Тема 8 Правова онтологія: природа і структура права

Тема 8 Правова онтологія: природа і структура права

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на запитання: яким чином універсальні закони буття пов’язані з закона­ми суспільства, у тому числі з правовими законами? За допомогою чого вони впливають на соціальне буття людей?

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відділеною від інших сус­пільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності. Тому без чіткого з’ ясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття пра­вової реальності, знання основних форм буття права неможливо зро­зуміти феномен права в цілому. Ці й інші непрості питання і станов­лять зміст даного розділу.

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різнома­нітні факти соціальної дійсності, появу певних правових явищ чи їхній відхід у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжу­вали питання стосовно буття права, у пошуках відповідей на які склав­ся особливий напрям філософсько-правових міркувань про буття права — правова онтологія.

За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: «Що є право як таке?» Це питання має філософський характер, про що свідчать його «вічність» і «нерозв’язність». Право з’являється перед нами як своєрідний не­пізнаний об’єкт. Складні запитання про природу права трансформу­ються в запитання про те, що означає «бути» для права взагалі, тобто де існує право: у зовнішньому світі чи виключно в людському до­свіді? Іншими словами, до якого типу реальності належить право?

Запитання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не є складною, оскільки право за тисячі років свого існування повинне бути досконало вивчено. Однак відомий філософ і юрист Євген Спек- торський (1875-1951) підкреслював: «Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю вони мають справу, тільки до тих пір, по­ки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводить­ся самим або запитувати і дивуватися, або ж за необхідністю вирішу­вати одне з складніших питань теорії пізнання»^[1].

Для того щоб людині орієнтуватися в тій чи іншій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття при­ходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід — він допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з да­ним об’ єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшої акту­альності одержала у філософії права, у тому числі вітчизняної, на початку ХХ ст. Вона була тісно пов’язана з основним питанням ме­тодології науки того часу: що таке реальність узагалі і як ставиться реальність, що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю? Гостроту цій проблемі до­давало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Сучасна філософія права, як і попередні етапи її розвитку, також неоднозначно розв’язує проблему природи права. Важливо відзна­чити, що всі існуючі підходи до права виступають тільки як моменти істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні ком - поненти логічної моделі становлення права.

Питання про специфіку правової реальності і онтологічної струк­тури права — основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від ін­ших, і як воно можливе.

Концепція правової реальності («картина світу права») повинна задаватися образом права, репрезентованим в існуючій правосвідо­мості. Вона складається із взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософського, а також пра­вової ідеології, включаючи її втілення в чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів право­вого регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додержання прав людини, угод тощо і дозволяє будувати гіпотези, версії та відчувати, що ви­ражене в них відбулося і відбувається насправді.

Для того щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень при­роди права і одночасно не втратити притаманні праву якості багатства своїх проявів, треба звернутися до категорії правової реальності як до методологічного засобу, адекватного поставленому завданню.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють «широке» і «вузьке» значення цього поняття. У пер­шому випадку під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовід­носин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо; у дру­гому (тобто у вузькому сенсі) — маються на увазі лише базові право­ві реалії, відносно яких всі інші правові феномени виявляються по­хідними, і тоді під правовою реальністю в різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти або правові норми (нормативізм), або пра­вовідносини (соціологічний напрям), або правові «емоції» (психоло­гічний напрям). Також до базисних феноменів належать встановлені державною владою норми права (позитивізм), об’ єктивні суспільні відносини (об’єктивізм), ідея чи зміст права (суб’єктивізм), ідеальна взаємодія суб’єктів, об’єктивована в мові (інтерсуб’єктивність).

Xоча «широке» і «вузьке» значення поняття правова реальність і розрізняються, їх усе ж таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежатиме від того, що буде прийнято як базисний феномен. Тому більш перспективною, очевидно, є інтегральна концепція правової реальності, під якою ро­зуміється світ права, котрий конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від ставлення до базисного феномена, чи «першореальності» права.

Правова реальність не становить деяку субстанціональну частину реальності, а є способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що в разі його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмін­ність буття права від буття власне соціальних об’єктів, оскільки світ права — це світ належності, а не існування. Отже, введення категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудо­ване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідо­мості), а як особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися.

