Розділ 11 Обґрунтування, аргументація і доведення

11.1. Загальна характеристика обґрунтування

У силу методологічного принципу достатньої підстави будь-яке суспільно важливе твердження або заперечення повинне одержати обґрунтування. Обґрунтування — це процес і результат пошуку пе­реконливих (тобто необхідних і достатніх) підстав для наших суджень про дійсність. Проблема обґрунтування виникає в будь-якій сфері продуктивної людської діяльності, оскільки для неї завжди потрібно мати якусь підставу. Пошук підстави може розумітися і як пошук причини або мети (мотиву) деякої дії чи події, і як пошук істинності деякого твердження. Справа в тому, що, взаємодіючи з іншими людьми, ми розраховуємо на їхню щирість у своїх твердженнях, на те, що вони дійсно знають істинність того, про що говорять. У свою чергу, інші люди, що контактують з нами, чекають від нас того ж самого. Саме ці міркування приводять до постулювання (або, вис­ловлюючись юридичною мовою, презюмування) сумлінності в людських взаємодіях (принцип bona fide). Але ніхто інший так доб­ре, як юристи, не знає, наскільки часто цей принцип не спрацьо­вує в дійсності людського спілкування і взаємодії.

Отут загальфілософська проблема обґрунтування здобуває конкретне філолофсько-правове і практичне переломлення. У ньому ми маємо справу в першу чергу з двома різними причина­ми, пов’язаними з несумлінністю і недоброякісністю спілкування, з одного боку, і з неповнотою наших знань про дійсність — з друго­го. У першому випадку люди можуть керуватися прямо протилеж­ними, антагоністичними цілями: хитрий продавець — намагати­ся реалізувати неякісний товар та ще й за високою ціною, хитрий покупець — купити гарний товар дешевше реальної вартості; слідчий прагне викрити злочинця, а злочинець — уникнути відпо­відальності і т.ін У граничному і досить поширеному випадку не­
сумлінність сполучена з обманом або взагалі з відходом від самої спроби обґрунтування. Інша причина пов’язана головним чином з недостатністю знання. Вона типова як для кожного з нас, так і для людства в цілому — ми завжди щось недостатньо добре знаємо. Можливий також випадок зайвої самовпевненості у своєму знанні, що фактично є недостатнім, але приймається нами за достатнє. У даному випадку виникає класична антична проблема розбіж­ності між об’єктивним знанням і суб’єктивною думкою, над дослід­женням якої багато працювали Геракліт, Парменид, Сократ, Пла- тон і особливо Аристотель, стоїки та Цицерон.

В історії античної думки існували і дві відмінні від цієї магіст­ральної лінії в осмисленні проблеми обґрунтування — лінія софістів і Карнеада і лінія скептиків — Піррона, Секста Емпірика. Софісти відкидали не можливість обґрунтування, а необхідність щирого обґрунтування, коли бралися обґрунтовувати будь-яке положення. Це особливо небезпечна позиція для суду, де потрібно законне і без­стороннє рішення (Протагор говорив — «справедливим я називаю корисне найсильнішому», а його послідовник Карнеад уже на схилі Римської республіки три століття потому заявляв, що зла і без­совісна людина в суді завжди буде у виграші порівняно з доброю і чесною). Скептики, у принципі погоджуючись з бажаністю обґрун­тування, стверджували, що воно принципово неможливо в силу не­досконалості людського розуму і пізнання.

Але помірковані люди не можуть зупинитися ні на софі­стичній, ні на скептичній негативних установках стосовно обґрун­тування. Вже повсякденна життєва мудрість вимагає від нас: «довіряй, але перевіряй». Обґрунтування не тільки теоретично, але й практично важливе — якщо, наприклад, ми зводимо будинок, то спочатку ми повинні знати, скільки і яких потрібно будівельних матеріалів, їхні властивості, знати про наявність майстрів, що вміють з ними працювати, ціну і вартість роботи з ними, час, не­обхідний на будівлю, наші фінансові можливості, наші права й обов’язки стосовно будівельників, їхні права й обов’язки стосов­но нас тощо. Усе це вимагає розрізняти в проблемі обґрунтуван­ня дві основні сторони — об’єктивну і суб’єктивну.

Об’єктивна сторона — це, по-перше, фактично або реально можливе існування самого предмета обґрунтування; по-друге, сфера обґрунтування, зумовлена насамперед його предметом — економічна, природично-наукова, юридична, релігійна тощо; по-третє, ступінь нашого теоретичного або практичного во­лодіння предметом обґрунтування.

