ТЕМА 7. БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПОДІЛ УКРАЇНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. РУЇНА (ДРУГА ПОЛ. XVII СТ.)

7.1. Становище України після Переяславської угоди
7.2. Війна з Польщею у 1654-1657 pp.
7.3. Смерть Богдана Хмельницького. Його характеристика
7.4. Гетьман Іван Виговський, його політика. Розкол України
7.5. Гетьмани Петро Тетеря та Іван Брюховецький. Крах їхньої політики
7.6. Петро Дорошенко та Іван Самойлович. Їхні успіхи і невдачі
7.7. Початок гетьманування Івана Мазепи
7.8. Державний і соціально-економічний розвиток Лівобережної України
7.9. Слобожанщина, Запорожжя та Правобережжя у другій половині XVII ст.
7.10. Культура

7.1. Становище України після Переяславської угоди

   Розрив з Польщею та союз з Москвою, формування Української держави ще не розв´язали всіх завдань, які стояли перед українським народом: розгром військових сил Польщі, Кримського ханства і гарантування безпеки на заході й півдні, возз´єднання всіх українських земель у єдиній державі. Назрівала нова війна України й Росії проти Польщі. Але відбулося певне перегрупування сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників, хоч непевних і підступних, перетворилися на ворогів. Утворився новий фронт боротьби — на півдні. Внутрішнє становище України теж ускладнювалося. Селяни й рядові козаки, які отримали багато перемог над польськими феодалами, прагнули бути вільними господарями-землеробами. Старшина, українська шляхта, вище духівництво у переважній своїй більшості намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше землі і перетворити селян, які мешкали на території їхніх володінь, у своїх підданих. Це призводило до все гостріших соціальних конфліктів, недовіри і напруження між низами і верхніми шарами суспільства. Царський уряд вже з перших місяців перебування України у складі Московської держави почав обмежувати права Української держави, все більше її підпорядковувати. Це викликало невдоволення як серед старшин, так і в народних масах, підштовхувало до пошуків нових союзників — ведення переговорів зі Швецією та Туреччиною. Загострюються зовнішні і внутрішньополітичні конфлікти та суперечності. За цих умов Богдан Хмельницький дбає про те, щоб досягти міжнародного визнання своїх династичних намірів і підкріпити традиційний військовий титул гетьмана титулом князя Руського князівства та утвердити його спадкоємність.
   Московська держава, незважаючи на складність міжнародних відносин (загроза з боку Швеції з північного заходу і Туреччини та Криму — з півдня), після Переяславської угоди, весною 1654 p., вступила у війну з Польщею. На чолі з царем сорокатисячна російська армія вирушила на Смоленщину і Білорусь. За наказом Богдана Хмельницького йому на допомогу під Гомель вирушили три козацькі полки (20 тис.) під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка, а під Смоленськ — 12 тис. козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком. Бойові операції московсько-українського війська були успішними: здобуто Смоленськ, Борисів, Мінськ, Вільно, Ковно та інші міста, тобто значну частину Білорусії та Литви. Поряд з цим українські війська окупували південну Білорусію. Тут українські полковники стали запроваджувати українську адміністративно-політичну систему, розділяючи завойовані території на полки та сотні. Метою цих дій було приєднання окупованих територій до України, чого бажало і білоруське населення. Московські ж воєводи намагалися приєднати білоруські землі до Московського царства. Виник конфлікт, який вперше так погіршив відносини, що запахло війною. Але в цей час надзвичайно загострилася ситуація на польсько-українському фронті.

7.2. Війна з Польщею у 1654-1657 pp.

   Богдан Хмельницький весною і влітку 1654 р. вів активну дипломатичну діяльність, спрямовану на те, щоб не допустити союзу Польщі і Кримського ханства. Але йому це не вдалося. Восени польська армія під керівництвом С.Потоцького вдерлася на Поділля і Брацлавщину. їм назустріч з півдня вирушила Кримська орда. Хмельницький зі своєю армією відійшов у Подніпров´я, щоб уникнути ударів з фронту і тилу. Населення Брацлавщини чинило впертий опір, гинуло, але не здавалося на милість польських загарбників. Знову відчувалася надзвичайна жорстокість і затятість з обох сторін. Але українці лише відповідали на люту ненависть польських окупантів, які, заливаючи кров´ю загарбану територію, хотіли таким чином поставити на коліна весь український народ. Особливою жорстокістю, як і раніше, відзначався талановитий і водночас по-звірячому лютий Стефан Чарнецький. Його загін немилосердно винищував край, не даючи пощади ні старому, ні малому.
   Московський уряд зосередив сили, щоб захопити Білорусію та Литву, і Україні допомоги не надавав, хоча гетьман її просив. Нарешті після довгої переписки, в січні 1655 р. на допомогу Хмельницькому прибула невелика російська армія (12 тис). Армія гетьмана нараховувала ЗО тис. чоловік, що було значно менше польсько-татарського війська (60 тис). Однак українські війська разом з російськими вирушили назустріч ворогові.
   У запеклій битві, що відбулася 19-22 січня 1655 р. під містом Охматовим (тепер село Калинівського р-ну Черкаської обл.), українські і російські війська виявили надзвичайний героїзм, витримали атаки переважаючих сил ворога, який зазнав величезних втрат. Українська армія, зберігаючи порядок, відступила, як відійшла і польсько-татарська. Ця битва завершилася, по суті, внічию. Польському командуванню не вдалося розгромити українсько-російську армію і продовжити наступ на східні райони Правобережжя. Хмельницький також не зміг завдати вирішальної поразки польсько-татарській армії і звільнити від неї Брацлавщину. Без сумніву, якби московський уряд двома місяцями раніше відправив свою армію в Україну, не було б трагедії Брацлавщини і невизначених наслідків Охматівської битви.
   Після цього поляки і татари продовжували розоряти і грабувати Брацлавщину, забирати людей в ясир. До середини березня 1655 р. орда спустошила і спалила 270 сіл, містечок і міст, тисячу церков, забрала в ясир не менше як 200 тис. людей, вбила майже 10 тис. дітей. Головним винуватцем цієї трагедії було польське командування, яке заплатило татарам за їхню допомогу українським населенням.
   Після відходу татар до Криму в квітні 1655 р. польська армія почала розпадатися через несплату жовнірам платні та хвороби. Богдан Хмельницький використовує це і витісняє поляків з Брацлавщини та Поділля, однак далеко не відходить від Подніпров´я, побоюючись нападу татар з тилу.
   У цей час змінюється міжнародна ситуація: скориставшись ослабленням Польщі, на початку липня 1655 р. на неї напала Швеція і захопила її центральну частину з Варшавою і Краковом.
   Українсько-російські війська під містечком Городок, недалеко від Львова, розгромили польську армію і позбавили Польщу останніх боєздатних військ. Річ Посполита розвалювалася і врятувати її могло тільки чудо. Хмельницький разом з російськими військами обложив Львів, взяв з нього контрибуцію, очистив від поляків Галичину. Але в жовтні 1655 р. знову на Україну вторгається Кримська орда.
   Українсько-російські війська зустрілися з військами кримського хана поблизу містечка Озерна на Львівщині, де відбувся впертий і жорстокий бій. Він тривав кілька днів, і російсько-українське військо, і татарські сили зазнали великих втрат. Битва і на цей раз завершилася внічию. Хан запропонував переговори, які завершилися угодою. За домовленістю Кримське ханство обіцяло нейтралітет у російсько-польській війні і не нападати на українські й російські землі. Богдан Хмельницький обіцяв не чинити нападів на Крим і Туреччину та стримувати від цього донських козаків. На цей раз, повертаючись до Криму (через молдавські землі), татари не взяли жодного чоловіка в ясир.
   У ці скрутні для Польщі часи московський уряд припустився серйозних помилок і прорахунків. Маючи вигідні умови для ослаблення постійної польської небезпеки для Росії та України, московський уряд оголосив війну Швеції й пішов на переговори з Польщею. Війна зі Швецією за вихід до Балтійського моря привела до дипломатичної ізоляції Московського царства в складних умовах боротьби з однією із наймогутніших країн Європи.
   Переговори з Польщею були викликані облудливими обіцянками її правителів обрати царя або його сина на польський королівський трон та боротися спільними військовими акціями проти Швеції. Переговори проходили у Вільно, куди український гетьман, дізнавшись про них, направив свою делегацію. Однак її навіть не допустили до участі в переговорах і не інформували про їх хід та результати Українська старшина та Богдан Хмельницький були обурені поведінкою московського уряду, підозрюючи, що в переговорах Москва виторгує собі за рахунок України поступки з боку Польщі. У жовтні 1656 р. в Вільно було підписано перемир´я, згідно з яким на найближчому польському сеймі мало розглядатися питання про обрання російського царя на польський престол, спільні воєнні дії проти Швеції та ін. Поляки не визнали, таким чином, перехід під владу Москви України, Білорусії та Литви. Перемир´я сприяло зміцненню позиції Речі Посполитої і погіршенню російсько-українських взаємовідносин. Поведінка московських властей була розцінена Хмельницьким як зрада. Тепер він всю енергію спрямовує на створення антипольської коаліції без Москви.
   Були укладені угоди зі шведським королем Карлом X та семиградським (трансільванським) князем Юрієм ІІ Ракоцієм, а також урядом німецького князівства Бранденбург про спільну війну проти Польщі та про її розділ після повного розгрому. Першим почав бої проти польських військ князь Семиградця, що вторгся в Польщу з тридцятитисячною армією. Незабаром з ним з´єдналася двадцятитисячне козацьке військо на чолі з полковником А.Ждановичем. Разом зі шведами ці війська розбили під Замостям коронного гетьмана Польщі Потоцького, окупували Краків, Берестя та Варшаву. Це був великий успіх антипольської коаліції. Однак незабаром почалися невдачі. У польські справи втрутилася Австрія, яка не хотіла посилення Швеції та Семиградця.
   Поряд з цим Данія і Норвегія виступили проти Швеції, захоплюючи її землі. Швеція змушена була вивести основну частину своїх військ з Польщі. Між козаками і семиградським князем загострилися суперечності у зв´язку з намаганням останнього захопити Західну Україну, а також зневажливим його ставленням до українського війська.
   У цей час в Польщі під впливом грабежів, загарбань військ коаліції починається патріотичне піднесення, поляки створюють сильну армію і завдають низку поразок війську противника.
   Українське козацтво, обурене зневажливим ставленням угорців, відмовлялося воювати проти поляків за чужі, як їм здавалося, інтереси, вимагало відійти на Україну. Цей бунт у козацькому війську боляче сприйняв уже тяжко хворий Хмельницький. Він ще намагався врятувати справи антипольської коаліції, але семиградський князь, маючи майже п´ятнадцятитисячну армію, капітулював перед шеститисячною польською.

