Печать

Розділ 1 Соціологія як наука

Posted in Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 

 

Розділ 1 Соціологія як наука

 

§ 1. Предмет, методи, структура та функції соціології

Вивчення будь-якої науки має спиратися на чітке й однозначне уявлення про її предмет. І цим обумовлена актуальність теми. Соціо­логія — досить молода гуманітарна наука, тому далеко не всі її мето­дологічні проблеми вирішені. Як зазначав класик світової соціології П. Сорокін, «не існує більш-менш повної й очевидної системи соціо­логії: скільки соціологів — стільки і соціологій». Тому важливо вста­новити те, що об’єднує різні методологічні орієнтації у теоретичних та емпіричних дослідженнях суспільства, утворюючи соціологію — самостійну наукову дисципліну, що стає дедалі впливовішою в су­спільствознавстві та важливішою для суспільства.

Соціологія вивчає суспільство. Це відображено в самому терміні «соціологія» (від лат. societas) — суспільство та гр. ^оуод — слово. вчення). Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виді­ляємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворення дій­сності (суспільства як об’єкта цієї науки), яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин.

Визначення наукового статусу соціології базується на певному способі розрізнення предмета й об’єкта дослідження. Проблема по­лягає в тому, що будь-який суспільний феномен (процес, явище тощо) можна досліджувати в межах різних гуманітарних і суспільних наук (наприклад, правові явища вивчають не лише в системі юридичних наук, а й у рамках філософії, соціології, історичних наук), тобто визначити статус будь-якої науки лише на основі виділення певної групи явищ не можна. Цього досягають у результаті визначення предмета науки, тобто специфіки бачення цих феноменів (підходу до них).

Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чітко встановлюва­ло її дисциплінарні межі та взаємодію з іншими науками. У другій по­ловині XIX ст. скептично налаштовані стосовно соціології вчені так тлумачили предмет соціології: у кожній суспільній науці виокремили певні явища і процеси, що не мали пояснення в цих науках, і зібрали їх у «мішку», який назвали «соціологія». Соціологію визначали як «суму знань», і її власний предмет (власне бачення суспільства) так і не дістав чіткого визначення. Але невдовзі від такого підходу почали відмовляти­ся, проблема розрізнення предмета й об’єкта соціологічного досліджен­ня ставилася дедалі чіткіше, що давало змогу визначити специфіку со­ціології і відвести їй належне місце в системі наук про суспільство.

Протягом майже двох століть існування соціології було запропоно­вано безліч визначень її предмета. У XIX ст. панувала точка зору номі­нального «засновника» соціології О. Конта, який фактично ототожнював соціологію й суспільствознавство. Завдання соціології він вбачав у на­копиченні фактів з різних сфер наукового пізнання суспільства та їх систематизації. Але вже наприкінці XIX ст. для визначення статусу со­ціології вирішальним стає виділення соціальної сторони суспільного розвитку, тобто тих явищ, які інші науки, що вивчають суспільство, безпосередньо не розглядають. Таке розуміння предмета соціології було характерне для Е. Дюркгейма, М. Вебера та інших учених XIX ст., які певною мірою відмовилися від позитивістської методології. Саме від­тоді соціологія починає існувати як самостійна суспільна наука.

Визначення об’єктів, що їх досліджує соціологія, є недостатнім, хоч і важливим моментом для розуміння її місця у системі наук, оскіль­ки специфіка соціологічного підходу створює можливість перетворен­ня на об’єкт соціологічного дослідження будь-якого суспільного фе­номену. Історія становлення соціологічної науки дає багато прикладів цьому. Зокрема, якщо в середині XX ст. йшлося про існування не більш як 20 спеціалізованих соціологічних теорій, тобто «теорій окремих об’єктів», то на початку XXI ст. їх чисельність зросла в кілька разів, що свідчить про появу нових «об’єктів», які раніше перебували поза увагою соціологів. Для розуміння специфіки об’єкта науки взагалі й соціологічної зокрема важливим є неможливість абсолютно точно визначити об’єкт. Проблема полягає в тому, що суспільне життя («фак­ти соціальної дійсності») стає об’єктом науки за правилами певного підходу (методології) цієї науки, тобто воно є певною мірою «скон­струйованим» у процесі пізнання.

Щоб уявити спільність та відмінність підходів до розв’язання про­блем предмета соціології, слід проаналізувати низку визначень пред­мета, характерних сучасній соціології.

1. Л. Брум, Ф. Селзнік: «Мета соціології — відкриття структур суспільства, які зміцнюють чи ослаблюють сили, що об’єднують групи. Соціологія вивчає умови, що трансформують соціальне життя».

2. Г. Ходжес: «Соціологія — концепція соціальної організації у ме­жах соціальних систем».

3. Н. Смелзер: «Соціологія — це наукове дослідження суспільства та соціальних відносин, що спирається на дані чи факти реального буття».

4. В. Ядов: «Соціологія — наука про становлення, розвиток і функ­ціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, наука про со­ціальні відносини як механізм взаємодії між цими спільнотами, між спільнотами та особистістю».

5.  Міжнародна енциклопедія соціальних наук: «Предмет соціо­логії — вивчення соціальних груп у їх інституційній організації, а та­кож причин і наслідків змін інститутів та соціальних організацій».

6. Вебстерівський соціологічний словник: «Соціологія — це ви­вчення розвитку, організації та проблем спільного життя людей як представників соціальних груп».

Наведені вище визначення свідчать, що поняття соціального, со­ціальних зв’язків, відносин, способу їх організації є вихідними для розкриття особливостей об’єкта соціологічного пізнання, а поняття соціальних закономірностей — для визначення предмета соціології. Необхідність розрізняти поняття «суспільне» та «соціальне» є перед­умовою точного й адекватного розкриття предмета соціології. Склад­ність проблеми полягає в тому, що і «суспільне», і «соціальне» стосу­ються взаємодії як способу організації життєдіяльності суспільства. Таке розрізнення відбувається не через виділення реальних типів вза­ємодії (певних груп феноменів, явищ, процесів тощо), а через визна­чення «способу» їх бачення у ході дослідження. Соціальне — це сукуп­ність тих чи інших ознак або особливостей суспільних відносин, що освоєна (інтегрована) індивідами чи іншими суб ’єктами у процесі їх спільної діяльності (взаємодії) у конкретних умовах та виявляється в їх особливих відносинах. Тому будь-яка система суспільної взаємодії є водночас і способом соціальної взаємодії, системою соціальних від­носин. Соціальне виникає завжди, коли поведінка будь-якої особи (групи, спільноти) зазнає впливу (прямого чи опосередкованого) іншо­го суб’єкта. Соціальне характеризує певний аспект суспільних відно­син. Воно входить до всіх видів суспільних відносин (економічних, політичних та ін.), але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми. Тобто соціальні відносини — це один із різновидів суспільних відносин. їх характеристики відображають основні риси соціального як певної сукупності властивостей суспільства. Серед цих характерис­тик основними є такі:

1)  соціальне — це загальна характеристика, яка властива різним групам індивідів і відображає інтеграцію тих чи інших властивостей суспільних відносин;

2)  соціальне відображає обумовлене сучасними суспільними від­носинами (економічними, політичними і т. ін.) взаємне розташування індивідів. У зв’язку з цим характер та зміст відносин між різними ін­дивідами та їх групами залежить від місця, яке вони посідають у різних соціальних структурах, та від тієї ролі, яку вони в них виконують;

3)  соціальне виявляється у відносинах різних індивідів та груп індивідів один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

4)  соціальне — продукт спільної діяльності представників різних соціальних груп, що виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.

