Розділ 1 Соціологія як наука
Розділ 1 Соціологія як наука
§ 1. Предмет, методи, структура та функції соціології
Вивчення будь-якої науки має спиратися на чітке й однозначне уявлення про її предмет. І цим обумовлена актуальність теми. Соціологія — досить молода гуманітарна наука, тому далеко не всі її методологічні проблеми вирішені. Як зазначав класик світової соціології П. Сорокін, «не існує більш-менш повної й очевидної системи соціології: скільки соціологів — стільки і соціологій». Тому важливо встановити те, що об’єднує різні методологічні орієнтації у теоретичних та емпіричних дослідженнях суспільства, утворюючи соціологію — самостійну наукову дисципліну, що стає дедалі впливовішою в суспільствознавстві та важливішою для суспільства.
Соціологія вивчає суспільство. Це відображено в самому терміні «соціологія» (від лат. societas) — суспільство та гр. ^оуод — слово. вчення). Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виділяємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворення дійсності (суспільства як об’єкта цієї науки), яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин.
Визначення наукового статусу соціології базується на певному способі розрізнення предмета й об’єкта дослідження. Проблема полягає в тому, що будь-який суспільний феномен (процес, явище тощо) можна досліджувати в межах різних гуманітарних і суспільних наук (наприклад, правові явища вивчають не лише в системі юридичних наук, а й у рамках філософії, соціології, історичних наук), тобто визначити статус будь-якої науки лише на основі виділення певної групи явищ не можна. Цього досягають у результаті визначення предмета науки, тобто специфіки бачення цих феноменів (підходу до них).
Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чітко встановлювало її дисциплінарні межі та взаємодію з іншими науками. У другій половині XIX ст. скептично налаштовані стосовно соціології вчені так тлумачили предмет соціології: у кожній суспільній науці виокремили певні явища і процеси, що не мали пояснення в цих науках, і зібрали їх у «мішку», який назвали «соціологія». Соціологію визначали як «суму знань», і її власний предмет (власне бачення суспільства) так і не дістав чіткого визначення. Але невдовзі від такого підходу почали відмовлятися, проблема розрізнення предмета й об’єкта соціологічного дослідження ставилася дедалі чіткіше, що давало змогу визначити специфіку соціології і відвести їй належне місце в системі наук про суспільство.
Протягом майже двох століть існування соціології було запропоновано безліч визначень її предмета. У XIX ст. панувала точка зору номінального «засновника» соціології О. Конта, який фактично ототожнював соціологію й суспільствознавство. Завдання соціології він вбачав у накопиченні фактів з різних сфер наукового пізнання суспільства та їх систематизації. Але вже наприкінці XIX ст. для визначення статусу соціології вирішальним стає виділення соціальної сторони суспільного розвитку, тобто тих явищ, які інші науки, що вивчають суспільство, безпосередньо не розглядають. Таке розуміння предмета соціології було характерне для Е. Дюркгейма, М. Вебера та інших учених XIX ст., які певною мірою відмовилися від позитивістської методології. Саме відтоді соціологія починає існувати як самостійна суспільна наука.
Визначення об’єктів, що їх досліджує соціологія, є недостатнім, хоч і важливим моментом для розуміння її місця у системі наук, оскільки специфіка соціологічного підходу створює можливість перетворення на об’єкт соціологічного дослідження будь-якого суспільного феномену. Історія становлення соціологічної науки дає багато прикладів цьому. Зокрема, якщо в середині XX ст. йшлося про існування не більш як 20 спеціалізованих соціологічних теорій, тобто «теорій окремих об’єктів», то на початку XXI ст. їх чисельність зросла в кілька разів, що свідчить про появу нових «об’єктів», які раніше перебували поза увагою соціологів. Для розуміння специфіки об’єкта науки взагалі й соціологічної зокрема важливим є неможливість абсолютно точно визначити об’єкт. Проблема полягає в тому, що суспільне життя («факти соціальної дійсності») стає об’єктом науки за правилами певного підходу (методології) цієї науки, тобто воно є певною мірою «сконструйованим» у процесі пізнання.
Щоб уявити спільність та відмінність підходів до розв’язання проблем предмета соціології, слід проаналізувати низку визначень предмета, характерних сучасній соціології.
1. Л. Брум, Ф. Селзнік: «Мета соціології — відкриття структур суспільства, які зміцнюють чи ослаблюють сили, що об’єднують групи. Соціологія вивчає умови, що трансформують соціальне життя».
2. Г. Ходжес: «Соціологія — концепція соціальної організації у межах соціальних систем».
3. Н. Смелзер: «Соціологія — це наукове дослідження суспільства та соціальних відносин, що спирається на дані чи факти реального буття».
4. В. Ядов: «Соціологія — наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, наука про соціальні відносини як механізм взаємодії між цими спільнотами, між спільнотами та особистістю».
5. Міжнародна енциклопедія соціальних наук: «Предмет соціології — вивчення соціальних груп у їх інституційній організації, а також причин і наслідків змін інститутів та соціальних організацій».
6. Вебстерівський соціологічний словник: «Соціологія — це вивчення розвитку, організації та проблем спільного життя людей як представників соціальних груп».
Наведені вище визначення свідчать, що поняття соціального, соціальних зв’язків, відносин, способу їх організації є вихідними для розкриття особливостей об’єкта соціологічного пізнання, а поняття соціальних закономірностей — для визначення предмета соціології. Необхідність розрізняти поняття «суспільне» та «соціальне» є передумовою точного й адекватного розкриття предмета соціології. Складність проблеми полягає в тому, що і «суспільне», і «соціальне» стосуються взаємодії як способу організації життєдіяльності суспільства. Таке розрізнення відбувається не через виділення реальних типів взаємодії (певних груп феноменів, явищ, процесів тощо), а через визначення «способу» їх бачення у ході дослідження. Соціальне — це сукупність тих чи інших ознак або особливостей суспільних відносин, що освоєна (інтегрована) індивідами чи іншими суб ’єктами у процесі їх спільної діяльності (взаємодії) у конкретних умовах та виявляється в їх особливих відносинах. Тому будь-яка система суспільної взаємодії є водночас і способом соціальної взаємодії, системою соціальних відносин. Соціальне виникає завжди, коли поведінка будь-якої особи (групи, спільноти) зазнає впливу (прямого чи опосередкованого) іншого суб’єкта. Соціальне характеризує певний аспект суспільних відносин. Воно входить до всіх видів суспільних відносин (економічних, політичних та ін.), але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми. Тобто соціальні відносини — це один із різновидів суспільних відносин. їх характеристики відображають основні риси соціального як певної сукупності властивостей суспільства. Серед цих характеристик основними є такі:
1) соціальне — це загальна характеристика, яка властива різним групам індивідів і відображає інтеграцію тих чи інших властивостей суспільних відносин;
2) соціальне відображає обумовлене сучасними суспільними відносинами (економічними, політичними і т. ін.) взаємне розташування індивідів. У зв’язку з цим характер та зміст відносин між різними індивідами та їх групами залежить від місця, яке вони посідають у різних соціальних структурах, та від тієї ролі, яку вони в них виконують;
3) соціальне виявляється у відносинах різних індивідів та груп індивідів один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;
4) соціальне — продукт спільної діяльності представників різних соціальних груп, що виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.
