Розділ 1 Загальна характеристика релігієзнавства Печать
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Розділ 1 Загальна характеристика релігієзнавства

 

§ 1. Предмет, основні розділи та методологія релігієзнавства

Визначення предмета релігієзнавства. Предметом релігієзнавства є закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, її різноманітні соціально-орга­нізаційні форми, їх історична динаміка, взаємозв’язки та взаємні впливи релігії та інших галузей духовної культури.

У подальшому викладі релігія розглядатиметься більш детально, але вже зараз слід подати її визначення.

Релігія є формою суспільної свідомості, орієнтованою на визнання надприродних сил, що створили навколишній світ та людину і можуть впливати на хід подій у навко­лишньому світі та людську долю.

Походження терміна «релігія» (від лат. religio — побож­ність) вказує на світогляд та світосприйняття, які базують­ся на вірі в існування надприродних сил, що забезпечують і підтримують зв’язок між звичайним земним та священ­ним позаземним світом. Ця сфера духовного життя є особ­ливою формою суспільної свідомості і одночасно способом духовно-практичного освоєння світу суспільством.

Головним поняттям будь-якої релігії є віра в надпри­родні сили (єдиний Бог або велика кількість богів і священ­них істот, а також ворожих до божеств і людей істот), що здатні впливати на поцейбічний світ і долю людей.

Основні розділи релігієзнавства. Як окрема наукова дисципліна релігієзнавство почало формуватися лише в XIX ст., хоча відповідні знання накопичувалися ще з давніх часів. Релігієзнавство утворилося на стику філо­софії, історії, правознавства, етики, естетики, соціології, психології, лінгвістики, політології, етнографії, архео­логії та інших наук і постійно користується їхніми дани­ми та відкриттями. Оскільки релігія є одним з най­складніших суспільних явищ, вона може розглядатися у різноманітних аспектах. Тому релігієзнавство як наукова дисципліна включає велику кількість відносно автоном­них розділів. Найважливішими серед них є філософія релігії, історія, соціологія, психологія, дослідження вільнодумства та ін.

Філософія релігії — це система філософських понять, принципів, концепцій, що дають філософське пояснен­ня релігійних явищ. Ці концепції різноманітні, інтерпре­тація релігії в них здійснюється під кутом зору якогось головного принципу — матеріалізму, ідеалізму, екзис­тенціалізму, феноменології, герменевтики, прагматизму, позитивізму, лінгвістичної філософії, психоаналізу тощо.

Соціологія релігії вивчає суспільні основи релігії, су­спільні закономірності її виникнення, розвитку і функ­ціонування, її елементи і структуру, місце, функції і роль релігії в суспільній системі, вплив релігії на інші елемен­ти цієї системи і специфіку зворотного впливу даної сус­пільної системи на релігію на рівнях суспільства, окре­мих соціальних груп і особистостей.

Психологія релігії досліджує психічні і психологічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігійних явищ суспільної, групової й індивідуальної психології (потреб, почуттів, настроїв, традицій і т. ін.), зміст, структуру, спрямованість цих явищ, їхнє місце і роль у релігійному комплексі і вплив на нерелігійні сфе­ри життєдіяльності суспільства, груп, особистостей.

Історія релігії з’ясовує, як розвивається в часі релігія в усьому її різноманітті, відтворює минуле різних релігій у конкретності їхніх форм, накопичує і зберігає інфор­мацію про численні релігії, що колись існували та існу­ють сьогодні.

З наукових та практичних міркувань заслуговують на увагу також культурологія, географія та етнографія релі­гії, порівняльне релігієзнавство, більш спеціалізовані науки, присвячені історико-критичним дослідженням релігійних першоджерел та авторитетних текстів, — біблеїстика, кораністика, ведантистика тощо. Поряд з наведеними виділяють ще й особливу проблемну галузь, дослідження вільнодумства відносно релігії. У цьому розділі релігієзнавства виявляються загальні напрямки і зміст вільнодумства, його функції у суспільстві та у житті осо­бистості, розкриваються його різні прояви, описується його історія, типи й етапи розвитку, його відбиття в різні епохи у народній свідомості та на теоретичному рівні — у науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії і навіть тео­логії у вигляді реформаторських пошуків та єресей.

