Розділ 2  Мова як предмет логічного аналізу

2.1. Загальна характеристика мови

Оскільки будь-яка інтелектуальна діяльність у суспільстві здійснюється за допомогою мови, а діяльність юриста є в першу чергу діяльністю інтелектуальною, для нього логічний аналіз мови має істотне і часто навіть першочергове значення.

Інтуїтивно кожен з нас розуміє, що таке мова. Але якщо ми бажаємо досягти ефективності у наших міркуваннях, слід звер­нутися до наукових визначень мови, її загальної структури та істотних функцій. Найбільш абстрактно мову можна визначити як систему засобів знакового спілкування. Залишимо до наступних пояснень більш конкретні визначення використаних тут понять, зокрема поняття знака, обмежуючись поки що їхнім повсякден­ним розумінням.

У такому широкому розумінні мови можна вважати, що вона виникає вже на рівні спілкування тварин, які користуються пев­ними звуковими сигналами, мімікою, позами, рухами для пере­дачі власних реакцій на зовнішні ситуації своїм сородичам або ворогам . Цей зоогенетичний аспект розвитку мови для логічного аналізу є нецікавим. Більш важливо взяти до уваги те, що на рівні людського спілкування мова сама є продуктом культурно-істо­ричного розвитку і разом з ним становить фундамент усієї нашої культури. Завдяки мові індивідуальні і внаслідок цього унікальні психічні образи світу (відчуття, сприйняття, уявлення) об’єкти­вуються і починають бути міжсуб’єктними, суспільно доступни­ми у формі окремих слів, висловлень та розгорнутих міркувань. Саме слова, окремі висловлення та міркування, а також утворені з них тексти становлять основні структурні компоненти мови. Тільки тоді, коли наші внутрішні психічні стани та реакції вер- балізуються, тобто виражаються у словах, вони починають бути
об’єктами раціонального обговорення, виважування і критики. Для більш чіткого розуміння процесу вербалізаціі скористаємо­ся запропонованою видатним філософом і логіком Карлом Поп- пером моделлю «Трьох світів». «Світ 1» відповідає об’єктивному світу фізичних явищ та процессів, «світ 2» — це внутрішній пси­хічний світ людини, а «світ 3» є світом об’єктивованого у мові міжсуб’єктного досвіду, тобто різноманітних інтелектуальних продуктів, вироблених усім людством (суспільних традицій, так званого «здорового глузду», наукових теорій, технологій; літера­турних, музичних, художньо-образних творів тощо). Припущен­ня «світу 3» як рівноправного з фізичним «світом 1» і психічним «світом 2» зовсім не означає ідеалізму, який протягом тривалого часу вбачали недобросовісні критики Поппера, а є корисною науковою моделлю тієї дійсності, в якій реалізуються життєва діяльність, спілкування і пізнання окремих людей і всього су­спільства. Зрозуміло, що правові звичаї, норми, кодекси і юри­дичні теорії цілком знаходяться у межах «світу 3». Методологічна цінність припущення про належність юридичних конструкцій до «світу 3» полягає в тому, що воно допомагає, наприклад, зро­зуміти, чому юридичні норми та засноване на них правозастосу- вання мають не менш об’єктивне значення для людей у їхньому суспільному житті, ніж об’єктивні фізичні чи психічні закони.

Всі мови можна поділити на три головні типи: «природні», «штучні» та «гібридні».

Маючи на увазі, що під мовами у власному, вузькому сенсі слід розуміти тільки людські мови, природними вважаються всі національні мови. Вони стихійно створилися протягом століть і навіть тисячоліть завдяки спільній інтелектуальній діяльності цілих народів і відтворюють у своїх словниках та правилах засто­сування своєрідність культурного розвитку цих народів. Базисом природних мов є «звичайні», «повсякденні» мови, над якими зго­дом надбудовуються мови спеціалізованої діяльності (або про­фесійні мови). Природні мови подібні до живих організмів; вони виникають і розвиваються протягом певного історичного часу і можуть зникнути разом з цивілізаціями, в яких вони виникли. Національна унікальність природних мов створює бар’єри при спробах міжнаціонального спілкування. Тому в останні століття позначилася тенденція до пошуку мов міжнародного спілкуван­ня, роль яких послідовно виконувалася латинською, французь- ською, а зараз — англійською мовою.

