ТЕМА 11. УКРАЇНА (РОСІЙСЬКА) У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX -НА ПОЧАТКУ XX СТ. РЕФОРМИ

11.1. Реформи 60-х років та їх особливості в Україні
11.2. Соціально-економічний розвиток. Модернізація економіки. Індустріалізація. Реформи П. Столипіна
11.3. Суспільно-політичне і громадське життя. Антиукраїнська політика царизму
11.4. Перші політичні партії. Революція 1905-1907 pp. та реакція в Україні. Перша світова війна
11.5. Духовне життя України в XIX ст.

11.1. Реформи 60-х років та їх особливості в Україні

Поразка Російської імперії в Кримській війні стала крахом її кріпосницької соціально-економічної системи. Раптово помирає Микола І. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра II, вихованого в ліберальному дусі. Відбувається значне пом´якшення всього політичного режиму. Преса заговорила про необхідність реформ, оживилася література та публіцистика. Олександр II дав амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства, і більшість їх приїхала до Петербурга, де політична атмосфера була сприятливішою, ніж у провінції. В столиці осіли Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., які гуртують навколо себе передових письменників і публіцистів. Таким чином, зорганізувався своєрідний центр українського національного руху. Коштом патріотично налаштованих українських поміщиків там була устаткована українська друкарня і розпочато видавництво літературних творів, а також українського журналу «Основа», редактором якого став член Кирило-Мефодіївського братства В.Білозерський. Щомісячний журнал, присвячувався громадським і літературним справам.
У центрі суспільно-політичного життя стає боротьба за звільнення селян від кріпацтва. Це стало головною проблемою, якій приділялося найбільше уваги як українською, так і російською літературою. В цей час російські журнали друкували гнівні антикріпосницькі поезії Т. Шевченка, а видатний російський письменник І. Тургенев переклав російською мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка, що стали важким обвинуваченням кріпосництву. Кріпацтво уявляється як найбільше соціальне зло, яке негайно слід скасувати. При цьому українська публіцистика підкреслювала цю вимогу народу як найважливішу на шляху його піднесення та розвитку. Критикувалася позиція кріпосників, які намагались заблокувати реформи. Підтиском громадської думки російський уряд розгорнув підготовку до низки реформ, передусім кріпосницької. Ще в 1856 р. цар заявив, що краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися, поки селянство ліквідує його знизу. З цією метою у 1857-1858 pp. були створені головний і губернські комітети, які здійснювали підготовку реформи. При головному Комітеті організувалася Спеціальна комісія, яка займалася обробкою і зведенням проектів губернських комітетів. До цієї комісії були введені також два українські громадські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан, які енергійно відстоювали інтереси селянства.
У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р. Вона мала кріпосницький, антиселянський характер. Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45% більше від її справедливої ціни. Середній розмір наділу на одну душу чоловічої статі дорівнював 4,5 десятини (від 2,75 до 6 десятин). «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану.
Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, при цьому для інших громадян тілесна кара скасовувалася.
Однак на Правобережжі селяни отримали деяку добавку до своїх земель. Це було пов´язано з тим, що уряд, знаючи про підготовку польським шляхетством нового повстання, намагався привернути на свій бік селян, позбавити польських революціонерів підтримки українців. Державні селяни отримали всю свою землю, виплативши за неї викуп безпосередньо уряду. Це було однією із особливостей селянської реформи на Лівобережжі. Деякі особливості в проведенні реформи були і на Півдні України, де значна частина селян мала великі земельні наділи і легко викупляла їх.
Кріпосницька суть реформи, її бюрократичне проведення, феодальні пережитки та обмеження свободи викликали масове невдоволення селянства й інтелігенції. Були окремі селянські виступи, бунти, але царизм направляв каральні військові загони і жорстоко їх придушував.
У 60-70-х роках були проведені також судова, військова, освітня та земська реформи.

11.2. Соціально-економічний розвиток. Модернізація економіки. Індустріалізація. Реформи П. Столипіна

Попри всі недоліки реформа 1861 р. була значною історичною подією і внесла радикальні зміни в розвиток економіки країни. Відкривався широкий шлях до розвитку капіталізму в усій Російській імперії. З кінця 70-х років в Україні починається швидкий розвиток гірничодобувної, металургійної промисловості. її центрами стали Донбас, Східна та Південна Україна. Царизм створив сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. Англійські, бельгійські, німецькі, французькі капіталісти завозили нову техніку,впроваджували ефективні технології, а царський уряд, особливо його військове відомство, робили великі замовлення, забезпечуючи ринок збуту. У 1867 р. Україна виробляла 0,3% чавуну всієї імперії, а в 1897 — 40,7%, витіснивши з першого місця Урал. В цей час Донбас забезпечував 70% всеросійського видобутку вугілля. Такими ж високими темпами розвивалася вугледобувна та металургійна промисловості і на початку XX ст. Металургійна промисловість обслуговувала не лише потреби України в металі, а й значною мірою забезпечувала всеросійський ринок, давала багато продукції на експорт. Швидко зростає важке машинобудування, створюються заводи по виробництву паровозів у Луганську і Харкові, суднобудівні верфі у Миколаєві, великі підприємства з виробництва залізничних рейок та ін. Головними центрами важкої промисловості стали Донбас, Харків, Катеринослав, Київ, Одеса та деякі інші. За два десятиліття XIX ст. Східна Україна перетворилася в один із найбільших регіонів важкої промисловості Російської імперії. У 1900-1917 pp. процес індустріалізації продовжувався: удосконалювалися існуючі заводи і будувались нові.
Швидко зростала легка промисловість, перш за все ті галузі, які здійснювали переробку сільськогосподарської сировини: виробництво цукру, олії, спирту, тютюну та ін. Якщо в середині XIX ст. цукрова промисловість мала кілька десятків підприємств, то на кінець вона нараховувала більше двохсот крупних заводів і забезпечувала цукром всю Російську імперію. Спиртова промисловість посідала перше місце. На промисловий розвиток позитивний вплив мало залізничне будівництво. Залізнична мережа зв´язувала міста з центром Росії, з портами Чорного моря. Модернізація нав´язувалася «зверху»: режисером цього процесу виступали правлячі кола царської Росії.
Бурхливий розвиток економіки та товарно-ринкових відносин внесли значні зміни в соціальну і національну структуру населення України. Швидко зростала кількість людей найманої праці — робітників. У 1887 р. їх нараховувалося вже 1,5 млн чоловік, з яких чотири п´ятих були місцевими уродженцями, решта — прибулі, переважно з російських губерній. Зростає прошарок української буржуазії. За матеріалами перепису 1887 p., підприємців, що назвали рідною українську мову, налічувалося понад 100 тис. чоловік (без сімей). У їхньому середовищі з´являються дуже багаті роди Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Терещенків, Рутченків, Чикаленків.
