Розділ 3 Загальні принципи (закони) правильного міркування

3.1. Поняття логічного принципу (закону)

Загальне філософське визначення закону можна сформулю­вати так: закон є об’єктивно-необхідний, сталий зв’язок між яви­щами, який постійно повторюється . Сама ідея закону в євро­пейській культурі була вперше введена давньогрецькими мисли­телями (Піфагор, Анаксимандр, Геракліт) на підставі уявлень про юридичний закон (nomos). Вони припустили, що подібно юри­дичним нормам існують загальні закони буття природи, гро­мадського життя, свідомості і мислення. Оскільки поняття юри­дичного закону пов’язувалося з надприродними силами, що виз­начають порядок речей, подій і долі людей, застосування більш загального поняття «закон» за межами власне юриспруденції було покликано підкреслити їх не залежний від людської свідо­мості і волі характер.

Із сучасної точки зору будь-яка наука прагне відкрити зако­ни того сектора реальності і людської діяльності, який вона вив­чає. Тому можна говорити про агрономічні, геологічні, медичні, технічні тощо закони. Видатний французький філософ і фізик кінця XIX — початку ХХ ст. Еміль Бутру запропонував розділи­ти всі закони на декілька груп: закони логічні, математичні, ме­ханічні, фізичні, хімічні, біологічні, психологічні, соціологічні, причому до останньої групи він відніс і юридичні закони. Для цілей нашого дослідження цю класифікацію можна скорегувати в такий спосіб: закони природи, закони громадського життя, тех­нологічні закони, закони логіки і математики, філософські зако­ни, юридичні закони.

З історичної точки зору очевидно, що в точному сенсі слова законом варто називати тільки юридичний закон (норму права). Все-таки інші види законів вірніше (і це вже робиться сучасни­ми, особливо англомовними, авторами) називати принципами, тобто основними, головними, керівними ідеями, з якими мають узгоджуватися всі інші положення даної науки. Разом з тим з ог­ляду на усталені традиції вживання слова «закон» у навчальній і науковій літературі з логіки відзначимо тільки, що подальше за­стосування виразів «логічні принципи» або «принципи логіки» відповідає вживанню слів «логічні закони» і «закони логіки». В обох випадках під принципами (законами) логіки маються на увазі стійкі зв’язки між думками, що гарантують необхідні якості пра­вильного міркування в будь-якій сфері — визначеність, послі­довність, несуперечливість та доказовість. У силу цього Бутру був цілком правий, коли говорив: «Закони, що панують над будь- яким науковим дослідженням, є логічні закони». Він мав на увазі три сформульованих ще Аристотелем принципа — принцип то­тожності, принцип несуперечливості і принцип виключеного тре­тього, до яких Лейбниц запропонував додати принцип достатньої підстави. Ці закони або принципи мають ключове методологічне значення не тільки для інших наук, але й для самої логіки, тому що будь-яка її форма повинна рахуватися з ними навіть тоді, коли в деяких формальних системах доводиться виключати якийсь один з них. Тому вони одержали назву основних, на відміну від необме­женої безлічі можливих, але вже похідних від них принципів.

У деяких підручниках і навіть у науковій літературі ще мож­на зустріти твердження про те, що принципи логіки є об’єктив­ними принципами правильного мислення, що вони існують не­залежно від волі людей і т.ін. У ХХ ст. було показано, що подібні твердження невірні. За аналогією з неевклідовими геометріями були розроблені нетрадиційні (неаристотеліві) логічні теорії, в яких перестають діяти ті або інші принципи традиційної логіки, кожний з яких являє собою певну схему правильного міркуван­ня в досить обмеженій сфері мислення. Та обставина, що при ви­користанні нетрадиційних логічних систем, у яких відсутні ті або інші логічні принципи, можна одержати важливі теоретичні і практичні результати, говорить нам про те, що ці принципи не об’єктивні, а інтерсуб’єктивні, і прийняття того або іншого їхнього набору визначається нашими завданнями і можливостями засто­сування конкретної логічної системи до їх вирішення. Проте, ще раз підкреслимо, жодна логічна система не обходиться взагалі без яких-небудь принципів.

3.2. Характеристики основних логічних принципів

Принцип достатньої підстави. Цей принцип говорить: Будь-яка думка, виражена привселюдно, повинна мати достатню підставу.