Світське і богословське релігієзнавство. Слід розрізня­ти світське і богословське релігієзнавство. Богословське, або теологічне, релігієзнавство завжди пов’язане з кон­кретною релігією, представники якої наголошують на пріоритеті власного віровчення та церкви. Тому воно зав­жди є конфесійним (віросповідним) релігієзнавством, упередженим щодо інших конфесійних релігієзнавчих вчень. Світське ж релігієзнавство не віддає переваги жодному віровченню та жодній церкві, чітко дотримую­чись принципу об’єктивності щодо них і намагаючись дати неупереджені пояснення їх історії, сучасного стану та соціально-особистісного значення. В даному курсі пропонується підхід саме світського релігієзнавства.

Методи релігієзнавства. Будучи комплексною дис­ципліною, релігієзнавство широко використовує різно­манітні методи наукового пізнання: каузальний, історичний (з його різновидами — генетичним та порівняльно- історичним методами), типологічний, феноменологіч­ний, герменевтичний, системний та ін. Засновані на них наукові підходи характеризуються певними рисами.

Каузальний аналіз має на увазі вивчення причинно- наслідкових зв’язків та з’ясування причин виникнення та еволюції різних явищ релігії.

Історизм передбачає виведення наступних етапів розвитку із початкової фази. Порівняльно-історичне дослідження співвідносить різні етапи розвитку однієї і тієї ж релігії в різні моменти часу, різні релігії, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку.

Типологічний підхід являє собою застосування процедур розчленування та групування об’єктів, що вивчаються, за особливими ознаками. В результаті типологізації утворю­ються стійкі комплекси ознак — типи, що формують мо­дель типологічної спільності певних об’єктів або явищ.

Феноменологічний підхід пропонує сукупність засобів з’ясування сенсу і значень у духовній взаємодії людей. Співвідносяться мотиви, ідеї, уявлення практично дію­чих індивідів і таким чином досягається розуміння сен- сового зв’язку в їх поведінці, що допомагає з’ясувати формальні структури спілкування.

Герменевтичний підхід пов’язаний з тлумаченням свя­щенних текстів, творів релігійних діячів і взагалі об’єк­тивних феноменів релігійної культури, з’ясуванням зв’яз­ку релігійного тексту з соціально-культурним контекстом.

Системний підхід засновується на розгляді об’єктів дослідження як систем, тобто упорядкованих множин елементів, поєднаних між собою відносинами суборди­нації та координації. Цей метод спрямований на роз­криття їх сутності та визначення особливостей функ­ціонування.

Основні категорії і поняття релігієзнавства. У релі- гієзнавчій науці розробляється понятійний апарат, що дозволяє розкрити загальні й особливі ознаки і зв’язки будь-яких релігій. Для цього застосовуються терміни різних типів та походження.

1. Категорії і терміни, які пропонує філософія, ло­гіка, етика, естетика:

буття, свідомість, знак, символ, милосердя, співчут­тя, культура, істина тощо. Ці категорії дозволяють ви­користовувати філософську теоретичну базу для аналізу релігійних явищ.

2. Загальнонаукові терміни: система, структура, функція, закон. Ці терміни надають вивченню релігіє­знавства науково-системного характеру.

3.  Спеціальні релігієзнавчі поняття, запозичені з бо­гослов’я: релігія, віра, конфесія (віросповідання), теологія, культ, ритуал, церква, янгол, пекло тощо.

4. Суто релігієзнавчі поняття та терміни, що дозволя­ють об’єктивно простежити розвиток релігії, відтінки став­лення суспільства до неї та процеси змін релігійного жит­тя: секуляризація, деміфологізація, сектоутворення тощо.

