Розділ 2 Суспільство як об’єкт соціологічного аналізу

§ 1. Суспільство як соціальна система

На повсякденному рівні під суспільством розуміють сукупність людей, що об’єднані конкретними інтересами, потребами, взаємними симпатіями або видом діяльності. У соціології поняття «суспільство» має більш широке універсальне значення. Воно має сенс лише тоді, коли так чи інакше протиставляється простій сукупності окремих людей. Суспільство — це сукупність історично обумовлених зв’язків і взаємодій, що склалися між людьми в процесі їх життєдіяльності.

Поняття «суспільство» відрізняється від понять «країна» і «держа­ва»: країна — це населена територія, що має певні кордони і наділена суверенітетом, а держава — це політична організація країни, що по­кликана керувати взаємовідносинами між людьми і включає певну форму правління (монархія, республіка), форму державного устрою (унітарна, федеративна), вид політичного режиму (авторитарний, де­мократичний).

Суспільство — соціальна організація людей, основою якої є соці­альна структура. Суспільство як соціальна організація характеризує не тільки країни, а також нації, народності, племена. Був час, коли чітких державних кордонів, що відмежовують одну країну від іншої, не іс­нувало. Та і країн у звичайному для нас розумінні не було, цілі народи і племена досить вільно пересувалися, заселяючи нові території. Коли процес переселення народів закінчився, почали формуватися держави, з’явилися кордони. Народи, що вважали себе обділеними, вели бороть­бу за перерозподіл кордонів. Таким чином, історично країни виникли як результат територіального розподілу світу. Суспільство ж існувало і в ту далеку епоху, коли не було країн і держав. Отже, поняття «сус­пільство» можна віднести до будь-якого періоду в історії людства.

Суспільство наділено своїми специфічними ознаками. Першою ознакою суспільства звичайно називають територію, на якій проходить консолідація соціальних зв’язків. Територія — основа соціального простору, в якому складаються, розвиваються відносини і взаємодії між індивідами.

Другою характерною ознакою суспільства виступає його здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків. На ранніх етапах історії людства стійкість суспільства досягалась, перш за все, за рахунок міжособової взаємодії. Людей пов’ язували узи родини і суспільства, що будувалися на емоційній основі, на звичці та під загрозою залишитися без допомоги і під­тримки. Однак зі зростанням кількості населення головним стабілі­зуючим фактором суспільства постають соціальні структури як стій­кі соціальні утворення, зв’язки, відносини: соціальні інститути, со­ціальні спільноти і т. ін., що виконують життєво важливі для суспіль­ства завдання.

Третьою відмітною ознакою суспільства є його автономність і високий рівень саморегуляції, що забезпечує підтримку і постійне відтворення складної системи соціальних відносин. Суспільство постійно відтворює соціальну якість своїх структур і відповідно соціальні якості індивідів та груп індивідів, що включені в їх функ­ціонування. Здатність до відтворення соціальних взаємодій харак­терна і для кожного інституту, організації, спільноти. Суспільство наділене внутрішніми механізмами включення в систему взаємозв’язків соціальних новоутворень, яка склалася і виступає його четвертою ознакою. Воно підкоряє своїй логіці виникаючі інститути, організації, спільноти, примушує їх діяти відповідно до соціальних норм і правил, що склалися. Таким чином, відбувається процес адаптації структурних елементів до форм і способів функ­ціонування суспільства.

Отже, суспільство — це універсальний «спосіб» організації соці­альних зв’язків і соціальної взаємодії, що забезпечує задоволення всіх основних потреб людей, стабільний, саморегульований, самовідтво- рюваний. Суспільство являє собою соціальну систему, тобто цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини.

Соціальний зв’язок — це набір фактів, що зумовлюють спільну діяльність у конкретних спільностях у конкретний час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв’язки встановлюються не з примусу людей, а об’єктивно. Установлення цих зв’язків диктується соціальни­ми умовами, в яких живуть і діють індивіди. Сутність соціальних зв’язків виявляється в змісті і характері дій людей, що складають дану соціальну спільність. Соціологи виділяють зв’язки взаємодії, відносин, контролю, інституціональні та ін.

Отже, суспільство складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодій і відносин. Але чи можна розглядати суспільство як просту суму індивідів, їхніх зв’язків, взаємодій і відносин? При­хильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають: «Ні». На їхній погляд, суспільство — це не сумативна, а цілісна сис­тема. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини утворюють нову, системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні взаємодії і відносини мають надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка стосовно індивідів є первинною. Кожен індивід, на­роджуючись, потрапляє у визначену структуру зв’язків і відносин, у процесі соціалізації включається в неї. Як же досягається ця ціліс­ність, тобто системна якість?

Цілісній системі притаманні безліч зв’язків, взаємодій і відно­син. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії і від­носини, що включають у себе координацію і субординацію елемен­тів. Координація — це визначена погодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збере­ження цілісної системи. Субординація — це підпорядкування і спів- підпорядкування, що вказує на особливе специфічне місце, не­однакове значення елементів у цілісній системі. Отже, суспільство стає цілісною системою з якостями, яких немає у жодного із вклю­чених до нього елементів окремо. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває визначеної самостійності сто­совно складових її елементів, відносно самостійного способу свого розвитку.

§ 2. Соціальна взаємодія та соціальні відносини

Соціальна взаємодія є одним з ключових понять у соціологічній теорії, тому що всі соціальні явища (соціальні відносини, процеси, зміни, соціальна структура, статуси, ролі) виникають у результаті со­ціальної взаємодії. Вона складається з окремих спрямованих одна на одну соціальних дій. Тому соціальна взаємодія передбачає взаємні дії як мінімум двох соціальних суб’єктів (акторів). При цьому дія може бути ініційованою саме актором (індивідом, групою) та розглядатися як «виклик», а може бути відповідною реакцією на дії інших — «від­повідь на виклик».

Сутність соціальної взаємодії полягає в тому, що лише у взаємодії з іншими людьми людина може задовольнити більшість своїх потреб, інтересів, створити та засвоїти цінності. До того ж і сама по собі вза­ємодія є основною життєвою потребою людини. У процесі взаємодії відбувається обмін інформацією, знаннями, досвідом, матеріальними та духовними цінностями; індивід (група) визначає свою позицію стосовно інших, своє місце (статус) у соціальній структурі, свої соці­альні ролі. Роль, у свою чергу, приписує індивіду певні зразки пове­дінки та робить взаємодію передбаченою.