Хоча цей принцип і був явно введений у логіку тільки Лейб- ницем, але по суті саме цим принципом керувався як вихідним ще Аристотель, який визначав науку аналітики (тобто логіки) так: «Насамперед варто сказати, про що дослідження і справа якої воно (науки): воно про доведення, і це справа науки, що до­водить» (Перша Аналітика, 24a 12-13). Але будь-яке доведення має спиратися на якусь підставу, причому не на будь-яку підста­ву, а на достатню підставу. Але що таке «достатня» підстава? Змістовний критерій достатності, тобто задовільності, лежить за межами власне логіки, в галузі конкретних наук, практики і людського спілкування. При цьому в кожній окремій науці й у кожній окремій сфері практики і спілкування є свої власні уяв­лення про достатність, як є вони й у кожної окремої людини в її життєвих планах і діях, що ведуть до них. Щоб зшити плат­тя або купити клейонку на кухонний стіл, досить обійтися примітивним метром шевця; щоб не спізнитися на лекцію або на побачення, досить обійтися звичайним наручним годинником, але щоб запустити супутник, механічного годинника вже не до­сить і потрібно користуватися дуже точними, можливо, навіть атомним годинником; щоб довести математичну теорему, варто звернутися до необхідного і достатнього списку аксіом, правил виводу і раніше доведених теоорем; щоб довести законність по­зову або призначення покарання, потрібно послатися на не­обхідної і достатні для цього підстави в фактичних обставинах справи та нормах матеріального і процесуального права, а також на логічний зв’язок між ними і т. д. Уівлення про матеріальне бла­гополуччя сильно відрізняються у різних людей — одному, як

Шурі Балаганову з «Золотого теляти» І.Ільфа і Є. Петрова, «для повного щастя потрібно десять тисяч», а іншому, як Остапу Бендеру, — мільйон, а то й куди більше одиниць вільно конвер­тованої валюти. Таким чином, змістовні критерії достатності дуже варіабельні, але з цього зовсім не випливає, що принцип достатньої підстави не потрібний у логіці, як вважають деякі його сучасні критики. Якщо він не потрібний, то тоді не потріб­но буде нічого доводити, і вся наука і нормальна людська діяльність перетворяться на безформну хаотичну масу нічим не підкріплених тверджень і заперечень і, відповідно, керованих (або взагалі некерованих) дій і вчинків — буде «все дозволено», у тому числі і злочини, оскільки всі юридичні закони переста­нуть діяти.

У логіці ж цей принцип цілком на місці, тому що замість змістовних критеріїв достатності в ній діють формальні критерії у вигляді інших основних принципів. Сам же він є теоретичною аксіомою, з якої випливає ідея доведення. Довести тверджен­ня — значить показати, що воно є логічним наслідком інших тверджень, істинність яких уже встановлено. Висновок логічно випливає з прийнятих засновків, якщо він пов’язаний з ними цим логічним законом. Так що без його визнання немає не­обхідності в логічному слідуванні і самій процедурі доведення.

Принцип тотожності А = А. Він вимагає, щоб у процесі мірку­вання ми вживали деякий термін у тому самому сенсі, розуміючи під ним щось визначене.Таким чином, принцип тотожності вста­новлює перший формальний критерій необхідності і достатності для правильної думки. Інакше кажучи, кожне висловлення вип­ливає із самого себе і є необхідною і достатньою умовою своєї істинності. Цю обставину можна розуміти і як імплікацію А з А і виразити даний закон символічно у вигляді іншої формули А^ А, наприклад: «якщо будинок високий, то він високий» або навіть «якщо трава залізна, то вона залізна» тощо.

У застосуванні принципу тотожності до конкретного ма­теріалу з особливою наочністю проявляється загальна риса всіх логічних принципів. Вони являють собою формальні тавтології, як би повторення того самого і не несуть змістовної, «предмет­ної» інформації. За цю змістовну «порожнечу» логіку часто кри­тикують люди, які погано їй вчилися і зовсім її не зрозуміли. Насправді, логічні принципи — це всього лише гранично загальні схеми, відмінна риса яких полягає у тому, що, підставляючи в них будь-які конкретні висловлення (як істинні, так і хибні), ми обов’яз­ково одержимо істинний вираз.

Деякі критики формальної логіки (на кшталт Гегеля і його послідовників) витлумачували принцип тотожності як невірний принцип буття, що говорить про його абсолютну сталість і визна­ченість. Зрозумілий так, він перетворюється на твердження, що речі завжди залишаються незмінними, тотожними самим собі. Таке розуміння принципу тотожності не має нічого спільного з логікою. Як відзначає сучасний російський логік О. А. Івін, цей принцип узагалі нічого не говорить про мінливість або немінливість речей і людей. Він затверджує тільки те, що якщо річ змінюється, то вона змінюється, а якщо вона залишається тією ж, то вона такою ж і залишається, і нічого більшого за змістом понад це.