У той же час треба враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це буття належності. Право — сфера належ­ного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, проте реальність якого є значущою для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права або чому зобов’язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не мо­жуть бути природа та її закони, чи космос у цілому, хоча і зараз тра­пляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права.

Право — позаприродне явище і ніякі основи права в природі зна­йти неможливо. Природа — це царство об’єктів, а право — сфера суб’єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною осно­вою права суспільство? Хоча право і виникає тільки в суспільстві, пов’ язане з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не є власне правовою — це сутність проявів права. Тому вести мову про певну субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реаль­ність виявляється в такому аспекті буття людини, що містить момен­ти належності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права; а лише та, котра містить моменти належності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб’єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а соціально- ідеальному, деонтологічному сенсі. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються як мінімум двох умов:

по-перше, визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати або не виконувати свій моральний чи юридичний обов’язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

по-друге, визнання принципової можливості норми належного, тобто критерію добра і зла, справедливості і несправедливості, що наказує робити так, а не інакше, і згідно з цим оцінює людські вчин­ки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської свободи і норми належного становлять логіч­ний мінімум деонтологічної реальності. Зв’ язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час є істотою під- законною. Але вона підкоряється законам і деонтологічного, етичного плану, і емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, в яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У межах деонтологічної реальності злочин — це порушення віль­ною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє свободою волі і зв’язана деонтологічною нормою. Під цією маскою люди піднімаються на однакову висоту — вони визнаються вільними. З позицій же онтологічно-емпіричної ре­альності, де усе підкорено причинному детермінізму, злочинець — раб біологічної природи і обставин, а тому тут немає місця для вільної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб і інтересів, а й з позицій значущості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов’ язаною з мораль­ною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те загальне, що притаманне і пра­ву, і моралі, є належністю.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових фено­менів зокрема полягає в особливому способі прояву права — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не із зовнішньої причини, а із внутрішнього спонукання.

Таким чином, на рівні сутності право — це ідеальна реальність відносин між людьми. Вона є особливим видом буття — ідеальним буттям, сутність якого — належність. Зміст права також виражається в ментальних установках, ідеях і теоріях, знаково-символічній формі норм та інститутів, людських діях і відносинах, тобто в різних про­явах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на запитання: як улаштова­ний світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше — як він повинен бути побудований, аби відповідати своєму призначенню — захисту і охороні людини? Це запитання і є предметом нашого по­дальшого аналізу.

§ 2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності

Історичні передумови формування філософії права як самостійної науки свідчать: філософське осмислення правової реальності поча­лося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Саме їх суперечлива єдність і становить, у найпершому на­ближенні структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з ду­алістичним тлумаченням структури права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, «людської суті їх­нього буття».

За часи Античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському Середньовіччі — Божественна мудрість Творця, у період Нового часу — досконалість людського розуму як найзначнішого з творінь природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дозволяє розрізняти два основні підходи до розуміння при­родного права і його співвідношення з правом позитивним.

З точки зору першого підходу природне право розумілося як сукуп­ність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивному праву з точки зору його справедливості чи несправедливості (Платон, Кант).

З позиції другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа чинного законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізована в історії надприродна ідея права (Аристотель, Гегель).

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, оскільки методологічне значення природного права засноване на йо­го дійсній ролі як реального феномену в житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дозволяє визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ — це і є їх розгляд під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дозволяє виявити базисні основи права. Сутність ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людь­ми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне пра­во — сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосе­редньо, без людської участі самими об’ єктивними умовами життєді­яльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що зумовлені особливостями його природи. Це — право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова тощо. Природно-правові доктрини при­пускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження та існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще й тому, що вимоги природного права містять безумовну непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), незворотність.

Отже, з огляду на історичний генезис природного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі під природним правом можна розуміти сукупність об’єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в фундамен­ті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час для того щоб стати регулюючим чинником, норми і принципи природного права повинні бути втіленими в нормах по­зитивного права.

Позитивне право виступає як інший, необхідний та істотний еле­мент правової реальності. Воно являє собою правові норми, оформ­лені як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період.

Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших до­кументах, фактично відчутний (і тому «позитивний») нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і юри­дично недозволена поведінка і постановляються судами, іншими дер­жавними установами юридично обов’язкові імперативно-владні рі­шення. Тобто, позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб’єктів, у першу чергу держави.

Позитивне право становить інституціональне утворення: воно іс­нує у вигляді зовнішніх об’ єктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов’язкових, нормативних юридичних документах. Подібно усім феноменам ци­вілізації воно, з одного боку, несе із собою вантаж негативних по­тенцій (можливість підпорядкування права свавіллю державної волі, груповим, етнічним інтересам), а з другого — характеризується пев­ними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найбільш загально­му вигляді покликане регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається у тому, що право, яке скла­дається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, аби ввести в життя людей основи єди­ної впорядкованості, загальновизнання. З другого боку, право має ціннісний характер, оскільки, втілюючи в життя нормативні начала, право тим самим оцінює життєві явища і процеси, і тому є основою для того, щоб діяти «за правом» і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, котрі здійснені «не за правом».

Найважливіше значення має і така властивість позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою дер­жавної влади, її примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов’язків.

Зазначені властивості позитивного права дають можливість у то­му чи іншому ступені виключити із суспільного життя свавілля, пев- ною мірою гарантувати стабільність, соціальну злагоду, виключити хаос у людській поведінці, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і позитивне слід визнати, що сутність проблем, які стоять за цим розмежуванням, сер­йозна і глибока. Позначимо основні розбіжності між ними.

1.  Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід’ ємною частиною світопорядку. Позитивне ж право — штучне утворення, ство­рене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповіда­ти принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2.  Через природне право, його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов’ язує своє існування з універсальними, загальни­ми першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов’язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4.  Природно-правові норми виражені, крім юридичних докумен­тів, у вигляді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігій­них і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юри­дичного характеру.

5.  Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права посягати на них. Згідно ж з позитивно-правовою логікою, свободи і права людина одер­жує з рук держави, що відмірює їх у тому ступені, в якому вважає за потрібне, і може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це за необхідне.

6.  Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно при­пускає релігійно-метафізичні і морально-етичні підстави, що над­звичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов’язують його з багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважа­тися атрибутом цивілізації, але не культури.

7.  Норми і принципи природного права мають релігійні і етичні обґрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконане в необхідно­му і достатньому характері такого обґрунтування.

8.  Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища справедливість, котра розуміється як універсальний іде­ал, котрий відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для пози­тивного права такою межею є інтереси держави та ін.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діа­лектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, цен­тральною в правовій філософії. Її інтерпретацію треба розглядати через категорії онтології «сутність» та «існування».

Проблема сутності та існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупністю внутрішньо необхідних сторін і зв’язків речі. Гегель визначав її як «істину буття», як відпо­відність предмета «своєму поняттю». Основний же спосіб функціону­вання, життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності при даних зовнішніх параметрах предмета. Про­блема існування виступає насамперед як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідомлено розв’язує її для себе: як реалі­зувати себе, виявити свою родову сутність, стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як людська проблема вона виражається у праві. Так, ідеї (сутності) права притаманне прагнення до реалізації, об’єктивації у формах правомірної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій «сутності» та «існування» дає ключ до розв’язання основних проблем, таких, як морально- філософське обґрунтування принципів справедливості і механізм їх реалізації, з одного боку, і проблема співвідношення права і влади як момент легітимності і обмеження останньої — з другого. Цей момент виступає в гегелівській «Філософії права» як вихідний пункт само­розвитку поняття права від абстрактних форм його здійснення до більш конкретних форм.

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає змогу виділити в ній такі форми бут­тя права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб’єктами (правове життя).

Це розчленування є традиційним і в цілому аналогічним (хоча і не цілком тотожним) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об’єкт, як право. Кожний з цих рівнів знаходить найбільш розвинений опис у відповідних філософсько-правових кон - цепціях. Так, ідея права виражається в класичних теоріях природно­го права, особливо деонтологічного (суб’єктивістського) напряму, правові норми і закони — в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між соціальними суб’єктами, то це світ соціальної предметності, в якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право: один з цих шарів чи їхню сукупність? Розв’язання цієї проблеми слід шукати на шляху доповнення статич­ного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспек­том, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через низку визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно загальні визначення (правові ідеї і принципи);

б) конкретно загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення в позитивно-правовій поведінці суб’єкта.