Суб’єктивна сторона обґрунтування, по-перше, визначається метою обґрунтування — або йдеться про поверхове обґрунту­вання на рівні повсякденного спілкування, або про глибинне обґрунтування при судовому дослідженні складних цивільних позовів або кримінальних справ. З цього розходження випливає, що цілі обґрунтування істотно залежать від суспільної важливості його предмета. По-друге, суб’єктивна сторона обґрунтування ви­являється тоді, коли ми вда^мося до різних посилань на автори­тет старших, авторитет Бога або владних інстанцій, розуміння справедливості, совісті і т.ін. По-третє, існують интерсуб’ектив- но встановлювані стандарти доведення і критерії переконли­вості, що визначаються соціально-історичною ситуацією. Так, в історії юриспруденції в різні епохи обґрунтуваннями могли вва­жатися клятви божествами, ордалії, висновки експертів по окультних силах, екстрасенсів, віщунів і т.ін

Обґрунтування відбувається не саме по собі, а здійснюється кон­кретними людьми в конкретній обстановці, в якій далеко не завжди обґрунтування приймається без часткової або повної критики. Через ці прагматичні розходження відомий бельгійський юрист і логік Х. Перельман запропонував називати людину, що здійснює обґрун­тування, пропонентом, тих людей, що критикують обґрунтування — опонентами, а тих, до кого переважно звернене обґрунтування, — аудиторією. Крім того, в особливо важливих випадках обґрунтувань маються компетентні уповноважені державою або професійним співтовариством особи, що приймають остаточні рішення з питань про спроможність обґрунтування, — судді, арбітри або експерти.

Головними видами обґрунтування є безпосередня вказівка на доступне прямому спостереженню або загальновизнаний стан речей і справ, аргументація і доведення. Стосовно юриспруденції обґрун­тування найчастіше ототожнюється з аргументацією і доведенням.

11.2. Аргументація і доведення

Аргументація — це повне (точне) або часткове (неточне) обґрун­тування якого-небудь твердження з використанням інших тверджень.

Схема будь-якої аргументації описується виразом «Подія А стала­ся тому, що мала місце подія В» (тобто антиімплікацією А ^ В).

Те твердження, що відстоюється, називається тезою аргумен­тації. Твердження, використовувані при обґрунтуванні тези, нази­ваються аргументами, або підставами. Логічну структуру аргумен­тації, тобто спосіб логічного обґрунтування тези за допомогою аргументів, називають формою аргументації, або демонстрацією.

Залежно від сфери застосування, ступеня спільності і значу­щості тези поділяються на теоретичні (у логіці і математиці їх на­зивають теоремами) і практичні.

У ролі аргументів можуть виступати математичні і логічні аксіоми, принципи логіки, природничонаукові закони (фізики, хімії, біології тощо), юридичні закони, протоколи спостережень, статистичні дані, свідчення компетентних очевидців, що заслу­говують на довіру, кіно-, фото-, аудіо-, відеодокументи, виснов­ки експертів, так звані речові докази і т.ін

Демонстрація може бути організована у вигляді як безпосеред­нього пред’явлення речових аргументів, так і більш складного лан­цюжка логічних умовиводів. Прикладами неточної аргументації можуть бути прості пояснення деякого побутового факту — «я спізнився на лекцію, тому що проспав», «я погано підготувався до іспиту, тому що не приділив досить часу для вивчення предмета». Хоча таке пояснення може показатися незадовільним, але воно принаймні виглядає чесним визнанням власної вини і тому в більшій мері є пробачливим, ніж пояснення типу «я спізнився, тому що мені перебігла дорогу чорна кішка і довелося далеко об­ходити її слід», або «я погано підготувався до іспиту, тому що вчо­ра терміново потрібна була допомога троюрідній сестрі племінниці моєї мами». Ці пояснення, звичайно, теж можуть бути щирими, але вони вкрай рідко оцінюються як прийнятні.

Найбільш важливим видом аргументації є доведення як повне і точне, а не часткове і неточне обґрунтування тези. Доведення у сучасній літературі часто називають також демонстративною ар­гументацією.

Доведення — це процедура встановлення істинності якоїсь тези за допомогою положень, істинність яких або вже була раніше вста­новлена, або приймається без доведень.

Характерними рисами демонстративної аргументації є її об’єктивність, завершеність і вірогідність.

