Печать

Тема 12 Інституційний вимір права. Філософські проблеми права і влади у посттоталітарному суспільстві

Posted in Учебные материалы - Філософія права ( О.Г. Данильян )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Тема 12 Інституційний вимір права. Філософські проблеми права і влади у посттоталітарному суспільстві

Однією з найважливіших функцій права є регулятивна, яка здій­снюється внаслідок формалізації поведінки індивідів, тобто поміщен­ня цієї поведінки у певні форми чи рамки, прийнятні для інших людей і суспільства в цілому. В свою чергу ці форми чи рамки, що регулюють поведінку людей, встановлюються особливими правилами, нормами, законами, стійкий комплекс яких називається правовим інститутом. Оскільки право і держава тісно пов’ язані між собою, правові і полі­тичні (державні) інститути у філософсько-правовій літературі, як правило, розглядаються в єдності, тобто як політико-правові інсти­тути.

Наявність інституційного виміру права зумовлює постановку пи­тань про співвідношення влади і права, їх легітимацію, верховенство права, а також про взаємодію правової держави і громадянського су­спільства та ін. Особливий інтерес сьогодні становлять також питан­ня про співвідношення права і влади в посттоталітарних суспільствах, у тому числі в Україні, перспективи проведення у країні правової реформи і формування правового суспільства. Усі ці проблеми і роз­глядаються в даній темі.

 

§ 1. Політико-правові інститути і їхня роль у здійсненні права

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у сус­пільстві відбувається в різних формах, частина з яких приймає інсти- туалізований характер. Іншими словами, здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. У цьому контексті слово «інститут» (від лат. institutum — пристрій, установлення) означає елемент соці­альної структури, історичну форму організації та регулювання гро­мадського життя. На думку відомого німецького філософа права О.  Гьоффе, соціальні інститути являють собою соціальні утворення, що організуються відповідно до «загальноприйнятих» структур і пра­вил, яких немає у безпосередньому розпорядженні взаємодіючих інди­відів та малих соціальних груп і додержання яких досягається насиль­ницьким шляхом через систему формальних і неформальних санкцій.

Зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а та­кож санкції, що їх супроводжують, і правові форми, в яких вони ви­являються. Ці правила визначають становище суб’єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб’єктів є дозволеними, а які — не за­охочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціальних інститутів забезпечується інтеграція індивідів у соціальні групи, впо­рядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, забез­печуються стійкість і стабільність громадського життя тощо. Основними соціальними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути; інститути споріднення, шлюбу і сім’ ї; інститути культури і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предмет дослідження філософії права становлять насамперед політико-правові (державно-правові) інститути, які посідають одне з центральних місць у соціальній системі суспільства. Їхня діяльність пов’ язана з завоюванням влади, її здійсненням і поділом, а також із забезпеченням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів належать: держава, судові та адміністративні органи, політичні партії і громадські рухи, об’ єднання, інститути правопорядку і соціального контролю, інсти­тути правотворчості, прав людини, правового виховання, розв’язання правових конфліктів та ін. Кожний з політико-правових інститутів здійснює певний вид соціальної діяльності з управління і регулюван­ня суспільних відносин.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного сус­пільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів та інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відно­син. Це відносно самостійна підсистема публічної влади і управління суспільством, що у свою чергу включає в себе сукупність ієрархічно взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих інститутів та структур. Серед них — інститути законодавчої, виконавчої і судової влади; правова система; державна адміністрація; органи виконавчої і представниць­кої влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого само­врядування. Для нас особливий інтерес становлять відносини політико-правових інститутів, насамперед держави з людиною.

Взаємовідносини держави і людини. Відомо, що у державно організованому суспільстві в системі чинників, що визначають ста­новище людини, саме державі належить вирішальна роль. Таке зна­чення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостій­ністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава виступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною мають політико-правовий характер. Кожна людина у межах території держави попадає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом обов’язкових розпоряджень, що виходять від держави.

Стійкий зв’язок між людиною і державою виражається передусім в інституті громадянства чи підданства. Цей зв’язок означає юридич­ну належність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадянина, наявність взаємних прав і обов’язків громадя­нина і держави, а також захист громадянина державою усередині країни та за її межами. Таким чином, можна зробити висновок про те, що відносини між державою й особистістю повинні здійснювати­ся на основі взаємної відповідальності.