Таким чином, соціальне виникає у процесі взаємодії людей, що своїм базисом має відмінності їх місця і ролі у конкретних суспільних структурах та виявляється у різному ставленні індивідів і груп до явищ і процесів суспільного життя.

Природа соціальних відносин (соціального) зумовлює предметну галузь соціологічної науки, яка, вивчаючи суспільство як цілісну систе­му, орієнтована на виявлення законів соціальної взаємодії соціальних інститутів, груп, особистості. При цьому специфіка соціальної взаємодії розкривається через соціальні відмінності суб’єктів взаємодії, які лежать в її основі і зумовлюють різні цінності, мотиви, способи поведінки.

Характеристика предмета соціології розкриває її значний теоретико- пізнавальний і практичний потенціал як самостійної науки в рамках системи наук про суспільство, що має досить складні взаємодії з іншими суспільними науками, часто набуваючи методологічного значення для цих наук. Вивчаючи соціальну взаємодію, соціологія набуває рис «інте­гральної» науки, тобто її предметна специфіка дає можливість зверта­тися до об’єктів, що традиційно включаються до «сфери інтересів» ін­ших суспільних наук (наприклад, економічних, правових). На ранніх етапах свого розвитку соціологія претендувала на статус «науки всіх суспільних наук», тобто універсальної науки, що єдина вивчає суспіль­ство в цілому, а тому інші науки, які досліджують його окремі сегменти, мають набути статусу «субдисциплін» у системі соціологічного знання. Це називали «соціологічним імперіалізмом». Із розвитком соціологічної науки, збагаченням уявлення про її методологію та теорію такий підхід перестав домінувати. Сучасна соціологічна методологія виходить з того, що саме соціологія вивчає суспільство як систему соціальної взаємодії, а тому соціологічний підхід є цінним для будь-якої науки про суспіль­ство, проте це не є підставою вважати її «розділом соціології». Тобто соціологія є самостійною суспільною наукою, що має досить складні взаємодії з іншими науками про суспільство, досить часто виконуючи методологічні функції щодо цих наук у частині пошуку пояснень соці­альних аспектів проблематики цих наук.

Головне, що створює специфіку соціологічного підходу, це не техніч­ні засоби збирання та узагальнення соціальної інформації, що зазвичай асоціюються з соціологічним підходом, а його світоглядні та теоретичні засади (тобто особливий спосіб тлумачення соціальної реальності, вира­жений у поняттях та категоріях спеціально-наукової картини світу).

На підставі особливостей сучасних уявлень про суспільство можна сформулювати основні власні вимоги соціологічного підходу.

по-перше, усі досліджувані об’єкти розглядаються крізь призму суспільства у цілому, фокусуючи увагу на суспільних (соціальних) відносинах. Основною проблемою соціологічного пізнання більшість дослідників визнають пояснення причин соціальної інтеграції та засад соціального порядку;

по-друге, кожне соціальне явище вивчається з позицій того, як воно створюється і відтворюється у процесі життєдіяльності специ­фічних суб’єктів, що мають «надособисту» природу як представники соціальних спільнот;

по-третє, визнання соціальної стратифікації фундаментальним атрибутом суспільного життя взагалі. Головне у даному випадку не констатація існування «соціальних груп», а відмова від «абстрактного гносеологічного суб’єкта» (трансцендентної «людини») на основі конструювання принципово гетерогенного соціального простору;

по-четверте, усувається фікція відокремленості особи від соціаль­ної групи та соціального середовища в цілому;

по-п’яте, відмова від моделі «досконалого (ідеального) суспільства» з визнанням існування лише реального суспільства.

Основний «каркас» соціологічного знання утворюють категорії та наукові закони, що визначають зміст методології соціологічного по­яснення суспільних феноменів. Як і в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, у соціології теоретичне знання фіксується в поняттях та ка­тегоріях, які відображають сутність досліджуваних суспільних фено­менів. Саме на їх основі стає можливим соціологічний дискурс про суспільство. Категоріальна система сучасної соціології має надзвичай­но складний та багаторівневий характер, оскільки вона розвивається в рамках різних, досить часто конкуруючих між собою, наукових під­ходів та парадигм. Однак існують певні ключові категорії, без вико­ристання яких взагалі неможливий соціологічний підхід і на основі яких вибудовуються певні понятійні конструкції, якими соціологи користуються для пояснення та опису суспільства. Ці ключові кате­горії досить умовно можна поділити на такі групи: а) загальні катего­рії, що використовуються не лише в соціології, але і в інших науках про суспільство як їх базові філософські чи світоглядні категорії (наприклад, суспільство, культура, людина тощо); б) категорії, що вироблені в рам­ках соціологічного підходу до вивчення суспільних явищ та процесів і відображають саме його специфіку (наприклад, соціальна група, со­ціальні відносини, соціальна структура, соціальна взаємодія, соціальний інститут тощо); в) категорії, на яких базуються соціологічні теорії окремих феноменів та процесів (наприклад, соціалізація особи, страти­фікація, середній клас, правова соціалізація тощо).

Важливе місце в системі теоретичного знання займають закони (наукові закони), оскільки саме в них фіксуються уявлення про най­важливіші зв’язки та взаємодії соціальної реальності, що є основою для їх пояснення. Це особливо важливо, оскільки завданням соціології, як і будь-якої науки, є пояснення дійсності, а не просто збір фактів про неї. Тобто науковим законом стає будь-яка теоретична конструкція, що дає несуперечливе та логічно обґрунтоване пояснення досліджу­ваних соціальних феноменів і визнається науковим співтовариством (або ж його частиною) як реальний та ефективний інструмент до­сліджень таких процесів і феноменів. Наприклад, у більшості сучасних досліджень проблем злочинності визнається існування певної залеж­ності між девіантною поведінкою особи та станом системи соціально­го контролю. Таке твердження виконує функцію моделі пояснення обумовленості злочинності, тобто є науковим законом соціології деві- антної поведінки.