Крім мовних бар’єрів при міжнародному спілкуванні, на­ціональні мови завдяки стихійному походженнию і наближеності до повсякденної практики з її недостатньою визначеністю мов­них виразів виявилися не досить зручними для застосування у спеціалізованих сферах практики і пізнання. Тому в цих сферах стали поширюватися штучні мови, які свідомо створюються з різними цілями і різними засобами.

Перші штучні мови виникали як засіб утаємничування інфор­мації як на основі природних мов, так і без їхнього використання (жаргони алхіміків, злодіїв, різні військові та дипломатичні шиф­ри тощо). Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. стала діяти про­тилежна тенденція розвитку штучних мов, пов’язана зі спроба­ми полегшення доступу до загальнокорисної інформації (штучні міжнародні мови на зразок волапюка чи есперанто). У технічній сфері для оптимізаціі інформаційних процесів були створені штучні мови морської сигналізації прапорцями, азбука Морзе, мови комп’ютерного програмування і т.ін. Найбільш віддалени­ми від природних мов є штучні мови математики та логіки, які відзначаються максимальною однозначністю і точністю їхніх словників та правил. Завдяки цій точності гарантується надій­ність здобутків, отримуваних за допомогою логіко-математичних методів. Однак, виграючи в точності, ми одночасно програємо в доступності і зручності використання таких мов. Відомо, як ба­гато зусиль треба докласти, щоб опанувати навіть рідною мовою, вже не кажучи про іноземні. Тому недивно, що оволодіння мо­вами логіки та математики потребує значного терпіння і напру­ження, до яких далеко не всі схильні і навіть здатні. Ось чому багато цікавих і корисних логіко-математичних результатів зали­шаються за межами розуміння багатьох потенціальних спожи­вачів, особливо гуманітаріїв. Тим не менш математики і логіки не зацікавлені в абсолютній ізоляції набутого ними «чистого» знан­ня, а навпаки, протягом останніх десятиліть все більше орієнту­ються на поширення кола потенційних споживачів своєї про­дукції, створюючи «пом’якшені», більш «дружні» для нефахівців логіко-математичні мови.

Як компенсаційний засіб у мовах сучасних наукових теорій застосовуються почасти природні, почасти штучні, гібридні мови. Співвідношення «природних» і штучних компонентів може бути різним — від насичених штучними конструкціями мов аналітичної хімії, теоретичної фізики або структурної лінгвістики до відносно близьких до літературної національномовної традиції у медицині (назви хвороб — люмбаго, гастрит, назви ліків — аспірин тощо) чи теорії права (презумпція, фікція, преюдиція тощо). Тим не менш саме штучні конструкти дозволяють забезпечити точність і однозначність застосування мовних виразів, необхід­них для зміцнення теоретичних резуальтатів наукових теорій, що користуються гібридними мовами.

Створення спеціалізованих мов поряд з «природними» зу­мовлюється необхідністю посилити деякі важливі функції, намі­чені вже в «природних» мовах. Основні функції мови визначають­ся тими практичними та пізнавальними завданнями, які вирішу­ються за її допомогою.

Перш за все слід відзначити описову (денотативну, наратив- ну) функцію мови, яка забезпечує можливість повідомлення про цікавлячий нас об’єктивний стан речей. Якщо повідомлення відповідає дійсності, воно вважається істинним, якщо ж не відповідає — хибним. Наприклад, істинним буде повідомлення «Україна є республікою», хибним — «Україна є азіатською держа­вою». У сучасній філософсько-логічній теорії припускається, що описові повідомлення можуть бути невизначеними щодо істин­ності або хибності. Невизначеність виникає внаслідок відсут­ності фактичної інформації щодо минулого або майбутнього ста­ну речей: «10000 років тому на теренах України жили атланти» або «Через тиждень Іван виграє значну суму в лотерею». На­явність достовірної інформації дозволяє посилити описи вказан­нями на їхній істиннісний статус: «вірно, що ...», «істинно, що...», «хибно, що...», «у дійсності...» тощо.

Описова фуннція мови, що здійснюється в оповідних речен­нях, дозволяє утворювати первісну базу даних про зовнішній світ. Над цією базою надбудовуються інші функції мови.

