ТЕМА 13. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. 1917-1920 pp.

13.1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Автономія України
13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії
13.3. Утворення незалежної УНР, Брестський договір
13.4. Загибель Центральної Ради. Гетьманська держава
13.5. Виникнення і поразка Західноукраїнської Народної Республіки
13.6. Директорія. Її внутрішня і зовнішня політика
13.7. Боротьба з Радянською Росією та Денікіним
13.8. Утвердження радянської влади в Україні. Поразка УНР. Уроки української революції

13.1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Автономія України

Невдачі і величезні втрати Російської імперії у Першій світовій війні, були спричинені переважно її бездарним монархічним керівництвом. Поступове ослаблення економіки і зниження рівня життя викликали все більше невдоволення народних мас. Це призвело до масових страйків у столиці. До страйкуючих робітників, якими керували соціалістичні партії, приєдналися солдати, полки яких знаходилися на переформуванні у Петрограді, і друга демократична революція в Росії перемогла, знищивши деспотичну романівську монархію. Влада формально зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи, який 2 березня, отримавши від царя акт про зречення, сформував Тимчасовий уряд. Ще 27 березня робітники Петрограда обрали Раду робітничих і солдатських депутатів, яка, спираючись на підтримку озброєного народу і солдатської маси, була фактичною владою, однак у багатьох випадках вона підтримувала Тимчасовий уряд і надавала йому допомогу. В Росії встановилося двовладдя: Рада і Тимчасовий уряд.
В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфе-стації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери. У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.
Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання.
Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня. Підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили. Був проведений з´їзд ТУП, який не лише підтримав гасло автономії України, а й змінив назву організації на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня одночасно відбулися установчий з´їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провела форум Українська радикально-демократична партія, була створена Українська селянська спілка. Всі ці та інші організації підтримали ідею національно-територіальної автономії України, і більшість з них наголосили на готовності підтримати ідеї соціалізму.
Прихильність до соціалізму багатьох партій України була специфічною рисою українського політичного життя кінця XIX — початку XX ст. Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв´язку з цим непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був основною причиною її невдач. До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократії, послідовно відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну основу. До того ж на радикалізацію переважної частини партій впливала Перша світова війна, ця всесвітня кривава бойня трудящих, яка велася в інтересах урядових груп та класів більшості країн. Консервативні та праві організації були невеликі і поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність не справляли.
Національний Конгрес відбувся 6-8 квітня. На ньому досить повно були представлені всі українські громади колишньої імперії, всі соціальні, а також освітні, військові та інші організації й політичні сили. Цей форум українського народу вражав єдністю, ентузіазмом, національною свідомістю. Конгрес одностайно підтвердив вимогу національно-територіальної автономії України. Був обраний новий склад Української Центральної Ради (118 чол.). Головою її знову був затверджений Михайло Грушевський, його заступниками — В. Винниченко та С Єфремов. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С Русова, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко, І.Шраг, М. Міхновський та ін. На конгресі було вирішено розширити склад Центральної Ради і надати їй право кооптувати нових членів, включивши спочатку обраних на всеукраїнських військовому, селянському, робітничому з´їздах, а потім великий загін представників національних меншин (більше двохсот депутатів — росіян, поляків та ін.). У кінці серпня Українська Центральна Рада нараховувала близько 800 членів.
Національний Конгрес завершив формування Української Центральної Ради (далі — УЦР), надав їй статус крайового законодавчого і виконавчого органу. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленуми) Ради, які іноді називали Великою Радою. Таких було всього дев´ять. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, який у липні перетворився на Малу Раду, яка визначала політику УЦР. Мала і Велика ради формувалися на партійному (фракційному) принципі. Найчисленнішою була фракція українських есерів (УПСР), та й сама ця партія була найбільшою (понад 300 тис. осіб). Партія українських соціал-демократів (УСДРП) мала меншу чисельність, але завдяки авторитету її лідерів, передусім В. Винниченка, С Петлюри, І. Стєшенка, активності та організованості її членів, тривалий час (до січня 1918 р.) відігравала в УЦР провідну роль. Таким чином, уже на першому етапі української національної революції передові політичні сили України створили Центральну Раду — революційний парламент, що був фактичним керівним органом України. В цей час М. Грушевський розгортає активну діяльність з пропаганди і роз´яснення гасла «автономія України», видає ряд брошур та статей: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації?» він підкреслює, що автономна Україна «...має вершити у себе дома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». А це означало, що автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. До функцій федерації він відносив «справи війни і миру», міжнародні питання та деякі інші.
Під впливом Національного конгресу, пропагандистської діяльності українських партій, особливо УСДРП та УПСР, М. Грушевського, В. Винниченка та інших в Україні розгортається боротьба за здійснення автономії, тим більш важлива, що із Петрограда чулися погрози і заперечення як Тимчасового уряду, так і російських політичних партій, особливо кадетської. На конференції українського студентства та селянської спілки Київщини звучала вимога автономії. Але особливо вагомо вона була підтримана в резолюціях і під час роботи І Всеукраїнського військового з´їзду (5-8 травня 1917 р.), на якому делегати від імені майже мільйона солдат-українців заявили про свою готовність зі зброєю в руках підтримувати встановлення автономії. З´їзд зажадав від УЦР рішучої вимоги від Тимчасового уряду переговорів про автономію. Ще енергійнішою та рішучішою була підтримка вимоги автономії України II Всеукраїнським військовим з´їздом (18-23 червня), який представляв близько 2 млн. солдатів. З´їзд відбувся, незважаючи на його заборону військовим міністром Тимчасового уряду О. Керенським. Центральній Раді він запропонував «негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу...».
Виконуючи ухвалу II Всеукраїнського військового з´їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.
Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.
Під впливом І Універсалу, фактичного здійснення автономії в Україні, піднялася нова хвиля патріотичного ентузіазму, натхнення, аналогічна тій, яка мала місце після падіння царизму. Тисячі мітингів приймали резолюції на підтримку автономії і давали клятви будувати українську державність, розвивати українську мову і культуру. Це був час найбільших успіхів УЦР.
Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри — О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. УЦР зобов´язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. УЦР повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов’язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).
Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов´язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п´ять українських губерній (із дев´яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення.
Поряд з цим розпалювалася антиукраїнська кампанія в російській пресі. Розгорталась замаскована боротьба Тимчасового уряду проти української революції. Російська «революційна» демократія вкотре грудьми стала на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши, що вона була «тюрмою народів». Значною мірою це пов´язано з подіями 3-5 липня в Петрограді, коли праві сили Росії нанесли удар по робітничому руху, викинули з уряду меншовика І. Церетелі, прибічника угод з національними революціями в країні, розгорнули переслідування лівих організацій тощо. Загострюється їх боротьба проти української революції. До честі Центральної Ради, вона зрозуміла особливості становища, не пішла на відкритий конфлікт, в якому б програла, і певний час дотримувалися вичікувальної тактики.
Однак у серпні — вересні ситуація вже потребувала нових політичних та соціально-економічних рішень, енергійних акцій, спрямованих на задоволення потреб селянства в землі, на підготовку та підписання миру, задоволення вимог робітників, припинення хаосу та анархії. Здійснення цих заходів було б подальшим розвитком української національної революції, наповненням її вирішально важливим соціально-економічним змістом. Замість цього українські соціалістичні партії вели довгі і неконструктивні дискусії, чим все більше відштовхували значну частину селянства і робітництва.
На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до проведення Установчих зборів, на що Тимчасовий уряд відреагував негативно, і знову спалахнув конфлікт. Взяття більшовиками 25 жовтня 1917 р. влади змінило ситуацію.
Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху в Росії. Вони вели боротьбу проти феодалізму, буржуазії, а також соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, звинувачуючи їх в опортунізмі, схильності до класового співробітництва замість класової боротьби. У важкі для трудящих мас часи гасла більшовиків про створення суспільства загальної рівності, здійснення соціалістичної революції у всьому світі і недопущення при соціалізмі воєн були привабливими для мільйонних мас, стомлених незгодами, спричиненими війною. Більшовики, сприяючи селянам у поділі поміщицьких земель та робітникам у їхній боротьбі за звільнення від жорстоких утисків підприємців, підтримуючи прагнення народних мас до миру, ставали все впливовішою політичною силою і досить легко захопили владу.

13.2. Проголошення радянської влади і початок громадянської війни в Україні. Інтервенція радянської Росії

