Розділ 14 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ ЮРИСДИКЦІЇ

 

§ 1 Розвиток міжнародного регулювання питань юрисдикції

Міжнародне співробітництво в регулюванні питань юрис­дикції має своє коріння у стародавній історії і спочатку було пов'язане з необхідністю захисту права власності (угоди про повернення біглих рабів) і боротьби із вкрай обмеженим колом злочинів (перш за все з політичними злочинами, зло­чинами проти інтересів скарбниці, а також з еміграцією, яку вважали злочинною)¹. Нерозвиненість міждержавних зв'язків виключала будь-яку необхідність у розширенні або поглибленні такого співробітництва. Воно залишалося в зародковому стані до початку іншого тисячоліття.

У ХІ—ХІІ століттях поруч із зародженням цивільного права у країнах Західної Європи почали виникати питання колізійного права. Їх вирішення лягло в основу розвитку практики та теорії міжнародного приватного права². Це зрештою викликало до життя міжнародне публічно-право­ве співробітництво. Однак перші міждержавні угоди з'яви­лися в цій області тільки в середині ХІХ ст. Потім таке співробітництво стало надзвичайно широким і динамічним.

У міжнародному правовому співробітництві з боротьби зі злочинністю просування було ще повільнішим. Лише з появою ідеї територіального верховенства стало можливим виникнення внутрішньодержавної (національної) кримі­нальної юрисдикції. Але тільки в кінці ХVІІІ ст. держави були готові вступити в міжнародне співробітництво з бороть­би зі злочинністю. На межі ХVІІІ—ХІХ століть завдання боротьби зі злочинністю набуває міжнародних властивос­тей. Саме в цей час з'являються перші міжнародні догово­ри про екстрадицію. З ХІХ ст. міжнародні договори стали використовувати в цілях уніфікації кримінального законо­давства.

На межі XIX—XX століть виникли нові області міжна­родного співробітництва з питань юрисдикції й активно розширювалися існуючі. Протягом всього ХХ ст. таке співробітництво було однією з галузей міжнародного пуб­лічного права. Одним із найважливіших питань співробіт­ництва з питань юрисдикції залишається розв'язання кон­флікту національних юрисдикцій.

 

§ 2 Міжнародно-правове регулювання загальних питань конфлікту юрисдикцій у різних територіальних просторах

Існування різних правових режимів території (міжнарод­ного, національного, змішаного) призвело до необхідності визначати за допомогою міжнародного права особливості взаємодії та співвідношення міжнародної та національних юрисдикцій. Можна виокремити специфіку міжнародно-правового регулювання загальних питань юрисдикції у внутрішніх морських водах, у територіальному морі, у вик­лючній економічній зоні, у відкритому морі та повітряних просторах над цими територіями. Окремо міжнародне пра­во регулює виникнення конфлікту юрисдикцій відносно правового статусу органів зовнішніх зносин та їхнього пер­соналу.

Внутрішні морські води. Прибережна держава вправі здійснювати юрисдикцію щодо іноземних торгових суден, які знаходяться у внутрішніх водах, і осіб на їх борту. Але на практиці прибережні держави на умовах взаємності об­межують свою юрисдикцію на цій території, що знаходить відображення в міжнародних угодах, зокрема в угодах про торгове мореплавання. Звісно, виключення торкаються тільки питання кримінальної юрисдикції.

Територіальне море. Порядок і умови здійснення юрис­дикції на борту судна під час мирного проходу визначають­ся відповідно до міжнародного права.

Здійснення цивільної юрисдикції прибережної держави при виконанні мирного проходу залежить від суб'єкта ци­вільно-правової відповідальності. Прибережна держава не повинна зупиняти або змінювати курс іноземного судна з метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи, яка знаходиться на борту. Але щодо судна, яке виконує мирний прохід, прибережна держава вправі вжити заходи стягнен­ня або арешт з будь-якої цивільної справи, що виникла у зв'язку з обставинами або в силу відповідальності, прийня­тої або накликаної на себе цим судном під час або до мирно­го проходу. Прибережна держава також вправі відповідно до своїх законів вжити заходи стягнення або арешту за ци­вільною справою до іноземного судна, що слідує з внутрішніх вод.