Таким чином, соціальне виникає у процесі взаємодії людей, що своїм базисом має відмінності їх місця і ролі у конкретних суспільних структурах та виявляється у різному ставленні індивідів і груп до явищ і процесів суспільного життя.
Природа соціальних відносин (соціального) зумовлює предметну галузь соціологічної науки, яка, вивчаючи суспільство як цілісну систему, орієнтована на виявлення законів соціальної взаємодії соціальних інститутів, груп, особистості. При цьому специфіка соціальної взаємодії розкривається через соціальні відмінності суб’єктів взаємодії, які лежать в її основі і зумовлюють різні цінності, мотиви, способи поведінки.
Характеристика предмета соціології розкриває її значний теоретико- пізнавальний і практичний потенціал як самостійної науки в рамках системи наук про суспільство, що має досить складні взаємодії з іншими суспільними науками, часто набуваючи методологічного значення для цих наук. Вивчаючи соціальну взаємодію, соціологія набуває рис «інтегральної» науки, тобто її предметна специфіка дає можливість звертатися до об’єктів, що традиційно включаються до «сфери інтересів» інших суспільних наук (наприклад, економічних, правових). На ранніх етапах свого розвитку соціологія претендувала на статус «науки всіх суспільних наук», тобто універсальної науки, що єдина вивчає суспільство в цілому, а тому інші науки, які досліджують його окремі сегменти, мають набути статусу «субдисциплін» у системі соціологічного знання. Це називали «соціологічним імперіалізмом». Із розвитком соціологічної науки, збагаченням уявлення про її методологію та теорію такий підхід перестав домінувати. Сучасна соціологічна методологія виходить з того, що саме соціологія вивчає суспільство як систему соціальної взаємодії, а тому соціологічний підхід є цінним для будь-якої науки про суспільство, проте це не є підставою вважати її «розділом соціології». Тобто соціологія є самостійною суспільною наукою, що має досить складні взаємодії з іншими науками про суспільство, досить часто виконуючи методологічні функції щодо цих наук у частині пошуку пояснень соціальних аспектів проблематики цих наук.
Головне, що створює специфіку соціологічного підходу, це не технічні засоби збирання та узагальнення соціальної інформації, що зазвичай асоціюються з соціологічним підходом, а його світоглядні та теоретичні засади (тобто особливий спосіб тлумачення соціальної реальності, виражений у поняттях та категоріях спеціально-наукової картини світу).
На підставі особливостей сучасних уявлень про суспільство можна сформулювати основні власні вимоги соціологічного підходу.
по-перше, усі досліджувані об’єкти розглядаються крізь призму суспільства у цілому, фокусуючи увагу на суспільних (соціальних) відносинах. Основною проблемою соціологічного пізнання більшість дослідників визнають пояснення причин соціальної інтеграції та засад соціального порядку;
по-друге, кожне соціальне явище вивчається з позицій того, як воно створюється і відтворюється у процесі життєдіяльності специфічних суб’єктів, що мають «надособисту» природу як представники соціальних спільнот;
по-третє, визнання соціальної стратифікації фундаментальним атрибутом суспільного життя взагалі. Головне у даному випадку не констатація існування «соціальних груп», а відмова від «абстрактного гносеологічного суб’єкта» (трансцендентної «людини») на основі конструювання принципово гетерогенного соціального простору;
по-четверте, усувається фікція відокремленості особи від соціальної групи та соціального середовища в цілому;
по-п’яте, відмова від моделі «досконалого (ідеального) суспільства» з визнанням існування лише реального суспільства.
Основний «каркас» соціологічного знання утворюють категорії та наукові закони, що визначають зміст методології соціологічного пояснення суспільних феноменів. Як і в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, у соціології теоретичне знання фіксується в поняттях та категоріях, які відображають сутність досліджуваних суспільних феноменів. Саме на їх основі стає можливим соціологічний дискурс про суспільство. Категоріальна система сучасної соціології має надзвичайно складний та багаторівневий характер, оскільки вона розвивається в рамках різних, досить часто конкуруючих між собою, наукових підходів та парадигм. Однак існують певні ключові категорії, без використання яких взагалі неможливий соціологічний підхід і на основі яких вибудовуються певні понятійні конструкції, якими соціологи користуються для пояснення та опису суспільства. Ці ключові категорії досить умовно можна поділити на такі групи: а) загальні категорії, що використовуються не лише в соціології, але і в інших науках про суспільство як їх базові філософські чи світоглядні категорії (наприклад, суспільство, культура, людина тощо); б) категорії, що вироблені в рамках соціологічного підходу до вивчення суспільних явищ та процесів і відображають саме його специфіку (наприклад, соціальна група, соціальні відносини, соціальна структура, соціальна взаємодія, соціальний інститут тощо); в) категорії, на яких базуються соціологічні теорії окремих феноменів та процесів (наприклад, соціалізація особи, стратифікація, середній клас, правова соціалізація тощо).
Важливе місце в системі теоретичного знання займають закони (наукові закони), оскільки саме в них фіксуються уявлення про найважливіші зв’язки та взаємодії соціальної реальності, що є основою для їх пояснення. Це особливо важливо, оскільки завданням соціології, як і будь-якої науки, є пояснення дійсності, а не просто збір фактів про неї. Тобто науковим законом стає будь-яка теоретична конструкція, що дає несуперечливе та логічно обґрунтоване пояснення досліджуваних соціальних феноменів і визнається науковим співтовариством (або ж його частиною) як реальний та ефективний інструмент досліджень таких процесів і феноменів. Наприклад, у більшості сучасних досліджень проблем злочинності визнається існування певної залежності між девіантною поведінкою особи та станом системи соціального контролю. Таке твердження виконує функцію моделі пояснення обумовленості злочинності, тобто є науковим законом соціології деві- антної поведінки.
Соціологія, як і будь-яка інша наука, використовує певний набір пізнавальних засобів, сукупність яких звичайно визначає як методологію, так і методику науки. Слід розрізняти поняття «методологія» та «методика». Методологія — це спосіб пізнання, загальні принципи досліджень. Методика — сукупність конкретних методів організації та проведення досліджень, збирання, обробки та аналізу інформації, яку можна отримати під час таких досліджень.
Зміст методики визначається методологією, яка встановлює, що саме є предметом дослідження і якими методами таке дослідження може бути проведене. Питання методології залишаються дискусійними в сучасній соціології. Перш за все, це стосується визначення можливості існування універсального методу пізнання, який властивий лише соціології і забезпечує розв’язання усіх проблем, що досліджуються. У сучасній соціології домінує визнання необхідності застосування різних підходів і дослідницьких парадигм. «Мультипарадигмаль- ність» забезпечує можливість розглядати одне й те саме явище в різних його проявах у соціальній реальності.