Друга половина XIX ст. в Східній Україні характеризується значним приростом населення: від 15,4 млн чоловік у 1863 р. до 23,4 — у 1897-му. Кількість українців у ньому трималася в межах 80%. Зростала кількість росіян та євреїв. Дещо зменшувалась кількість поляків. Основною масою українців були селяни. Вони проживали в селах, займалися сільськогосподарською діяльністю. Селянство найбільш послідовно зберігало основні національні риси у мові, побуті, культурі та національній свідомості. Відбувалась подальша консолідація української нації.
Значних змін зазнало сільське господарство України. В його розвитку основними фігурами поряд з поміщиками стають багаті селяни і капіталісти. Вони визначали агротехнічний прогрес галузі, запровадження посівів технічних культур, піднесення рівня його товарності, зростання валової кількості продукції. У сільському господарстві відбуваються процеси регіональної спеціалізації.
Основною галуззю сільськогосподарського виробництва залишається землеробство, в якому поступово збільшується вирощування пшениці, переважно на експорт, особливо на Півдні і Лівобережжі. Там також зростають посіви соняшника, кукурудзи, коноплі, тютюну, винограду. Важливими в структурі рільництва залишаються жито, ячмінь, овес, просо та гречка. Цукровий буряк стає найбільш поширеним на Правобережжі, де також вирощувалися традиційні жито, ячмінь, а також хміль, садові культури. По всій Україні значно зросли площі під картоплею й овочевими культурами. Особливо різкі зміни відбуваються на Півдні. В цьому регіоні здійснювалася енергійна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, запровадження нових сортів культур, розширення посівів пшениці на експорт, використання найманої сили.
У кінці XIX ст. вже сформувалися центри, де збирались батраки і де їх наймали на роботу у великі господарства. Поряд з цим відбувалися позитивні зміни і в тваринництві. І тут авангардну роль відігравав південь України, що спеціалізувався на вирощуванні і експорті овець і коней. Хоча і меншою мірою, відбувався процес спеціалізації тваринництва і на Лівобережжі, де частина селян вирощувала коней, волів та овець на ринок.
Швидко зростала внутрішня та зовнішня торгівля. Продовжувала розвиватися мережа ярмарків і базарів. Найбільшими залишалися контрактовий ярмарок у Києві та Харківський. Поряд з цим з´являється система магазинів, у тому числі універсальних, особливо у великих промислових центрах України. Запрацювали різноманітні біржі та інші посередницькі структури. Особливістю торгових взаємозв´язків української економіки була її орієнтація як на російський ринок, так і на європейський та близькосхідні країни через чорноморські порти. Великі зміни відбуваються у сфері соціальних відносинах між сільськогосподарськими виробниками. Соціально-економічна ситуація ускладнювалася через феодальні пережитки, загострення безземелля. Селянство складало основну масу населення — більше 80%. Воно швидко зростало, і це було характерною рисою демографічної ситуації. У 1861 р. на Харківщині на 1 кв. км припадало 35 жителів, а в 1891 — більше 52 чоловік. Та ще інтенсивніше це відбувалося на півдні України. Херсонщина у 1797 р. мала трохи більше одного мешканця на 1 кв. км, а в 1897 — 49 чоловік. Середня густота населення в Україні наприкінці XIX ст. досягла 53 чоловік на 1 кв. км. Цей своєрідний демографічний надзвичайно ускладнював соціально-економічну ситуацію в Україні. Пережитки феодалізму, збереження поміщицького землеволодіння, знач-но збільшеного реформою 1861 p., і зменшення нею селянського землеволодіння разом з прискоренням зростання населення вело до обезземелення і розорення великої кількості селянських господарств. Створювалася ситуація земельного голоду для переважної кількості селянства. Відбувалося розорення значної його частини і в той же час зростання прошарку багатих хазяїнів.
Найбільшого впливу набули в сільськогосподарському виробництві багаті селяни в Південній Україні, де існували широкі можливості для підприємницької ініціативи. Вони скуповували поміщицькі землі і придбали до кінця XIX ст. половину селянських земель. Аналогічні процеси, хоча й дещо у менших розмірах, відбувалися і в інших регіонах України. На початку XX ст. більше половини селян не мали достатніх для рентабельного ведення господарства земельних наділів. Учені підрахували, що рентабельним було таке господарство, яке мало більше п´яти десятин землі; але більше половини українських селян мали менше п´яти десятин. Селянство знаходило вихід в розширенні так званої «внутрішньої еміграції», в переселенні на Кубань та на Волгу. У 1881 р. були скасовані обмеження на переселення, і українські селяни рушили до Сибіру й Тихого океану. Поряд із цим бідняцьке селянство все більше втягувалося в бунти, протести, революційні рухи Російської демократичної революції 1905-1907 pp.
Після революції царизм, поряд з репресіями проти селянства, розгорнув реформування соціальних відносин на селі. Прем´єр П. Столипін, намагаючись зберегти царизм і поміщицьке землеволодіння, запропонував ряд законопроектів, затверджених Державною думою та царем. Згідно із законами, селяни звільнялися від опіки общин, мали право виходу на хутори, отримували дешевий кредит. Але для українських селян найважливішою частиною реформ Столипіна була державна підтримка їх переселення до Сибіру та Далекого Сходу. Найбідніша частина їх, намагаючись отримати значні земельні наділи в малонаселених просторах східних регіонів імперії, великими масами переїздили туди, зазнаючи великих труднощів. Царська бюрократія бездушно поставилася до переїзду величезних мас селян, залишивши їх на новому місці напризволяще. Багато селян загинуло, багато, розорившись і у всьому зневірившись, поверталася назад у свої села, де у них не залишилось ніякого майна і де вони були зайвими. Це призвело до подальшого загострення соціальної ситуації. Напередодні Першої світової війни українське селянство, більш ніж наполовину бідняцьке та безземельне, було в морально-політичному плані готове до нових революційних боїв. Ускладнювалася також соціальна структура міста. Внаслідок бурхливого розвитку промисловості швидко зростали робітничий клас та буржуазія, соціальна група купців та дрібних торговців і зменшувалася роль ремісництва.

11.3. Суспільно-політичне і громадське життя. Антиукраїнська політика царизму

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з´їздах великих землевласників, міського населення і селян. В результаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалися справами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров´я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, які могли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки особливостям закону фактична влада перебувала в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських дум була аналогічною діяльності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло значну роль, турбуючись про розвиток культури, медицини, сільського господарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню до громадських та суспільно-політичних справ значного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала у багатьох його діячів творче ставлення до державної діяльності у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ наростала, спрямовувалася на благо широких народних мас. Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нести знання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал «Основа».
Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення «недільних шкіл». Вони призначалися для міської молоді, всіх неграмотних. Навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала піднесення в середовищі інтелігенції, яка розгортала широку і різнобічну діяльність. П. Куліш організував у Петербурзі видавництво книг для народу і шкільних підручників. Друкується «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматика» П. Куліша, інші книги, спеціально підготовлені для народних шкіл. М.Костомаров організував доброчинний збір коштів. Багато студентів пішли простими народними учителями по селах, а також на посади сільських писарів, вели продаж книг на ярмарках, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря». Багато молодих людей відмовлялися від кар´єри, наукової діяльності, часом навіть поривали зі своїми сім´ями, щоб всі сили віддати служінню народові.
Однак були й труднощі: відсутність програм, брак достатньої кількості літератури та коштів. Серед викладачів недільних шкіл відбувалися жваві дискусії про методи і програми навчання, шляхи розвитку цього руху. Для вирішення проблем молодь почала об´єднуватися. Так утворилася «Громада» в Києві, яка охоплювала студентів, учителів, молодих учених. Членами «Громади» були В. Антонович, П. Житецький, О. Левицький, К. Михальчук, Т. Рильський, П. Чубинський та багато інших. Ця діяльність сформувала в них почуття глибокого патріотизму, відданість українському народові. Громади виникли і в інших містах України. Це було продовження руху національного відродження, розбудженого діяльністю попередніх поколінь інтелігентів, ентузіазмом національного відродження першої половини XIX ст. Однією із особливостей руху другої половини XIX ст. стала участь у ньому групи польських інтелігентів на чолі з В. Антоновичем. Вони відчували моральну потребу у відданій праці для розвитку культури українського народу, спокутувати історичні провини шляхетської Польщі перед Україною. Ця група значно зміцнила український національний рух.
Однак провінціальна адміністрація та поміщики, переважно на Правобережжі, підозріло ставилися до культурно-просвітньої діяльності в селянських масах. Засипаючи російську адміністрацію доносами, вони домоглися заборони продажу українських книг на Правобережній Україні.
Поряд з цим російська преса, яка раніше прихильно ставилась до української літератури та національно-просвітньої діяльності українців, охоче друкувала на своїх сторінках твори українською мовою, історичні дослідження, статті на захист української мови та літератури, з 1861 р. змінює свою позицію. На сторінках газет і журналів великоросійські націоналістичні діячі, в тому числі і слов´янофіли, стверджують, що української мови не існує, а є діалект, і освіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від російського державного життя.
В цей же час і поляки доводять, що українці належать до польського народу, а українська мова — це діалект польської. Польські публіцисти зображали український національний рух наслідком чиїхось інтриг, спрямованих на шкоду польським інтересам, на ослаблення авторитету поляків на Правобережжі Дніпра, який вони вважали польським краєм.
Український журнал «Основа» стійко боровся проти цих «теорій». М. Костомаров і П. Куліш у своїх статтях блискуче викривали як великоруські шовіністичні домагання та нетерпимість, вбачаючи в них темну спадщину московських часів, так і чванливі претензії поляків на українські землі. Відкидаючи звинувачення в сепаратизмі, редакція журналу формулювала програму руху національного відродження в дуже скромних вимогах свободи розвитку української літератури і народної школи, підкреслюючи свою лояльність до Російської держави та відсутність політичних вимог. Щоб вплинути на російську інтелігенцію, М. Костомаров переніс дискусію на сторінки закордонного органу російських демократів журналу «Колокол», який видавав О.Герцен (початок 1860 р.). На сторінках журналу М. Костомаров висловив тезу про свободу розвитку української мови, культури і освіти і повторив деякі положення з програми і статуту Кирило-Мефодіївського братства про союз вільних, незалежних слов´янських держав, нехай і під скіпетром російського царя. Він закінчив свою статтю енергійною вимогою: «Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом».
Особливо посилилося реакційне ставлення до українського національного руху після польського повстання 1863 p., яке дало російській реакційній пресі, на чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід заявити, що за польським повстанням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе відповідних заходів. У пресі розгорнулася брутальна антиукраїнська кампанія, друкувалися наклепи, доноси на діячів українського руху. Російське суспільство охопив вибух великоросійського шовінізму. Російський уряд запідозрив, що в народі ведеться соціалістична революційна пропаганда, що Україну охопили настрої сепаратизму.
Уже влітку 1862 р. уряд розпочав репресії. До середини 1863 р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні арешти інтелігенції. Чернігівська, Полтавська громади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких північних губерній Росії: П. Чубинський, О. Кониський, П. Єфименко та ін. Значна кількість громадівців була позбавлена роботи, переводилася в інші міста і губернії. Закрилася газета «Чернігівський листок», припинилася легальна робота всіх недільних шкіл та навчальних закладів з українською мовою навчання.
У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр із забороною видавати українські книжки, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Громадівці, що залишилися на волі, обережно продовжували незначну культурницьку роботу в підпіллі. Фактично національно-культурницька діяльність в Україні припинилася. В той же час посилювалась русифікація українського народу через армію, церкву, пресу, залізниці, заводи, які в своїй діяльності користувалися російською мовою. Було ще раз доведено, що царська Росія — це тюрма народів, а Україна — її в´язень.
В 60-х роках XIX ст. прискорюється зростання прошарку української інтелігенції. Вона формувалась переважно із збіднілого дворянства, духовенства, чиновництва, міщанства і деякою мірою з селянства. Тепер вона уже мала переважно демократичний характер. Серед цієї інтелігенції людей матеріально і службово незалежних було мало, і тому національний в умовах небезпеки репресій рух відроджувався повільно. На початку 70-х років російське чиновництво стало забувати валуєвський циркуляр. Поступово формувалась, хоч і була невеликою, національно свідомий напрям у земствах та міських думах. В цілому земства Східної України розгорнули широку культурницьку діяльність. Значна частина земців мала ліберальні погляди, опозиційно ставилась до самодержавства (в Чернігівському та ін. земствах), часто діяла спільно з громадівцями.
У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило їхній і без того незначній роботі, і все ж нові сили інтелігенції на початку 70-х років, скориставшись ослабленням репресій, спромоглися відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала певна частина земців.
Відродилася «Громада» і в Києві, найбільша і найвпливовіша в Україні. Однак вона фактично поділялася на дві частини: старе громадівство, яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності, і молоде, що прагнуло поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою. Поряд з київською сформувалися громади у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. Найміцнішою була київська громада, яка згуртувала в своїх рядах інтелектуальну еліту України того часу: В.Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка, М. Ковалевського, М. Лисенка, К. Михальчука, І. Нечуя-Левицького, О. Русова, С Подолинського, М. Старицького та ін.