Тривалий час вважалося, що описами обмежуються функціо­нальні виміри мови. У двадцяті роки нашого століття Карл Бю- лер звернув увагу на те, що крім дескриптивної існують ще сиг­нальна та експресивна функції мови. Сигнальну функцію можна ототожнити з первісним рівнем розвитку мови, який є спільним для людей і тварин. Цей рівень для нас нецікавий. Завдяки тому, що слова та більш складні мовні вирази дозволяють здійснюва­ти спілкування між людьми шляхом розповідей про стан речей, над описовою функцією надбудовується практична комунікатив­на функція. Ця функція досліджується психологією спілкування та лінгвістикою і для логіки є лише загальним постулатом. Цей загальний постулат конкретизується у класифікації подальших функцій мови, які можуть бути цікавими з логічної точки зору: еспресивній, декларативній, пошуковій, нормативній та оціночній.

Експресивна (емотивна) функція полягає в тому, що за допо­могою мови стає можливим висловлювати наші почуття і емоції стосовно того, що відбувається в світі: «Перепрошую, що запізнив­ся», «Вітаю тебе з днем народження!», «Співчуваю Вам у зв’язку зі втратою», «Дуже приємно познайомитися» і т. ін. На відміну від дескрипцій, що апелюють до зовнішнього світу, експресиви розрізняються не як істинні або хибні, а як щирі або нещирі, до­речні або недоречні. Досить часто у спілкуванні ми можемо відчу­ти різницю між щирими чи нещирими побажаннями, співчуття­ми, подяками залежно від загального досвіду стосунків з тими або іншими людьми; але у цілому критерії щирості чи нещирості дуже розмиті і залежать від психологічного, а не логічного аспек­ту спілкування. Для логіки цікавою буде характеристика дореч­ності (недоречності), яка лежить у змістовному підґрунті багатьох народних казок та анекдотів про розумних і дурнів. Ці казки на­вчають нас адекватній експресивно-мовній поведінці у суспільно важливих ситуаціях.

Незалежно від ступеня щирості доречним буде висловлення співчуття з приводу хвороби або поздоровлення зі святом, і недо­речним — поздоровлення з приводу смерті родичів або співчуття з приводу дня народження. Експресиви докладно вивчаються за допомогою так званих релевантних та інтенсіональних логік.

Важливою фунцією мовного спілкування є забезпечення зміни стану речей шляхом заяв, або декларацій. Прикладами дек­ларацій будуть «Призначаю вас відповідальним за пожежну безпе­ку», «Звільняю вас з посади», «Звільняюся за власним бажанням», «Оголошую збори закритими», «Вінчаю вас» у типових життєвих ситуациях. У юридичній сфері декларації мають виключне значен­ня на всіх рівнях правового регулювання. За їхньою допомогою здійснюється зміна певного правового порядку, наприклад, тих правових відносин, які існували до проголошення Декларації про державний суверенітет Украіни, після якого наша Вітчизна перей­шла в якісно інше нормативне поле, набувши статусу абсолютно рівноправного члена світового співтовариства. Менш масштабні, але практично необхідні декларації щоденно здійснюються шля­хом надання чинності новим нормативним актам, призначення нових посадових осіб, присвоєння військових, наукових, почес­них звань, звільнення з посад тощо.

Подібно експресивам, декларації, безпосередньо змінюючи стан речей у суспільстві, тобто в об’єктивній дійсності, також не підлягяють кваіфікації у термінах істинності або хибності. На­томість їх визначають як обгрунтовані або необгрунтовані, своє­часні або несвоєчасні. Ступені ж обгрунтованості в свою чергу за­лежать від численних фактичних, логічних і юридичних чин- ників.Так, не можна призначити посадовою особою людину, якій бракує відповідної кваліфікації та належного досвіду; той же, хто призначає, сам повинен мати відповідні повноваження і т. ін. Зрозуміло, що не кожна обгрунтована декларація може вважати­ся своєчасною, тобто критерії обгрунтованності і своєчасності відносно незалежні один від одного.

Комунікативний аспект мови містить у собі пошукову функ- цию, за допомогою якої знаходиться нова інформація. Коли ми відчуваємо брак потрібних нам знань, ми формулюємо питання, які починаються з виразів: «Що ?», «Хто ?», «Де ?», «Коли ?», «Скільки ?», «Чи правда, що...?», «Чи ти знаєш, що...?» і т. ін. Питання кваліфіку­ються як коректні (правильно поставлені) або некоректні; сенсовні або безсенсовні і т. ін. Вони досліджуються сучасною логікою запи­тань (інтерогативною або еротетичною логікою).