Соціологія, як і будь-яка інша наука, використовує певний набір пізнавальних засобів, сукупність яких звичайно визначає як методоло­гію, так і методику науки. Слід розрізняти поняття «методологія» та «методика». Методологія — це спосіб пізнання, загальні принципи досліджень. Методика — сукупність конкретних методів організації та проведення досліджень, збирання, обробки та аналізу інформації, яку можна отримати під час таких досліджень.

Зміст методики визначається методологією, яка встановлює, що саме є предметом дослідження і якими методами таке дослідження може бути проведене. Питання методології залишаються дискусійни­ми в сучасній соціології. Перш за все, це стосується визначення мож­ливості існування універсального методу пізнання, який властивий лише соціології і забезпечує розв’язання усіх проблем, що досліджу­ються. У сучасній соціології домінує визнання необхідності застосу­вання різних підходів і дослідницьких парадигм. «Мультипарадигмаль- ність» забезпечує можливість розглядати одне й те саме явище в різних його проявах у соціальній реальності.

Методику соціології утворює сукупність методів. Під методом звичайно розуміють певний спосіб пізнавальної діяльності, тобто спо­сіб отримання інформації про соціальні явища та процеси. Сучасна соціологія використовує значний арсенал наукових методів. У загально­му вигляді ці методи можна поділити на три типи: а) загальнонаукові методи, до яких належать пізнавальні засоби, властиві саме науковому пізнанню, на відміну від буденного пізнання. Тобто це ті методи, що використовуються в усіх науках; б) методи соціальних наук утворюють групу, яка є спільною для всіх наук, що досліджують суспільство (на­приклад, історичний метод); в) методи соціології, тобто методи, які використовуються лише в соціології, або були створені в рамках вирі­шення дослідницьких завдань, що властиві лише соціології (наприклад, кількісні та якісні методи емпіричних соціологічних досліджень).

Характеристику предметної сфери соціологічної науки можна до­повнити уявленням про її внутрішню організацію. У сучасній науковій та навчальній літературі пропонується кілька підходів до побудови такої структури.

Досить часто соціологічне знання структурується на «фундамен­тальне» та «прикладне». У даному разі фіксуються його мета, загальна спрямованість. Якщо фундаментальне знання має змінювати основи соціологічної науки — створювати нові методи, концепції тощо, то прикладне знання — це «практичне знання», тобто знання про реаль­ний стан у тій чи іншій сфері суспільного життя, про можливості змін тощо. Втім цей поділ є досить умовним.

Залежно від завдань, які стоять перед соціологічним дослідженням, його можна віднести до теоретичних чи прикладних. Відповідно у струк­турі соціології виділяють теоретичну та прикладну соціологію. Завдання теоретичної соціології полягає в тому, щоб, спираючись нарізноманіт- ні наукові методи, формувати знання про процес соціального розвитку в його загальних рисах, про концептуальні основи пізнання соціального. Теоретична соціологія збагачує наукові знання, орієнтуючись на потреби розвитку самої науки. Саме теоретична соціологія забезпечує формуван­ня системи категорій та законів соціологічної науки. Прикладна соціо­логія — це сукупність методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм та рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення со­ціального ефекту. Залежно від використовуваних методів прикладну со­ціологію поділяють на соціальну інженерію, яка розробляє процедури соціальної перебудови, та клінічну соціологію, яка безпосередньо впрова­джує нові соціальні процеси, форми відносин і т. ін.

Іншим різновидом структури соціологічного знання є його поділ на «емпіричне» та «теоретичне». У цьому контексті йдеться про тео­ретичну та емпіричну соціологію. Такий підхід характерний і для інших наук (не лише суспільних, а й природничих). Він фіксує рівень абстрак­ції та узагальнення знань про певні об’єкти наукового пізнання. Якщо результатом пізнавальних процедур є формулювання нового теоретич­ного знання (концепцій, гіпотез, понять, категорій тощо), то йдеться про теоретичну соціологію. Якщо пізнавальні процедури орієнтовано на певні дії з соціальними фактами (збирання, опис, систематизація тощо), що не мають на меті зміни теоретичних уявлень про об’єкти пізнання (тобто про спосіб тлумачення реальних процесів та явищ) і мають характер конкретних знань, то маємо емпіричні дослідження. Слід пам’ятати, що цей поділ завжди умовний, оскільки реальне со­ціологічне пізнання ніколи не дає прикладів суто теоретичного чи суто емпіричного дослідження.

Поділ соціології на три рівні (загальна соціологічна теорія, спеці­альні соціологічні теорії, емпіричні дослідження) — важлива риса сучасного стану соціології. Досить часто така структура визнається штучною, недостатньо обґрунтованою. Однак реальна наука розви­вається саме в межах структури, де виділяються три складові.

По-перше, це загальна соціологічна теорія, яка дає загальне уявлен­ня про суспільство, його структуру, закономірності становлення, розви­тку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної тео­рії формується методологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень. У сучасній соціології існує кілька загальних соціологічних теорій, які по-різному тлумачать суспільний розвиток. Серед них марк­систська концепція суспільства (історичний матеріалізм), структурно- функціональна соціологія, феноменологічна соціологія, теорія соціально­го обміну, символічний інтеракціонізм та ін. За свідченнями західних учених, соціологія вступила у фазу методологічної кризи, яка виявляєть­ся в тому, що жодна з «великих теорій» (тобто загальних соціологічних теорій) не може адекватно розкрити закони розвитку суспільства. Тому вони втрачають свою привабливість, і зростає потреба в системному осмисленні суспільства з позицій методологічного плюралізму.

По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв ’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпірич­ними дослідженнями. Статус цих теорій дістав обґрунтування в сере­дині XX ст., коли американський дослідник Р. Мертон запропонував поняття «теорії середнього рівня». Він виходив з того, що великі (за­гальні) соціологічні теорії, які пояснюють природу суспільства, закони, його динаміку, мають надто загальний, абстрактний характер і не мо­жуть бути основою для емпіричних досліджень. Потрібні спеціальні теорії, що стосуються окремих сфер суспільного буття (процесів, явищ, інститутів тощо). Саме такими «теоріями середнього рівня» є спеці­альні соціологічні теорії, що формувались як досить сталі субдисци- пліни в межах сучасної соціології. За своїм змістом спеціальні соціо­логічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, про­цесів і т. ін.). Прикладами спеціальних соціологічних теорій є соціо­логія праці, соціологія молоді, політична соціологія, соціологія осіб похилого віку (геронтосоціологія), соціологія релігії, екологічна со­ціологія, соціологія права (юридична соціологія), соціологія міста, аграрна соціологія, соціологія девіантної поведінки тощо. Досить важко визначити загальну кількість спеціальних соціологічних теорій у сучасних умовах. Однак саме в межах цих теорій отримують біль­шість наукових результатів сучасної соціології.