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з позиції філосо­фії права? У першу чергу взаємна відповідальність особистості і дер­жави — це своєрідний спосіб обмеження політичної влади держави. Він виявляється, зокрема: 1) у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнятті дер­жавою конкретних зобов’язань, спрямованих на забезпечення інте­ресів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов’язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагаються додержання всіх правових роз­поряджень і виконання її обов’язків перед суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона немов би дарує йому права і сво­боди та визначає його обов’язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відповідальності посадових осіб перед громадя­нами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпечується сис­темою гарантій, до яких належать: 1) відповідальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно- правова та кримінальна відповідальність посадових осіб за порушен­ня прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту (від англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності і судового роз­гляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов’язань державних струк­тур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед вибор­цями тощо.

Держава і право. Як уже зазначалося, поняття «держава» і «пра­во» тісно взаємозалежні. В основі взаємозв’язку держави і права ле­жить інституціональний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкривають принципи первинності і верховен­ства права.

Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший аспект — історичний. Пер­винність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь- якого соціального суб’єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, соціаль­ною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється тіль­ки на певному етапі розвитку суспільства. Як слушно зазначав ще Ціцерон, право виникло раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право є первинним, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект — функціональний. Вторинність держави виявля­ється також в тому, що держава обумовлена, визначена правом, ви­никає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загальнообов’язкової форми і забезпечити його функці­онування.

Відносини первинності права стосовно держави в історичному і функціональному аспектах водночас вказують і на верховенство права щодо держави, а відтак, на залежність держави від права. У дій­сності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об’ єктивному призначенню наділяють функцією творця права. У цьо­му разі право і держава немов би міняються місцями: держава ви­ступає джерелом права, а право з’ являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоча і заснована на реальній дійсності думка, згідно з якою надані громадянам, соціальним групам та націям права і свободи є свого роду «дарунком» держави народові, а якщо так, то держава може дозувати права або взагалі позбавити їх дарованого, що на прак­тиці не раз успішно здійснювалося.

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над державою, необхід­ність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здій­снювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути віль­ною, незалежною від права; по-друге, держава повинна вчинювати і не може не вчинювати дій, що покладені на неї правом. Неприпус­тимою є також бездіяльність держави, коли вона не вживає заходів щодо відновлення порушених прав громадян.

Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відокремлення держави від народу, а отже, свавілля стосовно народу.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідношення вла­ди і права є однією з ключових у філософії права й однією із найсклад­ніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скорис­таємося підходом одного з провідних російських філософів права С. Алексєєва. На його думку, співвідношення права і влади є досить парадоксальним. З одного боку, «право не може існувати без влади», оскільки тільки державна влада за своєю природою здатна забезпе­чити точну і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за до­помогою власних правоохоронних установ та інститутів. З другого боку, влада є антиподом права. «Влада, — підкреслює С. Алексєєв, — особливо влада політична, державна, яка і робить “право правом”, разом з тим — явище якоюсь мірою з ним несумісне, виступає сто­совно права у вигляді протиборчого, а часом і далекого, гостро воро­жого чинника»[1]. Джерела цієї ворожості влади праву криються в гли - бокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і кон - структивним елементом організації життя людей, управління суспіль­ством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі утвердження і зміцнення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на «служницю» влади, тим самим фактично створюючи «неправову» реальність.

З метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетворення її на самодостатню силу суспільство повинно створю­вати певні політико-правові інститути: поділу влади, федералізму, роз’ єднання державної і муніципальної влади, проведення відкритих, демократичних виборів тощо.

Право на примус і його виправдання. Одним з найважливіших внутрішніх функцій політичної влади є забезпечення надійного сус­пільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і ан- тисуспільним діям з боку окремих громадян чи їх об’єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати засоби як пере­конання, так і примусу. Якщо засоби переконання належного ефекту не дають, то держава для наведення суспільного порядку застосовує засоби правового примусу.

Примус може набувати різних форм. Основними серед них є пси­хічний і фізичний примуси. Перший несе у собі загрозу застосування сили і виконання покарання і має, власне кажучи, запобіжний харак­тер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересу­ванні, свободі вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спи­рається на такі специфічні знаряддя і засоби влади, як судове, адмі­ністративне, політичне панування, а також на збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвар­дію, тюрми та інші виправні установи тощо).