Нормативна функція мови полягає у висловленнях намірів домагатися, щоб той (ті), до кого звертаються, виконав (викона­ли) певну дію або, навпаки, не виконували деякої дії тим чи іншим чином. Такі мовні вирази називаються нормами. Оскільки норми регулюють суспільне життя людей у різних галузях, вони мають різноманітний характер. Це команди, накази, прохання, ви­моги, закони, інструкції і т. ін. Подібно до декларацій, норми мо­жуть вважатися обгрунтованими та необгрунтованими, ефектив­ними та неефективними. Кваліфікації істинності (хибності) до них не можуть застосовуватися. Прикладами норм будуть вира­зи: «Зачиніть двері!», «Струнко!» (команди); «Прийміть мене на роботу» (прохання); «Сумісництво будь-якої оплачуваної робо­ти з посадою Президента виключаеться»(норма права); «Слід бути обережним з отруйними речовинами» (інструкція) тощо.

Нарешті, функцією мови є оцінювання, тобто висловлення позитивного, негативного або нейтрального ставлення до якоїсь речі, події, явища, а також для висловлення переваги чи визнан­ня рівнозначущості двох порівнюваних предметів думки. Оцін­ками будуть, наприклад: «Добре, що прийшла весна», «Погано, коли нас обдурюють», «Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим» тощо. Оцінки розрізніюються як позитивні або негативні, глибокі або поверхові, загальні або часткові, наукові або побутові і т.ін. Вони також не підлягають критеріям істи- ності або хибності, бо в іхній основі лежать не відповідність об’єктивній дійсності, а суб’єктивні реакції на те, що відбу­вається у дійсності.

За допомогою названих функцій визначаються основні на­прямки логічного анализу мови, зокрема мови права. Як вважає відомий сучасний логік О.А. Івін, усі застосування мови можуть бути зведені до двох головних функцій — описової та оціночної, припускаючи, що експресиви, питання, декларації та норми мо­жуть бути зведені до оцінок. Так, наприклад, питання можна тлу­мачити як вимоги до адресатів надати інформацію про стан ре­чей, тобто як норми. Самі ж норми є оцінками з потенціальною можливістю покарання. Тобто команда «Зачиніть вікно!» озна­чає, що зачинене вікно оцінюється позитивно, а відмова його за­чинити приведе до якогось морального засудження або покаран­ня, і у будь-якому разі призведе до негативних наслідків.

2.2. Семіотика як наука про знаки. Загальні поняття семіотики

Спілкування між людьми відбувається за допомогою різно­манітних знаків. Наприкінці XIX ст. видатний американський логік Чарлз Пірс запропонував називати загальну науку про зна­ки семіотикою (від грец. sema — знак). В розумінні Пірса пред­мети логіки і семіотики були тотожними. «Логіка — це теорія са- моконтрольованого, розважливого мислення, це наука про за­гальні закони знаків». Знаком вважається будь-який об’єктивно зафіксований замісник реально існуючого або предмета, ство­реного нашою уявою. Крім того, згідно з Пірсом «будь-яка дум­ка є знаком». Залежно від рівня схожості з предметом, що слугує прообразом знаку, Пірс запропонував розрізняти три типи знаків: іконічні знаки, знаки-індекси та знаки-символи.

Іконічні знаки мають найвищий рівень схожості з предметом думки. Сама ж схожість може бути зовншньою, і тоді знаки відтворюватимуть загальний вигляд предметів: реалістичні малюн­ки, скульптури, гармонічні музичні твори, фотографії, технічні та іграшкові моделі тощо. Схожість може бути і внутрішньою — за­снованою на співвідношеннях частин та цілого у відтворювано­му предметі (діаграми, графіки, схеми) або на підставі співвідно­шення елементів змісту (метафори, порівняння, аналогії тощо).

Знаки-індекси (показчики) також поділяються на типи. По- перше, це дійсні індекси, які виникають внаслідок реального існу­вання та функціонування об’єктивних предметов: сліди ніг, куль, відбитки пальців тощо. По-друге, це конвенційні, тобто умовні, індекси, які створюються самими людьми для полегшення ко­мунікації: дорожні знаки, межі, кордони, технічні показчики на кшталт кольорових сигналів світлофорів і т. ін.