7.3. Смерть Богдана Хмельницького. Його характеристика

   27 липня 1657 р. великий син українського народу Б. Хмельницький в результаті крововиливу у мозок помер. Поховано його у Суботові в Іллінській церкві. Утрата великого гетьмана припала на надзвичайно складний період політичної історії України — час утвердження національної держави — і спричинила загострення боротьби між старшинськими угрупованнями. З великим сумом сприйняв увесь український народ звістку про смерть Б.Хмельницького, який в народі мав величезний авторитет і часто висловлювався виразом «Богом даний».
   Суспільно-політична, соціально-економічна та державотворча діяльність Богдана Хмельницького в історичній літературі має різні оцінки, часто дуже суперечливі. Однак більшість істориків дає високу оцінку цій історичній фігурі. Вважається, що він є одним із найталановитіших політичних діячів на загальному фоні історії українського народу.
   Богдан Хмельницький був політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об´єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів та груп українського суспільства, пом´якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню в громадянську війну. Цим були створені сприятливі умови для завершення процесу формування Української держави. Незважаючи на непослідовність і суперечливість у діях, певні прорахунки та помилки, Хмельницький першим із політичних діячів не лише висунув чітке завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв´язання.
   У дуже несприятливих для України міжнародних відносинах середини XVII ст. гетьман обрав найоптимальніший варіант з усіх можливих, підписавши Переяславську угоду.
   Велич його як політика і державного діяча полягає і в тому, що, на відміну від своїх наступників, він враховував особливості політичного устрою, соціальної структури Української держави та специфіку суспільних відносин, що склалися внаслідок Селянської війни і ліквідації польського кріпосництва, пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань селянства. Богдан Хмельницький створив одну із найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність кінноти та артилерії. Це була армія революційного народу, яка використовувала досягнення тодішньої військової техніки, тактики, і водночас відбивала ентузіазм повсталих мас. Вигравши багато битв, український гетьман завдав Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію. Він проявив виняткові здібності дипломата. За короткий час в Українській державі була створена дипломатична служба, яка уважно стежила за подіями у Центральній, Східній, Південно-Східній Європі, на Близькому Сході. Столиця України, Чигирин, стала визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст.
   Уряд Богдана Хмельницького зумів паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції. У той же час українські дипломати на чолі з гетьманом не один раз організовували антипольські союзи. Викликають повагу висока і різнобічна освіченість гетьмана, його глибокі знання життя й культури українського народу. Це була людина залізної волі, мужності та характеру, яка холоднокровно діяла у найскладніших ситуаціях. Він був і залишається в пам´яті народу, в його піснях і думах як один із головних героїв історії українського народу, що твердо і послідовно боровся за його долю.

7.4. Гетьман Іван Виговський, його політика. Розкол України

   На час смерті Богдана Хмельницького в Україні ускладнилося політичне становище і суспільні відносини. Козацька старшина часто безуспішно шукає шляхів для забезпечення незалежного існування Української держави. Разом з тим козацька верхівка та українська шляхта намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше земель, багатств і закріпачити селянські маси. Частина старшини розуміла, що поневолити маси, які щойно зі зброєю в руках звільнилися від польських феодалів, одразу неможливо, і мріяла зробити це поступово, при допомозі російського царизму. Але були й такі, які вважали, що здійснити це можливо лише за допомогою Польщі. До того ж вони вважали її носієм європейської цивілізації, яку слід насаджувати в Україні руками польської шляхти. Ця політична лінія частини керівної верхівки України була незрозуміла масам, загострювала соціальні і політичні суперечності у країні і була передумовою майбутніх внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
   Після смерті гетьмана Хмельницького постало питання, хто буде його наступником. Хмельницький хотів зробити гетьманство спадковим у своїй сім´ї, хоча дотеперішнє життя і козацькі традиції вимагали продовжувати практику виборності. Династичним планам Богдана Хмельницького нанесла удар смерть старшого сина Тимоша. Залишався молодший Юрій, кволий і хворобливий. У квітні 1657 p., ще за життя Богдана, але вже дуже хворого, у Чигирині зібралася рада старшин і обрала Юрія Хмельницького гетьманом, хоча йому тоді було лише 16 років. Старий гетьман погодився на це.
   Політична ситуація в Україні була така складна, що вже через місяць після смерті Хмельницького у Чигирині зібралася рада старшин, де Ю. Хмельницький заявив, що він ще молодий, щоб виконувати обов´язки гетьмана, має учитися, а тому тимчасово зрікається гетьманства. Рада погодилася і вирішила, що поки юнак буде навчатися, виконання обов’язків гетьмана буде доручено генеральному писареві Івану Виговському. Обрання Виговського підтвердила і генеральна рада старшин за участі представників козацтва, міщанства та духовенства. Взявши булаву, Виговський правив як справжній гетьман і не згадував про свій тимчасовий статус.
   Іван Остапович Виговський був довіреною особою Богдана Хмельницького. Походив він із дрібношляхетської родини з села Вигово Овруцького повіту на Київщині. Учився в Києво-Могилянській академії. На початку війни служив у польському війську. В битві під Жовтими Водами попав у татарський полон, але був викуплений Хмельницьким. Незабаром вступив на козацьку службу й за кілька місяців завдяки блискучій освіті став генеральним писарем, постійним помічником гетьмана, особливо в дипломатичних справах, де проявляв неабиякі здібності. Намагався спиратися лише на старшину, був далеким від народу.
   Ставши гетьманом і намагаючись зміцнити зв´язки зі старшиною та її становище в суспільстві, Виговський, на протилежність Хмельницькому, щедро роздавав землі (переважно ті, що незадовго до цього належали польським феодалам) старшині, шляхтичам, спрямовував свою політичну лінію на встановлення кріпосництва, повернення України до складу Польщі. Поляки, зі свого боку, прикладали зусилля, щоб повернути Україну, обіцяючи їй якнайширшу автономію. Однак це не відповідало настроям та інтересам селянства, рядового козацтва та міщанства. В їхньому середовищі глибокою залишалася ненависть до агресивної, зажерливої, облудливої політики Польщі, кріпосництва, від якого вони звільнилися в результаті багаторічної боротьби.
   Проти Виговського утворюється досить сильна опозиція, яку очолила Запорозька Січ, що й тепер збирала незадоволених, але вже новим гетьманським курсом. Невдоволення проявляли козаки окремих полків, особливо Полтавського. Кошовий отаман Запорозької Січі Я. Барабаш та полтавський полковник М. Пушкар зверталися до царського уряду з доносами та скаргами на Виговського, який начебто замишляв продати Україну «ляхам». У такому ж дусі велася агітація в Україні, і невдоволення в козацько-селянських масах наростало. Московський уряд намагався посилити ці суперечності, демагогічно, нещиро підтримуючи сили соціальних низів, розширюючи зв´язок з Пушкарем та Барабашем, підштовхуючи їх дотримуватися промосковської орієнтації. Боротьбу частини козацтва і селянства проти Виговського та його прибічників підтримали і старшини окремих полків.
   Іван Виговський мобілізує 20-тисячне військо козаків, закликає на допомогу татарську орду і здійснює похід на Полтаву. Пушкар збирає навколо себе найбільш знедолений люд (так звані дейнеки), значні сили запорожців і створює армію, яка налічує близько 40 тис. чоловік. Бої розгорілися біля Полтави. Пушкар зазнав поразки і сам загинув у битві. Полтаву спалили, було розгромлено багато міст і сіл Полтавщини. Запорожці відійшли під захист московських військ, які вступали в Україну, щоб стати гарнізонами у Києві, Чернігові та Ніжині. У цій першій акції громадянської війни, що розгорталася в Україні між різними соціальними силами та групами старшин, загинуло ЗО тис. чоловік. До того ж татари жорстоко пограбували Полтавщину, захопили багато людей у неволю. Використання Виговським у війні проти власного народу його ворогів — татар та зближення з Польщею викликали масове обурення. Новому гетьманові бракувало хисту Богдана Хмельницького враховувати настрої різних соціальних груп і станів.
   Ця війна з повстанськими силами, яких підтримував московський уряд, ще більше ускладнила відносини гетьмана з московським царем, підштовхнула його до переговорів з Польщею, у якій посилювалися настрої на примирення з Україною та союзу з нею на федеративних засадах. В Україні частина старшини все це враховувала і, боячись московського абсолютизму, схильна була мати справу з конституційним польським королем. Розгорнулися інтенсивні переговори, і в середині вересня 1658 р. в Гадячі на Полтавщині був підписаний трактат про вихід України зі складу Московської держави та унію її з Польщею і Литвою. Тепер польська Річ Посполита перебудовувалася у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Україна у складі воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського оголошувалася незалежним Великим Князівством Руським. Три держави об´єднувалися особою єдиного короля, ними всіма обраного. У Великому Князівстві Руському законодавча влада мала належати зборам депутатів від усієї України, виконавча — гетьману, обраному пожиттєво, затверджуваному королем. Князівство Руське повинно було мати свій уряд, суд, фінансову систему, власне військо. Частина козаків урівнювалася в правах з польською шляхтою. Урівнювалися в правах православна і католицька церкви. Руському князівству надавалося право відкриття двох університетів та ін. Однак знову не було розв´язане «селянське питання», що приховувало в собі майбутні конфлікти. Московський уряд посилював тиск на Україну. В Гадячі ще велися переговори, а вже почалися сутички між українськими і російськими військами. Спроби українців розгромити гарнізон московських військ у Києві закінчилися невдачею, і щоб помститися за це московські війська розгромили та спалили околиці Києва, повісили 3000 чоловік, спійманих на дорогах, що вели до міста, забили велику кількість міщан.
   На початку 1659 р. стотисячна московська армія вирушила з Путивля на Україну, громлячи міста і села. Однак у Конотопі зайняли оборону два українські полки, Чернігівський і Ніжинський, і затримали її. Три місяці тримала московська армія цей невеликий гарнізон в облозі, здійснюючи безперервні штурми, але нічого не могли вдіяти. Це дало Виговському можливість зібрати значні сили, у тому числі найманих військ із сербів, поляків та німців. На допомогу Виговському прийшли татарський хан з ордою та невеликі польські війська. Українська армія з союзниками, маючи хорошу розвідку, зуміла наблизитись до російської армії так, що та не знала, скільки військ підійшло. У битві під Конотопом у червня 1659 р. московська армія була розгромлена, втративши убитими 30 тис. чоловік, і відступила з України. Ця поразка викликала у Москві паніку, бо чекали походу козаків на столицю і мобілізували все населення на зміцнення її укріплень. Однак Виговському було не до походу на Москву. На Лівобережній Україні знову розгорнулися козацько-селянські повстання, найбільше з яких було в Полтаві. Козацькі і селянські маси були обурені союзом Виговського з Польщею та Кримом. Збунтувалися майже всі лівобережні полки і, закликавши відновлені московські війська, знищували вірні Виговському частини. В цей час популярний серед козаків Іван Сірко запропонував повернути до влади Юрія Хмельницького, який починає збирати опозиційні сили, Провідну роль в їх організації відіграли уславлені полковники Іван Бо-гун, Петро Дорошенко та Іван Сірко. Виговський спробував провести Чорну Раду. Однак ледве врятувався втікаючи від розлючених козаків.
   Козацька Рада, що відбулася у Білій Церкві, обрала Юрія Хмельницького гетьманом, а Виговський, змирившись з цим, добровільно передав йому гетьманські клейноди, Однак незабаром з´ясувалося, що не всі полки були представлені на Раді, а деякі полковники не погоджувалися з її рішеннями. В Україні виникали нові групи старшин з іншими орієнтаціями, розповсюджувалася анархія, грабежі. Були розорені Полтавщина та Чернігівщина. Населення рятувалося втечею, переваж-но в Слобідську Україну. Народ бажав спокою та відпочинку від безперервних війн, жорстокості й кровопролиття.
   А московська армія, яка отримала поповнення з Москви, тепер посилювала контроль на Лівобережжі. Гетьман Юрій Хмельницький під тиском московських військ, які тримали його в оточенні, змушений був підписати у 1659 р. нову Переяславську угоду, згідно з якою збільшувалася кількість російських гарнізонів, а гетьманові заборонялося вести зовнішньополітичну діяльність. Тепер гетьмана не можна було переобирати без дозволу царя. Козацька рада, яка затверджувала цей документ, була неповна: правобережні полковники прибули далеко не в повному складі. Та й ті, що прибули, з важким серцем присягали царю, обурювалися умовами нової Переяславської угоди і нарікали на московських воєвод.
   Московська держава готувалася до нової війни з Польщею, без чого не можна було ліквідувати Гадяцький договір. Польща, теж готуючись до війни, уклала мир зі Швецією. Вона виставила добре озброєну і вимуштрувану 32-тисячну армію, на допомогу якій прийшов кримський хан з 30-тисячною ордою. Вони оточили біля міста Чудново на Волині російські війська і знищили більшу їх частину. Одночасно польська армія під Слободищами зустріла військо Юрія Хмельницького, що рухалося на допомогу московським військам. Українська армія відбила всі атаки поляків, та коли ті запропонували переговори, Хмельницький, ображений другою Переяславською угодою і насильством та погрозами російських воєвод при її підписанні, швидко погодився. Він підписав Слободищенський договір, який в основному повторив Гадяцький, але вже без згадки про «Велике Князівство Руське» та заборону Україні вести самостійну зовнішню політику. Московський воєвода Шереметьев капітулював на умовах передачі зброї полякам і повернення неозброєного війська додому. Однак по дорозі на них напали татари, частину перебили, а решту на чолі з Шереметьєвим погнали до Криму.
   У результаті цих подій Правобережжям заволоділи поляки. На Лівобережжі залишилися московські війська, а серед лівобережної старшини посилювалися промосковські настрої. Переяславський полковник, одночасно наказний гетьман, Я. Самко склав присягу на вірність московському цареві. Московія і Польща фактично розшматували Україну на дві половини, розділені Дніпром. В результаті егоїстичної і підступної політики двох сусідніх держав вони ворогували між собою. Жахлива громадянська війна, яка отримала від сучасників назву «Руїна», наростала.