Коли говорять про об’єктивність доведення, то мають на увазі, що його результат не залежить від суб’єктивних думок, схильнос­тей, переваг, що воно має примусову силу. Однак, на наш погляд, замість об’єктивності результатів доведення, особливо в сфері юриспруденції, більш доцільним буде говорити про інтерсуб’єк- тивність результатів доведення, тому що повне виключення суб’єктивного чинника з юридичних міркувань недосяжно.

Завершеність результатів доведення означає, що висновки, отримані в його ході, повинні мати остаточний характер і можуть тому надалі виступати у вигляді самостійних аргументів (раніше доведених теорем).

На цій підставі вважається, що висновки демонстративної аргументації мають однозначний, або достовірний, характер. На противагу цьому всі недемонстративні форми аргументації роз­глядаються як проблематичні і гіпотетичні, тобто обґрунтовані з тим або іншим ступенем імовірності.

У розділовому побічному доведенні істинність деякої тези доводиться за допомогою виключення всіх інших можливостей. Розділове доведення можливо тільки тоді, коли в диз’юнктив­ному висловленні, що є одним із засновків у даному доведенні, були перераховані всі можливі альтернативи. Узагалі за своєю формою доведення можуть бути організовані у відповідності зі схемами як дедуктивних, так і індуктивних умовиводів, а в деяких випадках — умовиводів за аналогією. Однак варто мати на увазі, що вибір і стандарт форми залежать від сфери засто­сування доведення. Так, у математиці визнаються тільки де­дуктивні доведення і математична індукція, у континенталь­них судових системах —дедукція і повна індукція, а в англо- американських судах допускаються й аналогії у формі так зва­них прецедентів.

Від побічних доведень слід відрізняти спростування. Спрос­тування — це процедура встановлення хибності деякої тези. Спро­стування робляться шляхом указівок на порушення правил до­ведення і припущений помилки у різних частинах доведення, яке піддається сумніву і критиці (критика тези, критика аргументів і критика демонстрації).

Щоб спростувати якусь тезу, треба показати, що виведені з неї наслідки хибні. Спростування відбувається за схемою заперечно­го модусу (modus tollens) умовно-категоричного силогізму. Біль­ший засновок такого умовиводу є умовним судженням, в якому зазначається, що з певної причини мають випливати певні наслідки. У наступному засновку ці наслідки згідно з фактами за­перечуються. У висновку заперечується і сама причина, з якої виведені ці наслідки:

Якщо мала місце причина А, то мають бути а, в, с...

Факти а, в, с... відсутні.

Висновок. Отже, не існувало й причини А.

11.3. Правила доведення і помилки, що виникають при їхньому порушенні

Правила побудови доведень поділяються на три групи: щодо тези, щодо аргументів, щодо демонстрації.

Правила і помилки щодо тези

1. Теза повинна бути сформульована зрозуміло, чітко і ясно. В ній міститься вимога ясності предмета доведення або спірно­го положення. Зокрема, її виконання дозволяє «відсіяти» тези, що взагалі не заслуговують на доведення, від тих, до яких потрібно ставитися з усією серйозністю. Часто буває так, що, уточнивши тезу, сторони, які сперечаються, доходять виснов­ку — сперечатися немає про що. Для цього іноді необхідно з’ясу­вати, чи стверджується, що теза є завжди істинною, або ж що вона є тільки правдоподібним судженням.

Як виконати цю вимогу?

По-перше, потрібно з’ясувати, чи не містять слова і вирази, використані у формулюванні тези, незрозумілих або двозначних слів. Якщо вони є, слід або уточнити їхній зміст (наприклад, шляхом визначення), або замінити зрозумілими й однозначни­ми словами. Може статися так, що після уточнення взагалі відпа­де необхідність у доведенні. Наприклад, якщо ми зустрінемося з наукоподібно висловленою «тезою» на зразок «Нераціональ­но транспортувати рідину в порожній судині з перфорованим дном», то після спрощення одержимо: «Нерозумно носити ріди­ну (наприклад, воду) у судині з отворами в дні, наприклад, у ре­шеті». Навряд чи варто доводити подібну тезу.

У формулюванні тези треба уважно стежити за точністю її син­таксичної структури. У противному разі з’являється можливість витлумачити її різним способом. Така можливість мається, напри­клад, стосовно наступного твердження виступаючих на нараді прокурорів: «Нам слід посилити боротьбу із шахрайством, що, на жаль, рідко відбувається». Що «рідко відбувається» і тому «гідно жалю» — посилення боротьби із шахрайством або самі шахрайст­ва? — з такого формулювання тези незрозуміло.