Принцип тотожності забезпечує передбачуваність у поведінці людей, які його дотримуються, оскільки вони підкоряються ви­могам стійкості, визначеності думки і серйозно розраховують на те, що їх правильно зрозуміють. Дійсно, у процесі міркування значення понять і тверджень не слід змінювати. Вони повинні за­лишатися тотожними самим собі, інакше властивості одного об’єкта непомітно виявляться приписаними зовсім іншому. Якщо ми почали говорити, допустимо, про зірки як небесні тіла, то слово «зірка» протягом усього часу, доки ми обговорюємо цю тему, має позначати саме такі тіла, а не зірки на новорічних ялин­ках, зірки естради або зірки на погонах. В останньому випадку даний принцип попереджає нас про необхідність попереднього аналізу й уточнення понять, які ми використовуємо в наших твердженнях і запереченнях.

Принцип несуперечливості ~ (А л ~ А). Міркування має бути не тільки зрозумілим, чітким та визначеним, але й послідовним та несуперечливим. Послідовність виражається у принципі не- суперечливості думки, який проголошує: два протилежних суд­ження не можуть бути одночасно істинними. З цього випливає, що принаймні одне з них обов’язково буде хибним. Цей принцип становить другий формальний критерій достатньої правильності думки. Слід звернути увагу на легковажне ставлення до назви да­ного принципу, яке досить часто зустрічається і в науковій, і в на­вчальній літературі з логіки, коли його називають «принципом суперечності». Проти такого вживання слід зважити на те, що навіть не можна уявити, щоб у кримінальному кодексі цивілізо­ваної держави з’явилася норма виду «право злочину». Для чого ж тоді в логіці зберігати некоректний і просто хибний вираз «принцип (= закон) суперечності»? Адже сенс цього принципу полягає саме в забороні суперечності, а не в дозволенні і тим більше не в заохоченні до суперечливості думки.

Одна з причин такого називання даного принципу полягає в тривалому пануванні в нашій країні за часів СРСР офіційно підтримуваної з верхніх політичних щаблів так званої діалекти­ки в її гегелівсько-марксистській версії як логіки в її найвищій формі. Згідно з нею будь-який предмет думки одночасно має і не має певної якості, тобто підкоряється закону суперечності, супе­речливості. Простий аргумент проти такого «принципу» — лю­дина не може одночасно щось робити і не робити, вважатися і не вважатися добропорядним громадянином, бути злочинцем і не бути ним, — сприймався як зазіхання на підвалини ідеології і пе­реслідувався за сталінських часів як кримінальний злочин, а після певного пом’якшення тоталітарного режиму — як адмі­ністративний проступок.

З погляду послідовної теорії визнання принципу супереч­ності в логіці неодмінно веде до того, що в ній можуть виводи­тися прямо протилежні твердження, які ні до чого не зобов’язу­ють тих, хто не бажає керуватися у своїх думках цим другим фор­мальним критерієм достатності використовуваних підстав. Адже нікого не задовольнить висловлення типу «Мене звуть Микола і не Микола», «Марія народила і не народила сина» тощо. Зрозуміти подібні вирази і тим більше погодитися з ними може хіба шизоф­ренік, а наполягати на їх істинності може тільки шахрай. Проте саме юристам найчастіше доводиться зустрічатися з супереч­ливістю між думкою та справою, яку з гіркотою помітив ще Со- крат: «Людина знає, що таке добре, але робить те, що погано».

Принцип виключеного третього А v ~ А формулюється таким чином: про будь-який предмет думки можна або щось стверджу­вати, або заперечувати те ж саме — третього не дається (tertium non datur). Внаслідок цього два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них — обов’язково істинне.

Цей принцип становить третій формальний критерій достат­ньої правильності думки.

Порушення принципу виключеного третього полягає у стверд­женні одночасної хибності двох суперечних суджень та у пошу­ках третього істинного судження (якоїсь середини). На цій підставі в англомовній літературі цей принцип називають прин­ципом виключеної середини (Principle of the Excluded Middle).

Слід зауважити, що цей принцип ще з давнини викликав кри­тику в прихильників парадоксів, пов’язаних з нечіткістю понять, які позначають перехідні стани буття та якості предметів: парадок­си Евбуліда «купа зерна», «лисий» вказували на неможливість пев­но сказати, коли множину зерен або волосся, що випало з голови людини, слід вважати достатньою для того, щоб назвати множи­ну зерен «купою зерна», а людину — «лисою». Розв’язання цих па­радоксів може йти двома різними шляхами — або шляхом домо­вленості, що ж таки вважати «купою», «лисим», а у більш серйоз­них випадках, типових для юриспруденції, — кого вважати молодою (тобто невідповідальною за свої рішення і вчинки) лю­диною, а кого — ні; або шляхом побудови неаристотелівських логічних систем, що мають не два, а більшу кількість істиннісних значень, тобто так званих багатозначних аж до безкінченно знач­них та нечітких логічних систем.