 


 

§ 2. Релігія і вільнодумство в історії суспільства

Історична еволюція релігії. Релігія виникає ще на пер­вісних етапах розвитку людства і спочатку становить су­цільний комплекс суспільного знання. Зустрічаючись з грізними силами природи, з труднощами життя, хворо­бами, втратами, нарешті зі смертю, первісні люди сти­хійно намагалися створити закінчену картину світу, яка могла б пояснити будь-який успіх чи невдачу. Ця карти­на світу поряд з елементами достовірного знання місти­ла багато фантастичних елементів — там, де практично­го досвіду та об’єктивного спостереження бракувало, на допомогу приходила уява. На її підставі релігія пропону­вала чітко регламентовані дії, які слід виконувати у будь- яких життєво значущих ситуаціях, — на полюванні, ри­бальстві, збиранні диких плодів, на війні, у побуті тощо.

З розвитком самого суспільства, його матеріально- технологічного рівня, з накопиченням певного мінімуму матеріальних благ на етапі рабовласництва створюються умови для виокремлення соціальної групи священиків, що професійно розробляли та кодифікували релігійний досвід спочатку у міфах, а згодом у більш-менш заверше­них священних книгах. Частина з цих книг (Біблія, Ко­ран, Веди та ін.) залишається священною і зараз.

В історії релігії можна виділити такі етапи:

—  формування примітивних, канонічно не фіксова­них локальних релігій у первісних громадах;

—  багатобожних (політеїстичних) національних ре­лігій з фіксованими канонами;

—  однобожних (монотеїстичних) національних ре­лігій (іудаїзм);

—  однобожних (монотеїстичних) світових, інтерна- цональних релігій (християнство, іслам).

Принаймні з періоду появи філософського знання (приблизно VI ст. до н. е.) форми релігії стають об’єктом більш-менш послідовної критики. Оскільки ця критика спрямовувалася проти створеної релігією універсальної картини світу, вона дуже часто ототожнювалася зі спро­бою зруйнувати духовні засади суспільства і тим самим із замахом на суспільний лад. Критику релігії традиційно пов’язують з вільнодумством, яке у своїй радикальній формі доходить до повного заперечення релігії і прогно­зування її близького занепаду і повного зникнення з сус­пільної свідомості.

Всупереч наївним прогнозам, які робили багато ві­домих мислителів різних часів, релігія залишається важ­ливим чинником суспільного життя і в сучасну епоху і за­лишиться ним принаймні у найближчому майбутньому.

Основні форми, напрями та етапи розвитку вільно­думства. Хоча прояви вільнодумства відомі з антич­ності, сам термін «вільнодумство» ввійшов у науковий обіг завдяки трактату англійського філософа А.Коллінза (1676—1729) «Міркування про вільнодумство» (1713 р.). Різні течії вільнодумства проявилися у появі історично нових форм релігій, в єресях та атеїстичних вченнях.

Вільнодумство являє собою особливу світоглядну по­зицію, вихідним принципом якої є визнання права люди­ни на критичний розгляд релігії, її елементів, окремих компонентів віровчення, різноманітних аспектів релі­гійного культу та церковної організації, на позарелігійне дослідження природи, суспільства і людини. Вільнодумні орієнтації бували більш-менш обґрунтованими і необґрун- тованими, послідовними і непослідовними, вони могли базуватися на результатах наукових досліджень або на да­них повсякденного життя, бути такими, що тяжіли до раціональності або ірраціональності, орієнтованими на теорію або на досвід, більшою або меншою мірою ради­кальними чи поміркованими, ціннісно-конструктивни­ми чи нігілістично-руйнівними тощо. У різні історичні періоди, у різних країнах і регіонах виразно виявлялися різні види вільнодумства, до того ж не в однакових фор­мах і не з однаковим змістом.