По-друге, варто виявити точну кількісну характеристику тези. Оскільки будь-яка теза виражається судженням, то потріб­но з’ясувати, чи містить воно якесь твердження (заперечення) про всі предмети даного класу або тільки про деякі (про багатьох, про більшість, про меншість тощо). Наприклад, пропонент стверд­жує: «Люди схильні до порушення закону». Хтось може заперечу­вати, що це не так. Якщо твердження уточнити в такий спосіб: «Деякі люди схильні до порушення закону», то необхідність у до­веденні відпаде. Слід також уточнити, в якому сенсі ужиті спо­лучники «і», «або», «якщо..., то...» тощо Наприклад, сполучник «і» може вживатися й у сполучному («на столі були тарілка і ви­делка»), і у виключаючому сенсі («людина може стояти і бігти»); сполучник «або» може виражати як неточний, так і точний диз’юнктивний зв’язок; союз «якщо..., то...» — імпликативний або еквівалентний зв’язок і т.ін.

По-третє, із практичної точки зору доцільно уточнити час, про який йдеться в судженні, наприклад, уточнити, чи стверд­жується, що певна властивість належить предмету завжди, або вона належить йому тільки іноді; уточнити значення таких слів, як «сьогодні», «завтра», «через скільки-то годин» тощо. З цією метою, власне, і розробляється сучасна часова (темпоральна) логіка. Іноді стверджують, що певна подія відбудеться «найближ­чим часом», «у наступний період». Потрібно зажадати від пропо- нента уточнювати такі твердження.

Часто зустрічається умисний виверт «нечіткого формулювання тези», коли використовуються незрозумілі широкій публіці терміни. В американській логічній літературі став хрестоматій­ним приклад такого виверту, вжитого в полеміці проти Пеппера, кандидата в сенатори штату Флорида, у результаті чого цей кандидат зазнав поразки на виборах. Його супротивник заявив: «... усі в ФБР і кожен член конгресу знають, що Клод Пеппер без­соромний екстраверт. Більш того, є підстави вважати, що він практикує непотизм стосовно племінниці, сестра його була феспіянкою у гріховному Нью-Йорку. Нарешті, добре відомо, що до одруження Пеппер практикував целібат». Для пересічної лю­дини ця характеристика звучить жахливо. Однак для людини, знайомої зі значенням термінів, що використані в даному про­вокаційному обвинуваченні, зрозуміло, що воно не має ніякого сенсу, тому що екстраверт — це відкрита, товариська людина, не- потизм — заступництво родичам, феспіянка—шанувальниця дра­матичного мистецтва, целібат — безшлюбність. Звинувачувати чоловіка в тому, що він є товариською людиною, яка допомагає родичам, що його сестра любить театр, а сам він до одруження був холостяком — просто безглуздо.

На практиці в зв’язку з першим правилом часто зустрічається також виверт «надмірна вимога уточнення тези». Вона полягає у вимозі роз’яснити навіть ясні вираження, що веде до так званого «регресу в нескінченність» при доведенні.

Наприклад, хтось стверджує, що дане положення істинне. Йому ставлять питання: «А що такі істина?». Якщо цей пропо- нент відповість, що істина — твердження, котре відповідає дійс­ності, то його запитають, що він розуміє під дійсністю, під відповідністю тощо. Як бути в такій ситуації? Можна нагадати опонентові й іншим присутнім, що відбувається виверт, і сказа­ти, як він називається. Можна запропонувати ставити питання наприкінці виступу. Деякі люди в таких випадках намагаються «не помічати» надто прискіпливих запитань. У кінцевому резуль­таті в таких випадках повинен утрутитися суддя (арбітр, експерт) і направити хід доведення в конструктивне русло.

За межами логіки знаходяться й інші виверти — «удаване не­розуміння тези», «необґрунтоване обвинувачення в неясності», коли найбільш поширеним термінам надається незвичайне або пере­носне значення, а з тексту висмикують окремі фрази, зміст яких, дійсно, поза контекстом неясний.

2. Теза в процесі доведення і спростування не повинна змінюва­тися без спеціальних застережень.