Перехід влади до рук більшовиків, до яких пізніше приєдналася і досить впливова партія лівих есерів, відразу ж привернув увагу УЦР.
Українська більшість її не висловила співчуття Тимчасовому уряду, але й не підтримала більшовиків. Однак командування Київського військового округу (КВО), яке підтримувало Тимчасовий уряд, не поділяло позиції УЦР, і напруження між ними зростало. Щоб не роздувати конфлікт, 27 жовтня УЦР приймає резолюцію про необхідність переходу влади «до рук усієї революційної демократії», а не до Рад робітничих і солдатських депутатів, які «становлять лише частину демократії».
28 жовтня штаб КВО вирішив завдати превентивного удару по більшовицькій організації та Київській Раді і заарештував у Маріїнському палаці київський ревком, створений більшовиками. У відповідь вони почали повстання проти штабу КВО і завдали йому поразки. Центральна Рада втрутилася в цю боротьбу, щоб не допустити ще більших жертв.
Була утворена узгоджувальна комісія, яка мала розробити умови для припинення воєнних дій у Києві. До її складу увійшли представники основних політичних сил Києва, в тому числі й більшовики. В її рішенні відзначалося, що «... повнота влади щодо охорони міста покладається на Українську Центральну Раду». Тим самим спростовується поширена в радянській історичній літературі теза, ніби УЦР захопила владу в Києві, вирвавши її з рук більшовиків, переможців у боротьбі з КВО.
УЦР, взявши до своїх рук всю повноту влади, створила в складі Генерального Секретаріату військове секретарство. 30 жовтня на загальних зборах до складу автономної України були включені Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Холмська і частково Курська та Воронезька губернії.
З листопада на об´єднаному засіданні виконкомів робітничих і солдатських депутатів Києва Центральна Рада визнавалася крайовою владою. Таким чином, в жовтні 1917 р. УЦР залишалася провідною силою України, хоча частина населення поступово розчарувалася в її соціально-економічній політиці і відходила від неї. В багатьох провінціях її влада була слабкою, а більшовицький вплив збільшувався, особливо в Донбасі та Катеринославі.
7 листопада 1917 р. УЦР, намагаючись утримати маси під своїм впливом, видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала жити у федеративному зв´язку з Російською державою. Універсал також декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань та союзів, недоторканість особи і життя.
Однак вона тут же припустилася помилок, проголосивши, що бере на себе обов´язок перетворення Роси на федеративну республіку. УЦР також добровільно бралася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала Федерацією рівних і вільних народів». Таким чином, замість остаточного відокремлення від Роси, для якого були сприятливі умови, вона брала на себе непосильне завдання відродити Російську федеративну державу в межах колишньої імперії в боротьбі з більшовиками. Фактично УЦР першою почала боротьбу з радянською Росією, керованою більшовиками та лівими есерами. Це було якесь ущербне продовження ідей і традицій української інтелігенції про союз слов´янських незалежних та рівноправних держав, започаткованих у кінці XVIII — на початку XIX ст. в Східній Україні, найчіткіше виражених в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Як підкреслюють сучасні українські історики, в стінах УЦР «заборонялися розмови про самостійну Україну». Щоб не допустити навіть постановки питання про самостійність України, з УЦР було усунуто непримиренного і енергійного борця за самостійність М.Міхновського.
У цій безглуздій боротьбі з більшовиками за відродження федеративної Росії і утворення однорідного соціалістичного уряду УЦР змарнувала багато часу, майже не реалізувавши нею ж проголошених у III Універсалі реформ, в той час як більшовики і ліві есери, хоча й на ко-роткий час, сприяли селянській революції в Росії і розподілу поміщицьких земель між селянами, декларували боротьбу за мир і припинення світової війни, чого вимагала переважна більшість народних мас. А тому готовність українських селянських мас воювати проти більшовиків поступово згасає.
На виборах до Установчих зборів в листопаді —- грудні 1917 р. більшовики отримали в Росії лише 25% голосів виборців (за російських есерів було подано 40%), а в Україні вони зібрали ледве 10%, за українські парти голосувало 75%. Однак настрій мас, значною мірою розпропагованих більшовиками, швидко змінювався. Селяни особливо гостро обурювалися тим, що УЦР в III Універсалі проголошувала норму земельних наділів великих землевласників — 40 десятин. Ця норма забезпечувала поміщикам значні земельні володіння, а селянам надавалися невеликі шматки землі. Щоб загасити невдоволення, УЦР перенесла це питання на розв´язання Установчих зборів. Однак таке зволікання викликало ще більше обурення селянських мас, подальший відхід значної їх частини від УЦР, небажання захищати її від більшовиків. Але й більшовиків селянство не підтримувало, а зайняло нейтральну позицію.
Центральна Рада також виявила свою безпорадність у боротьбі з анархією, з мутною хвилею величезних мас фронтовиків, які поверталися до своїх домівок. Ці чисельні, добре озброєні, радикально настроєні солдатські маси все грабували й винищували на своєму шляху. Але Центральна Рада не могла їм нічого протиставити, бо не мала достатньої кількості своїх військ, формування яких вона заперечувала, виходячи з марксистського твердження про необхідність заміни регулярної армії озброєним народом. В Україні була одна добре організована і дисциплінована військова одиниця — це кавалерійський корпус генерала П. Скоропадського, який нараховував 60 тис. чоловік. Корпус був український, але керівники Центральної Ради не захотіли з ним мати справу, вбачаючи в їх командуючому «нового Бонапарта». Не допомогла і вдала акція корпусу в листопаді 1917 р. по обороні Києва від 2-го гвардійського корпусу, який загітувала, очолила і повела на столицю більшовичка Євгенія Бош. За власною ініціативою Скоропадський розставив навколо Києва свої полки, які роззброїли гвардійців, і вони, оминаючи Київ, направилися до Росії. Внаслідок негативного ставлення Центральної Ради і активної пропаганди більшовиків Скоропадський відійшов від керівництва, а корпус розвалився. У Центральної Ради в грудні 1917 p., в годину великих випробувань, не виявилося власної армії.
Помилковими були й інші акції, зокрема те, що вона пропускала на Дон з фронту донські козачі частини і роззброювала та повертала назад в Росію червоні частини, що пробивалися туди для боротьби з монархічними білими генералами, до того ж прибічниками «єдиної і неділимої Росії», ворожих до будь-якої форми державності України. Це посилювало ворожість між УЦР та більшовиками.
Безпорадність Центральної Ради пояснюється і її негативним ставленням до створення державного апарату, без якого не може існувати держава, що намагається ввести твердий порядок. Соціалісти, які керували Центральною Радою і складали основну масу її членів, вороже ставилися до чиновництва як до паразитичного соціального прошарку і декларували марксистські положення про ліквідацію держави.
Більшовики в Росії поступово зміцнювали своє становище, перш за все розваливши ворожу їм стару царську армію та створюючи власні збройні сили. Одночасно це була і боротьба за мир шляхом братання на фронтах, така близька і зрозуміла масам. Потім вони дорого заплатили за свої ілюзії, коли В. Ленін сприяв розв´язанню громадянської війни, що була жахливіша за Першу світову. Оскільки Центральна Рада взяла на себе ініціативу створення небільшовицького, соціалістичного уряду Російської Федерації, вона стала головним конкурентом та во-рогом більшовиків, і вони, зміцнюючись, посилюють боротьбу проти неї. Розгорнулася шалена пропагандистська кампанія радянської преси проти УЦР, в якій останню змальовували як контрреволюційну та буржуазно-націоналістичну. Поряд з цим реалізовувалася ідея переобрання УЦР на Всеукраїнському з´їзді Рад шляхом забезпечення необхідного для цього складу. Використовувалися також ліві групи в партіях українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Чинився силовий тиск на УЦР, готувались військові акції: 27 листопада в Могилеві при ставці армії був створений штаб для боротьби з військами царських генералів Каледіна (Дон), Дугова (Урал) та УЦР. їх, царських монархічних генералів і соціалістичну Центральну Раду, оголосили однаково контрреволюційними.
У Києві частково розуміли загрозу. Генеральний секретаріат наказав українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР. 30 листопада було обеззброєно і вислано до Росії частини гарнізону Києва, які підтримували більшовиків. 23 листопада УЦР підписала перемир´я на фронті, а також дала згоду на проведення з´їзду Рад робітників, солдат, селян України в Києві. На з´їзд мали прибути представники військових частин та сіл. Однак уряд Радянської Росії форсував події. З грудня, за день до відкриття з´їзду Рад України, він надіслав свій Ультиматум УЦР, в якому вона звинувачувалася в тому, що веде двозначну буржуазну політику, «бо не бажає скликати з´їзд Рад України», хоча він 4 грудня відкрився, і в Петрограді цього не могли не знати. А це, мовляв, заважало Раді народних комісарів Росії визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Тим самим свідомо нехтувались об´єктивні факти на догоду своїй політиці повергнення України шляхом насильства. Далі вказувалося, що накази Генерального секретаріату про передислокацію українських частин в Україну дезорганізують фронт, але його фактично вже не існувало внаслідок самодемобілізації солдатських мас, розвалу старої армії під впливом пропаганди більшовиків. УЦР звинувачувалась у обеззброєнні про-більшовицьких частин і пропуску козачих частин на Дон. Але це вже була справа суверенного українського уряду, що управляв своєю територією, і тут можна було лише поскаржитись на недружелюбність кроків УЦР, а не загрожувати за це війною. На початку Ультиматуму Українська Народна Республіка визнавалася і говорилося навіть про її право повністю відокремитись від Росії. У завершальній частині висувалась вимога взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», а в разі неприйняття вимоги протягом 48 годин РНК оголошував УЦР «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». І при цьому уже вкотре в Петрограді забули, що суверенна Україна має це питання розв´язувати самостійно. Ультиматум був складений Троцьким, відредагований Леніним та Сталіним і мав на меті обов´язково викликати війну, тому що такого дипломатичного документа не може прийняти жодна суверенна держава. Ультиматум не залишав можливості для переговорів і компромісів. У війні між Україною та Росією, що тепер починалася, були винні обидві сторони, які не симпатизували одна одній та не шукали шляхів до врегулювання ситуації Але УЦР ніколи не намірялася воювати з Радянською Росією, не готувалася до війни між соціалістичною УЦР і владою соціал-демократів (більшовиків) Росії. Сталося так, що два соціалістичні уряди втягли у війну два братні народи. Але хто ніс головну відповідальність за це? Відповідь може бути лише одна - Раднарком Росії і його керівник, одночасно керівник РСДРП(б) В. Ленін. Він же відповідав за громадянську війну в Україні, яка насувалася.
4 грудня в Києві відкрився з´їзд Рад робітників, солдатів та селян України В його роботі взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики домагалися з´їзду, маючи намір організувати його склад переважно із своїх прибічників, переобрати УЦР і внести розкол в національний рух в Україні. Однак вони виявилися невеликою частиною з´їзду (близько 200 делегатів). З´їзд відкинув Ультиматум РНК Росії, відмовився переобирати склад Української Центральної Ради, тим більше, що 9 січня 1918 р мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати опинилися в складній ситуації 5 грудня вони залишили Всеукраїнський з´їзд у Києві, мотивуючи це рішення його неправомочністю та фальсифікацією.
Того ж дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркому Росії на його ультиматум. В ній зазначалося, що не можна одночасно «визнавати право на самовизначення» і топтати це право, «накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Таким чином, УЦР категорично відкинула ультиматум як спроби Рад-наркому втрутитися у державне і політичне життя УНР, нав´язати йому ті форми політичної влади, які у Великоросі)´ викликали анархію та розгул, знищити свободи, відвойовані демократичною революцією у царизму Однак у відповіді вона помилково уникала пропозицій переговорів і компромісів, необхідних і Україні, і Росії. Це свідчило про те, що Генеральний секретаріат, його керівник В. Винниченко недооцінювали загрозу війни з Радянською Росією, не розуміли складності свого становища в Україні.
Радянській Росії був потрібний український хліб, вугілля, метал, машини. Людські її резерви були важливими для здійснення ідеї світової пролетарської революції, чим у цей час «хворіло» багато комуністичних лідерів, не рахуючись з ідеалами національної свободи українців. Невдовзі російський радянський уряд розпочав війну, пославши свої війська в Україну. Перші ешелони вже 9 грудня прибули до Харкова.
Місцевий ревком, створений харківською Радою на чолі з більшовиком Ф. Артемом, застерігав радянські частини від ворожих дій проти прибічників і військ Центральної Ради. Харківські більшовики працювали з ними в органах місцевої влади і не вважали необхідним починати конфлікт. Однак за наказом радянського командира Сіверса в ніч на 10 грудня червоні частини обеззброїли українізований бронедивізіон. Так почалася інтервенція Радянської Росії проти України. У Харкові встановлюється жорстокий режим, починаються арешти і терор.
У цей час до Харкова приїздить група делегатів, яка залишила Всеукраїнський з´їзд Рад. Вони об´єдналися з делегатами, що прибули для проведення з´їзду Рад Донбасу, Криворіжжя і проголосили відкриття І з´їзду Рад України. На ньому були представлені 89 Рад (із понад 300, що існували в Україні). Незважаючи на це, І з´їзд Рад у Харкові прийняв низку постанов і підтримав рішення II з´їзду Рад Росії та взяття більшовиками влади та політику Раднаркому Росії, проголосив встановлення Радянської влади в Україні і обрав Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК Рад України). Був створений Народний Секретаріат — Радянський уряд України. Тепер Раднаркому Росії можна було замаскувати свою агресію проти України, представивши її світові як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів України і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК Рад України оголосив війну Центральній Раді, відмінив всі її накази, розпорядження, тобто почав громадянську війну в Українській державі. З Росії прибували нові частини Червоної гвардії. Загальне керівництво російськими радянськими військами здійснював В.Антонов-Овсієнко. Частина військ повела наступ на Донбас і південь України, друга частина готувала наступ на Київ. УЦР та її Генеральний секретаріат вживали заходів для організації відсічі агресії´. 15 грудня був створений Особливий Комітет оборони України (М. Порш, С Петлюра, В. Єщенко), а 26 грудня прийнято рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Але це було вже запізно і мало. УНР потребувала сильної армії, яку можна і треба було створити влітку — на початку осені. Та найдраматичнішим було те, що трудящі маси, особливо селянство, сприйняли це байдуже, продовжуючи займати вичікувальну позицію. Більшовики ж посилювали свою агітацію серед селянства, пропагуючи зрозумілу йому ідею негайного поділу поміщицьких земель. Значна частина робітників під впливом більшовиків готували у підпіллі, а іноді й відкрито, повстання, спрямоване на встановлення радянської влади і допомогу наступаючим частинам російської Червоної Армії.
25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ червоних військ на Київ. Ними керував колишній полковник-есер М. Муравйов.
Першим був взятий Катеринослав, де наступаючим військам допомогло повстання робітників, яке спалахнуло при підході червоних частин. Таким же чином було захоплено Олександрівськ і Полтава.

