Тема 11 Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

Тема 11 Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли модернізується суспільство і реформу­ється правова система, осмислення можливостей та меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі набуває осо­бливо важливого значення. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка знаходиться сьо­годні на стадії реформування, з одного боку, ґрунтується на універ­сальній ідеї права, а з другого — зобов’ язана орієнтуватися на визна­чену традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосві­домості в історії культури і філософії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто пра­вових норм, поведінки та відповідних інститутів, тому вона в першу чергу виступає предметом філософського осмислення права.

 

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Поняття «правосвідомість» є багатозначним. В юридичній і філо­софській літературі існує низка визначень щодо сутності та змісту правосвідомості. Наведемо деякі з них.

На думку Олександра Спіркіна, правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання 174 міри в поведінці людей з точки зору прав і обов’язків; це правові те­орії, правова ідеологія. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним виразом об’єктивних суспільних відносин, які у свою чер­гу відображають пануючі в суспільстві економічні та соціальні від­носини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосві­домість реалізується в праві та правосудді.

У контексті побудови в Україні правової держави доцільним буде визначення правосвідомості, сформульоване Еріхом Соловйовим. Він вважає, що правосвідомість — це орієнтація на ідеал правової дер­жави, який має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоча правової держави ще немає, людина починає жити так, нібито вона утвердилась.

Разом з тим слід підкреслити, що у філософсько-правовій літера­турі дослідники (зокрема І. Ільїн) проводять чітку межу між поняттями «правосвідомість» та «законознання», оскільки наявність у громадя­нина достатньої інформації щодо чинного законодавства не означає автоматично високого рівня правосвідомості та правової поведінки.

Правосвідомість як суспільне явище репрезентована різноманіт­ними формами. За класифікацією Олега Дробницького і Валентини Жєлтової, існують такі форми буття правосвідомості:

1)  інституційна форма буття правосвідомості, яка представлена у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів- професіоналів, що погоджується з обов’язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законоузгодженості суджень і рішень; це є сфера «законоположень», «юридичного закону», «чинного права»;

2)  неінституційна форма буття правосвідомості або недокумен- тальна і неофіційна форма правового мислення, волі та почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого в писемній формі заднім числом (теоретична праця, художня літера­тура, особисті документи).

У свою чергу за способом мислення неінституційна форма буття правосвідомості поділяється на дві сфери:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття та волевиявлення людей, їхнє суб’єктивне ставлення до чинного пра­ва, знання про існуючі закони та їхню оцінку, переконання в право­мірності чи неправомірності судових дій, справедливості чи неспра­ведливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, до якої можна віднести юридичні «доктрини», розроблені теоретиками права, а також обговорення пи­тань про право, законність, справедливість, взаємні права і обов’язки суспільства та особистості, основні інститути законодавства в працях учених-гуманітаріїв.

У філософсько-правовій літературі повсякденна правосвідомість також поділяється на декілька форм:

-   правові почуття, пов’язані зі сферою особистісних, суб’єктивно- психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може стикнутися людина;

-    правові навички: вміння і здатність людини вчиняти необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, від­шкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми; на­вички в основному звільняють свідомість від необхідності кожного разу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій та дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних ці­лей, умов і засобів виконання, контролі за їх результатами;

-   правові звички — це стійкі внутрішні потреби і настанови сві­домості індивіда на постійне додержання віднесених до права стан­дартів поведінки (наприклад, додержання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги);

-    правові знання — це наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб’єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оці­нок, настанов, образів повсякденної свідомості.

Правосвідомість формується в процесі правової соціалізації. Відо­мий американський психолог Лоуренс Кольберг визначає такі етапи морального розвитку людини, безпосередньо пов’ язані з формуван­ням правосвідомості особистості:

-   передконвенціональний етап (чи доморальний) — на цьому ета­пі дитина вчиться виконувати вимоги дорослих, адаптується до сі­мейних реалій, а також «вчиться» системі обміну за схемою: вико­нання вимог в обмін на блага;

-   конвенціональний етап (чи моральний) — на цьому етапі фор­мується моральна та правова свідомість індивіда у вигляді шкали цінностей про позитивне та негативне;

-    етап формування морально-правової автономії особистості етап — на цьому етапі людина здатна самостійно оцінювати події та вчинки як правові або неправові, моральні або аморальні, а також регулювати свою поведінку самостійно на основі власних знань і гро­мадянської позиції.