В діяльності київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у 1873 р. була створена Південно-Західна філія Російського географічного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Товариство вело енергійну роботу по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії, економічного життя та видало велику кількість наукових праць. Коли про результати своєї роботи товариство проінформувало всесвітній археологічний з´їзд, який відбувся у Києві у 1874 p., європейські вчені були приємно вражені їх солідністю і розмахом.
У Києві знову розгорнулась широка видавнича діяльність: друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів, багато популярних брошур для народу. «Громада» придбала газету «Киевский телеграф», яка стала органом української інтелігенції. Політична програма «Громади» вимагала федеративного устрою Росії з широкою автономією для України. М. Драгоманов, С. Подолинський та ін., схилялися до соціалізму. Ще радикальнішими були погляди одеської громади. Обидві вони співробітничали з російськими революційними організаціями народницького характеру, але при цьому зберігали незалежність. Народництво в Україні в ці роки ширилось, охоплюючи все більше молоді.
Російський революційний рух, теорія народництва базувалися на ідеї прискореного переходу до соціалізму через сільську общину, оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов´язаних переважно з діяльністю і вченням П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова. Іноді їхню теорії називають селянським соціалізмом. Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.
У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю європейську частину Російської імперії, було багато української молоді, схильної до політичного радикалізму. їм імпонувала благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70-80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва та Харкова.
Масове «ходіння в народ» пропагандистів революції в Україні почалося восени 1873 р. Народники йшли в сільські місцевості працювати учителями, майстрами, ремісниками, вели агітаційну роботу. «Ходіння» відбувалось в більшості губерній України. Пропаганда збуджувала революційну активність частини селян, однак основна їх маса, темна й забита, неспроможна була її сприйняти, і народна революція не відбулася. Уже в 1874 р. жандармерія розгорнула репресії, і сотні народників опинилися в тюрмах та на засланні. «Ходіння в народ» закінчилося поразкою.
В пошуках нових шляхів досягнення своєї мети народники об´єднали свої сили в єдину організацію «Земля і воля» і продовжували боротьбу. Вони планували розгорнути широку агітацію серед населення, організувати збройні бунти, захопити владу шляхом насильницького перевороту. Українські народники об´єдналися в гурток «південних бунтарів», до якого входили Л. Дейч, В. Засулич, Я. Стефанович, М. Флоренко та ін. Вони мали досить тісні зв´язки з організацією «Земля і воля». «Бунтарі» використали царистські настрої селян на Чигиринщині, де були досить глибокими бунтівні традиції, і вирішили видати себе за посланців царя. Я. Стефанович під вигаданим ім´ям Дмитра Найди, якого начебто прислав цар, почав створювати селянські дружини для збройної боротьби проти поміщиків. Жандарми розкрили цю змову, заарештували всіх селян та їхніх керівників. Я. Стефанович та його товариші втекли, а заарештовані селяни були покарані. Захищаючись від жорстоких репресій уряду, народники розпочали терор проти влади. Вони врешті-решт створили глибоко законспіровану організацію «Народна воля» і 1 березня 1881 р. вбили царя Олександра II, маючи надію, що це спричинить революцію. Однак цього не сталося.
У 80-х роках народовольці кілька разів відроджували свою організацію, але потужний репресивний апарат царизму щоразу її знищував. Громадівці, особливо члени «молодих громад», допомагали народовольцям, часто здійснювали спільні акції в Одесі, Єлисаветграді, Києві, Київській губернії та інших містах. Ставлення М. Драгоманова до народницького руху було неоднозначне. Він критикував його за ігнорування національного питання, і виконком «Народної волі» незабаром включив в свою програму право націй на політичну незалежність. Один із найвизначніших лідерів Л. Желябов поділяв федералістичні погляди Драгоманова. Однак після страти Желябова і його друзів «Народна воля» вже не дотримувалась цих поглядів. Драгоманов був близьким в своїх соціалістичних поглядах до ідей народників, однак він гостро критикував їх централізм та терор. Одночасно він виступав проти заяви В. Антоновича, що народники — це «держиморди під червоними прапорами».
Нове піднесення громадівства показало, яку величезну потенціальну силу має рух українського національного відродження. Царизм, місцеві реакційні сили, які боялися соціалістичної пропаганди революціонерів-народників, українського «сепаратизму», розпочинають репресії проти громад. Було закрито Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві, припинено видання «Киевского телеграфа», почалися арешти. Увінчував ці заходи указ імператора Олександра І!, підписаний у травні 1876 p., який на той час перебував на курорті в німецькому місті Емс, про заборону друкувати українською мовою книги, читати лекції, ставити українські п´єси, виконувати прилюдно українські пісні та ін. Не допускалося також завезення українських видань із-за кордону. Передбачаючи цей удар, «Громада» запроектувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. З початку 70-х років активізувалися зв´язки з Галичиною. У 1872 р. коштом киян була відновлена львівська газета «Правда», і її співробітниками стали О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін.
М. Драгоманов, якого в процесі репресій звільнили з Київського університету, Ф. Вовк, М. Зібер та С. Подолинський емігрували за кордон. Драгоманов почав видавати в Швейцарії журнал «Громада» та іншу літературу. Він був одним із найвизначніших мислителів і вчених України другої половини XIX ст. За кордоном Драгоманов заглибився у вивчення досягнень європейської науки, ознайомився з новітніми політичними теоріями і почав доповнювати програму «Громади». Він формулював методологічні засади суспільних наук, підкреслюючи, що вони повинні спиратися на серйозні наукові дослідження. Українським вченим він докоряв, що вони лише збирають літературу, матеріали, а не творять системи: «це ерудиція, не наука». Він закликав українське письменство, науку орієнтуватися на європейські методи і напрямки, тісно співпра-цювали з громадським рухом, не оминали політичних проблем. Як і інші члени «Громади», Драгоманов був прихильником федерації Росії і України, чекав, що в недалекому майбутньому розвалиться російська монархія і Російська держава існуватиме на принципах демократичного автономізму та федералізму.
Поряд з глибоким реалізмом і науковістю М. Драгоманов захопився утопічним соціалізмом — соціалістичною теорією Прудона і вважав, що автономні громади з´єднаються в одну федерацію, знищать стару державну машину, її військо, введуть громадську міліцію.
У цей же час в громадівському русі настала криза і визначилося кілька течій, кожна з яких мала свою тактику. Найстаріший представник руху національного відродження М.Костомаров переконував, що українці мають вдовольнитися українською літературою для хатнього вжитку і складати лише підручники та книжки для народу. Таким чином, він намагався заспокоїти царський уряд і довести йому нешкідливість українського руху. Однак царизм не вірив, що серед українства немає сепаратизму. Громадівський рух, у свою чергу, теж заперечував цю позицію організатора Кирило-Мефодіївського братства. Група В. Антоновича намагалася надавати українському рухові аполітичного, культурницького характеру та з обуренням відкидала «політичні крайності» М. Драгоманова і врешті-решт позбавила його повноважень їхнього представника за кордоном та відмовилася фінансувати його газету. На думку В.Антоновича, доцільніше було б не розпорошувати сили, а зосереджувати їх на культурницькій роботі, зміцнювати українські традиції.