13.3. Утворення незалежної УНР, Брестський договір

Для Центральної Ради такий поворот виявився несподіваним, становище не змінилося і в результаті відозв УЦР до громадян України та до солдатів. 11 січня 1918 р. у відповідь на агресію Радянської Росії Центральна Рада ухвалила IV Універсал, який проголошував самостійність, національне відродження і державність УНР, яка представляла і захищала інтереси українського народу. Це був акт великого історичного значення. Пройшовши довгий і суперечливий шлях, національно-визвольний рух України подолав ідеї автономізму та федералізму і здійснив логічний завершальний акт боротьби за національну свободу і державність України. Однак відбулося це не в час могутнього піднесення національного руху, а в період кризи, коли УНР уже знаходилася під важкими ударами Радянської Росії, а розчароване її неефективною соціально-економічною політикою робітництво і селянство не бажало воювати з більшовиками. В Універсалі говорилося про необхідність завершити переговори з центральними державами про мир і навесні роздати всю землю селянам. І знову необхідні соціальні реформи відкладалися. А це дратувало народ.
У січні 1918 р. в Києві вибухнуло повстання проти УЦР робітників і кількох військових частин, що перебували під впливом більшовиків. З великими зусиллями війська УЦР придушили його, жорстоко розправившись з учасниками. Під час повстання в самій Центральній Раді виникла змова лівого крила українських есерів, до якого входили П. Любченко, В. Єлланський (Блакитний), С. Бачинський та інші, які ставили завдання розігнати Центральну Раду, арештувати частину її членів і створити Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змова була розкрита, а її учасники заарештовані.
В цих умовах загального занепаду, зневіри, деморалізації гідним глибокої пошани був подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів, які 16 січня біля станції Крути героїчно намагалися зупинити значно переважаючі їх червоні загони, попали в оточення і загинули за незалежність України.
Червоні війська продовжували наступ. 25 січня члени УЦР і Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після IV Універсалу) залишили Київ. 26 січня після жорстокого артилерійського обстрілу червоні війська увійшли в місто і почали репресії, масові розстріли та грабежі. Часто розстрілювали людей лише за те, що ті говорили українською мовою. Тепер Українській Центральній Раді могла дати можливість вистояти лише сильна зовнішня допомога.
2 грудня 1917 р. в Брест-Литовську представники Раднаркому Росії підписали з німецьким та австро-угорським командуванням Східного фронту перемир´я і почали переговори про сепаратний мир. Щоб контролювати перебіг подій, розуміючи, чим загрожує продовження війни у відносинах з радикально настроєними масами, УЦР теж включилася в пошуки можливостей переговорів, хоча в перші місяці свого існування відстоювала вірність взятим Росією обов´язкам, тобто ведення війни до перемоги над країнами Четверного Союзу. УЦР зав´язала стосунки з країнами Антанти, які вже влітку 1917 р. уважно придивлялися до автономії України, її збройних сил та ін., особливо французькі дипломати. Однак ці напівофіційні стосунки так і не стали офіційними, і не з вини України.
У грудні 1917 р. уряд Радянської Росії, а за нею і УНР почали переговори з німецькими дипломатами в Брест-Литовську. Російська делегація підтримувала делегацію уряду Радянської України, але коли відбулося проголошення самостійної УНР, німецькі дипломати повели переговори з нею. В делегації УНР, яку очолював есер В. Голубович, недавній студент, всі її члени не мали фахових дипломатичних знань, навичок, були молодими, без життєвого та політичного досвіду. І все ж ця делегація, активно борючись за інтереси народу УНР, зуміла провести переговори, змусила визнати себе повноправним представником України і самостійним суб´єктом міжнародного права. Навіть Троцький, нарком іноземних справ РРФСР, підкреслив, що остання «виступає тут як самостійна делегація і такою визнає її російська делегація».
Після складних переговорів українська делегація, яка на початку переговорів вимагала приєднання до України всіх земель, заселених етнічними українцями, змушена була погодитись на обіцянку Австро-Угорщини створити в її складі автономний коронний край з Галичини і Буковини. Кордони між УНР та Австро-Угорщиною мали проходити по старому російсько-австрійському, а в межах передбачуваної Польщі вони мали визначатися спеціальною комісією з урахуванням побажань населення та його етнічного складу. Українська делегація домовилася з делегацією Четверного союзу про обмін військовополоненими, взаємну відмову від відшкодування збитків, заподіяних війною. Підписувалася домовленість про широкий обмін сільськогосподарськими та промисловими товарами. Але становище УЦР, яка перебазувалася після відступу з Києва до Житомира, було складним. Уряд УЦР звернувся за допомогою в боротьбі проти військ Радянської Росії до Австро-Угорщини і Німеччини, які дали згоду на це за умови надання їм великої кількості зерна, вугілля та інших товарів. У спільній австро-українській заяві зазначалося: «Висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки і повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає». Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада заподіяла їй друге, ще гірше — німецько-австрійську окупацію.
В історичній літературі існує багато точок зору на позицію УЦР у питаннях війни і миру. Більшість істориків сходиться на тому, що в питанні про ставлення до війни УЦР займала до листопада 1917 р. справедливі позиції, виступаючи за продовження війни до переможного кінця. Частина вчених виправдовує ці погляди, підкреслюючи, що вихід Радянської Росії з війни дозволив німцям перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний і затягнути війну ще на рік. Але невідомо, скільки б продовжувалася війна, якби не був підписаний Брестський мир. Та й роль України відрізнялася від російської. До того ж, не береться до уваги, що ця несправедлива з обох сторін війна несла щоденно мільйонам людей смерть, каліцтво, жахливі руїни, злидні й голод. Припинення війни, хоча б на одній частині фронтів, рятувала сотні тисяч людей. УЦР не була пов´язана якимось договорами з країнами, які воювали, і не мала прямого відношення до виникнення війни. її вихід із неї ще влітку-восени 1917 р. був би справедливим, гуманним кроком, виправданим і підтриманим народними масами, сприяв би зміцненню української державності.
Брестський мир для УНР був невиправдано важким і принизливим. Адже в тих умовах досить було тимчасового введення в Україну на один-два місяці австрійських військ, і питання відновлення влади УЦР по всій Україні було б розв´язане. Незрозуміло, чому такі великі військові сили запрошувались в Україну (майже 0,5 млн чол.), якщо російська Червона гвардія нараховувала всього ЗО тис. чоловік. УЦР, по суті, добровільно погодилася на окупацію своєї країни, і це тоді, коли Радянська Росія за умовами Брестського миру визнавала самостійність і незалежність України. Викликає подив і те, що українські соціалістичні партії з реакційними монархіями Європи шукали угод і компромісів, а з більшовиками і не думали цього робити.
В той час як у Бресті тривали переговори, на значній частині України утверджувалася радянська влада. Уряд Радянської України — Народний Секретаріат довгий час перебував у Харкові, не маючи чітко визначених функцій. Його майже не визнавала Харківська рада, більшовицький комітет Харкова, і тому він довго не мав навіть власного приміщення. З ЦВК і Народним секретаріатом налагодив стосунки головнокомандувач радянських військ Півдня В.Антонов-Овсієнко. Він же допоміг Народному секретаріату з приміщенням, яке реквізували у газети «Южный край». Більшість членів уряду (Народного секретаріату) — це революціонери, які вміли руйнувати і не вміли конструктивно вести державотворчу діяльність. їм була чужою ідея української державності. За участі членів Народного Секретаріату на території України виникали нові держави, що вело до повного розвалу України: 17 січня 1918 р. була проголошена Одеська радянська республіка, яка охоплювала Херсонську і частково Бессарабську губернії, а ЗО січня в Харкові — Донецько-Криворізьку республіку.
На цей час Народний Секретаріат переїхав до Києва, і на Україні фактично існували три радянські республіки, три уряди. Але всі вони дублювали постанови Раднаркому РСФСР і розповсюджували їх. Відбувалася уніфікація відповідно до Росії всього життя: були скасовані всі розпорядження Центральної Ради, ліквідована її грошова система, поширені на території України декрети РНК, а основна її промисловість була передана у підпорядкування Вищої Ради народного господарства, створеної 2 грудня 1917 р. в Петрограді. Почався спад виробництва націоналізованих підприємств. Були не лише розділені поміщицькі землі, а й розгромлені та розібрані по селянських дворах окремі сільськогосподарські підприємства з високою технікою і культурою виробництва, що могли бути зразковими господарствами. Розгортався червоний терор, масові розстріли політичних противників, як це було в Харкові, Катеринославі, Полтаві, Києві та інших містах.
Червона гвардія під тиском німецько-австрійських військ у кінці лютого — на початку березня 1918 р. відступила з України. При цьому селянство, зморене війною і революціями, байдуже спостерігало цей відступ. 17-19 березня у Катеринославі відбувся ІІ з´їзд Рад України, що обрав новий склад ЦВК Рад України, який відразу ж переїхав до Таганрога —- останнього місця його перебування на українській землі. Тут Народний секретаріат реорганізувався в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу німецьких окупантів. Був прийнятий маніфест до робітників і селян із закликом боротися проти окупантів і «буржуазно-націоналістичної контрреволюції». Це була остання акція уряду Радянської України в період її першого становлення.