Будь-який вид соціальної діяльності людей, будь-який соціальний процес складається з простих елементів, які відображає поняття «со­ціальна дія». М. Вебер під соціальною дією розумів «дію людини (не­залежно від того, має вона зовнішній або внутрішній характер, чи зводиться до невтручання або до терпеливого прийняття), яка за перед­баченою дією особою або діючими особами згідно зі своїм змістом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на неї». Зрозу­міло, що соціальна дія має передусім дві особливості: по-перше, вона є раціональною та усвідомленою, а по-друге, орієнтованою на пове­дінку інших людей. Очевидно, що здійснюючи соціальні дії, кожна особистість відчуває на собі дії інших людей. Відбувається обмін ді­ями, або соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія — це система взаємообумовлених соціальних дій, пов ’язаних циклічною причинною залежністю, за якої дії одного суб ’єкта є водночас причиною та наслідком відповідних дій інших суб ’єктів. Можна сказати, що кожна соціальна дія викликається по­передньою соціальною дією та водночас є причиною подальших дій.

У здійсненні соціальних дій неабияку роль відіграє система вза­ємних очікувань один від одного — індивіда і соціальних груп перед виконанням таких дій. Такі очікування можуть мати невизначений характер при короткочасній взаємодії, а можуть бути й сталими при взаємодії, що часто повторюється, або при рольовій взаємодії. У разі сталої взаємодії очікування індивідів постійно видозмінюються, втім виникає певний набір сталих соціальних очікувань, які надають взаємо­дії достатньо упорядкованого та передбаченого характеру. Така взаємо­дія приводить до становлення тривалих і самостійних зв’язків — со­ціальних відносин.

Розрізняють два загальних типи взаємодії: співробітництво й супер­ництво (конкуренція). Співробітництво розуміють як взаємопов’язані дії індивідів, спрямовані на досягнення загальних цілей, з обопільною вигодою для взаємодіючих сторін. Взаємодія на основі суперництва включає в себе намагання випередження, що прагне ідентичних цілей.

Існують два рівні соціологічного дослідження соціальної взаємодії: мікрорівень та макрорівень. Взаємодію людей один з одним у парах, малих групах або міжособову інтеракцію (від англ. mteraction — вза­ємодія) вивчають на мікрорівні. Макрорівень соціальної взаємодії включає великі суспільні структури, основні інститути суспільства, право, сім’ю та ін.

У соціології є декілька основних теорій міжособової взаємодії: теорія обміну (Дж. Хоманс, П. Блау), теорія керування враженнями (І. Гофман), психоаналітична (З. Фрейд).

Розглянемо, наприклад, теорію обміну. Теорія обміну визначає со­ціальну поведінку як взаємодію людей, які перебувають у безперервних процесах матеріального та нематеріального обміну один з одним, що можна пояснити положеннями, заснованими на психологічному біхе­віоризмі. Відповідно до біхевіоризму, поведінка людини підпорядко­вана основному правилу: чим частіше соціальна дія особистості вина­городжується, тим частіше вона намагається робити цю дію. При цьому людині бажано мати впевненість, що друга людина з користі, яку вона вам надає, не дістане вигоду більшу за вашу. Друге положен­ня біхевіористів — положення цінності — визначає, що чим цінніше для особистості досягнення певного результату, тим більше вона буде намагатися зробити дію, спрямовану на його досягнення.

Таким чином, соціальний зв’язок встановлюється та підтримуєть­ся, якщо він відповідає особистій доцільності і плата не перевищує винагороди; якщо досягнуто взаємної погодженості та єдності крите­ріїв плати і винагороди всіх учасників соціальної взаємодії, тобто до­сягнуто взаємної ефективності зв’язку. Якщо одна зі сторін ображена, вона буде намагатися ці зв’язки відрегулювати по-новому, і таким чи­ном, виникає основа для конфлікту.

Втім ці положення сприяють розумній поведінці людей у тому разі, коли взаємодія є симетричною та взаємовигідною. Для пояснення несиметричних відносин, тобто феномену влади, насильства, соціаль­ної нерівності, Дж. Хоманс пропонує принцип найменшого інтересу, який полягає в тому, що особа, яка має найменшу зацікавленість у про­довженні соціальної ситуації обміну, володіє більшою здатністю ви­значати умови обміну інших учасників ситуації. Результатом цього є поява влади, оскільки одна людина має більшу здібність винагоро­дити інших в обміні, ніж вони можуть винагородити її. Для пояснення соціальної стратифікації Дж. Хоманс користується принципом дис­трибутивної справедливості, згідно з яким деяке відношення обміну полягає у тому, щоб винагороди учасників були пропорційні їх затра­там, що обов’язково породжує диференціацію людей, їх соціальну нерівність, що, на думку Дж. Хоманса, є цілком справедливим, зако­номірним, бо відображає пропорції особистих внесків людей у сус­пільне ціле.

Автор концепції соціальної еволюції соціолог Р. Парк розглядав як рушійну силу розвитку взаємодії людей конкуренцію, котра може на­бувати форми конфлікту, внаслідок чого люди змушені внутрішньо пристосовуватися до ситуацій, що викликані змаганням і конфліктом, а коли це відбувається, конфлікт згасає. Завершує цей процес асиміля­ція завдяки глибокій трансформації особливостей під впливом тісних контактів, тобто простежується лінія: конкуренція, конфлікт, присто­сування, асиміляція.

П. Сорокін зазначав, що сукупність індивідів, які перебувають у взаємодії, складає соціальну групу. Взаємозалежність сторін у про­цесі взаємодії може бути рівною або одна зі сторін може більше впли­вати на іншу, тому можна відзначити одно- та двосторонню інтеракцію. Інтеракція може охоплювати всі сфери людської життєдіяльності (то­тальна інтеракція), а може тільки одну. В незалежних сферах люди ніяк не впливають один на одного.