З цього погляду політична влада — це організовані суспільством правомірні та справедливі (чи міркуються як такі) примус і насиль­ство. Політичність влади означає, що примус і насильство (аж до фізичного) як специфічні засоби влади монополізовані і зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і устано­вах, що у сукупності складають державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян, таким чином, ви­лучається у приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство дістають законності, чи, за висловом Кан­та, легальності.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і насильство є не єдиними засобами влади для досягнення своїх цілей. Як правило, правляча еліта суспільства змушена вдаватися до фізичного примусу лише у виключних випадках, коли вичерпано всі інші ресурси влади. До останніх належать, зокрема, звичка людей підкорятися, їх страх, байдужість, традиції чи переконання у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це означає, що політичне панування припускає не тільки примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості під­корятися. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами політико-правових відносин.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав’язується їм силою, називається легітимною. Таку легітимну (від лат. legitimus — законний) владу населення сприймає як правомірну і справедливу. І навпаки, якщо правляча група не користується народною довірою і змушена постійно вдаватися до засобів примусу, то владу такої гру­пи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття «легітимність» за змістом близьке поняття «легітима­ція». Легітимація — це процедура суспільного визнання чи підтвер­дження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму панівної влади, його пояснення чи виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалізацією, а легітимність — з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функ­цій і не є правовим процесом. Вона затверджує політику і владу, по­яснює і виправдовує політичні рішення, створення політичних струк­тур, їх зміну і відновлення тощо. Водночас легітимація є необхідною умовою додержання законів.

Види легітимації. Як свідчить аналіз політико-правових відносин, що складаються у різних країнах і на різних історичних етапах, існують різні підстави легітимації. Тому їх прийнято класифікувати за різними типами. Класичну типологію легітимації, що не втратила свого зна­чення до сьогодні, запропонував Макс Вебер. Усю розмаїтість легіти­мації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційний, харизматичний та раціонально-правовий. Які ж особли­вості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимація політико-правових відносин ґрунтується на звичаї, норми якого виступають основою панування і підпорядку­вання. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто — зобов’язаний підкорятися. При традиційному типі ле­гітимації на запитання про те, чому влада належить даній групі осіб, відповідають, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов’ язуючу силу стосовно як членів пануючої групи, так і всього населення. Порушення традиції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунту­ється на авторитеті лідера, якому надаються виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схилянням перед ним біль­шості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому разі між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв’язки, а сло­ва і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає керуватися не існую­чими звичаями чи чинними юридичними нормами, а власним на­тхненням. Однак невдачі харизматичного лідера можуть призвести до втрати їм популярності серед мас, а отже, до втрати ним легітим- ності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро постає питання її спадкування.

Раціонально-правова легітимація, або легальний тип установлен­ня політико-правових відносин, ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини управ­ління і підпорядкування. Найрозвинутішою формою цього типу ле- гітимності є конституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, функціо­нування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими для змін, але теж за встановленими процедурами. Таким чином, у системах подібного типу влада легітимізується, виправдо­вується чинним законодавством.

Принципи легітимації. Найважливішими принципами легітима­ції є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається у праві громадян на комунікацію між собою і правлячою елітою та участь у виробленні загальних рішень, що стосуються їх власних інтересів. Реалізація цього принципу забезпечує громадянську (публічну) автономію на­селення країни від політичної влади і захист його інтересів від сва­вілля влади. Що стосується принципу прав людини, то він виявляєть­ся у класичних правах людини, які забезпечують громадянам життя, свободу та їх особисту (моральну) автономію. Разом ці принципи забезпечують легітимне панування законів і з погляду індивіда як громадянина (принцип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).

Як відзначає Л.С. Саністебан, принципи легітимності, що діють, встановлюють необхідний мінімум довіри між правлячою елітою і тими, хто до неї не входить. Ті, хто панує, у цьому разі почувають, що вони роблять це на законній підставі, а ті, хто підпорядковується, розглядають їх претензію як правомірну. Отже, визнається легітим- ність влади, а в широкому розумінні політико-правових відносин. Це має надзвичайно важливе значення для її ефективності.



§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

Правова держава і громадянське суспільство. Одним з най­важливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі України, є державотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава — це всеохоплююча політична організація сус­пільства, заснована на верховенстві права, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою непри­пустимості зловживань з її боку.