Якщо навіть конвенційні індекси узгоджуються з нашими пси­хофізичними властивостями сприйняття — зелений колір світло­фору заспокоює, надає почуття впевненості, а червоний збуджує почуття загрози, вже не кажучи про подібність відбитків пальців до реальних папілярних узорів на пальцях людини, то знаки-сим- воли взагалі не мають нічого схожого з предметами і нашими психічними образами дійсності. Власне символи і є найбільш ціка­вими для логіки, бо знаходяться на найбільшій відстані від безпо­середнього сприйняття предметів і на найближчій — до абстракт­ної думки. Кожне слово, речення, текст, будь-яка мова є проявом символічної діяльності, завдяки чому створюється нова людська реальність — «світ 3». У цьому зв’язку ще Томас Гоббс писав: «Без здатності до мови у людей не було б ані держави, ані суспільства. Ні угоди, ні миру, ні всього цього немає у левів, ведмедів та вовків».

Загальний процес знакової діяльності називається семіози- сом. Згідно з Ч. Пірсом семіозис полягає насамперед у тому, щоб надати значень світові об’єктивних речей та відносин між людь­ми. Якщо прийняти, що знак є предметом, який нами чуттєво сприймається, заміщуючи у нашому мисленні об’єктивно існу­ючий предмет, тоді значенням знаку (інколи використовують ви­
раз «предметним значенням») буде той предмет, який заміщується знаком. Наприклад, реально існуючий стілець є значенням зна­ку «стілець», єдина зірка у нашій планетній системі Сонце — зна­ченням знаку «Сонце» і т.ін.

Той ідеальний образ, за допомогою якого у нашій свідомості знак пов’язується з його значенням, називається смислом (сенсом) знаку.

Субординаційні зв’язки між основними характеристиками знаку можуть бути проілюстровані такою схемою:

Розділи семіотики

У семіотиці розрізняють три головні розділи, або виміри, ана­лізу: семантику, синтактику (синтаксис) та прагматику. У семантиці вивчаються відношення знаків до їхніх значень та смислів. Синтак- тика — це теорія відношень одного знаку до іншого, тобто теорія сполучень знаків у комплексі, які відповідають практиці реального спілкування. Прагматика — це теорія, в якій досліджуються засо­би використання знаків носями конкретної мови.

Співвідношення семантики, синтаксису і прагматики мож­на відобразити за допомогою запропонованих американським вченим Чарлзом Моррісом так званих семіотичних трикутників:

У свою чергу, кожний з ціх розділів може бути представлений також у вигляді трикутніків:

2.3. Взаємодія мови логіки та мови права як семіотичних систем

Семіотична специфіка мови права лежить не стільки в пло­щині семантики (будь-яка сфера людської діяльності може бути спеціфікованою залежно від своєї предметної галузі) і не в син- тактиці (вона більш-менш спільна для всіх сфер мислення), скільки в прагматиці, тобто правилах розуміння, які набувають максимально загального визнання застосовуваних у правовій мові знаків порівняно з будь-якою іншою сферою практики та пізнання.

Найбільш важливі поняття, що застосовуються в юридич­ному обігу, визначаються законом у так званих «дефінітивних нормах»(поняття «правочин» у цивільному праві, поняття «зло­чин» у кримінальному праві, поняття «конвенція»у міжнарод­ному праві тощо). Нормативним закріпленням прагматичного застосування слів (термінів) забезпечуються однозначність, ясність та точність мови права. На відміну від повсякденної мови, де існують у кращому разі лише прагматичні норми літе­ратурного застосування (до речі, досить розмиті і дискусійні), і навіть від мови фізико-математичних наук, в яких прагмати­ка може залежати від вжиття, прийнятому лише у межах окре­мих наукових шкіл, мова права спирається здебільшого на ета­лонні, скеровані законодавцем правила застосування окремих термінів.

Елементи теорії іменування

З семіотичного погляду первісним рівнем знакової діяль- носіі є надання імені предметові думки, або процес іменування, тобто введення слова або сполучення слів, які називають деяку річ або людину. Іменування є процесом активного відношення людської свідомості до навколишнього світу. Тому цей процес ніколи не припиняється, принаймні у межах історичного існу­вання всього людства. Вивчення цього процесу має фундамен­тальне значення для подальших семіотичних спостережень та міркувань.