У найбільш стислому вигляді динамічна структура правової ре­альності як теоретичне відтворення процесу здійснення права може бути презентоване таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об’єктивний порядок цінностей, соці­альні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою най­більш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект» чи завдання («регулятивна ідея»). Вона становить ідеальний аспект бут­тя права, його форму (в аристотелівському розумінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб ’єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інфор­мацію про те, хто здатний бути суб’єктом права, на кого воно орієнту­ється. Таким суб’єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічної компоненти, тобто являє собою систему цінно­стей, що реалізуються в праві, виражаються інтегрально в понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї на­лежності, що виражає єдність прав і обов’язків.

Суб’єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш про­стим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальним змістом права. Якщо приймати його за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку з’ являється уявлення про належне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтримувати силою цьо­го інституту, а потім уже формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має певний зміст, виражає в найбільш загальному плані момент належності. Ідея права на відміну від позитивного права має лише потенційну дійсність, але ця потенційність є настільки істотною, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (правові норми). Позитивне право з’ являється передусім у формі закону (однак не зво­диться до нього), що становить конкретно загальні, формально по­зитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретиза­цію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певному ета­пі його становлення. Закон — загальна норма для безлічі можливих випадків, і існує він як судження про належне. Він діє як законодавчий акт чи система законодавства (його зовнішня форма), що встановлю­ється суб’єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, від­носини, свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесу­альні форми, правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розбіжності між ними мають функціо­нальний, а не сутнісний характер. Зміст принципу формальної рівно­сті виражається, наприклад, у правовій нормі — у вигляді правил поведінки суб’єктів права; у правовому відношенні — у вигляді вза­ємостосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одно­го суб’єктів права; у правосвідомості — у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб’єктності — у формі визнання індивідів (їх об’єднань, спі­лок) формально рівними, вільними, незалежними один від одного суб’єктами правового типу спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов’язків усіма суб’єктами, дозволу заперечування права і т. д. Таким чином, право існує в усіх цих правових формах, де додержу­ється і застосовується принцип формальної рівності.

І, нарешті, третій аспект правової реальності — світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філо­софії. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію в здійснен­ні права, як правореалізація. Центральною фігурою цього процесу виступає суб’єкт як виконавець норми в його ставленні до інших лю­дей. Ці відносини виявляються можливими за наявності певних здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб’єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання роз­глядається як бажана чи небажана для даного суб’єкта. Можна виді­лити три основні рівні психічно-вольового ставлення суб’єкта до норми: а) нижчий — бажання порушити норму; б) середній — бажан­ня підкоритися нормі (з погляду користі або через страх покарання, тобто в цілому — нейтральна позиція); в) вищий — цілковите визнан­ня вираженої в нормі цінності.

Саме соціальні суб’єкти, тобто люди та їх об’єднання, є «важеля­ми», завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Фор­мою такого здійснення виявляється правомірна поведінка. Здійснен­ня права є його результуючою характеристикою, що може бути ви­ражена категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення в конкретній ситуації самого суб’єкта права. Такими є основні форми чи рівні буття права.

 

Висновки

1. Правова реальність являє собою особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової ре­альності полягає в з’ясуванні того, що є право.

 

2. Структуру правової реальності становить співвідношення між природним і позитивним правом як двома протилежними, але тісно пов’язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою категорій сутності та існування.

 

3. Співвідношення буття та існування права, сутності права та правових явищ є співвідношенням правового принципу фор­мальної рівності і форм його здійснення. До цих форм нале­жать: ідея права, закон, правове життя (дії і відносини) та ін.

 

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться поняття буття, реальність, існування? У чо­му особливість правової реальності?

 

2. Що є онтологічними основами права?

 

3. До яких типів реальності належить право?

 

4. Як співвідносяться належне і суще у праві?

5. Якими категоріями можливо виразити співвідношення при­родного та позитивного права?

 

6. Які форми (рівні) буття права можна виділити?

---

^[1] Спекторский Е.В. Юриспруденція и философия // Юрид. вестник. - 1913. - Вьт.2. - С. 84.