13.4. Загибель Центральної Ради. Гетьманська держава

7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.
Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.
Цей конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги.
УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.
Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість. 29 квітня німецька військова частина оточила будинок Центральної Ради і розігнала її. Незважаючи на трагічність ситуації, в цей день УЦР обговорювала і ухвалила Конституцію, одну з найдемократичніших в ті часи, згідно з якою Україна проголошувалася суверенною парламентською державою, гарантувалися широкі громадянські свободи і великі права національним меншинам. Захистити Центральну Раду намагалися лише січові стрільці полку Є.Коновальця. До честі членів УЦР, вони поводилися достойно, з гідністю витримували всі випробування під час перевороту.
Повалення УЦР реакційною військовою верхівкою окупаційних військ і зусиллями внутрішніх консервативних сил закінчило перший етап національної і соціальної революції в Україні. Він характеризувався бурхливим зростанням національно-визвольного руху, відродженням народу України і її державності. Однак об´єктивною вимогою народних мас було задоволення не лише потреб в національних свободах, але й соціально-економічних вимог, розв´язання перш за все аграрного питання, проблеми війни і миру. Недосвідченість, обмеженість і нерішучість української інтелігенції, її соціалістичних партій як провідників революції і реформ не дали можливості виконати ці завдання. Землю селяни отримали лише від радянської влади в кінці 1917 — на початку 1918 pp.
Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури.
Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).
У Грамоті говорилося, що метою нового керівника Української держави (так іменувалася Україна замість УНР) є «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Гетьманові мала належати вся законодавча і виконавча влада до скликання Сейму, хоча його строки не визначалися. В другому документі — «Законі про тимчасовий устрій» — визначалися прерогативи влади гетьмана: призначення уряду і його отамана (голови уряду), керівництво зовнішньою політикою. Гетьман був головнокомандуючим, оголошував воєнний стан і т.ін. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління антиконституційно, шляхом військового перевороту прийшов авторитарний режим, політика якого була спрямована проти інтересів широких народних мас, на задоволення потреб окупаційних властей і великих землевласників та бізнесменів. Гетьманська влада перекреслювала всі завоювання революції, особливо соціалізацію землі, а поділені селянами маєтки повертала великим землевласникам, відновлювала необмежену свободу приватного підприємництва і торгівлі. Радянські історики, у відповідності з поглядами В. Леніна, стверджували, що гетьманська держава була монархією. З цим не можна погодитись. За багатьма своїми ознаками вона була схожа на президентську державу, яка остаточно не встигла оформитися і визріти. Поряд з цим в ній є риси військової диктатури: гетьман значною мірою спирався на армію (переважно німецьку). Досить відзначити, що про спадковість влади П. Скоропадського питання ніколи і ніким не піднімалося. До того ж гетьман постійно твердив про необхідність скликання законодавчого Сейму.
Але, прийшовши до влади, гетьманський режим відразу ж зіткнувся з великими труднощами: з ним відмовились співпрацювати основні політичні партії і соціальні групи суспільства. Гетьман розраховував на участь в уряді партії хліборобів-демократів і УПСФ (колишньої ТУП), однак вони відмовились і вимагали визнання новою владою Конституції УНР, затвердженої 29 квітня 1918 р. Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли ліві українські партії — соціал-демократи і есери. Слід зазначити, що у своїх перших зверненнях до українського народу Скоропадський висловлював побажання залучити соціалістів до керівництва Україною, хоча знав, що вони давно домагалися затвердження Центральною Радою Конституції України і діяльності всіх гілок влади лише на її основі. Цілком зрозуміло, що непримиримо ворожої до його влади позиції дотримувались більшовицькі організації, які вже знаходилися в підпіллі і вели агітаційну та збройну боротьбу проти німецько-австрійських військ. Російські націоналістичні та монархічні групи, що діяли переважно в Києві та деяких інших великих містах, займали вичікувальну позицію, намагалися використати гетьманську владу і німецьку окупацію для боротьби за відновлення «єдиної, неділимої» монархічної Росії.
В сучасній історичній літературі відчувається деяка поверховість і прикрашування діяльності гетьманської влади, що робить незрозумілими масові народні рухи, спрямовані проти цього антиконституційного та антидемократичного режиму, який відверто спирався на окупаційні штики.
Таким чином, в суспільно-політичному житті України посилюються праві сили, однак вирішального впливу вони не здобули. Все це не сприяло життєво необхідній консолідації суспільства. «Тріщина» між державою і суспільством розширювалася, перетворюючись на прірву. Відчуваючи це, уряд бере курс на встановлення «твердої» влади, що мала навести «лад і спокій» в українській державі, на створення дієвого державно-адміністративного насильницького апарату. До влади знову повернулися кола, які революція відкинула, і вони зазнали від неї тяжких кривд і образ. Тепер вони дістали можливість поквитатися з учасниками революційних подій — селянами, робітниками, членами українських соціалістичних партій. Це не могло не призвести до активізації громадянської війни.
Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.
Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. У травні 1918 р. міністр внутрішніх справ, він же голова Ради Міністрів Української держави, Ф. Лизогуб видав циркуляр про негайне повернення власникам усього відібраного у них в 1917-1918 pp. рухомого майна, а в разі невиконання розпорядження наказував використовувати поліцію та війська. Були видані й інші розпорядження, що створили правову основу повернення поміщикам їхньої землі, майна, врожаю 1918 р. та ін.
Це викликало новий вибух обурення селянства: збройні виступи, знищення посівів, вирубка лісів, підпали маєтків. Організовували боротьбу селян різні соціалістичні партії. З червня ЦК УПСР, в якому на цей час більшість мали ліві есери, оголосив, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уряду, створення партизанських загонів. На Київщині ліві есери відразу ж підняли селянські масові повстання, які перекинулись на Чернігівщину і Волинь. Німецьке та австрійське командування відповіло масовими розстрілами, арештами, грабежами та насильством. Однак повстанський рух набував все більшого розмаху, Активно діяло більшовицьке підпілля, яке очолювало робітничі страйки та селянські повстання на Чернігівщині, Київщині та в інших районах. Бурхливо розвивався повстанський рух на Катеринославщині, яким керував анархіст Нестор Махно.
Німецькі правлячі кола, розуміючи, що за таких умов вони не зможуть зібрати і вивезти до Німеччини зерно і сировину, порадили гетьманові вступити в союз з українськими демократичними партіями. Останні, поєднуючи підпільні та легальні форми боротьби, вже наприкінці літа були об´єднані в Український національно-державний союз, який проголосив своєю метою угворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу. Почалися затяжні переговори, але в жовтні 1918 р. стало цілком зрозуміло, що незабаром Німеччина та її союзники капітулюють, і влада гетьмана приречена. Політичні маневри Скоропадського, який залучив деяких українських політичних діячів в уряд, уже не відігравали ніякої ролі. Слід підкреслити, що діяльність Скоропадського та його уряду відзначалась суперечливістю рисами: з одного боку, намагання відновити старий напівфеодальний поміщицький режим, з другого — значні кроки в розвитку української національної культури та відродження української церкви. Зокрема, за період існування гетьманату було відкрито 150 українських гімназій, університети у Києві і Кам´янець-Подільському, Національну галерею мистецтв, Українську академію наук. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. була створена Українська автокафедральна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським.
Швидко формувалася українська армія. З полонених в Австрії була створена дивізія сірожупанників (за формою і кольором одягу) і розташована поблизу російського кордону в районі Стародуба — Конотопа. В серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців під командуванням полковника Е. Коновальця і начальника штабу підполковника А. Мельника. Створювались інші частини, відновлювалось вільне козацтво, з якого гетьман пропонував створити привілейований напіввійськовий стан, але це викликало масове невдоволення незаможного селянства. Почалась розбудова військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі та Маріуполі, реставрація старих військових кораблів і запровадження інших кроків, спрямованих на створення українського військового флоту.
Слід відзначити, що, здійснюючи лінію, протилежну політиці Центральної Ради, в соціально-економічній, військовій політиці, гетьманська держава продовжувала зовнішню політику УЦР, яку започаткував уряд В. Голубовича, підписавши Брестський мир. До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика гетьманського уряду орієнтувалася лише на країни Четвертого союзу. Серед них пріоритетом користувалася Німеччина, яка контролювала і корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Досить дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявилися холодними через підтримання нею намагань польських політичних кіл залишити Галичину і Холмщину в складі Польщі, яка поступово формувалася як держава. Значну роль в цьому ускладненні відігравали і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма, який в українських колах мав ім´я Василя Вишиваного, на український монарший стіл. Австрія — єдина з чотирьох центральних держав не ратифікувала Брестський договір. П. Скоропадський особисто виявляв все більшу схильність до Німеччини як головного союзника і у вересні 1918 р. зробив свій перший і єдиний закордонний візит до Берліна, де домовився з кайзером Німеччини про його підтримку самостійності України та формування її армії. Гетьманський уряд вів переговори з урядом РСФРР і стабілізував з цією країною свої стосунки, однак питання про кордони між двома державами до кінця не були розв´язані. Досить складними виявилися і стосунки з Доном, Кримом, Польщею та Румунією, хоча з деякими з цих країн територіальні питання були розв´язані (Всевелике Військо Донське підписало договір про кордони). Крим вів переговори про входження до складу України на правах автономії. Уряд категорично не визнавав захоплення Румунією Бессарабії, не погоджувався з польським пануванням над Холмщиною і Галичиною. Таким чином, Україна часів гетьманату вела активну зовнішньополітичну діяльність і певною мірою виступала суб´єктом міжнародного права. Однак спроби змінити головних партнерів не дали позитивних результатів: держави-переможниці (Англія, Франція, США, Італія) обіцяли гетьману підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв´язків з відродженою монархічною Росією. Становище в Україні характеризувалося посиленням політичних кризових явищ. Тому 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією і призначив новий уряд, сформований з російських монархістів. Це означало, що у світогляді самого Скоропадського верх взяла прихильність до «єдиної і неділимої».
У відповідь обурені українські партії, об´єднані в Національний союз, взяли курс на повстання проти гетьмана, що відповідало і настроям широких народних мас. 13 листопада Союз обрав керівний орган повстання — Директорію, до якої увійшли лідери основних політичних українських партій: В, Винниченко (голова), С Петлюра, Ф. Швець, A. Макаренко, П. Андрієвський. Директорія видала відозву до народу, де в загальних фразах закликала до повалення влади Скоропадського — «насильника і узурпатора народної волі» і обіцяла, що всі «соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені». Це була демократична платформа лівих і центристських політичних сил, об´єднання яких забезпечило успіх у боротьбі.
Повстання почала Директорія у Білій Церкві, де її опорою стали січові стрільці, а їх командир Е. Коновалець був посвячений у плани боротьби. До повсталих приєдналися значні сили української армії, велика кількість селянських повстанських загонів. Німецькі війська, що знаходилися під впливом Листопадової революції в Німеччині, зайняли позицію невтручання. 18 листопада в бою біля станції Мотовилівка війська Директорії розбили загони гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва, оборона якого була добре укріплена. З 14 листопада у столиці в підпіллі діяв створений при ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили Б. Мартос, В. Мазуренко, М. Порш, B. Чехівський та інші. Ревком готував повстання в Києві, де в цей час панував терор російського офіцерства, що його залучив гетьман до боротьби проти українських революційно-демократичних сил. Україна все більше занурювалася у вир громадянської війни, в якій соціальні конфлікти були переважаючими. Головними силами повстання були селянські маси, які відстоювали відібрану у поміщиків землю. Зрозумівши безперспективність боротьби проти всього народу, втративши іноземну підтримку, П. Скоропадський відмовився від влади. У короткій записці він пише: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.
Закінчився ще один акт громадянської війни в Україні, що завершився перемогою революційних демократичних сил над реакційними консервативними, які управляли, спираючись лише на іноземні військові сили. І хоча перемога була результатом об´єднання всіх антигерманских політичних сил, їх консолідації не відбулося. В антигетьманівськім підпіллі діяли і більшовицькі групи, значно лівіші за тих, що об´єдналися в Директорії. Вони часто боролися спільно з українськими соціалістами, але відстоювали свої політичні цілі і вичікували свого часу.
Гетьманський режим спромігся здійснити низку конструктивних кроків в розвитку української культури, піднесенні міжнародного престижу України. Але, не зумівши розв´язати головні соціально-економічні проблеми в інтересах народу, особливо селянства, ця влада була приречена. Своєю діяльністю вона лише революціонізувала маси і спричинила нові громадянські конфлікти.