На торгових і державних суднах, що експлуатуються в комерційних цілях, кримінальна юрисдикція прибережної держави не має здійснюватися для арешту або проведення розслідування у зв'язку з будь-яким злочином, скоєним на їх борту під час мирного проходу. Виключення становлять такі випадки: якщо наслідки злочину поширюються на при­бережну державу; якщо злочин має такий характер, що порушує спокій у країні або добрий порядок у територіаль­ному морі; якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевої влади з проханням про надання допомоги; якщо такі заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами або психотропними речовинами¹.

Якщо торгове судно або державне судно, що експлуа­тується в комерційних цілях, виконує мирний прохід, слідуючи з внутрішніх вод, на таких суднах влада прибе­режної держави вправі вживати будь-які заходи для ареш­ту або проведення розслідування. До застосування на борту судна яких би то не було кримінально-процесуальних за­ходів влада прибережної держави на прохання капітана повинна повідомити про це дипломатичного агента або кон­сульську посадову особу держави прапора судна. У випад­ках надзвичайної терміновості таке повідомлення може бути зроблено в той час, коли вживають вказані заходи¹.

Іноземні військові човни та державні судна, що експлу­атуються в некомерційних цілях, під час мирного проходу мають імунітет від цивільної та кримінальної юрисдикції прибережної держави. Завдання шкоди або збитків таки­ми суднами є підставою для міжнародно-правової відпові­дальності держави прапора.

Юрисдикція у відкритому морі. У відкритому морі судна та особи, які знаходяться на них, повинні підкорятися юрис­дикції влади свого прапора. Рівною мірою у відкритому морі тільки держава прапора вправі поширювати юрисдикцію, у тому числі кримінальну², на своє судно. Виключення в об­сязі, оговореному в Конвенції про відкрите море 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 p., складають випад­ки боротьби з рабством і работоргівлею³, піратством⁴, неза­конною торгівлею наркотичними та психотропними речови­нами⁵, несанкціонованими радіопередачами з відкритого моря. З метою боротьби із вказаними правопорушеннями військові човни, що зустріли у відкритому морі іноземне суд­но, за наявності розумних підстав (як вказує ст. 110 Кон­венції ООН із морського права 1982 р.) вправі піддати це суд­но догляду. Догляду можуть бути піддані також судна, що не можуть довести свою національність (державну прина­лежність), судна, на яких піднято іноземний прапор, або судна, які відмовляються підняти свій прапор, але в дійсності мають ту саму національність, що й військовий човен. На основі результатів догляду командир військового човна прий­має рішення на основі норм міжнародного права.

Конвенція про відкрите море 1958 р. і Конвенція ООН із морського права 1982 р. містять поняття переслідування¹, причому в другій із них це поняття сформульовано більш точно, як «переслідуванням по гарячих слідах». Право пе­реслідування пов'язане з особливим випадком поширення юрисдикції прибережної держави за межами його території щодо іноземного судна.

Переслідування по гарячих слідах іноземного судна може мати місце, якщо компетентні органи влади прибе­режної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони та правила цієї держави. Таке пе­реслідування має розпочатися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходиться у внутрішніх водах, архі-пелажних водах, у територіальному морі або прилеглій зоні держави, що переслідує. Переслідування може продовжу­ватися за межами територіального моря або в прилеглій зоні держави лише за умови, що воно не переривається. Якщо іноземне судно знаходиться у прилеглій зоні, переслідуван­ня може початися тільки у зв'язку з порушенням прав, для захисту яких ця зона встановлена.

Право переслідування по гарячих слідах застосовують також щодо правопорушень (включно з порушенням за­конів і правил прибережної держави, що стосуються вик­лючної економічної зони або континентального шельфу), що вчинені у виключній економічній зоні або на континенталь­ному шельфі, включно із зонами безпеки навколо устано­вок на континентальному шельфі.

Право переслідування по гарячих слідах вправі викори­стовувати тільки військові судна, військові літальні апара­ти або інші судна й літальні апарати, що мають чіткі зовнішні знаки, дозволяють упізнати їх як такі, що знахо­дяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети. Право переслідування по гарячих слідах припиняється, щойно судно, що його переслідують, входить у територіаль­не море своєї або будь-якої третьої держави. Якщо іноземне судно було зупинено або затримано за межами територіаль­ного моря в умовах, які не виправдовують використання права переслідування по гарячих слідах, йому мають бути відшкодовані будь-які завдані збитки або шкода.