В історії розвитку природних мов процес іменування почи­нається з вказівок, тобто з операцій безпосереднього співвідно­шення слова та об’єкта за допомогою вказівного жесту пальцем, рукою, кивком відповідно за схемою: жест (який означає «ось це») — знак «курінь», «Іван», «інтеграл» тощо. У міру поширен­ня кола людської практичной діяльності та накопичення досвіду, а одночасно — з поширенням первісного запасу імен стає мож­ливим замість вказівних жестів користуватися індексними слова­ми типу «ось», «тут», «там», «цей», «той», «зараз», «тоді» та подібними ним. Зв’язок між жестом і словом слабне разом з по­слабленням залежності агента іменування (тобто людини, яка надає імена речам) від безпосередньої ситуації іменування. Так, для сучасних побутових ситуацій є характерним такий опис: «Якщо вийдеш на станцію метро «Університет» на майдан, по­бачиш велику споруду з баштами та ламаними контурами фаса­ду — це і є Держпром». Тут ми вже не потребуємо вказівних жестів, користуючись індексом «це».

Вже на даному прикладі можна показати, що іменування по­стійно відтворюється в нашому житті навіть тоді, коли ми не самі вперше даємо ім’я предметові думки. Ми навчаємо дітей, вчимо іноземні мови, опановуємо категорійно-термінологічним апаратом нової для нас галузі знань, вводимо когось до курсу справ саме за допомогою безпосередніх, або опосередкованих словами, вказівок.

Можливо, що у наведеному прикладі більш бажаним було б безпосереднє вказання на Держпром, ніж досить довгий опис того, як його впізнати. Але, витрачаючи лише якийсь десяток се­кунд на цей опис, ми виграємо власний час, який довелося б ви­тратити, супроводжуючи зацікавлену особу, скажімо, з відстані 10 км до зазначеної споруди.

Таким чином, за допомогою іменування вирішуються кілька завдань, важливих з практичної та пізнавальної точок зору:

1)  економляться наші ресурси часу, сил, грошей тощо;

2)   здійснюється орієнтація в предметному середовищі;

3)   забезпечується опосередковане знаками спілкування між людьми.

В теорії іменування розрізняють індивідуальні, або власні, імена (Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого) та загальні імена «місто», «право», «людина»). В точно­му сенсі загальні імена не мають реально існуючих відповідників, конкретних чуттєво-доступних одиничних предметів. Дійсно, який предметний референт існує для «міста взагалі», або для «лю­дини взагалі», або для «права взагалі»? Тому ще з часів середнь­овіччя висловлювався сумнів щодо правомірності іменування аб­страктних об’єктів. Для усунення непорозумінь Д. Скот (ХІІІ ст.) сформулював постулат: «Nominatur singularia, sed universalia significatur» — «Одиничне іменується, а загальне означується». Завдяки проведенню відмінності між індивідуальним та загаль­ним іменами від функції власне іменування, притаманної про­цесу приписування імені одинничному об’єкту, відщеплюється функція сигніфікації, властива приписуванню значення загально­го імені класам об’єктів.

У даному випадку ми можемо визначити поняття функції як способу, за допомогою якого ми, знаючи смисл (інтенсіонал) імені, можемо відшукати в дійсності предмет (денотат, екс- тенсіонал) цього імені, тобто застосувати слово у його власному сенсі. У предметній галузі права та правознавства цей процес відповідає конструюванню правових понять.

Семантичні категорії

Теорія іменування має своє продовження у вченні про се­мантичні категорії. Категорії — це найбільш широкі за обся­гом і абстрактні за смислом поняття, які схоласти називали універсаліями. Як цілком точна наука семантика може бути побудована тільки для штучних формалізованих мов. Однак важливо зазначити універсальні семантичні категорії, за допо­могою яких може здійснюватися семантичний аналіз природ­них етнічних мов, у тому числі надбудованих над ними спе­ціальних мов права.

Перш за все це поняття семантичні інтерпретації, тобто по­силання на відповідний даному слову денотат (екстенсіонал) або на його смисл (поняття, концепт, інтенсіонал). Таким чином, слово як знак може інтерпретуватися подвійним чином — озна­чуваним предметом, з одного боку, та виділеними в понятті про нього суттєвими властивостями — з другого.

Будь-яка знакова система з семантичного погляду скла­дається з чотирьох компонентів: S, U, К, І.

S- є множиною знаків (sign), U — універсумом (Universum), тобто множиною денотатів, К — системою знань (knowledge), тобто множиною понять, І — інтерпретацією (interpretation), за­вдяки якій знакові ставиться у відповідність його екстенсіонал або інтенсіонал.