По-третє, це конкретні соціологічні дослідження, які являють собою дослідження окремих, індивідуально визначених соціальних явищ і процесів.

Таким чином, структурованість соціології забезпечує можливість виконання нею певних суспільних функцій.

На відміну від проблеми визначення предмета соціології, її функції можна встановити досить однозначно, оскільки вони істотно не від­різняються від функцій будь-якої іншої соціальної науки. Слід пам’ятати, що визначаючи соціальні функції науки, ми аналізуємо її як соціальний інститут, який має певні стандартні (нормативні) засоби зв’язку із суспільством, його підсистемами та інститутами. Ці зв’ язки фіксує поняття «соціальні функції».

Соціологія, як і будь-яка інша соціальна наука, має такі функції:

а) гносеологічна (пізнавальна) функція — опис та пояснення сус­пільства виходячи з предметної специфіки та наявних пізнавальних засобів. Вона виникла як відповідь на громадську потребу в знанні пев­ного типу — саме у знанні про соціальну взаємодію як у формі узагаль­нюючих чи спеціальних теорій, так і у формі конкретного (емпіричного) знання. Але цим не вичерпується зміст цієї функції. Вона передбачає наявність цілісної системи (програми, парадигми, методології) здобуття знань. За умов тісної взаємодії й інтеграції соціальних наук пізнавальний інструментарій соціології (її теорії, методи, поняття та категорії) стає універсальним засобом для пізнання «соціального» в інших науках. Соціологічне знання доповнює та збагачує пізнавальні результати інших соціальних та гуманітарних наук. Прикладом може бути поширення соціологічного підходу в методології правознавства аж до формування нової юридичної науки теоретичного характеру — соціології права;

б) практична функція не може бути зведена до тих завдань, що їх вирішує прикладна соціологія у взаємодії з «соціальним замовником». Вона набагато ширша. Соціологічне знання тією мірою, в якій воно здатне відтворювати реальні соціальні процеси, стає основою для прак­тичної діяльності стосовно впливу на хід цих процесів, виходячи з на­явних суспільних потреб. Важливим аспектом практичної функції є ство­рення можливості соціального передбачення, науково обґрунтованого планування поведінки соціальних суб’єктів, що іноді визначається як прогностична функція соціології. Практичний потенціал соціологічної науки значною мірою посилюється наявністю в її структурі прикладної соціології, яка має арсенал пізнавальних засобів, що спеціально орієн­товані на дослідження конкретних соціальних проблем;

в) ідеологічна функція соціології зумовлена тим, що внаслідок своєї предметної специфіки вона інтегрована в соціальну дійсність і не може бути «позаціннісною», позбавленою соціального контексту в са­мому процесі дослідження. Тому вона бере активну участь в ідеоло­гічному процесі. Різні соціальні та політичні інститути використовують соціологію для формування та обґрунтування своїх ідеалів і програм. У цьому не слід вбачати недолік, це скоріше прояв реального включен­ня соціології у соціальне буття.

Система функцій соціологічної науки дає можливість конкретніше визначити її місце серед суспільних і гуманітарних наук. Сучасні авто­ри рішуче виступають проти будь-яких спроб реанімації «соціологіч­ного імперіалізму», тобто обґрунтування «зверхності» соціології. Нині йдеться не про поглинання соціологією інших наук про суспіль­ство, а про коректне визначення форм взаємодії з цими науками.

Оскільки соціологічна наука у своїй системі знань має стійке ядро — загальну соціологічну теорію, тобто теорію суспільства, вона не може не мати методологічного впливу на інші суспільні науки, які тією чи іншою мірою використовують цю загальну методологію для розв’язання теоретико-пізнавальних проблем у межах своїх предметів. Спеціальні суспільні науки, як правило, не містять власних узагальнень щодо сутнос­ті суспільства. Вони використовують теорії та концепції соціологічної науки. Так, сучасна юридична наука виходить за межі логіко-семантичного аналізу юридичних (нормативних) текстів, розглядає правові явища у шир­шому суспільному контексті. Але відповідно до її предмета вона не фор­мулює теорії суспільства, а «запозичує» її (прямо чи опосередковано) із соціологічної системи знань. У такій взаємодії виявляється методологіч­на функція соціології в сучасному правознавстві.

 


 

§ 2. Основні етапи розвитку соціології

За свідченням А. Смолла, щоб краще зрозуміти предмет та зміст будь-якої соціальної науки, необхідно вивчити її історію. Соціологія — порівняно молода наука, її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоча дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні кон­цепції з’явилися ще у спробах античних мислителів пояснити суспіль­не життя. Але це були лише теоретичні передумови, що протягом століть накопичувалися у різних галузях знань і готували дисциплі­нарне оформлення соціології.

У середині XIX ст. соціологія інституційно виділилася з соціальної філософії як самостійна наука з власним баченням суспільства і влас­ними методами його пізнання. Але не тільки розвиток соціальної фі­лософії підготував становлення нової науки. Вона мала як теоретико- пізнавальне, так і соціальне підґрунтя. Розвиток індустріального сус­пільства в XIX ст. потребував пояснення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що будувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.

Перший період розвитку соціологічної науки характеризувався пануванням позитивістської методології. Найчіткіше вона була сфор­мульована у працях О. Конта (1798-1857). За його визначенням, пі­знання суспільства стає дійсно науковим лише тією мірою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто методологію виявлення на осно­ві спостереження та експерименту незмінних природних явищ. На­уку про суспільство, яка будується на основі позитивного методу, за­вершує соціологія — універсальна наука, «наука всіх суспільних наук». Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціаль­ну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розви­тку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспіль­ства). Хоча позитивістська парадигма в соціології ґрунтувалася на базових постулатах, які були визначені уже в теорії О. Конта, однак в її межах існувало кілька напрямів (шкіл), що суттєво розрізнялися в ро­зумінні витоків суспільного життя (соціал-дарвінізм, географічний детермінізм, расово-антропологічна школа, механіцизм тощо).

У другій половині XIX ст. відбувається урізноманітнення методо­логічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’являються соціологіч­ні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку со­ціології (вчення Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у сучасній соціологічній науці.

Е. Дюркгейм (1858-1917), французький соціолог і філософ, вказу­вав, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні пред­мета він ішов шляхом пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існу­ванням (об’ єктивність) та можливістю примусового впливу на її ак­тивність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та авто­номність соціальної реальності. Спираючись на ці базові положення «соціологічного методу», Е. Дюркгейм створив свою теорію суспіль­ства, яка пояснює як механізми його єдності, так і еволюцію через аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша характерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виникнення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індиві­дів, потребу і необхідність у співпраці.

Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М. Вебера (1864-1920). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі мето­дологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М. Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії. Правознавець за освітою, М. Вебер розпочав свої теоретичні дослідження у сфері економічної історії, що дало під­стави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економічним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологічної теорії суспільства. Основним методом соціологічного бачення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприклад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеаль­ними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучаснос­ті чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалі­зовано в дослідженні ролі протестантської «господарської етики» в генезі західноєвропейського капіталізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).

Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшого розви­тку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним ха­рактером (йдеться про веберівську традицію інтерпретативної соціо­логії), а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія міста, соціологія управління, соціологія політики, соціологія релігії. У розвитку соціології права (і як спеціальної соціо­логічної теорії, і як спеціальної теоретичної дисципліни в системі юридичних наук) також наявний вплив вчення М. Вебера, з яким пов’язується одна з кількох парадигм, що існують у сучасній соціолого- правовій науці.

Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвитку соціології. Су­часні історики соціологічної науки визнають К. Маркса (1818-1883) одним із фундаторів сучасної соціології, незважаючи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «соціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соціологів. У марксизмі слід розмежовува­ти елементи ідеологічного типу та суспільну теорію. У галузі методо­логії суспільного пізнання марксистська парадигма ґрунтується на кількох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлік­ту, яка мала виділити механізми суспільного розвитку через визначен­ня соціальних антагонізмів (класова боротьба тощо), що мають вирі­шуватися шляхом революційних суспільних змін. «Конфліктна пара­дигма» залишається важливою і в сучасній соціології. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени через їх обумовленість в остаточному підсумку економічним базисом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису і надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їхнього розвитку.

Уже в середині ХХ ст. у результаті інтенсивної спеціалізації та професіоналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. У цей період відбувається становлення сучасної со­ціології, яка характеризується досить розмаїтими теоретико- методологічними пошуками.

Найвпливовішим протягом кількох останніх десятиліть був струк­турний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон), який робить акцент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі по­яснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціона­лізму, тобто визнання їх залежності від тих функцій, що виконуються ними у межах соціальної системи. У структурному функціоналізмі було створено досить продуктивну в теоретичних і прикладних до­слідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки та інщих науках про суспільство (наприклад, такі поняття, як соціальна система, функція, роль, структура тощо).

Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, І. Гофман) акцентував увагу на про­цесах взаємодії індивідів та груп, під час яких власне й створюються стійкі соціальні структури та інститути.

Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Т. Лукмана, етнометодологія Г. Гарфін- келя, структурна соціологія Е. Тіріак’яна та ін. Феноменологи намага­ються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цінності практично діючих людей. У зв’язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а сама феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в традицій­ні галузеві соціологічні теорії.

Досить значне місце в західній соціології посідає неопозитивізм. Його основні постулати стосуються природи наукового пізнання, ви­значаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе значення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідео­логії, різних форм ціннісного підходу. Останніми роками неопозити­візм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.

Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про створення неомарксистських соціологічних теорій, серед яких варто звернути увагу на праці М. Хоркхаймера (1895-1973), Г. Маркузе (1898-1979), Т. Адорно (1903-1969) та інших теоретиків франкфуртської школи, праці представників неомарксистської економічної соціології, фемі­ністської соціології тощо. Зберігаючи зв’язок з деякими базовими постулатами марксизму про економічний детермінізм, про феномен відчуження, про роль соціальних конфліктів як основи суспільного розвитку, ці теорії намагаються враховувати принципово нові умови суспільного розвитку в поясненні соціологічних феноменів. Це осо­бливо помітно у сфері вивчення соціальної структури, соціального конфлікту, проблем глобалізації, економічного розвитку та ряду інших питань.

Наявність конкуруючих соціологічних парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегративних теоретичних підходів, які б знімали односторонність існуючих теорій. Такі інтегра­тивні теорії почали з’являтися у 80-х роках минулого століття. Серед значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основ­на теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднан­ням дії (агента дії) та структури); б) теорія «соціальної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положення: слід диференціювати «жит­тєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу со­ціальних дій); г) теорія «соціального поля» П. Бурд’є (основний предмет досліджень — єдність соціального «актора» та умов його активності, які зображуються метафорою «соціального поля»).

Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які разом із су­часними варіаціями класичних теорій утворюють надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовуючи тенденції розвитку соціо­логічної теорії, російський соціолог В. Ядов зазначав, що найпродук­тивнішим шляхом подолання методологічної кризи є, по-перше, «ме­тодологічний підступ» — використання сукупності різних теоретичних підходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістські орієнтованих кількісних методів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретичний наступ» — створення нових глобальних теорій (метатеорій), що здатні поєднати нове бачен­ня соціуму (його тотальність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності соціального суб’єкта у процесі суспільних змін.

Сучасне становище соціології не можна вичерпно охарактеризува­ти лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану стає виконання прикладних функцій. Соціологічні методи про­никають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне суспіль­ство неможливо уявити без їх широкого використання. Характерною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки.

Таким чином, у розвитку сучасної соціології існують два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної соціології шляхом відмови від традиційних теоретичних орієнтацій, створення нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі при­кладні проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».

 


 

§ 3. Соціологічні методи збирання інформації

У загальному вигляді соціологічне дослідження можна визначити як систему логічно-послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, пов’язаних між собою єдиною метою — отримати достовірні дані про досліджуване явище або процес для їх подальшого використання у практиці, забезпечення ефективної діяльності суспільства.

Підготовку і проведення соціологічних досліджень можна поді­лити на ряд етапів.

1.  Підготовка дослідження. Тут соціолог звертається до спеціальної літератури, що присвячена саме досліджуваному об’єктові. У ході цієї роботи відбувається усвідомлення проблеми, формулюються цілі і завдання дослідження, розробляється загальна концепція.

2.  Збирання первинної соціологічної інформації про об’єкт, що ви­вчається. Під первинною соціологічною інформацією розуміють отри­мані в ході соціологічного дослідження неузагальнені відомості (на­приклад, відповіді опитуваних в анкетах, інтерв’ю, записи на картках, спостереження, аналіз документів тощо), які підлягають обробці та узагальненню.

3.  Підготовка зібраної інформації до обробки й аналізу та сама об­робка й аналіз даних, отриманих у ході дослідження згідно з програ­мою.

4.  Підготовка звіту за наслідками дослідження, викладення його результатів у наукових публікаціях, практичних рекомендаціях і про­ектах соціальних змін.