13.5. Виникнення і поразка Західноукраїнської Народної Республіки

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії" та утворення Української Народної Республіки.
Метою революції була ліквідація влади Габсбургів на українських землях і захист їх від новостворених держав (Польщі, Угорщини) і тих, котрі існували раніше та постійно зазіхали на українські землі (Румунія). Польща вкотре виявилася головним колонізатором і загарбником західних українських територій і одночасно виступила однією з основних сил у здійсненні планів переможниці Антанти у цій частині Європи. Керівництво західноукраїнським національним рухом на перших його етапах знаходилося в руках консервативних сил: членів Віденського парламенту, місцевих сеймів, лідерів, окремих політичних партій. Вони провели нараду у Львові, де проголосили себе президією Української Національної Ради (УНРади). Провідна роль у ній відводилась виконавчій делегації у Відні. Було висловлено надію, що владу їй уряд Австро-Угорщини передасть легально і мирно. УНРада почала переговори з цісарським урядом, однак той тримав курс на приєднання їх до Польщі. Значна частина політичних діячів Галичини (консервативних) схилялася до перебування Західної України у складі Австро-Угорщини, зі статусом коронного краю чи королівства, але не в складі Польщі.
Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз´єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв´язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.
Польські шовіністичні групи, які енергійно готувалися захопити Га-личину, передусім Львів, прискорено формували свої військові частини. 1 листопада командування польських військових формувань повинно було отримати у Львові владу від австрійського керівництва, про що уже малися відповідні домовленості.
Слід зазначити, що польські комуністи виступали проти будь-якої загарбницької війни на Сході, а значна частина соціал-демократів вимагала мирного розв´язання проблеми Східної Галичини. До того ж в УНР поляки отримали культурно-національну автономію, що могла стати позитивним прикладом.
Деякі демократичні кола Польщі справедливо вважали не лише небажаним, а навіть шкідливим захоплення Львова, Вільно та інших міст і територій, що колись складали «Велику Польщу». Однак переважаюча частина політичних сил піддавалася настроям великодержавного шовінізму і намагалась будь-що захопити сусідні землі, особливо українські. Львів мав стати плацдармом для подальших польських походів углиб України.
Країни-переможниці у Першій світовій війні, особливо США та Фран-ція, не вникали в суть національних конфліктів на Сході Європи, не розуміли українського національного руху, беззастережно підтримували Польщу як свою опору в цьому районі. Не бралося до уваги і те, що в Польщі встановлювався антидемократичний жорстокий політичний режим. Західні держави проголосили право націй на самовизначення, але вважали за необхідне надавати його лише «дозрілим» для цього націям. «Зрілість» визначалася на Заході, далеко від місця проживання знедолених націй і без врахування їхньої думки. До того ж Польща брала на себе місію важливої ударної сили в боротьбі західних держав проти революцій у Росії, за реставрацію «єдиної і неділимої», не враховуючи, що в разі її відновлення навряд чи збереглась би незалежність самої Речі Посполитої.
Поляки розробили план захвату Львова, орієнтуючись лише на угодовську поведінку УНРади. Однак боротьбу за Львів організував Військовий комітет, очолюваний сотником Д. Вітовським. Комітет був створений у вересні молодими українськими офіцерами, які служили в австрійській армії. У жовтні він поповнився представниками січових стрільців. Це був колектив рішучих і сміливих бійців, який діяв не лише в середовищі військових, а й серед населення міст, повітів, де існували осередки українського офіцерства. Там також готувалися повстання, незважаючи на умовляння членів УНРади не починати його. Молоді старшини з невеликим військом (2,5 тис. чол.) в ніч на 1 листопада захопили Львів, місто з 200-тисячним населенням, переважно польським. Одночасно всеукраїнське населення Галичини закликалося до повстання. Взяття влади відбулося майже безкровно. За перші дні боротьби повсталі захопили всю Галичину і відразу ж приступили до створення адміністрації на місцях та наведення порядку. Незважаючи на війну, яку розпочали поляки, швидко формувалася Українська держава, яка відроджувалася після шестивікового гноблення іноземними загарбниками, переважно польськими. Після вагань, під впливом повсталих радикалізувалася і втяглася в боротьбу УНРада. 1 листопада у відозві вона проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії. її назву й межі уточнив Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка». її територія охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття. Вже 5 листопада у програмному Маніфесті УНРади оголошувалося загальне виборче право, рівність всіх перед законом, 8-годин-ний робочий день, соціальний захист людей похилого віку, проведення аграрної реформи. Всі великі земельні володіння, які належали переважно полякам, експропріювалися і через деякий час мали розподілятися між безземельними та малоземельними селянами. Однак самовільне захоплення землі каралося великими штрафами і тюремним ув´язненням. Це викликало гостре невдоволення селянства, ослаблення єдності всіх соціальних груп українців в боротьбі з польською агресією. Частково це пояснювалося бажанням проводити реформи так, щоб уникнути звинувачення керівництвом Антанти в «більшовизмі», «не-цивілізованості». Але попри все це було невміння і небажання рахуватися з соціально-економічними потребами найбільшої частини населення. Нечіткий, розмитий аграрний закон, який призвів до зволікання з розподілом поміщицьких земель, був непопулярний. 14 квітня, коли він був затверджений, відбулося повстання робітників у Дрогобичі, підтримане селянами навколишніх сіл. Воно проходило під радянськими гаслами і висувало вимогу наділення селян землею, але було жорстоко придушене частинами УГА (Української галицької армії). Це викликало гостре невдоволення трудящих.
9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький, один із досвідчених політиків Галичини, депутат австрійського парламенту. Президентом республіки став Є. Петрушевич, адвокат, відомий політичний діяч, депутат австрійського парламенту. Нова влада поширювалася на територію в 40 тис. км кв. з населенням 4 млн чол., з яких три мільйони були українці. Українська мова проголошувалася державною, але національні меншості мали право користуватися своєю. Розпочалась перебудова освіти, створювалася національна школа, учителі оголошувалися державними службовцями, націоналізувались приватні школи. З´їзд учителів, що відбувся у Станіславі в кінці березня, підсумовуючи шкільну реформу, зазначив: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути цільна від односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних класів». Всі урядові програми, крім аграрної, свідчили про патріотичний і демократичний характер нової влади.
Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об´єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об´єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.
За допомогою УНР певною мірою долалася проблема офіцерських кадрів та військового спорядження. Значну кількість зброї УГА придбала, роззброюючи німецькі і австрійські частини, що поверталися додому з України. Західноукраїнська державність одразу стала об´єктом агресії з боку Польщі. 1 листопада поляки почали запеклі бої, намагаючись захопити Львів. Розгорталася національно-визвольна війна українського населення західноукраїнських земель на захист своєї державності і національної свободи. Польща мала в шість разів більше населення, ніж Західна Україна, і підтримку Антанти. Щоб заручитися підтримкою Заходу, уряди Польщі та Румунії звинувачували українців у більшовизмі, бандитизмі, і це спрацьовувало. Країни Антанти повністю підтримували Польщу, рятуючи її війська в Галичині від розгрому. Українці хоробро воювали, і становище поляків було важким. Тоді Антанта перекинула із Франції великий польський корпус генерала Галера, створений із полонених поляків, добре навчений, дисциплінований і ґрунтовно озброєний, командні посади в якому належали французьким офіцерам. Прибуття цього корпусу, а також значної групи антантівських офіцерів змінило співвідношення сил і створило смертельну загрозу національно-визвольному руху на західноукраїнських землях. ЗУНР могла врятувати лише велика іноземна допомога. Її запропонувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка готова була направити війська, воювати разом з УГА проти Польщі, але вимагала права вільного сполучення з Угорщиною, де відбувалася радянська революція.
В цей же час В. Винниченку як голові Директорії Угорщиною була запропонована ідея союзу чотирьох держав: Угорщини, УНР, ЗУНР і Радянської Росії. В. Винниченко погодився, оговоривши при цьому незалежність Радянського уряду України і Радянської Української республіки в цьому союзі. Однак тиск непримиренного противника національного українського руху і незалежності України Г.П´ятакова та розбіжності в підходах до українського питання в керівництві більшовицької партії призвели до відхилення її урядом РСФРР. В результаті ЗУНР залишилася одна проти переважаючих ворожих сил. УГА, мужньо захищаючись, змушена була відступити до річки Збруч, що в недавньому минулому була кордоном між Австро-Угорською та Російською імперіями. І під час відступу радянський уряд запропонував Є.Петрушевичу (від 6 червня — диктатор ЗУНР) створити спільну армію і воювати проти Польщі. При цьому радянська сторона гарантувала невтручання у внутрішні справи ЗУНР. Тепер відмовився Є. Петрушевич.
Слід звернути увагу на те, що поляки розгортали військові дії і для захоплення Волині, яка входила до цього до Російської імперії, а пізніше — до складу УНР. Українське населення Волині мужньо боролося з окупантами, хоча сили були нерівними, але найгіршим було те, що українські загони діяли розрізнено і неузгоджено.
Поляки вели наступ широким фронтом. У цей час в тил ЗУНР ударили румуни, які вже захопили Буковину і тепер вирушили на Покуття. Після кількох героїчних спроб контрнаступу погано озброєна УГА змушена була переправитися через Збруч і вийти на територію УНР, яка також знаходилася в скрутному становищі, терплячи невдачі в боях з радянськими військами. Захоплення Галичини поляками фактично утверджувалося кількома документами держав Антанти. Закарпаття і Буковину вони також передали сусіднім державам. Після довгих переговорів Закарпаття було введено до складу Чехословаччини, а Буковина — до складу Румуни. Остання отримала право загарбати Бессарабію (1920 p.). Тим самим Версальська система заклала на цих землях передумови гострих національних і соціальних конфліктів, кривавих сутичок, тяжких колоніальних поневірянь значної частини українського народу.
На період відступу УГА за Збруч припадає остаточна зміна зовнішньополітичної орієнтації Директорії. С Петлюра прийшов до висновку, що порятунком для УНР може бути лише підтримка Антанти та опора на Польщу, і заради цього він був готовий передати Галичину Польщі. В кінці травня 1919 р. відповідна угода між Польщею та УНР була підписана. Пізніше, у квітні 1920 p., вона буде остаточно оформлена і затверджена. Уряд ЗУНР та УГА серйозно посилили Директорію, територія і військові сили якої значно зменшилися під ударами Червоної Армії. Два українських уряди повинні були налагодити між собою гармонійні відносини. Однак це було важко зробити, бо давалося взнаки віковічне перебування двох частин України в різних імперіях, з їх політичними та соціально-економічними особливостями, психологічними і культурними розбіжностями. Галичани з їх організованістю та національною свідомістю із зневагою ставилися до організаційної розхлябаності східних українців, їхнього соціального радикалізму. Зі свого боку, східні українці вважали галичан провінціалами, занадто забюрократизованими.
Ці розбіжності особливо виявилися під час наступу обох українських армій на Київ у серпні 1919 р. Наступ розвивався успішно, але червоні війська відступали не так під тиском українських армій, як під ударами наступаючих армій білого генерала Денікіна. 30 серпня галицькі частини увійшли до Києва, і того ж дня в місто почали вступати передові денікінські частини. Не знаючи, як реагувати на білих, галичани, що не мали з ними протиріч і конфліктів, відступили з міста, чим викликали роздратування С.Петлюри і його уряду. Через кілька днів, коли галичан переконали брати місто, було вже пізно. Обом українським арміям довелося відступити на Захід, будучи втягнутими в небажану війну з біляками.
Наприкінці жовтня 1919 р. галицьку армію вразила епідемія тифу. За цих трагічних обставин командуючий армією М. Тарновський 6 листопада підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалася до частин Денікіна і виходила на відпочинок в район Одеси. Відступаючи під ударами Червоної Армії, Денікін спробував використати галицьке військо проти неї. Однак вони перейшли на бік Червоної Армії. На їх базі була створена Червона українська галицька армія (ЧУГА). У лютому 1920 р. ЧУГА брала участь у боях з денікінцями і поляками, але вже в квітні галицькі бригади перейшли на бік петлюрівців. Галичани були невдоволені розпорошеністю своїх частин у складі Червоної Армії, а також численними чистками, які проводили органи Надзвичайної комісії (органи радянської контррозвідки). Більшість хотіла повернутися до рідних домівок. Інші брали участь у поході Червоної Армії на Варшаву в 1920 p., коли була створена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка проіснувала п´ятдесят днів. її керівним органом був Галицький революційний комітет (Гапревком) на чолі з В.Затонським. Є.Петрушевич 15 листопада 1919 р. виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні. Таким чином, мужні державницькі змагання галицьких українців були знищені колонізаторами, які ледь відродивши польську державу, взялися за старі, давно засуджені історією методи закабалення українців. Маючи значну перевагу та підтримку Антанти, вони знову наділи на українське населення Західної України колоніальне ярмо.