Порушення цього правила приводить до помилки неумисної втрати тези або до умисної логічної диверсії, що називається підміною тези. В обох випадках як теза висувається деяке тверд­ження, а аргументується або критикується інше, подібне з вису­нутим; наприкінці ж робиться висновок про те, що обґрунтова­но або розкритиковано вихідне твердження.

Втрата тези відбувається в результаті власної неуважності або неакуратності пропонента при формулюванні тези, а з підміною тези ми стикаємося тоді, коли пропонента або аудиторію хочуть свідомо ввести в оману. У багатьох молодіжних дискусіях часто доводиться бачити, як азартний пропонент перескакує з однієї тези на іншу, тобто «втрачає тезу», і в підсумку йому не вдається переконати аудиторію у своїй правоті. Наприклад, студент гово­рить: «Для судової практики теорія права не потрібна. Вона не вчить, як і що робити в конкретних ситуаціях». Виступаючому кидають репліку: «Ти ще занадто молодий і не знаєш, що тобі буде потрібно». Пропонент утрачає тезу і починає говорити про те, що він, на відміну від багатьох інших, до вступу в академію вже відслужив в армії, і тому вже досить зріла людина, щоб судити про те, що йому потрібно, а що ні. З придбанням досвіду публічних виступів і прилученням до культури наукових і професійних спо­собів аргументації ці помилки (так звані паралогізми) стають усе більш рідкими або взагалі не допускаються.

Більш серйозну небезпеку становлять засновані на підміні тези псевдодоведення — софізми. Наведемо один із прикладів софізмів, які критикував ще Аристотель: «Знання є щось добре. Таким чином, і знання поганого —справа добра. Виходить, по­гане є добре». Якщо враховувати, що лікарі і юристи часто зіштов­хуються з багатьма поганими явищами, то очевидно, що підставна теза — «знання поганого — теж добре знання» підмінена її софістич­ним антиподом «погане є добре».

Засобами софістичної підміни тези є виверти: (1) «підміна аргументованої тези більш сильним твердженням» (стосовно до­ведення ця помилка має назву «хто багато доводить, той нічого не доводить»); (2) «підміна тези, що критикується, більш слабким твердженням» (стосовно спростування вона називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує»).

Частим софістичним прийомом при підміні тези є підміна ар­гументованої або критикованої тези обговоренням особистих якос­тей людини, яка висуває тезу або проти інтересів якої може обер­нутися її доведення.Так, досить часто адвокати в суді, не маючи можливості довести невинність підсудного, починають перелічу­вати його позитивні якості (гарний працівник, гарний сім’янин тощо) або вибачливі обставини (що він ще молодий, що він чо­гось ще не розуміє або, навпаки, що він досяг такого похилого віку, коли вже часто роблять помилки).

З другим правилом пов’язані два такі софістичні виверти.

Ослаблення тези аргументації. Супротивник висуває тверд­ження, яке важко або неможливо обґрунтувати, а потім підмінює це твердження іншим, більш слабким, котре він може довести. Ви зопалу намагаєтеся спростувати друге твердження, але цьо­го, зрозуміло, зробити вам не вдається. Тоді супротивник наво­дить доведення другого твердження і тріумфує, роблячи вигляд, що довів перше твердження. Розпізнавши цей софістичний прийом, потрібно пояснити присутнім його сутність.

Посилення критикованого твердження. Цей виверт застосо­вується так. Ви висуваєте тезу. Супротивник заміняє вашу тезу більш сильним твердженням і показує, що це друге твердження довести не можна. Більш того, він може спростувати друге твердження. У результаті супротивник робить вигляд, що спростував вашу тезу.

Щоб неумисно не зробити підміни критикованого тверджен­ня (у тому числі і більш сильним твердженням), у процесі доведен­ня і особливо в дискусії рекомендується повторювати тверджен­ня, перш ніж їх критикувати. Це не тільки етичне правило веден­ня дискусії, а й корисний методичний прийом, що не дозволяє вам самому відхилитися від головної лінії аргументації.

Правила і помилки щодо аргументів

1.  Аргументи повинні бути достовірними. Це значить, що вони мають бути або безпосередньо пред’явленими (якщо йдеться про матеріальні об’єкти), або обґрунтованими надійними і безпереч­ними документами, або раніше фактично чи логічно доведени­ми твердженнями, або твердженнями, прийнятими без доведень (аксіоми, принципи).

При порушенні цього правила виникає помилка «необґрунто- ваного аргументу».