Соціологічне дослідження починається з розробки його програми, яка є конкретним втіленням його підготовчого етапу. Програма містить всебічне обґрунтування методологічних підходів і методичних при­йомів вивчення певного явища або процесу. Програма дослідження — це виклад його теоретико-методологічних передумов (загальної кон­цепції) відповідно до основних цілей роботи та гіпотез дослідження, зазначення правил процедури, а також логічної послідовності операцій з метою їх перевірки. У програмі можна виділити методологічний (теоретичний) і методичний (процедурний) розділи.

У розпорядженні соціологів є чотири основних методи досліджен­ня: спостереження, експеримент, аналіз документів, опитування.

Метод спостереження. Під спостереженням розуміється цілеспря­моване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у ході якого ми діс­таємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об’єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є мето­дом збирання первинної інформації про об ’єкт, який вивчається, шля­хом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об ’єкта і відпо­відають цілям дослідження.

На відміну від звичайного спостереження, у соціології в науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтерпретації даних, що дає змогу за­безпечити відносну надійність інформації.

Спостереження у соціологічних дослідженнях мають деякі особливос­ті. Перша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуації, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’язаний та від яких безпосередньо залежить. Друга особливість полягає в тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов’язаний з об’єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації. Третя особливість стосується складності повторного спостереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюються і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостереження повинно бути дуже ретельним.

Головним об’єктом спостереження в соціології є поведінка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності. Метод спо­стереження цінний саме тим, що дає змогу безпосередньо фіксувати реальні поведінкові акти.

За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструкту- ралізовані та структуралізовані. У неструктуралізованому спостере­женні (такому, що не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає чіткого плану, визначено лише безпосередній об’єкт спостереження. Структуралізоване (контрольоване) — це таке, за яко­го соціолог наперед визначає, які з елементів процесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціаль­ний план запису спостереження до початку збору інформації.

Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджу­ється, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спо­стереження. Під невключеним спостереженням розуміється такий спо­сіб здійснення спостереження, коли дослідник не бере участі безпосе­редньо в подіях, що спостерігаються, вивчаючи їх начеби ззовні. Такий вид спостереження звичайно використовується при вивченні масових процесів. Включене спостереження, навпаки, припускає повну або част­кову участь спостерігача у процесі, що досліджується. У таких випадках дослідник або перебуває в прямому контакті з учасниками цього про­цесу, або сам входить на правах учасника до досліджуваної групи. На­самперед соціолог, що здійснює включене спостереження, має виріши­ти, у якій формі ввійти до соціальної групи, яку збирається вивчати. Він може виступати в ролі «відкритого» включеного спостерігача, коли від­верто доводить до відома членів групи про те, хто він такий і які його цілі, а може відігравати роль «схованого» включеного спостерігача, не повідомляючи нікого, хто він насправді. При закритій формі включено­го спостереження, коли досліджувані не знають, що за ними спостері­гають, вони поводяться природно. Деякі дослідження взагалі можна проводити тільки в закритій формі, навіть приховуючи справжнє ім’я соціолога, інакше дослідник не мав би допуску в досліджувану групу (група злодіїв, банда ґвалтівників, тоталітарні релігійні секти тощо).

Методи включеного й особливо повного включеного спостереження мають великі переваги, оскільки дозволяють здійснювати збирання емпіричних даних з максимальною повнотою. Стосовно правових від­носин метод включеного спостереження може використовуватися із серйозними обмеженнями, якщо мова йде про вивчення кримінального середовища, входження в яке становить небезпеку для дослідника і не­се із собою ряд етико-правових проблем. Однак його можна використо­вувати, наприклад у процесі вивчення судової практики, зокрема, взаємо­дії судді і народних засідателів у ході ухвалення рішення.

За місцем впровадження та умовами організації спостереження поділяються на польові та лабораторні.

За регулярністю проведення можна розрізняти спостереження систематичне та випадкове.

Недоліком методу спостереження є неминучий прояв суб’єктивізму дослідника, що виникає із самого факту його особистої включеності в життя об’єкта, що спостерігається.

Експеримент. Експеримент у соціологічних дослідженнях — це спосіб отримання інформації про кількісну й якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об ’єкта внаслідок впливу на ньо­го деяких чинників, що управляються та контролюються (змінних).

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, іменується незалежною. Вона визначається як експериментальний чинник (експе­риментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, зветься залежною змінною. Незалежна змінна повинна від­биратися таким чином, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.

Структура експерименту як дослідницької процедури утворюєть­ся такими елементами, як експериментатор, або суб’єкт дослідження; об’єкт експерименту — соціальна спільність або група, поставлена експериментатором у штучно створені умови; експериментальний фактор, або незалежна змінна — керовані і контрольовані дослідником спеціальні умови, інтенсивність і спрямованість впливу яких обмеже­на рамками експерименту; експериментальна ситуація — ситуація, яка штучно створюється дослідником до введення до неїексперимен- тального фактора.

За способом створення експериментальної ситуації розрізняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у сві­домості людини.

За часовим напрямом процесу експериментування бувають про­ективні, ретроспективні та експерименти, які оцінюють стан процесу на даний момент часу.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють паралельні та послідовні експерименти. У паралельному експеримен­ті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується динаміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.

За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об’єкти перебувають у природних умовах) та лабораторні (коли екс­перимент здійснюється у штучно створеному середовищі).

За наявності або відсутності впливу дослідника на створення екс­периментальної ситуації розрізняють контрольовані та природні експери­менти. У контрольованому експериментатор сам уводить в дію експери­ментальний чинник як гіпотетичну причину змін, що припускаються в майбутньому. У природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об’єкті відбудеться чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної змінної.

За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють екс­перименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.

За ступенем практичного напряму експерименту виокремлюють дослідницькі та інноваційні експерименти.

Метод аналізу документів. Документом (від лат. documentum — свідоцтво, приклад, взірець, доказ) у соціології вважається спеціально створений людиною предмет, який призначений для передавання чи зберігання інформації.

Документи можна класифікувати за низкою підстав.

1.  Залежно від способу фіксації інформації: а) письмові документи (рукописні, друковані), в яких інформація викладена у формі буквеного тексту. Джерелами цього типу документів для дослідника є нормативний матеріал, державні архіви, архіви підприємств і організацій, преса, на­укові публікації, особисті документи, посередня документація (довід­ники, навчально-педагогічна та художня література); б) іконографічні документи (картини, кіно-, відео-, фотодокументи, малюнки та ін.);

в) статистичні документи. Вони містять дані та судження у кількісній (чисельній) формі, систематизовані та зведені до таблиць, графіків, схем тощо. Статистичні спостереження проводяться постійно і детально фіксують суспільне життя з багатьох сторін протягом тривалого часу;

г) фонетичні документи (магнітофонні записи, грамзаписи).

