ТЕМА 17. УКРАЇНА: ДРУГА ПОЛОВИНА 40-х - 80-і РОКИ

17.1. Відбудова
17.2. Суспільно-політичні процеси. Громадянська війна
17.3. Хрущовська відлига. Десталінізація та економічне реформування. Лібералізація культурного життя і крах реформ
17.4. Нові спроби реформування
17.5. Нова хвиля русифікації. Дисидентство
17.6. Перебудова. Загострення політичної боротьби. Розпад СРСР

17.1. Відбудова

Після параду Перемоги в Москві у країні почалася прозаїчна, важка і копітка робота — відбудова народного господарства. Основні її напрями в Україні були визначені в законі про четвертий п´ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 pp., затверджений в серпні 1946 р. В народне господарство України планувалися капіталовкладення в обсязі 65 млрд. крб. в довоєнних цінах, що перевищувало всі перші три п´ятирічки. Для здійснення цього плану використовувалися унікальні можливості, що їх створювала централізована тоталітарна система в мобілізації людських і матеріальних ресурсів. За рішенням уряду СРСР в Україну надсилалася техніка та устаткування з Уралу, Поволжя та Сибіру. Здійснювалась мобілізація молоді, жінок у ті галузі, в яких бракувало трудових ресурсів, перш за все у вугільну та транспорт. Сюди ж спрямовувалася і більша частина демобілізованих.
Праця робітників і спеціалістів була героїчною і самовідданою. Проте умови життя людей були дуже важкими, а рівень техніки безпеки низьким. Стали поступово запроваджуватися нові технологічні процеси, нова техніка в ряді галузей промисловості. Героїчними трудовими зусиллями мільйонів трудівників промисловість України була відбудована. Обсяг валової продукції в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес та інші електростанції, більшість металургійних підприємств на півдні України, машинобудівні заводи Києва, Харкова та багатьох інших міст. Фактично заново створювалася промисловість Західної України. Знову Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Та все ж вона відставала від загальносоюзних темпів, що пояснювалося політикою центру, яка стимулювала переважно розвиток східних економічних районів РРФСР. Незважаючи на зростання промисловості, життєвий рівень людей підвищувався дуже повільно. Мало допомогла і грошова реформа 1947 p., яка знецінила заощадження населення. В дусі сталінських традицій відставав випуск товарів масового споживання: у 1950 р. він становив лише 80% довоєнного рівня. Біля магазинів завжди стояли великі черги, і часто люди не могли нічого купити.
Та найбільш гостро проблеми відбудови появилися у сільському господарстві, і після війни колгоспне селянство залишалося найбільш ущемленою соціальною групою тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва та розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Ціни держави на сільгосппродукцію були символічними. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Оподатковувалася кожна тварина, кожне дерево. А колгоспники одержували за свою нелегку працю мізерну платню й існували в основному за рахунок присадибних ділянок. Вони не забезпечувалися пенсіями, не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати сіл.
В Україні на кінець 1945 р. діяло 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи, 1277 МТС. Вони були розорені війною і ледве животіли. Партійно-державне керівництво намагалося їх зміцнити організаційно і надати допомогу. Приймалися постанови ЦК КП(б), суворі закони, і навіть один із чотирьох пленумів ЦК ВКП(б), що відбулися у 1945-1952 pp., був присвячений обговоренню і вирішенню проблем села. Протягом 1947-1948 pp. у сільські райони, переважно в колгоспи і МТС, було направлено з підприємств 17 тис. спеціалістів, з сільськогосподарських інститутів і технікумів —18 тис. випускників. У сільське господарство України повернулося близько 1,3 млн демобілізованих солдатів і офіцерів.
Однак зміцнення колгоспів відбувалося переважно шляхом посилення репресивно-примусових методів замість матеріальної зацікавленості. Зокрема, за клопотанням уряду УРСР і ЦК КП(б)У 21 лютого 1948 року був прийнятий Указ Верховної Ради СРСР «Про виселення з Українській РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Зовні він ніби стимулював колгоспну демократію, бо колгоспники на зборах мали право підняти питання про виселення за межі УРСР осіб, котрі «підривають» колгоспне виробництво. Та насправді закон не враховував вікового, сімейного, фізичного стану сільських мешканців і мав на меті переслідування селян, які, не виробивши мінімум трудоднів, працювали на присадибних ділянках. Протягом 1948-1950 pp. було винесено близько 12 тис. «громадських вироків», які виконувалися міністерством внутрішніх справ. У наступні роки цей указ застосовувався все рідше, бо не давав бажаного результату: продуктивність праці в колгоспах не зростала.
Виснажене війною і сталінською системою управління українське село переживає в другій половині 1946 р. новий (уже третій за роки радянської влади) голод (крім західних областей України), якому передувала посуха. Валовий збір зернових становив 531 млн пудів, що у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. В багатьох областях України колгоспники одержали по 50-100 г зерна на трудодень, а подекуди взагалі нічого не отримували. Наслідки посухи посилювалися діями центральних органів влади, які, не рахуючись з конкретними умовами, тиснули на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якою ціною виконати плани хлібозаготівель. Однак було вилучено лише 60% від запланованого, при цьому був вивезений навіть насінний фонд. У багатьох районах повторювалися 1932-1933 pp.: масова дистрофія, випадки канібальства, трупоїдства, велика кількість померлих від голоду — за 1946-1947 pp. в східних та південних областях УРСР загинуло понад 800 тис. чоловік. Батьки залишали своїх дітей, бо неспроможні були їх нагодувати, і намагалися передати їх в дитбудинки.
Керівництво України неодноразово зверталося до уряду СРСР. Зокрема, 17 грудня 1946 р. Хрущов надіслав Сталіну листа з проханням надати допомогу Україні. Протягом 1947 р. була виділена продовольча позика — 140 млн крб. для налагодження безплатного харчування населення. Однак цього було недостатньо. Щоправда, було виділено 35 млн пудів насіннєвого фонду, що деякою мірою полегшувало проведення колгоспами весняної посівної кампанії. Уряд України намагався полегшити становище за рахунок Західної України, хоча її можливості були незначними. І в той час, коли голодували Україна, Молдавія, частина Поволжя, Ростовська область, Центрально-Чорнозємна зона, СРСР експортував зерно в країни «народної демократії» — Болгарію, Румунію, Польщу та Чехословаччину, а в квітні 1946 р. підписав угоду про поставку Франції 500 тис. т зерна. В цілому експорт його у 1946 р. склав 1,7 млн т, що могло б бути значною допомогою голодуючим районам.
Спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувалися як злісне порушення радянських законів. Зокрема, протягом першого кварталу 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис. голів колгоспів і засуджено до 10 років ув´язнення за те, що вони видали авансом на трудодні селянам восени 1946 р. частину зібраного зерна. Відновилася діяльність закону про п´ять колосків. Тільки у листопаді 1946 р. за цим законом було покарано 2113 селян.
Наслідки посухи і голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково у 1950 р. за врожайністю багатьох зернових культур та їх валовим збором колгоспи і радгоспи України не досягли довоєнного рівня. Однак були і певні успіхи: врожайність жита, цукрових буряків, картоплі, кукурудзи, поголів´я великої рогатої худоби перевищили рівень 1940 р. Зростала кількість техніки в колгоспах, особливо тракторів. У цілому стан сільського господарства України залишався тяжким, що зумовлювалося недостатньою матеріальною зацікавленістю трудівника у розвитку громадського виробництва, низькими закупівельними цінами держави на товари сільськогосподарського виробництва та надмірною централізацією системи планування. Отже, у 1946-1950 pp. в цілому у відбудові народного господарства УРСР (східна частина України) були успіхи та серйозні недоліки, щонайбільше в сільському господарстві та виробництві товарів широкого вжитку.
Відбулися значні зміни в економіці Західної України. Компартія України та уряд УРСР вже у 1945 р. беруть курс на прискорення розвитку промисловості. Ще в грудні 1944 р. при уряді УРСР створюється Рада допомоги західним областям у їх відбудові та розвитку. На це було асигновано 10 млрд. крб. В результаті вже на кінець 1945 р. стали до ладу 1700 промислових підприємств і близько 500 артілей. Індустріалізація регіону здійснювалася в двох напрямах: а) відбудова і розвиток традиційних галузей промисловості (нафтогазова, лісорозробки, переробка деяких видів сільгоспсировини); б) розвиток нових — машино- і приладобудування, металообробка та ін. Радянська централізована система управління, об´єктивно оцінюючи цю діяльність, перекачувала в Західну Україну значні матеріальні і людські ресурси. Лише у 1946-1950 pp. промислові підприємства Львова одержали від тодішніх республік СРСР 9 тис. комплектів різного устаткування. З Російської Федерації сюди повністю був перебазований завод телефонної і телеграфної апаратури. За цей час з великих підприємств республік СРСР у Західну Україну прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за ці роки чисельність робітників, зайнятих у промисловості, збільшилася з 138 до 284 тис. чоловік. Значно зріс їх професійний рівень.
Тут більше запроваджувалися сучасна техніка, високі технології, що було пов´язано з обладнанням підприємств регіону устаткуванням, вивезеним з Німеччини (у східній частині цієї країни перебували війська СРСР, які демонтували там підприємства як компенсацію за злодіяння фашистських військ). Темпи промислового розвитку в західноукраїнському регіоні були значно вищими, ніж у східних областях УРСР. Якщо в 1940 р. питома вага промисловості західних областей у промисловому виробництві України становила 4,7%, то в 1948 р. — 12,6%. Відповідно питома вага робітників зросла з 5,9 до 11,8%. Змінився і національний склад робітництва, в якому на початку 50-х років українці становили 70%, тоді як до приєднання Західної України — 50%.
Однак форсована індустріалізація мала ряд негативних рис: повільний розвиток галузей, що виробляли споживчі товари, хижацьке винищення природних ресурсів. Зокрема, у 1950 р. з Карпат і Полісся вивезено 11,2 млн. м3 лісу при 16,3 млн. м3 у республіці загалом. Та ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно з індустріалізацією колективізацію. Слід відзначити, що ЦК ВКП(б) у постанові «Про колгоспне будівництво у Литовській, Латвійській і Естонській РСР» (травень 1947 р.) застерігав від поспішності в здійсненні цього процесу в приєднаних районах. Також підкреслювалася необхідність проведення його на основі добровільності. На цьому наголошувалося також у рішеннях ЦК КП(б)У, виступах керівників уряду УРСР. А на практиці застосовувалися апробовані в 20-30-х роках форсовано-примусові методи. Повсякденно порушувалася законність: погрози, залякування, шантаж, вивезення до Сибіру і навіть вбивства, хоча значних результатів це не давало. Особливо ускладнювало ситуацію те, що процесу колективізації протидіяли УПА і підпілля ОУН. А це стимулювало ще більшу радянську каральну активність.
Тут, як і в Східній Україні, здійснювалося розкуркулення. У семи західних областях (крім Закарпаття) налічувалося 65 тис. заможних селянських господарств, які становили 4,8% загальної їх кількості і володіли 13,7% земельних угідь. Близько 3 тис. «куркульських» господарств нараховувалося в Закарпатській області. Всі ці господарства мали в своєму розпорядженні земельні угіддя, худобу, тяглову силу, сільськогосподарський реманент. Передусім їм значно зменшили землеволодіння, на 50% збільшили норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1-3 місяці скоротили нормативні строки її здачі, а також ввели підвищене оподаткування доходів. Через деякий час ці господарі, а також тисячі інших громадян були вивезені до Сибіру, кинуті в тюрми та концтабори. Цими заходами, а також широкою пропагандистською кампанією, допомогою колгоспам сучасною технікою і кадрами, направленими переважно зі Сходу, колективізація була здійснена. Вже у 1950 р. 93% селянських дворів були охоплені колгоспами (радгоспів у західних областях України було небагато). Століття польського і австрійсько-польського панування не привели до позитивних зрушень в економіці Західної України. Лише радянська влада, часто жорстокими методами, дала поштовх до економічного поступу цієї частини України, хоча трудящі маси заплатили за це високу ціну.