Окремим випадком цієї помилки є «помилковий аргумент», коли як аргументи використовуються помилкові твердження. «Помилковий аргумент» виникає і тоді, коли сукупність аргу­ментів суперечлива, і коли аргумент суперечливий сам по собі. Проте хибність якогось аргументу і навіть усієї системи аргу­ментів ще не означає хибності самої тези, що може бути доведе­ною за допомогою істинних аргументів.

Помилки і виверти, пов’язані з порушенням цього правила.

Найбільш поширеною помилкою є добровільна відмова про- понента від тези при виявленні помилкового аргументу.

З цією помилкою може бути пов’язаний софістичний виверт: видати критику аргументів за критику тези. У такій ситуації про- понент повинен пам’ятати, що спростування аргументу ще не є спростуванням тези, чесно визнати свою помилку і постаратися знайти заміну спростованому аргументу, якщо це можливо.

Інший несумлінний виверт полягає в надмірній причепливості до аргументів і вимозі доводити очевидні істини. Для нейт­ралізації цього виверту можна звернутися до присутніх з питан­ням: «Хто ще (крім опонента) сумнівається в істинності того чи іншого твердження?» Звичайно в подібних випадках аудиторія погоджується в очевидній істинності критикованого аргументу.

Перекручування аргументів шляхом надання вміщеним в них ви­раженням іншого змісту. В цьому разі варто не губитися, а терп­ляче й акуратно пояснити присутнім зміст застосованого аргу­менту і вказати на його перекручування.

Підміна аргументу в доведенні або спростування посиланням на авторитети. Узагалі посилатися на авторитети можна, якщо саме ці автортитети раніше обґрунтували відповідне положення. Якщо це обґрунтування аудиторії добре відомо, не тільки можна, але і потрібно обмежитися простим посиланням. Але якщо воно з яки­хось причин невідомо, варто відтворити відповідне обґрунтуван­ня. У будь-якому разі, потрібно наводити не просто слова, висмик­нуті з тексту, а головні думки, що випливають з аналізу контексту.

Більш тонкий виверт називається «прихованим помилковим аргументом». Він може полягати в заміні явно помилкового аргу­менту передумовою некоректного питання. На цьому виверті побу­дований класичний софізм: «Ти перестав уже бити свого батька?»

Часто прихований помилковий аргумент маскують у пропуще­ному засновку ентимеми. У минулому багато ідеологів висували тезу «Логіка, як і математика, не є класовою наукою. Отже, логіка — не філософська наука», умисно пропускаючи помилко­вий аргумент: «Філософія — класова наука», що, утім, цими ідео­логами розцінювалася як істина в останній інстанції.

2.  Аргументи повинні бути незалежні один від одного, тобто доведення не повинно містити в собі кола.

При порушенні цього правила виникає помилка «коло в ар­гументації», коли тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, один із яких, у свою чергу, обґрунтовують за допомогою тези. Таку помилку у логіці називають ще «передбачення підстави» (лат. petitio principii).

Правила і помилки щодо демонстрації

Оскільки схема конкретного доведення може бути зведена до тієї або іншої форми умовиводу чи до їх комбінації, у демонстрації використовуються всі правила побудови відповідних їй умовиводів.

Існує тільки одне загальне правило щодо демонстрації: відношення між аргументами і тезою повинно бути відношенням слідування.

Зрозуміло, що при порушенні цього правила виникає помил­ка «не випливає».

З цією помилкою пов’язані такі софістичні виверти.

Аргумент до публіки — посилання на думки, настрої, почуття слухачів. Людина, що користується таким аргументом, звертається вже не до свого опонента, а до присутніх або навіть випадкових слухачів, прагнучи залучити них на свою сторону і з їх допомогою зробити психологічний тиск на супротивника. Один з найбільш ефективних різновидів аргументу до публіки — посилання на ма­теріальні інтереси присутніх («аргумент до користі»). Якщо одному з опонентів удається показати, що теза, яка відстоюється його су­противником, стосується матеріального стану, прибутків тощо присутніх, то їхнє співчуття буде, безсумнівно, на боці першого.

Аргумент до марнославства — висловлювання непомірних похвал опоненту в надії зробити його м’якшим і поблажливішим. Вирази: «Я вірю в глибоку ерудицію опонента», «Опонент — лю­дина видатних чеснот» і т.ін. можна вважати завуальованими ар­гументами до марнославства.