У 80-х роках після вбивства народниками Олександра II в Росії запанувала важка реакція. В цей час остаточно утвердилася в громадівському русі думка зосередити всі сили на культурній роботі та створенні наукових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови, культури українського народу. Осередком цієї діяльності стає журнал «Киевская старина», заснований у 1882 р. Ця робота здійснювалася також в університетах, особливо в київському. У 80-90-х роках громадівцями був створений великий творчий доробок, що став основою розвитку української культури і науки в майбутньому: в історії — твори В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Яворницького та багатьох інших; у літературі — творчість Л. Українки, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного та ін.
Наприкінці 90-х років громади організовувалися в університетах, гімназіях, семінаріях та інших навчальних закладах. Вони створювали свої бібліотеки, пропагували і самоосвітню діяльність молоді в дусі підвищення своєї національної свідомості, проводили збори, наради та з´їзди. Переслідувана в Росії українська політична думка розвивається в Галичині, де її органами були друковані коштом українців із Росії та за їх участі журнали і газети «Зоря», «Правда», «Життя і слово», «Народ» та ін. Наддніпрянські українці беруть участь в галичанському духовному житті, особливо відчутно впливали на розвиток політичної думки та культури В. Антонович і М. Драгоманов. У 1894 р. новозасновану кафедру української історії Львівського університету посідає вихованець В. Антоновича, випускник Київського університету М. Грушевський, що відразу ж почав здійснювати значний вплив на національно-культурне життя Галичини.
У 90-х роках в Україні пожвавлюється громадське і суспільно-політичне життя. На цей час сформувалися вже два головні напрями в підпільному політичному житті України: соціалістичний революційний і національний. В Росії і  Україні все більше поширюються соціалістичні ідеї, в тому числі марксистські. Створюються марксистські інтелігентські гуртки, на яких гуртківці обговорюють основи, положення наукового соціалізму Маркса-Енгельса, роблять перші кроки до поєднання його з робітничим рухом. Таким був гурток, організований Ю. Мельниковим у1888 р. в Харкові і через рік розгромлений жандармерією. Аналогічний характер мав гурток Ю Мельникова - Б. Ейдельмана, який існував на початку 90-х років у Києві, а також П. Точиського в Катеринославі та ін.
В Одесі у 1894 р. існувало вже десять марксистських гуртків з участю великої кількості робітників.
У середині 90-х років марксисти розгортають активну пропаганду серед робітників. Під впливом створеного В. Ленін у 1895 р. в Петербурзі «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу» об’єднання марксистських груп і гуртків в такі союзи відбувається в містах України. Вони поширюють марксистську теорію і до початку ХХ ст. марксизм перетворився на пануючу революційну теорію в громадсько-політичному житті України.
Розвивався і національний рух. З´являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців, Вони були невеликі, але діяли енергійно. У 1892 р. на могилі Тараса Шевченка було організовано «Братство тарасівців», яке ставило своєю метою створення незалежної України. До братства входили І.Липа, брати Міхновські та ін. Це були вже перші кроки на шляху надання національно-культурному руху громадсько-політичного характеру. В. Антонович обережно, послідовно продовжує тактику громадівського руху, спрямовану на зосередження сил української інтелігенції лише на культурницькій роботі. У 1897 р. відбувся всеукраїнський з´їзд представників громад, на якому було засновано непартійне об´єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руку Незабаром громади виникли у всіх губернських і багатьох повітових містах, розгорнувши там широку культурницьку діяльність.

11.4. Перші політичні партії. Революція 1905-1907 pp. та реакція в Україні. Перша світова війна

У 1899 р. в Харкові гурток молодих інтелігентів засновує Революційну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Антоновича), М. Порш та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури в Чернівцях і Львові, завозила звідти і розповсюджувала по селах велику кількість пропагандистської літератури.
Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».
Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.
У 1904 р, із груп, що вийшли з РУП, та деяких членів громадівського руху створюється Українська демократична партія, яка пізніше перетворилася в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичні партії України ширили національну свідомість, знайомили з різними політичними теоріями і поглядами, закликали до боротьби за свободи і права, готували і проводили політичні акції. В Україні відбувалися виступи та маніфестації, спрямовані на захист свободи української мови та культури. Зокрема, широкий резонанс викликало святкування відкриття пам´ятника І. П. Котляревському в Полтаві 30 червня 1903 p., куди з´їхалися тисячі представників української інтелігенції, навіть з Буковини та Галичини. У відповідь на заборону читати вітання українською мовою вони влаштували демонстрацію, протестуючи проти обмежень української мови і культури. Такими ж святами всеукраїнського характеру були ювілеї і. Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Києві.
Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об´єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.
Початок XX ст. характеризувався значним загостренням в Російській імперії соціально-економічної та політичної ситуації, що переростала в революційну кризу. Царизм, щоб запобігти революції, відволікти увагу народу від внутрішніх проблем, розширити свої колоніальні володіння на Сході, вів у 1904-1905 pp. війну з Японією. Однак і на цей раз антидемократичний, антинародний, напівфеодальний царський режим програв війну, що прискорило революцію. Вона вибухнула в січні 1905 p.. охопивши і Україну. Ще раніше, в 1902 p., почалися селянські виступи з вимогами землі, ліквідації поміщицького землеволодіння. їх підтримали робітничі страйки та демонстрації.
Під тиском національного руху царизм у 1904 р. розглядає питання про скасування заборони на українську мову, запитує думку Академії наук в цьому питанні, а також Київського і Харківського університетів. Всі вони рішуче висловилися за скасування обмежень у використанні української мови. Але поки уряд розмірковував і зважував всі «за» і «проти» загальноросійський страйк і збройні виступи народу в жовтні 1905 р. змусили царизм видати Маніфест (17 жовтня 1905 р.), в якому декларувалися свободи і право, в тому числі права вільно видавати мовами народів Росії літературу, пресу, використовувати національні мови в школі.