7.5. Гетьмани Петро Тетеря та Іван Брюховецький. Крах їхньої політики

   Після невдалих спроб захопити Лівобережжя у 1662-1663 pp., оточений презирством більшості козаків та селян, неспроможний протистояти полякам, Юрій Хмельницький відмовляється від гетьманської булави і постригається в ченці (під іменем Гедеон). На посаду гетьмана Правобережжя обирається П. Тетеря, православний шляхтич з Волині, один із прибічників Богдана Хмельницького, який був одружений з його дочкою. За часів гетьманства Виговського він став генеральним писарем, мав хорошу освіту, але водночас відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом та жорстокістю. Орієнтувався на союз із Польщею.
   У цей час на Лівобережжі загострюються соціальні суперечності між рядовим козацтвом, селянством, міщанством та багатими козаками і старшиною. На цих протиріччях грали демагоги, серед яких особливо виділявся Іван Брюховецький, який виставляв себе захисником голоти. Він відзначався хитрістю, честолюбством, егоїзмом та поверховим розумінням суспільного життя. На Чорній Раді під Ніжином у червні 1663 р. за підтримки царських військ він обирається гетьманом Лівобережної України. Брюховецький стратив своїх конкурентів на гетьманську булаву, дав дозвіл бідноті грабувати і знищувати багатих козаків у районі Ніжина і поставив своїх прибічників на командні посади, вигнавши попередніх старшин. Законним володарем України він вважав царя. Погляди Брюховецького і Тетері відображали занепад політичної думки на Україні, який принесла «Руїна». Вони відмовилися від широких державницьких планів, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, і вели народ — один під царя, другий — під короля і шляхту. Розкол України поглиблювався.
   Між прихильниками польської та московської орієнтації дійшло до війни. У 1663 р. польські війська під командуванням короля, а також Тетеря зі своїми прибічниками починають похід на Лівобережжя, щоб приєднати його до Польщі. Але Київ, Переяслав та інші міста мужньо протистояли наступу. У 1664 р. під Глуховом московські війська і полки Брюховецького розбили поляків, і вони змушені були повернутися на Правобережжя, де проти них розгортається велике народне повстання. Повсталі винищували загони шляхтичів, що пробували повернутися до своїх маєтків, а поляки чинили жорстокі розправи над повсталими. Але виступи народних мас, обурених звірствами загарбників, поширювалися. Керівництво рухом здійснювали нові вожаки — Іван Сірко, Василь Дрозд, Семен Височан та інші. У квітні 1666 р. загони повсталих завдали поразки армії Тетері. Не маючи підтримки українського населення, він захопив булаву, клейноди, скарб свого війська і в 1665 р. втік до Польщі, Так ганебно закінчилася діяльність одного із дрібних кар´єристів, що став гетьманом випадково, дбаючи лише про задоволення своїх користолюбних інтересів.
   На допомогу повсталим, які на Правобережжі вели важкі бої з поляками, вирушили війська Івана Брюховецького. Спочатку йому вдалося захопити Черкаси та ще декілька міст. Однак наступні дії виявилися невдалими, що призвело до великих втрат у його війську. Лівобережний гетьман не зумів (та й не міг через примітивний, обмежений підхід до багатьох питань) об´єднати повсталих у єдину армію. Війна з польсько-татарськими військами, більшою частиною яких командував Чарнецький, була програна Брюховецьким. Повстанці Київщини і Брацлавщини зазнали великих втрат і в кінці 1664 р. потерпіли поразку.
   Однак обурення звірячими розправами польських військ над українським населенням було таке велике, що на початку 1665 р. на Правобережжі піднімається нова хвиля національно-визвольної боротьби. Повстанці захопили майже всі міста-фортеці Поділля, завдали цілу низку поразок польським військам.
   Знову на Правобережжя вступили лівобережні полки Брюховецького, але діяли невдало, а дізнавшись про вторгнення Кримської Орди, відійшли назад. У цей час козацькі частини Правобережжя вже залишилися без гетьмана, але продовжували боротьбу. Повстання на Правобережжі (1664-1665 pp.) виявило героїзм повстанців, прагнення домогтися єдності Української держави. В той же час повсталі неспроможні були створити єдиний керівний центр, діяли розрізнено. Тривали міжусобиці між ватажками, які не бажали коритися владі. Зростала анархія та загальна дезорганізація. Багато козаків, особливо заможних та старшин, відмовляються від боротьби.
   І все ж перспектива об´єднання всіх земель України в єдиній державі була ще жива. її носіями і захисниками була частина козацької старшини, вихованої на ідеалах Богдана Хмельницького, загартованої у війні 1648-1654 pp., на чолі якої стояв Петро Дорошенко, обраний у серпні 1665 р. гетьманом України.
   Гетьманування Петра Дорошенка розпочалося за дуже несприятливих умов: держава була розчленована, спустошена, обезлюднена. За приблизними підрахунками на середину 60-х років XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70 відсотків населення, велику частину своїх виробничих сил.
   Досить складним воно було і на Лівобережжі. Тут Іван Брюховецький вирішив підписати новий договір з Москвою і прибув туди з великою делегацією. Сам Брюховецький запопадливо підкреслював, що йде до Москви, щоб побачити «пресвітлі очі государя». Засліплений величавими почестями, з якими його тут приймали, він підписав новий договір, ще більш принизливий, ніж Переяславський (1659 р.) Юрія Хмельницького. Ним передбачалося перебування московських воєвод із залогами (гарнізонами) у майже всіх великих містах України, збір податків передавався до їхніх рук, вибори гетьмана могли відбуватися лише в присутності царського представника, а гетьманський уряд позбавлявся права на зовнішньополітичну діяльність. За ці поступки лівобережний гетьман одержав титул боярина, обширні маєтки, одружився з донькою князя Д.Долгорукого. Старшини та однодумці Брюховецького також дістали різні винагороди — здобули маєтки, московське дворянство та ін.
   Московський договір Брюховецького був тяжким ударом по українській державності. Всіма правами, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно поступився. Наслідки не забарилися. Московським залогам, які незабаром окупували всі великі міста, населення повинно було давати продукти харчування, і це викликало суперечки та непорозуміння. Чиновники, які приїхали з Москви, описували українське населення для оподаткування, почали жорстоко стягувати всі повинності. Духівництво було схвильоване чутками, що українська церква має перейти під керівництво Московського патріарха. Поряд з цим особливо сколихнув Україну московсько-польський Андрусівський договір 1667 p., який передбачав встановлення на тринадцять з половиною років перемир´я, закріплення за Московською державою Лівобережної України і на два роки Києва, а за Польщею — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло у спільне володіння двох держав. Це був договір двох монархій про поділ Української держави, який мав трагічні наслідки для неї. Цим ставилися нездоланні перешкоди на шляху її консолідації, розвитку її національної свідомості, культури та мови. Те, що царський уряд погодився на поділ України, було порушенням зобов´язань, даних ним у Переяславській угоді 1654 р. про захист України від агресії шляхетської Польщі.
   Обурення цим договором в Україні було величезне. Особливо дратувало те, що Москва зреклася на користь Польщі Києва, який був символом державної єдності України. Це означало, що вона зовсім не рахується з українськими традиціями і настроями. Іван Брюховецький, який значною мірою спричинив цю політику, відчув, що народний рух може повернутися проти нього, і теж виступив проти царської політики. В лютому 1668 р, на Лівобережжі спалахнуло загальнонародне повстання, яке до кінця березня звільнило майже всю територію Лівобережжя від московських військ. Дорошенко вирішив цим скористатися, щоб встановити свою владу над Лівобережжям. В червні 1668 р, він разом з татарами переправився через Дніпро і пішов до табору Брюховецького (біля Диканьки), з яким вів переписку, і, зупинившись неподалік запропонував тому здати клейноди. Однак той відмовився. На другий день, коли військо Дорошенка ввійшло до табору, козаки, які ненавиділи Брюховецького, схопили його і привели до Дорошенка. Після короткої розмови розлючена юрба убила Брюховецького на очах Дорошенка.