Вже згаданий Гегель критикував принцип виключеного тре­тього з іншої позиції, пропонуючи приклад двох тверджень, жод­не з яких не буде істинним: «Дух є зеленим или він не є зеленим». Через сто років Б. Рассел теж демонстрував обмеженість даного закону прикладом з’ясування істинності твердження «Нинішній король Франції є лисим». Але в обох випадках ми маємо справу не з дискредитацією даного принципу, а з безсенсовними вислов­леннями, які взагалі не підлягають істиннісній оцінці. Але з цих прикладів слід зробити висновок: принцип виключеного третьо­го можна застосовувати виключно до осмислених суджень.

Крім наведених основних, у сучасній логіці запропоновано безліч інших похідних принципів (подвійного заперечення, конт- рапозиції, де Моргана тощо). Слід зауважити, що їх виведення можливе лише за умови припущення істинності основних прин­ципів. Завдяки табличній техніці встановлення рівносильностей між формулами процес знаходження завжди істинних формул, які можна вважати вираженням логічних принципів, залежить лише від наших зусиль, бажання і терпіння. Це дає привід багатьом при­хильникам сучасної математичної логіки, зокрема О. А. Івіну, вва­жати, що основних принципів логіки не існує, бо всі принципи рівноправні. Більш того, на його думку, обговорювані вище принципи взагалі є не принципами, а просто порадами. Якщо стати на цю точку зору, то й уся логіка є не наукою, а просто збірником порад, до яких можна прислуховуватися, а можна й не прислуховуватися. На жаль, надто багато людей, які навіть не чули про думку О. А. Івіна, діють і мислять так, ніби вони керу­ються саме нею. Проте навіть у сфері логіки порушення при­наймні двох основних принципів — достатньої підстави та то­тожності, веде до побудови формальних теорій, які роблять відповідні зусилля марними, а формальне виведення нових прин­ципів позбавленим наукового і практичного застосування.

3.3. Використання основних принципів логіки в юридичному пізнанні в практиці

Як і будь-яка розумова діяльність у будь-якій сфері практи­ки і пізнання, юридичне мислення підкоряється основним логічним принципам. Юридичні дослідження, оцінки і рішення можуть бути визнані істинними тільки тоді, коли забезпечені визначеність, несуперечливість, послідовність і обґрунтованість міркувань. Разом з тим зрозуміло, що для правильної юридичної оцінки певної події недостатньо дотримуватися тільки вимог логічних принципів. Крім них, важливе значення має забезпе­чення вірогідності вихідних даних, на яких будувалася оцінка, що потребує дотримання повноти розслідування реальних обставин і судового розгляду справи, а також обов’язкового врахування чинного законодавства.

Так, приймаючи до розгляду цивільний позов, суддя виходить з достатності підстав для нього. Ці підстави повинні бути одночас­но фактичними (реальна фабула справи), юридичними (наявність відповідних цій фабулі процесуальних дій і документів, а також правового закону) і логічними (можливість установлення достат­ньо вмотивованого зв’язку між конкретним випадком і нормою права). У кримінальному процесі закони логіки також сприяють правильній кваліфікації злочину, що відповідає його фактичним обставинам. Сутність кримінально-правової кваліфікації полягає у встановленні і юридичному закріпленні точної відповідності оз­нак вчиненого діяння ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому відповідний інтелектуальний процес повинен виключати невизначеність, суперечливість, непослі­довність і необґрунтованість висновків. Порушення основних логічних принципів веде до неправильної юридичної оцінки діян­ня і негативних юридичних наслідків — законний позов не задо­вольняється, проте задовольняється недостатньо обґрунтований позов; адміністративний проступок тлумачитися як злочин; якийсь обвинувачений за злочин, що не має великої суспільної небезпечності, карається занадто суворо, а небезпечний злочи­нець йде від покарання або отримує незначне покарання.

Логічні принципи в процесі юридичного аналізу повинні використовуватися в їхній системній єдності, бо тільки у своїй сукупності вони охоплюють усі головні формальні напрямки ро­зумової діяльності юриста. Дотримання цих законів у практичній діяльності сприяє одержанню несуперечливих, обґрунтованих висновків у справі, спрямованих на правильну юридичну оцінку подій, встановлення судової істини.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється логічний принцип (закон) від філософських, природничонаукових та юридичних законів і принципів?

2. Чому принципи достатньої підстави, тотож­ності, несуперечливості, виключеного третьо­го вважаються основними принципами логіки?

3. Чому в логіці слід говорити про принцип несуперечливості (заборони суперечності) в думці, і не слід — про принцип суперечливості (суперечності)?

4. Як пов’язані між собою основні принципи логіки?

5. Які обмеження існують для принципу виклю­ченого третього?

6. Які вимоги до юридичної практики ставлять логічні принципи?

7. Наведіть приклади порушення логічних прин­ципів.