17.2. Суспільно-політичні процеси. Громадянська війна

Складною залишалася в Україні суспільно-політична ситуація, хоча радянська система після фашистської окупації позитивно сприймалася більшістю українського народу, особливо в східноукраїнському регіоні. Однак сталінська верхівка продовжувала роздмухувати «класову боротьбу».
Сталін ставився до українців з недовірою і, як відомо, готовий був депортувати український народ до Сибіру. Але він був занадто чисельний, до того ж у Західній Україні все ще діяла УПА-ОУН. У післявоєнний час адміністративно-командна система в СРСР укріпилася, і культ особи Сталіна досяг апогею. Сталін був незадоволений тим, що Хрущов, виявляючи певні симпатії до українців, неодноразово звертався до уряду СРСР з проханням про допомогу в ліквідації трагічних наслідків голоду 1946-1947 pp. У відповідь він відрядив в Україну Л. Кагановича для «зміцнення керівництва». Пленум ЦК ВКП(б)У затвердив 8 березня 1947 р. сталінського підручного першим секретарем, а Хрущов залишився на чолі уряду.
Вся діяльність Кагановича була спрямована на те, щоб довести, ніби в Україні не лише в сільському господарстві, а й взагалі в усіх сферах життя не все гаразд, і причини цього начебто криються у націоналістичних проявах. Намагаючись «навести порядок», він створює в республіці атмосферу страху, залякуючи навіть її партійне керівництво. На одній з нарад з секретарями обкомів партії Каганович заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості і сільському господарстві розглядатиметься як прояв буржуазного націоналізму. Замість організації допомоги населенню, яке страждало від голоду, він зосереджує свої зусилля на викоріненні «українського буржуазного націоналізму». Але особливу ненависть Каганович проявив у боротьбі з українською творчою інтелігенцією. Під його керівництвом приймаються постанови ЦК КП(б)У, в яких Спілка письменників України та окремі письменники звинувачуються в буржуазних перекрученнях радянської дійсності, в примиренському ставленні до українського буржуазного націоналізму. На цей час ідеологічна реакція охопила всі республіки СРСР. Вона почалася з відомих постанов ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», які приймалися по доповіді «головного ідеолога» сталінського керівництва А. Жданова. Але їх спрямованість, як і виступів членів керівництва партії та як і документів ЦК КП(б)У, була визначена Сталіним у його виступі на засіданні оргбюро ЦКВКП(б) 14 серпня 1946 р. На виконання вказівок генсека ЦК КП(б)У було прийнято з 1946 по 1951 pp. 12 постанов з ідеологічних питань. Серед них особливо погромницьким характером відзначалися саме ті, які приймалися з ініціативи Кагановича. Під керівництвом сталінського «посланця» розгортається брутальна критика письменників Ю. Яновського, І.Сенченка, М.Рильського, А. Малишка, П. Панча та інших. «Викривалися» також «помилки» та «перекручення» в роботі інституту історії Академії наук УРСР, ряду колективів істориків, що видали свої праці в 1941-1944 pp. Однак це не задовольняло Кагановича. За його ініціативи велася підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Це свідчить про те, що Каганович і ті, хто підтримував його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури в Україні, а готували черговий тур фізичних репресій і розправ. Однак у грудні 1947 р. Сталін відкликав його до Москви, вірогідно тому, що не хотів загострювати і без того складну ситуацію в Україні і сподівався, що Хрущов врахує «урок» і більше не буде проявляти проукраїнські настрої та симпатії. До того ж у «викритті» українського націоналізму Хрущов проявляв досить «бурхливу активність», слухняно виконуючи вказівки Сталіна, і після переїзду в 1949 р. Хрущова до Москви, де він обіймав посади секретаря ЦК ВКП(б) та секретаря Московського міськкому ВКП(б), ця лінія продовжувалася. Навіть у 1951 р. була роздмухана кампанія критики поезії В.Сосюри «Любіть Україну» — твору патріотичного, а не націоналістичного. Всі ці постанови та звинувачення були частково зняті у 1958 р. і повністю скасовані у 1988-1990 pp., як несправедливі.
У 1948 р. в Україні, як і загалом в СРСР, розгорнулася боротьба проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом — з космополітизмом. У пресі з´явилися статті, в яких творчі працівники звинувачувалися в антипатріотизмі, схилянні перед Заходом, замовчуванні культурних зв´язків українського і російського народів і в яких підкреслювалася велич російської культури. Насправді це була антиєврейська кампанія, яка супроводжувалася несправедливими переслідуваннями і репресіями єврейської творчої інтелігенції. Діяльність багатьох з них була пов´язана з Україною. Частину їх звинувачували у зв´язках з Єврейським антифашистським комітетом (ЄАК), фабрикація справи якого почалася у 1946 р. і закінчилася розстрілом у 1952 р. в Москві його активних діячів. До того ж, антисемітизм добре уживався в діяльності сталінських катів з українофобією, і було немало випадків, коли висувалися звинувачення у спільних діях єврейських та українських «націоналістів».
У цей період відбуваються широкомасштабні дискусії з питань філософії, політекономії, мовознавства, однак інакомислення в них не допускалося. Учені могли лише цитувати і коментувати положення «генія людства» Сталіна та класиків марксизму-ленінізму. В суспільних науках все більше утверджувався диктат та догматизм. У ці післявоєнні роки в біологічній науці була розгромлена «реакційна» теорія генетики, піддані жорстоким переслідуванням визначні вчені-генетики М. Гришко, Е. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Ця «боротьба» негативно позначилася на розвитку літератури, мистецтва та науки в Україні, ускладнювала, вносила суперечності в суспільно-політичне життя в республіці, розпалювала громадянську війну в Західній Україні.
Політичне життя західних областей УРСР характеризувалося загостренням протиріч між керівними кадрами, які в основному прибули зі східних областей республіки, і місцевим населенням, якому не довіряли. У західний регіон лише до середини 1946 р. прибуло понад 86 тис. партійних, радянських і комсомольських працівників, спеціалістів різного профілю. До середини 1946 р. на керівну роботу в партійні, радянські органи, заклади освіти, культури було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але вони обіймали переважно другорядні посади на рівні села або району. Мало місцевих жителів було в складі парторганізацій КП(б)У. Так, у 1950 р. з 23 тис. членів львівської обласної парторганізації лише 10% становили вихідці з місцевого населення. У зв´язку з тим, що вирішальну роль у житті цих областей відігравали прибулі керівники, погано обізнані з місцевими умовами, до того ж недостатньо освічені та компетентні, в діяльності керівних органів допускалося багато серйозних помилок, прорахунків і зловживань, особливо в період колективізації та боротьби з оунівським підпіллям.
Одним із надзвичайно жорстоких кроків, який боляче зачіпав інтереси мільйонів людей, було знищення греко-католицької церкви (УГКЦ), яка охоплювала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, п´ять духовних семінарій, дві школи, 127 монастирів. Під її впливом перебу-вало близько п´яти мільйонів віруючих. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувалися 10 єпископів та 2950 священиків. УГКЦ була національною церквою і відігравала надзвичайно велику роль у духов-ному житті Західної України. Значний вклад в її піднесення своєю бага-тогранною діяльністю зробив А.Шептицький, який обіймав митрополичий престол від 17 січня 1901 до листопада 1944 року.
У березні 1945 р. з´явилася схвалена особисто Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. При цьому розгорнулася пропагандистська кампанія щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану», «ворога народу», висувалися звинувачення у співпраці з нацистами. Розпочинаються репресії, і всі священики найвищого рангу, які знаходилися в СРСР, були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки формується «ініціативна група», яка повела агітацію за розрив унії з като-лицькою церквою. її головою став священик Г. Костельник, який мав великий вплив на уніатів. 8-10 березня 1946 р. під контролем працівників держбезпеки СРСР відбувся Львівський собор — з´їзд представників УГКЦ, на якому більшістю голосів ухвалили скасувати Берестейську унію 1596 р. і возз´єднати галицьку церкву з руською православною. Г. Костельник, який виконував головну роль у цьому спектаклі, 20 вересня 1948 р. загинув при загадкових обставинах. Його вбивця покінчив життя самогубством. У 1949 р. рішення про припинення діяльності уніатської церкви під тиском властей приймає Мукачівська єпархія. Однак залишилося п´ять мільйонів віруючих, які продовжували молитися за своїми звичаями, а це означало незнищенність УГКЦ.
Після Львівського собору серед уніатського духовенства розповсюджується відозва із закликом приєднуватися до нової церкви. Священиків, які відмовлялися від цього, одразу заарештовували. Через кілька місяців після собору понад 1400 священиків та монахів були заарештовані і заслані до Сибіру, 200 — розстріляні.
У політичному житті Західної України в перші післявоєнні роки розповсюдженою формою насильства були масові депортації українців. Вони відбувалися не лише в радянських районах, а й у південно-східних регіонах сусідньої Польщі.
Найбільш «активним» періодом вивезення на схід українців із західних областей УРСР був 1947 p., коли посаду першого керівника УРСР обіймав Л. Каганович. Тисячі сімей вояків УПА, членів ОУН та багатьох інших вивозили не лише до Сибіру, а й на вугільні шахти Казахстану, Півночі Російської Федерації (Печорський басейн), в Середню Азію, на Чукотку. За 1944-1952 pp. із Західної України було вивезено 200 тис. сімей, близько 800 тис. осіб. Це за чисельністю населення майже стільки, скільки депортованих у 1944-1945 pp. з Криму та Кавказу.
У 1947-1948 pp. польський уряд здійснив примусове виселення з південно-східних районів Польщі автохтонного українського населення, яке там ще залишалося і відмовлялося будь-куди виїздити. Цим разом польська влада переселяла українців на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Цією акцією вона намагалася не лише розв´язати в своїх егоїстичних інтересах українське національне і територіальне питання, а й знищити УПА, яку підтримувало місцеве населення. Переселення здійснювала армія, Генеральний штаб якої розробив план «Вісла», розрахований на повне виселення українців та їх ополячення. На другий день після затвердження плану воїнами УПА в перестрілці був убитий віце-міністр оборони Польщі К.Сверчевський. Це загострило ситуацію.
СРСР і Чехословаччина підтримали своїми прикордонними військами цю акцію. Переселення здійснювали шість дивізій польської армії, які оточили українські села і силоміць вивезли їх мешканців. Для тих, хто намагався чинити опір, був створений концтабір «Явожно», що знаходився на філії німецького концтабору Освенцім. Членів ОУН-УПА розстрілювали (близько 500 осіб). Взаємини між українцями і поляками в ті часи відзначалися надзвичайною жорстокістю. Всім переселенцям заборонялося жити у містах, навчатися рідною мовою, вступати до вузів, над ними здійснювався жорсткий поліцейський нагляд.
Більш довготривалою і виснажливою була боротьба радянської влади проти УПА і підпілля ОУН у післявоєнний час. Бандерівський провід змінив тактику, перетворивши всі військові підрозділи на невеликі бойові групи по 10-15 осіб, що дислокувалися у лісових масивах. Виникла широка мережа підпільних «боївок», які контролювали велику територію (майже 150 тис. км2). Вони намагалися утвердити і зберегти національно-державні структури, альтернативні органам радянської влади. Керівництво УРСР та уряд СРСР для утвердження своєї влади відрядили туди великі сили і перетворили Західну Україну на театр воєнних дій. Виникло протистояння, в якому страждало передусім мирне населення. Загинули десятки тисяч працівників радянських та партійних органів, спеціалістів, що приїхали зі Сходу, військовослужбовців, воїнів УПА, місцевих жителів.
Зрештою сталося те, чого слід було чекати: переважаюча військова сила, підкріплена репресивно-каральними органами МВС і КДБ, придушила опір ОУН-УПА. Блокади, прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли, провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, безперервні бої та сутички — ось ті форми, що все більше використовувалися у боротьбі проти ОУН-УПА. За 1944-1953 pp. було заарештовано майже 103 тис. осіб — «бандитів» та «бандпосібного елемента».
Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт не справдилися, та попри все їхня боротьба продовжувалась, хоча було зрозуміло, особливо в кінці 40-х років, що вона безперспективна. Збройне підпілля все більше відчувало нестачу зброї, амуніції, харчів, бракувало скоординованості дій. Після загибелі в березні 1950 р. поблизу Львова командувача УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) УПА остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі «боївки» протрималися до середини 50-х років. Чималу роль в ослабленні і розгромі УПА відіграла потужна пропагандистська кампанія радянської преси, яка використовувала будь-який привід (убивство при загадкових обставинах письменника Я. Галана), а також соціально-економічні зміни, особливо результативну індустріалізацію краю. Дорогою ціною заплатили західноукраїнські борці за національну свободу і державність України. Започаткувавшись у першій половині XIX ст. як рух невеликої групи інтелігенції за національне відродження України, боротьба розвивалася, наростала, втягуючи все ширші маси. Найвищої точки вона досягла в кінці Другої світової війни та в перші повоєнні роки. На цьому шляху було багато натхнення, героїзму, величезних жертв, помилок і поразок. Проте боротьба з незрівнянно могутнішими сусідами була приречена. Та її поразка не перекреслила її звитяжності. Боротьба в 40-х роках відзначалася надзвичайною жорстокістю і кривавістю. Це ставить перед наступними поколіннями питання про доцільність терору та збройних повстань і про нові підходи до вирішення національних проблем.

17.3. Хрущовська відлига. Десталінізація та економічне реформування. Лібералізація культурного життя і крах реформ

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав´язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар´єра була тісно пов´язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС.
В союзних республіках відбуваються кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, який обіймав її після переходу Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні та антиєврейських акціях. Керівником республіканської парторганізації було вперше обрано українця — О. Киричєнка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, драматург О. Корнійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Политбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест, зайняли високі посади в уряді СРСР маршали Р. Малиновський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців була прямо протилежною ворожому ставленню до них Сталіна.
У 1954 р. для зміцнення російсько-української дружби з надзвичайною урочистістю було проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. З нагоди ювілею були опубліковані Тези про 300-річчя «возз’єднання» України з Росією (1654-1954 pp.), в яких стверджується, що, борючись за національне визволення, український народ начебто прагнув до возз´єднання з російським, і його опорою в цій боротьбі стала централізована Російська держава. Ці та інші ненаукові оцінки історичних явищ в галузі історії України визначили на кілька десятиліть характер досліджень історичної долі українського народу.
У зв´язку зі святкуванням місто Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а Кам´янець-Подільську область — в Хмельницьку. На честь 300-річчя Переяславської Ради Кримська область указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. була передана до складу УРСР. Це рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв´язками між Кримом і Україною. Однак при цьому замовчувалося, що «дарунок» є батьківщиною кримських татар, яких так брутально виселив сталінський режим. Та й утримання Криму породжувало багато матеріальних проблем, бо економіка його знаходилася у стані занепаду, а також політико-ідеологічних, оскільки більшість там становили росіяни. Та й були то росіяни, яких режим «нагороджував» місцем поселення — колишні працівники органів безпеки та військові. Вони завжди були готові виявити свою ворожість до всього українського, бо воно для них чуже, «буржуазно-націоналістичне». Слід відзначити, що Хрущов ще в 1944 р. звертався з такою пропозицією до Сталіна, однак отримав відмову. Тому передача півострова Україні також була до певної міри антисталінським кроком.
Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної та місцевих комісій щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 pp.: у 1955 р. — для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з´їздом партії. Пізніше також створювалися інші органи аналогічного характеру. За період з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 чоловік, серед них багатьох з тих, що працювали в Україні. Поступово критика злочинів сталінської доби набувала дедалі більшої сили.
Важливим кроком у десталінізації став XX з´їзд КПРС (1956 р.). В ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культу особи Сталіна. Перед делегатами постав новий образ «вождя всіх народів» — жорстокого, малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і колишніх соратників. І хоча у доповіді не було аналізу фундаментальних причин виникнення та існування культу особи, а зводились вони лише до негативних рис характеру «вождя» та ворожої діяльності капіталістичного оточення і внутрішніх класових ворогів, все ж ця критика помітно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У липні 1956 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», яка чітко розкривала основні підходи хрущовського керівництва до минулого СРСР і пошуки шляхів у майбутньому. Цей момент можна вважати початком звільнення радянського суспільства від деяких його найбільш негативних рис, процесу розгортання часткової лібералізації і демократизації багатьох сфер життя суспільства. Це був початок масової десталінізації, «відлиги» в культурному житті, деякого розширення прав республік і місцевого самоуправління, обмеження русифікації та глибоких змін в економіці. Починається болісний поворот у суспільній свідомості, критичне переосмислення усталених цінностей. Слід підкреслити, що це була і певною мірою боротьба з аморальністю політичного життя в минулому. Комуністи України, її інтелігенція і населення в цілому схвально зустріли новий політичний курс. Більшість розуміла, що нові явища в житті країни і всього світу вимагали глибоких змін. Західні країни вступали в еру тотальної модернізації, що диктувалося науково-технічною революцією. Відчувалося наростання «змагання двох систем» — соціалістичної і капіталістичної, необхідність прискорення економічного поступу, нових кроків у розвитку радянського суспільства, підвищення його життєвого рівня та поглиблення духовності. Однак це була не ліквідація тоталітарної системи, а її реформування, звільнення від елементів надцентралізму, майже повної самоізоляції і духовної скутості. До цього приєднувалися суб´єктивні прагнення частини «середньої» партійно-державної бюрократії потіснити «верхні ешелони влади», захопленої сталінськими «висуванцями», амбіційні намагання «технократів», роль яких швидко зростала у всьому світі у зв´язку з новими економічними явищами. Сталінські «кадри» теж посилювали опір новим реформаторським явищам. Все це створювало досить складну ситуацію в суспільно-політичному, духовному і культурному житті.
Однак чи не найбільшою проблемою було те, що реформування «сталінської моделі» соціалізму відбувалося за канонами системи, яку створив Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія виконувала вказівки «верхів», зберігаючи в той же час старі ідеологічні шаблони. В Україні процес «десталінізації» проходив повільніше, ніж у центральних районах, оскільки українські керівні кола мали більший досвід «репресивних часів», та й сильнішим був вплив «захисників» старого у зв´язку з громадянською війною у Західній Україні. Тому тон і зміст критики сталінських зловживань минулих років був стриманішим, а зміни торкалися переважно сфери культурного життя. Суперечливість нового політичного курсу, непослідовність десталінізації наочно проявлялися у процесі реабілітації жертв репресій. На кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн чоловік, які перебували на обліку репресивних органів. З них фактично реабілітовано 58% справ. Поза законом залишалася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х років, діячі ОУН-УПА. Фактично не були нереабілітовані майже всі, хто так чи інакше пов´язувався із звинуваченнями у «націоналізмі».
Паралельно з цим продовжувалися репресії за «антирадянську діяльність». Протягом 1954-1959 pp. в Україні було притягнуто до відповідальності близько 35 тис. чоловік. У 1961 p., коли піднялася нова хвиля засудження злочинів Сталіна і його мумію, за рішенням XXII з´їзду КПРС, винесли із мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які вели агітацію за конституційний вихід України зі складу СРСР (Конституція СРСР і УРСР давала таке право). Членів групи (Л. Лук´яненка, І. Кандибу, С Віруна та ін.) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув´язнення. Продовжувалися також утиски та переслідування членів ОУН-УПА і їхніх сімей.
Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович, У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 p., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова. Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.
Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбувалося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище і одночасно показав світові, що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період «колективного керівництва» точилися гострі дебати про те, які економічні реформи і в якій послідовності мають здійснюватися.
Найбільші труднощі переживало сільське господарство, і тому перші реформаторські заходи були спрямовані на його піднесення. А це мало важливе значення для України, основної житниці СРСР. Серед цих заходів першочерговим було збільшення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію: протягом 1953-1958 pp. на зерно в 7 разів, на картоплю — у 8, продукти тваринництва — в 5,5 раза. У 1953 р. з колгоспів була списана заборгованість. Підвищується оплата праці колгоспників.
У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель в районах Казахстану, Сибіру, Уралу та Північного Кавказу. Вже у 1956 р. там працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат. Однак цілинна програма, дещо збільшивши виробництво зерна, одночасно консервувала екстенсивний характер сільського господарства. Для України це були і додаткові витрати в інтересах інших республік СРСР. Щоб далі нарощувати обсяги виробництво зерна, за прикладом США вирішують різко розширити посівні площі під кукурудзу, не рахуючись з природними і кліматичними умовами. Якщо у 1953 р. в Україні її посіви займали близько 2,2 млн га, то у 1955 р., за рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК КПУ, — 5,2 млн га. В результаті у багатьох районах України суттєво скоротилися посіви пшениці та кормових культур. Несприятливі кліматичні та інші умови привели до незначних зборів кукурудзи, зменшення зернового балансу України та СРСР.
З ініціативи українського керівництва у 1958 р. відбулася ліквідація МТС і продаж техніки колгоспам, що скоротило управлінський апарат та розширило їх самостійність. Непослідовністю відзначалася політика по відношенню до підсобних господарств колгоспників. Якщо у 1953 р. їх розміри збільшувалися та значно знижувалися податки, то в кінці 50-х років з´явилися невиправдані обмеження присадибних ділянок і худоби. Влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах, вводилися й інші обмеження. У результаті за 1954-1964 pp. поголів´я великої рогатої худоби в підсобних господарствах в УРСР скоротилося майже на 15%, а на колгоспних ринках зменшився продаж тваринницької продукції. Часто це робилося для того, щоб подолати «приватновласницькі настрої» колгоспників і підвищити інтерес до колективного господарювання. Уже вкотре економічною доцільністю і розрахунками нехтували на догоду ідеологічним догмам, що знижувало продуктивність сільського господарства. Після 1958 р. темпи його розвитку не перевищували 2% на рік, тваринництво майже не розвивалося, а певну кількість зерна стали закуповувати в США та інших країнах.
Значним і своєрідним було реформаторство в промисловості, яка в часи відбудови швидко розвивалася — до 20% приросту на рік. Оскільки основне гніздо бюрократії і консерватизму знаходилося в керівництві промисловістю, Хрущов намагався скоротити його управлінські структури. Була зменшена кількість союзних (з ЗО до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств, розширилася кількість республіканських. З 1953 по 1956 рік близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76%. Було розпочато скорочення управлінських штатів на підприємствах і в трестах: за 1954-1956 pp. вивільнено понад 61 тис. чоловік. У лютому 1957 р. була здійснена децентралізація управління: місце старої системи галузевого вертикального централізованого управління зайняла система раднаргоспів, які проводили територіальне планування і управління промисловістю та будівництвом у відповідних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувалася основна частина промислових підприємств. Тепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, у тому числі раднаргоспів і Рад депутатів трудящих. Однак нова система породила нові проблеми, зокрема місництво, коли місцеві інтереси ставилися вище інтересів інших районів, республік, отже, уповільнювався технічний прогрес.
За територіальним принципом було також перебудоване і керівництво сільським господарством. У 1962 р. здійснено реформування і партійних органів: районні, міські і обласні парторганізації тепер поділялися на промислові і сільські і будувалися за виробничою ознакою. Пізніше відповідні перетворення були проведені в системі радянських, комсомольських та профспілкових органів.
Все це на перших етапах сприяло нарощуванню випуску продукції. Поряд з важкою зростала легка та харчова промисловості. За часів керівництва Хрущова життєвий рівень суспільства значно зріс. В побут увійшла техніка: телевізори, магнітофони, пральні машини і навіть автомашини. Розгорнулося житлове будівництво, що дозволяло десяткам тисяч людей переселятися з «комуналок» і підвалів у невеликі, але окремі квартири. Значно поліпшилося становище колгоспників: регулярні аванси, зарплати і т.ін.
Однак «реформаторський» хаос в економіці, часто авантюристичні експерименти і проекти призвели до дестабілізації соціально-побутової сфери, особливо на початку 60-х років. Періодично виникав дефіцит найнеобхідніших товарів, навіть хліба, що викликало масове невдоволення політикою держави та її керівництва, яке тільки те й робило, що давало урочисті обіцянки, більшість з яких залишалися невиконаними. Заклик «у найближчі роки наздогнати і перегнати США по виробництву м´яса, масла і молока на душу населення», програма побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років — все це послужило підставою для звинувачення Хрущова в суб´єктивізмі та волюнтаризмі.