13.6. Директорія. Її внутрішня і зовнішня політика

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту. Та й неможливо було мобільно провести цей захід в умовах безперервних боїв з військами Радянської Росії на півночі та Антанти — на півдні, в конфліктах з отаманами, кількість яких швидко зростала. Тому селянство, як і за часів Центральної ради, все більше розчаровувалося в Директорії і схилялося до більшовиків, які в Росії віддали селянам поміщицькі землі. Саме тому Всеукраїнська рада селянських депутатів не підтримала політику Директорії. Зібрана її виконавчим комітетом нарада представників губернських рад селянських депутатів зажадала негайно передати владу виконкомам рад селянських і робітничих депутатів, тобто, по суті, створити в Україні радянську владу.
У постановах різних своїх з´їздів селяни підтримували ідею української державності, але коли треба було потрібно її захищати, не виявляли такої готовності. Створивши на гребені боротьби з режимом геть-мана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського уряду розбігалися по домівках. Армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів. Посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу. Чим пояснити таку поведінку українського селянства? Частина істориків пояснює це особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин, і політичного неука (див. Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — К., 1996. — С 80). Він не враховував досвіду 1918 p., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і дуже наївними здавалися їм декларації молодих політиків-соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, як і Центральна рада, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 p., мляво розв´язувалися й інші соціальні питання, а також формування регулярної армії і державного апарату. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з´єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності. Директорія за таких умов вирішила розширити свою соціальну базу і покласти в основу розбудови державного управління так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати радам робітників, селян та інтелігенції без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління, подібним до парламенту, мав стати трудовий конгрес, що складався з 528 осіб: 118 робітників, 377 селян та 33 представників інтелігенції. Перша сесія конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. в Києві. В його роботі взяли участь близько 400 депутатів. Він проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. У зв´язку з надзвичайним загостренням зовнішньополітичного становища УНР, конгрес передав владу в краї Директорії, яка до наступної його сесії мала вжити необхідних заходів і видати закони, необхідні для оборони республіки. Ці закони мали затверджуватися на найближчій сесії.
А зовнішньополітична ситуація все ускладнювалася. На початку грудня 1918 р. в Одесі висадилися французькі війська. Це пояснювалося рішенням західних держав розпочати боротьбу з більшовизмом, не допустити його поширення. Держави Антанти надавали допомогу антибільшовицькій білій армії, яка готувалася на Дону під керівництвом генерала Денікіна до походу на Москву за відновлення «єдиної неділимої Росії» та монархічного режиму. На півночі велася підготовка більшовиків до нового походу на Україну. УНР не могла протистояти обом цим силам. Директорія і основні політичні партії України мали вирішити, з ким їм вступати в союз: із західною демократією проти більшовиків, чи з більшовиками проти Антанти.
Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.
Після прийняття більшістю Директорії ідей парламентаризму і Трудового Конгресу ліві соціал-демократи утворили групу «Незалежних соціал-демократів» і вийшли із УСДРП, а ліві в УПСР створили групу («боротьбистів»), об´єднавшись навколо газети «Боротьба». «Боротьбисти» і соціал-демократи взяли курс на зближення з більшовиками, що діяли в підпіллі, і готували повстання проти Директори за здійснення своєї ідеї влади Рад та союзу з Радянською Росією. Під тиском лівих соціалістів уряд УНР розпочав переговори з Раднаркомом РСФСР, однак ці контакти швидко обірвалися. Помірковані групи соціалістів під впливом Степана Петлюри схилялися до західноєвропейських зразків демократії, зміцнення державних інститутів УНР, боротьби проти більшовиків та союзу з Антантою.
Наступ на Київ у січні 1919 р. російських радянських військ і українських радянських загонів, створених при допомозі і підтримці Росії, викликали в Україні обурення і посилення позицій прихильників союзу з Антантою. 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Однак армія УНР все більше втрачала боєздатність і відступала. На початку лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого у Київ вступили червоні загони.
Директорія розпочала переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з Радянською Росією. Однак французьке командування, яке вело переговори з делегацією УНР від імені Антанти, висунуло вимоги, що мали колоніалістський характер: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з їх складу В. Винниченка, С Петлюру, В. Чехівського (як соціалістів), створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками та підпорядкувати її командуванню Антанти, передати залізниці і фінанси під контроль Франції і перевести Україну під її протекторат. Це було проявом типової колоніальної політики і демонструвало небажання Антанти відступати від своєї політики підтримки «єдиної неділимої Росії» і визнати незалежність України.
Попри все український уряд пішов на поступки, щоб на основі компромісів домовитися з Антантою. Уряд Чехівського подав у відставку, Винниченко вийшов із Директорії і виїхав до Відня, а Петлюра вийшов із УСДРП і, уже будучи безпартійним, очолив Директорію. Однак ці поступки нічого не змінили, і переговори з Антантою провалилися. Та незабаром з´ясувалося, що вона не має військ для наступу проти більшовиків, а ті, що знаходилися в Одесі, під впливом агітації більшовиків розклалися. У квітні 1919 р. французи залишили Україну. В той же час утворений під впливом і керівництвом Степана Петлюри уряд, який очолював С. Остапенко, зовсім припинив соціальні реформи, чим підірвав авторитет Директорії. В Україні поширюється хаос. Більша частина військового керівництва проголосила себе незалежними отаманами і вийшла з-під контролю Директорії та «головного отамана» Петлюри. Поряд з так званою «отаманщиною» ширилися єврейські погроми, грабежі, занепадало економічне життя. Відповідальними за погроми були отамани, окремі червоноармійські командири та солдати армії УНР. Спроби деяких істориків оголосити Петлюру головним винуватцем та ініціатором цього ганебного явища не мають під собою достатніх підстав. У погромах брали участь і солдати денікінських військ, які в червні 1919 р. вступили в Україну. Втрачаючи підтримку широких народних мас, «головний отаман» УНР Степан Петлюра вирішив знайти вихід із тяжкого становища шляхом союзу з давнім ворогом України — Польщею, що вела колоніальну війну проти ЗУНР. Переговори про договір з Польщею, згода Петлюри віддати їй Західну Україну було ударом в спину Західноукраїнській Народній Республіці і викликало нові суперечки і дискусії в українському суспільстві та невдоволення.
Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

