Розділ 8 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МОРСЬКОГО ПРОСТОРУ

 

§ 1 Міжнародне морське право

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим світового океану, дозволяє вести мову про міжнародне морське право. Пред­метом регулювання міжнародного морського права є поря­док взаємовигідного використання державами світового океану в мирних цілях.

Міжнародне морське право спирається на ті самі прин­ципи, що й загальне міжнародне право, але має і власні га­лузеві принципи: принцип свободи судноплавства у відкри­тому морі, непоширення державного суверенітету на відкрите море, принцип свободи досліджень і використан­ня світового океану та деякі інші принципи.

Міжнародне морське право - одна з галузей міжнарод­ного права, що динамічно розвивається. Деякі норми міжнародного морського права поширюються не тільки на держави, а й на міжнародні міжурядові організації, пов'я­зані з діяльністю у світовому океані.

 

§ 2 Виникнення та розвиток міжнародного морського права

Міжнародне морське право належить до найстаріших галузей міжнародного права. Ще в давнину виникали пи­тання про порядок використання морського простору. Міжнародні договори, що торкаються морського права, відносяться до початку нової ери, а формування в цій галузі міжнародно-правових звичаїв, поза сумнівом, відбувалося значно раніше. У середні віки спроби великих морських дер­жав встановити свій суверенітет над світовим океаном сут­тєво ускладнили всякі спроби міжнародно-правового регу­лювання користування морськими просторами¹. Розвиток мореплавання поклав кінець тим вимогам і привів до утвер­дження в міжнародному звичаєвому праві протягом XVII-XVIII століть понять відкритого моря, територіального моря та вироблення основ їхнього правового статусу. На міжна­родних конгресах XIX ст. та на морських конференціях по­чатку XX ст. держави торкались переважно військового мо­реплавання та рідко звертались до загальних питань міжна­родного морського права. Будівництво Суецького та Панамського каналів привело до укладання відповідних конвенцій. Певний внесок у розвиток морського права по­в'язаний із боротьбою проти торгівлі невільниками та бо­ротьбою з піратством.

Майже вся історія становлення міжнародного морського права пов'язана з міжнародно-правовими звичаями. Перша й успішна спроба широкої кодифікації міжнародно-правових норм про режим морського простору пов'язана з роботою І Конференції ООН з морського права. її підсумком стало ук­ладення 1958 р. чотирьох конвенцій із морського права: про відкрите море, про територіальне море та прилеглу зону, про континентальний шельф, про риболовлю й охорону живих ресурсів відкритого моря². Лише трохи більше чверті держав відмовились від участі в цих конвенціях.

Прагнучи завершити кодификацію норм, що регулюють правовий режим морів і океанів, ООН стала центром для продовження переговорів на ІІ (1960) і ІІІ (1973—1982) кон­ференціях з морського права за участю представників май­же всіх країн світу. Результатом цієї роботи стало прийняття 30 квітня 1982 р. Конвенції ООН з морського права¹. Але в неї виявилась нелегка доля. Сподіваючись охопити всі найгостріші проблеми морського права й одночасно враху­вати інтереси всіх, держави-участниці приймали текст так званими пакетами та використовували при голосуванні принцип консенсусу. У результаті Конвенція більше 12 ро­ків отримувала кількість ратифікацій, необхідну для на­брання нею чинності². Деякі положення Конвенції так і не отримали загального визнання. Зокрема, норми, що стосу­ються правового режиму морського дна як загального спад­ку людства (частина XI Конвенції), розцінені індустріаль­но розвинутими країнами як неприйнятні. Набуття чин­ності Конвенцією з морського права 1982 р. для одних держав не припинило дії Конвенцій з морського права 1958 р. для інших держав. Тому у практичній діяльності необхі­дно визначати, норми якої з конвенцій держава визнає для себя в якості обов'язкових. Крім вказаних вище конвенцій із морського права міжнародно-правовий режим морських просторів регулює значна кількість багатосторонніх, дво­сторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних угод.

 

§ 3 Поняття відкритого моря та його свободи

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як простору з особливим міжнародно-пра­вовим режимом. Відповідно до ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу» (ст. 86).

Становлення міжнародно-правової свободи відкритого моря відбувалося поступово. До часу першої кодифікації морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені свобода судоходства, свобода риболовства, сво­бода прокладання підводних кабелів і трубопроводів, сво­бода польотів над відкритим морем. Конвенція допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвен­ція ООН з морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі держави, незалежно від того, чи мають вони морське уз­бережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкри­тим морем є найбільш повними в переліку свобод відкри­того моря. Але, як і всі свободи відкритого моря, їх нада­ють із врахуванням обов'язків держав дотримуватися пев­них правил. Так, здійснення судноплавства має бути підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у морі¹. Польоти в повітряному просторі над відкритим морем здійснюються відповідно до норм міжна­родного повітряного права².

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як звичаєво-правова, держави активно користува­лись нею із середини XIX ст. У 1884 р. в Парижі була підпи­сана перша багатостороння конвенція з охорони підводних телеграфних кабелів. Під час кодифікації міжнародного морського права свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26 Конвенції про відкри­те море 1958 р. і статтях 112-115 Конвенції ООН з морсько­го права 1982 р.

Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та трубопроводи¹. Ніхто не вправі заважати державі в реалі­зації нею цієї свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов'язана належним чином брати до уваги вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та риболовства². Прибережна держава за певними виключен­нями не може перешкоджати прокладанню або підтриман­ню у справності іноземних підводних кабелів або трубопро­водів на континентальному шельфі³. Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів на континентально­му шельфі здійснюється за згодою прибережної держави⁴. Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопрово­ду тягнуть відповідальність власника відповідно до міжна­родного права та національного законодавства.