Сфера культури у післявоєнний час швидко відновлювалася і розвивалася. Відбудовувалися зруйновані під час війни освітні заклади, наукові установи. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак це не задовольняло потреб, і багато шкіл працювали в дві-три зміни. Швидко зростала мережа вечірніх та заочних шкіл. У 1953 р. здійснюється перехід до обов´язкової семирічної освіти. У 1956 р. була скасована плата за навчання в старших класах.
У післявоєнний час була реорганізована мережа вищих освітніх закладів, і кількість вузів зменшилася, а чисельність студентства зросла з 99 тис. у 1946-му до 325 тис. у 1956 році. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та вищої шкіл була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів навчання.
У 1958 р. Верховна Рада УРСР затвердила новий шкільний закон, який був спрямований на поліпшення підготовки дітей до життя, на поглиблення знань. Однак і ця реформа була суперечливою. Закон надавав батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання, а це фактично привело до русифікації, бо російська мова в умовах її широкого використання у вузах, технікумах та інших сферах життєдіяльності суспільства СРСР мала беззаперечні переваги, що й визначало позицію більшості батьків.
В складних умовах післявоєнних сталінських репресій та переслідувань працювали українські письменники і поети. Та попри все у 40-50-х роках було створено чимало художніх творів, які залишили помітний слід в культурі українського народу. До них слід віднести твори Ю. Яновського, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюри, О. Вишні, О. Довженка, О. Гончара, В. Козаченка, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини та інших.
За десятиліття після XX з´їзду КПРС літературне життя стало динамічнішим, менш регламентованим і розкутішим. Письменники користувалися новими можливостями для творчого пошуку. З позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані і видані нові твори О.Довженка, В. Сосюри, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І. Драча та В. Шевчука. Активно працювала літературна критика, яку представляли І.Дзюба, Е. Сверстюк, І. Світличний, В. Мороз та інші.
Політична «відлига» посилила увагу громадськості до питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. З цих позицій виступали газети, письменники, вчені, навіть значна частина партійних працівників. Після введення у 1958 р. шкільного закону, який ослабляв позиції української мови, поширюється кампанія на її захист. Під її виливом і перший секретар ЦК КПУ П. Шелест кілька разів виступав на захист української мови і культури.
Літератори також виступили за повернення імен незаслужено забутих або репресованих діячів культури. Особливу активність проявляв у цьому Максим Рильський, який домігся реабілітації поетів О. Олеся, М. Вороного та ін. Значну роботу провели Комісії щодо впорядкування посмертної спадщини літераторів. Вони опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського. Після довгих років репресій до літератури повернулись М. Андрущенко, М. Годованець, М. Доленко, О. Ковінька, В. Мисик та ін. Твори реабілітованих, аналіз їхньої творчості широко розповсюджуються в Україні і поза її межами.
«Відлига» породила і таке явище в суспільно-культурному житті, як «шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала над оригінальною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних, стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко, головною ідеєю творчості якого була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи створила вже в перших творах, що вийшли в ці роки, молода талановита поетеса Л. Костенко. Покоління молодих літераторів початку 60-х років зазнало великого впливу гуманістичної західної культури, яка потрапляла в Україну через переклади та іншими шляхами.
У Києві, а згодом і у Львові створюються клуби творчої молоді (КТМ), які стають центрами громадської діяльності «шестидесятників». Часто вони сприяли розповсюдженню українських позацензурних видань, що дістали назву «українського самвидаву».
Однак офіційна партійна критика, партійно-урядове керівництво виступало проти цієї течії. Молоді українські літератори піддавалися критиці вже на серпневому (1962 р.) Пленумі ЦК КПУ. Але широкий наступ на «шестидесятників» розгорнувся у кінці 1962 p., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції Москви та відвідання Хрущовим виставки модерністського мистецтва, яке він не зрозумів і не сприйняв, а тому різко розкритикував. Ця боротьба проти новацій і абстракціонізму була підхоплена і продовжена в Україні. Знову під жорсткий адміністративний контроль ставилася творча праця. Були піддані гострій критиці роботи і. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверсткжа, а також твори І. Драча, М. Вінграновського та С Голованівського. Ця боротьба продовжувалася у 1963 і 1964 роках. Поряд з критикою почалися обмеження в друкуванні творів молодих авторів, заборонялися їхні творчі вечори, закривалися клуби. У відповідь поширюються твори «самвидаву», у яких вміщувалися не лише українські, а й російські твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматовой В «самвидаві» з´являються політичні статті про злочини сталінізму та становище України в СРСР. В них не йшлося про ревізію основ радянської системи. Більшість авторів «самвидаву», позацензурних статей і творів прагнули вдосконалення радянської влади, орієнтувалися на «справжній» соціалізм. Частина «шестидесятників» схилялася до організації опозиційного руху, стояла на порозі формування політичної опозиції, але тоді ще не антирадянської.
У післявоєнні роки значна увага в СРСР приділялася розвитку науки як умови досягнення успіхів у військовій галузі та швидкого зростання всієї економіки. В Україні центром наукових досліджень була Академія наук, структура якої удосконалювалась і розширювалась. Зростала мережа науково-дослідних установ різних типів і напрямів: у 1945 р. їх нараховувалося 267, а в 1950 — 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Зміцнювалася матеріальна база наукових установ, особливо тих, що займалися дослідженнями в нових галузях електроніки, фізики ядра та автоматики. Зусилля вчених спрямовувалися передусім на розв´язання актуальних проблем індустріального та сільськогосподарського розвитку, створення нових видів озброєння і техніки.
Незважаючи на некваліфіковане втручання в наукове життя партійних чиновників та репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами і відкриттями. Зокрема, вони багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів з 1956 р. був український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів отримав академік А. Люлька, а одним із творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов.
Широкий спектр досліджень у галузі фізики атомного ядра проводився в Харківському фізико-технічному інституті. Видатними досягненнями характеризується діяльність інституту електрозварювання АН УРСР, який з 1953 p., після смерті Є.Патона, очолює його син, академік Б. Патон. Значні досягнення були і в розвитку хімічних та геологічних наук. В УРСР проводилися широкі дослідницькі роботи в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, вивченні і використанні гідроенергетичних ресурсів Дніпра та інших річок республіки. Однак значної шкоди розвитку цих галузей завдала діяльність Т. Лисенка, який організовував переслідування генетиків та інших вчених.
В особливо складних умовах розвивалися гуманітарні науки. Найбільш переслідуваною була історична наука. В постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. було піддано нищівній критиці практично весь науковий доробок інституту історії України АН УРСР. Незважаючи на ці перешкоди, колектив інституту продовжував досить плідно працювати. Значних результатів досягли економісти, літературознавці, мовознавці, етнографи, філософи, правознавці, мистецтвознавці, хоча їхня праця здійснювалася в умовах ідеологічного тиску, некомпетентного втручання, безпідставних звинувачень у «безідейності» та «націоналістичних збоченнях». Критичні «проробки», гоніння, звільнення з роботи були нормою життя наукових колективів гуманітарних закладів.
З початком «відлиги» змінюється атмосфера у сфері наукової діяльності. Партійно-державне керівництво надає допомогу в розвитку всіх галузей науки. В середині 50-х років створюються нові наукові центри: Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія, започатковано видання «Українського історичного журналу», першої «Української Радянської енциклопедії», багатотомних праць з історії української літератури, літературної мови та ін.
Більш плідною в новій суспільно-культурній атмосфері стала творчість композиторів як традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. Майбороди та П. Майбороди, Ю. Мейтуса, Д. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена музика композиторів-«шестидесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвєстрова, В. Загоруєва.
Вільніша розвивалося образотворче мистецтво, яке поповнилося творами М.Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. «Шестидесятники» Г. Яблонська, В. Зарецький та інші стали основоположниками фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті сприяло зростанню інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 до 15,5 млн на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Ю.Лавров, Є. Пономаренко, М.Романов, К. Хохлов, Н. Ужвій та ін. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно та В Скляренко.
Після смерті Сталіна деякою мірою пом´якшилося ставлення Радянської держави до церкви. В 1954-1955 pp. приймається кілька постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів, якими обмежувалося втручання державних органів у справи духовенства. У 1956 р. повертаються репресовані священики, у тому числі ліквідованої в 1946—1949 pp. Української греко-католицької церкви. Однак і в цій сфері незабаром виявилися суперечності та непослідовність. Проголосивши курс на форсоване будівництво комунізму, КПРС на початку 60-х років змінює свою політику. Посилюється адміністративне втручання в справи церкви, створюється законодавча база для спрощення процедури її закриття. Місцеві органи влади, діставши відповідні права, встановлюють жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами та їх фінансовою діяльністю. У 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Обмежується і господарська діяльність, відчужується і та невелика кількість землі, що була в їх користуванні. З 32 монастирів і 8 скитів, які існували в Україні, лише в 1959 р. було закрито 8. Цього ж року закрилися і 260 церков. Протягом наступних років кампанія проти духовенства набрала ще більшого розмаху: в 1960 р. закрили 747 церков і молитовних будинків, у 1961 — 997, у 1962 — 1144. У середині 60-х в Україні залишилося лише 9 монастирів. Посилюється переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед п´ятидесятників та єговістів. Ця непослідовність призвела до загострення стосунків влади з частиною віруючих. «Відлига» дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню самосвідомості, примноженню його культурних цінностей. Новими ідеями та творчими досягненнями збагатила суспільне і духовне життя українська інтелігенція, особливо та її частина, яка розпочала творчу діяльність в 60-х роках, сформувавшись в атмосфері дєсталінізації і лібералізації. Проте в 1964 р. період «мирного співіснування» радянської системи з інакомисленням закінчився.
На початку 60-х років становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже не виконуються. Особливо загострилася ситуація в 1963-1964 pp., коли неврожай, пов´язаний значною мірою із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий збір зерна, знизилася продуктивність тваринництва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з´явилися довгі черги за хлібом і молоком у багатьох містах країни. Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.
Відбувалося скорочення темпів розвитку промисловості, які протягом 50-х років становили 12%, а на початку 60-х — 9% на рік. Погіршувалися і економічні показники розвитку України. Це розцінювалося антихрущовською опозицією в Комуністичній партії як наслідок невдалого економічного і політичного реформування. Наростав опір партійного бюрократичного апарату реформам. Номенклатура вже зазнала втрат, а тепер, коли діяв новий статут КПРС (1961 p.), який визначив обов´язкове оновлення складу партійного керівництва, багатьом загрожувало усунення від влади. Хрущов все більше заплутувався у своїх планах, проектах, стосунках з партійно-державною бюрократією і ослабляв свої позиції. До того ж були невдачі і в галузі зовнішньої політики: розрив з Китаєм, кубинська криза та ін. Водночас перший секретар ЦК КПРС відзначався винятковою легковажністю і самовпевненістю. І тому так легко вдалася змова, організована Леонідом Брежнєвим: у жовтні 1964 р. стався державний переворот, внаслідок якого Хрущова усунули від політичної діяльності і відправили на пенсію (але вже не на розстріл. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Брежнєвим і Сусловим. На зміну «відлизі» прийшла реакція.
Усунення Хрущова мало негативні наслідки для України. Воно обірвало смугу реформ, які лібералізували та гуманізували радянське суспільство, відкриваючи шлях до його оновлення в майбутньому. «Відлига» принесла Україні значне розширення самостійності, національно-культурного відродження, а тепер її долю знову повністю вирішували поза її межами.

17.4. Нові спроби реформування

До середини 60-х років важкою працею трудящих СРСР була створена потужна промисловість, багатогалузеве сільське господарство, зміцнена обороноздатність країни. Все це могло стати відправною базою для нових звершень на основі подальших реформ, спрямованих на досягнення світового технологічного і технічного рівня постіндустріального суспільства. Однак для цього керівництву країни необхідно було мати достатній потенціал реформаторства.