13.7. Боротьба з Радянською Росією та Денікіним

Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.
Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики. Особливо їх дратувало створення радгоспів і комун, виділення їм великих площ землі, на які селяни самі розраховували. Обурювала і антиукраїнська національна політика окремих керівників уряду УСРР (так звана «п´ятаковщина», від імені одного із лідерів КП(б)У Г. П´ятакова, який кваліфікував боротьбу українців за національну свободу як буржуазний націоналізм).
Антирадянський селянський рух звужував і ослабляв соціальну базу радянської влади в Україні, сприяв початку контрнаступу об´єднаних сил армії УНР і УГА. Незабаром більша частина української території була звільнена від червоних військ, втому числі міста Кам´янець-Подільський, Вапнярка та ін. В липні-серпні об´єднані українські армії рушили на Київ, відтісняючи червоні війська, які одночасно вели тяжкі бої з Денікіним. 30 серпня українські частини (переважно війська УГА) захопили Київ, але кількома годинами пізніше в місто увійшли денікінські дивізії, і українські війська залишили місто.
Денікін, спираючись на підтримку Антанти, дотримувався реакційної програми знищення не лише більшовизму, а й ліквідації незалежності України, відновлення «єдиної, неділимої Росії». Не визнаючи незалежність України, він оголосив як більшовиків, так і петлюрівців ворогами. В той же час Денікін не виключав можливості знайти спільну мову з галичанами, як і консервативний уряд ЗУНР — з ним. Таким чином, сформувалось двоїсте ставлення об´єднаних українських збройних сил до білої армії, і ця тенденція виявлялася не раз пізніше. Падіння Києва мало деморалізуючий вплив на українську армію і викликало недовіру та неспокій серед українського громадянства. Уже в котрий раз в українському суспільстві виявлявся розкол, відсутність єдності. Ні українські «ліві», ні українські консерватори (ЗУНР) не вміли і не хотіли йти на компроміс.
Наприкінці літа 1919 р. вдруге була повалена радянська влада в Україні, і головною причиною її поразки були невдала соціальна політика, втрата підтримки селянства, розчарованого політикою «воєнного комунізму» та намаганнями насильницькими методами створювати радгоспи і комуни. Вороже ставлення викликала і антиукраїнська національна політика.
Через деякий час уряд України оголосив Денікіну війну (24 вересня 1919 p.). Директорія закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська республіка», до рішучого бою проти ворога. Ще за кілька днів до цього, 20 серпня, у Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців), була підписана угода про спільну боротьбу з денікінцями. Урядові кола УНР не виключали можливості спільної з більшовиками боротьби проти Денікіна, однак практичних кроків в цьому напрямку не було зроблено. В котрий раз Степан Петлюра не зміг використати можливість компромісних угод з РСФРР, які могли б у майбутньому перерости в певні форми співробітництва (замість ворогування) двох держав. Поряд з цим слід зазначити, що і уряд РСФРР не робив жодних зусиль, щоб домовитися з урядом УНР щодо організації спільної боротьби з білими арміями.
Реакційна політика Денікіна, спрямована на реставрацію напівфеодального режиму, аналогічного тому, що існував до революції 1917 p., люта ненависть до всіх інакомислячих та національно-визвольних рухів, жорстокі масові репресії проти народних мас викликали в тилу білих армій загальнонародне повстання. В цій боротьбі в підпіллі і партизанських загонах стихійно об´єднувалися українські соціалістичні групи з більшовиками. Часто-густо їх знищувала денікінська розвідка і біла офіцерня, як це було в Києві під час розправи над талановитим українським письменником Гнатом Михайличенком (лівим українським есером). Його по-звірячому вбили денікінці разом з кількома більшовиками і українськими соціал-демократами. Жорстоко розправилися денікінці із «боротьбистом» В. Чумаком та багатьма іншими.
Антиденікінський рух мав характер соціального і національно-виз-вольного повстання. Проти денікінського режиму виступили всі отамани, які мали значні збройні сили. Але найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Нестора Івановича Махна, укомплектовані переважно українськими селянами. Махно народився 1889 р. в багатодітній селянській сім´ї в селі Гуляйполе на Катеринославщині. З дитинства наймитував, працював на заводі, де і втягнувся в революційну боротьбу. Належав до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». За розбійницькі напади на багатіїв, так звані експропріації, був засуджений у 1916 р. разом з шістнадцятьма товаришами до смертної кари, в останній момент заміненої на довічну каторгу. В тюрмі багато читав, займався самоосвітою і сформував власне світобачення.
У 1917 р. після повалення самодержавства, повернувшись на батьківщину, поринув у політичну діяльність. Ще влітку очолюваний ним земельний комітет розділив поміщицькі землі між селянами. Це високо піднесло авторитет Махна. Сотні і тисячі селян перебували під впливом цього енергійного і вольового селянського ватажка. Створений ним у серпні 1918 р. невеликий загін повів енергійну боротьбу проти німецьких військ і органів гетьманської влади. Загін швидко зростав, як збільшувалася і популярність селянського лідера.
На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною Армією і став командиром бригади. Але влітку цього ж року Троцький, нарком військових справ Радянської Росії, несправедливо звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині та заколоті проти радянської влади і оголосив поза законом. Махно склав свої повноваження, але залишився на фронті об´єднавшись з невеликим загоном з отаманом Григор´євим. До Махна, який закликав червоноармійців ке відступати, а боротися з денікінцями на рідній землі, приєднувалися тисячі бійців, сотні селян і навіть великі військові підрозділи Червоної Армії. Його з´єднання перетворилося у велику силу, і він проголосив його Революційною повстанською армією України, яка в серпні 1919 р. вже нараховувала 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів, мала на озброєнні 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, і 20 гармат. Пересувалася вона на 18 тисячах тачанок. Без громіздких тилових служб армія була надзвичайно мобільною, просуваючись за добу на 100 км.
Ця потужна, революційно налаштована маса швидко рухалася денікінськими тилами, винищуючи живу силу та дезорганізуючи її. Денікін перекидав проти Махна кращі свої дивізії, але вони терпіли поразку за поразкою, навіть у грудні 1919 p., коли Революційну армію України охопила епідемія тифу. В момент вирішальних боїв на московському напрямку наступу Денікіна останній змушений був кинути проти армії Махна значну кількість своїх найбоєздатніших полків і дивізій. Ця боротьба всіх політичних сил та армії УНР в тилу Денікіна сприяли розгрому денікінського наступу і переходу в успішний контрнаступ Червоної Армії.
На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися. Махновці заявили про свій намір зайняти одну з ділянок фронту для спільної  боротьби проти біляків. Але командування Червоної Армії мало намір знищити махновців. 9 січня за ініціативою Троцького Всеукрревком, верховний і надзвичайний орган радянської влади в Україні, знову оголосив Махно поза законом. Аргументувалося це досить дивно: начебто він та його група зрадили український народ, запродавшись польським панам, хоча всім було відомо, що армія Нестора Махна діяла на півдні України, за тисячі кілометрів від Польщі. Всіх, хто підтримував Махна і його армію, чекали жорстокі покарання. До осені 1920 р. частини Червоної Армії, змінюючи одна одну, намагалися методами «червоного терору» розгромити махновців, але безуспішно.
Скориставшись тим, що Червона Армія сконцентрувала всю увагу на боротьбі з армією Махна, залишки денікінських військ зосередилися в Криму. Остаточний розгром денікінщини, який можна було здійснити при союзі Червоної і Української революційної армій, тепер відклався на невизначений час. Слід зазначити, що в радянській історичній літературі поразка Денікіна подавалася однобоко і неповно, а роль Махна в його розгромі замовчувалася. Недостатньо підкреслювалася і роль українських соціал-демократів та українських есерів. Не применшуючи героїчної боротьби більшовиків, слід віддати належне й іншим антиденікінським силам. Але вирішальною силою було українське селянство, робітництво та інтелігенція, що стали соціальною основою всього руху опору. Ці сили складали і значну частину Червоної Армії, яка разом з союзниками завдала поразки величезному білогвардійському наступу.

13.8. Утвердження радянської влади в Україні. Поразка УНР. Уроки української революції