Система правової соціалізації діє в суспільстві на декількох рівнях, визначаючи відносини людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дозволяє ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутріш- ньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі по­треби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, наста­нови, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх по­колінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі.

У сучасній філософсько-правовій літературі виокремлюються три основні функції правосвідомості: пізнавальна, оцінювальна і регуля­тивна.

Пізнавальна функція правосвідомості є соціально та історично зумовленою. Суб’єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями та ролями, професією і походженням, майновим станом, етнічними ознаками, світоглядною позицією. Звід­си — багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рів­нів пізнання права в різних суб’єктів (індивідів, соціальних груп, класів).

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій («благо», «добро», «користь», «шкода», «зло», «справедливість», «несправедливість», «правомірність», «неправомірність»). Суб’єкт, що оцінює, може по­зитивно чи негативно сприймати право як таке залежно від того, від­повідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені в праві, йо­го становищу, інтересам і цілям. Ступінь точності виробленої суб’єктом оцінки права залежить від повноти і глибини правових знань, якими він володіє.

Регулятивна функція правосвідомості зводиться до перероблення і трансляції інформації про об’єктивні ознаки права, а також до пред­метного втілення цього знання в конкретні вчинки та дії.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції право­свідомості відіграє самосвідомість суб’єкта як учасника правовідно­син. Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виді­лення, окреслення та пізнання змісту правових явищ. Стійкі, повто­рювані, необхідні відносини між правовими змістами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Це поняття запроваджено І. Ільї- ним у праці «Про сутність правосвідомості». Аксіоми як універсаль­ні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За І. Ільїним, основ­ними аксіомами правосвідомості є: закон духовної гідності (само­ствердження), закон автономії (здатності до самозобов’ язування і са­моврядування) та закон взаємного визнання (взаємна повага та дові­ра людей один до одного).

І. Ільїн зазначає, що почуття власної гідності, яке становить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідним моментом духовного життя, знаком духовного самоствердження. З визнання своєї духов­ної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосві­домості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає само­визначення та самоуправління особистості згідно з існуючими мо­ральними нормами. Автономія виражається як духовна зрілість, необ­хідна громадянину для побудови свого життя. Але для цього, на дум­ку І. Ільїна, потрібно, аби внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, а також правове визнання і правову гарантованість особистої свободи.

Третя аксіома правосвідомості говорить про те, що в основі будь- якого правопорядку і держави мусить бути взаємне духовне визнан­ня людей — їх повага і довіра одна до одної. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духо­вних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і свободи.

Таким чином, правосвідомість є не тільки і не стільки усвідом­ленням чинних законів, а й здатна судити про саме державно вста­новлене право, піддавати його оцінці, критиці та перегляду. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов’язування і самоврядування, взаємна повага і довіра грома­дян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по­зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з позиції його відповідності правовому ідеалу, його соціальному і політичному змісту.

§ 2. Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стане для нас ще зрозумілішим, коли ми розглянемо ставлення його до спорідненої сфери — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв’язку з мораллю — одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі і права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємо­стосунків. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв’язку з ка­тегоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у те­оретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

Для пояснення наведеного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну зна­чущість права. Космологічні погляди стародавніх греків і римлян від­бивали цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу, що панував тоді. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися загальною мірою «діке» — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявлялося в необхідності «добрих» законів, «спра­ведливих» правителів, «правильних» форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, а Сократ характеризував її як незаперечний обов’язок громадянина. Платон ставив «помірне користування свободою» (тобто правом) в якісну залежність від того, «чи є в душі чесноти», а Аристотель підкреслю­вав, що людина, яка живе поза законом і правом, — «найгірша із усіх». Таким чином, притаманне античності нормативне розходження пра­ва і моралі ще не означало їх автономності та диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі і права. Мораль і право в цей період вже не були синонімами, розрізнялися як внутрішня сфера, так й «надіндивідуальна сила», тобто відбувало­ся становлення системи права, автономної від моральних настанов, і подальше теоретичне розмежування права та закону. Закон при цьо­му не втрачав свого абсолютного та тотального морального значення, а взаємостосунки права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиним і для етичних, і для правових установлень. Він у найзагаль- нішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, Божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права та його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозумінні та правоза- стосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі і права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження у класичних концепціях Просвітництва, презентованих такими іме­нами, як Т. Гоббс, Д. Юм, Ш. Монтеск’є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо. І хоча тема права в цих концепціях, як і раніше, зали­шалася темою моральної філософії, право вже осмислювалося не просто як конкретизація і деталізація моральних обов’язків, а як фе­номен, що здобуває свій вищий зміст та значення в сукупності з етич­ними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права вбача­лися в його зумовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний та аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інстру­ментальних функцій права, а другий — виразом абсолютної цінності права. Тією мірою, в якій право мислилося в контексті свого безумов­ного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.