Для будь-якої природної мови S — це множина слів (словник) цієї мови. Множина денотатів U — це множина предметів моде­льованої мовою предметної галузі. Зокрема, для мови права це буде множина фізичних та юридичних осіб, юридично значущих відносин між ними, юридичних актів тощо. Система знань К містить поняття суб’єктів та об’єктів права, правових відносин, правоздатності, правочину, вини тощо. Нарешті, інтерпрітація I залежно від того, на що скерована наша думка — на предмети чи на їхні властивості, — буде відповідно вважатися екстенсіо- нальною або інтенсіональною.

Екстенсіоналом знаку називають клас усіх його припустимих денотатів, інтенсіоналом — характеристику загальних властиво­стей денотату в його відношенні до іншіх денотатів. Наприклад, екстенсіоналом знаку «право» буде клас усіх актуально існуючих та потенційно можливих систем права, а його інтенсіоналом — композиція всіх суттєвих рис (ознак) права , зафіксованих у тому або іншому його визначенні.

Слід зауважити, що різноманітність запропонованих визна­чень права вказує, по-перше, на те, що однієї тільки екстенсіо- нальноі характеристики не досить для повноцінної інтерпре­тації, бо не ясно, які саме властивості денотату визнаються суттєвими; по-друге, на те, що екстенсіональна інтерпретація мусить доповнюватися інтенсіональною; по-третє, на те, що сама інтенсіональна інтерпретація права залежіть від багатьох позалогічних і навіть позаправових чинників. В останьому ви­падку маються на увазі суспільно-історічний та політико-еко- номічний контексти існуючої правової та методологічної тра­диції, нарешті, залежність від суб’єктивної позиції інтерпрета­тора, його компетентності та наукової орієнтації на ту або іншу правову традицію — скажімо, на нормативну або на природно- правову. Таким чином, інтенсінальна інтерпретація суттєво за­лежить від ії контексту.

Різноманіття контекстів породжує різноманітні інтенсіо- нальні інтерпретації. Це, з одного боку, створює певні труднощі для засвоєння, але з другого — є цілком природним явищем, пов’язаним з постійним, творчим процесом розвитку та оновлен­ня права у відповідності з вимогами суспільного життя та юри­дичної практики.

Різноманітність правових інтерпретацій не виключає можли­востей виявлення деяких стрижневих, інваріантних семантичних категорій у мові права.

По-перше, це індивідні імена — імена таких суб’єктів права, як фізичні особи або правничі інстанції.

По-друге, це предикати, тобто позначення властивостей, відносин, функцій, дій, насичених правовим змістом.

По-третє, це висловлювання, тобто сполучення імен з преди­катами, які виражають об’ єктивний зв’язок денотата і його вла­стивостей: «Усі дієздатні особи є правоздатними», «Деякі право­здатні особи не є дієздатними» тощо.

По-четверте, вказівка на агентів дій — фізичних або юридич­них чи посадових осіб: «громадянин А купив будинок у громадя­нина В, «Фірма С уклала угоду з державним підприємством D», «Прокурор вимагає за вчинений громадянином Н. злочин пока­рання на п’ять років позбавлення волі» тощо.

По-п’яте, це пропозиційніустановки, які модалізують вислов­лення: «Закон вимагає, щоб обвинувачений у злочині мав захис­ника», «Суд вважає, що аргументи захисту не стосуються спра­ви, яка зараз розглядається» тощо.

По-шосте, вказівка на семантичні координати висловлень: «вступати в дію з 1 січня 1996 року», «поширюватися на такі та такі сфери правових відносин» і т. ін.

Зрозуміло, що список семантичних категорій права може бути завжди поширений в залежності від ступеня складності за­вдань та проблем, які виникають при аналізі регульованих пра­вом ситуацій.

2.4. Мова та метамова права і правознавства

З античності відомо багато парадоксів, які протягом тисячоліть бентежать логіко-філософську думку. Один з цих парадоксів під назвою «Еватл» безпосередньо стосується правових досліджень.