Критикуючи Хрущова на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС за невдачі в економіці, нове керівництво СРСР змушене було розробляти власну концепцію розвитку економіки та її реформування, залишаючись при цьому на сталіністських позиціях. Було намагання здійснювати подальше реформування економіки при одночасному збереженні вірності догмам і застарілим теоретичним марксистським постулатам. Тим самим зберігалося підпорядкування економіки політиці й ідеології, часто відірваним від життя. Починалися зміни з сільського господарства, з принципів закупівлі сільськогосподарської продукції: жорстке планування, підвищення заготівельних цін, доплати за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян та ліквідація всіх обмежень у веденні підсобного господарства. У перші роки ці заходи викликали пожвавлення сільського господарства, але суттєво вплинути не могли, і колгоспне виробництво залишалося неефективним. В той же час віддача особистих підсобних господарств була значно вищою. Зокрема, у 1976 p., займаючи лише 5-5,8% земельних угідь України, вони забезпечили три чверті загального виробництва картоплі, третину молока, овочів, м´яса та 61,9% яєць.
У 1965 р. почалася реалізація реформи, ініціатором якої був голова уряду СРСР О.Косигін. З одного боку, вона спрямовувалася на розширення господарської самостійності підприємств, місцевої ініціативи та посилення економічних стимулів до праці. Дозволялося навіть коригувати на місцях п´ятирічний план. З іншого боку, посилювалися позиції центральних відомств, відновлювалися союзні міністерства і ліквідовувалися раднаргоспи. Це був новий етап надцентралізації, коли майже всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. Особливо важливим було те, що за центром залишалися розподільчі функції. Тепер 90% підприємств республіки знову підпорядковувалися Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилася фактично лише місцева промисловість. Навіть при цій суперечливості і розмитості реформи Брежнєв був проти неї, хоча і не завжди відкрито їй протидіяв.
Економічний розвиток України в другій половині 60-х — на початку 70-х років посилився частково завдяки ліквідації найбільших протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій зовнішньоекономічній ситуації. У 1966-1970 pp. виробництво промислової продукції УРСР зросло на 50%. Однак невдовзі все більше відчуваються протиріччя реформи. Єдиним позитивним моментом для республіканської економіки було виділення значних коштів на розвиток легкої промисловості, що сприяло поліпшенню забезпеченості населення споживчими товарами у другій половині 60-х і на початку 70-х років.
З початку 70-х років економічну реформу загальмували і згодом згорнули. Брежнєвська група перенесла центр ваги на розвиток військо-во-промислового комплексу, мотивуючи це загостренням міжнародної обстановки, хоча сама ж її і викликала. Поряд з цим відбувалося збільшення капіталовкладень в розвиток Сибіру та у сільське господарство країни. З економічними інтересами УРСР збігалося лише те, що стосувалося аграрного сектора. Темпи економічного зростання в середині 70-х почали спадати, а у 80-х роках уже стали мінусовими. Економіка СРСР все більше втягувалася в кризу.
З кінця 70-х — на початку 80-х років господарство СРСР, і, зокрема, УРСР розвивалося лише екстенсивними методами, за рахунок збільшення робочої сили і кількості підприємств. Це вкрай негативно позначилося на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими, і тому вона потребувала інтенсифікації суспільного виробництва. Через брак нових технологій традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки — видобуток вугілля, металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів — почали занепадати. Відповідно до економічної стратегії Центру Україна перетворювалася на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу». Тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у тому числі високотехнологічні, переважно військового сектора, Партійно-державне керівництво пов´язувало свої надії з новим економічним стрибком та освоєнням Сибіру і Далекого Сходу, куди й Україна спрямовувала значні матеріальні та людські ресурси. Щоправда, звідти вона отримувала дешеві енергоносії.
Серйозним недоліком економічної політики уряду СРСР, що негативно позначилось на Україні, стала орієнтація на так звані валові показники виробництва. Це призводило до суттєвого зниження якості продукції. Та чи не найгіршим було розміщення в Україні підприємств атомної енергетики, будівництво недосконалих атомних реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього місцевостях.
В економічних планах СРСР 70-80-х років (п´ятирічках та ін.) відзначалося, що Україні необхідно впроваджувати нові технології, приступати до інтенсифікації трудових ресурсів, переорієнтовувати структури виробництва на високотехнологічні цикли. Однак все це мало в планах декларативний характер, та й п´ятирічки хронічно не виконувалися за більшістю показників. Так, національний доход мав збільшитись у дев´ятій п´ятирічці (1971-1976 pp.) на 37-39%, а цифра виконання, явно завищена, сягала лише 25%. Така сама ситуація була і в наступній п´ятирічці.
Якщо за деякими показниками розвитку промисловості Україні з великими труднощами вдавалося наближатися до запланованих (виробництво електроенергії, цементу, вугілля), то галузь сільського господарства залишалася найменш ефективною, хоча для його зростання в 70-80-х роках було зроблено багато: запроваджувалися масштабні програми механізації і хімізації, здійснювалися роботи по меліорації та ін. За 1971 -1980 pp. в сільське господарство було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Але все це виявилося малоефективним, а іноді давало протилежний результат: меліорація призводила до засолення родючих ґрунтів, перетворення їх в не придатні для сільського господарства, порушувала екологічний баланс. Для «витягування» сільськогосподарського виробництва щорічно в нього «мобілізовували» величезну кількість працівників інших секторів народного господарства, освіти, науки, військовослужбовців, що призводило до перевитрат фінансових та матеріальних засобів. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання продукції. Як наслідок щорічні витрати при збиранні врожаїв сягали 30-33%, і ніхто за це не відповідав, бо існувала система так званої колективної відповідальності. Склалася парадоксальна ситуація: капіталовкладення зростали, збільшувалася зарплата колгоспників, а віддача падала, плани не виконувалися. Приріст виробництва в другій половині 70-х років — 1,5% на рік, на початку 80-х — 0,5%.
Це було проявом кризи всієї колгоспно-радгоспної системи, відірва-ності та відчуженості колгоспників від власності і від засобів виробництва. Досягнутий (1976-1980 pp.) збір зернових в 43 млн знизився в наступній п´ятирічці до 39,3 млн на рік. І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками Москви вивозила його. Наприклад, на межі 70-80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 26 —-тваринного масла, 23 — м´яса і значну частину всього цього поставляла в інші регіони Союзу. Умови життя та праці колгоспників залишалися надзвичайно тяжкими. Так, у рослинництві в 1985 р. ручною працею було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього слід додати примітивність і недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.
Тому колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово почали переселятися в більш цивілізовані міста. Протягом 1965-1985 pp. до цього вдалися 4,6 млн чоловік. З карти України зникли сотні оголошених неперспективними сіл, зокрема в 1972-1986 pp. — 1502. Значну частину населення сіл у 80-х роках складали пенсіонери та інваліди. Міграція сільського населення у міста не мала б негативних наслідків, якби відбувалося відповідне підвищення продуктивності праці в сільському господарстві. Але цього практично не сталося, хоча енергоозброєність сільського працівника за 1960-1985 pp. росла в сім разів, використання мінеральних добрив — у 10,5 раза. Водночас валовий збір зернових збільшився лише в 1,3 раза. Великі зусилля давали незначні результати.
В цілому в Україні, як і в СРСР, зростання добробуту населення мало суперечливий характер. Досить успішний розвиток економіки в другій половині 60-х дав можливість його поліпшувати, однак у подальшому почався спад. У 1970-1979 pp. підвищення середньої заробітної плати становило 30%. Та при цьому діяли інфляційні процеси і зростали ціни на продукцію легкої промисловості (побутову техніку, меблі, взуття, автомашини), а у 80-х — і на продукти харчування. Певну збалансовуючу роль виконували так звані громадські фонди споживання, за рахунок яких вдавалося забезпечувати безплатну освіту, охорону здоров´я, найнижчі в світі ціни на житло та комунальні послуги. Історики несправедливо обходять питання про те, що в 60-70-х роках відбувалося деяке підвищення, хоча й повільне та суперечливе, доходів не лише робітників, а й колгоспників. Чи не вперше в історії українські селяни стали отримувати пенсію і до того ж не набагато меншу, ніж жителі міст.
У 70-80-х роках загострюються проблеми, пов´язані з погіршенням здоров´я населення, що пов´язано як із незадовільними умовами праці й побуту, поширенням пияцтва, наркоманії, так і з погіршенням екологічної обстановки. Причиною порушення екологічного балансу були бездумний технократизм та вузьковідомчі інтереси. Це призвело до того, що без глибокого наукового аналізу можливих наслідків здійснювалися широкомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції, знищувалися малі річки й заплавні луки. Це спричинило порушення водного балансу Дніпра, понаднормової мінералізації річок, озер, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами і в кінцевому результаті до необоротних змін у насиченому промисловими підприємствами Подніпров´ї та деяких інших регіонах. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР, опинилася на одному з останніх місць не лише в Європі, айв СРСР.
Таким чином, від середини 70-х років і особливо з початку 80-х економіка та соціальна сфера України переживали складні кризові явища і розвивалися надзвичайно суперечливо. В умовах «розвинутого соціалізму» з його всеохоплюючим керівництвом КПРС особливістю економічних процесів був недостатній розвиток виробництва товарів споживання, відставання в науково-технічному процесі та екстенсивні методи господарювання. Дешево продаючи за кордоном нафту, ліс і газ, держава закуповувала там товари народного споживання і насичувала ними внутрішній ринок, створюючи ілюзію благополуччя. Розширюється тіньова економіка, нетрудові і несправедливо великі доходи, створюються спец-магазини, спецкурорти — це стало характерними рисами життя партноменклатурних кіл СРСР. Але навіть окремі спроби заговорити про негативні явища й протиріччя зрілого соціалізму владою і суспільними науками відкидалися і розглядалися як ворожі інсинуації, як посягання на «основи» соціалізму та злісне заперечення його «переваг» над капіталізмом. Експлуатувалася глибока віра радянських людей у соціальну справедливість і бажання створити розвинуте суспільство.

17.5. Нова хвиля русифікації. Дисидентство

Прийшовши до влади, Леонід Ілліч Брежнєв почав з того, що зміцнив свій вплив, змінив політичний курс керівництва і забезпечив своїй політиці підтримку радянської еліти, гарантуючи їй стабільне становище. Його 18-річне перебування при владі характеризувалося консерватизмом, авторитарністю, зосередженням в руках Компартії (фактично її керівництва, а не рядових членів) всієї влади та всеохоплюючого контролю за життям країни. Брежнєвське керівництво висунуло надуману ідею «розвинутого соціалізму». Говорити про це можна було лише за умови такого рівня економіки, який відповідав би найвищому світовому рівню науково-технічної революції. І цього можна було досягти, здійснивши глибокі реформи в радянській економіці, але така можливість не була використана. Нове керівництво СРСР критеріями оцінки зрілості виробництва нового етапу соціалізму вважало ліквідацію залишків дрібнотоварного виробництва, підвищення рівня усуспільнення кооперативної власності та її зближення із загальнонародною власністю, розвиток єдиного народногосподарського комплексу та деякі інші. Проте ці критерії і мотиви не відповідали характеру економіки, яка сягала б світового рівня технологій і техніки.
Рівень життя радянських людей, їх політичні і соціальні права були в набагато гіршому стані, ніж у країнах Західної Європи. Обмеження прав людини особливо посилюються після приходу до влади Брежнєва. На цей час дисидентський рух характеризувався розквітом самвидаву, який відігравав функцію паралельного духовного простору: циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, літературно-художніх творів. Головні питання, які в них порушувалися, стосувалися передусім національних проблем та демократизації радянського суспільства. Однак більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, а скоріше дотримувалася прорадянських позицій. Та нове керівництво КПРС не сприймало навіть такої форми опозиції.