7.6. Петро Дорошенко та Іван Самойлович. Їхні успіхи і невдачі

   Після цих подій була скликана козацька рада, яка обрала Петра Дорошенка гетьманом возз´єднаної Української держави. На той час всі стани і соціальні групи підтримували політику Дорошенка, спрямовану на об´єднання під його булавою всіх земель. Це був великий та, на жаль, короткий тріумф політики, спрямованої на відновлення єдиної Української держави. Дорошенко походив з старовинного козацького роду: його дід, Михайло Дорошенко, був гетьманом у 20-х роках XVII ст. Петро Дорошенко з гордістю не раз підкреслював, що він «з козака козак». Розпочав військову службу за гетьманування Богдана Хмельницького, співпрацював з Виговським та Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині в часи активного формування української державності, виробив широкі погляди на розв´язання цієї проблеми. Історики справедливо підкреслюють, що це був гетьман «з духом Богдана Хмельницького». Царизм не хотів визнавати його гетьманом України і направив армію. Дорошенко почав готуватися до битви.
   Однак у цей час польські війська уже вкотре вторглися на Правобережну Україну. Гетьман виїхав туди, щоб організувати оборону, а на Лівобережжя вторглися московські війська, і під тиском цих переважаючих сил наказний гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний перейшов на їх бік, а пізніше був обраний гетьманом Лівобережної України. Таким чином, намагання балансувати між Польщею і Московською державою, боротися одночасно проти цих двох держав для Петра Дорошенка скінчилися невдачею.
   Він пробував вийти з цього становища, писав Многогрішному листи і умовляв не розділяти Україну, а відтворити єдину гетьманську владу для всієї Української держави. Писав аналогічні послання і до царського уряду, до воєвод, які стояли з військами в Україні, але позитивної відповіді не отримав. У 1669 р. у Слухові в присутності уповноважених царя відбулася козацька рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і затвердила договір України з Московською державою, в основі якого були статті Богдана Хмельницького 1654 p., хоча й з певними обмеженнями: московські воєводи із залогами перебувають лише у п´яти містах; збір податків проводить українська адміністрація; встановлюється козацький реєстр у 30 тис. чоловік, забороняється самостійна зовнішня політика гетьманського уряду та ін. Глухівський договір був кроком вперед порівняно з московським 1665 p., підписаним Іваном Брюховецьким, але й він істотно обмежував суверенні права Української держави.
   Становище Петра Дорошенка ускладнювалося: з претензіями на гетьманську булаву Правобережної України виступив генеральний писар Запорозької Січі П.Суховій, якого підтримували кримський хан, Юрій Хмельницький і більша частина козаків кількох правобережних полків. Дорошенко намагається порозумітися з московським урядом, знов пише царю листа з пропозиціями надати Україні широку автономію і об´єднати її під своєю владою. Однак той відмовчується. Дорошенко починає переговори з Туреччиною про перехід України під її протекцію. В серпні 1668 р. він відправляє посольство з такими пропозиціями до Стамбулу. Після його повернення і прибуття турецьких послів у березні 1669 р. в Корсуні скликається старшинська рада, у якій взяли участь представники Лівобережжя і Запорожжя. Вона схвалила прийняття турецької протекції, але відмовила у принесенні присяги султану. Переговори продовжувалися, і був вироблений договір, за умовами якого передбачалась допомога Туреччини Україні в об´єднанні її земель в єдину державу; запорозьке військо, як і раніше, обирає гетьмана; українська церква перебуває під керівництвом царгородського (Константинопольського) патріарха; турки і татари не матимуть права будувати в Україні мечеті, руйнувати міста і села, брати ясир та ін.
   Влітку 1669 р. боротьба за владу на Правобережжі загострилася. З´являється новий претендент — прибічник Польщі уманський полковник М.Ханенко. Після тяжких боїв з військом П. Суховія, якого підтримували татари, а потім з козаками М.Ханенка, Петро Дорошенко, хоч і з великими втратами, все ж відстояв свою владу.
   Перемігши у цій жорстокій міжусобній боротьбі, Дорошенко продовжував уникати воєнних дій з Московською державою і Польщею, намагався вести з ними переговори, а також порозумітися з Многогрішним. Однак ці заходи, як і раніше, не мали успіху.
   Петро Дорошенко у кінці 60-х — на початку 70-х років приділяє увагу зміцненню свого внутрішнього становища. Він здійснює гнучку політику щодо селянства, не допускаючи польську шляхту в маєтки і нового закріпачення селян. Тому Дорошенко деякий час користувався широкою підтримкою селян. Гетьман завжди прислухався до голосу мас, часто скликав козацьку раду, а щоб не впливати на її рішення, під час голосування виходив. Його порадником і близьким другом був київський митрополит Йосип Тукальський, письменник, мудрий проповідник, патріот України, противник польського і московського втручання в українські церковні справи. У державних справах правобережний гетьман теж провів деякі реформи: утворив постійне військо з найманих частин, так званих «серденят».
   Це була піхота переважно з місцевого населення, а також із сербів, волохів та молдаван. Таким чином, Дорошенко домагався незалежності від козацької старшини, яка часто піддавалася іноземним впливам. Щоб утримати це військо, він зміцнював фінансове становище держави, створив на кордонах міцну митну систему, випускав власну монету, сприяв заселенню й економічному зміцненню спустошених земель Правобережжя.
   Поступово влада Петра Дорошенка зміцнювалася, чим була стурбована Польща, яка в середині 1671 р. розпочала війну проти нього.
   У цей час ускладнюється ситуація в Лівобережній Україні. її гетьман Д.Многогрішний надто дбав про своє збагачення, роздаючи своїм родичам посади та землі, був часто брутальним з підлеглими. Він також різко критикував московську політику в Україні. Все це викликало невдоволення старшини. У 1672 р. група старшин здійснила переворот, заарештувала і відправила його до Москви, звинувативши у зв´язках з Петром Дорошенком та зраді Росії. Царський уряд заслав Многогрішного до Сибіру, де він помер у злиднях.
   Лівобережним гетьманом старшинська рада обрала у червні 1672 р. генерального суддю Івана Самойловича. Він походив із сім´ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, був освіченою людиною. У своїй політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, однак виступав за порозуміння з турками і Кримом. Він не хотів ділити владу з Дорошенком, наполягаючи на об´єднанні всіх українських земель під своєю владою, намагався здійснювати цю політику за підтримки московського уряду. В таких складних умовах Дорошенко змушений був звернутися по допомогу до Туреччини.
   У середині 1672 р. почалася війна Туреччини проти Польщі. Величезна турецька армія (близько 300 тис. чол.) вирушила на Річ Посполиту. До неї приєднався Петро Дорошенко. Поляки були розбиті, і в червні 1672 р. козацькі і турецькі війська захопили фортецю Кам´янець-Подільський. Поляки почали переговори (в районі Бучача) і підписали з турками мир, який вважається одним із найпринизливіших, яка Польща будь-коли підписувала. За Бучацьким договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; Польща мала визнати Українську державу; Річ Посполита виплачувала Туреччині велику данину. Однак і до Дорошенка турки почали ставитися як до безправного васала. Уже вкінці 1672 — на початку 1673 р. вони поставили вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати податки, приєднали деякі території до своєї імперії. Це було порушенням домовленостей 1669 р. Поряд з цим турки грабували населення, перетворювали церкви в мечеті. Союз з Портою повертався проти Дорошенка, підривав його популярність. Населення все більше відходить від гетьмана, обурене союзом з «бусурманами» та їх насильствами.
   У цей час Іван Самойлович зміцнює свою владу і готується до походу на Правобережжя, щоб приєднати його і створити єдину Українську державу. На початку 1674 р. російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські під керівництвом Івана Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. Петро Дорошенко не мав сил протистояти цьому наступові. А населення Правобережної України з надією приймало підданство Москви, сподіваючись, що вона захистить його від спустошливих нападів турків, татар та поляків.
   Однак Туреччина розцінила цей наступ як посягання на її інтереси і вирішила розгромити Московську державу. В той же час похід руських військ не був підготовлений до такої війни. Ромодановський та Самойлович і не чекали цього, хоча Дорошенко попереджав царя про можливість такого повороту подій На Правобережжя вторглася спочатку велика татарська орда, грабуючи і розоряючи все на своєму шляху, а потім і основні сили турецької армії. Замість того, щоб вирушити проти ворога, російсько-українські війська втекли з Правобережжя, спровокувавши «бусурманську» навалу і залишивши населення на поталу ворогові. Однак козацькі залоги разом з населенням міст чинили героїчний опір. Майже десять днів оборонялося місто Ладижин. Коли ситуація стала безнадійною і обложені здалися, всіх дорослих турки забрали в неволю, дітей вирізали, а місто зруйнували дощенту. Така ж доля спіткала Умань, хоч при цьому турки втратили 10 тис. чоловік.
   Розлючені опором населення й значними втратами, турецько-татарські війська все знищували на своєму шляху. Дорошенко виявився неспроможним запобігти цій катастрофі, але в очах народу відповідальність падала на нього. Лише у вересні ворожі війська почали відступ. А вцілілі рештки населення, рятуючись, проклинаючи гетьмана, почали масове переселення на Лівобережжя. Так почалася нова велика хвиля української еміграції, в основному на Слобожанщину, де життя було значно спокійніше.
   Влітку 1675 р. становище Петра Дорошенка стало безнадійним: не припинявся потік біженців на Лівобережжя, його залишали козаки і наймані воїни, відходили прибічники та найближчі родичі. Великою втратою стала смерть митрополита Тукальського, його натхненника і порадника. За таких умов гетьман, зваживши свої помилки, вирішив зректися протурецької протекції, скласти свої гетьманські повноваження і здати булаву представнику Запорозької Січі Івану Сірку. Однак царський уряд вимагав, щоб вони були передані воєводі Ромодановському та гетьману Лівобережжя Самойловичу. 26-28 вересня 1676 р. поблизу Чигирина, у таборі російсько-українського війська, що підійшло сюди, гетьман Дорошенко здав свої клейноди і прийняв присягу на вірність царю, а також віддав ключі від фортеці Чигирин. Так завершилася політична кар´єра одного із визначних державних діячів України, борця за її незалежність і територіальну цілісність. Прагнень гетьмана відтворити об´єднану незалежну Українську державу не зрозуміли його сучасники, і головна причина цього — спроба здійснити українську державницьку ідею при допомозі «бусурменського» турецького султана. Українські маси, що мали гіркий віковічний досвід боротьби з татарами і турками, не довіряли їм, як і полякам. Розуміння, що Петро Дорошенко в умовах безвихідності намагався знайти ефективний шлях для захисту української державності, але припустився помилки, прийшло аж у XIX ст. Одним із перших заявив про це український історик другої половини XIX ст. В. Антонович, який писав: «Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий із цілого їх ряду був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675 pp.), (В.Антонович. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991. — С 148).