У вченні Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно припускають та взаємно доповнюють один одного: моральність ін­дивіда з самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських сво­бод), право ж (тією мірою, в якій воно є «істинним», чи «суворим пра­вом») означає насамперед визнання публічною владою моральної само­достатності підданих і відмову від патерналістської опіки над ними.

Питання про співвідношення моралі і права в розглядуваній пло­щині стало предметом дискусії й у російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії співвідношення права і моралі можуть бути зведені до декількох типів. Представники першого типу не проводять ніякої відмінності між правом і мораллю (частина слов’янофілів, на­приклад К. Аксаков). Представники другого типу вважають, на проти­вагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спіль­ного (як правило, західники, наприклад Б.Чичерін). Представники третього типу розглядають право як частину моралі, «мінімум мо­ральності» (В. Соловйов).

Очевидно, що зіткнення конкретних моральних і правових цін­ностей залишається характерною рисою взаємовідносин моралі і пра­ва й на сучасному етапі. Зазначимо, що ці відмінності притаманні у співвідношенні позитивного (а не природного) права і моралі та визначаються за такими критеріями:

-   за походженням: право виникає разом з державою, а мораль — разом з суспільством;

-   за формою виразу: право фіксується у певних документах, а мо­раль — у суспільній пам’яті та релігійних текстах;

-   за засобом забезпечення: право гарантується силою державних органів, а мораль — силою суспільної думки;

-   за структурною організацією: право систематизовано, а мораль безсистемна;

-   за ступенем конкретності: право передбачає певну реакцію на конкретну дію, має регламентовану процедуру, більш динамічно, а мо­раль лише формулює загальні настанови без конкретизації дій, не передбачає певних санкцій та базується не на регламенті, а на сус­пільній думці і є більш консервативною.

Найповніше спільність ціннісних основ моралі і права втілюєть­ся в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним «дублюючим» регулюванням підкреслюють особливу зна­чущість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності життя, свободи, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності. Отже, за­гальні риси моралі і права є такими. По-перше, нормативність, тобто наявність імперативних орієнтирів для поведінки людей і їх спільнот. По-друге, мораль і право виконують регулятивну функцію. По-третє, моральні і правові норми виникають до певної міри як відображення матеріальних відносин у суспільстві (первинна детермінація), а потім ці норми об’ єктивуються у діяльності людей, сприймаються мораль­ною і правовою свідомістю (вторинна детермінація) і знов відтворю­ються у матеріальних та ідеологічних відносинах людей.

Отже, мораль і право є необхідними та взаємозумовленими скла­довими загальної системи регуляції суспільних відносин. Разом з тим різноманітні цивілізаційні системи надають великого значення або релігійно-моральним нормам (ісламські країни), або правовим (за­хідні демократії).

§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існують і взаємодіють безліч різних культур. Неминуче виникає запитання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього люд­ства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто, якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рам­ках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості та межі реалізації уні­версальної ідеї права в українській культурі в процесі модернізації суспільства і реформування правової системи на засадах свободи і прав людини.

У розв’язанні проблеми співвідношення універсально-цивіліза- ційного і специфічно-культурного можуть бути виділені дві основні концепції:

1) універсалістсько-ліберальна, представники якої стверджують, що ідея права універсальна, вона єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція призводить до поділу на цивілізовані народи, що засвоїли цю ідею, і нецивілізовані, які від­стають у своєму розвитку і цю ідею мають засвоїти.

2)  партикулярно-комунітаристська, що базується на принципі мно­жинності і різнорідності культур та прагненні їх зберегти й захистити свою ідентичність; репрезентанти цієї течії стверджують, що ідея пра­ва не є універсальною і тлумачиться по-різному, залежно від типу куль­тури (С. Хантінгтон, А. Тойнбі).