Першим створили часопис «Хлібороб» брати Шемети в Лубнах на Полтавщині, потім з´явилося багато українських газет та журналів у Києві, Харкові, Полтаві та багатьох інших містах. Відкрито виступили всі українські партії. Стали масово організовуватися українські видавництва, культурні організації; за прикладом Галичини формується мережа осередків «Просвіти», розгорнулося масове видання підручників, літератури для народу, вперше здійснено повне видання «Кобзаря». Українські партії виступали за автономію України і одночасно вели пропаганду соціалістичних гасел. Провідною силою національно-визвольного руху, цієї складової частини демократичної революції, була українська інтелігенція. її національно-визвольні гасла знаходили підтримку серед селян і робітників, і таким чином рух національного відродження переріс в національно-визвольну війну. Боротьба була непримиренною, вимоги і гасла демонстрацій та маніфестацій, тон української преси були дуже гострими. Царська влада сприймала український національно-визвольний рух як одну із найнебезпечніших частин всього революційного процесу і тому невпинно боролася проти нього, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства, заарештовуючи українських діячів. Особливо посилюються репресії в кінці 1905 — на початку 1906 років, коли зазнало поразки збройне повстання робітників та інтелігенції Харкова, Донбасу, Москви, спрямоване на знищення царизму і встановлення республіки. В Україні це повстання було значною мірою підтримане селянством. Його активною силою була студентська молодь, особливо студентство Харкова та Києва. Спираючись на армію яка в основній своїй масі підтримувала репресії царизму, уряд придушив повстання. Ця поразка була початком поразки революції. Слід підкреслити, що разом з царизмом, фактично в одному таборі, виявилися зрусифіковані українські поміщики, які хоч і не створили своїх українських «чорних сотень» і монархічних партій, проте подавали широку підтримку уряду, а не революції.
Весною 1906 р. в Петербурзі зібралася перша Дума, вибори до якої бойкотували більшість українських партій, що уклали угоду з соціалістичними російськими партіями. У виборах взяла участь лише радикально-демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів, у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.
У другій Думі також створилася Громада, яка заснувала свій друкарський орган «Рідна справа». Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно переміг, і в Російській імперії настав період реакції. Конституційні свободи зводилися майже нанівець. Попри все українське суспільство вийшло з революції більш організованим, політично зрілішим, маючи певний досвід національно-визвольної боротьби. Важливим результатом першої Російської революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх до розвитку літератури та преси. З´явилася перша щоденна українська газета «Громадська думка» (пізніше «Рада») та окремі місцеві друковані органи.
В часи реакції царизм, здійснюючи масові жорстокі репресії проти революціонерів, переслідував українські партії, пресу, намагаючись знищити всі українські видання. Однак більшість з них, хоч і з труднощами продовжували існувати. Значну роль в цьому відіграли меценати-патріоти Е. Чикаленко та В. Симиренко, які щедро виділяли гроші на підтримку української преси, науки та літератури. Продовжувала діяти невелика кількість організацій — «Просвіта», Українське наукове товариство в Києві та ін. Поряд з цим російські націоналістичні, чорносотенні і навіть ліберальні групи та партії виступали проти українського національного руху. Єдиним табором царизм, праві та ліберальні сили Росії намагалися його знищити, продовжуючи політику русифікації України.
В Східній Україні з 1907 р. політичне життя занепадає, переходять у підпілля політичні партії практично зникли громади. Знову викорінюється українська мова в школах і вузах. Про необхідність її заборони відкрито говорить царська влада, особливо прем´єр-міністр П. Столипін. Заборонялися всілякі культурницькі заходи, навіть відзначення ювілею Тараса Шевченка, що викликало загальне обурення в Україні. Слабкістю політичного керівництва в українському суспільстві скористалася російська ліберальна партія кадетів, яка на той час нарощувала свій вплив. У цих умовах діячі УРДП та інших політичних груп у 1908 р. створили ліберальне «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке стояло на позиціях конституційного парламентаризму і автономії України в складі Російської держави, захисту декларованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. прав українців, запровадження української мови в освітніх закладах, суді, адміністративному апараті. ТУП залишилася єдиною легальною політичною організацією Східної України до 1917 року.
Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію. Частина інтелігенції закликала захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!», вели антивоєнну пропаганду. Українські емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. Він вступив у контакт з Німеччиною та іншими країнами цього угруповання, щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовіністами для дискредитації самої ідеї незалежності України.
Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видання, книги, культурні організації, арештовував і відправляв у заслання українських діячів. Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. Грушевський. У ході війни практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська цензура, спираючись на закони військового часу, не пропускала статті в газетах українською мовою, і навіть російською, якщо йшлося про життя України. Авторів багатьох видань, у тому числі наукових, далеких від політики, було заарештовано, віддано під суд, хоча офіційно заборони української преси та літератури не було. А на початку 1917 р. київська адміністрація віддала друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою. Царизм посилював наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття «Україна».
У Західній Україні більшість громадянства підтримувала Австро-Угорщину у війні проти царської Росії. З серпня 1914 р. у Львові українськими партіями був створений об´єднаний представницький орган «Загальна Українська Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада закликала боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Незабаром вона висунула ідею створення всеукраїнського військового легіону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ, австрійський уряд дозволив створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік. Це з´єднання, яке пізніше отримало назву Полк українських січових стрільців, брало участь у боях в районі Стрия, обороняло від Тужоцький перевал у Карпатах. Однак бійці використовувалися урядом Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці царською Росією, у братовбивчій війні в інтересах своїх колоніальних імперій, а не українського національного руху.
З перших днів війни Галичина і Буковина стали ареною великих битв, в яких війська царської Росії прорвали австрійський фронт і окупували Галичину. Поразка Австрії мала тяжкі наслідки для Західної України. Новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський негайно взявся насаджувати російську мову в усіх адміністративних органах та навчальних закладах. Росіяни та місцеві москвофіли зайняли всі державні посади. Були закриті всі організації «Просвіти», товариства, періодичні видання, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати). Відкривалися курси російської мови для вчителів, друкувалися підручники російською мовою. Шляхом терору і репресій царська влада намагалася русифікувати місцеве населення, навернути греко-католиків до православ´я. Переслідувалася галицька інтелігенція, особливо релігійна, як в цілому вся уніатська церква. Лише через розподільчі тюрми Львова вглиб Роси було переправлено 12 тис. в´язнів, серед них велику кількість греко-католицьких священиків. У вересні 1914 р. вивезли до монастирської тюрми у Суздаль митрополита Андрія Шептицького. Проводилася «інвентаризація» — практично справжнє пограбування галицьких банків, монастирів, музеїв та бібліотек.
Це було, по суті, продовженням політики царизму щодо українського руху в Російській імперії. Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою чергу, значною мірою під впливом поляків, почала репресії проти українців, звинувачуючи їх у таємних симпатіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська розпочали терор проти українців: були розстріляні сотні невинних людей, тисячі кинуто в концтабори. Найсумнішою славою серед них користувався «Телергоф», де в жахливих умовах перебувало 30 тис. чоловік і де тисячі їх щорічно гинули від хвороб і голоду.
Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна кілька разів прокотилася жорстоким валом по всій її території. Внаслідок затяжних і тяжких боїв там було зруйновано сотні сіл, десятки містечок, знищено 650 шкіл, близько півмільйона житлових і господарських будинків, загинули десятки тисяч мирних жителів. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями і в Росії, і в Австрії напризволяще. Перша світова війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз´єднаного українського народу, різко погіршила його і без того гірку долю.