Безумовний і повний імунітет від іноземної юрисдикції мають у відкритому морі: військові судна¹; судна, що нале­жать державі; судна, які вона експлуатує і які знаходяться лише на некомерційній державній службі². Військове або інше судно, що належить державі, захоплене командою, кот­ра чинить вказані вище правопорушення, втрачає імунітет.

 

§ 3 Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю

Найважливіші передумови міжнародного співробітниц­тва в боротьбі зі злочинністю в його сучасному розумінні стали зароджуватися у країнах Європи з другої половини XVII ст. З того часу разом зі становленням державного су­веренітету виникають і його найважливіші атрибути, котрі вплинули на утворення в ХVІІІ—ХІХ століттях основного напряму міжнародного правового співробітництва з бороть­би зі злочинністю — уніфікації кримінального законодав­ства держав і правової допомоги у кримінальних справах.

Ідея територіального верховенства держави поклала по­чаток становленню низки фундаментальних основ кримі­нальної юстиції. Серед них — відхід держав від права будь-якого сюзерена, котре існувало в середньовіччя, карати злочинця та необхідність вироблення правових процедур, використання яких дозволило б забезпечити просторову дію кримінальних законів. На цій основі і з'явилися угоди про екстрадицію¹. Починаючи з ХІХ ст. вони поширилися та потім послужили основою для угод про правову допомогу у кримінальних справах. Сучасні угоди про правову допомо­гу нерідко виходять за межі боротьби зі злочинністю, охоп­люючи в тому числі цивільні правові відносини.

Іншим важливим наслідком розвитку державного суве­ренітету, що суттєво вплинув на міжнародно-правове співробітництво в боротьбі зі злочинністю, стало формуван­ня принципу невидачі своїх підданих (громадян). Дія цьо­го принципу могла створити суттєві перепони в боротьбі з найнебезпечнішими злочинами: держава могла не видава­ти свого підданого, який скоїв злочин в іншій державі, але і не притягати його до кримінальної відповідальності, не вважаючи скоєне діяння злочинним. Це стало однією з ос­новних причин виникнення іншого напряму в міжнародно­му правовому співробітництві в боротьбі зі злочинністю договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Серед перших таких договорів були Конвенція про філок­серу 1881 p., Паризька угода про охорону підводних теле­графних кабелів 1884 р. Саме на основі ідеї уніфікації кри­мінального законодавства пізніше виникла доктрина міжнародного кримінального права. Уніфікація криміналь­ного законодавства відбувалася повільно, бо торкалася над­звичайно делікатної області державного суверенітету — формування кримінально-правової політики. Більшість чинних угод про уніфікацію кримінального законодавства укладені у другій половині ХХ ст.

 

§ 4 Уніфікація кримінального законодавства держав

Уніфікація кримінального законодавства є одним із ос­новних сучасних напрямів міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Ці договори охоплюють значну кількість складів злочинів. Враховуючи, що в міжнародно­му праві презюмують право держави здійснювати кримі­нальну юрисдикцію, договорами про уніфікацію криміналь­ного законодавства охоплені не тільки злочини, відносно яких діє виключно національна юрисдикція (работоргівля, незаконний обіг наркотиків і психотропних речовин, пірат­ство та інше), але й міжнародні злочини. Договори про уні­фікацію кримінального законодавства є переважно загаль­ними, що відповідає меті забезпечення невідворотності по­карання. У той же час існує чимало регіональних міжнародних угод у цій області, зокрема в рамках Ради Європи.

Особливістю угод про уніфікацію кримінального зако­нодавства є те, що вони мають передусім координуючий характер. Такі угоди не призначені для кваліфікації діянь як злочинних міжнародними або національними судови­ми органами. їхнє головне завдання — сприяти зближен­ню кримінальних законів країн шляхом формулювання найбільш ємних моделей складів злочину. Ці моделі ма­ють лягти в основу національної імплементації. Будь-яка з угод про уніфікацію кримінального законодавства є фа­культативною. Не існує міжнародної правової норми, що зобов'язує укладати такі угоди. Нарешті, жодна з них не стосується дуже важливого питання про види та межі по­карання.