Аргумент до неуцтва — використання таких фактів і положень, про які опонент нічого не знає, посилання на твори, яких, як за­здалегідь відомо, він не читав. Люди часто бояться зізнатися в тому, що вони чогось не знають, вважаючи, що цим вони нібито при­нижують свою гідність. У спорі з такими людьми аргумент до не­уцтва діє безвідмовно. Однак якщо не боятися визнати, що чогось не знаєш, і попросити супротивника розповісти докладніше про те, на що він посилається, може з’ясуватися, що його посилання не має ніякого відношення до предмета спору.

Аргумент до сили («до ціпка») — погроза неприємними на­слідками, зокрема погроза застосування або пряме застосуван­ня яких-небудь засобів примусу. В будь-якої людини, наділеної владою, більшою фізичною силою чи озброєної, часто виникає спокуса вдатися до погроз у спорі з інтелектуально переважаю­чим його супротивником. Однак слід пам’ятати про те, що зго­да, вирвана під погрозою насильства, нічого не варта і ні до чого не зобов’язує того, хто був примушений погодитися.

Аргумент до жалості. — спроба викликати в іншій стороні жалість і співчуття. Цей аргумент несвідомо використовується ба­гатьма людьми, що засвоїли собі манеру постійно скаржитися на тя­готи життя, труднощі, хвороби, невдачі і т.ін, у надії розбудити в слу­хачах співчуття і бажання поступитися, допомогти в чомусь тощо.

11.4. Роль доведень у юридичній практиці

Навіть професійні логіки і математики, не говорячи вже про інших фахівців, не приділяють доведенням стільки часу і сил, як юристи. Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що техніка доведення — головна зброя юриста. На старших курсах вам доведеться вивчати теорію цивільного і кримінального про­цесів, у яких ключова роль приділяється концепціям відповідних форм судового доведення. Хоча в підставі цих концепцій лежить логічна структура доведень, варто пам’ятати, що реальне життя з його складностями, конфліктами, аномаліями не зводиться до чистої логіки. Тому в теоріях судового доведення значна увага приділяється юридичним нормам, що регламентують процес до­ведення, характер доведень, джерел і способів їхнього отриман­ня, їхньої оцінки з позицій юридичної відповідності та припус­тимості і т.ін.

На відміну від відносно спокійної і безупередженої обстановки, в якій здійснюються математичні і логічні доведення або інженер­но-технічні обґрунтування, у судовому залі зіштовхуються життєво важливі і нерідко антагоністичні інтереси. Ці інтереси викликають до життя безліч додаткових чинників, що істотно впливають на про­цес доведення. Крім власне логічних і юридичних, це психологічні, моральні, економічні, політичні, а іноді навіть естетичні чинники.

Процес судового доведенню в силу його змагальності має принципово нелінійний і немонотонний характер. Так, у логіці і ма­тематиці доведення здійснює один пропонент, котрий дотри­мується якоїсь однієї лінії аргументації та у принципі не обмеже­ний часом і ресурсами (наприклад, сформульована ще в XVII ст. теорема Ферма залишається недоведеною донині). У судовому ж процесі фактично ми маємо справу як мінімум із трьома лініями доведення: у цивільному процесі — це лінії доведення позивача і відповідача плюс лінія, прийнята судом; у кримінальному про­цесі — це лінія обвинувачення, лінія захисту і лінія суду. Суд може цілком погодитися з аргументами однієї зі сторін, частково погоди­тися з окремими аргументами кожної сторони й обрати комбінова­ну лінію аргументації, нарешті, не погодитися з аргументами жод­ної сторони, вирішивши справу на власний розсуд або надіславши її на додаткове вивчення. У разі апеляції до суду вищої інстанції ним може бути обрана нова лінія доведення тощо. У цьому і полягає нелі- нійність судових доведень. Їхній немонотонний характер визна­чається самою змагальністю процесу В принципі передбачається, що кожна зі сторін сумлінно організує свою аргументацію, припуска­ючи її достатньою для обґрунтування своєї позиції. Однак при порівнянні аргументів у залі суду навіть найбільш струнка аргумен­тація може виявитися недостатньою і незадовільною через як різну доказову силу наведених сторонами аргументів, так і можливість відкриття невідомих раніше обставин справи.