П. Сорокін виділяє такі типи соціальної взаємодії: організовано- антагоністична система інтеракції, яка заснована на примушуванні;

організовано-солідарна система інтеракції, яка заснована на добро­вільному членстві; організовано-змішана солідарно-антагоністична система, яка частково керується примусом, а частково — добровільною підтримкою усталеної системи взаємовідносин та цінностей. Він під­креслює, що соціальні взаємодії виступають як соціокультурні, водно­час відбуваються три процеси: взаємодія норм, цінностей, стандартів, що містяться у свідомості людини та групи; взаємодія конкретних людей та груп; взаємодія матеріалізованих цінностей суспільного життя.

Соціальні взаємодії породжують соціальні відносини. Однак схожі взаємодії іноді породжують різні за змістом соціальні відносини. Це відбувається тоді, коли соціальні взаємодії здійснюються на різній основі. Деякі соціологи вважають, що основою, яка визначає зміст соціальних відносин, є цінності.

Соціальні відносини виникають із взаємодій, спрямованих на до­сягнення різного роду цінностей. Дві основні групи цінностей станов­лять цінності добробуту, а також інші цінності. Під цінностями добро­буту розуміють ті цінності, які є необхідною умовою підтримання фізичної та розумової активності індивідів. До цієї групи цінностей входять, перш за все, благополучність, тобто здоров’ я та безпека людей; багатство — різні послуги та матеріальні блага; майстерність — на­бута професійність у деякій практичній діяльності; освіченість — знан­ня та інформаційний потенціал особистості, а також її культурні зв’язки.

Інші цінності, як правило, виявляються у діях як цієї особистості, так і інших. Серед них найбільш значущою є влада, тому що володін­ня нею надає змогу придбати будь-які цінності. Повага — це цінність, яку складають статус, престиж, слава та репутація. Прагнення до во­лодіння цією цінністю вважається однією з основних людських моти­вацій. Моральні цінності включають доброту, відчайдушність, спра­ведливість, працьовитість і т. ін. Афективність — це цінності, що включають, перш за все, любов та дружбу.

Соціальні відносини створюються внаслідок взаємодій, що по­вторюються, коли, з одного боку, спостерігається потреба до при­дбання цінностей або контролю над ними, а з другого боку — є ре­сурси бажаних цінностей. Зміст та суть соціальних відносин залежать від того, як поєднуються у взаємодіях потреба до цінностей та воло­діння ними.

Підхід до вивчення соціальних відносин під кутом зору володіння та обміну цінностями дає можливість плідно проаналізувати відноси­ни у сфері політики, бізнесу, виробництва та ін.

Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин, що являють собою відносно стійкі і самостійні зв’язки між індивідами і соціальними групами.

Вищою формою (результатом, наслідком) соціальної взаємодії є со­ціальні відносини. Соціальні відносини — специфічний вид суспільних відносин, що органічно пов’язані зі всіма іншими суспільними відноси­нами, характеризує їх певний аспект. Відомо, що кожен вид суспільних відносин складається та реалізується між соціальними суб’єктами з при­воду того чи іншого об’єкта. Якщо відносини складаються з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, нормативно-правових актів — правові і т. ін.

Соціальні відносини складаються з приводу реалізації саме соціаль­ної взаємодії, що виникає між індивідами, соціальними групами, які мають у суспільстві різне становище, що в свою чергу визначає їх не­рівний реальний доступ до влади, власності, життєвих благ тощо.

Таким чином, соціальні відносини — це сукупність різноманітних зв ’язків, що виникають між окремими індивідами, їх групами та спіль­ностями, а також усередині останніх у процесі їх економічної, полі­тичної, духовної й подібної діяльності та реалізації ними своїх соці­альних статусів і ролей.

§ 3. Соціальні зміни

Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізмів, основних форм і спрямованості. Поняття «соціаль­ні зміни» має найзагальніший характер. Соціальні зміни — це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів і організацій із одного ста­ну в інший. Зміни властиві всім елементам соціальної структури сус­пільства і виявляються на всіх етапах його існування. Взаємодіючи між собою, вони немов детермінують одна одну: одні зміни викликають інші, їх накопичення веде спочатку до непомітних, а потім до суттєві­ших перетворень.

У соціології існують дві моделі пояснення соціальних змін: діяль- нісна і структурна.

«Соціологія дії» започаткована у працях М. Вебера. До неї від­носять різні варіанти «інтерпретуючої соціології» (символічний інтер- акціонізм, феноменологічна соціологія), поведінкові концепції, а та­кож — теорії колективної дії (А. Турен, М. Кроз’є). Підставою для віднесення таких несхожих теоретичних напрямів до однієї групи служить той факт, що всі вони роблять акцент на творчому, діяльніс- ному початку в суспільному житті. Поняття соціальної цілісності бу­дується як похідне від соціальної дії і взаємодії, а соціальна зміна трактується як результат індивідуальних або колективних цілеспрямо­ваних дій, як продукт свого роду «соціальної творчості».

Серед основних недоліків подібного підходу, як правило, вказують на зведення соціальної системи до повторених багато разів одиничних взаємодій; ігнорування емерджентних властивостей соціальних струк­тур; невирішеність проблеми ненавмисних наслідків цілеспрямованих дій. Визнання єдиним реальним об’єктом соціології дій і взаємодій веде до того, що макропоняття трактуються не більше як пояснювальні схеми, що не мають насправді референтів. Цей підхід часто характеризують як «волюнтаристський», тобто не здатний теоретично пояснити примушу­ючий вплив соціальної системи на дії і адекватно концептуалізувати структурні джерела трансформації самої діяльності.

«Структурна модель соціальних змін» базується на соціологіч­них теоріях, що в тій або іншій формі займаються соціальними ціли­ми і розглядають соціальну діяльність як повністю детерміновану структурними умовами. Родоначальником даного підходу вважається Е. Дюркгейм. Цей напрям представлений різними версіями структу­ралізму, функціоналізму, системної теорії. Представники даного на­пряму схильні фетишизувати структурні (системні) відносини: со­ціальна діяльність у своїй стійкості і зміні розглядається як повністю детермінована структурними умовами, а структура (система) — як сукупність відносин, незалежних від людської діяльності. Причина існування структурного фетишизму полягає в тому, що соціальні структури, будучи утворені діями людей, проте володіють власними закономірностями, що не зводяться до дій, емерджентними власти­востями.