Рабство та работоргівля. Міжнародно-правові засоби з викорінення работоргівлі відомі з початку ХІХ ст.¹, але тільки в ХХ ст. були укладені міжнародні договори, котрі забороняють обернення в рабство, работоргівлю та проголо­шують їх тяжкими злочинами. Імперативна заборона раб­ства та работоргівлі в чинному міжнародному праві закріп­лена в усіх універсальних і регіональних міжнародних уго­дах, які містять перелік прав людини, а злочинність рабовласництва з описом складу злочину — у низці спе­ціальних міжнародних угод про уніфікацію кримінального законодавства. Рабство та работоргівля в окремих своїх проявах продовжують існувати в сучасному світі¹.

Рабство — стан або положення особи, над якою здійсню­ються атрибути права власності або деякі з них². Як види рабства в міжнародному праві розглядають інститути та звичаї, схожі з рабством: боргова кабала; кріпосне положен­ня; інститут або звичай, у силу якого: жінку обіцяють ви­дати або видають заміж без права відмови з її боку її бать­ки, опікун, сім'я або будь-яка інша особа чи група осіб за винагороду грошима або натурою (майном); чоловік жінки, його сім'я або клан мають право передати її іншій особі за винагороду або іншим способом; жінку по смерті чоловіка передають у спадок іншій особі; інститут або звичай, у силу якого дитину або підлітка молодше 18 років один, обоє батьків чи опікун передає іншій особі, за винагороду або без неї, з метою експлуатації тієї дитини або підлітка³. Конвен­цією про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією про­ституції третіми особами до сучасних видів рабства віднесені також дії «кожного, хто для задоволення похоті іншої осо­би: зводить, схиляє або розбещує в цілях проституції іншу особу, навіть за згодою тієї особи» (ст. 2). Работоргівлею згідно з п. (в) ст. 7 Додаткової конвенції про скасування раб­ства, работоргівлі й інститутів та звичаїв, подібних до раб­ства, є: «усі дії, пов'язані із захопленням, придбанням якої-небудь особи чи з розпорядженням нею з метою обернення її в рабство; усі дії, пов'язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, прид­баної з цією метою, і взагалі всяка дія з торгівлі чи переве­зення рабів будь-яким транспортним засобом»⁴.

Згідно з міжнародним правом рабство є родовим понят­тям і може проявлятися в різних видах. Тому виникає пи­тання про різні види злочинної поведінки. Зокрема, держа­ви зобов'язані розглядати обернення в рабство, схилення іншої особи до віддачі себе чи залежної особи в рабство, ра­боторгівлю, таврування чи інші дії, щоб визначити підне­вільний стан раба як злочинні діяння, що тягнуть кримі­нальну відповідальність за національним законодавством. Тримання в рабстві має на меті не позбавлення волі, а одер­жання певної користі. Суб'єктом рабовласництва є фізична особа, характеристики якої міжнародне право відносить до національної компетенції. Із суб'єктивного боку цей злочин може бути скоєно лише навмисно. Від рабства слід відрізня­ти примусову чи обов'язкову працю. її застосування мож­ливе у випадках, суворо визначених міжнародним правом і прийнятим на його основі національним законодавством.

З огляду на можливість перевезення рабів через міжна­родні простори ст. 3 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних до раб­ства, зобов'язує держави здійснювати контроль за викори­станням своїх морських суден і повітряних апаратів. А у відкритому морі військовий корабель вправі піддати огля­ду іноземне торгове судно, якщо існують достатні підстави підозрювати, що це судно займається работоргівлею¹. Якщо підозри виявляться помилковими, власникові судна по­винні бути компенсовані шкода та збитки.

Злочини проти життя та здоров'я. У міжнародному праві небагато міжнародних договорів, спрямованих на боротьбу зі злочинами проти життя та здоров'я. Традиційно вва­жається, що їхня суспільна небезпека не виходить за націо­нальні рамки. Виключенням є застосування катувань², нелюдського або такого поводження чи покарання, що при­нижує гідність.

У загальному міжнародному праві загальна заборона катувань, нелюдського або такого поводження чи покаран­ня, що принижує гідність, встановлена низкою міжнарод­них договорів, переважна більшість яких - про права лю­дини. Єдиним міжнародним договором, яким визначено загальну правову модель складу злочину «катування» є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдсь­ких або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, 1986 р. (дата приєднання України — 26 січня 1987 р.) Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню 1987 р. (дата приєднання України — 24 січ­ня 1997 р.) визнає це визначення та встановлює механізм міжнародного контролю за дотриманням Конвенції.