   Особиста доля Петра Дорошенка після присяги царю склалася своєрідно. Спочатку він оселився на Чернігівщині, але царський уряд з часом переселив його у Москву. Там з ним обійшлися на диво ласкаво: подарували село і незабаром призначили воєводою у В´ятку. Закінчивши службу, він повернувся у дароване село Яропольче Волоколамського повіту під Москвою, де й помер 9 листопада 1698 р.
   Однак з падінням Петрао Дорошенка боротьба за спустошене і зруйноване Правобережжя не припинилася. Туреччина настирливо намагалася захопити і приєднати його. Турецький уряд проголошує «князем малоросійської України» сина Богдана Хмельницького, що перебував у Стамбулі. Юрій Хмельницький зробив своєю столицею місто Немирів і звідти, спираючись в основному на турецькі війська, почав розсилати універсали, вимагаючи визнати його владу. У 1677 р. турецький султан кинув в наступ на Україну 120-тисячне військо, щоб захопити столицю Правобережжя Чигирин. Але Чигирин був добре укріплений і підготовлений до оборони. Агресорам протистояло 32-тисячне російське військо і 20-тисячна українська армія Самойловича. При підтримці населення вони витримали тритижневу осаду, завдали агресорам великих втрат і змусили їх відступити. Так невдало закінчився перший похід турецької армії. Самойлович, таким чином, підтвердив свою готовність об´єднати українські землі і захищати Українську державу.
   Однак Турецька імперія не вгамувалася і почала збирати сили для нового походу на Чигирин. У липні 1678 р. значно більше турецько-татарське військо (200 тис. чол.) знову обложило Чигирин. Місто піддавалося безперервному бомбардуванню з важких гармат, а також штурмам з використанням мін для висадження в повітря фортечних мурів. Головний тягар оборони міста випав на українське військо. Значну роль в організації оборони відіграв шотландець Гордон, який знаходився на службі царського уряду, а також керівник гарнізону Г. Ржевський. Лише після довгих запеклих боїв Гордон із залишками оборонців пробився через турецькі лави. Коли турки увірвалися до замку Чигирина, там вибухнули порохові погреби, від чого загинуло ще 4 тис. турків. Відступаючи до Дніпра, російсько-українське військо завдавали турецькій армії відчутних ударів. У цей час запорозькі козаки під керівництвом Івана Сірка руйнували тили, знищували обози, окремі загони ворога. Великі втрати, зростаючий опір російського і українського війська зупинили загарбників, змусили їх відступити. При відступі вони дотла зруйнували Чигирин, і колишня столиця України часів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка припинила своє існування. Українське населення боляче сприйняло звістку про повне знищення цього міста, овіяного легендами.
   Юрій Хмельницький, який правив лише частиною Поділля, створив тут деспотичну владу, накладав тяжкі податки на населення. Він зробив спробу підкорити і Лівобережжя, але війська Самойловича його звідти витіснили. У цій ситуації він почав закликати населення, яке недавно емігрувало з Правобережжя, повернутися назад. Дехто прислухався до цих закликів. Це турбувало Самойловича, який уважно стежив за розвитком подій на Правобережжі. Він вважав, що відновлення населення цього краю дає Юрію Хмельницькому можливість черпати сили і засоби і ще більше загрожувати Лівобережній Україні. Тому в 1679 р. він відрядив із значними військовими силами свого сина як наказного гетьмана, і той до останку зруйнував багато міст Правобережної України, а населення силою позганяв на лівий берег Дніпра.
   Хмельницький спробував закликати населення із Молдавії, але став проявляти до нього, а потім і до своїх старшин дивну патологічну жорстокість, і в 1681 р. турки скарали його на смерть. Від Української держави, створеної під керівництвом Богдана Хмельницького в кінці 40-х — на початку 50-х та в кінці 70-х років XVIІ ст. залишається Гетьманська держава, яка охоплювала лише Лівобережжя і невелику частину Правобережжя.
   Держави, які брали участь у боротьбі за Правобережжя (Польща, Крим, Туреччина, Московська держава), були виснажені і шукали нагоди почати переговори про мир. Першими домовились Туреччина і Польща. За договором, підписаним в Журавні (Галичина), Польща погодилася на перехід під владу Туреччини більшості земель Правобережжя. У 1681 р. в Бахчисараї був підписаний договір Московської держави з Туреччиною та Кримом. Вони домовились про створення між Дніпром і Бугом нейтральної зони без права поселятися на цій пустинній території.
   Тим самим було санкціоновано створення пустині в самому центрі визначного, ще недавно багатого регіону України, де знаходилася основна частина держави Богдана Хмельницького. Правобережжя на південь від Києва — Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля --залишилися під владою Туреччини, Лівобережжя і частина Правобережжя визнавались за Москвою. Цей договір зміцнював позиції Московської держави.
   У 1686 р. був укладений «Трактат про вічний мир» між Московською державою і Польщею. Польща визнала за нею Лівобережну Україну, Київ, Чернігівщину, Запорожжя і Смоленськ. Але Північна Київщина, Волинь та Східна Галичина залишалися під владою Польщі, а Поділля — під владою Туреччини. Погоджуючись на це, царизм порушив умови Переяславської угоди 1654 р. Південна Київщина і Брацлавщина мали стати безлюдною, нейтральною територією між Польщею, Московською державою і Туреччиною, Цей договір викликав обурення гетьмана Самойловича, який відверто заявив, що Запорозьке Військо ніколи не зречеться Правобережної України.
   Таким чином, драматична боротьба українського народу за незалежність своєї держави була продовженням його національно-визвольної війни. Вона мала кілька етапів зі своїми характерними рисами: національно-визвольний і антифеодальний (1648-1654 pp.); етап громадянської війни, поєднаної з національно-визвольною (1654-1665 pp.), коли Україна була розколота іноземними державами на дві частини; етап захисту завоювань революції (1665-1681 pp.). Він характеризувався боротьбою за возз´єднання всіх українських земель в єдину державу і втручання в її справи іноземних держав, особливо Московської, що все більше обмежувала автономію України, хоча водночас деякою мірою захищала її від польської та турецької агресії.
   Внаслідок іноземних нападів та громадянських війн упродовж понад тридцяти років національних, релігійних та соціальних конфліктів надзвичайної жорстокості українські землі були зруйновані, багато міст і сіл, особливо на Правобережжі, спустошено й знищено, а територія України розділена між сусідніми державами. На цій підставі багато істориків називали період від 1657 до 1681 року «Руїною». При цьому справедливо відзначається, що царський уряд не виконав однієї із найважливіших статей Переяславської угоди 1654 р. — про безумовний захист Української держави і призвів своєю політикою до розчленування України, що мало трагічні наслідки для неї.
   Кінець XVII ст. для Гетьманщини у складі Московської держави пройшов під знаком боротьби, що розгорілася між Туреччиною, Польщею та Австрією. Останні створили на початку 80-х років антитурецьку «Священну лігу» і в 1683 р. розгромили під Віднем турецько-татарське військо. Позитивну роль у цьому двобої європейських держав з реакційною турецькою агресією відіграла польська армія на чолі з королем Яном III Собеським. Він закликав до свого війська 5 тис. козаків з Правобережжя, де козацтво з його ініціативи почало відроджуватися. Без цього неможливо було обійтися, щоб відновити край і відстояти його від турецьких нападів, що тепер перетворилися на головну загрозу. До того ж турецько-татарські сили намагалися назавжди відрізати Московську державу і Україну від Чорного та Азовського морів, щоб затримати розвиток їх виробничих сил та ослабити. За таких умов Московська держава вступила до «Священної ліги» і почала війну з Туреччиною, Для українців це була боротьба за південноукраїнські землі.
   У 1687 р. відбувся перший похід російських військ на Крим на чолі з боярином В.Голіциним (100 тис. чол.) і українських козаків (50 тис. чол.) під проводом гетьмана Самойловича. Гетьман був невдоволений цим походом та його підготовкою, вважаючи, що від цього виграє виключно Польща. Якщо ж вести війну, підкреслював він, то слід починати з ранньої весни, задовго до початку літньої спеки. Але з його думкою Голіцин не погодився.
   Того літа не було дощів, трава ще весною висохла, не було води і корму для коней. Почалася спека, і татари підпалили степ. Степові простори стали чорними, випаленими пустинями. Люди й коні гинули від хвороб і голоду. Армія зупинилася, а потім почала відступати, не бачачи перед собою ворога. У військах ширилось невдоволення і роздратування через з даремні труди та жертви. Вина за провал походу була звалена на Самойловича.
   Ставши у 1672 р. гетьманом, Іван Самойлович перші роки свого правління провадив обережну політику. Однак з часом він все більше дбає про збагачення своє і своїх родичів. Старшина давно вже була ображена на гетьмана за його грубе і зневажливе ставлення до неї, самовладність та прагнення зробити гетьманство спадковим. У середовищі генеральної старшини проти гетьмана утворилася змова. Змовники написали листа і передали Голіцину. В доносі говорилося про неприхильність Самойловича до Москви, бажання перетворити Гетьманщину у незалежну державу, користолюбство і зневажливе ставлення до старшини, угоду з татарами про підпал степу. Голіцину лист був вигідний: знайдено винуватого в ганебних наслідках походу. Незабаром Голіцин отримав від царського уряду наказ про арешт гетьмана. Самойлович під арештом був відправлений до Москви, а звідти без суду і слідства — до Сибіру. Разом з ним була вигублена вся його рідня. Слід зазначити, що Самойлович, попри всі його недоліки, безперечно був патріотом, відстоював самостійність і соборність Української держави. Звинувачуючи його в зраді, козацька старшина вкотре сама зрадила Україну, заради власних егоїстичних інтересів. Це означало і кризу влади та її ослаблення. Виникла потреба повернути її авторитет.