Вільнодумство розвивалося в різних галузях духовної культури — у науці, мистецтві, моралі, політиці, праві, теології, філософії. Наука здобуває об’єктивні знання про різні явища і процеси, у тому числі про релігію і про вільнодумство. Твори мистецтва звертаються до екзис- тенційних (буттєвих) ситуацій людини, утверджують і підтримують свободу і права особистості, гуманізм між- людського спілкування тощо. У царині моралі вільно­думство знаходило вираз у неприйнятті принципів і норм релігійної моралі, у формуванні нерелігійних моральних ідеалів і авторитетів, автономній мотивації вчинків, у відхиленні від авторитарного церковного регулювання поведінки тощо. У сфері політико-правовій сформували­ся та розвинулися поняття «свобода совісті», «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода переко­нань», розроблялися юридичні акти, що забезпечували рівноправність представників різних релігій, віруючих та невіруючих, що захищали людей від дискримінації за­лежно від їхніх релігійних переконань, і т. ін. У середині релігійної системи виникали єретичні, дисидентські рухи, у самій теології з’являлися вчення, що давали іншу, ніж у церковному каноні, інтерпретацію певного догма­ту чи навіть заперечували істину якихось догматів, вису­валося відмінне від офіційного обґрунтування віровчен­ня або окремих його елементів, пропонувалося імпро­візоване осмислення священних текстів тощо.

За змістом і формами розрізняють такі види вільно­думства: єресь, дисидентство, скептицизм, деїзм, пан­теїзм (натуралізм), агностицизм, індиферентизм, нігі­лізм, антиклерикалізм, атеїзм.

Єресь — це заявлене радикальне відхилення від ста­лого релігійного канону у межах даної релігії з метою її оновлення та вдосконалення (аріанство, монофізитст- во, іконоборство тощо).

Дисидентство (розкол)— організаційно оформлене відхилення від існуючої церкви шляхом перетворення єресі на канон окремої церкви (баптизм).

Скептицизм — світська помірковано-критична по­зиція щодо окремих елементів релігійної доктрини, не пов’язана з повним розривом з існуючою релігією та церквою (Д. Юм).

Деїзм — поміркована світська релігійно-світоглядна позиція, що полягає у припущенні створення світу Бо­гом, який після цього акту більше не втручається у земні справи (Вольтер).

Пантеїзм (натуралізм) — ототожнення Бога і природи, притаманне деяким філософам-раціоналістам (Б. Спіноза, В. Джеймс, А. Вайтхед).

Агностицизм — відсутність релігійної віри внаслідок необізнаності з основами будь-якої релігії.

Індиферентизм — свідома байдужість до питань ре­лігії чи вільнодумства за умови можливості ознайомлення з ними і небажання знайомитися з ними, найчастіше під приводом зайнятості земними справами.

Нігілізм — абсолютне заперечення релігії і церкви без будь-яких аргументів.

Антиклерикалізм — войовнича позиція щодо самого існування церкви, не обов’язково пов’язана з критикою релігії (Вольтер).

Атеїзм — войовнича позиція щодо релігії і церкви, за­снована на системі наукових та практичних аргументів.

Вже цей перелік світоглядних позицій дає уявлення про можливі напрями у вільнодумстві. Воно може по­ходити від стихійного чи свідомого заперечення релігії та церкви з боку світських осіб і груп внаслідок неузго­дженості релігійних постулатів з досвідом спостережен­ня над дійсністю, і тоді ми маємо світське вільнодум­ство. Якщо ж йдеться про релігійних реформаторів, то вільнодумство набуває церковного характеру. Таким чином, вільнодумство має два головні напрями, між якими лежить широкий спектр змішаних позицій, інтенсивність яких змінюється від ступеня поміркова­ної критики, мотивованої спробами вдосконалення існуючої релігії, до повного заперечення або її конкрет­ної форми (релігійне вільнодумство), або релігії взагалі (світське вільнодумство).

У розвитку вільнодумства можна спостерігати такі етапи:

—  етап фрагментарної критики окремих елементів релігії та церковної організації (стародавні Єгипет, Індія, Греція);

—  етап суцільної критики існуючої та створення нової релігії на зламі античності і середньовіччя (виник­нення буддизму, християнства, ісламу);

—  етап внутрішньої диференціації головних релі­гійних течій (від середньовіччя до наших часів);

—  етап поширення світського вільнодумства (з сере­дини XVIII ст. до наших часів).