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.
Однак політика воєнного комунізму не лише збереглася, а й «удосконалювалася» та «розширювалася». Почався наступ на українську державність, їй надавався все більш формальний, умовний характер. 27 січня 1920 р. Всеукрревком анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися Функціонування органів влади, військових, народногосподарських, фінансових та інших установ, і замінив їх декретами РСФРР. При формуванні органів влади більшість в них забезпечувалася комуністам. З іншими партіями, часто дуже близькими їм, розмовляли мовою ультиматумів або впливали за допомогою органів ВУЧК. У грудні 1919 р. ними була дана згода включити до Всеукрревкому по одному представнику від партій «боротьбистів» і «борьбистів», які мали значний вплив на народні маси, однак у березні 1920 р. більшовицьке керівництво домоглося їх саморозпуску, прийнявши до лав КП(б)У лише невелику їх частину. Лідери «боротьбистів» В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько та інші вводилися до керівних органів КП(б)У і уряду УСРР. По відношенню до есерів, соціал-демократів (меншовиків) і членів УСДРП застосовувалися лише методи терору та арештів. Ці ліві партії патріотичного характеру практично були розгромлені, а їх кадри винищені.
Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася в одну із складових державного апарату. Рішення Політбюро КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР, визначали зміст цих рішень. Економіка України в результаті військово-комуністичних репресивних дій занепадала. В містах із 11 тисяч націоналізованих підприємств діяли лише 4 тисячі. Робітників душило безробіття, і вони виявляли невдоволення діями радянської влади.
Але особливо тяжким було становище у селах. У 1920 р. продрозкладка планувалася на рівні 140 млн пудів зерна. Щоб відібрати їх у селян, була створена велетенська армія. Лише штаби губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становили 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Ця кампанія мала політичний характер: по суті, розв’язувалися питання боротьби й подолання куркульства. Однак чіткі критерії визначення куркульства не розроблялися. До них відносили всіх тих, хто не погоджувався з діями влади. Організовувались комітети незаможних селян (КНС), що мали вести боротьбу із заможною частиною селянства.
В губерніях і повітах створювалися спеціальні «трійки», у волостях — «четвірки», які керували продроботою, боротьбою з куркульством і мали необмежену владу на місцях. Під час проведення продовольчих заготовок селян заарештовували і навіть розстрілювали. Розгортались різноманітні за своїми формами репресії: тюремні ув´язнення, концтабори, примусові роботи та ін., що навесні 1920 р. викликало масовий повстанський рух. Для боротьби з ним радянські органи в Україні змушені були використати великі військові сили: 107 батальйонів, кавалерійська дивізія (5 полків), 6 батарей (24 гармати). Особливо активно вела повстанську боротьбу керована Махном Революційна повстанська армія України, яка проводила безперервні рейди по Україні. На її бік переходило багато червоноармійців, в недавньому минулому селян.
Конфлікт з селянством, відсутність надійної соціальної бази в його середовищі знову зробили проблематичним існування радянської влади, чим скористалися білогвардійські сили і Польща. На початку квітня 1920 р. Денікін передав посаду головнокомандувача збройних сил Півдня Росії П. Врангелю, який не лише відновив боєздатність білої армії, а й змінив політичний курс свого попередника. Він відмовився від ідеології «єдиної і неділимої Росії», пообіцяв автономію козацтву Дону і Кубані, зробив кроки для встановлення контактів з урядом Петлюри, що свідчило про намір на певних умовах визнати його. Для налагодження стосунків з селянством Врангель розпочав досить радикальну аграрну реформу: основна частина землі передавалася виборним повітовим та волосним земельним комітетам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння і поділити землю між селянами. Вона переходила в повну приватну власність за внесення у державний хлібний фонд 20% середньостатичного річного врожаю протягом 25 років. Таким чином він приваблював на свій бік селянство, намагаючись використати його проти більшовиків. Про нові напрями в соціальній і національній політиці білих в радянській історичній літературі нічого не згадувалося до кінця 80-х років.
У червні 1920 р. біла армія вийшла з Крим і захопила Північне Причорномор’я. В цей час вели наступальні операції проти України і Росії Польща та УНР, які також використовували невдоволення селянства радянською владою. У липні —- серпні на півдні України між червоними і білими військами йшли запеклі бої. Слід звернути увагу на те, що тепер в тилу Врангеля не вибухали селянські повстання, як раніше в тилу Денікіна. Та не відбулося і масового вступу селян у білу армію. Вони не забули репресії денікінських військ, які при новому командуванні хоч і змінили напрями своєї політики, але невідомо, наскільки це глибоко і надовго. Врангель відзначався і умінням розв´язувати військово-стратегічні та військово-тактичні проблеми, оцінювати оперативну ситуацію. Однак на середину 1920 р. влада більшовицької партії значно зміцнилася. На Червону Армію працювала вся Російська держава з її величезними людськими, природними та економічними ресурсами. Боротьба ж невеликої білої армії, хоч і реформованої, проти такої сили була безперспективною. До того ж новий енергійний наступ білих, що входили до недавніх часів в армію Денікіна, дещо зменшив розмах селянських повстань: селян лякало можливе повернення озлоблених поміщиків більше, ніж політика воєнного комунізму більшовиків. Зміна настроїв селянства відбивалася на тактиці командування армії Махна: в середині жовтня воно підписало з командуванням Червоної Армії чергову воєнно-політичну угоду, і вони спільно розгорнули запеклі бої проти врангелівських військ. На початку листопада Червона Армія з фронту, а махновські війська, рейдуючи по тилах, завдали поразки Врангелю, відкинувши його в Крим. Частини Червоної Армії і Революційної армії України увірвалися в тил білих, форсувавши вбрід Сиваш.
В цей же час відбувався штурм Перекопського перешийка, який мав надзвичайно потужну лінію укріплень, підготовлену за участі англійських і французьких військових інженерів. Однак обхід їх з тилу призвів До того, що білі почали швидко відступати. Під час подальшого наступу Червоної Армії її командуючий М. Фрунзе звернувся до Врангеля і його армії по радіо з пропозицією скласти зброю і здатися в полон, гарантуючи за це свободу і навіть право еміграції. Однак Ленін вважав надто великими ці поступки, вимагаючи знищувати всіх, хто так чи інакше ухилявся від полону. 16 листопада 1920 р. Фрунзе телеграфував Леніну про захоплення Керчі і ліквідацію Південного фронту. В радянській історичній літературі ця телеграма подається як остання крапка в громадянській війні. Насправді в Криму відловлювали врангелівських солдат та офіцерів — і тих, хто здався, і тих, хто спочатку переховувався — і всіх розстрілювали. Відбулося винищення великої кількості людей. Часто розстрілювали не лише військовослужбовців, а й інтелігентів, дворян, які жодного відношення до боротьби проти радянської влади не мали.
Таке ж жорстоке винищення радянське командування таємно готувало для армії Махна. Однак Махно розгадав ці наміри, вирвався з оточення і знову розгорнув рейди й бої проти радянської влади. Проте війна ставала все жорстокішою і кривавішою. 28 серпня 1921 p. H. Махно, розуміючи безперспективність війни з Радянською країною, з невеликим загоном перейшов кордон і був інтернований в Румуни, звідки пізніше переїхав до Франції.
1920 р. був фактично останнім роком існування УНР. Ще в грудні 1919 p., коли УГА остаточно втратила боєздатність, а армія УНР потерпіла ряд тяжких поразок у боях з денікінцями, керівництво УНР вирішило перейти до партизанських форм боротьби. Петлюра призначив командувачем армії генерала М.Омельяновича-Павленка, а сам виїхав до Варшави. Були використані методи боротьби, близькі до тих, які застосовував Махно: армія УНР, яка складалася з кінноти і посаженої на вози піхоти (всього близько 5 тис. чол.), виступила у похід денікінськими тилами, який згодом отримав назву «зимового походу». Вона мала велику моральну і матеріальну підтримку з боку населення. І хоча бракувало зброї та боєприпасів, війська героїчно билися з ворогом. У першій половині 1920 p., коли влада в Україні знову перейшла до більшовиків, армія УНР в суворих умовах рейдувала Правобережною Україною, надавала допомогу повсталим проти політики воєнного комунізму селянським загонам, стимулюючи український національно-визвольний рух. «Зимовий похід» завершився 6 травня 1920 p., коли змінилася міжнародна ситуація.
Після тривалих переговорів 28 квітня 1920 р. дипломатична місія УНР і польська урядова делегація підписали договір, за яким польський уряд визнавав Українську Народну Республіку і зобов´язувався не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими до України. Кордон між Польщею та УНР мав проходити по річках Збруч і Горинь, які раніше розмежовували Росію і Австрію. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і сім повітів Волині. Поряд з політичною конвенцією підписувалась і військова, за якою Польща надавала допомогу зброєю та амуніцією. 25 квітня 1920 р. об´єднані збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти Радянської України і Радянської Росії, які на той час об´єднали свої військові сили. Спершу в боях брали участь дві українські дивізії, а на початку травня, після приєднання військ «зимового походу», уже воювала 15-тисячна українська армія. Польсько-українські війська 6 травня оволоділи Києвом. Але дійшов до Києва і Подніпров´я, поляки далі не пішли, українська ж армія не мала для цього достатньо сил. Та й очікуваного масового антибільшовицького селянського повстання не відбулося: українці традиційно боялися польського колоніалізму. Подальшому зміцненню армії УНР і розгортанню наступу заважали ті ж «союзники» — поляки. Польща була зацікавлена у створенні «буферної» держави, яка захищала б її від Росії. Але формування сильної Української держави її насторожувало. Радянське командування, підтягнувши війська, силами 1-ї кінної армії С. Будьонного при підтримці великих з´єднань піхоти нанесло відчутний удар. Червоні частини прорвали польський фронт і розгорнули широкий наступ. Радянське керівництво плекало надії наступом і розгромом Польщі підняти революцію в Європі. Червона Армія успішно наступала і зайняла протягом липня 17 повітових міст, 48 містечок та більше тисячі сіл Східної Галичини.
1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. її уряд — Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В.Затонський. Ревкоми обиралися сільською біднотою в усіх селах, містечках і повітах. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами та комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами у селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона, зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Галревком.
Однак і поляки в межах Польщі, на своїй батьківщині, і українці в Південно-Східній Галичині чинили все більший опір. У липні 1920 р. армія УНР під командуванням генерала М.Омельяновича-Павленка більше двох тижнів оборонялася на річці Серет, а в серпні вела оборонні бої на Дністрі, а у вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, українські війська оволоділи територією між Дністром і Збручем, разом з поляками захопили міста Тернопіль, Проскуров (тепер Хмельницький) та ін. Незабаром стало зрозуміло, що революція в Європі не вибухне, а Радянська Росія і Радянська Україна мають значні військові сили, і війна яка надовго затягнеться, матиме непередбачені наслідки для обох сторін. Багаторічна світова і громадянська війни знесилили населення всіх воюючих країн. І тому польська й радянська сторони невдовзі порозумілися і почали переговори, хоча поляки в договорі з УНР обіцяли не робити цього за спиною українського уряду. Радянська сторона торгувала українськими землями заради свого спокою та зміцнення і погодилася віддати Польщі Західну Україну. Кордоном між УСРР і Польщею знову ж стали річки Збруч і Горинь. Договір був підписаний 14 березня 1921 p., незважаючи на протести Степана Петлюри. Його делегація не була навіть допущена до переговорів. Так уже вкотре очікування великих вигод від втручання іноземних сил привело українське керівництво до трагічних наслідків. Це було крахом політичної лінії Петлюри.
Згідно з умовами договору, армія УНР була інтернована в польських таборах для військовополонених. Урядові її інституції перебралися у Варшаву, уряд надовго виїхав в еміграцію. Були й нові спроби українського з´єднання під керівництвом Ю.Тютюнника (в листопаді 1920 р.) прорватися на територію УСРР і підняти антирадянське селянське повстання та реставрувати УНР, Однак ця спроба завершилася невдачею. Так закінчилася війна за незалежність України.
Чому ж у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв´язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв´язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.
Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв´язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.
До того ж українські інтелігенти, які стали політичними керівниками зовсім молодими (лише Грушевському було в 1917 р. за 48 років, а Винниченко мав 38, Петлюра — 35, Ковалевський - керівник УПСР — 25), не мали достатнього досвіду роботи серед селянства. Інтелігенція розраховувала в боротьбі за національну державність на селянство, але воно ставило на перший план аграрне питання.
Відсутність розвинутих державницьких традицій, слабка організованість і політична та культурна нерозвинутість українських мас з їх індивідуалістичним менталітетом сприяла хаосу в країні. Українські соціалістичні партії через відсутність між ними єдності не змогли навести порядок у країні, в той час як більшовицька влада з цим завданням впоралася, застосовуючи жорстокі методи.
Також слід відзначити, що при всій серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху все ж вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. До того ж, воюючи з набагато могутнішими країнами, Україна не отримала визнання і допомоги Антанти. Егоїстично дбав лише про свої інтереси і німецько-австрійський блок, керівництво якого і не думало допомагати Україні, навпаки, намагалося пограбувати її.
Поряд із втратами і розчаруваннями, революція і громадянська війна принесли українцям і деякі здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на значну частину українського суспільства. Більшість селянства боролася не лише за свої соціальні інтереси. Воно поступово усвідомило і свою національну приналежність і прагнуло до того, щоб до його мови та культури ставили з повагою і визнанням. Тому в Україні за короткий період — 1917-1920 pp. — процес національного відродження зробив великий крок вперед, значно зросла зрілість української нації. І більшовики після революції змушені були надати їй хоч мізерну автономію і зберегти назву республіки відповідно до традиційної — Українська РСР (до революції Малоросія) та визначити територію.
Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов´язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв´язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.
Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв´язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України. Останні, до речі, своєю стратегією передбачали творення соціалізму європейської та національної української моделей без кривавих оргій і репресій. Результатом такої політики були злочинність та моральне здичавіння більшої частини народних мас. Попри все, задовольнивши основні соціальні, економічні та політичні вимоги робітників і бідного селянства, пропагуючи, часто демагогічно, владу рад як владу народу, міцно організована і дисциплінована більшовицька партія зуміла утвердитися і надовго очолити майже всі регіони Російської імперії. Почала функціонувати керована комуністичною партією Країна Рад, в якій Україна мала формальний, переважно умовний статус рівноправної держави в союзі радянських республік. Слід підкреслити, що комуністична партія зуміла захопити народні маси ідеями соціалізму, будівництва нового, соціалістичного суспільства.