Поразки австрійських, а згодом і російських військ в Галичині, нестабільність фронту, величезні людські втрати російської армії притушили самовпевненість обох урядів, посилили активність українських політичних кіл по обидва боки фронту. У Російській імперії відновили роботу українські кооперативи, книгарні, наукові товариства; виходило кілька газет. Відновлювало і розширювало свою діяльність ТУП, проводячи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію України.
У травні 1915 р. у Відні зібралися галицькі політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. Вона почала сміливіше висувати ідеї української державності: проголосила своєю метою незалежність Східної України після очікуваної поразки Росії, а також широкої автономії для Галичини. Проте подальші поступки Відня полякам у Галичині підштовхнули її в 1916 р. до саморозпуску.
Надалі західноукраїнські інтереси представляв галицький Клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.
Горе, кров, сльози, величезні втрати, ослаблення у війні колоніальних імперій, під владою яких перебувала Україна, робили українців дедалі заповзятливішими у досягненні своїх цілей, наближали народні революційні виступи, боротьбу за державність.

11.5. Духовне життя України в XIX ст.

XIX століття — період високого розвитку української культури, яку творили широкі народні маси і патріотично налаштована українська інтелігенція. Однак православна церква України, перейшовши під владу Петербурга, уже не відігравала значної ролі в розвитку української культури. Перехід до Російської імперії монастирських і церковних земель у 1736 р. був ударом по українській церкві, підірвав її матеріальні можливості. Особливо боляче це відбилося на становищі Києво-Могилянської академії, яка утримувалася за рахунок виділених їй земель.
Церковна верхівка, її вплив на духовне життя народу значною мірою залежали від митрополита. Враховуючи це, царизм вів таку лінію, яка перешкоджала українцям обіймати цю посаду. З кінця XVIII до початку XX ст. Київську митрополичу кафедру очолювали переважно росіяни, які зовсім не цікавилися життям цього краю.
Одночасно, починаючи з кінця XVIII ст., російський уряді Петербурзьке православне керівництво значні зусилля спрямовують на навернення уніатів Правобережної України в православну віру. На землях, що відійшли за поділами Польщі до Російської імперії, створювалися російські православні школи, як духовні, так і державні, пізніше приватні, де навчання велося російською мовою за російськими підручниками. Здійснювалися адміністративно-репресивні заходи, насильницьке закриття уніатських церков, перетворення їх на православні. На початку XIX ст. на Правобережній Україні у православ´я перейшло 2300 церков, і на кінець століття там залишилася невелика кількість уніатських парафій (із 5000 — близько 200), а їхні маєтності були конфісковані.
За часів Олександра І, який сам захоплювався католицизмом і оточив себе польськими аристократами (А. Чарторийський та ін.), становище католиків та уніатів значно поліпшується. Але за Миколи І знову починаються гоніння, боротьба за повне викорінення греко-католицької церкви. У 1839 р. було проголошено «Акт злуки» уніатів із православними, яким унія повністю ліквідовувалася в межах Російської імперії. Цим самим було вчинено насильство над людьми, які понад 200 років належали до уніатської церкви і звикли вважати її своєю. У XIX ст. російська церква вела вперту боротьбу з проявами української національної самобутності: заборонялися і переслідувалися спроби читати проповіді українською мовою, будувати церкви в українському стилі та ін. Священики призначалися, а не обиралися, що часто вносило відчуження у відносини між ними і паствою. Це сприяло поширенню сектантських течій. Найбільшою в Україні була секта баптистів (штундистів). Церква і поліція переслідували їх до 1905 p., хоча це мало допомагало. Після революції 1905-1907 pp. вони легалізувалися.
Охолодження до церкви серед інтелігенції наростало, починаючи від Г. Сковороди. Поширення в другій половині XIX ст. революційних соціалістичних ідей підривало вплив релігії. Ставало «модним» байдуже ставлення до неї. Однак значна частина селян, робітників і ремісників залишалися вірними своїй релігії. Були спроби перекласти на сучасну українську мову релігійні книги, зокрема Біблію. Над цим працювали П Квітка-Основ´яненко, М. Максимович, П. Куліш та інші. Однак Синод забороняв це робити, і лише у 1906 р. були надруковані переклади Святого Письма.
Початкова освіта в Східній Україні на початку XIX ст. була в занепаді, Поміщикам грамотні кріпосні були непотрібні, і вони не витрачалися на утримання народних шкіл. Держава теж цим майже не переймалася. Переважна більшість шкіл належала церквам і місцевому населенню (парафіяльні школи). Але з´явилися і повітові школи, створювалися також школи «кантоністів» — для дітей солдат. В середині XIX ст. у суспільстві розповсюджуються передові ідеї. Прогресивні педагоги М. Пирогов, а пізніше — К. Ушинський порушують питання про всенародну школу, навчання в якій велося б рідною мовою.
Реформа освіти 1864 р. дала значні свободи для створення шкіл різних типів: відомствами, духовенством, приватними особами, товариствами. Програми пристосовувалися до місцевих умов. До керівництва школами допускалися представники міського самоврядування та земств. Однак навчання велося лише російською мовою, особливо після валуєвського «указу» 1863 р. З 70-х років XIX ст. у розвитку народної освіти зростає роль земств, які організували широку шкільну мережу, дбали про вчительські кадри, виділяли кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи виділяли земства, 14% — міністерство освіти, 2% — духовне відомство. У 1837 р. в Східній Україні існувало 17 тис. початкових шкіл. Проте вони охоплювали лише третину дітей. Не всі діти селян і робітників відвідували школи через скрутне матеріальне становище. Тому рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 90-х років у різних губерніях України відсоток письменних коливався від 15,5 до 27,9.
Серед початкових шкіл окреме місце належить недільним школам, які з´являються у зв´язку із загальним визвольним рухом кінця 50 — початку 60-х років. Учнями були і діти, і дорослі. Учителями були студенти, вчителі гімназій, професори університету. Школи мали добродійний характер, — учителі зарплати не отримували. Царизм закрив ці школи у 1862 р. Середня освіта у кінці XVIII ст. була зосереджена в головних народних училищах, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій. Поряд з ними в губернських містах існували приватні пансіони. У 1804 р. засновуються гімназії з чотирирічним навчанням, а в 1828 — з семирічним.
З 1849 р. у зв´язку з революційними подіями царський уряд почав обмежувати вступ бажаючих до гімназій, намагаючись зробити це привілеєм «вищих» соціальних груп суспільства. В кінці XIX ст. внаслідок певних змін, що відбулися в Російській імперії, вже існували гімназії, прогімназії з вивченням латинської і грецької мов та реальні училища, де переважали природничі науки. Поряд з державними існували приватні гімназії, а також ліцеї, духовні семінарії, переважно для дітей священиків, кадетські корпуси — для синів військових чинів, середні фельдшерські, комерційні, сільськогосподарські, музичні школи. Всі вони давали право вступу до вузів.