 


 

§ 3. Релігія в системі суспільної свідомості

Суспільні виміри релігії. Релігія є сферою духовного життя індивіда, особистості, групи, суспільства, спосо­бом духовно-практичного освоєння світу, що має пре­тензію на абсолютну цінність та пріоритет над усіма іншими видами та способами соціальної діяльності. Вона має різні суспільні виміри:

1)  як фактор утворення суспільної підсистеми (релі­гійної спільноти);

2)   як специфічний спосіб інтеграції (або дезінте­грації) суспільства;

3)  як спосіб усвідомлення дійсності;

4)  як особливий сегмент культури.

Будучи суспільною підсистемою, релігія у свою чер­гу може розглядатися як особлива система, яку утворю­ють певні елементи: релігійна свідомість, культова і по- закультова діяльність, культові і позакультові відносини, релігійні організації.

Релігійна віра. Інтегративною рисою релігійної свідо­мості, що визначає всю релігійну систему, є релігійна віра. Релігійна віра конкретизується у вірі:

а) в об’єктивне існування надприродних сил, істот та їхні перетворення, що визначають долю утвореного цими істотами природного, соціального світів та внутрішньо­го світу, вчинків і долі окремої людини;

б) у можливість спілкування з такими істотами, впли­ву на них і одержання від них допомоги у вирішенні важ­ливих проблем;

в) у реальності тих подій, про які розповідається в са­кральних оповідях, у можливість повторення цих подій, у настання і очікування якихось подій, про які прові­щається у священних текстах, у причетність до них са­мих віруючих;

г) в абсолютну істинність відповідних текстів, пред­ставлених у цих текстах ідей, поглядів, догматів, про­роцтв та ін.;

ґ) у релігійні авторитети — «батьків», «учителів», «пророків», «святих», служителів культу тощо.

Релігійна віра пронизує весь релігійний комплекс і обумовлює його своєрідність. Завдяки їй віруючі переко­нані в можливості переходів від обмеженості до необме­женості, від безсилля до могутності, від звичайного зем­ного життя до можливості життя після фізичної смерті, від поцейбічності до потойбічності, від несвободи до повного звільнення і т. ін.

Релігія і філософія. Філософія є сферою вільної та уні­версальної теоретичної думки. Здатність філософії зазира­ти за межі реальності і готовність до зустрічі з будь-яким незвичайним явищем зближують філософію з релігією. Однак, на відміну від релігії, філософія максимально кри­тична за своєю сутністю. Філософи відмовляються сприй­мати будь-що на віру, ставлячи під сумнів усі без винятку судження і вимагаючи переконливого обґрунтування їхньої істинності. Філософський підхід до пояснення релігії — це підхід «ззовні», з позицій розуму, що виходить за межі ре­лігійного досвіду. Завдяки цьому філософія, на відміну від теології, формує такі якості людської особистості, як здат­ність до здорового сумніву, критичність, самокритичність.

Формування здатності до сумніву не слід, однак, плу­тати з культивуванням скепсису і загального скептициз­му. Сумнів є важливим, але далеко не єдиним з активних засобів наукового пошуку. Більш того, здоровий сумнів, критичність і самокритичність не є антиподами віри, твердості переконань у правильності чиєїсь (або своєї) позиції. Навпаки, філософія намагається дати міцні те­оретичні підстави для послідовного розвитку сумніву в наукову впевненість, для гармонійного сполучення його з вірою в можливість подолання помилок, оман, в одер­жання більш повних, глибоких, об’єктивних істин. Тому одне з головних завдань філософії — розробка світогля­ду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та духовним потребам людини.

Філософські трактування релігії розрізняються за­лежно від вихідних принципів і методів. Поряд зі світ­ською філософією, якій притаманні наведені вище риси, ще з давнини існує релігійна філософія. Головним у ній є вчення про ставлення людини до Бога і Бога до людини. Поряд з релігійною філософією в XVII—XVIII ст. зарод­жується філософія релігії, у якій також переважає пози­тивна тенденція в оцінці релігії в житті людини і суспіль­ства. Видатний німецький філософ І. Кант (1724—1804) у роботі «Релігія у межах чистого розуму» писав, наприклад, що релігія є сукупністю усього нашого сумління як засобу реалізації Божественної заповіді і Бога як вищого ідеалу.