2.  За статусом: а) офіційні документи, які переважно відображають суспільні зв’язки і передають колективні точки зору. Офіційними до­кументами називаються всі документи, що мають «службовий» характер, тобто в тій чи іншій формі були складені, затребувані та затверджені державними або громадськими органами, установами тощо; б) неофі­ційні документи. До них належать ділові записи, пропозиції та проекти рішень, листи, автобіографії, заяви, виступи, особисті нотатки тощо.

3. Залежно від джерела інформації: а) первинні; б) вторинні. У пер­шому випадку йдеться про описування конкретних ситуацій, про ви­світлення діяльності окремих осіб, органів. Вторинна інформація має більш узагальнений, аналітичний характер, у ній, як правило, відо­бражені глибші соціальні зв’язки.

4. За своїми функціональними особливостями: а) інформаційні; б) регулятивні; в) комунікативні; г) культурно-виховні. Звичайно при цьому скоріше підкреслюється основна, провідна спрямованість до­кумента, втім частіше він виконує одночасно декілька функцій.

5.  За цільовим призначенням: а) документи, які створені незалежно від дослідника. До них належать усі документи, існування яких ні прямо, ні опосередковано не обумовлено технікою проведення соціологічного дослідження: офіційні документи, які пов’язані з темою дослідження; статистичні відомості; матеріали преси; особисте листування тощо;

б) документи «цільові», тобто ті, які підготовлені згідно з програмою, завданнями соціологічного дослідження. Ця група документів включає: відповіді на відкриті запитання анкети та тексти інтерв’ю; записи спо­стережень, які відображають поведінку респондентів; довідки офіційних і громадських організацій, які виконані за ініціативою, на замовлення дослідників; статистичну інформацію, яку отримано, узагальнено і орі­єнтовано на певне соціологічне дослідження.

Існує кілька методів аналізу документів: традиційний (класичний) та формалізований (кількісний). Класичний, традиційний, метод аналі­зу — це сукупність операцій, яка дає можливість інтерпретувати текст залежно від поставлених дослідником цілей. Він поділяється на зовнішній та внутрішній. Зовнішній аналіз — аналіз контексту всіх обставин, які супроводжували появу документа. Мета цього аналізу — встановити вид документа, його форму, місце та час появи, автора, ініціатора, мету ство­рення, надійність та достовірність, його контекст. Внутрішній аналіз — це дослідження змісту документа. При цьому перш за все визначається по­внота інформації, а також її вірогідність.

Традиційні методи мають один недолік, що може звести нанівець усю працю дослідника в очах людей з іншими поглядами і підходами до про­блеми, що розглядається. Це суб’єктивізм класичних методів аналізу. Дійсно, тут інтерпретація документа (документів) повністю залежить від тих настанов, з якими дослідник підходить до опрацювання матеріалу.

Прагнення позбавитися можливої суб’єктивності традиційного аналізу, а також потреба у вимірюванні соціальних ознак зумовили виникнення іншого типу аналізу — формалізованого (кількісного), або контент-аналізу. Його сутність полягає у з’ясуванні змістовних оди­ниць, які можна однозначно фіксувати та перекладати у кількісні по­казники за допомогою одиниць обчислювання. Змістовні одиниці ви­значаються згідно з концепцією дослідження. Вони повинні відобра­жати провідну ідею тексту.

Контент-аналіз — це якісно-кількісний метод вивчення документів, який характеризується об’єктивністю висновків і суворістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпре­тацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як про­блеми соціальної дійсності, які висловлюють, чи, навпаки, приховують у документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта досліджен­ня. Контент-аналіз використовують, коли потрібна максимальна точність і є великий обсяг несистематизованого матеріалу та ін.

Техніку контент-аналізу можна звести до декількох послідовних дій:

1) виділення одиниць аналізу;

2) пошук їх індикаторів у тексті;

3)  статистична обробка.

Категорії аналізу — це рубрики, відповідно до яких будуть сорту­ватися одиниці аналізу (одиниці змісту). Від вибору категорій залежить характер отриманих результатів. Категорії повинні бути чітко визна­чені і між ними варто установити градацію. Але необхідно пам’ятати, що укрупнення категорій може привести до зменшення ступеня дифе­ренціації досліджуваного явища.

Одиницею аналізу — змістовної або якісної — є та частина змісту, що виділяється як елемент, який підводиться під ту або іншу категорію. За одиницю аналізу можуть бути прийняті слово, висловлення, частина тексту, об’єднана певною темою, автором, героєм, соціальною ситуаці­єю, текст у цілому. Змістовною одиницею контент-аналізу повинна бути соціальна ідея, правова категорія. Вона може виражатися окремим по­няттям, сполученням слів. Це можуть бути також імена людей, назви організацій, географічні назви, згадування якої-небудь події.

Вибравши змістовну одиницю і її показники, дослідник має визна­чити також і одиницю рахунку, що стане основою для кількісного ана­лізу матеріалу. Одиниця рахунку — кількісна характеристика одиниці аналізу, що фіксує регулярність, з якою зустрічається в тексті та чи інша змістовна одиниця. За одиницю рахунку можуть бути прийняті: 1) час­тота появи ознаки категорії аналізу; 2) обсяг уваги, що приділяється категорії аналізу в змісті тексту. Для встановлення обсягу уваги можуть бути прийняті: кількість друкованих знаків, абзаци, площа тексту, ви­ражені у фізичних просторових одиницях. Для газетних і інших стан­дартних текстів — ширина стовпчика і висота висловлення.

Кількісні й якісні сторони контент-аналізу доповнюють одна одну. Кількісний підрахунок дозволяє зробити об’єктивні висновки щодо спрямованості матеріалів за кількістю вживань одиниць аналізу в до­сліджуваних текстах. При якісному аналізі можна до того ж виявити, чи зустрічається взагалі та в якому контексті якась важлива, оригіналь­на категорія.

Обмеженість формалізованого аналізу полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кіль­кісних показників. Суть цих методів зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота уживан­ня визначених термінів), які легко підраховуються і відбивають істот­ні сторони змісту. Традиційний і формалізований аналіз доповнюють і компенсують недоліки один одного.

Метод опитування. Опитування — метод одержання первинної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або письмовому зверненні до сукупності людей з питаннями, зміст яких є проблемою дослідження на емпіричному рівні, та отримання відповідей.

За місцем проведення розрізняють опитування за місцем проживання та місцем роботи, навчання. За характером взаємодії можна виділити два основні різновиди опитування: анкетування та інтерв’ювання, кожен з яких трапляється у багатьох різновидах. За засобами спілкування між дослідником та респондентом анкетування розподіляється на пресове (анкети друкуються на шпальтах газет чи журналів з проханням пересла­ти в редакцію відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роз- даткове (опитники роздаються групі осіб, зібраних в одному місці). Пре­сова та поштова анкети звичайно дають низький відсоток повернення, що потребує додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності.