Методику соціології утворює сукупність методів. Під методом звичайно розуміють певний спосіб пізнавальної діяльності, тобто спосіб отримання інформації про соціальні явища та процеси. Сучасна соціологія використовує значний арсенал наукових методів. У загальному вигляді ці методи можна поділити на три типи: а) загальнонаукові методи, до яких належать пізнавальні засоби, властиві саме науковому пізнанню, на відміну від буденного пізнання. Тобто це ті методи, що використовуються в усіх науках; б) методи соціальних наук утворюють групу, яка є спільною для всіх наук, що досліджують суспільство (наприклад, історичний метод); в) методи соціології, тобто методи, які використовуються лише в соціології, або були створені в рамках вирішення дослідницьких завдань, що властиві лише соціології (наприклад, кількісні та якісні методи емпіричних соціологічних досліджень).
Характеристику предметної сфери соціологічної науки можна доповнити уявленням про її внутрішню організацію. У сучасній науковій та навчальній літературі пропонується кілька підходів до побудови такої структури.
Досить часто соціологічне знання структурується на «фундаментальне» та «прикладне». У даному разі фіксуються його мета, загальна спрямованість. Якщо фундаментальне знання має змінювати основи соціологічної науки — створювати нові методи, концепції тощо, то прикладне знання — це «практичне знання», тобто знання про реальний стан у тій чи іншій сфері суспільного життя, про можливості змін тощо. Втім цей поділ є досить умовним.
Залежно від завдань, які стоять перед соціологічним дослідженням, його можна віднести до теоретичних чи прикладних. Відповідно у структурі соціології виділяють теоретичну та прикладну соціологію. Завдання теоретичної соціології полягає в тому, щоб, спираючись нарізноманіт- ні наукові методи, формувати знання про процес соціального розвитку в його загальних рисах, про концептуальні основи пізнання соціального. Теоретична соціологія збагачує наукові знання, орієнтуючись на потреби розвитку самої науки. Саме теоретична соціологія забезпечує формування системи категорій та законів соціологічної науки. Прикладна соціологія — це сукупність методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм та рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення соціального ефекту. Залежно від використовуваних методів прикладну соціологію поділяють на соціальну інженерію, яка розробляє процедури соціальної перебудови, та клінічну соціологію, яка безпосередньо впроваджує нові соціальні процеси, форми відносин і т. ін.
Іншим різновидом структури соціологічного знання є його поділ на «емпіричне» та «теоретичне». У цьому контексті йдеться про теоретичну та емпіричну соціологію. Такий підхід характерний і для інших наук (не лише суспільних, а й природничих). Він фіксує рівень абстракції та узагальнення знань про певні об’єкти наукового пізнання. Якщо результатом пізнавальних процедур є формулювання нового теоретичного знання (концепцій, гіпотез, понять, категорій тощо), то йдеться про теоретичну соціологію. Якщо пізнавальні процедури орієнтовано на певні дії з соціальними фактами (збирання, опис, систематизація тощо), що не мають на меті зміни теоретичних уявлень про об’єкти пізнання (тобто про спосіб тлумачення реальних процесів та явищ) і мають характер конкретних знань, то маємо емпіричні дослідження. Слід пам’ятати, що цей поділ завжди умовний, оскільки реальне соціологічне пізнання ніколи не дає прикладів суто теоретичного чи суто емпіричного дослідження.
Поділ соціології на три рівні (загальна соціологічна теорія, спеціальні соціологічні теорії, емпіричні дослідження) — важлива риса сучасного стану соціології. Досить часто така структура визнається штучною, недостатньо обґрунтованою. Однак реальна наука розвивається саме в межах структури, де виділяються три складові.
По-перше, це загальна соціологічна теорія, яка дає загальне уявлення про суспільство, його структуру, закономірності становлення, розвитку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної теорії формується методологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень. У сучасній соціології існує кілька загальних соціологічних теорій, які по-різному тлумачать суспільний розвиток. Серед них марксистська концепція суспільства (історичний матеріалізм), структурно- функціональна соціологія, феноменологічна соціологія, теорія соціального обміну, символічний інтеракціонізм та ін. За свідченнями західних учених, соціологія вступила у фазу методологічної кризи, яка виявляється в тому, що жодна з «великих теорій» (тобто загальних соціологічних теорій) не може адекватно розкрити закони розвитку суспільства. Тому вони втрачають свою привабливість, і зростає потреба в системному осмисленні суспільства з позицій методологічного плюралізму.
По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв ’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпіричними дослідженнями. Статус цих теорій дістав обґрунтування в середині XX ст., коли американський дослідник Р. Мертон запропонував поняття «теорії середнього рівня». Він виходив з того, що великі (загальні) соціологічні теорії, які пояснюють природу суспільства, закони, його динаміку, мають надто загальний, абстрактний характер і не можуть бути основою для емпіричних досліджень. Потрібні спеціальні теорії, що стосуються окремих сфер суспільного буття (процесів, явищ, інститутів тощо). Саме такими «теоріями середнього рівня» є спеціальні соціологічні теорії, що формувались як досить сталі субдисци- пліни в межах сучасної соціології. За своїм змістом спеціальні соціологічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, процесів і т. ін.). Прикладами спеціальних соціологічних теорій є соціологія праці, соціологія молоді, політична соціологія, соціологія осіб похилого віку (геронтосоціологія), соціологія релігії, екологічна соціологія, соціологія права (юридична соціологія), соціологія міста, аграрна соціологія, соціологія девіантної поведінки тощо. Досить важко визначити загальну кількість спеціальних соціологічних теорій у сучасних умовах. Однак саме в межах цих теорій отримують більшість наукових результатів сучасної соціології.
По-третє, це конкретні соціологічні дослідження, які являють собою дослідження окремих, індивідуально визначених соціальних явищ і процесів.
Таким чином, структурованість соціології забезпечує можливість виконання нею певних суспільних функцій.
На відміну від проблеми визначення предмета соціології, її функції можна встановити досить однозначно, оскільки вони істотно не відрізняються від функцій будь-якої іншої соціальної науки. Слід пам’ятати, що визначаючи соціальні функції науки, ми аналізуємо її як соціальний інститут, який має певні стандартні (нормативні) засоби зв’язку із суспільством, його підсистемами та інститутами. Ці зв’ язки фіксує поняття «соціальні функції».