7.7. Початок гетьманування Івана Мазепи

   Це завдання випало на долю нового гетьмана (1687-1709 pp.) Івана Мазепи. Він був обраний 25 липня 1687 р. у військовому таборі, що стояв на річці Коломак. На хід обрання впливало російське військо, що стояло навколо козацької Ради, яка проводила вибори гетьмана. Керував процедурою обрання сам Голіцин. Іван Степанович Мазепа народився між 1632 і 1644 роками (точна дата невідома). Він походив із українського православного шляхетського роду Мазеп-Калединських, що мали своє село Мазепинці біля Білої Церкви. Батько гетьмана під час визвольної війни 1648-1654 pp. вступив до війська Богдана Хмельницького і служив білоцерківським сотенним гетьманом. Мати походила зі шляхетського православного роду Моківських, була освіченою й відданою православ´ю жінкою, що багато робила для освіти свого сина. Овдовівши, постриглася в черниці і в 1686 р. стала ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Ця любов до православної віри й глибока релігійність були притаманні і Івану Мазепі.
   Навчався Мазепа у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Пізніше став служити при дворі польського короля, і ним був посланий у західні країни вивчати артилерійську справу. Навчався у Голландії, Франції, ознайомився з Німеччиною, Італією, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, знав багато мов та зібрав велику бібліотеку.
   У 1663 р., за сімейною традицією, повертається у маєток батьків. Коли Петро Дорошенко став гетьманом, пішов до нього на службу, стає його дорадником та приятелем, дослужився до рангу генерального осавула, потім писаря і виїздив з дипломатичними місіями. У 1674 р. під час поїздки до Криму і Туреччини був захоплений запорожцями і ледве не загинув. Іван Сірко його врятував і передав Самойловичу, до якого він незабаром став на службу і дослужився до генерального осавула. Все це свідчить не лише про визначні здібності та знання Івана Мазепи, але й про його уміння розпізнавати, розуміти людей, сходитися з ними. Він завоював симпатії гетьманської старшини, і вона у 1687 р. майже одноголосно висловилася за передачу йому булави.
   Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана були підписані Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п´ять були новими. Хоча формально і підтверджувалися Переяславська 1654-го та Глухівська 1669 року угоди, Коломацькі статті посилювали обмеження гетьманської влади та державних прав України: гетьман не мав права без царського указу позбавляти посад генеральних старшин; старшина й козаки мали сте-жити за гетьманом і при якихось підозрілих його справах доносити на нього цареві; реєстр козаків налічував 30 тис. чоловік. Гетьман для оборони від татар повинен був збудувати лінію фортець на лівому березі Дніпра і на річках Самарі, Орелі, Берестовій, Орчику і заселити їх українцями.
   Царський уряд вперше відкрито заявив також про своє прагнення «злити» народ малоросійський з великоросійським, тобто проводити політику асиміляції українців. Гетьман і старшина мали дбати про зближення з росіянами, особливо через змішані шлюби.
   Звістка про події на річці Коломак послужила сигналом до народних виступів проти старшин, чим виявлявся їх протест проти панування старшин, їх намагання закріпачувати селян і рядових козаків. Тому Мазепа вирушив прямо з табору з військом на придушення цих заворушень. Найбільш винних карав, але одночасно звернувся із закликом до населення з приводу будь-яких кривд звертатися до суду. З часом, у 1691 p., гетьман розіслав в усі полки універсали, в яких заборонялося обтяжувати посполитих селян надмірними роботами і надуманими поборами, не чинити кривд у володінні полями, лісами і сіножатями.
   Придушивши виступи селян і козаків, Мазепа розгортає підготовку до розширення боротьби з Кримським ханством. Насамперед 20 тис. козаків, обраних від усіх полків, збудували лінію фортець на берегах Самари та інших річок. Вони були заселені переселенцями з Правобережжя.
   Фортеці служили базами нового наступу на Крим і визволення південноукраїнських земель, а також оборони Гетьманської держави та південних московських земель від нападів татар.
   Новий похід відбувся у 1689 р. 112-тисячна російська армія, до складу якої входили і слобідські полки, під керівництвом того ж Голіцина вирушила тепер уже ранньою весною. У квітні до неї приєдналося військо Мазепи. Об´єднані війська встигли дійти до Перекопа у кінці травня. На них напав хан з усією своєю армією, але був відбитий. Однак татари винищили всю навколишню місцевість, і Голіцин побоявся вторгатися в Крим та швидко відступив до фортець на річці Самара. Він зображав цей похід як свій великий успіх. Після повернення з походу на Крим у серпні 1689 р. Мазепа з генеральними старшинами, полковниками та обслугою в кількості майже 300 чоловік прибув до Москви, щоб представитися цариці Софії та царям Івану й Петру. Делегацію Гетьманської держави Москва зустріла з великими почестями, як зазвичай зустрічала чужоземних послів. Однак у цей час відбувся переворот: Петро І усунув від влади Софію, відправив її в монастир і взяв владу в свої руки. Голіцин, її фаворит, був засланий на північ. Іван Мазепа, який вважався особою, якою опікувався і підтримував Голіцин, виявився в складному становищі. Однак він не розгубився, поїхав до Петра, який знаходився в Сергієво-Троїцькому монастирі, і зумів так сподобатися молодому цареві, що здобув його довіру, симпатію та підтримку, які тривали майже 20 років, аж до відкритого переходу гетьмана в табір шведського короля Карла XII. Цар неодноразово нагороджував гетьмана, надавав привілеї, титули і маєтки. Таким чином, становище Івана Мазепи у Москві зміцнилося, і він, повернувшись в Україну, впевнено проводив свою політику.
   Однак становище Мазепи в Лівобережній гетьманській державі було складним. Зростала соціальна напруженість, невдоволення широких селянських і козацьких мас збільшенням старшинських земельних володінь, маєтків і все більшим закабаленням мас, обтяженням їх «послушенством», тобто феодальними повинностями на свою користь.
   У гетьмана було багато особистих ворогів, які інтригували проти нього й засипали московський уряд доносами. Для багатьох старшин Мазепа був чужий, зайда, «лях». Деморалізована старшина, що звикла заради своїх егоїстичних інтересів скидати гетьманів московськими руками, сприймала його як спритну людину, яка зуміла втрапила використати момент і знайти підтримку в Москві. І в середовищі селянства та козацтва Іван Мазепа не мав великого авторитету, бо його вони не могли виділити з-поміж решти нового панства, тим більше, що він спирався на нього, а не на селян і козаків.
   З цього складного становища новий гетьман знайшов вихід. Тактовно, обережно і в той же час твердо здійснюючи свою політику, він зміцнив свій авторитет серед старшини, а декого із надто нестриманих противників приборкав. Щедрою роздачею маєтностей та посад розширив коло прихильників. Опорою держави він робив все зростаючу верству багатої та освіченої старшини. А про її економічну силу, освіту, культуру постійно дбав, всіляко підтримував освіту, церкву, мистецтво, особливо архітектуру. Поряд з цим гетьман продовжував утримувати старшину від надто жорстоких форм кріпацької експлуатації селянства («поспільства»), карав тих урядовців, які надмірно збільшували селянські повинності, рекомендував обмежити їх двома днями роботи на тиждень в панському господарстві. Відстоював він інтереси селян і тоді, коли московський уряд намагався залучити їх до будівництва фортець, мостів та ін. Однак внести повне заспокоєння і мир в суспільне життя, завоювати підтримку мас могла лише радикальна ліквідація зростаючого кріпацтва. На це Іван Мазепа не наважився, бо сам був одним із найбільших феодалів в Україні. Таким чином, головними завданнями для зміцнення держави він вважав формування національної еліти, соціального миру та розвитку духовної сфери. Зовнішньополітична стратегія включала в себе звільнення південноукраїнських земель та приєднання Правобережжя. В середині 90-х років XVII ст. розпочинається нова серія походів російських та українських військ на Крим з метою оволодіння Північним Причорномор´ям. Петро І розробив план війни на два фронти: російських військ проти Азова (на Дону) і російсько-українських — пониззі Дніпра. У 1695 р. відбувся перший похід. Однак без флоту і достатньої кількості артилерії Азов взяти не вдалося. А на пониззі Дніпра московсько-українська армія взяла турецьку фортецю Кизикермень та ряд інших.
   У 1696 р. відбувся другий похід і облога Азова. Цар Петро І збудував на Дону флот, і при його допомозі московські війська та український 15-тисячний корпус після жорстоких боїв здобули Азов. Українські війська відіграли дуже важливу роль у взятті фортеці. Чотири роки тяглася ця кампанія. Гострими були сутички на Дніпрі та Чорному морі, де козацькі чайки нападали на кримські і турецькі береги. Війна затяглася і велась переважно зусиллями України, ситуація в якій ускладнювалася через неврожай. У 1700 р. в Константинополі Москвою і Туреччиною було підписано перемир´я на 30 років. Азов з Північним Причорномор´ям відійшов до Московської держави. Всі фортеці на Дніпрі знищувалися. Доступ до Чорного моря для Москви тепер став вільним. Однак це вже не задовольняло московського царя. Він готувався до боротьби за вихід на Балтику. Так закінчувалось для України XVII століття.