У засновника софістики Протагора був учень Еватл. Коли Еватл домовлявся про навчання у Протагора майстерності доводити будь- яке твердження, була досягнута домовленість про те, що свій гоно­рар за навчання Протагор отримає тільки після першого виграно­го Еватлом судового процесу. Але після закінчення начання Еватл протягом тривалого часу не брав участі у судових засіданнях. Коли у Протагора урвався терпець очікувати обіцяну плату, він звернув­ся до суду з позовом про стягнення з Еватла свого гонорару. Але Еватл виявився надзвичайно здібним учнем прославленого софіста. Він заявив, що не буде платити, бо згідно з умовою він не повинен платити, доки не виграє свого першого процесу. Оскільки ж цей перший процес фактично став процесом проти Протагора, то якщо Еватл його виграє, тоді за рішенням суду Еватл не повинен плати­ти, якщо ж програє — тоді за досягнутою умовою також не пови­нен платити. Протагор же на це виставив протилежні аргументи: якщо процес буде ним виграний, Еватл мусить платити згідно з рішенням суду, ящо ж програє — нехай платить за змістом угоди.

Невідомо, чи мав реально місце такий судовий процес, і якщо мав місце, яким було його рішення. Але протягом тривалого часу його формальна модель була викликом для юридачної та логич- ної раціональності. Не зупиняючись на історичних деталях за­пропонованих оцінок та варіантах рішень цього парадоксу, відзначимо тільки, що найбільш адекватний підхід до нього у су­часного логіка В.О. Свєтлова, якому вдалося довести, що від па­радоксальності у даному випадку можна позбавитися. Описана вище ситуація може бути представлена в такій схемі.

Аргументи Еватла:

Протагор не отримає плати, незалежно від того, чи Еватл програє, або, навпаки, виграє процес.

Аргументи Протагора:

Еватл мусить платити за рішенням суду або за угодою.

Симетричність аргументів Еватла та Протагора створює вра­ження про їхню однакову істиність. Але об’єднання цих протилежно скерованих аргументів становить логічну суперечність. Більш ре­тельний логічний аналіз показує, однак, що обидві лінії аргументації не можуть бути одночасно істинними. Для цього аналізу необхідно вийти за межи повсякденноії мови і провести логічне розрізнення між поняттями «Платити за угодою» і «Платити за рішенням суду», бо іхні семантичні та прагматичні ранги неоднакові.

Ці поняття взазмно незалежні на рівні повсякденної мови і рівноправні для так званого «здорового глузду», але вони знахо­дяться у відношенні семантичного підпорядкування з погляду філософії права, аналізу юридичної мови та логіки юридичного міркування. Якщо якісь фізичні особи визнають зверхність суду як інстанції, що перевершує своєю раціональністю та чинною си­лою їхні можливості раціонального міркування та компетенції, тоді вони повинні визнавати, що угода, укладена між ними, вва­жатиметься точною лише тоді, коли вона відповідає законові, зокрема, одному з фундаментальних принципів права — прин­ципу справедливості. Умова оплати гонорару лише після першо­го виграного Еватлом процесу не може вважатися справедливою, бо Еватл, навіть беручи участь у процесах, міг би ніколи їх не ви­грати, так що Протагор назавжди лишився б справедливої вина­городи за свою працю. Лише внаслідок необачності та самовпев­неності Протагора ця невигідна для нього умова могла б з’яви­тися в угоді. Припускаючи, що суд і закон непохитно служать справедливості, слід очікувати, що рішення можливого суду було б на користь Протагорові, незважаючи на те, що воно суперечи­ло укладеній з Еватлом угоді.

У цьому випадку ми маємо яскравий приклад того, що по­всякденна мова, яка описує побутові відносини, суттєво відріз­няється від спеціалізованої юридичної мови, яка описує право­вий зміст повсякденних відносин. Повсякденна мова в такому разі називається мовою-об’єктом, а юридична мова — мета-мо- вою. В свою чергу, юридична мова цивільного судочинства сама може стати мовою-об’єктом для мови загальної теорій права. На­решті, мова теорії права теж може бути об’єктом для мета-мови юридичної логіки. Переход від мови до метамови дозволяє вирішувати складні семантичні проблеми, які не можуть бути розв’язані на рівні мови-об’єкта, завдяки більшій абстрактності та точності метамови.

Контрольні запитання

1. Чому мові надається таке важливе значення у вивченні логіки?

2. Що таке мова з погляду семіотики?

3. Якими є основні види мов?

4. Якими є основні види мовних виразів?

5. На які основні розділи поділяється семіотика? Що таке предметне значення і смисл?

6. Чим відрізняються між собою мова і мета­мова?