Друга концепція самобутності культур — саме актуальна на даний час. Прихильники цієї концепції стверджують, що кожна культура самодостатня. Треба дати жити усередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак захист культурно- цивілізаційної своєрідності може виявлятися іноді як обмеження прав на свободу та інший світ. Отже, у сучасних умовах ближче до істини помірковано-ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універ­сальність самої ідеї права, а з другого — не забороняє врахування та розвиток культурно-історичної специфіки, проте відносить цю спе­цифіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент, оскільки своєю суттю і підста­вою має свободу.

Для функціонування в рамках визначеної культури право зобов’язане бути визнане таким, що має в ній значення і цінність, тобто виправданим. На цей процес впливають специфічні риси на­ціонального характеру («дух народу»), визначена система цінностей («національна ідея»), а також пов’язані з ними особливості філософ­ського світогляду.

Ідея права в українській культурі та науковій літературі розгляда­ється у двох контекстах:

-   суспільно-державницькому — обґрунтування права українсько­го народу на політичну, економічну та духовну незалежність;

-   громадсько-особистісному — розвиток ідей щодо індивідуаль­них прав і свобод українців, збереження традицій та звичаїв україн­ського народу.

На думку фахівців з філософії права, особливості розуміння пра­ва та правосвідомість того або іншого народу фіксуються у такому понятті, як «правовий менталітет». Правовий менталітет — це став­лення і оцінка щодо правових норм, ролі держави, індивідуальних прав і свобод, які містяться у світосприйнятті певного народу. Право­вий менталітет репрезентує суспільну психологію і включає в себе правові традиції, знання, навички, оцінки та поєднує в собі як раціо­нальні, так й ірраціональні компоненти.

Слід зазначити, що правова культура та правовий менталітет укра­їнців розвивалися у загальнослов’янському руслі, зазнаючи впливу російської, польської, угорської та румунської культур. Порівнюючи український та російський правові менталітети, дослідники визна­чають як спільні, так і відмінні риси. Відмінності українського та російського правових менталітетів є такими:

-    російський правовий менталітет більшою мірою базується на колективістських ідеалах, а український є більш індивідуалістич­ним;

-    російський правовий менталітет формувався в межах сильної абсолютистської держави і тому йому притаманний патерналізм; у свою чергу український правовий менталітет складався в процесі боротьби нашого народу за свою державність, культуру, мову, релігію і тому патерналістські тенденції в ньому є значно слабшими;

-    російському і українському правовим менталітетам притаман­ний етатизм, але у різних значеннях: для українців створення власної держави стало історичною метою задля захисту національних інте­ресів; в свою чергу росіяни державу сприймають як всепоглинаючу силу, яку одночасно і бояться, і поважають.

Разом з тим очевидною є близькість української і російської інте­лектуальних традицій, включаючи й традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних джерел (православ’ я), а та­кож спільністю історії як дорадянського, так і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного політико-правового та інтелектуального простору), спільністю сучасного правового дискурсу, зумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їхнього розв’язання. Для духовної ситуації ХХ-ХХІ ст. ст. як у Росії, так і в Україні, на думку Є. Соловйова, характерні не меншою мірою, ніж для ситуації XIX ст., і дефіцит правосвідомості у національній свідомості, і дефіцит право­свідомості у вітчизняній філософії. З огляду на наведене зазначимо, що український і російський правові менталітети містять низку спіль­них рис. По-перше, правовий нігілізм — заперечення (несприйняття) дієвості та справедливості позитивного права, ігнорування юридич­них норм та правових цінностей. По-друге, визнання релігійних і світ­ських традицій та звичаїв вищими за правові норми. По-третє, на­магання створити власні «закони» життя, які не завжди збігаються з чинним правом. По-четверте, визнання та внутрішнє сприйняття існування патрон-клієнтельних зв’язків — розв’язання конфліктів не у судовому порядку, а шляхом орієнтації на владні можливості окре­мої посадової особи.

Важливу роль у встановленні певного типу правосвідомості того чи іншого народу відіграє національний характер. Український на­ціональний характер (або менталітет) досліджували такі відомі віт­чизняні вчені, як Дмитро Чижевський, Михайло Грушевський, Воло­димир Потульницький. У своїх наукових працях вони підкреслювали наявність характерних рис, притаманних українському національно­му типу, а також визначали певні відмінності у світосприйнятті між українцями з різних регіонів. Так, Чижевський визначав такі риси українського національного характеру.