Соціологія, як і будь-яка інша соціальна наука, має такі функції:
а) гносеологічна (пізнавальна) функція — опис та пояснення суспільства виходячи з предметної специфіки та наявних пізнавальних засобів. Вона виникла як відповідь на громадську потребу в знанні певного типу — саме у знанні про соціальну взаємодію як у формі узагальнюючих чи спеціальних теорій, так і у формі конкретного (емпіричного) знання. Але цим не вичерпується зміст цієї функції. Вона передбачає наявність цілісної системи (програми, парадигми, методології) здобуття знань. За умов тісної взаємодії й інтеграції соціальних наук пізнавальний інструментарій соціології (її теорії, методи, поняття та категорії) стає універсальним засобом для пізнання «соціального» в інших науках. Соціологічне знання доповнює та збагачує пізнавальні результати інших соціальних та гуманітарних наук. Прикладом може бути поширення соціологічного підходу в методології правознавства аж до формування нової юридичної науки теоретичного характеру — соціології права;
б) практична функція не може бути зведена до тих завдань, що їх вирішує прикладна соціологія у взаємодії з «соціальним замовником». Вона набагато ширша. Соціологічне знання тією мірою, в якій воно здатне відтворювати реальні соціальні процеси, стає основою для практичної діяльності стосовно впливу на хід цих процесів, виходячи з наявних суспільних потреб. Важливим аспектом практичної функції є створення можливості соціального передбачення, науково обґрунтованого планування поведінки соціальних суб’єктів, що іноді визначається як прогностична функція соціології. Практичний потенціал соціологічної науки значною мірою посилюється наявністю в її структурі прикладної соціології, яка має арсенал пізнавальних засобів, що спеціально орієнтовані на дослідження конкретних соціальних проблем;
в) ідеологічна функція соціології зумовлена тим, що внаслідок своєї предметної специфіки вона інтегрована в соціальну дійсність і не може бути «позаціннісною», позбавленою соціального контексту в самому процесі дослідження. Тому вона бере активну участь в ідеологічному процесі. Різні соціальні та політичні інститути використовують соціологію для формування та обґрунтування своїх ідеалів і програм. У цьому не слід вбачати недолік, це скоріше прояв реального включення соціології у соціальне буття.
Система функцій соціологічної науки дає можливість конкретніше визначити її місце серед суспільних і гуманітарних наук. Сучасні автори рішуче виступають проти будь-яких спроб реанімації «соціологічного імперіалізму», тобто обґрунтування «зверхності» соціології. Нині йдеться не про поглинання соціологією інших наук про суспільство, а про коректне визначення форм взаємодії з цими науками.
Оскільки соціологічна наука у своїй системі знань має стійке ядро — загальну соціологічну теорію, тобто теорію суспільства, вона не може не мати методологічного впливу на інші суспільні науки, які тією чи іншою мірою використовують цю загальну методологію для розв’язання теоретико-пізнавальних проблем у межах своїх предметів. Спеціальні суспільні науки, як правило, не містять власних узагальнень щодо сутності суспільства. Вони використовують теорії та концепції соціологічної науки. Так, сучасна юридична наука виходить за межі логіко-семантичного аналізу юридичних (нормативних) текстів, розглядає правові явища у ширшому суспільному контексті. Але відповідно до її предмета вона не формулює теорії суспільства, а «запозичує» її (прямо чи опосередковано) із соціологічної системи знань. У такій взаємодії виявляється методологічна функція соціології в сучасному правознавстві.
§ 2. Основні етапи розвитку соціології
За свідченням А. Смолла, щоб краще зрозуміти предмет та зміст будь-якої соціальної науки, необхідно вивчити її історію. Соціологія — порівняно молода наука, її інституціоналізація відбувалася з середини XIX ст., хоча дехто з дослідників вважає, що перші соціологічні концепції з’явилися ще у спробах античних мислителів пояснити суспільне життя. Але це були лише теоретичні передумови, що протягом століть накопичувалися у різних галузях знань і готували дисциплінарне оформлення соціології.
У середині XIX ст. соціологія інституційно виділилася з соціальної філософії як самостійна наука з власним баченням суспільства і власними методами його пізнання. Але не тільки розвиток соціальної філософії підготував становлення нової науки. Вона мала як теоретико- пізнавальне, так і соціальне підґрунтя. Розвиток індустріального суспільства в XIX ст. потребував пояснення нових суспільних феноменів, що виникають перш за все у сфері соціальних відносин. Важливо було розкрити сутність нових механізмів функціонування та розвитку, що будувалися на соціальній взаємодії, і дедалі очевиднішу залежність стабільності суспільства від стану соціальних відносин.
Перший період розвитку соціологічної науки характеризувався пануванням позитивістської методології. Найчіткіше вона була сформульована у працях О. Конта (1798-1857). За його визначенням, пізнання суспільства стає дійсно науковим лише тією мірою, в якій воно опановує «позитивний метод», тобто методологію виявлення на основі спостереження та експерименту незмінних природних явищ. Науку про суспільство, яка будується на основі позитивного методу, завершує соціологія — універсальна наука, «наука всіх суспільних наук». Соціологічне вчення О. Конта має дві складові — вчення про соціальну динаміку (опис закономірностей та механізмів суспільного розвитку) та вчення про соціальну статику (опис законів існування суспільства). Хоча позитивістська парадигма в соціології ґрунтувалася на базових постулатах, які були визначені уже в теорії О. Конта, однак в її межах існувало кілька напрямів (шкіл), що суттєво розрізнялися в розумінні витоків суспільного життя (соціал-дарвінізм, географічний детермінізм, расово-антропологічна школа, механіцизм тощо).
У другій половині XIX ст. відбувається урізноманітнення методологічних орієнтацій соціологічного пізнання, з’являються соціологічні теорії, які тривалий час визначали основні тенденції розвитку соціології (вчення Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса). Саме ці теорії вважаються «класичними» у сучасній соціологічній науці.
Е. Дюркгейм (1858-1917), французький соціолог і філософ, вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від особи існуванням (об’ єктивність) та можливістю примусового впливу на її активність. Базовим положенням «соціологічного методу» Е. Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та автономність соціальної реальності. Спираючись на ці базові положення «соціологічного методу», Е. Дюркгейм створив свою теорію суспільства, яка пояснює як механізми його єдності, так і еволюцію через аналіз значення суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності — «механічну» та «органічну». Якщо перша характерна для примітивних суспільств і передбачає відсутність функціональної диференціації членів суспільства, то виникнення другої стає можливим за суспільного поділу праці, який закріплює взаємозалежність індивідів, потребу і необхідність у співпраці.
Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М. Вебера (1864-1920). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М. Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії. Правознавець за освітою, М. Вебер розпочав свої теоретичні дослідження у сфері економічної історії, що дало підстави для загальних висновків щодо природи та чинників суспільного розвитку. Він намагався розкрити зв’язок між економічним розвитком та іншими сферами суспільства (політикою, правом, релігією тощо), що ініціювало створення соціологічної теорії суспільства. Основним методом соціологічного бачення, за М. Вебером, стає метод дедукції на основі поняття «ідеальний тип»: категорії соціологічного пізнання (наприклад, власність, клас, держава) є лише абстракціями («ідеальними типами»), зіставлення з якими реально існуючих явищ сучасності чи минулого є основою їх наукового аналізу. Цей підхід було реалізовано в дослідженні ролі протестантської «господарської етики» в генезі західноєвропейського капіталізму («Протестантська етика та дух капіталізму»).
Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшого розвитку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним характером (йдеться про веберівську традицію інтерпретативної соціології), а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія міста, соціологія управління, соціологія політики, соціологія релігії. У розвитку соціології права (і як спеціальної соціологічної теорії, і як спеціальної теоретичної дисципліни в системі юридичних наук) також наявний вплив вчення М. Вебера, з яким пов’язується одна з кількох парадигм, що існують у сучасній соціолого- правовій науці.
Аналіз «класичних» соціологічних теорій буде неповним, якщо не сказати про роль марксизму в становленні та розвитку соціології. Сучасні історики соціологічної науки визнають К. Маркса (1818-1883) одним із фундаторів сучасної соціології, незважаючи на те, що він сам уникав навіть використання терміна «соціологія» і досить скептично ставився до сучасних йому соціологів. У марксизмі слід розмежовувати елементи ідеологічного типу та суспільну теорію. У галузі методології суспільного пізнання марксистська парадигма ґрунтується на кількох базових положеннях. По-перше, це теорія соціального конфлікту, яка мала виділити механізми суспільного розвитку через визначення соціальних антагонізмів (класова боротьба тощо), що мають вирішуватися шляхом революційних суспільних змін. «Конфліктна парадигма» залишається важливою і в сучасній соціології. По-друге, це теорія «історичного матеріалізму», який пояснює існуючі суспільні феномени через їх обумовленість в остаточному підсумку економічним базисом суспільства. Вчення про суспільно-економічну формацію та взаємодію базису і надбудови мали пояснити не лише ті форми, в яких існують суспільні явища, а й спрямованість їхнього розвитку.
Уже в середині ХХ ст. у результаті інтенсивної спеціалізації та професіоналізації соціологія посіла одне з чільних місць у системі суспільних наук. У цей період відбувається становлення сучасної соціології, яка характеризується досить розмаїтими теоретико- методологічними пошуками.
Найвпливовішим протягом кількох останніх десятиліть був структурний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. Мертон), який робить акцент на принципі цілісності та інтеграції соціальної системи. В основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто визнання їх залежності від тих функцій, що виконуються ними у межах соціальної системи. У структурному функціоналізмі було створено досить продуктивну в теоретичних і прикладних дослідженнях систему категорій, яка використовується в усіх галузях соціологічної науки та інщих науках про суспільство (наприклад, такі поняття, як соціальна система, функція, роль, структура тощо).
Інтеракціонізм (Дж. Хоманс, І. Гофман) акцентував увагу на процесах взаємодії індивідів та груп, під час яких власне й створюються стійкі соціальні структури та інститути.
Феноменологічна соціологія розглядає суспільство як результат духовної взаємодії людей. Існує кілька концепцій феноменологічної соціології: соціологія знання Т. Лукмана, етнометодологія Г. Гарфін- келя, структурна соціологія Е. Тіріак’яна та ін. Феноменологи намагаються вивчати суспільне життя у його суто людських проявах — через уявлення, мотиви, цінності практично діючих людей. У зв’язку з цим центр уваги переноситься у сферу психології, лінгвістики, етнології, а сама феноменологічна школа дедалі більше інтегрується в традиційні галузеві соціологічні теорії.
Досить значне місце в західній соціології посідає неопозитивізм. Його основні постулати стосуються природи наукового пізнання, визначаючи, що істинність наукових даних можна оцінити лише на основі емпіричної перевірки. Важливе значення має теза про те, що всі суспільні явища можуть бути (і навіть мають бути) описані та виражені в кількісній формі, а сама наука має звільнитися від ідеології, різних форм ціннісного підходу. Останніми роками неопозитивізм дещо зміцнив свої позиції у межах прикладних досліджень, попит на які зростає.
Перелік концепцій не буде повним, якщо не згадати про створення неомарксистських соціологічних теорій, серед яких варто звернути увагу на праці М. Хоркхаймера (1895-1973), Г. Маркузе (1898-1979), Т. Адорно (1903-1969) та інших теоретиків франкфуртської школи, праці представників неомарксистської економічної соціології, феміністської соціології тощо. Зберігаючи зв’язок з деякими базовими постулатами марксизму про економічний детермінізм, про феномен відчуження, про роль соціальних конфліктів як основи суспільного розвитку, ці теорії намагаються враховувати принципово нові умови суспільного розвитку в поясненні соціологічних феноменів. Це особливо помітно у сфері вивчення соціальної структури, соціального конфлікту, проблем глобалізації, економічного розвитку та ряду інших питань.
Наявність конкуруючих соціологічних парадигм стимулює пошуки сучасних соціологів у напрямі створення інтегративних теоретичних підходів, які б знімали односторонність існуючих теорій. Такі інтегративні теорії почали з’являтися у 80-х роках минулого століття. Серед значущих слід відзначити такі: а) теорія структурації Е. Гідденса (основна теза: кожне дослідження у соціальних науках має справу з поєднанням дії (агента дії) та структури); б) теорія «соціальної дії та соціальних систем» Ю. Хабермаса (основні положення: слід диференціювати «життєвий світ» і соціальні системи, оскільки останні можуть поглинути власне соціальну дію); в) теорія «багатовимірності соціології» Дж. Александера (основна проблема: виникнення порядку з хаосу соціальних дій); г) теорія «соціального поля» П. Бурд’є (основний предмет досліджень — єдність соціального «актора» та умов його активності, які зображуються метафорою «соціального поля»).
Існують і інші варіанти «інтегративної соціології», які разом із сучасними варіаціями класичних теорій утворюють надзвичайно багатий спектр сучасної соціології. Підсумовуючи тенденції розвитку соціологічної теорії, російський соціолог В. Ядов зазначав, що найпродуктивнішим шляхом подолання методологічної кризи є, по-перше, «методологічний підступ» — використання сукупності різних теоретичних підходів до аналізу соціальної реальності (поліпарадигмальність), перехід від позитивістські орієнтованих кількісних методів до методів якісного дослідження; по-друге, «теоретичний наступ» — створення нових глобальних теорій (метатеорій), що здатні поєднати нове бачення соціуму (його тотальність, глобалізм) з визнанням вирішальної ролі активності соціального суб’єкта у процесі суспільних змін.
Сучасне становище соціології не можна вичерпно охарактеризувати лише на основі теоретико-пізнавальної функції. Важливим виміром її стану стає виконання прикладних функцій. Соціологічні методи проникають практично в усі галузі людської діяльності. Сучасне суспільство неможливо уявити без їх широкого використання. Характерною рисою стає поширення міждисциплінарних праць, коли соціологічні методи інтегровані в інші прикладні науки.
Таким чином, у розвитку сучасної соціології існують два процеси: з одного боку, спроби виходу з кризи у сфері теоретичної соціології шляхом відмови від традиційних теоретичних орієнтацій, створення нової, постмодерністської методології, з другого — широкий розвиток прикладної соціології, яка дедалі більше орієнтується на вузькі прикладні проблеми та стає менш залежною від «великих теорій».