Серед головних напрямків філософії релігії одержу­ють розвиток теїзм (від грецьк. theos — бог), який є на­маганням філософського обґрунтування релігійних дог­матів; деїзм (від лат. deus — бог), згідно з яким припус­кається, що хоча Бог і існує у світі як його першопричина, однак після створення світу більше не втручається в його розвиток (Вольтер); пантеїзм, який полягає у впевненості щодо тотожності Бога і Всесвіту (Спіноза). На становлен­ня релігієзнавства значний вплив зробила атеїстично-ма­теріалістична і, зокрема, антропологічна тенденція у філо­софії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л. Фейєрбах (1804—1872).

Релігія і право. Як форми суспільної свідомості релігія і право історично міцно пов’язані між собою. Зокрема, з давнини і до наших часів у деяких державах зберігається релігійне право поряд із правом світським. Формальним джерелом такого права є тексти священних писань, їхнє тлумачення богословською доктриною, церковні поста­нови. Представники певних релігійних конфесій дотри­муються думки, що у матеріальному значенні джерелом релігійного права є Бог, на відміну від інших норм права, що створюються народом, правителями, суддями і т. ін.

Відомими пам’ятками релігійного права були індій­ські закони Ману, закони Мойсея та Талмуд в Ізраїлі, Коран і Сунна в країнах, де переважає іслам. Правові по­ложення Біблії відтворювалися протягом середньовіччя в європейському, а потім і в американському праві, але у Новий час сфера дії релігійного права починає суттєво звужуватися, поступаючись місцем світському законо­давству. Зараз його вплив незначний, а в багатьох краї­нах, де переважна більшість віруючих є християнами, зник зовсім. Вплив мусульманського права став також скорочуватися з другої половини XIX ст., значною мірою внаслідок рецепції європейського права. Зараз у біль­шості мусульманських країн світу релігійне право регу­лює головним чином шлюбно-сімейні і спадкоємні від­носини, а також особистий статус людини.

Норми індуського права продовжують зберігати міцні позиції в Індії, регулюючи у віруючих сімейні та осо­бисті майнові відносини. Велику роль відіграють релі­гійно-правові норми в Ізраїлі та в Ірані.

Цілі та завдання курсу релігієзнавства в системі про­фесійної підготовки юриста. Основи релігієзнавства знайомлять майбутніх юристів з існуючими в Україні і світі релігіями; засобами і межами взаємодії між суспіль­ством, державою і церквою; сутністю і значенням свобо­ди совісті і прав людини в релігійно-церковному само­визначенні. Значення даного курсу для кваліфікаційно­го рівня юристів визначається необхідністю:

— вільної орієнтації в особливостях релігійних віров­чень в умовах багатонаціональної та багатоконфессійної Української держави;

—  бути обізнаними у взаємних впливах сучасного ре­лігієзнавства та правознавства в умовах ускладнення ре­лігійних відносин через розкол церков, появу новітніх релігійних культів і відповідне оновлення та вдоскона­лення чинного законодавства;

— кваліфікованого аналізу з метою досконалого здійс­нення професійних функцій у регулюванні спірних пи­тань, що стосуються свободи совісті громадян або дер­жавно-церковних відносин;

—  формування здатності до самовизначення щодо існуючих релігійних доктрин та конфесій.

Крім того, релігієзнавчі знання допомагають юристові орієнтуватися в фундаментальних проблемах людського буття і в тих перипетіях, з якими може зустрітися і той, чиї вчинки потребують правової оцінки, і той, хто потре­бує юридичної допомоги, і нарешті, сам юрист.

 

Питання до самопідготовки

1. Що вивчає релігієзнавство, які головні напрямки існують в ньому?

2. Релігія як феномен суспільної свідомості.

3. Вільнодумство, його напрямки та форми.

4. Головні розділи релігієзнавства.

5. Схожість та відмінність між релігією та філософією.

6. Зв’язок між релігією та правом.

7. Значення релігієзнавчих знань для юриста.