Уже в серпні 1965 р. в декількох містах України було заарештовано близько трьох десятків чоловік з кола «шестидесятників», більшість з яких засадили в табори Мордовії по звинуваченню в «антирадянській агітації і пропаганді». Інших звільняли з роботи і проробляли на зборах. В цей же час відбулися репресивні акції в Москві, Ленінграді та інших містах СРСР, а ЦК КПУ, який очолював тоді П.Шелест, направив закриті листи в парторганізації, де виправдовувалися дії КДБ, і вимагав посилювати «виховну роботу» в масах та вести боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму».
Шелест, висуванець Хрущова (1963 р.), за часів Брежнєва утримувався на найвищому в республіканській ієрархії посту до 1972 р. В ці роки партійне керівництво України займало двоїсту позицію: безумовно підтримуючи і виконуючи вказівки Москви, воно весь час завуальовано намагалося використовувати настрої дисидентів та всієї громадськості у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. У 1968 p., коли за ініціативи Леоніда Брежнєва війська Варшавського договору вступили до Чехословаччини і придушили там демократизацію та намагання створити «соціалізм з людським обличчям», в Україні, як і в цілому в СРСР, відбулися протести. Шелест, хоч і обстоював введення військ в Чехословаччину, все ж намагався стримувати репресії. Однак кампанія переслідувань не спадала.
Здійснювалася вона і в Україні, при активній участі партійного керівництва. Лише в 1968-1971 pp. ЦК КПУ ухвалив 12 постанов, спрямованих на більш жорсткий курс в ідеологічній сфері. Однак українська керівництво було незадоволене зростаючим диктатом Центру в ідеологічних питаннях, розуміючи, що незабаром це торкнеться й інших сфер. Тому нерідко ідеологічні «проробки» представників інтелігенції не доводилися до суду чи адміністративних заходів. Прибічники Шелеста серед вищої номенклатури іноді навіть заступалися за тих, хто піддавався ідеологічним гонінням.
Але головною його турботою були економічні інтереси України. Він був активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, яке дорівнювали вартості її економічного внеску в СРСР. Ще відвертіше захищав Шелест мовні та культурні права українців. В його промовах лунали заклики як «найдорожчий скарб» берегти «прекрасну українську мову». З його згоди міністр вищої освіти Ю.Даденков дав вказівку розширити вживання української мови у вищих навчальних закладах УРСР. З симпатією перший секретар ЦК КПУ ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі елементи її досвіду.
У 1970 р. вийшла книга П.Шелеста «Україна наша Радянська», де поряд з описом досягнень Радянської України він підкреслював історичну автономність її в минулому та прогресивну роль козацтва. Відразу ж книга отримала низку схвальних рецензій. Але в 1972 р. автора зняли з посади секретаря ЦК КПУ за звинуваченнями у «м´якості» до проявів українського націоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР.
У 1973 р. розгортається розгромна критика книги з шаблонними звинуваченнями в «націоналізмі», і Шелест подав заяву про вихід на пенсію. За радянською традицією книжку вилучили з бібліотек і знищили. Самого автора на роботу не брали, доки не вклонився Брежнєву. А потім призначили начальником дослідного виробництва одного з підмосковних авіаційних підприємств, де він працював більше 10 років. В Україну не пускали, навіть на могили батьків виїздив таємно.
Історики неоднозначно оцінюють цю політичну фігуру. Одні справедливо порівнюють його з М. Скрипником, відзначаючи поєднання комуністичних переконань з українським патріотизмом. Але поряд з цим слід відзначити високу мужність і стійкість цієї людини у відстоюванні соціальних і національних інтересів українського народу, що в умовах укоренілого, зміцнілого неосталінізму було занадто складно.
Те, що Шелест так довго тримався при владі, пояснюється підтримкою партапарату КПУ, в якому переважали українці. Тому за зняття його голосувало лише три із 25 секретарів обкомів компартії України. Українська партійна еліта і багато рядових комуністів були більшою чи меншою мірою невдоволені централізаторським курсом брежнєвської верхівки, але вони недооцінили живучість і силу російського великодержавництва і неосталінізму.
Наступником Шелеста став Володимир Щербицький, запеклий політичний його супротивник і конкурент, давній член «дніпропетровського клану», ставленик Брежнєва. Він давно вже виділявся старанністю у виконанні вказівок Москви, вірогідно в надії зробити кар´єру. Новий намісник Москви відразу здійснив кадрову перестановку, позбувся прихильників попередника, поставивши на їх місце своїх. Секретаря ЦК КПУ з питань ідеології, культури, науки академіка Ф. Овчаренка вже в жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу. Натомість призначили завзятого «борця з націоналізмом» В. Маланчука, який прославився переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією освіти в Україні, коли працював в міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів УРСР став малопомітний і «слухняний» О. Ляшко. Головою Президії Верховної Ради УРСР був призначений «активний» учасник боротьби проти Шелеста, голова Комітету партійного контролю І. Грушецький. Надаючи ваги репресивній машині КДБ, його керівника В. Федорчука через деякий час провели в члени Політбюро ЦК КПУ. Здійснювалося і багато інших переміщень, що мало результатом повну підтримку політики В. Щербицького в Компартії України та в урядових структурах республіки.
Прихід до влади в Україні Щербицького відбувся в той час, коли вся радянська держава і її складова частина — УРСР потребували глибокого реформування. На цей час реформа О. Косигіна вже була забута, поглиблювалися економічні проблеми, падали темпи розвитку економіки, відбувалася її мілітаризація, надзвичайно низьким був рівень використання досягнень науки і техніки. Ставало очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків шляхів розв´язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалася на пропаганді ілюзорних, міфічних положень концепції «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції. В Україні належним чином не використовувався інтелектуальний і економічний потенціал, бо схоластична доктрина «розвинутого соціалізму» та її пропаганда затушовували реальний світ та становище суспільства — все тонуло в пустопорожніх деклараціях і «дослідженнях».
Реальністю було те, що чисельність наукових працівників СРСР на кінець 70-х років становила 1,3 млн чоловік. Значно збільшилася кількість спеціалістів з вищою і середньою освітою: у 1940-1978 pp. вона зросла в 10 разів, а робітників і службовців — в 3,2 раза. Підвищилася активність винахідників і раціоналізаторів. Але можливості їх не використовувалися достатньою мірою, що демонструвало реакційність певних сторін діяльності керівництва країни.
Особливо далеким від життя був «теоретичний» висновок про радянський народ як нову національну спільність. Він відкидав поняття нації і народності. До того ж частина теоретиків висунула тезу про великий російський народ, а всі інші відносила до малих, в тому числі й український. Це виключало будь-яку рівність, принижувало малі народи, звеличуючи і шовінізуючи російську націю. На основі цих «теоретичних відкрить» у другій половині 70-х років розпочинається нова хвиля русифікації. Розгортається широка ідеологічна кампанія. Російська мова, що пропагувалася як засіб міжнаціонального спілкування, на практиці витісняє українську з освіти, науки і культури. Українська мова почала зникати з офіційного вживання. Приклад місцевій партійній бюрократи подав сам Щербицький, який виголошував свої промови російською. Призначені з Дніпропетровська міністри та інші керівники теж стали провідниками русифікації в своїх галузях. Надалі на всіх офіційних заходах, починаючи з Верховної Ради, престижним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Посилювалося повсюдне російськомовне викладання у вузах, технікумах, профтехучилищах, не говорячи вже про військові.
Критичне становище склалося в культурі. Близько 90% репертуару театрів і кінотеатрів було російським. З приходом до влади Щербицького відбулася також переорієнтація видавничої політики. Якщо у 1970 р. в УРСР українською мовою було видано 38,2% книг, то в 1988 — 21,4%.
Наукова, технічна, навчальна література видавалися російською мовою. За цей час кількість українських газет скоротилася з 80,9 до 70,3%.
Офіційно стимулювалася зміна співвідношення українського і російського населення на користь останнього. За переписом 1989 p., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн чоловік, що на 884 тис. більше, ніж за попереднім. їхня частка в складі населення збільшилася з 21,2 до 22,1%. Продовжувалася політика переселення українців у віддалені райони СРСР, тепер уже переважно добровільно. Найбільше виїхало в Тюменську область та на Кольський півострів.
Протести опозиційних кіл української інтелігенції проти проявів неосталінізму, консерватизму, відсталості в економічному і політичному житті та національному питанні в 70-х роках посилюються. У відповідь нове керівництво провело в 1972-1973 pp. погромні акції проти руху опозиції. Відбувалися арешти та обшуки. Було притягнуто до кримінальної відповідальності близько 1000 чоловік, переважно в Києві та Львові, вилучено майже 3 тис. примірників самвидавної літератури.
Серед арештованих у Києві — В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук та багато інших. У Львові до слідчої тюрми потрапили В. Чорновіл, І. Гель, І. Калинець, С. Шабатура, дещо пізніше Б. Горинь та Я. Кендзьор. Більшість заарештованих у 1972-1973 pp. отримали від 8 до12 років позбавлення волі.
Апарат керівництва Щербицького нещадно розправлявся з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури та мистецтва. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних ко-легій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи, часто заарештовували. За ґратами опинилися І. Дзюба, Н.Світличний та багато інших. Масово відправляли протестуючих до психлікарень. Поріділі чисельно, але сповнені рішучості дисиденти після підписання у 1975 р. Радянським Союзом Гельсинських угод, за якими він погодився дотримуватися громадських прав своїх підданих, створили Українську Гельсинську групу, яку очолив письменник М. Руденко. Ця група (37 чоловік) являла собою відкриту громадську організацію. її члени вважали, що діють на законній основі і ставили завдання нагляду за дотриманням громадських прав в Україні. Вони підкреслювали, що поважають закони держави і права особи, діють легально, вважаючи демократію основою розвитку суспільства. Тому їхня діяльність називалася правозахисним рухом. Це було поворотним пунктом в розвитку політичної думки української інтелігенції, яка раніше захоплювалася марксизмом чи націоналізмом. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР.
Але поміркованість Гельсинської групи не перешкодила Щербицькому влаштувати дисидентам погроми: 23 члени Групи із 37 (до 1980 р.) отримали термін ув´язнення від 10 до 15 років. Коли хтось із них повертався, їм інкримінували нові злочини і знову заарештовували. Решту вислали з України або дозволили емігрувати. Знищення цієї легальної опозиційної групи було однією із останніх судорог тоталітарної системи. В першій половині 80-х років в Україні відкритих опозиційних виступів уже не було. Але тепер, коли стало неможливим відкрито відстоювати правозахисні та демократичні ідеї, увагу учасників цього руху знову привертають можливості використання нелегальних форм боротьби, однак мирними засобами. У 1979 р. КДБ розкрила в Івано-Франківській області організацію «Український національний фронт», до якої входило близько 40 осіб. Організація займалася просвітницькою діяльністю та розповсюдженням самвидавних творів. У 1980 р. суд визначив учасникам УНФ різні терміни покарання.
У січні 1981 р. була засуджена група молодих інтелігентів (трьох українців і двох євреїв), які заснували Київський демократичний клуб. У 80-х роках поширюється практика розміщення неблагонадійних у психлікарні.
У 1983-1984 pp. Львівське УКДБ розкрило і розгромило молодіжну організацію «Інтернаціональний революційний фронт», створену ще в 1979 р. переважно із студентської молоді. Особливістю опозиційного руху цих років було створення мінімальної кількості формальних організацій, що їх легко розкривало і знищувало КДБ. Рух мав широкий, неформальний характер і сприяв політичному і духовному відродженню нації. З точки зору влади, на початку 80-х дисидентський рух був розгромлений, але більшість в´язнів зберігали стійкість та готовність до подальшої боротьби.
Розгромивши дисидентський рух, Щербицький продовжував зміцнювати систему радянського ладу і сприяти розвитку «єдиного народногосподарського комплексу». Він дав згоду на «перекачування» засобів, що мали б вкладатися в економіку України, в енергетичну промисловість Сибіру і Півночі СРСР і розвивати в УРСР військову промисловість. У всьому відчувалася жорстокість його влади, і придушене тоталітаризмом суспільство втратило політичну опозиційну активність.