Доведення і спростування, аргументація і критика най­частіше проводяться в процесі спору. Залежно від типу спору за­стосовуються той або інший вид аргументації або критики, ті або інші прийоми або виверти. За метою розрізняють такі види спо­ру: змагальний судовий процес (мета — обґрунтувати правомірність чи неправомірність позову при розгляді цивільних справ; домог­тися покарання злочинця або відвести чи зм’якшити обвинува­чення при розгляді кримінальних справ); наукова і професійна дискусія (мета — досягнення істини); полеміка (мета — спір за­ради перемоги). Спір заради перемоги ще називається еристич- ним. В еристичному спорі протилежні сторони вважаються не опонентами, а супротивниками. В таких спорах вважаються при­пустимими багато прийомів, неприпустимі ні з логічного, ні з морального поглядів. Тому такий вид спору виходить за рамки власне логіки і ми його не розглядатимемо.

У курсі логіки не місце говорити й про те, як здійснювати судові дебати — це справа теорії цивільного і кримінального про­цесу. Звернемо увагу на більш близькі логіці і практично важливі для юриста питання, пов’язані з аргументацією в дискусії.

Спір заради істини називають також діалектичним («діалек­тикою» давні греки називали мистецтво досягнення істини в про­цесі бесіди). Для того щоб дискусії були плідними, потрібне до­тримання певних умов.

Насамперед має бути точно сформульований предмет спору — деяка проблема або тема, якої торкаються твердження учасників дискусії. Якщо такої проблеми немає, спір виявляється безпред­метним і вироджується в беззмістовну розмову.

У позиціях сторін, що сперечаються, має існувати реальна протилежність, тобто сторони повинні дотримувати протилеж­них переконань щодо предмета спору. Якщо немає реальної розбіжності позицій, то спір вироджується в розмову про слова, тобто опоненти говорять про одне й те саме, але використовую­чи при цьому різні слова, що і створює видимість розбіжності.

Необхідна також загальна підстава спору, тобто якісь прин­ципи, положення, переконання, що визнаються обома сторона­ми. Якщо немає жодного положення, з яким погодилися б обидві сторони, то спір виявляється неконструктивним. Для повно­цінної дискусії залежно від ситуації потрібний визначений стан­дартний мінімум вихідного знання про предмет спору. У разі істотно розбіжних рівнів знань предмета у сторін їм немає сенсу вступати в спір, щоб не могло виникнути самого підґрунтя для образливих для самолюбства аргументів до неуцтва.

До умов плідної дискусії належать також здатність бути уваж­ним до свого супротивника, вміння вислуховувати і бажання зро­зуміти його міркування, готовність визнати свою помилку і пра­воту співрозмовника. Узагалі дискусія має здійснюватися відпо­відно до принципу suaviter in modo, fortirer in re — «поштиво за формою, міцно по суті». Тільки при дотриманні перерахованих умов дискусія може привести до виявлення істини або хибності, до згоди або до перемоги істинної думки.

На закінчення — декілька практичних порад, корисних як для учасників дискусії, так і для учасників судового процесу.

Важливо із самого початку захопити ініціативу: запропону­вати своє формулювання предмета спору, план обговорення, на­правляти його хід у потрібному для вас напрямку. У спорі важ­ливо не оборонятися, а наступати.

Передбачаючи можливі контраргументи опонента, варто вис­ловити їх самому і відразу відповідати на них.

Важливу перевагу в спорі одержує той, кому вдається поклас­ти тягар доведення або спростування на опонента. Якщо він по­гано володіє прийомами доведення, то може заплутатися у своїх міркуваннях і буде змушений визнати себе переможеним.

Слід конкретизувати увагу і дії на найбільш слабкій ланці в ар­гументації опонента, а не прагнути до спростування всіх її елементів.

Корисно також використовувати ефект раптовості, наприклад, найбільш важливі аргументи можна приберегти до кінця дискусії. Висловивши їх наприкінці, коли опонент уже вичерпав свої аргу­менти, можна привести його в замішання і здобути перемогу.

Якщо це можливо, варто прагнути взяти останнє слово в дис­кусії: підбиваючи підсумки спору, можна подати його результа­ти у вигідному для вас світлі. Однак цей прийом доступний да­леко не кожному учаснику дискусії і тим більше учаснику судо­вого розгляду справи.

Контрольні запитання

1. Що таке обгрунтування?

2. В якому відношенні знаходяться поняття «об­грунтування», «аргументація», «доведення»?

3. Які існують види доведень?

4. Що таке спростування?

5. Які правила існують щодо тези?

6. Які правила існують щодо аргументів?

7. Які правила існують щодо демонстрації?