Головними ознаками правової держави є такі:

1. Насамперед правова держава припускає існування громадянсько­го суспільства. У сучасній інтерпретації громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими та політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держа­ви, але взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального та культурного статусу, що ство­рюють разом з державою розвинуті правові відносини. Причому в межах цієї сумісності держава зобов’язана забезпечувати умови для нормаль­ного функціонування громадянського суспільства, а громадянське сус­пільство виступає як противага державі, аби не допустити порушення нею своїх основних обов’язків і додержання законності.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади виходить з того, що для забезпечення нормального функціонування держави повинні іс­нувати відносно незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча і судова. Це перешкоджає зосередженню влади в руках од­нієї особи чи органу. В даному разі кожна влада здійснює свою функ­цію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча — забезпечує їх виконання, судова — постановляє на їхній основі рішення, причому може залучати до суду і членів за­конодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3.  Верховенство права. Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жод­на людина не звільняються від обов’язку підкорятися законові. Дер­жава, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб’єктів пра­ва рівноправною з іншими суб’єктами. Без правової рівності між державою і особистістю не можуть існувати ні право, ні правова дер­жава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі права і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство права означає також, що держава не має права ви­давати закони, які суперечать так званому природному праву, і разом з тим вона зобов’язана ухвалювати всі закони, що забезпечують при­родні права людини. Нарешті, внаслідок розглядуваної ознаки кон - ституція держави має вищу юридичну силу. Всі підзаконні акти по­винні прийматися на основі конституції та точно їй відповідати. Не­припустимо підміняти закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений законодавцем.

4.  Реальність прав і свобод громадян. У правовій державі права і свободи громадян мають бути не тільки проголошені, а й гаранто­вані державою. Як уже відзначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або ухвалення законів, що деталізують права і свободи, про­голошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їх всебічної захищеності, а також встановлення цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності за їх порушення.

5. Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова держава немис­лима без існування численних політичних організацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть бороть­бу за владу цивілізованими методами. Ідеологічний плюралізм забез­печує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, про­водити пропаганду та агітацію на користь власних ідеологічних концеп­цій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократиз­му суспільства, дає змогу кожному його члену самому вирішувати пи­тання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоуклад­ності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають загальне уявлення про сутність, зміст, мету та призначення правової держави.

Усі наведені ознаки правової держави у своїй основі припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід’ємними правами, а по-друге, нормативно-інституціональне га­рантування цих прав. Однак для того, щоб права особистості гаран­тувати, необхідно, аби ці права вже існували в суспільстві як певна реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми має бути втілене за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Отже, має йтися про формування, а точніше, про станов­лення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формуван­ня в Україні. Що ж являє собою правове суспільство і які його ха­рактерні риси? Під правовим суспільством розуміється таке суспіль­ство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб’єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова ре­альність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виража­ти свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійни­ми і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної та неінституційної. Інституційною умовою формування правового суспільства виступають розвинуте громадян­ське суспільство і стала правова держава, а неінституційною — пере­вага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідо­містю, які є реальними суб’єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоча право як соціальний регулятор виникло давно, однак слугувати особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває пев­ний аспект громадянського суспільства, спосіб його буття, викорис­товуючи підхід Канта, як «громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий».

Отже, громадянське суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статич­ну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціо­нальне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не тільки не придушує, а навпаки, сприяє прояву самостійності і незалежності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демо­кратичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передба­чається сформувати правове суспільство, для якого характерні: по­літичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим слід визнати, що на шляху його форму­вання стоїть безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні та соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою перешкоджають і уповіль­нюють цей процес. Успішне формування правового суспільства не­можливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової сві­домості людей; гуманізація людських стосунків; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демо­кратії, запровадження «діалогових процедур» для вироблення пого­джених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ін.

Філософські проблеми правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн і тому вимагає глибокого філософсько-правового аналізу. Невипадково Гегель писав, що філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства, тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її.

Складність і суперечливість правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві мають у своїй основі декілька при­чин. По-перше, порівняння правових систем тоталітарного суспіль­ства, для якого характерними є панування держави над правом, по- літизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, в яко­му забезпечені верховенство права і пріоритет прав людини, дає можливість зробити висновок про їхню принципову несумісність, а відтак, про неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансфор­муються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять осо­бливий перехідний період, в якому правова реальність становить комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується.

Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Наприклад, нові правові нор­ми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими нормами, авторитаризм у правотворчості і правозасто- суванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання — з елементами саморозвитку, принципи монізму — з принципами плюралізму тощо.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є те, що вони здійснюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства та його правової системи. За таких умов частина суб’єктів суспільства виявляється здатною при­стосовуватися до нових політико-правових цінностей і норм, дістати нового соціального статусу і місце в економічній і політичній струк­турах, що формуються. Інша частина не в змозі чи не бажає прийма­ти нові цінності, норми, зразки поведінки і поповнює лави маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи одержують пріоритетний розви­ток, а інші втрачають свою колишню роль.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосування в пост- тоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідо­мості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно- правових установлень тоталітаризму, що може декларативно відкида­тися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, ви­значаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку В. Нерсесян- ца, низкою негативних чинників, успадкованих від минулого. Серед них — багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, засилля вла­ди і безправ’ я населення, стійкий і значно поширений правовий нігі­лізм, відсутність скільки-небудь значущого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і право­вої культури, підпорядковане становище суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою і т. д. До цих негатив­них чинників можна додати й низку інших: відсутність діючого меха­нізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготов­лених правознавців для здійснення правової реформи, переважання у деяких випадках у перебігу її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін. Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з проведенням правової реформи в Україні, пере­шкоджає цивілізованому правозастосуванню на її правовому полі.

Правова реформа в посттоталітарному суспільстві. Питання про можливість здійснення правової реформи у посттоталітарному суспіль­стві в сучасній філософії права є дискусійним. Одні дослідники ствер­джують, що правову систему тоталітарного суспільства можна рефор­мувати, інші вважають, що правова система тоталітаризму не підлягає «реформації». У цьому їх переконує принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їх погляд, треба не реформувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати прин­ципово нову правову систему. Інакше таке «поліпшення» на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції належить і російський правознавець С. Алексєєв. На його дум­ку, після багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки «реформ» у загальноприйнятому їх розумінні (багато комуністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нор­мальних, природних умов і механізмів життєдіяльності.

Однак таке руйнування «до основи» державних структур, «а по­тім» побудова на їхній основі нових — дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після себе сумну пам’ять. Іс­тина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститути, структури, іманентні лише тоталітар­ному режимові та його політико-правовій системі, мають бути лікві­довані, інші — реформовані, причому мусить бути збережено все позитивне, що було створено в останні десятиліття існування радян­ського суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш «м’яких», згладжених форми.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттота- літарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової сис­теми на демократичних засадах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

 

Висновки

1.  Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного сус­пільства є держава. Вона призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

2.  Відносини між державою і особистістю повинні здійснюва­тися на основі взаємної відповідальності. Характер відносин держави і особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3.  Найважливішою метою перехідного періоду розвитку постто- талітарного суспільства є створення правової держави. Її основними рисами є: формування громадянського суспільства, поділ влади, верховенство права, реальність прав і свобод гро­мадян, політичний і ідеологічний плюралізм та ін.

4.  Однією з найскладніших проблем юриспруденції України, ін­ших пострадянських країн є проблема правотворчості і право- застосування в перехідному суспільстві. В її основі лежить низка причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах посттоталітарного хаосу, дезорганізації правової сис­теми; амбівалентність правосвідомості особистості у пере­хідний період; значно поширений у суспільстві правовий ні­гілізм; низький рівень правової культури населення тощо.

 

Контрольні запитання

1.  Яка роль політико-правових інститутів у соціальному житті людини?

2.  Чому не може бути здійснено право без інститутів?

3.  Що таке влада? Як співвідносяться влада і право?

4.  Що таке легітимація, які існують її види? Який зміст мають поняття «легітимність» і «легальність»?

5.  Як співвідносяться суверенітет народу і права людини як прин­ципи легітимації?

6.  Як співвідносяться держава і право і в чому зміст понять прав­ління права і верховенство права?

7.  Що таке правове суспільство? Які перспективи його форму­вання в Україні?

 


[1] Алексеев С. С. Философия права. - М.,1997. - С.67.