Печать
PDF

Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

Posted in Международное право - М.В.Буроменський Міжнародне право

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Розділ 5 ВЗАЕМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА

 

§ 1 Питання про співвідношення міжнародного права та внутрішнього права

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права є відносно новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнарод­них відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб'єктів. До того ж в умовах панування аб­солютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політи­ку був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку дер­жави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне пра­во—з огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю при­родою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутріш­нього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов'язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взає­мозв'язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виник­ли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб'єктів, якими є об'єкт і метод міжнародно-правового ре­гулювання, джерела зобов'язань, як слід розуміти держав­ний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутріш­нього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно пере­стало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практи­куючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р.1.

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми су­часності (екологічну, продовольчу, енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути об'єднані зу­силля всіх держав світу. Без використання міжнародного права неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в га­лузі міжнародних перевезень, освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнарод­ного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфе­ри виключної внутрішньої компетенції держави.

 

§ 2 Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні оз­наки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв'язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця тео­рія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років XX ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взає­модії цих правових систем, прихильники дуалізму вважа­ють, що норми міжнародного права не можуть діяти у внут­рішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання держа­вами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрі­шнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в га­лузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов'язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режи­му виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внут­рішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним про­цедурам, як правило, присвячене досить деталізоване зако­нодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов'язаннями та національним законодавством може бути величезним1.

1 Показовим є приклад участі СРСР у Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Пакт був ратифіко­ваний Президією Верховної Ради СРСР 18 вересня 1973 p., однак пере­важна більшість закріплених у ньому норм так і не були імплементо-вані в радянське законодавство. Це не заважало СРСР брати активну участь у роботі Комітету із прав людини, створеному для контролю за дотриманням Пакту, виявляти його порушників і засуджувати ті дер­жави, що до Пакту не приєдналися.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія теорія ґрунтується на визнанні міжна­родного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з'явилися на початку ХІХ ст.1 та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верхо­венства внутрішнього права держави, інші — з верховен­ства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі XIX—XX століть пе­реважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третьо­го рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки XX ст. Концепція примату внут­рішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»2. Як наслідок аб­солютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права роз­глядають міжнародне право як складову частину націо­нальних правових систем3.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприй­нятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприй­нятно в умовах розвитку взаємозв'язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом ви­рішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право підніма­ється до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню за­гальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрі­шньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розви­ток після Першої світової війни. Одним із її основополож­ників був Г. Кельзен1. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак доміную­чим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публіч­ному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародно­го права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світо­вої держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнят­ною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутріш­ньодержавних відносинах діють норми внутрішнього пра­ва, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права ма­ють діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьо­му разі частина внутрішньодержавних відносин може з'я­витися у сфері міжнародно-правового регулювання1.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба вихо­дити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнарод­ного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній за­лежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового ре­гулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського пра­ва тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулю­вання. Неминучим є розширення області спільного право­вого регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.

 

§ 3 Вплив міжнародного права на внутрішнє право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнарод­ного та внутрішнього права необхідність дотримання дер­жавою міжнародно-правових зобов'язань ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості внутрі­шньодержавного механізму врахування впливу міжнарод­ного права на внутрішнє право. В останньому разі зазвичай говорять про механізми імплементації. Але в будь-якому разі в держави виникає необхідність здійснення деяких дій для реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку. Практика дозволила напрацювати в цій га­лузі кілька законодавчих процедур.

У разі визнання державою тією чи іншою мірою прима­ту міжнародного права саме внутрішнє законодавство по­винно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодер­жавні правовідносини1. Необхідно, однак, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнят­ним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються.

1 У розділі 2 ст. 6 Конституції США передбачено: «Договори, що ук­ладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни» (Конституции буржуазных государств. - М.: Юрлит, 1982. -С. 19-43). Конституція Французької Республіки в ст. 55 установлює: «Договори чи угоди, належним чином ратифіковані чи схвалені, ма­ють силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опубліку­вання, за умови застосування кожної угоди чи договору іншою сторо­ною» (Там само. - С. 88-112). Конституція Іспанії в ч. 1 ст. 96 закріп­лює: «Законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства» (Там само. -С. 276-329). У ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової систе­ми. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, застосовуються правила міжна­родного договору».

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнарод­но-правові норми, реалізація яких не вимагає обов'язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p.: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має пра­во на визнання її правосуб'єктності». У тих державах, де визнається тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосування міжнародно-правових норм, що само­здійснюються, має бути звичайним для правої практики.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що са­моздійснюються. Реалізація таких норм вимагає обов'язко­вої конкретизації чи уточнення у внутрішньому законо­давстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-пра­вових норм, що не самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного пра­ва, застосовується спеціальна законодавча процедура імпле­ментації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де норми міжна­родного права не застосовуються у внутрішньому правопо­рядку, імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань. Існують три основні способи імпле­ментації міжнародно-правових норм: трансформація, ре­цепція, відсилання.

Трансформація пов'язана зазвичай із повною перероб­кою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко от­римують інше словесне вираження, ніж першоджерела — статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжна­родного зобов'язання в разі трансформації повинен збері­гатися. Трансформація надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках трансфор­мації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхі­дна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

При трансформації не може йтися про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внут­рішнього права. Називаючи трансформацію перетворенням, цей термін вживають умовно: міжнародно-правову норму не змінюють, і вона не втрачає свого статусу. Вона лише служить зразком, на основі якого вносяться зміни в націо­нальне законодавство.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим ор­ганом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулю­вання статті міжнародно-правового акта до прагнення про­демонструвати найбільш повне дотримання прийнятого міжнародного зобов'язання. Рецепції є досить поширени­ми1. У більшості випадків рецепції застосовують після ви­раження державою згоди на обов'язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає за­ходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до при­єднання до нього (попередня рецепція)2. Тим самим удається поєднати момент прийняття на себе зобов'язань за міжна­родним договором і початок їхнього виконання у внутріш­ньому правопорядку.

При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжна­родно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом їхньої заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають діяти норми тільки зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, по суті ж — норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумов­не значення для тлумачення відповідної норми внутріш­ньодержавного нормативно-правового акта. Рецепція найбільш авторитетних міжнародно-правових норм (на­приклад, норм Міжнародного пакту про громадянські і по­літичні права 1966 р., Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) може вплинути на тлумачення навіть норм конституції1.

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нор­мативно-правовому акті на міжнародне право як на джере­ло, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання санкці­онує пряме застосування суб'єктами внутрішнього права норм міжнародного права у внутрішньодержавних право­відносинах.

Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користу­вання ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене здебільшого до індивідуально неви-значеного кола міжнародних договорів. Це означає, що у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися. Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як правило, не орієнтоване в часі. Воно діє як щодо міжнародних договорів, складених цією державою до прийняття цієї відсильної норми, так і щодо міжнародних договорів, які будуть укладені в майбутньому. Це означає, що перелік таких договорів є відкритим і відносини у внутрішньому праві, що регулю­ються відсиланням, прямо залежать від міжнародно-пра­вової активності держави та складання нею міжнародних договорів. Нарешті, відсильна норма міжнародного догово­ру має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання не­рідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має на­слідком пряме застосування міжнародно-правових норм.