7.8. Державний і соціально-економічний розвиток Лівобережної України

   Українська держава утворилася внаслідок визвольної війни 1648-1654 pp. Протягом другої половини XVII ст. вона зазнала значних змін, пройшла різні фази свого розвитку і у 80-х роках виглядала не так, як за Богдана Хмельницького. Згідно з договорами з Польщею та іншими документами, Українська держава дістала землі трьох польських воєводств — Київського, Чернігівського, Брацлавського (сучасна Чернігівщина, Полтавщина, Київщина, Поділля та частина Волині). Після Андрусівського перемир´я (1667 р.) Лівобережна Україна з Києвом, як автономна держава, залишилась остаточно в межах Московської держави. Під її ж впливом перебувало Запорожжя, що згодом офіційно увійшло до складу Російської імперії. До неї входила і Слобожанщина. У 80-х роках XVII ст. Лівобережна Україна з Києвом в офіційних документах царського уряду (Гетьманська держава) почала називатися Малоросією, а в місцевих письмових пам´ятках та усній мові часто іменувалася Гетьманською, її територія включала землі нинішніх Чернігівської, Полтавської, західних частин Сумської та Харківської, східних частин Черкаської та Київської областей.
   Україна, єдина в складі Росії, мала своєрідне козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему та митні кордони. На чолі керівництва стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затверджувався царем.
   Незважаючи на протекторат московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною як незалежний володар. По суті, Україна до 1659 р, була незалежною державою, пізніше — автономною. Після Івана Виговського характер її державності, ступінь автономності та форми відносин з Москвою визначалися кожного разу при виборах нового гетьмана окремим договором. В основі договорів лежали «Статті Богдана Хмельницького» («Березневі статті») 1654 р. Але до кожного нового договору вводилися деякі зміни, майже всі в напрямку обмеження української автономії та влади гетьмана.
   У кінці XVII ст. верховна влада у Гетьманщині в більшості важливих сфер життя належала володарю Московської держави. І все ж у гетьмана все ще зберігалися досить значні повноваження: від нього залежали призначення на посади, розподіл земельних маєтностєй, що ставило старшину в повну від нього залежність. Старшина володіла важливою зброєю — донос на нелюбого гетьмана в Москву. Тому гетьмани завжди намагалися здобути прихильність Москви й певні особисті зв´язки серед московського уряду, як це успішно зробив Іван Мазепа.
   При гетьмані існувала старшинська рада, до якої входили генеральні старшини та полковники. Вони мали обиратися на військовій раді, але часто призначалися гетьманом і затверджувалися царським урядом. Гетьман, за давньою традицією, з важливих питань радився зі старшинами чи з усією старшинською радою, яку в окремих випадках значно розширювали, залучаючи сотників та авторитетних козаків. Поволі встановився звичай, за яким старшини мали можливість регулярно приїздити до гетьманської резиденції кілька разів на рік: на свята Різдва, Великодня, Нового року і тоді відбувалися сесії старшинської ради, де обмірковувалися найважливіші справи, визначалися кандидатури на певні посади.
   Загальна козацька рада (іноді її називали Генеральною, іноді військовою) відживає на Гетьманщині після смерті Богдана Хмельницького і на деякий час відроджується в часи Руїни. В окремих випадках збиралися так звані Чорні ради, де поряд з козаками були представлені духовенство, міщанство та селянство. Найчастіше збиралися ради, старшинська і загальна, за гетьманування Петра Дорошенка, який був найпослідовнішим прибічником демократизму, волевиявлення широких мас. За часів Мазепи вони не скликалися. Він вів курс на утворення міцної, аристократичної старшини і утвердження її влади. Українська держава зберігала свою військово-адміністративну систему поділу на полки, започатковану Богданом Хмельницьким. На Лівобережній Україні існувало 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Галицький, Миргородський та Полтавський. Це були, по суті, адміністративні округи. Очолював полкову адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді, але на практиці його найчастіше призначав гетьман за погодженням з представниками царського уряду. Полковник мав помічників — обозного, судцю, писаря, осавула та хорунжого. Полки ділилися на сотні, які мали управи — копії полкових, сотні — на курені, які очолювали курінні отамани. Козаки-земляки, які разом становили курінь, підпорядковувалися отаману, а селяни, що там проживали, — виборному війтові. Таким чином, уже в другій половині XVII ст. традиційний козацький демократизм все більше обмежувався та звужувався.
   Судочинство в Україні мало систему різних місцевих судів: генеральний, полкові, сотенні, міські, сільські. Всі вони користувалися звичаєвим правом, а також литовськими статутами, пізніше — російськими законами. В системі адміністративного управління керівна роль належала козацькій старшині га шляхтичам, які економічно все більше міцнішали. Козацька армія, якою командував гетьман, після відокремлення Правобережної України нараховувала по реєстру 30 тис. чоловік.
   Крім реєстрових козаків, гетьмани мали полки найманого, так званого охотницького війська. У Петра Дорошенка вони називалися сердюками, у лівобережних гетьманів — компанійцями. До них вступали не лише українці, а й іноземці — серби, волохи, поляки, німці. Основним родом військ була піхота. Хоча у похід кожен козак вирушав на коні, але в боях «спішувався». Кіннота була невеликою. Досить ґрунтовно козаки озброювалися артилерією.
   Армія вимагала значних матеріально-фінансових витрат. Основним податком, що являв собою найбільшу частину державних прибутків, було мито з привізного краму і непрямі податки з меду, пива і горілки, що в загальній сумі давало близько 100 000 золотих щорічно. Поряд з податками на військо значні суми виділялися на утримання дипломатії, що коштувала дуже дорого, бо за звичаєм тих часів чужоземні посольства перебували в Україні на кошти гетьманського уряду. Збирачі державних прибутків називалися індукторами.
   Поступово був оподаткований горілчаний промисел козаків, які в перші роки визвольної війни мали право вільно виробляти («курити») і продавати горілку, як і тютюн та дьоготь. У зв´язку з необхідністю збільшувати прибутки держави з´їзд старшин у 1669 р. у Батурині ухвалив завести право оренди на продаж тютюну, дьогтю та горілки, тобто передати на відкуп. Оренди передавалися як окремим особам, так і групам та корпораціям. Мед, пиво і брагу дозволялося всім продавати вільно.
   Визвольна війна українського народу внесла значні корективи у соціальну структуру України. На початку існували шляхта, козацтво, духовенство, міщанство, селянство та невелика група магнатів. Проте в ході революційних перетворень були ліквідовані земельні володіння польських і великих українських полонізованих магнатів, значної частини шляхтичів-католиків та католицького духівництва. Ці землі перетворилися на власність скарбу (фінансового відомства) Гетьманської держави. Протягом тривалого часу селяни відмовлялися виконувати будь-які феодальні повинності на користь скарбу та українських старшин-феодалів або зводили їх до мінімуму. Тобто селянство (посполиті), як і рядове козацтво, виступало за фермерський шлях розвитку, а феодально-кріпосницький лад був серйозно підірваний.
   Слід зазначити, що значна частина української шляхти з самого початку повстання опинилася в козацьких лавах, і чим далі, тим більше шляхтичів переходило на бік повсталих. Цим українська шляхта узаконила себе в козацькій державі. Тому в Березневих статтях Богдана Хмельницького затверджено пункт про збереження прав і привілеїв шляхти, що жила на території Української держави. Але це була невелика група, яка злилася з козацькою верхівкою.
   У вільний військовий стан перетворилося козацтво, обов´язком якого стало несення військової служби. Його було так багато, що старшина боялася складати реєстри під час Переяславської угоди. Козаки були звільнені від податків і повинностей. Така маса вільних виробників суперечила закономірностям феодалізму. Разом з тим, це була найбільш вагома, авторитетна і привілейована соціальна група в українському суспільстві. Разом зі шляхтою і селянством козацтво створило під проводом Хмельницького Українську державу і зайняло в ній положення організуючої, правлячої і економічно найсильнішої соціальної групи. Однак уже в кінці гетьманування Богдана Хмельницького з козацької маси виділилася старшина, до рук якої перейшла вся влада. Спочатку вона складалася з людей, що вибилися наверх завдяки своїм здібностям і військовим заслугам. З часом старшинські посади займають не в результаті обрання козацтвом, а призначення Старшинською радою або навіть гетьманом, і вже переважно дітей старшини. Таким чином, старшина перетворилася в замкнуту привілейовану правлячу групу, доступ до якої рядових козаків став майже неможливим.
   Під час війни старшина нагромадила великі багатства, перш за все земельні маєтки, єдину на той час базу економічної могутності, і почала запроваджувати примусову селянську працю. А козацька держава, не маючи достатньої кількості фінансових засобів для оплати праці урядовців, надає їм земельні маєтності, але тільки на час виконання посадових обов´язків. До кожної посади (тоді вони називалися ранги) була приписана певна земельна маєтність чи водяний млин. Це були так звані рангові маєтності. Часто за службу гетьман дарував урядовцю цю маєтність у власність. Поступово старшина перетворилася на групу великих землевласників. її соціальна політика тепер спрямовувалася на закріплення за собою права на земельну власність і працю селян, тобто відродження феодалізму. Поряд з цим старшини захоплювали землі, купували у селян, козаків, їхні земельні наділи, а нерідко захоплювали їх. У відповідь рядове козацтво (тоді говорили — козацька чернь) ворожо ставилося до політики старшини, часто не підтримуючи і її державницьких змагань. Соціальні суперечності між старшиною і рядовим козацтвом використовувалися Московською державою і полі-тиками-демагогами типу Івана Брюховецького.
   У містах становище було дещо кращим, оскільки міські жителі позбулися гноблення польських магнатів і шляхти і дістали значно ширші права, зменшення податків, можливість вільно займатися промислами та торгівлею.
   Як уже відзначалося, у XVI — першій половині XVII ст. деякі міста Дістали магдебурзьке право. Московський уряд після Переяславської угоди (1654 р.) підтвердив цей їхній статус. Міста були незалежними від полкової адміністрації, мали власне самоуправління і суд. Уже за Гетьманщини дістали магдебурзьке право міста Остер, Козелець і Полтава. Весь устрій залишався майже незмінним: війта обирало населення міста, а затверджував його гетьман. Суд залишався в руках війта. Апелювати на суд війта потрібно було до полкового суду.
   Поступово за типом міст із магдебурзьким правом організовується життя і в інших містах Україні. Управа складалася з ратуші на чолі з городовим отаманом, але підпорядковувалася вона полковій владі.
   У другій половині XVII ст. духовенство не було замкнутою кастою. Священики залишалися виборними, причому обирали їх світські люди. Громадськість продовжувала започатковану під польською владою традицію спільної з церковними колами боротьби за православну релігію. Культурно-національні заслуги духовенства давали йому високий авторитет у суспільстві, що дозволяло втручатися в політичне життя. Монастирі отримали універсали від Богдана Хмельницького та інших гетьманів, якими підтверджувалися їхні права на володіння землями і на працю селян. За підтримки влади вони залишалися своєрідними островами кріпосництва і в нових умовах зміцнювали феодальні основи свого господарства.
   Найважливішою групою населення в ті часи було селянство (посполиті), одна із основних рушійних сил національно-визвольної революції. Однак лише після розриву з Польщею і створення незалежної Української держави зникла небезпека повернення польських панів і польського кріпацтва. Селяни стали вільними хліборобами, отримали право на володіння землею. Кількість землі у селян, як і в козаків та міщан, значно збільшилася за рахунок привласнення методом займанщини кинутих земельних угідь та пустищ.
   Вони зобов´язані були платити податки державі, хоч і значно менші, ніж до 1648 р. Ті ж із них, хто був схильний до військового життя, мав можливість озброїтися і записатися в козаки. Селяни відрізнялися від козаків перш за все характером обов´язків перед Українською державою: козаки мали боронити її, а селяни мусили вносити до фінансового відомства (скарбу) грошові податки, а також працювати на будівництві мостів, доріг та укріплень. Ні козацтво, ні селянство не були у 50-60-х роках XVII ст. закритою соціальною групою, і могли переходити з однієї до іншої. Однак з часом гетьманська влада стала забороняти такі переходи, і козацтво стало замкнутим станом.
   Поступово у становищі селянства відбуваються негативні зміни. Вже за Богдана Хмельницького в монастирських селах селяни були закріпаченими, хоча це кріпосництво і було набагато легшим, ніж польське.
   З часом старшина, отримуючи гетьманські універсали на землі із залюдненими селами, вимагала від селян відбувати «повинності». Власники отриманих незаселених земель закликали до себе вільних селян, давали їм можливість завести своє господарство, звільняли на три-п´ять років від повинностей і податків. Тим самим створювалися так звані «слободи». Однак минали роки, і поселенці слобід ставали підданими старшини. На них накладалися повинності. Поступово відновлюється одно-дводенна панщина на тиждень, а в 1701 р. не більше двох днів на тиждень. Однак вони ще не були закріпачені і могли переходити від одного власника до іншого.
   З кожним роком розширювалися повинності населення на користь держави: селяни і міщани мусили утримувати війська російського царизму, що стояли в Україні, давати продовольство і фураж найманим полкам гетьмана — компанійцям і сердюкам, платати податок за виробництво горілки — показанщину, тютюнову десятину (хто вирощував тютюн), млинарський збір за помол зерна та багато інших, що йшли на утримання гетьманської адміністрації, війська та судів.
   Таким чином, феодальна система землеволодіння, міжнародні феодальні економічні і політичні зв´язки України привели в кінці XVII ст. до відновлення кріпосництва, хоча і в полегшеній чи початковій формі. Нова феодальна знать — козацька старшина, що фактично злилася зі шляхтою, посіла місце польської знаті. І все ж офіційного введення такого «класичного» кріпосництва, як у Московській державі чи Польщі, не було. Кривава війна, спустошливі напади польських, турецьких та татарських загарбників у другій половині XVII ст. заважали, але не надто затримували розвиток виробничих сил Лівобережної України. Основою економіки залишалося сільське господарство. Водночас зростали промисли, мануфактури, ремесла, торгівля. Значно сприяло цьому переселення з Правобережжя. Певна кількість селян та інших верств населення переселилася з Росії. На кінець XVII ст. в Лівобережній Україні проживало близько 1,5 млн чоловік.
   Основними галузями сільського господарства були землеробство і тваринництво. В землеробстві переважало трипілля, а в південних малозаселених районах нерідко існувала перелогова система. У Західній Європі ці методи вже поступилися більш прогресивним, багатопільним. Землеробські знаряддя теж характеризувалися консервативністю та відсталістю: сохи, рала, коси, серпи, граблі, вила та ціпи. Поряд з цим розповсюджується так званий важкий плуг. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Вирощували коноплю, льон, тютюн, огірки, капусту, буряки, цибулю, моркву та ін. Через недосконалу техніку землеробства врожаї були низькими: на чорних землях збирали лише в 4-5 разів більше, ніж сіяли («сам — 4», «сам — 5»). Із розвитком ґуральництва та пивоваріння розширювалися посіви жита, ячменю, зростало вирощування збіжжя на зовнішній ринок. На Лівобережжі традиційним залишалося садівництво. Розвивалося також скотарство. Зокрема, вирощували волів, коней, корів, овець та інших тварин. Поширеним було бджільництво, рибальство та полювання.
   Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Використовувалася переважно примусова праця залежних від старшин селян, а також вільнонаймана робоча сила. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів. Важливою галуззю економіки було ґуральництво, яким у 70-80-х роках XVII ст. мали право займатися тільки козаки й козацька старшина, а також міщани. Все більшої ваги в економіці України набуває млинарство. Кількість водяних і вітряних млинів зростає, як і їх продуктивність. Традиційно на півночі Лівобережної України розвивалися лісові промисли, виробництво поташу, селітри та дьогтю. Вони йшли на продаж як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
   На Чернігівщині, Ніжиніцині. Стародубщині найбільше видобувалося болотних і озерних залізних руд, з яких виплавлялося залізо. Важливе місце у промисловому виробництві належало гутницькому промислу (виробництво скла і виробів з нього). З міді виливалися гармати, дзвони, а також казани та інші предмети для потреб ґуральництва, особливо у Києві, Стародубі та Глухові.
   Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке. Зростає й урізноманітнюється будівництво, особливо церковне. Не лише гетьмани, полковники, а навіть нижча старшина будують церкви, монастирі, шкільні будинки. Визвольна війна, її перемоги, ліквідувавши засилля хижацького польського магнатства і шляхетства в містах, сприяли значному їх зростанню на Лівобережжі. Вже у 1665 р. разом із сотенними містами і містечками їх нараховувалося близько 90. Великі міста мали магдебурзьке право і були незалежними від старшинської влади. Найбільші міста — Київ, Переяслав, Чернігів, Глухів, Стародуб, Ніжин, Новгород-Сіверський та Полтава стали значними промисловими і торговими центрами, в яких ремісники і торгові люди становили до третини мешканців. Більшість ремісників були об´єднані в цехи, що охоплювали майже 300 спеціальностей. Значна майнова нерівність міських жителів, поділ на багатих і бідних була причиною безперервної боротьби між різними соціальними групами. Поряд з цим над всіма містами посилювалася влада козацької старшинської адміністрації.
   Міста і містечка Лівобережжя мали густу мережу ярмарків і торгів, де продавалися як місцеві сільськогосподарські продукти й ремісничі вироби (зерно, прядиво, мед, посуд), так і привізні товари (сілезькі суконні й шовкові тканини, голландське і швабське полотно, дорогі вина, прикраси). Українські купці торгували з Молдовою та Валахією, вивозили свої товари в Данціг, Кенігсберг, Відень. Зростали торгові зв´язки України з Росією. Українські купці вивозили в Росію худобу, шкіру, вовну, віск, горілку, тютюн, мед, сало, поташ, селітру, скло та інші товари. З Росії завозилася риба, хутра, металеві вироби. У торгівлі з Росією найважливіше місце посідали Стародуб, Чернігів та Кролевець.

7.9. Слобожанщина, Запорожжя та Правобережжя у другій половині XVII ст.

