Розділ 6 ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

 

§ 1 Поняття та джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародно­го права, яку складає сукупність правових норм, що регу­люють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнарод­них договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних до­говорів є суб'єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну ком­петенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітницт­вом. Але це не стосується укладання договорів всупереч ос­новним принципам міжнародного права. Тобто протиправ­ними є договори, що мають за мету здійснення агресії, ге­ноциду, терористичних актів тощо.

Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-по­літичний лад, розмір території, національний склад та чи­сельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єкта­ми федерацій, автономіями або адміністративно-територі­альними одиницями.

З цього приводу існує багато думок. Але за загальним пра­вилом перед обличчям міжнародного права федерація скла­дає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інко­ли і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації «як виключення» дозволяє кан­тонам «укладати з іноземними державами угоди щодо на­родного господарства, сусідських відносин та поліції» (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відноси­ни між кантонами та іноземними урядами повинні здійсню­ватися через Федеральну Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компе­тенції укладати договори з іноземними державами за зго­дою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладен­ня міжнародною організацією такого договору в теорії розг­лядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної пра-восуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.

Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важ­ливими універсальними конвенціями, що регулюють відно­сини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р.¹, що докладно регламентує порядок укла­дення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.²; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними орга­нізаціями 1986р.³ (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання до­говорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні поло­ження, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Кон­ституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів дер­жави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливос­тей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

 

§ 2 Поняття та класифікація міжнародних договорів

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір слід визначити як пись­мову угоду, що регулюється міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома суб'єктами міжнародно­го права незалежно від того, міститься вона в одному доку­менті, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, деклара­ція, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. У теперішній час питання про найменування міжнародних актів стало справою диплома­тичної процедури, а не міжнародного права, чинні норми якого зовсім не враховують назви договірних актів. Незалеж­но від найменування всі договори мають однакову юридич­ну силу. У той же час існує певна міжнародна практика ви­бору найменування міжнародного договору. Так, договора­ми називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори). Угоди зазвичай укладають стосовно менш важли­вих питань, ніж договори. Обираючи найменування пакт, сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення. Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру. Ста­тутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо). Протоколами часто нази­вають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або допов­нюють основний міжнародний договір (протоколи до Кон­венції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

За загальним правилом міжнародні договори укладають­ся в письмовій формі. Міжнародні договори в усній формі (так звані джентльменські угоди) є винятковими.

Об'єктом міжнародного договору є відносини між суб'єк­тами міжнародного права з приводу матеріальних і немате­ріальних благ, дій та утримання від них. Фактично об'єктом міжнародного договору можуть бути будь-які міжнародні відносини. За об'єктами регулювання договори поділяють­ся на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

За кількістю учасників міжнародні договори поділяють­ся на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість до­говорів складають двосторонні, що укладаються з урахуван­ням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

Міжнародні договори можуть бути універсальними (за­гальними) та регіональними.

Якщо до міжнародного договору мають можливість при­єднатися всі заінтересовані держави, він зветься відкритим. Якщо до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників, це напіввідкритий договір. У закритому дого­ворі беруть участь тільки держави, що його уклали.

Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні дого­вори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

Міжнародні договори можуть бути правомірними та не­правомірними. Юридична сила останніх має бути визнана нікчемною.

 

§ 3 Стадії укладання міжнародного договору

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декіль­кох держав укласти міжнародний договір для врегулюван­ня певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що вис­тупила з такою пропозицією, представляє і проект майбут­нього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підго­товки тексту міжнародного договору.

З'ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнарод­ного договору виконують уповноважені на це особи. Пред­ставники держав повинні пред'явити відповідні повнова­ження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо «із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представ­ляє державу для цієї мети, і не вимагати пред'явлення по­вноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрі­шнього законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють дер­жаву за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденсь­кої конвенції 1969 р. такими особами є: «а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв — з метою прий­няття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представни­ки, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з метою прийняття тексту догово­ру на такій конференції, в такій організації або в такому органі»¹. Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України «Про міжна­родні договори України».

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна прак­тика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дип­ломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в ме­жах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту до­говору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийнят­тя тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточ­ним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тек­сту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосу­вання процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підпи­сання) в подальшому потребує підтвердження з боку ком­петентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов'язковість договору. Остан­ньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийнят­тя, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденсь­кої конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов'яз­ковість для неї договору висловлюєтьсяратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюєтьсяратиф­ікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які бе­руть участь у переговорах, домовились про необхідність ра­тифікації; в) представник держави підписав договір за умо-виратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів»¹. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов'язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації¹. За­кон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпи­су Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської кон­венції 1969 р. зазначає: «Згода на обов'язковість для держа­ви договору висловлюється прийняттям або затверджен­ням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифі­кації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжна­родного договору обійти положення внутрішнього законо­давства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 За­кону України «Про міжнародні договори України» догово­ри, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов'язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжна­родних організацій. Генеральна Асамблея затверджує уго­ди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У зви­чайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної гра­моти або іншого документа про приєднання. В Україні питан­ня приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний до­говір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншо­го способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього за­стереження. Необхідність застережень виникає у тих випад­ках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими поло­женнями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прий­няття або затвердження договору або приєднання до ньо­го, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї дер­жави». Застереження можна робити тільки до багатосто­ронніх договорів. Застереження до двостороннього догово­ру може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження за­бороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застережен­ня не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктом та метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).¹.