Першим університетом був Харківський (1805 p.), другим — Київський (1834 p.), третім — Новоросійський (1864 p.). Протягом XIX ст. зі стін цих закладів вийшло багато вчених в усіх галузях науки. З 60-х років в середовищі студентства починає переважати демократична молодь, серед якої ширилися революційні та національно-визвольні ідеї. У 1863 р. університетам надається широка автономія, яка була скасована у 1883 р. В середині 90-х років у них навчалося понад 4 тис. студентів. У Києві існувала Духовна академія (колишня Києво-Могилянська).
Поряд з цим у другій половині XIX ст. було відкрито низку вузів — технологічний, ветеринарний — в Харкові, політехнічні - у Києві та Одесі, гірничий — в Катеринославі, Вищі жіночі курси — в Києві, Харкові та Одесі. Близькими до вузів були ліцеї — в Одесі й Ніжині. В цих вузах викладання велося російською мовою, за винятком періоду революції (1905-1907 pp.).
У вищих навчальних закладах, переважно в університетах, а також спеціальних вузах досить плідно розвивалася наука. Значну роль у налагодженні обміну інформацією між ученими, координації творчих пошуків відігравали численні наукові товариства, які виникли в 70-90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне та історичне товариства Нестора-літописця, історико-філологічні товариства при університетах та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, доступні і цікаві науковцям та широкій громадськості. У вузах працювали талановиті вчені з різних галузей науки: математики — О. Ляпунов, В. 1м-шенецький (Харків), В. Єрмаков (Київ), Є. Сабінін, С Ярошенко (Одеса); фізики — М. Умов (Одеса), М. Авенаріус (Київ), М. Пильчиков (Харків); хімії — М. Бекетов (Харків), М. Каяндер, Я. Михайленко (Київ); геології — К. Феофілактов (Київ); топографи - А. Краснов, Н. Борисяк, І. Леваковський (Харків), П. Броунов (Київ); біології — І. Мечніков (Одеса), 0. Ковалевський (Київ); медицини — Ю. Шимановський, В. Підвисоцький (Київ); економічної науки — С. Подолинський, М. Зібер (Київ).
Значних змін зазнала мала історична наука, досягнення якої пов´язані з блискучою плеядою учених — М. Костомарова, В.Антоновича, М. Драгоманова, Д. Багалія, Д. Яворницького, О. Лазаревського, О. Єфименка. Вершиною української історичної науки був науковий доробок академіка Михайла Грушевського. Плідно розвивалися мовознавство, літературознавство, фольклористика і етнографія, юридичні науки, філософія.
Українська художня література, розвиваючись в складних суспільно-політичних умовах, досягла високого рівня розвитку, її зростання значною мірою зумовлювалося впливом геніальної творчості Т. Шевченка, демократичних, революційних і національно-визвольних ідей. Високої зрілості досягають всі її жанри — проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Визначні досягнення української літератури пов´язані з іменами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ´яненка, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Вовчка, С Руданського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, П. Грабовського, І. Манжури, М. Коцюбинського, Л. Українки, Б. Грінченка, П. Куліша, В. Самійленка, О. Кониського, О. Пчілки, В. Винниченка та багатьох інших.
Високого рівня розвитку досягли українська драматургія і театр. Цьому сприяли подвижницька творча діяльність видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія спиралася на давні традиції, творчість І. Котляревського та Т. Шевченка. Особливістю розвитку було те, що провідні драматурги водночас були і організаторами, і керівниками театральних труп. У другій половині XIX ст. українська драматургія збагатилася десятками п´єс, багато з яких мали значну суспільно-куль-турну та художню цінність. Це драматургічна спадщина М. Кропивниць-кого, М. Старицького, і. Карпенка-Карого (Тобілевича) та інших. Український драматичний театр був, по суті, під забороною і все ж боровся і діяв. Своєю творчою діяльністю, умінням бути близькими народним масам характеризувалися як аматорські трупи, так і професійні театри. Першу професійну українську трупу створив у 1882 р. М. Кропивницький. Підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював видатний український композитор Микола Лисенко.
Як і театральна творчість, українська музика розвивалася в умовах репресій і переслідувань. Великим надбанням українського мистецтва є творчість композиторів С Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, П. Сокальського. Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, великого українського композитора, який став основоположником української класичної музики.
У XIX ст. відбувається подальший розвиток образотворчого мистецтва і архітектури. В українському живописі чітко окреслилися всі жанри, і багато українських майстрів оволоділи ними. Щирою любов´ю до українського народу, його історії, побуту пройнята творчість Л. Жемчужнікова, І. Соколова, К. Трутовського. Визначними майстрами побутового та інших жанрів були академік М. Пимоненко, С Кишинівський, Г. Ладиженський та інші.
Українська тема посідала чільне місце в творчості І. Рєпіна. Визначним явищем українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». До теми героїчної історії українського козацтва вдавалися С. Васильківський, О. Сластіон, О. Мурашка та інші.
Швидкий розвиток промисловості і сільського господарства, зростання старих міст і поява нових сприяли прогресу будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважала суміш різних стилів. Визначними будівлями прикрасилися: Київ — міська дума (арх. О. Шілле), готель «Континентапь», Політехнічний інститут, Перша гімназія (арх. В. Шретте), Володимирський собор (арх. І.Штром, П.Спарро, О. Беретті); Харків — приміщення комерційного училища, земельного банку (арх. О. Бекетов); Одеса — оперний театр (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), нова біржа (арх. О. Бернардацці).
Пореформений період розвитку України (до 1917 р.) характеризувався перш за все бурхливим зростанням економіки. Завдяки новим європейським технологіям вона перетворилася на один із найбільш економічно розвинутих регіонів Російської імперії і Європи. Суспільно-політичне життя України характеризувалось посиленням ролі інтелігенції, її діяльністю в напрямі здійсненню національного відродження, піднесенню національної самосвідомості мас, їх політичної активності. її активність значною мірою сприяла широкому розвитку української культури, вражаючі здобутки якої дозволяють говорити про XIX ст. як про класичну добу в розвитку українського мистецтва, літератури та науки.
Зросло й значення робітничого класу, який відіграв значну роль у революції 1905-1907 pp., в ослабленні самодержавства, промисловому перевороті, розвитку могутньої індустрії Сходу і Півдня України. Та попри все найчисельнішою соціальною групою суспільства залишалося селянство, в своїй більшості бідне, безземельне чи малоземельне. Це вело до посилення його радикалізму та революційності, було основою майбутніх революцій і війн.