З об'єктивного боку катування означає «будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюють сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу до чогось, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страж­дання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбу­рювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. У це по­няття не включають біль або страждання, що виникли внас­лідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково» (ст. 1). Цей злочин може бути скоєним лише навмисно.

Тероризм. Тривалий час загальне міжнародне право уни­кало терміна «тероризм» через певні політико-ідеологічні причини, хоча національне кримінальне законодавство ба­гатьох держав давно та добре з ним знайоме. У той же час не можна сказати, що міжнародна спільнота була байдужою до окремих проявів тероризму. У низці договорів, прийня­тих із початку 70-х років XX ст., містилися описи деяких складів злочинів, які за своїми ознаками були тероризмом, хоча цей термін у той час так і не було вжито. У середовищі соціально однорідних держав оцінка тероризму не викли­кала дискусій, і в 1977 р. було укладено Європейську Кон­венцію про припинення тероризму.

Головною ознакою сучасного підходу до міжнародного співробітництва у боротьбі з тероризмом є відмова розгля­дати тероризм як політичний злочин, або як злочин, пов'я­заний із політичним злочином, або як такий, що виклика­ний політичними мотивами.

Злочини проти безпеки польотів цивільної авіації. Першим міжнародно-правовим актом, у якому був закріп­лений обов'язок держав установити кримінальну відпові­дальність за здійснення злочинів на борту повітряного суд­на, була Токійська конвенція 1963 р.¹. У 1970 р. в Гаазі була підписана Міжнародна конвенція про боротьбу з незакон­ним захопленням повітряних суден². Менше як за рік у Монреалі було відкрито для підписання ще одну - Конвен­цію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.³. На підставі цих договорів відбувається міжнародно-правова боротьба зі зло­чинами, спрямованими проти безпеки повітряних польотів цивільної авіації.

Злочини проти безпеки морського судноплавства. Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з цією ка­тегорією злочинів ґрунтується на Конвенції з морського права як на загальному документі, який регулює міжнарод­не використання морських просторів, а також на спеціаль­них міжнародних договорах, серед яких найважливішим є Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямова­ними проти безпеки морського судноплавства 1988 р. (на­була чинності для України 20 липня 1994 p.). Саме ця Кон­венція визначає загальні риси складів злочинів, які підля­гають уніфікації в національному законодавстві.

Об'єктом злочинної діяльності проти безпеки морського судноплавства, як і будь-якого акту тероризму, слід вважати відносини з охорони суспільної безпеки. Конвенція жор­стко обмежує сферу свого застосування, що має значення для цілей міжнародного співробітництва з її виконання, але не перешкоджає державі розширити в національному зако­нодавстві об'єктивний бік злочину. З об'єктивного боку злочинними є незаконні дії, визначені у ст. 6 Конвенції. Суб'єктом злочину Конвенція називає будь-яку особу. Із суб'єктивного боку злочин може бути скоєно лише навмис­но. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спря­мованими проти безпеки морського судноплавства, містить також норми про правову допомогу в боротьбі із зазначени­ми в ній злочинами.

Використання ядерних матеріалів зі злочинною ме­тою. У сучасному світі злочини з використанням ядерних матеріалів трапляються досить рідко. Але побоювання зло­чинного використання таких матеріалів настільки великі, що в 1980 р. було укладено Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу (набула чинності для України 05 серп­ня 1993 р.)¹. Це один із небагатьох прикладів, коли перед міжнародним договором було поставлено завдання відвер­нути потенційну небезпеку внаслідок незаконного захоп­лення та використання ядерного матеріалу. Конвенція пе­редбачає обов'язок держав-учасниць розробити ефективні заходи для фізичного захисту ядерного матеріалу, відвер­нення та виявлення правопорушень щодо ядерного матері­алу та покарання за них.

Щодо заходів задля фізичного захисту ядерного матері­алу Конвенція зобов'язує держави-учасниці не експортува­ти (імпортувати) або не дозволяти експортувати (імпорту­вати) ядерний матеріал, а також не дозволяти транзитне перевезення по своїй території ядерного матеріалу, якщо ця держава-учасниця не одержала гарантії того, що такий матеріал під час міжнародного перевезення буде захищено відповідно до вимог Конвенції.