Перша риса — «емоціоналізм» — означає переважання емоційно- почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «го­ловою»), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емо­ційно забарвленому ставленні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що ця риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Проте вона ж веде до акцентування на «внутрішньому», розвитку здатності до самообмеження, моральної автономії як «клі­тинки правосвідомості».

Друга риса — «індивідуалізм і прагнення до свободи» — є ви­разом вольового моменту. Але при зближенні свободи з рівністю «во­ля до свободи» веде не тільки до несприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), а й до негатив­ного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індиві­дуальної свободи найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим біль­ше, що з цією рисою пов’язуються «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерне визнання великої цінності суб’єктивного права, безпо­середньо не пов’язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.

Третя риса — «неспокійність і рухливість» — за Д. Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму з його прагненням до нових форм та індивідуаліз­му, що не хоче мати ніяких стійких підстав поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. В основі негативних проявів цієї риси — «пихатості», «тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм» — лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, при цьому їй не вистачає витриманості та ціле­спрямованості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, недостатньої цілеспрямованості в здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Цей момент є ключовим для якісної характеристики української пра­восвідомості. У цьому пункті прихована таємниця, чи початкова під­става розв’язання проблеми української правосвідомості і визначен­ня соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної си­туації полягає саме в тому, що автономна («самозаконна») особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших як базис право­вого життя.

У той же час, аналізуючи твори вітчизняних науковців, можна дійти висновку про те, що правосвідомість українського народу має таке психологічне підґрунтя: в першу чергу слід виокремити почуття власної гідності та повагу до гідності чужої, схильність до певних зовнішніх форм, що традиційно встановилися, та до так званих «за­конних речей» — етикет, любов до чистоти і порядку, до краси життя. На думку Володимира Потульницького, перелічені риси наближають українців до західноєвропейської культури — в дечому до німців, з їх солідністю, діловитістю, любов’ю до комфорту, чистоти, порядку, в дечому до романської культури — потягом до форми, елегантності, бажанням внести у все красу, висвітлити нею кожну сферу життя.

Отже, через релігійно-екзістенційне виправдання права україн­ською та російською філософсько-правовою думкою було знайдено свій специфічний спосіб включення ідеї права в контекст духовної культури (національного світогляду), що відкрив шлях до пізнання народної правосвідомості. Нагромаджений нею досвід об’єднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного в правосві­домості має бути врахований у процесі розбудови української держа­ви на сучасному етапі.

Таким чином, український національний характер, як і російський, амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як їхня фатальна несу­місність, так і схильність українського народу до ствердження права. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без ма­сового визнання безумовної цінності права і відтворення цього став­лення у щоденній діяльності соціальних суб’єктів, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка б зорієнтувала їх на стиму­лювання розвитку у громадян «позитивно-правових» якостей і бло­кування «негативно-правових» нахилів та проявів.

 

Висновки

1. Правосвідомість — це сукупність правових почуттів, уявлень та настанов (змістів), що виражають ставлення людей до чин­ного права і визначають орієнтацію особистості у сфері право­вої реальності.

2. Структурно-змістовна складність правосвідомості зумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і неінституційній формах буття. За способом мислення остання сфера поділяється на дві: повсякденну і теоретичну право­свідомість.

3.  Мораль і право являють собою дві універсально значущі нор­мативні системи суспільства, що займають відносно самостій­ні сфери в житті соціуму. Мораль і право є співвідносно протилежними та перебувають у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.

4.  Для функціонування в рамках певної культури право повинно бути визнане як таке, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси наці­онального менталітету і певна система цінностей.

 

Контрольні запитання

1.  Який зміст Ви вкладаєте в поняття «правосвідомість» і «право­ва культура»?

2.  У чому полягає роль правосвідомості щодо правового життя суспільства?

3.  Які існують елементи, форми та рівні правосвідомості?

4.  Сформулюйте основні постулати (логічні аксіоми) правосві­домості.

5.  Як співвідносяться право і мораль?

6.  Які концепції співвідношення універсального та культурно- історичного у правосвідомості Вам відомі?

7.  Що таке правовий менталітет? Як співвідносяться правосві­домість і правовий менталітет?

8.  Які спільні риси притаманні українському та російському пра­вовим менталітетам?

9.  У чому, на Вашу думку, відмінності українського і російсько­го правових менталітетів?

10. Чим відрізняються один від одного західний (європейський) і східний (азійський) типи ментальності?