Цей підхід іноді визначають як детерміністський, оскільки діяль­ність зводиться до структури, а діячі — до носіїв структурних власти­востей. Соціальні зміни знаходять характер системних закономірнос­тей, при цьому не враховується творчий, активний характер людської діяльності, а самі діячі, за словами Е. Гідденса, перетворюються на «структурних і культурних бовдурів».

Безумовно, і концепції, які ставлять основним завданням соціальну дію (індивідуальну або колективну), і концепції, що надають основну увагу аналізу соціальних цілих, містять раціональне зерно. Крім того, подібне розділення соціології на два табори відображає факт існуван­ня насправді як вільної людської волі, так і різних форм примушення і обмеження, що накладається на людську діяльність.

Унаслідок соціальних змін люди опиняються перед новими ситуа­ціями і змушені виробляти нові форми діяльності. Зміни в поведінці людей, а також у культурі й структурі суспільства викликають взаємо­дію безлічі чинників. Соціологи виділяють ряд особливо важливих чинників, дія яких розрізняється залежно від ситуації, часу і місця.

По-перше, це вплив фізичного середовища людини. Люди живуть у певному середовищі, і для того щоб вижити, їм необхідно взаємоді­яти з навколишнім середовищем, пристосуватися до відповідних при­родних умов. Засуха, повені, епідемії, землетруси та інші стихійні лиха примушують людей змінювати свої життєві стилі. Крім того, людина також впливає на своє фізичне середовище (забруднення на­вколишнього середовища, захоронення шкідливих відходів, виснажен­ня водних ресурсів і т. ін.).

По-друге, зміни в чисельності, структурі і розподілі народонасе­лення. Зростання чисельності народонаселення породжує проблему продовольчого забезпечення громадян країни, створення додаткових робочих місць, зміни у сфері освіти і охорони здоров’я тощо. «Старін­ня» суспільства приводить до змін у системі пенсійного забезпечення, гостро ставить питання про підвищення ефективності праці праце­здатного населення і т. п. Процес урбанізації породжує необхідність забезпечення житлом всіх городян, вдосконалення інфраструктури і житлово-комунального господарства міст тощо.

По-третє, конфлікти через ресурси і цінності. Інтереси індивідів і груп суперечать один одному, їх цілі несумісні. Для досягнення своїх цілей у ході боротьби за ресурси і цінності члени групи повинні мобі­лізувати всі наявні можливості, терпіти незручності конфліктної ситу­ації. Тому конфлікт стає джерелом соціальних змін.

По-четверте, підтримуючі цінності і норми. Цінності і норми, при­йняті в суспільстві, діють свого роду як «цензори», що дозволяють або забороняють якісь новини, зміни. Вони також можуть діяти як «сти­мулятори». Якщо зміни в технічній сфері в більшості випадків під­тримуються, то зміни в духовній, релігійній сферах звичайно зустрі­чають достатньо наполегливий опір.

По-п’яте, інновації. Інновації виявляються у вигляді відкриттів і винаходів. Відкриття примножує знання, додаючи нові до вже існу­ючих, а винаходами є нова комбінація старих елементів. Інновації не одиничні акти, а кумулятивна послідовність нарощуваних знань, що передаються від покоління до покоління, плюс ряд нових елементів, у міру розширення культурної бази можливості нових винаходів мають тенденцію до експоненціального зростання. У. Огборн виділив три основні форми ефектів інновацій: дисперсію (множинні ефекти) од­нієї інновації; похідні ефекти однієї інновації; конвергенцію (з’єднання) декількох впливів різних інновацій.

По-шосте, дифузія. Дифузія — це процес, у ході якого культурні характеристики розповсюджуються від однієї соціальної системи до іншої. Кожна культура містить мінімальну кількість унікальних осо­бливостей і патернів, які властиві тільки їй, тому щоб ефективно адап­туватися до змін, що відбуваються в соціумі, вона вимушена збагати­тися культурними досягненнями інших культур.

У цілому можна сказати, що в безперервному процесі соціальних змін задіяна безліч соціальних чинників.

Основними формами соціальних змін є революція, реформа, мо­дернізація і трансформація.

Революція — це сукупність перетворень у всіх сферах суспільного життя, що мають метою докорінні зміни соціальних основ.

Реформа — це варіант поступових змін, коли відбувається пере­творення окремих сторін життя суспільства і не зачіпається соці­альна система в цілому. Реформи можуть проводитися в економіці і політиці, науці й освіті тощо.

Третьою формою соціальних змін є модернізація. Термін «модер­нізація» належить не до всього періоду соціальних змін, а тільки до одного його сучасного етапу. У перекладі з англійської «модернізація» означає осучаснення. Модернізація має на увазі кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що охоплює всі сфери суспільства. Соціологи розрізняють два види модернізації: органічну і неорганічну. Органічна модернізація є моментом власних змін усере­дині країни і підготовлена всім ходом попередніх змін. Така модерні­зація починається не з економіки, а з культури, зі зміни суспільної свідомості. Вона йде природно, «знизу». Тому, як правило, завжди дає позитивний результат. Неорганічна модернізація відбувається як від­повідь на зовнішній виклик з боку більш розвинених країн. Неорга­нічна модернізація починається не з культури, а з економіки і полі­тики та відбувається шляхом запозичення зарубіжного досвіду, при­дбання передової техніки і запровадження нових технологій, запро­шення фахівців, навчання за кордоном, перебудови форм державного управління і норм культурного життя за зразком передових країн. Неорганічна модернізація починається «зверху». Щоб ця політика привела до позитивних результатів, вона має бути підтримана широ­кими верствами населення.