Щодо заходів для відвернення та виявлення правопору­шень щодо ядерного матеріалу та покарання за них Конвенція визначає загальні риси складів злочинів, які підляга­ють уніфікації в національному законодавстві. З об'єктив­ного боку злочинними є незаконні дії, визначені у ст. 7 Кон­венції. Суб'єктом злочину Конвенція називає будь-яку осо­бу. Із суб'єктивного боку злочин може бути скоєно лише навмисно.

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу міс­тить також норми про правову допомогу в боротьбі із зазна­ченими в ній злочинами. Правопорушення, перелічені в Конвенції, розглядаються як правопорушення, пов'язані з видачею правопорушників. Держави-учасниці максималь­но сприяють одна одній у зв'язку із кримінальним судовим розглядом справ щодо злочинів, зазначених у Конвенції, включаючи надання наявних в їхньому розпорядженні до­казів, необхідних для такого судового розгляду.

Піратство. Міжнародно-правові норми про піратство спо­чатку виникли та розвивалися як звичаєво-правові. Піра­ти здавна були віднесені міжнародним правом до розряду hostis humani generis - ворогів усього людства, що давало право позбавити пірата життя та потопити судно. Такі су­ворі заходи не завадили піратству зберегтися до наших днів і залишатися розповсюдженим злочином¹. Особлива небез­пека сучасного піратства в тому, що воно перетворюється на промисел міжнародних злочинних організацій.

Пропозиції з кодифікації норм про злочинність піратства та боротьби з ним виникали з початку XIX ст., але реалізо­вані були значно пізніше — у Конвенції про відкрите море 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р. Піратство — це «будь-який неправомірний акт насильства, затримки чи грабежу, що вчиняється з особистими цілями екіпажем чи пасажирами якого-небудь приватновласницького судна чи приватновласницького літального апарату та спрямований: а) у відкритому морі проти будь-якого іншого судна чи літального апарата, проти осіб чи майна, що знаходяться на їх бор­ту; б) проти будь-якого судна чи літального апарата, осіб чи майна в місці, що знаходиться за межами юрисдикції будь-якої держави» (ст. 15 Конвенції про відкрите море 1958 р., ст. 101 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). Піратством є також добровільна участь у використанні піратського суд­на, а також підбурювання, свідоме сприяння здійсненню дій, кваліфікованих як піратство.

З конвенційного визначення піратства випливають два висновки, винятково важливі для його кваліфікації. По-перше, піратство не може бути здійснене за наказом органу державної влади на підставі наданих державою повнова­жень; піратство не може бути здійснене військовими чи іншими урядовими суднами, за винятком випадків, коли «екіпаж підняв заколот і захопив владу над цим судном чи літальним апаратом»¹. Піратство може бути здійснене лише в особистих цілях. У противному випадку вчинене діяння слід кваліфікувати як каперство². По-друге, піратство не може бути здійснене в межах державної території. Якщо ж такі дії мали місце, вони не можуть бути кваліфіковані на підставі міжнародного права як піратство, але можуть бути кваліфіковані відповідно до національного законодавства. Не можуть бути віднесені до піратських дії, вчинені екіпа­жем чи пасажирами хоча б і у відкритому морі, але на бор­ту свого судна, — такі діяння не виходять за межі юрис­дикції держави прапора³. У той самий час діяння, вчинені в межах виняткової економічної зони, слід кваліфікувати як піратство, оскільки вона не є територією прибережної держави.

Боротьба з піратством є обов'язком усіх держав. У відкри­тому морі чи в якому-небудь іншому місці, що знаходиться за межами юрисдикції держави, будь-яка держава може захопити піратське судно, піратський літальний апарат чи судно, захоплене за допомогою піратських дій і таке, що перебуває під владою піратів, заарештувати осіб і захопити майно, що знаходиться на цьому судні чи літальному апа­раті. Судові установи держави, що зробила це захоплення, можуть винести постанови про призначення покарань і ви­значати, які заходи мають бути вжиті щодо таких суден, літальних апаратів чи майна, не порушуючи прав сумлін­них третіх осіб. Захоплення піратського судна може бути здійснене тільки військовим кораблем.