§ 3. Соціологічні методи збирання інформації
У загальному вигляді соціологічне дослідження можна визначити як систему логічно-послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, пов’язаних між собою єдиною метою — отримати достовірні дані про досліджуване явище або процес для їх подальшого використання у практиці, забезпечення ефективної діяльності суспільства.
Підготовку і проведення соціологічних досліджень можна поділити на ряд етапів.
1. Підготовка дослідження. Тут соціолог звертається до спеціальної літератури, що присвячена саме досліджуваному об’єктові. У ході цієї роботи відбувається усвідомлення проблеми, формулюються цілі і завдання дослідження, розробляється загальна концепція.
2. Збирання первинної соціологічної інформації про об’єкт, що вивчається. Під первинною соціологічною інформацією розуміють отримані в ході соціологічного дослідження неузагальнені відомості (наприклад, відповіді опитуваних в анкетах, інтерв’ю, записи на картках, спостереження, аналіз документів тощо), які підлягають обробці та узагальненню.
3. Підготовка зібраної інформації до обробки й аналізу та сама обробка й аналіз даних, отриманих у ході дослідження згідно з програмою.
4. Підготовка звіту за наслідками дослідження, викладення його результатів у наукових публікаціях, практичних рекомендаціях і проектах соціальних змін.
Соціологічне дослідження починається з розробки його програми, яка є конкретним втіленням його підготовчого етапу. Програма містить всебічне обґрунтування методологічних підходів і методичних прийомів вивчення певного явища або процесу. Програма дослідження — це виклад його теоретико-методологічних передумов (загальної концепції) відповідно до основних цілей роботи та гіпотез дослідження, зазначення правил процедури, а також логічної послідовності операцій з метою їх перевірки. У програмі можна виділити методологічний (теоретичний) і методичний (процедурний) розділи.
У розпорядженні соціологів є чотири основних методи дослідження: спостереження, експеримент, аналіз документів, опитування.
Метод спостереження. Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у ході якого ми дістаємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об’єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є методом збирання первинної інформації про об ’єкт, який вивчається, шляхом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об ’єкта і відповідають цілям дослідження.
На відміну від звичайного спостереження, у соціології в науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтерпретації даних, що дає змогу забезпечити відносну надійність інформації.
Спостереження у соціологічних дослідженнях мають деякі особливості. Перша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуації, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’язаний та від яких безпосередньо залежить. Друга особливість полягає в тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов’язаний з об’єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації. Третя особливість стосується складності повторного спостереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюються і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостереження повинно бути дуже ретельним.
Головним об’єктом спостереження в соціології є поведінка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності. Метод спостереження цінний саме тим, що дає змогу безпосередньо фіксувати реальні поведінкові акти.
За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструкту- ралізовані та структуралізовані. У неструктуралізованому спостереженні (такому, що не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає чіткого плану, визначено лише безпосередній об’єкт спостереження. Структуралізоване (контрольоване) — це таке, за якого соціолог наперед визначає, які з елементів процесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціальний план запису спостереження до початку збору інформації.
Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджується, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спостереження. Під невключеним спостереженням розуміється такий спосіб здійснення спостереження, коли дослідник не бере участі безпосередньо в подіях, що спостерігаються, вивчаючи їх начеби ззовні. Такий вид спостереження звичайно використовується при вивченні масових процесів. Включене спостереження, навпаки, припускає повну або часткову участь спостерігача у процесі, що досліджується. У таких випадках дослідник або перебуває в прямому контакті з учасниками цього процесу, або сам входить на правах учасника до досліджуваної групи. Насамперед соціолог, що здійснює включене спостереження, має вирішити, у якій формі ввійти до соціальної групи, яку збирається вивчати. Він може виступати в ролі «відкритого» включеного спостерігача, коли відверто доводить до відома членів групи про те, хто він такий і які його цілі, а може відігравати роль «схованого» включеного спостерігача, не повідомляючи нікого, хто він насправді. При закритій формі включеного спостереження, коли досліджувані не знають, що за ними спостерігають, вони поводяться природно. Деякі дослідження взагалі можна проводити тільки в закритій формі, навіть приховуючи справжнє ім’я соціолога, інакше дослідник не мав би допуску в досліджувану групу (група злодіїв, банда ґвалтівників, тоталітарні релігійні секти тощо).
Методи включеного й особливо повного включеного спостереження мають великі переваги, оскільки дозволяють здійснювати збирання емпіричних даних з максимальною повнотою. Стосовно правових відносин метод включеного спостереження може використовуватися із серйозними обмеженнями, якщо мова йде про вивчення кримінального середовища, входження в яке становить небезпеку для дослідника і несе із собою ряд етико-правових проблем. Однак його можна використовувати, наприклад у процесі вивчення судової практики, зокрема, взаємодії судді і народних засідателів у ході ухвалення рішення.
За місцем впровадження та умовами організації спостереження поділяються на польові та лабораторні.
За регулярністю проведення можна розрізняти спостереження систематичне та випадкове.
Недоліком методу спостереження є неминучий прояв суб’єктивізму дослідника, що виникає із самого факту його особистої включеності в життя об’єкта, що спостерігається.
Експеримент. Експеримент у соціологічних дослідженнях — це спосіб отримання інформації про кількісну й якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об ’єкта внаслідок впливу на нього деяких чинників, що управляються та контролюються (змінних).
Змінна, що управляється та контролюється дослідником, іменується незалежною. Вона визначається як експериментальний чинник (експериментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, зветься залежною змінною. Незалежна змінна повинна відбиратися таким чином, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.
Структура експерименту як дослідницької процедури утворюється такими елементами, як експериментатор, або суб’єкт дослідження; об’єкт експерименту — соціальна спільність або група, поставлена експериментатором у штучно створені умови; експериментальний фактор, або незалежна змінна — керовані і контрольовані дослідником спеціальні умови, інтенсивність і спрямованість впливу яких обмежена рамками експерименту; експериментальна ситуація — ситуація, яка штучно створюється дослідником до введення до неїексперимен- тального фактора.
За способом створення експериментальної ситуації розрізняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у свідомості людини.
За часовим напрямом процесу експериментування бувають проективні, ретроспективні та експерименти, які оцінюють стан процесу на даний момент часу.
За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють паралельні та послідовні експерименти. У паралельному експерименті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується динаміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.
За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об’єкти перебувають у природних умовах) та лабораторні (коли експеримент здійснюється у штучно створеному середовищі).
За наявності або відсутності впливу дослідника на створення експериментальної ситуації розрізняють контрольовані та природні експерименти. У контрольованому експериментатор сам уводить в дію експериментальний чинник як гіпотетичну причину змін, що припускаються в майбутньому. У природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об’єкті відбудеться чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної змінної.
За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють експерименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.
За ступенем практичного напряму експерименту виокремлюють дослідницькі та інноваційні експерименти.
Метод аналізу документів. Документом (від лат. documentum — свідоцтво, приклад, взірець, доказ) у соціології вважається спеціально створений людиною предмет, який призначений для передавання чи зберігання інформації.