Новою формою соціальних змін наприкінці ХХ ст. стала транс­формація. Термін «трансформація» спочатку використовувався пере­важно в техніці, фізиці, математиці, семантиці, генетиці. У суспільних науках його почали застосовувати з 50-х років минулого століття для опису радикальних структурних змін. Трансформація виражає перехід до нового стану суспільства, що базується на якісно нових традиціях. Будь-яка складна соціосистема прагне зберегти рівновагу. Проте вна­слідок активізації нерівноважних і нелінійних процесів вона починає внутрішньо змінюватися, у результаті чого досягається допустима межа стійкості системи. У переломний момент система вимушена подолати поріг стійкості і тоді вже неможливо передбачити, в якому напрямі відбудеться подальша зміна: або це буде стан хаосу, або система пере­йде на новий, більш диференційований і вищий рівень впорядкованос­ті та організованості. Нерідко випадковий збіг обставин підштовхує систему на новий шлях змін, а після того як цей шлях (один з багатьох) вибраний, знову набирає силу дія чинників, що детермінують рівно­вагу. Такою є загальнонаукова картина нерівноважних систем і часом виникаючих у них трансформаційних станів. Трансформаційний про­цес базується на подоланні сутнісних елементів старого порядку, ви­значенні нових цілей і формуванні нових специфічних способів їх досягнення, традицій, що відповідають вимогам часу. За своєю суттю він націлений на нову якість явища або системи.

Трансформацію, що охопила країни Центральної і Східної Європи, більшість дослідників (С. Айзенштадт, Дж. Александер, С. Бейкер, П. Кубічек і ін.) визначають як системну, що стосується всього спектра суспільного і духовного життя, політики, економіки і соціальної струк­тури. Для цієї трансформації є характерними: зміна політичної і дер­жавної системи, відмова від монополії однієї партії, створення парла­ментської республіки західного типу, загальна демократизація суспіль­них відносин; відновлення економічних основ суспільної системи, відхід від так званої централізованої планової економіки з її розпо­дільними функціями, орієнтація на економіку ринкового типу, на ко­ристь якої проводилося роздержавлення власності і широка програма приватизації, створення нового правового механізму економічних і фінансових відносин, що допускають багатоукладність форм еконо­мічного життя і створюється інфраструктура для розвитку приватної власності, вводяться вільні ціни; відмова від соціалістичної обов’язкової праці, ліквідація системи соціального утримання з одночасним про­голошенням стандартних ліберально-демократичних свобод; практич­не пристосування до вимог світового ринку, що допускає нові форми зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки, тобто зміна її сталих пропорцій і коопераційних зв’язків (перш за все проведення конверсії, тобто радикального демонтажу сектору вироб­ництва озброєнь), сюди ж належить проблема екологічної безпеки, що стає одним з головних чинників змін національного виробництва; зміна духовно-культурних орієнтирів суспільних змін, зміна доміную­чих традицій.

На думку більшості дослідників трансформаційних процесів, іс­нує ряд загальних закономірностей для всіх постсоціалістичних держав. Так, професор російської історії Каліфорнійського універси­тету Мартін Маліа сформулював їх переважно з огляду на взаємозв’язок між політикою і економічними перетвореннями в процесі зміни сис­теми. Політична трансформація починається перш за все і виявляєть­ся як крах системи, що негайно приводить до реальних змін в еконо­міці. З другого боку, процес економічних реформ визначає перспек­тиви розвитку демократії. Наступна закономірність пов’язана з тим, що спостерігається різке зниження темпів економічного зростання після швидкого старту. Це пояснюється тим, що за умов тотальної кризи необхідна повна реконструкція. Оскільки ж усі елементи ново­го ринкового суспільства — від цін до господарського права — вза­ємозалежні, то в процесі реформи доводиться все створювати наново. Перші кроки в цьому напрямі у всіх країн однакові: лібералізація цін, припинення субсидій, грошова реформа і (у кращому разі) контроль над інфляцією. Усе це проблеми, які розв’язуються за ініціативою уряду, тоді як подальші кроки в ході економічної реформи — при­ватизація застарілих підприємств, створення нового сектору вироб­ництва, заснованого на приватній власності, — вимагають ініціативи з боку суспільства. Проте громадянське суспільство ще настільки слабке, що не реагує на ці вимоги. Тут і виникає небезпечний для демократичного суспільства набір проблем: неефективна приватиза­ція, поява нечисленного класу нуворишів, високий рівень безробіття. Тому успішна трансформація неможлива без формування громадян­ського суспільства.

Процес трансформації в постсоціалістичних країнах супроводжу­ється демагогічним використовуванням втомленості, апатії народу, що з’явилися в процесі розбудови нового демократичного суспільства, і розчарувань від лібералізації і демократизації. Небезпека демагогії приводить, як правило, до активізації «правих» — появи крайнього націоналізму. Реальний процес трансформації в постсоціалістичних країнах проходить достатньо складно, що обумовлено важким станом економіки, труднощами в соціальній сфері, нетямущістю і зловживан­нями при переході від комуністичної командної економіки до ринкової, слабкістю конституційних і демократичних традицій, постійною за­грозою наростання незадоволеності з боку етнічних меншин. Певною мірою більшість з цих моментів властива трансформаційним процесам, що відбуваються в Україні.

§ 4. Соціальний розвиток

Процес соціального розвитку здійснюється на основі змін. Понят­тя «соціальний розвиток» конкретизує поняття «соціальна зміна». Соціальний розвиток — необоротна, спрямована зміна соціальних систем, спільностей, інститутів і організацій. Розвиток припускає перехід від простого до складного, від нижчого — до вищого тощо. Суспільство перебуває в безперервному поступальному русі, постійно розвивається, поступово перетворюючи свої базові структурні рівні. Ці зміни приводять до появи нових елементів культури — ціннісних моделей і колективних уявлень; утворення нових і зникнення старих інститутів; зміни статусно-рольових взаємодій; трансформації норма­тивного порядку і всього правового простору. Прагнення визначити механізми цих соціальних процесів, зрозуміти, як і куди рухається суспільство, становило предмет найсерйозніших роздумів соціологів, що і привело до створення цілого ряду теоретичних моделей розвитку суспільства: теорій прогресу, еволюційних концепцій, циклічних і хви­льових теорій життя суспільства, світосистемних теорій.