Майже не змінили становища Щербицького ні смерть Брежнєва (1982 p.), ні наступні генеральні секретарі. Реформатор Ю.Андропов (1982-1984 pp.), мабуть, не встиг щось змінити, а ставленик брежнєвської групи немічний К. Черненко (1984-1985 pp.) і не намагався щось зрушити. Не вплинули на нього і перебудовні вітри. Після кількох років діяльності в умовах горбачовської перебудови на початку 1989 р. він подав заяву про звільнення від керівних обов´язків. На здивування оточуючих, останні свої промови він виголошував українською мовою.
Постать Щербицького більш одномірна, ніж Шелеста, але не позбавлена суперечливості. Як зазначають історики, він намагався багато чого зробити для республіки, якщо це благословляла Москва. За 18 років його керівництва Україна зробила певні кроки в економічному, соціальному та духовному розвитку, але ще більше їх вона не здійснила, хоча життя вимагало цього і вони були можливими. Серед цих досягнень на перше місце історики ставлять економічну могутність УРСР у кінці 80-х. Слід також звернути у вагу на таку деталь: після смерті Брежнєва, а особливо Андропова, досвідчений партійний і радянський діяч Щербицький міг розраховувати на пост Генерального секретаря ЦК КПРС, але він був українцем і тому цієї посади не обійняв. Такою виявилася «подяка» великоросійських «інтернаціоналістів» за його «віддану» боротьбу проти «націоналізму» та за зміцнення «дружби» народів СРСР. Поряд з цим у Щербицького є кілька важких провин перед українським народом. Найбільшим гріхом слід вважати Чорнобильську трагедію — не сам вибух, а будівництво АЕС на піску, у верхів´ях Дніпра, в одному з найбільш заселених районів України, всупереч рішучому протесту учених. З відома Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова і першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького було приховано аварію у перші, найнебезпечніші дні після вибуху і злочинно замовчувалася об´єктивна інформація пізніше. Через п´ять днів після аварії, 1 травня 1986 p., дітей та молодь вивели на Першотравневу демонстрацію, де вони отримали велику дозу радіоактивного опромінення. Лише через кілька днів, коли номенклатурники вже вивезли своїх дітей далеко за межі Києва, почалося переселення із забруднених районів України.

17.6. Перебудова. Загострення політичної боротьби. Розпад СРСР

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він ставить завдання побудови гуманного демократичного соціалізму і починає реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки в галузі зовнішньої політики були спрямовані на зменшення тягаря гонки озброєнь, виведення з Афганістану радянських військ. Він намагався поліпшити відносини із США, Західною Європою та Китаєм. Проголошується «нове мислення», яке формувало нові пріоритети — перевага загальнолюдських цінностей над класовими. Перші зовнішньополітичні кроки горбачовського керівництва давали позитивні результати: підписується договір про ліквідацію в Європі американських та радянських ракет середньої дальності, а також про скорочення стратегічних озброєнь — СТАРТ-1. Радянські війська залишили не тільки Афганістан, а й країни Східної Європи, що спричинило падіння там соціалістичних режимів та розпад Варшавського договору і Ради економічної допомоги. Нормалізувалися стосунки з Китаєм, почалося розблокування конфліктів в «гарячих точках» планети — Південній Африці, на Близькому Сході та в Центральній Америці. Це були позитивні зміни в зовнішній політиці СРСР і одночасно втрати, що ослабили його позиції та посилили Захід. Авторитет Горбачова у всьому світі надзвичайно зріс.
Однак економічна ситуація в СРСР дедалі погіршувалася: реформи виявилися непослідовними і малоефективними. Перші кроки його реформаторської діяльності були спрямовані на «прискорення» розвитку економіки СРСР, насамперед за рахунок випереджаючих темпів зростання машинобудування. Більша частина капіталовкладень втрачалася в незавершеному будівництві та неефективних виробництвах, що лише підвищувало рівень інфляції. До того ж, на світовому ринку падали ціни на нафту, а в країні йшла в типово адміністративному дусі боротьба з алкоголізмом, що значно зменшувало прибуткову частину бюджету. У цей час різко зросли витрати на соціально-культурну сферу. Як наслідок, продовжувала наростати хвиля інфляції та погіршення життєвого рівня населення. Це поставило питання про поглиблення реформування економіки та використання досвіду Угорщини і Китаю.
У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС була затверджена програма радикальної реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, сімейного підряду в колгоспах, організація малих, а також спільних з іноземцями підприємств. Відбувався складний процес подолання догм «сталінського соціалізму».
Однак консервативні елементи КПРС посилювали опір цьому процесу. Тому реформування було непослідовним, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували знижуватися, швидко наростав внутрішній та зовнішній борг. До того ж у багатьох колективах падала трудова дисципліна, порушувалися організованість і порядок. В Україні промислове виробництво особливо складно було реформувати ще й тому, що більше 60% його становила велика промисловість, а оборонні галузі поглинали до двох третин науково-технічного потенціалу. Решта галузей майже не отримували нової техніки і ставали збитковими. Тому національний дохід на душу населення в республіці у 1989 р. становив близько 90% від загальносоюзного рівня.
Поряд з цим реалізаційні ціни на сільськогосподарську продукцію були збитковими, і сільське господарство потребувало дотації. Загострилися екологічні проблеми: в республіці, що складала лише 2,7% території СРСР, було сконцентровано майже чверть його індустріального і аграрного потенціалу. В УРСР вироблялось 40% електроенергії СРСР.
Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Ця аварія важким тягарем лягла на економіку України. Було відселено населення в радіусі 20 км від реактора, великі кошти витрачені на подолання радіації та розрухи. Екологічно небезпечною була ситуація і на інших АЕС. Це вимагало нових затрат, які виділялися з Центру в невеликих обсягах. Продовжувало погіршуватися здоров´я народу. На початок 90-х років Україна мала найгірші показники тривалості життя і смертності дітей в Європі. Долаючи опір реформам всередині КПРС, Горбачов взяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму», під гаслом повернення до «ленінських» принципів активізувати народні маси і, контролюючи цю активність згори, ослабити опозицію в Політбюро і ЦК. При цьому він намагався інтригували і грати на суперечностях між «радикалами» (Б. Єльцин, О. Яковлев) та «консерваторами» (Є. Лігачов) в політбюро. Та й сам Горбачов був непослідовним у проведенні реформ та в боротьбі з консерватизмом.
Значна частина суспільства повірила в проголошені гасла, і з 1987 р. розпочалося формування різноманітних «неформальних» об´єднань. При цьому зростав авторитет КПРС і збільшувалася кількість бажаючих вступити до лав партії. Виникає великий інтерес до правдивого вивчення і висвітлення історії, до проблем теорії і практики соціалізму, до сучасного життя буржуазно-демократичних країн Європи, Америки та Азії. Збільшувалась кількість читачів тієї преси, в якій друкувалися статті та дослідження з новими підходами, висновками, велися гострі і цікаві дискусії. Однак мало що змінювалося в Україні, де до 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався Щербицький і чи не найсильнішими були репресивні органи КДБ і МВС. Тому демократичні сили в Україні уважно стежили за поширенням гласності й плюралізму в центральних засобах масової інформації. В ці роки звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.
В авангарді боротьби на захист української культури, навколишнього середовища, ліквідації «білих плям» історії йшла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий відгук викликали виступи О. Гончара, Р. Братуня, і. Дзюби, І. Драча, Б. Олійника, В. Яворівського та багатьох інших на нарадах, зборах, форумах та шпальтах газет. Стали виходити друком твори В. Винниченка, Б. Грінченка, представників «розстріляного відродження» М. Зерова, М. Куліша, М. Хвильового, історичні праці М. Грушевського, М.Костомарова, репресованих в брежнєвські часи В. Стуса, Є. Сверстюка та ін. На екранах з´являються фільми С. Параджанова та Ю. Ільєнка, а також твори представників діаспори. Але цей процес був суперечливим, бо й після початку «перебудови» в ряді міст України все ще судили людей за «політичні провини», що виявлялися в непогодженні з деякими діями партапарату чи органів КДБ. І все ж в Україні поступово виникають перші організації, не контрольовані КПРС: у 1987 р. — асоціація «Зелений світ» і Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, у 1988 р. у Києві — українознавчий клуб «Спадщина» та студентське об´єднання «Громада». їхня діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницькі і набуває політичного характеру. Наприкінці 1987 р. виходять з ув´язнення і повертаються в Україну такі відомі правозахисники як В.Чорновіл, М.Горинь, Л.Лук´яненко та ін., відновлюється діяльність Української Гельсінської Групи. Таким чином, в 1985-1988 pp. партійне й радянське керівництво змушене було відмовитися від насильницьких методів боротьби з інакомисленням, випустити на волю більшість політв´язнів і змиритися з виникненням політизованих громадських організацій та їх діяльністю.
Під впливом створення народних фронтів у Балтії в багатьох регіонах України виникають самодіяльні об´єднання, які висували ідею створення народного фронту. Однак у них не вистачало сил і політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки. Такі сили знайшлися в Спілці письменників України, де восени 1988 р. і була висунута ідея «Народного Руху України за перебудову». Ідею підтримали товариство «Меморіал» та інші. До проекту програми Руху вносилося положення про керівну роль Комуністичної партії (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). І все ж проти ініціаторів Руху розпочалася кампанія гострої критики. Оскільки він виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на початку діяльності об´єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.
У 1989 р. вперше за багато десятиліть у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, до того ж висунутих «знизу». До Верховної Ради вдалося провести депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (зокрема, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика).
Влітку 1989 р. Радянську країну приголомшив страйк шахтарів, який охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР. І хоча вони висунули тоді економічні вимоги, було доведено, що КПРС не могла розраховувати на повну підтримку всього робітничого класу. У вересні 1989 р. в Києві відбувся установчий з´їзд Руху, який налічував уже 280 тис. чоловік. У прийнятій на ньому програмі відзначалося, що Рух підтримує рішення XXVII з´їзду КПРС про оновлення суспільства, висувалася ідея перетворення СРСР в «союз дійсно суверенних держав» на основі нового союзного договору» (тобто Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію). А лідери УГС вже агітували за вихід України зі складу СРСР.
У вересні 1989 p., після виходу Щербицького на пенсію, пленум ЦК КПУ обирає першим секретарем В. Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989-1990 pp. у відставку змушені були піти деякі секретарі обкомів КПУ. В компартії України посилюється вплив комуністів-реформаторів.
Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. При цьому значні права зберігалися за російською. Як наслідок, сфера функціонування української мови розширювалася дуже повільно, однак держапарат таки «заговорив» українською мовою. Зріс її престиж і серед інтелігенції.
В цей час загострюються суперечності в деяких сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, в кінці 80-х гостро постає питання про повернення власності Української автокефальної та греко-католицької церков, що відійшла до Російської православної церкви. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, захоплення храмів, що було відображенням боротьби за сфери впливу. В результаті успішної боротьби за легалізацію УАПЦ і УГКЦ в жовтні 1990 р. до УРСР переїжджає патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 — кардинал УГКЦ Любачівський.
У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював чверть голосів і створив у Верховній Раді фракцію «Народна Рада». У трьох західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а організації КПУ цього регіону перейшли у радах в опозицію. Однак у східних і південних областях України він мав слабкі позиції, — пануючою силою тут залишалася компартія України.
Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989-1990 pp. виникають Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об´єднана соціал-демократична партія України (УСДП(о)), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяльності опозиції велику роль відігравали самвидатні часописи, які пропагували демократію і свободу. Це журнали «Український вісник» (відновлене видання, почав видаватися В. Чорноволом та іншими дисидентами ще в 60-х роках), «Кафедра», «Євшан-зілля», «Християнський голос», «Дзвін», «Український час», газети «Голос відродження», «Поступ», «Віче», «Вибір», «Вільне слово», «Орієнтир» та багато інших. Український національно-демократичний рух брав участь у координації дій з членами аналогічних рухів на всіх теренах СРСР. Відбувалося кілька таких нарад. Одна з них відбулася в червні 1988 р. у Львові за участі представників Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. У підсумковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду СРСР розв´язати національну проблему. Висувалася вимога надати національним мовам республік статуси державних та відновити знищені церкви. Після політичної та економічної децентралізації СРСР передбачалося утворення конфедерації суверенних держав. Для узгодження дій між черговими нарадами був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. На початку 1991 р. відбулося вісім нарад Координаційного комітету.
Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною основою та соціальною базою, в яких точилася боротьба за лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально слабкі, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології, при невисокому рівні політичної культури керівництва і членів, ці партії не могли конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.
До серпня 1991 р. комуністична партія України залишалася найчисельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців в ній також продовжувала зростати — до 67% в 1990 р. Однак і тепер її позбавляють національного характеру. Лише на XXVIII з´їзді у червні 1990 р. КПУ прийняла власну програму. Водночас першим секретарем ЦК КПУ після обрання реформатора В. Івашка головою Верховної Ради України стає С. Гуренко. Ускладнюється як внутрішнє становище КПУ, так і її авторитет у суспільстві. Загострюється і ситуація в цілому в КПРС. На XXVIII з´їзді розгортається боротьба між реформаторами і консерваторами в партії. Борис Єльцин, головний конкурент і противник Горбачова, виходить з партії, а прибічник перебудови О. Яковлев і «ортодокс» Є. Лігачов — з Політбюро ЦК КПРС. До того ж Лігачов програє Івашку боротьбу за посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов начебто зміцнює своє становище.
Однак легкість, з якою Івашко залишив посаду голови Верховної Ради УРСР і переїхав до Москви, завдала удару престижу комуністичної партії України, в якій позиції консерваторів завжди були найсильнішими серед всіх національних компартій СРСР. З середини 1990 р. під впливом надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі авторитет партії падає. З неї починають виходити у все більшій кількості члени партії: у другій половині 1990 р. КПУ покинули 220 тис, а вступило 38 тис. чоловік. Частина членів компартії України не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій.
В цих умовах керівництво КПУ пішло на прийняття низки компромісних рішень. Зокрема, депутати-комуністи проголосували у Верховній Раді УРСР за Декларацію про державний суверенітет України, в якій містилися положення про республіканську власність на землю та її надра, пріоритет республіканських законів над загальносоюзними (у Верховній Раді нараховувалося 239 депутатів-комуністів, які отримали назву «група 239»). Значною мірою цьому сприяло прийняття Декларації про державний суверенітет Росії. Різко виступали проти влади комуністів окремі групи молоді, зокрема Українська студентська спілка та Студентське братство. Організувавши в жовтні 1990 р. голодування студентів біля Верховної Ради, вони домоглися відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола. Але це не можна вважати чиїмось успіхом, бо Масол був одним із найбільш досвідчених господарників в уряді УРСР. Через тиждень після цього Верховна Рада під тиском мітингів зняла статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль комуністичної партії в радянському суспільстві.
Зростав вплив Руху і одночасно відбувалося його «поправіння»: 25-28 жовтня 1990 р. відбулися II Всеукраїнські збори. Тепер чисельність його зросла до 633 тис. чоловік. За рішенням зборів з його назви зникають слова «за перебудову», а Головною метою проголошується побудова незалежної демократичної Української держави. Заборонялася участь в Русі комуністів, що свідчило про перетворення його в антикомуністичну організацію. Після відставки В.Івашка, що перейшов працювати в ЦК КПРС, головою Верховної Ради був обраний Л. Кравчук. І в Компартії України на цей час все рельєфніше виділялися дві лінії — «лівого» С Гуренка і «суверен-комуніста» Л. Кравчука («суверен-комуністів» деякі історики називають «реформаторами-центристами»).
Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокрема, реакції на події´ у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини застосували зброю, що призвело до кривавих жертв серед демонстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія Верховної Ради УРСР засудила насильство, як і більшість політичних партій України.
У березні 1991 р. відбувся референдум з питання, запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про входження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь дало 70,5% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2% опитаних. У Західній Україні на референдум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення УРСР на початку 1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.
На початку 1991 р. посилюються сепаратистські течії. У Криму Курултай кримськотатарського народу заявив, що півострів є національною територією лише цього народу. З´явилася організація «Демократичний союз Новоросії», який висунув ідею «державного утворення Новоросія». У Закарпатті «Товариство карпатських русинів» висувало близькі до цього вимоги. У цей же час територіальні претензії до України мали також Народний фронт Молдови, певні кола в Польщі, Росії, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Це часто використовувалося як аргумент проти виходу України з СРСР. За цих умов Рух поряд з іншими організаціями і органами влади виступив за непорушність повоєнних кордонів, що справило стримуючий вплив на тих, хто виставляв претензії.
У 1990-1991 pp. в СРСР у цілому і в УРСР, зокрема, погіршується економічна ситуація: економіка залишалася нереформованою. Орендні підприємства в промисловості давали лише 13% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали досягли державних витрат. В Україні налічувалося лише 2 тис. фермерських господарств. Падала продуктивність праці і зростала інфляція. Економіка всього СРСР ставала все більш розбалансованою і суперечливою. Адміністративна система під керівництвом Горбачова виявилася неспроможною керувати старими методами, а нових не виробила. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4%, а в 1991-му — ще на 13%.
Загальний обсяг товарів скоротився з 1986 по 1990 рік. на третину, і дефіцитними стали не лише м´ясо і молоко, а й вершкове масло та багато інших товарів. Зростав «чорний ринок», значна кількість продукції вивозилася за межі республіки. 1 листопада 1990 р. в Україні запроваджується карткова система розподілу продуктів, але вона нічого не дала. Почалося швидке підвищення роздрібних цін, а владні структури не знаходили способів зупинити цей процес. Це призвело до різкого зниження життєвого рівня населення, знецінило його грошові накопичення і залишило людей, особливо похилого віку, без заощаджень. До того ж «лібералізація цін» стимулу до розвитку виробництва не створила.
У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив новий проект програми КПРС, який засвідчував еволюцію компартії в бік соціал-демократизму. Однак партійна і державна верхівка СРСР не погоджувалася з багатьма реформами. Особливу занепокоєність викликали у неї тиск патріотичних сил республік Союзу та їх намагання створити незалежні держави. У зв´язку з цим у серпні різко загострюється боротьба між консервативними і реформаторськими силами.
19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до якого увійшли віце-президент СРСР І. Янаєв, прем´єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та ін. ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. Поряд з цим ізолювали президента СРСР М. Горбачова на його дачі в Криму і ввели війська до Москви та інших міст. Це був виступ проти законно обраного президента. Малося на меті перш за все зірвати підписання нового союзного договору, який мав значно розширити права республік СРСР. Постановою № 1 ДКНС припиняв діяльність деяких органів влади, а також політичних партій, заборонив мітинги, страйки, вводилася цензура для преси. Основні події розгорталися в Москві, де справа все більше набирала характеру громадянської війни. Президент Росії Б.Єльцин закликав громадян до опору. На захист Білого дому вийшла певна кількість неозброєних москвичів. Серед них була й група українців під синьо-жовтими прапорами. Керівництво армії після вагань відмовилося від штурму Білого дому. В армії почався розкол, і частина військових перейшла на бік Єльцина.
21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС, і Горбачов повернувся до Москви. 22 серпня він скасував постанови ДКНС, а його членів усунув з постів, які вони займали. Незабаром вони були заарештовані.
В Україні голова президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Це пояснювалося тим, що генерал армії В. Вареников, який прибув до Києва вночі 19 серпня, як емісар ДКНС, в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду УРСР, невтручання опозиційних сил, погрожував введенням військ у разі непослуху. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення. Керівництво ЦК КПУ вагалося, не маючи чіткої позиції, частина його фактично опинилася на боці заколотників. Інші політичні партії засудили створення і дії ДКНС, визнали їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикомуністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — Народної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об´єднала 27 партій і рухів. Вона закликала народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення з протестами проти дій ДКНС у Києві і деяких інших містах не спостерігалося: впливав заклик Л. Кравчука не допустити ексцесів. Лише в окремих містах виникли бурхливі демонстрації. Зокрема, у Львові 20 серпня відбулося віче, яке висловило обурення подіями у Москві.
Дії ДКНС сприяли подальшій дискредитації КПРС і компартії України. Скориставшись цим, її опоненти — українські демократичні партії активізували свою діяльність щодо проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. за їх пропозицією Верховна Рада приймає «Акт проголошення незалежності України», за що проголосували і депутати-комуністи — «група 239», якою керував Мороз (всього у голосуванні взяли участь 347 чоловік, з них «за» — 346, «проти» — 1). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними були лише власна Конституція, закони і постанови її уряду. Акт незалежності мав бути підтверджений референдумом 1 грудня. Одностайність підтримки у Верховній Раді Акту незалежності свідчила, що значна частина комуністів враховувала історичні реалії і волю більшості народу до незалежності України, а також бажала врятувати компартію. Частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим і власним інтересам більше відповідає незалежна Україна.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів та державних установ і організацій, а 25 серпня прийняла Указ про тимчасове припинення діяльності компартії України, частина верхівки якої підтримала створення та діяльність ДКНС. 26 серпня зібрався нелегальний пленум ЦК Компартії України, який вирішив проголосити повну самостійність КПУ (вона, таким чином, розривала всі зв´язки з КПРС). Указ про припинення діяльності комуністичної парти України пленум визнав невмотивованим і неконституційним.
Однак 27 серпня було припинено вихід газет — органів ЦК КПУ. 30 серпня 1991 р. Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України». Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з´їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України як незалежної політичної української організації. її очолив О. Мороз, який керував у Верховній Раді України «групою 239». В Україні створилася нова ситуація в розстановці політичних сил. Тепер і національні українські партії, і кандидат значної частини компартійного і радянського апарату Л. Кравчук виступали за незалежність України. Проте чіткої програми будівництва нової держави, її соціально-економічного ладу вони не мали.
1 грудня 1991 р. був проведений референдум, в якому взяли участь 84% громадян України. Серед тих, хто голосував, 90,3% підтримали незалежність України. Л. Кравчук був обраний Президентом України, набравши 61,6% голосів. 7-8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підчас зустрічі у Біловезькій пущі заявили про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення «Співдружності незалежних держав» (СНД). 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки, за винятком країн Балтії та Грузія. СРСР припинив існування. В Україні перемогла національна революція і була проголошена незалежна Українська держава. Перемога визвольного руху відбулася конституційно, мирним шляхом. Це було продовженням українського державотворчого процесу XX ст., перерваного поразкою Української Народної Республіки, яка мала демократичний устрій, затверджений Конституцією. Перерваний тоталітарним режимом державотворчий процес відродився, отримав своє утвердження і наступність в «Акті проголошення незалежності України».
Складним виявився шлях України в післявоєнні роки. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток УРСР у другій половині 40-х — першій половині 50-х років відбувся у складних умовах наростання командно-адміністративних методів управління, культу особи та репресій. З середини 50-х років здійснювалися малоефективні спроби лібералізації і реформування, невдачі якого пов´язані з нерішучістю та поверховістю їх проведення. З середини 60-х до середини 80-х років в СРСР в цілому, і в УРСР зокрема, панував неосталінізм, посилювався тоталітаризм. Передова частина інтелігенції боролася за реформи, прогрес і демократизацію.
З другої половини 60-х років до кінця першої половини 80-х продовжувалося розпочате з середини 40-х років, хоча й повільне та суперечливе, зростання економічного потенціалу. Україна увійшла до десятки промислово найрозвинутіших країн світу. Разом з тим через догматизм, некомпетентність та політичну безпорадність керівників КПРС і держави не були використані можливості для глибокого реформування і кардинальних змін для прискорення техніко-економічного прогресу. Суспільство вступило в глибоку кризу, що вела до розвалу СРСР. У другій половині 1991 р. відбулася ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років. Події серпня — грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом нової національної революції в Україні, здійсненої мирними шляхом. Вона охопила більшість народів, всі республіки СРСР, а події в Україні були складовою частиною цього процесу. Проголошення незалежності було початком її наступного етапу, в якому мало здійснитися формування державності України, реформування економіки, подальша демократизація суспільства, піднесення рівня життя народу, його духовності та моралі. Тепер частина колишньої імперії, що мала мінімальний ступінь автономності, отримала можливість перетворитися на сучасну європейську державу.