Документи можна класифікувати за низкою підстав.
1. Залежно від способу фіксації інформації: а) письмові документи (рукописні, друковані), в яких інформація викладена у формі буквеного тексту. Джерелами цього типу документів для дослідника є нормативний матеріал, державні архіви, архіви підприємств і організацій, преса, наукові публікації, особисті документи, посередня документація (довідники, навчально-педагогічна та художня література); б) іконографічні документи (картини, кіно-, відео-, фотодокументи, малюнки та ін.);
в) статистичні документи. Вони містять дані та судження у кількісній (чисельній) формі, систематизовані та зведені до таблиць, графіків, схем тощо. Статистичні спостереження проводяться постійно і детально фіксують суспільне життя з багатьох сторін протягом тривалого часу;
г) фонетичні документи (магнітофонні записи, грамзаписи).
2. За статусом: а) офіційні документи, які переважно відображають суспільні зв’язки і передають колективні точки зору. Офіційними документами називаються всі документи, що мають «службовий» характер, тобто в тій чи іншій формі були складені, затребувані та затверджені державними або громадськими органами, установами тощо; б) неофіційні документи. До них належать ділові записи, пропозиції та проекти рішень, листи, автобіографії, заяви, виступи, особисті нотатки тощо.
3. Залежно від джерела інформації: а) первинні; б) вторинні. У першому випадку йдеться про описування конкретних ситуацій, про висвітлення діяльності окремих осіб, органів. Вторинна інформація має більш узагальнений, аналітичний характер, у ній, як правило, відображені глибші соціальні зв’язки.
4. За своїми функціональними особливостями: а) інформаційні; б) регулятивні; в) комунікативні; г) культурно-виховні. Звичайно при цьому скоріше підкреслюється основна, провідна спрямованість документа, втім частіше він виконує одночасно декілька функцій.
5. За цільовим призначенням: а) документи, які створені незалежно від дослідника. До них належать усі документи, існування яких ні прямо, ні опосередковано не обумовлено технікою проведення соціологічного дослідження: офіційні документи, які пов’язані з темою дослідження; статистичні відомості; матеріали преси; особисте листування тощо;
б) документи «цільові», тобто ті, які підготовлені згідно з програмою, завданнями соціологічного дослідження. Ця група документів включає: відповіді на відкриті запитання анкети та тексти інтерв’ю; записи спостережень, які відображають поведінку респондентів; довідки офіційних і громадських організацій, які виконані за ініціативою, на замовлення дослідників; статистичну інформацію, яку отримано, узагальнено і орієнтовано на певне соціологічне дослідження.
Існує кілька методів аналізу документів: традиційний (класичний) та формалізований (кількісний). Класичний, традиційний, метод аналізу — це сукупність операцій, яка дає можливість інтерпретувати текст залежно від поставлених дослідником цілей. Він поділяється на зовнішній та внутрішній. Зовнішній аналіз — аналіз контексту всіх обставин, які супроводжували появу документа. Мета цього аналізу — встановити вид документа, його форму, місце та час появи, автора, ініціатора, мету створення, надійність та достовірність, його контекст. Внутрішній аналіз — це дослідження змісту документа. При цьому перш за все визначається повнота інформації, а також її вірогідність.
Традиційні методи мають один недолік, що може звести нанівець усю працю дослідника в очах людей з іншими поглядами і підходами до проблеми, що розглядається. Це суб’єктивізм класичних методів аналізу. Дійсно, тут інтерпретація документа (документів) повністю залежить від тих настанов, з якими дослідник підходить до опрацювання матеріалу.
Прагнення позбавитися можливої суб’єктивності традиційного аналізу, а також потреба у вимірюванні соціальних ознак зумовили виникнення іншого типу аналізу — формалізованого (кількісного), або контент-аналізу. Його сутність полягає у з’ясуванні змістовних одиниць, які можна однозначно фіксувати та перекладати у кількісні показники за допомогою одиниць обчислювання. Змістовні одиниці визначаються згідно з концепцією дослідження. Вони повинні відображати провідну ідею тексту.
Контент-аналіз — це якісно-кількісний метод вивчення документів, який характеризується об’єктивністю висновків і суворістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як проблеми соціальної дійсності, які висловлюють, чи, навпаки, приховують у документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта дослідження. Контент-аналіз використовують, коли потрібна максимальна точність і є великий обсяг несистематизованого матеріалу та ін.
Техніку контент-аналізу можна звести до декількох послідовних дій:
1) виділення одиниць аналізу;
2) пошук їх індикаторів у тексті;
3) статистична обробка.
Категорії аналізу — це рубрики, відповідно до яких будуть сортуватися одиниці аналізу (одиниці змісту). Від вибору категорій залежить характер отриманих результатів. Категорії повинні бути чітко визначені і між ними варто установити градацію. Але необхідно пам’ятати, що укрупнення категорій може привести до зменшення ступеня диференціації досліджуваного явища.
Одиницею аналізу — змістовної або якісної — є та частина змісту, що виділяється як елемент, який підводиться під ту або іншу категорію. За одиницю аналізу можуть бути прийняті слово, висловлення, частина тексту, об’єднана певною темою, автором, героєм, соціальною ситуацією, текст у цілому. Змістовною одиницею контент-аналізу повинна бути соціальна ідея, правова категорія. Вона може виражатися окремим поняттям, сполученням слів. Це можуть бути також імена людей, назви організацій, географічні назви, згадування якої-небудь події.
Вибравши змістовну одиницю і її показники, дослідник має визначити також і одиницю рахунку, що стане основою для кількісного аналізу матеріалу. Одиниця рахунку — кількісна характеристика одиниці аналізу, що фіксує регулярність, з якою зустрічається в тексті та чи інша змістовна одиниця. За одиницю рахунку можуть бути прийняті: 1) частота появи ознаки категорії аналізу; 2) обсяг уваги, що приділяється категорії аналізу в змісті тексту. Для встановлення обсягу уваги можуть бути прийняті: кількість друкованих знаків, абзаци, площа тексту, виражені у фізичних просторових одиницях. Для газетних і інших стандартних текстів — ширина стовпчика і висота висловлення.
Кількісні й якісні сторони контент-аналізу доповнюють одна одну. Кількісний підрахунок дозволяє зробити об’єктивні висновки щодо спрямованості матеріалів за кількістю вживань одиниць аналізу в досліджуваних текстах. При якісному аналізі можна до того ж виявити, чи зустрічається взагалі та в якому контексті якась важлива, оригінальна категорія.
Обмеженість формалізованого аналізу полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кількісних показників. Суть цих методів зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота уживання визначених термінів), які легко підраховуються і відбивають істотні сторони змісту. Традиційний і формалізований аналіз доповнюють і компенсують недоліки один одного.
Метод опитування. Опитування — метод одержання первинної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або письмовому зверненні до сукупності людей з питаннями, зміст яких є проблемою дослідження на емпіричному рівні, та отримання відповідей.