У ХVIII ст. Ж. Кондорсе і А. Тюрго в науковий обіг було введене поняття прогресу, тобто постійного, неухильного розвитку людсько­го суспільства по висхідній лінії. О. Конт ідею прогресу розкриває як безперервне поліпшення людської природи, і перш за все розуму. Е. Дюркгейм бачив прогрес суспільства в суспільному розподілі праці і неминучій потребі у співпраці. Суспільство рухається від механічної солідарності до органічної. Для стадії механічної солідарності харак­терні жорстка регламентація, підпорядкування особи вимогам колек­тиву, мінімальний рівень розподілу праці, одноманітність відчуттів і вірувань, панування традицій над формальним правом, деспотичне управління. При органічній солідарності скорочується панування ко­лективної свідомості і зростає суверенітет окремої особи. Колом спіл­кування індивідів вже є не рід, а професія. Класи змінюватимуть клани. К. Маркс бачив прогрес у перетворенні і затвердженні суспільства на комуністичних засадах, що на вищих щаблях його розвитку приведе до відмирання класів, а разом з цим і держави, і всього політичного.

Найвідомішими теоріями прогресивного розвитку суспільства в сучасній соціології є концепції постіндустріального, інформаційного, постмодерністського суспільств.

Концепція постіндустріального суспільства представлена в те­оріях Даніеля Бела, Збігнева Бжезінського, Елвіна Тоффлера та ін. Якщо виділити в них головне, то суть їх полягає у тому, що людство вступило в чергову стадію свого розвитку — постіндустріальну, для якої характерна побудова якісно нового суспільства, що базується на новітніх технологіях, індустрії інформації і послуг, у ньому значно підвищується роль технологічного чинника, науки і освіти, змінюєть­ся сам характер людської діяльності, відбувається істотна модифікація соціальної структури. Процес прогресивного розвитку суспільства з погляду постіндустріалізму наведено у табл. 1.

Концепція інформаційного суспільства розроблялася Фрітцем Мехлапом, ЙонеїМасудой та ін. Ф. Мехлап ще в 1962 р. висловив ідею, що знання можна виробляти, переміщати, купувати і продавати як будь-який інший продукт. Через 10 років її розвинула японська до­слідницька група, керована Й. Масудой, у резолюції «Проект інфор­маційного суспільства — національна мета до 2000 року». У цьому дослідженні висловлюється ідея про те, що пріоритет виробництва ін­формаційних цінностей над виробництвом матеріальних є пусковою силою розвитку і формування сучасного суспільства. Наведена табл. 1, що характеризує постіндустріальне суспільство, прикладена і до «ін­формаційного суспільства», оскільки для них обох виключно актуаль­ним є компонент «знання». Розумовий капітал, концентрація теоретич­ного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфіка­ція — стратегічні ресурси і головні чинники цієї стадії суспільства.

В інформаційному суспільстві матимуть особливо велике зна­чення такі чинники, як: 1) мехатроніка; 2) інновації в системі інфор­мації; 3) нові промислові матеріали; 4) біотехніка; 5) нова енергія. Мехатроніка означає поєднання механіки і електроніки. Це припускає розвиток і експлуатацію інформаційної техніки і устаткування, зокре­ма використовування роботів. Нові промислові матеріали (силікон, тонка кераміка, титан та ін.) набувають першості, тоді як старі матері­али, такі як сталь, втрачають своє колишнє призначення. Прогрес біо- техніки повинен відіграти істотну роль у розвитку харчової і хімічної промисловості. Під новою енергією мають на увазі в першу чергу со­нячну енергію, біохімікати, акумулятори і батареї різного типу.

Концепцію постмодерністського суспільства висловив у своїй книзі «Активний соціум» (1968) А. Етціоні. «Активний соціум» — це постмодерністське суспільство в тому відношенні, що він відрізня­ється від модерністського і перевершує його за кількома найважли­вішими параметрами: велика політична активність і великі інвестиції в політичну діяльність; пріоритет знань, освіти і наукових дослі­джень. В ухваленні рішень, в управлінні і у здійсненні контролю над діяльністю суспільства все більшого значення набувають інформа­ційні системи. У зв’язку з цим поняття «постмодерністське суспіль­ство» зближується з поняттям «інформаційне суспільство». При цьому в інформаційному суспільстві на першому плані обробка і пе­редача знань, а в постмодерністському суспільстві акцент робиться на застосування і тлумачення знань. Одна з найважливіших переду­мов функціонування активного суспільства — це плюралізм у ви­робництві інформації.

Результати роздумів соціологів свідчать про багатовимірність по­няття «прогрес» і складнощі його вимірювання. Крім того, не всі факти підлягають «зважуванню». Неможливо, наприклад, визначити прогресивність багатьох явищ у сфері духовної культури. Так, не можна сказати, що одна релігія краща за іншу або мистецтво одного на­роду перевершує мистецтво іншого. Вони різні і їх не можна порівню­вати за критеріями «добре — погано», «правильно — неправильно». Але це не означає, що постановка питання про критерії прогресу є вза­галі безпідставною. Наукова соціальна думка знайшла філософське вирішення цієї проблеми, пов’язавши критерій прогресу з гуманістич­ним трактуванням мети соціального розвитку. З погляду даного під­ходу, прогресивним вважається такий розвиток, який сприяє затвер­дженню в людях людяності, розширює їх свободу, надає можливості для творчої самореалізації. Незважаючи на війни і кризи, історія свід­чить про те, що суспільство розвивається прогресивно, тобто прогрес абсолютний, а регрес відносний.

Оскільки поняття прогресу виявилося багатозначним і суб’єктивним, співвідноситься з поняттям поліпшення, що переводило його в цінніс­ну категорію, у соціологів намітилася тенденція використовувати за­мість поняття «прогрес» інші, найбільш стійкі. Наприклад, уживався термін «еволюція» як якісна зміна.

Причому спочатку ця еволюція розглядалася як однонаправлена. Соціальна еволюція, згідно з Г. Спенсером, аналогічна біологічній і приводить у результаті до того, що світ поступово стає дедалі кращим. Він стверджував, що зміни неухильно перетворять суспільство від однорідних і простих структур у напрямі до все більш різноманітних і взаємозалежних. Він вважав «боротьбу за існування» і «виживання найбільш пристосованих» основними законами природи і прирівнював цю боротьбу до «вільної конкуренції». За умови невтручання ззовні, особливо з боку держави, «найпристосованіші» індивіди і соціальні інститути виживуть і дійдуть процвітання, а «непристосовані» з часом відімруть.