Незаконний обіг наркотиків і психотропних речовин. Виникнення міжнародного співробітництва в боротьбі з не­законним обігом наркотиків і психотропних речовин пов'я­зане з безпрецедентним поширенням цього виду злочинів і з його особливою соціальною й економічною небезпекою для людства. Конвенційне закріплення зобов'язання уніфіку­вати кримінальне законодавство пов'язане з висновком Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р. і Конвенції про психотропні речовини 1971 р. Подальші міжнародні зусилля в цій області привели до підписання Конвенції про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і пси­хотропних речовин 1988 р. Прикладом регіонального співробітництва може служити підписана в рамках Ради Європи Угода про незаконний обіг на морі на здійснення ст. 17 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про бороть­бу проти незаконного обігу наркотичних коштів і психо­тропних речовин 1995 р.

Основними цілями міжнародних договорів із боротьби з незаконним обігом наркотиків і психотропних речовин є, по-перше, суворий державний контроль за їхнім виробництвом і розподілом, по-друге, боротьба зі зловживанням наркоти­ками. Психотропні речовини більш поширені, ніж наркоти­ки. Такі речовини широко застосовуються в медицині, і дос­туп до них має значне коло людей. Тому Конвенція про пси­хотропні речовини встановлює більш складний правовий режим їхнього виробництва, розподілу й використання.

Усі міжнародно-правові акти про боротьбу з незаконним обігом наркотиків і психотропних речовин зобов'язують держави співпрацювати та привести у відповідність із цими актами своє кримінальне законодавство. Крім того, на держави покладається обов'язок забезпечувати лікування та відновлення працездатності осіб, що зловживають нарко­тиками та психотропними речовинами. Міжнародний кон­троль за дотриманням міжнародних договорів із боротьби з незаконним обігом наркотиків і психотропних речовин по­кладений на Міжнародний Комітет з контролю над нарко­тиками, що був створений відповідно до Єдиної конвенції про наркотичні засоби.

Підробка грошових знаків і цінних паперів. Підробка грошових знаків є одним із найстаріших злочинів. Поча­ток міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з фальшивомонетництвом пов'язаний з укладенням Міжна­родної конвенції з боротьби з підробкою грошових знаків 1929 р., що залишається єдиним універсальним договором у цій галузі.

Конвенція передбачає співробітництво держав у боротьбі з підробкою як паперових грошей, так і металевої монети незалежно від того, чи є такі грошові знаки національними чи іноземними (ст. 5). Держави зобов'язалися розглядати як звичайний кримінальний злочин і карати: всі обманні дії з виготовлення чи зміни грошових знаків у будь-який спосіб, уживаний для досягнення цього результату; збут підроблених грошових знаків; дії, спрямовані на збут, вве­зення у країну, одержання чи добування для себе підробле­них грошових знаків, за умови, що їхній підроблений ха­рактер був відомий; спроби цих правопорушень і дії з на­вмисної співучасті; обманні дії з виготовлення чи придбання для себе знарядь чи інших предметів, призначених за своєю природою для підробленння чи для зміни грошових знаків (ст. 3). Підробка грошових знаків розглядається в Конвенції як злочин, що спричиняє екстрадицію. У ст. 9 проголоше­ний принцип універсальної кримінальної юрисдикції.

Сучасна практика визнає, що деякі положення Міжна­родної конвенції з боротьби з підробкою грошових знаків 1929 р. застаріли. Крім того, вона не охоплює не менш не­безпечний злочин, ніж фальшивомонетництво — підробку цінних паперів.

Організована злочинність. Боротьба з організованою транснаціональною злочинністю стає останнім часом одним із пріоритетів у міждержавних відносинах, як у рамках ООН, так і на рівні регіонального міждержавного співробі­тництва. Особлива небезпека організованої злочинності, пов'язана з виникненням злочинних організацій і співто­вариств, їхнім швидким розвитком, структуруванням і пе­ретворенням на транснаціональні, виявилися причиною розробки спеціальних міжнародно-правових актів. В Еко­номічній і Соціальній Раді ООН був підготовлений проект Рамкової конвенції ООН проти організованої злочинності¹. Міжпарламентською Асамблеєю СНД 2 листопада 1996 р. прийнятий модельний Закон «Про боротьбу з організованою злочинністю»². Чинні міжнародні договори в ряді випадків враховують факт здійснення злочину групою осіб.