За місцем проведення розрізняють опитування за місцем проживання та місцем роботи, навчання. За характером взаємодії можна виділити два основні різновиди опитування: анкетування та інтерв’ювання, кожен з яких трапляється у багатьох різновидах. За засобами спілкування між дослідником та респондентом анкетування розподіляється на пресове (анкети друкуються на шпальтах газет чи журналів з проханням переслати в редакцію відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роз- даткове (опитники роздаються групі осіб, зібраних в одному місці). Пресова та поштова анкети звичайно дають низький відсоток повернення, що потребує додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності.
Анкетування проводиться за допомогою анкети. Анкета — це впорядкований за змістом та формою набір питань і висловлювань, втілений у вигляді опитного листа, який самостійно заповнюється тим, хто опитується, за зазначеними в опитнику правилами. Анкета починається зі звернення, в якому викладають мету опитування, пояснюють зміст, правила заповнення анкети. Далі використовують контактні питання, відповіді на які є досить легкими. Ці питання мають бути близькими до теми опитування та поступово вводити респондента у проблематику, що досліджується. Потім подаються змістовні запитання, які чергуються з фільтрами, контрольними та функціонально-психологічними запитаннями. Завершує анкету так звана «паспортичка», тобто відомості про стать, вік, освіту, сімейний стан, стаж роботи опитуваного (респондента).
Інтерв’ю — це опитування у формі усної бесіди дослідника з респондентом. Питання, що задаються інтерв’юером, орієнтовані на конкретну дослідницьку мету і заздалегідь підготовлені таким чином, щоб відповіді респондента виявляли його реальне ставлення до тих або інших фактів. Якщо заповнення анкети відбувається без прямої участі дослідника і тому відповіді, отримані в такий спосіб, можна вважати більш об’єктивними, то в ході інтерв’ю дослідник ставить навідні запитання і своєю емоційною участю і поясненнями впливає на респондента. Однак перевагою цього методу є більш глибокий рівень розуміння респондентами суті питань, які задаються, що забезпечується прямим контактом з інтерв’юером. Інтерв’ю, тобто бесіда, що проводиться за певним планом, може бути особистим та телефонним.
Розрізняють клінічні (глибокі, довгочасні) та фокусовані (короткочасні) інтерв’ю.
Обробка та аналіз соціологічних даних. Обробка впорядковує, групує і класифікує великий масив зібраних у соціологічному дослідженні емпіричних даних.
Для успішного проведення обробки інформації необхідно дотримуватися певної послідовності. На першій стадії весь масив методичного інструментарію проходить певну підготовку. При цьому необхідно вирішити два основних завдання:
1) перевірити інструментарій на точність, повноту та якість заповнення. Ці заходи передбачають виявлення помилок у відповідях на кожне запитання та їх корекцію. При перевірці анкет, бланків інтерв’ю на повноту заповнення проводиться вибраковування тих, які заповнені менш як на третину. При перевірці на якість заповнення контролюються ясність, чіткість, адекватність відповідей. Усі анкети, бланки інтерв’ю і т. ін., що мають перелічені недоліки, виключаються з подальшого процесу обробки. Документи, які залишилися після контролю, нумеруються, щоб під час наступної їх обробки можна було простежити за кожним з них;
2) провести кодування інформації, тобто її формалізацію. Принцип кодування полягає в перекладі змістовної інформації на мову формальної логіки. Це означає, що кодується не сам зміст відповідей, а лише факт його наявності чи відсутності. Такої форми кодування достатньо для того, щоб здійснити числові операції з будь-якою інформацією, незалежно від її первинного вигляду, форми, змісту чи призначення. Процедура кодування включає надання кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів. У результаті вся інформація анкет чи бланків інтерв’ю перетворюється в систему чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел).
Тільки після завершення кодування можна переходити безпосередньо до обробки інформації. Існують два способи обробки інформації — ручний і машинний. Питання про способи обробки вирішується заздалегідь, ще на стадії створення програми та інструментарію дослідження. Ручна обробка використовується при невеликій (до кількох десятків) кількості анкет. Обробка анкет вручну проходить повільно, часто з помилками. Краще соціологічну інформацію обробляти на ЕОМ. Цей процес є наступним після кодування. Анкети сортирують, уводять у пам’ять машини інформацію. Завдання для обробки інформації складає дослідник згідно з гіпотезами дослідження і завданнями їх перевірки. За допомогою ЕОМ отримують результати у вигляді табуляграм, що містять соціологічні дані. Їх аналіз дає змогу дослідникові підтвердити або спростувати робочі гіпотези, виявити відхилення чи нові явища і тенденції у предметі та об’єкті вивчення.
Узагальнення інформації відбувається у кількох формах, які фіксують різний рівень аналізу. Найпростішою формою є групування даних, тобто віднесення респондента до тієї чи іншої групи залежно від обраного показника. Метод групування дає можливість вирішувати такі типи дослідних завдань: вияв типів соціальних явищ; вивчення структури соціальних об’єктів; аналіз залежностей між явищами.
Складна структура соціальних явищ і процесів, їх обумовленість спільною дією сукупності чинників потребує багатомірної класифікації об’єктів. Методи багатомірної класифікації дозволяють виявити стійкі зв’язки соціальних явищ, які розглядаються у кількох вимірюваннях водночас. Порівняно з двомірним групуванням багатомірна класифікація — вищий рівень пошукового опису й узагальнення фактів. Вона є засобом типологізації соціальних об’єктів. Розрізняють теоретичну та емпіричну типологізацію.
Результат соціологічного дослідження залежить від того, наскільки дослідник може правильно, глибоко і всебічно інтерпретувати одержані результати. Сутність інтерпретації даних полягає в структуруванні основних понять, всебічному поясненні їх змісту.
Процедуру інтерпретації за змістом можна охарактеризувати як перетворення певних числових величин на логічну форму — показники (індикатори). У цьому процесі велике значення мають гіпотези, які визначаються ще на стадії розробки програми дослідження. Тільки після аналізу основних взаємодій, взаємозалежностей між характеристиками об’єкта дослідження варто переходити до формування основних висновків та розробки практичних рекомендацій.
Підсумок аналізу та інтерпретації соціологічних даних набуває форми документів, які мають практичне і теоретичне значення. Цими документами є: звіт за підсумками дослідження, додаток до звіту та аналітична довідка.
Питання для самоконтролю
1. Визначте зміст основних функцій соціології
2. Дайте характеристику основних типів структурування соціологічної науки.
3. Поясніть зміст поняття «соціальні взаємодії» та покажіть його значення для розкриття предмета соціології.
4. Назвіть основні типи базових категорій соціології.
5. Дайте характеристику класичних соціологічних теорій.
6. Визначте суть соціологічного дослідження.
7. Метод спостереження: суть, основні види, переваги і недоліки.
8. Дайте характеристику експериментальному методу.
9. Метод аналізу документів: загальна характеристика.
10. Метод опитування: суть, основні види.