Історичний розвиток суспільства у ХІХ і ХХ ст. піддав суворій перевірці концепцію однонаправленої еволюції і довів її неспромож­ність. Проте в останні десятиліття ХХ ст. еволюційна концепція одер­жала право на існування у вигляді неоеволюційних теорій. Неоеволю- ціоністи поділяють думку, що еволюція не є однонаправленою, а йде в багатьох напрямах. Вони визнають, що «зміни» необов’язково при­пускають «прогрес», що вони здійснюються абсолютно різними шля­хами і йдуть у безлічі різних напрямів. Провідний представник структурно-функціонального підходу Т. Парсонс розробив теорію «еволюційних змін». Відкидаючи уявлення про те, що еволюція сус­пільства є безперервним або простим лінійним процесом, Парсонс висунув гіпотезу, що суспільства мають тенденцію ставати все більш диференційованими у своїх структурах і функціях. Проте самої лише диференціації недостатньо, оскільки нові структури мають бути функ­ціонально пристосованішими, ніж попередні.

Соціологи Г. Ленські і Дж. Ленські теж вважають, що зміни в со­ціальній організації суспільства необов’язково приносять людству більше щастя або задоволення. На їхню думку, еволюція суспільства перш за все залежить від рівня розвитку технології і способу еконо­мічного виробництва. Ці зміни позначаються згодом на інших аспектах суспільного життя, включаючи систему стратифікації, організацію влади і сімейні структури.

Про циклічний характер розвитку суспільства вперше зазначав італійський мислитель Дж. Віко, який стверджував, що всі суспільства виникають, рухаються вперед, занепадають і нарешті гинуть. У ХІХ ст. проблема культурно-історичної циклічності і аналіз типів цивілізацій дуже глибоко були розкриті оригінальним російським мислителем М. Я. Данилевським. У своїй праці «Росія і Європа» (1869) він виділив 13 відокремлених «культурно-історичних типів» суспільства: єгипет­ський, китайський, індійський, грецький, римський, мусульманський, європейський, слов’янський та ін. Кожен культурно-історичний тип, на його думку, проходить чотири стадії суспільного життя: зародження, змужніння, старіння, загибель. Усі культурно-історичні типи проходять такий цикл і всі приходять до своєї загибелі. Сучасні культурно- історичні типи перебувають на різних етапах свого існування. І якщо європейська цивілізація увійшла до стадії старіння, то слов’янська проходить період змужніння. Отже, робить висновок Данилевський, саме слов’янський культурно-історичний тип якнайповніше здатен привнести сенс у майбутню історію людського суспільства.

Аналогічні міркування виклав німецький соціолог Освальд Шпен- глер у своїй книзі «Занепад Європи» (1918). В людській історії він виділив вісім специфічних культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, арабську, західноєвропейську, майя і російсько-сибірську, що зароджується. Цикл життя кожної культури складається з таких фаз: народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і захід (смерть). Ці фази утворюють два етапи життя будь-якого суспільства: 1) сходження культури. Це і є власне культура. Для куль­тури характерне органічне і політичне, соціальне, художнє, релігійне життя, що розвивається; 2) низходження культури. Це і є її підсумок — цивілізація. Вона характеризується окостенінням культури і її розпа­дом. Цей етап триває значно менше, ніж перший, а захід цивілізації є швидким спадом і крахом. Ознакою «низходження культури» є «па­нування принципу простору над принципом часу», тобто розширення імперії, прагнення до світового панування, яке веде до нескінченної гряди світових воєн і загибелі культури. О. Шпенглер визначив час життя культури приблизно в тисячу років.

Уважно вивчивши і критично переосмисливши еволюційно- прогресистські концепції ХІХ-ХХ ст., П. О. Сорокін запропонував своє бачення процесу розвитку суспільства, механізмів і напрямів цього роз­витку. Він розробив концепцію ненаправленої динаміки суспільного розвитку, оперуючи поняттями прогресу, регресу і культури. Ця динамі­ка виявляється в зміні типів культури, у кожному з яких були свої пері­оди підйому і спаду. Ці періоди визначаються за тим чи іншим ступенем раціонального ставлення до дійсності. Він виділяє ідеаціональний, іде­алістичний і чуттєвий типи. Переходи від одного до іншого не прирече­ні жорстко, зміни можуть не повторюватися і навіть змінювати свій напрям. Ідеаціональний тип культури заснований на принципі надчут- тєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальної цінності. Ідеалістичний тип культури містить надчуттєвий, частково чуттєвий і сенсорний ас­пекти в їх єдності. Чуттєвий тип культури ґрунтується на визнанні того, що об’єктивна реальність і її значення є сенсорними. Усі цивілізації, що є в історії, проходять ці стадії розвитку.

Концепція британського історика, філософа і соціолога А. Дж. Тойн- бі висловлена в його дванадцятитомному «Дослідженні історії» (1934­1961). Як природний процес суспільне життя постає у вигляді сукупнос­ті дискретних одиниць соціальної організації, які Тойнбі називає «циві­лізаціями». Всесвітня історія, на його думку, є сукупністю історій окре­мих своєрідних і замкнутих цивілізацій (у первинному варіанті він їх налічував 21, потім скоротив до 13, не рахуючи другорядних, побічних і недорозвинених). Цивілізації характеризуються набором визначальних ознак, що і дозволяє їх класифікувати. Шкала критеріїв у Тойнбі вельми рухома, хоча два з них залишаються стабільними — це: 1) релігія і фор­ми її організації і 2) ступінь віддаленості від того місця, де це суспільство спочатку виникло. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку ста­дії виникнення, зростання, надлому і розкладання. Історичний процес у його концепції прив’язується до географічних умов, які виконують істотну роль у створенні неповторного вигляду кожної цивілізації. Тойн- бі уподібнює цивілізації біологічним видам, що мають властиве тільки їм середовище існування («ареал»). Життєздатність цивілізації визна­чається можливістю послідовного освоєння життєвого середовища і розвитком духовного початку у всіх видах людської діяльності, здат­ністю людей дати адекватну «відповідь» на «виклик» історичної ситуа­ції, в яку входять не тільки людські, але і всі природні чинники. І оскіль­ки «виклики» і «відповіді» на них мають різний характер, то і цивіліза­ції виявляються несхожими одна на одну.

