університеті, люди, що це зробили, звуться «каннусі».

У синтоїстів світ не поділяється на «добре та зле» (та­ких категорій не існує), але є «чисте і нечисте». Нечисте пов’язане з хворобами, смертю, кров’ю, це також залиш­ки їжі, сміття. Тому велика увага приділяється процедурі очищення, перш за все очищення водою. Ставлення до води (прісної), якої завжди було дуже мало, обережне. Синтоїзм вважає найбільш тяжкими гріхами порушення гідроспоруд, каналів, а також нешанобливе ставлення до імператора та людей старших за віком. Згідно з поло­женням синтоїзму японці вважаються народом, чистим від народження. Як правило, все, що стосується так зва­них «світлих» сторін життя, пов’язане з синтоїзмом: на­родження дитини, шлюб, підвищення по службі. А всі 96 так звані «чорні» події пов’язують з буддизмом, як з «чу­жинською» релігією.

Питання до самопідготовки

1. Специфічні та спільні риси усіх національних релігій.

2. Чому національні релігії зберігаються у сучасному світі?

3. Як національні релігії вплинули на розвиток національно­го характеру народів, що їх сповідують?

4. Якою мірою, як, на вашу думку, національні релігії вплину­ли на національні традиції права?

5. Спільні риси в східних національних релігіях і давньо- слов’янській міфології.

6. Які прояви східних національних релігій вийшли за межі країн, де вони сформувалися, зокрема, стали помітними в Україні?