Анкетування проводиться за допомогою анкети. Анкета — це впо­рядкований за змістом та формою набір питань і висловлювань, втілений у вигляді опитного листа, який самостійно заповнюється тим, хто опи­тується, за зазначеними в опитнику правилами. Анкета починається зі звернення, в якому викладають мету опитування, пояснюють зміст, пра­вила заповнення анкети. Далі використовують контактні питання, відпо­віді на які є досить легкими. Ці питання мають бути близькими до теми опитування та поступово вводити респондента у проблематику, що до­сліджується. Потім подаються змістовні запитання, які чергуються з філь­трами, контрольними та функціонально-психологічними запитаннями. Завершує анкету так звана «паспортичка», тобто відомості про стать, вік, освіту, сімейний стан, стаж роботи опитуваного (респондента).

Інтерв’ю — це опитування у формі усної бесіди дослідника з респондентом. Питання, що задаються інтерв’юером, орієнтовані на конкретну дослідницьку мету і заздалегідь підготовлені таким чином, щоб відповіді респондента виявляли його реальне ставлен­ня до тих або інших фактів. Якщо заповнення анкети відбувається без прямої участі дослідника і тому відповіді, отримані в такий спосіб, можна вважати більш об’єктивними, то в ході інтерв’ю до­слідник ставить навідні запитання і своєю емоційною участю і по­ясненнями впливає на респондента. Однак перевагою цього методу є більш глибокий рівень розуміння респондентами суті питань, які задаються, що забезпечується прямим контактом з інтерв’юером. Інтерв’ю, тобто бесіда, що проводиться за певним планом, може бути особистим та телефонним.

Розрізняють клінічні (глибокі, довгочасні) та фокусовані (коротко­часні) інтерв’ю.

Обробка та аналіз соціологічних даних. Обробка впорядковує, групує і класифікує великий масив зібраних у соціологічному дослі­дженні емпіричних даних.

Для успішного проведення обробки інформації необхідно дотри­муватися певної послідовності. На першій стадії весь масив методич­ного інструментарію проходить певну підготовку. При цьому необхід­но вирішити два основних завдання:

1)   перевірити інструментарій на точність, повноту та якість заповнення. Ці заходи передбачають виявлення помилок у відповідях на кожне запитання та їх корекцію. При перевірці анкет, бланків інтерв’ю на повноту заповнення проводиться вибраковування тих, які заповнені менш як на третину. При перевірці на якість заповнення контролюються ясність, чіткість, адекватність відповідей. Усі анкети, бланки інтерв’ю і т. ін., що мають перелічені недоліки, виключаються з подальшого процесу обробки. Документи, які залишилися після контролю, нумеруються, щоб під час наступної їх обробки можна було простежити за кожним з них;

2)  провести кодування інформації, тобто її формалізацію. Принцип кодування полягає в перекладі змістовної інформації на мову формаль­ної логіки. Це означає, що кодується не сам зміст відповідей, а лише факт його наявності чи відсутності. Такої форми кодування достатньо для того, щоб здійснити числові операції з будь-якою інформацією, незалежно від її первинного вигляду, форми, змісту чи призначення. Процедура кодування включає надання кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів. У результаті вся інформація анкет чи бланків інтерв’ю перетворюється в систему чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел).

Тільки після завершення кодування можна переходити безпосеред­ньо до обробки інформації. Існують два способи обробки інформації — ручний і машинний. Питання про способи обробки вирішується за­здалегідь, ще на стадії створення програми та інструментарію дослі­дження. Ручна обробка використовується при невеликій (до кількох десятків) кількості анкет. Обробка анкет вручну проходить повільно, часто з помилками. Краще соціологічну інформацію обробляти на ЕОМ. Цей процес є наступним після кодування. Анкети сортирують, уводять у пам’ять машини інформацію. Завдання для обробки інфор­мації складає дослідник згідно з гіпотезами дослідження і завданнями їх перевірки. За допомогою ЕОМ отримують результати у вигляді та­буляграм, що містять соціологічні дані. Їх аналіз дає змогу дослідни­кові підтвердити або спростувати робочі гіпотези, виявити відхилення чи нові явища і тенденції у предметі та об’єкті вивчення.

Узагальнення інформації відбувається у кількох формах, які фіксу­ють різний рівень аналізу. Найпростішою формою є групування даних, тобто віднесення респондента до тієї чи іншої групи залежно від об­раного показника. Метод групування дає можливість вирішувати такі типи дослідних завдань: вияв типів соціальних явищ; вивчення струк­тури соціальних об’єктів; аналіз залежностей між явищами.

Складна структура соціальних явищ і процесів, їх обумовленість спільною дією сукупності чинників потребує багатомірної класифіка­ції об’єктів. Методи багатомірної класифікації дозволяють виявити стійкі зв’язки соціальних явищ, які розглядаються у кількох вимірю­ваннях водночас. Порівняно з двомірним групуванням багатомірна класифікація — вищий рівень пошукового опису й узагальнення фак­тів. Вона є засобом типологізації соціальних об’єктів. Розрізняють теоретичну та емпіричну типологізацію.

Результат соціологічного дослідження залежить від того, наскільки дослідник може правильно, глибоко і всебічно інтерпретувати одержа­ні результати. Сутність інтерпретації даних полягає в структуруванні основних понять, всебічному поясненні їх змісту.

Процедуру інтерпретації за змістом можна охарактеризувати як перетворення певних числових величин на логічну форму — показни­ки (індикатори). У цьому процесі велике значення мають гіпотези, які визначаються ще на стадії розробки програми дослідження. Тільки після аналізу основних взаємодій, взаємозалежностей між характерис­тиками об’єкта дослідження варто переходити до формування основних висновків та розробки практичних рекомендацій.

Підсумок аналізу та інтерпретації соціологічних даних набуває форми документів, які мають практичне і теоретичне значення. Цими документами є: звіт за підсумками дослідження, додаток до звіту та аналітична довідка.

 

Питання для самоконтролю

1. Визначте зміст основних функцій соціології

2. Дайте характеристику основних типів структурування со­ціологічної науки.

3. Поясніть зміст поняття «соціальні взаємодії» та покажіть його значення для розкриття предмета соціології.

4. Назвіть основні типи базових категорій соціології.

5. Дайте характеристику класичних соціологічних теорій.

6. Визначте суть соціологічного дослідження.

7. Метод спостереження: суть, основні види, переваги і недо­ліки.

8. Дайте характеристику експериментальному методу.

9. Метод аналізу документів: загальна характеристика.

10. Метод опитування: суть, основні види.