Достатньо близькі до циклічних хвильові теорії розвитку суспіль­ства. І для циклічного, і для хвильового руху характерні коливальні процеси. Коливання, на думку деяких соціологів, — універсальна властивість руху і розвитку суспільства, бо вони найкраще відобража­ють подвійну природу будь-яких змін: співвідношення поступального і циклічного руху. Саме коливання і є первинною ланкою хвильового процесу. Хвильові коливальні процеси властиві і природі, і суспільству. Будь-які біосоціальні зміни мають певний ритм, будь-то биття серця, робота мозку, щодобова зміна праці і відпочинку, тижневі, місячні, річні ритми, п’яти-, десяти-, двадцятирічні плани, зміна поколінь, культурні і цивілізаційні цикли.

Особливе місце у хвильових теоріях суспільства займає теорія «дов­гих хвиль»М. Д. Кондратьєва. Він довів, що в економічній кон’юнктурі, окрім коливальних процесів з періодом 7-11 років (так звані середні економічні цикли), існують «довгі хвилі», тобто періодичні зміни (то підвищення, то пониження) кон’юнктури з періодом 48-55 років. За розрахунками Кондратьєва, з ХУТТ ст. були три «довгі хвилі» в еконо­мічному житті розвинених країн. Чергове падіння економічної кон ’юнктури він передбачив на кінець 1930-х рр. Саме тоді і виникла Велика депресія. З погляду економічного детермінізму економічні про­цеси визначають соціальні зрушення. Дійсно, поки економіка набирає темпів розвитку (висхідна хвиля), створюється багато робочих місць, різко зростає соціальна мобільність населення, починає розростатися середній клас і скорочується кількість людей, що належать до нижніх шарів. Такій соціальній динаміці суспільства, як правило, відповідає активна соціальна політика: відбувається підвищення податків (у пер­шу чергу вони розподіляються на представників вищого і середнього класу) і перерозподіл їх на користь якнайменше забезпечених. Люди цікавляться політикою, бо через політичну сферу можна збільшити свій вплив, у суспільстві спостерігають оптимістичні настрої, цінуєть­ся індивідуальність особи, зростає національна і расова терпимість. При низхідній хвилі економіки скорочується число робочих місць, збільшується кількість безробітних, бездомних, убогих, злочинців. Чисельно скорочується середній клас за рахунок зростання нижніх шарів суспільства. Кількість тих, хто потребує соціальної допомоги, збільшується настільки, що бюджет не в змозі їх забезпечити.

Своєрідну хвильову теорію створив американський історик і по­літолог А. Шлезінгер-старший. У своїй книзі «Припливи і відливи в національній політиці» він виявив 11 коливань (хвиль) в американ­ській політиці між консерватизмом і лібералізмом із середнім періодом 16,5 року. Довжина всієї хвилі (циклу) була визначена в 30-32 роки. Спираючись на свою теорію, А. Шлезінгер вірно передбачив зміну політичних курсів у США. Сучасні американські соціологи Н. Макк- слоські і Д. Залер за критерій (або за осі) коливань беруть цінності індустріального суспільства (приватна власність, боротьба за макси­мальний дохід, вільний ринок, конкуренція) і демократичні цінності (рівність, свобода, соціальна відповідальність, загальне благо).

У 70-ті роки ХХ ст. сформувався світосистемний аналіз. Це сво­єрідна «соціологія людства», разом із соціологією груп, мегаполісів, політичних систем тощо. Світосистемний соціологічний аналіз вклю­чає, на думку Іммануїла Валлерстайна, такі елементи. По-перше, глобальність, підхід до людства як до світосистеми, а не сукупності окремих суспільств. Розвиток кожного суспільства вважається резуль­татом процесів як усередині нього, так і зовні. По-друге, історичний підхід, що розглядає людство як результат взаємодії всіх основних технологічних типів суспільств. По-третє, відмова розглядати системи суспільства як автономні: вони утворюють метасистеми, де взаємоді­ють різні типи суспільств. По-четверте, холістичний підхід: розуміння країн, регіонів, міст, сіл як цілісних утворень з якостями, що не зво­дяться до якостей суспільних систем, які їх формують. По-п’яте, циклічно-хвильовий підхід.

Світосистемний аналіз розглядає розвиток у контексті міжнародно­го, географічного розподілу праці. І. Валлерстайн виділяє три компонен­ти глобального економічного і політичного співтовариства: центр, пери­ферія і напівпериферія. Центральна географічна область домінує в світо­вій економіці та експлуатує інші соціальні і економічні системи. Пери­ферія складається з тих регіонів, які забезпечують центр сировинними матеріалами і зазнають значної експлуатації з боку центру. Напівпериферія складається з регіонів, які знаходяться десь посередині між екс­плуатуючим і експлуатованим секторами світової економіки.

Згідно із світосистемним аналізом, периферія не може повторити шлях розвитку, який пройшов центр. Між центральними і периферич­ними державами відбувається нерівноправний обмін, за якого прогрес країн на одному полюсі досягається за рахунок відставання в розвитку країн на іншому, тобто спеціалізація виробництва і експорт сировинних матеріалів погіршують довгострокові перспективи розвитку національ­них держав. Подібна спеціалізація спотворює економіку цих держав, оскільки відповідає потребам світового ринку, а не внутрішнім інте­ресам розвитку країни. Отже, відповідний момент і курс розвитку визначаються, перш за все, зовнішніми силами і процесами. Капітало­вкладення у виробництво або здобич сировинних матеріалів ведуть до монополізації капіталу за рахунок інших типів інвестицій, а процес соціального розшарування в залежних країнах приводить до появи нечисленної еліти, чиї економічні інтереси пов’язані з інтересами іно­земних інвесторів у країнах центрального регіону.

Питання для самоконтролю

1. Сутність понять «суспільство», «країна» і «держава».

2. Поняття «соціальна система».

3. Основні ознаки суспільства.

4. Суспільство як соціальна система, його основні елементи.

5. Визначте сутність соціальної взаємодії.

6. Охарактеризуйте загальні типи взаємодії.

7. Дайте характеристику соціальних відносин.

8. Назвіть чинники, що обумовлюють соціальні зміни.

9. Які існують форми соціальних змін?

10. Охарактеризуйте різні теоретичні моделі розвитку суспіль­ства.