Свобода риболовства - це найдавніша та загальновизна­на свобода відкритого моря. Масова експлуатація морсь­ких живих ресурсів привела до необхідності встановлення з початку XX ст. міжнародно-правових обмежень у галузі риболовства. Ці ж питання знайшли відображення під час кодифікації міжнародного морського права в 1958 і 1982 роках. Свобода риболовства означає, що всі живі ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному ко­ристуванні всіх держав світу. Міжнародні договори, що укладаються в галузі користування такими ресурсами, не можуть завдавати жодним чином збитків державам, що не беруть у них участь. Але у випадках встановлення в міжна­родних договорах обмежень із метою збереження ресурсів держави повинні дотримуватися цих обмежень. Свобода риболовства не торкається особливого режиму риболовства у виключній економічній зоні.

В останні роки в міжнародному праві, особливо в Кон­венції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства все більше розглядається крізь призму охорони тваринно­го світу. З цією метою на держави покладено зобов'язання зберігати та керувати живими ресурсами відкритого моря¹, а також вживати щодо своїх громадян заходи з метою за­безпечення збереження таких живих ресурсів². Реально за­безпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного контролю. До того ж ця норма не має прямої дії. У зв'язку із цим достатньо згадати нега­тивну позицію низки держав щодо міжнародних обмежень китового промислу.

 

§ 4 Прапор судна

Кожне судно, що знаходиться у відкритому морі, повин­но мати прапор держави реєстрації або міжнародної орга­нізації. Прапор свідчить про національну приналежність судна. Умови та порядок надання судну прапора та права плавати під цим прапором належать до внутрішньої компе­тенції держави. У той же час надання прапора не може бути формальним актом і відповідно до міжнародного права тяг­не для держави певні обов'язки. Зокрема, між такою дер­жавою та судном має існувати реальний зв'язок. Держава зобов'язана ефективно здійснювати технічний, адміністра­тивний, соціальний контроль над суднами, що плавають під її прапором¹. Плавання під різними прапорами, так само як і плавання без прапора, позбавляє судно можливості шука­ти захисту влади будь-якої держави або міжнародної орга­нізації.

Міжнародне право не пов'язує громадянство судновлас­ника з прапором судна, що йому належить. У сучасному світі достатньо поширене плавання морських торгових судів під так званим зручним прапором, коли судновласники реє­струють судна у країнах із найвигіднішим режимом оподат­кування або із прийнятним трудовим законодавством². Реє­страція судна в іноземній державі може мати політичні при­чини³. Держава, що надала судну «зручний» прапор, бере на себе всю відповідальність за таке судно⁴.

 

§ 5 Територіальне море

Як частина морського простору, на яку прибережна дер­жава поширює свій суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів територіального моря три­валий час діяла звичаєво-правова норма: влада прибереж­ної держави закінчується там, де вона фактично не може бути підтримана⁵.Тому на практиці держави визначали зов­нішню межу територіального моря по-різному. Наприклад, з появою вогнепальної зброї кордон нерідко встановлюва­ли на відстані польоту гарматного ядра з берегової батареї. На кінець XIX ст. більшість держав дійшли більш-менш єдиної думки про тримільну ширину територіального моря та необхідність вирішення цього питання шляхом укладан­ня міжнародних договорів.

У чинному міжнародному праві поняття територіаль­ного моря наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави поширюєть­ся за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - його архіпелажних вод, на при­лягаючий морський пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)¹. Ширина територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль. Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримують­ся цієї норми.

Ширину територіального моря виміряють від вихідної лінії в бік відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це може бути або лінія найбільшого відливу вздовж берега², прямі вихідні лінії, що з'єднують точки, які максимально виступають у море, там, де берего­ва лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за на­явності вкрай непостійної берегової лінії і в інших випад­ках³ вихідна лінія, проведена по зовнішній межі внутрішніх морських вод⁴ або поперек гирла ріки, що безпосередньо впадає у море⁵.

Ще одним важливим питанням, урегульованим міжна­родним правом у правовому режимі територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом називається плавання через територіальне море суден іноземних держав із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на рейді або біля портової споруди за межа­ми внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води, вийти з них, стати на такому рейді або у такої портової споруди. Прохід має бути неперервним і швидким. Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внас­лідок непереборної сили, біди або з метою надання допомо­ги особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали катастрофи¹.

Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, доб­рий порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які відповідно до міжнарод­ного права є порушенням миру, доброго порядку або без­пеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Кон­венції з морського права 1982 р.

Правом мирного проходу користуються судна всіх дер­жав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджа­ти, за виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом правил такого проходу. Прибережна держава вправі установлювати в територіальному морі морські коридори для проходу судів або схеми руху. Із су­ден, що виконують мирний прохід, можуть бути стягнуті тільки збори за надання конкретних послуг.

 

§ 6 Внутрішні морські води

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розта­шованих у бік берега від вихідних ліній, від яких відрахо­вують ширину територіального моря². Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів, історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та знаходяться під її суверенітетом.

 

§ 7 Прилегла зона

Прилегла зона - це район морського простору, прилег­лий до зовнішньої межі територіального моря. Прибереж­на держава має право встановлювати прилеглу зону шири­ною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону мож­на створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запо­бігання порушень митних, фіскальних, іміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в ме­жах її території або територіального моря. Відповідні нор­ми є і в Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 33). Прий­маючи рішення про створення прилеглої зони, прибереж­на держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.