   Поряд з Лівобережною Гетьманською державою знаходилася Слобідська Україна, яка почала активно формуватися у середині XVII ст. завдяки широкому потоку переселенців, переважно з Правобережжя. Вона охоплювала територію, що нині входить до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частини Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії, і становила південну окраїну Московської держави. На Слобожанщину був перенесений і козацький адміністративний устрій; тут створювалися козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський) та Ізюмський. Полковники обиралися на довічний термін. Керівництво всіма справами здійснювали полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий та писар. Ці полки були підпорядковані в адміністративних і військових питаннях бєлгородському воєводі, їх адміністративний лад нагадував Гетьманщину, мешканці отримали права козаків і не платили податків. Основу економіки Слобідського краю становило сільське господарство, яке в основному було аналогічне тому, що існувало в Гетьманській державі. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство. У місцевостях, багатих на ліс, вироблялася смола, дьоготь та ін. Пасічництво, рибальство, полювання теж були важливим напрямком господарства. Зростало видобування солі, особливо в районі Тора (нинішній Слов´янськ) та Бахмута. Досить швидко розвивалася торгівля, найбільшим центром якої поступово ставав Харків.
   Незабаром на Слобожанщині виростає багата старшина, заможні козаки і міщани, які поширювали свої земельні угіддя, захоплюючи незаселені землі (займанщина), відбираючи поля у рядових козаків та селян. Населення все більше попадає в залежність від багатіїв, що викликало гострі соціальні конфлікти та повстання.
   Одночасно відбувалася диференціація козацтва: поряд з повноправними козаками (компанійцями) були козаки-підпомічники (підсусідки), які часто не мали свого господарства і жили при заможних козацьких дворах, обслуговуючи старшину та козаків або постачаючи їм провіант та гроші.
   Царизм уважно стежив за розвитком козацького суспільства на Слобожанщині, все більше обмежуючи його місцеве самоврядування. Майже в усі великі міста призначалися російські воєводи, Особливо боявся царизм того, що козаки Слобожанщини оберуть гетьмана і створять єдиний політичний організм. Вжиті царизмом заходи нейтралізували такий розвиток.
   Тісно пов´язаним економічно і культурно з Гетьманською державою було Запорожжя. Територія Запорозької Січі охоплювала нинішні Запорізьку, Дніпропетровську, частково Кіровоградську та Херсонську області. За Андрусівським перемир´ям (1667 p.), Запорожжя підпорядковувалося Польщі і Московії, а за «Вічним миром» 1686 р. формально увійшло до складу Московської держави. Центральною частиною Запорожжя була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, яка розміщувалася у 1593-1709 pp. на о. Базавлук поблизу нинішнього села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Вона мала вигідне розташування (обмивалася гирлами річок Чортомлинка, Підпільна, Скарбна), укріплювалася високим земляним валом. У центрі Січі традиційно знаходилася площа, а навколо — курені, в яких жили козаки, та будинки старшини. Безпосередньо у Січі постійно мешкало від 6 до 12 тис. січовиків. У кінці XVII ст. Запорожжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто безпосередньо зв´язувалися з Москвою. На Січі розміщувалися російські гарнізони. Московський уряд посилав січовикам гроші, подарунки, амуніцію, боєприпаси, і запорожці часто виступали з промосковських позицій, але не завжди послідовно. Вони підтримували Пушкаря проти Виговсько-го, Брюховецького проти Сомка, Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя часів Руїни був Іван Сірко, один із авторитетних і довговічних кошових отаманів. Хоробрий, умілий воїн, але часто недалекий політик, який у важкий для Петра Дорошенка час ударив йому в спину. Все своє життя він присвятив боротьбі з татарами і турками, провів більше двадцяти успішних походів і битв проти них. Його ім´я наводило жах на ворогів. Але іноді мав з ними мирні і добросусідські стосунки та економічні взаємозв´язки.
   Від часу утворення Гетьманської держави остаточно стабілізувалися внутрішнє життя Січі та її структура. Це була вже сформована демократична козацька республіка, де суверенну народну волю виявляла козацька рада. Рада обирала на рік старшину; козацького отамана, суддю, писаря. Запорожжя твердо дотримувалося принципів козацької волі, берегло традиції свого демократичного устрою; запорожці надавали йому великої популярності в широких масах українського народу, з якого постійно виділялися і прибували на Січ найбільш сміливі та завзяті люди. Вони покидали свої сім´ї і вступали до лав цього своєрідного лицарського ордену.
   Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством та хліборобством. Значну роль відігравало ремесло: виготовляли човни, порох, зброю, ядра для гармат, кінську збрую та ін. Але основним товаром, який вони продавали та обмінювали, були риба, сіль, а також хутра, шкіра, мед і худоба. Завозили хліб, зброю, боєприпаси та сукно. Запорожжя торгувало в основному з Лівобережжям і Слобожанщиною, а також з Кримом, Туреччиною, Польщею та Литвою.
   На Січі не було кріпацтва, і сюди прибувало щороку багато втікачів від феодального гноблення. Запорожці, згідно з традиціями свободолюбства, брали участь у всіх антифеодальних виступах на Україні і водночас були активною, вагомою силою в боротьбі проти іноземних загарбників — Польщі, Туреччини та Криму. Слід зазначити, що взаємовідносини козаків з Кримом і Туреччиною поступово змінювалися. У XV — першій половині XVII ст. відбувалися безперервні напади татар і турок на Україну, пограбування, захоплення в рабство. При цьому значна частина невільників залишалась у Криму. За переписом 1666-1667 pp. серед населення Кримського ханства татар було 187 тисяч, вільних жителів інших національностей — 20 тисяч (вірмени, греки, євреї, караїми) і 920 тисяч невільників, в основному українців, що становило майже чотири п´ятих населення Криму, Це зумовило певні зміни в генетичному, демографічному відношеннях у Криму. Багато українців проживало і в інших регіонах Причорномор´я.
   У другій половині XVII ст, напруження між Україною та Кримським ханством ослаблюється, кількість татарських нападів різко зменшується. Це частково пояснюється тим, що новостворена Гетьманська держава і зміцніле козацтво при допомозі московських військ давали їм все рішучішу відсіч. Між Гетьманською державою, Запорозькою Січчю і Туреччиною та Кримським ханством активізуються в кінці XVII ст. дипломатичні відносини, створюються тимчасові союзи, розширюється торгівля. Таким чином, зовнішньополітична діяльність Запорозької Січі ставала зрілішою і гнучкішою.
   Правобережна Україна в перші десятиліття другої половини XVII ст. та часи Руїни зазнала жахливої розрухи, руйнування і обезлюдніла. Андрусівське перемир´я віддало її (без Києва) в руки Польщі. Однак Річ Посполита зустріла відчайдушний опір українців та турецький наступ. Лише у 80-х роках більшість її безлюдної території приєднується до Польщі, а в кінці XVII ст. вона разом із Західною Україною перейшла до складу Речі Посполитої. Були відновлені польський адміністративний устрій і органи влади, реставровано кріпосництво і національно-релігій-ний гніт. На Правобережжі селян примушували працювати на панщині 4-5, а в Галичині — 5-6 днів на тиждень, а також платити грошові податки і натуральну данину. Тяжкими були й податки на користь держави: поголовний — з кожного дорослого члена сім´ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська. До того ж селяни не мали юридичних прав, і феодали втручалися в їхні особисті справи, могли продати та дарувати їх.
   Важким було і становище міщан, які платили феодалам і на користь держави великі податки: чинші, десятину з меду та худоби, а також виконували повинності — підводну, сторожову та ін.
   Поряд з цим у зв´язку з необхідністю захищати цей край та прискорити відновлення населення та колонізацію обезлюдненої, розореної війнами землі польський уряд видає у 1684 р. універсал про відновлення тут козацтва. З Лівобережної України, Волині, Галичини і Молдавії сходяться переселенці, яким, як людям козацького стану, було обіцяно вільне займання землі та свободу від податків. Швидко виростають козацькі полки та сотні, що базувалися у Фастові, Коростені, Брацлаві. Висуваються визначні організатори і керівники козацтва — Самусь та Палій. Наказним гетьманом король призначив Самуся. Особливим авторитетом користувався енергійний, розумний і справедливий Палій, який зі своїм фастівським полком здійснював сміливі походи на татар і турків. Однак із зростанням населення та безпеки у краї тут з´являються шляхтичі і магнати, спадкоємці на землі, села, палаци тих панів, які були вибиті звідси визвольною боротьбою українського народу у 1648-1654 pp. Вони вимагають повернення їм земель, зайнятих козаками, і виконання кріпосницьких повинностей. Палій не визнавав їхніх прав і не допускав до маєтків, а сам планував приєднати Правобережжя до Лівобережжя під владу гетьмана Мазепи і Московського царя, про що й написав царському уряду в 1688 р. Однак у Москві не бажали нової війни з Польщею, і пропозиція Палія була відхилена.
   У 1699 p., коли Польща припинила війну з Туреччиною і козаки виявилися непотрібними, польський сейм затвердив постанову про скасування козаччини. Козаки не підкорилися, і по всій Правобережній Україні розпочалася нова війна з Польщею за звільнення українських земель. Петро І, який у цей час вів війну зі Швецією, не підтримав повстанців і наказав Мазепі не допомагати козакам, щоб не псувати відносин з союзною Польщею. Мазепа, як і Палій, прагнув об´єднати Правобережжя і Лівобережжя. Гетьман відкрито не допомагав, але коли повстання було розбите поляками, він прийняв козаків, що відступили з Правобережжя. Однак з Палієм у нього виник конфлікт через політичні розбіжності. Зокрема, Палій був демократом, близьким до широких народних мас, а Мазепа вважав їх небезпечними демагогами. Палій за наказом Мазепи був заарештований і відправлений до Москви, а звідти до Сибіру.
   Таким чином, становище Правобережної України залишалося складним і нестабільним через продовження Польщею колоніальної політики репресій і жорстокого національно-релігійного та феодально-кріпосницького гноблення.

7.10. Культура

   Попри руйнування та жахливе спустошення під час національно-визвольної війни, культура в Україні продовжувала розвиватися. Центром культурного і релігійного життя залишався Київ з Могилянською академією та Києво-Печерською лаврою. Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку була православна релігія. По всій Україні православна церква з самого початку визвольної війни отримувала широку підтримку гетьмана Богдана Хмельницького, який неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей цієї війни є оборона православ´я. Щоб подати допомогу церкві, яку поляки переслідували та грабували, гетьман і його наступники щедро наділяли церкву землями і привілеями. Завдяки цьому церква отримала майже 17 відсотків орних земель України, ставши її значною економічною силою. Церкві надавалося право торгівлі, промислів, збирання місцевих податків, звільнення від повинностей. Великим впливом користувалася верхівка православної церкви під час гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Козацьке керівництво не втручалося в її справи. Власну політику, незважаючи на урядовців, довгий час проводили київські митрополити. Але незабаром виникло питання, хто буде здійснювати юрисдикцію над православною церквою в Україні у зв´язку з приєднанням її до Московської держави. Московські царі взяли курс на виведення української православної церкви з-під верховенства патріарха константинопольського і підпорядкування московському. Уже за часів Виговського уряд Москви призначив керівника Лівобережної церкви, як його тоді називали — «місцеблюстителя». У 1685 р. ново висвячений митрополит Київський Гедеон-Святополк Четвертинський дав згоду підкоритися московському патріархові. Це не викликало в Україні спротиву. її підтримував гетьман Самойлович, і особисто затвердив константинопольський патріарх Діонісій. Однак собор східних патріархів позбавив за це його патріаршого престолу, підкреслюючи тим незаконність цієї акції.
   Слід зазначити, що грамотами царів та Московського патріарха гетьманові і митрополиту Гедеону українській церкві забезпечувалася широка автономія: непідсудність московському патріарху; обрання митрополита Київського за традиціями і старими звичаями; підвладність йому всіх церков, монастирів України та ін. Поступово авторитет Київської митрополії зменшувався, обмежувався обсяг її влади, здійснювалося виведення з-під митрополитового керівництва ряду єпархій та монастирів. Почався процес остаточного позбавлення церкви в Україні національного характеру.
   Як і раніше, вона була нерозривно пов´язана з освітою. У багатьох селах, містах при церквах існували школи, де священики навчали дітей селян, міщан та козаків основам наук, релігійним заповідям, у містах продовжували діяти братські школи. Відвідуючи Україну в 1654-1655 pp., мандрівник араб-християнин Павло Алепський відзначав, що більшість козаків письменні, багато жінок та дівчат також мають освіту. Слід зазначити, що народна освіта значно краще розвивалася в Гетьманській державі, на Слобожанщині і знаходилася в скрутному становищі на Правобережжі, у Західній Україні, де польська влада, як і раніше, переслідувала, обмежувала православну церкву та українську школу, силою насаджувала польську мову і витісняла українську. Багато сільських громад наймали учителів — вихованців братських шкіл та Києво-Могилянської академії. Останні часто служили репетиторами у заможних людей.
   Навіть у найважчі воєнні роки вищу освіту давала Києво-Могилянська колегія, якій у 1694 р. царський уряд надав звання академії. Тут продовжували викладати більшість предметів латинською мовою, а польська і українська служили допоміжними. Викладалися граматика, риторика, поетика, діалектика, логіка і філософія. У колегії вчилися діти всіх станів — від князівських та гетьманських до козацьких і селянських. Колегії подавали щедру допомогу духовні сановники та гетьмани. Війни та Руїна тяжко відбилися на діяльності колегії: втрачено кілька приміщень, маєтностей від пожарів, зменшилася кількість студентів, що вступали до війська. Однак на початку 70-х років XVII ст., коли настали мирні часи, починається новий етап розквіту Колегії, пов´язаний з приходом до керівництва закладом енергійних, талановитих Л. Барановича, І. Галятовського, В. Ясенського та Й. Краковського, видатних письменників та вчених. Серед вихованців академії були визначні вчені, письменники Симеон Полоцький, Теофан Прокопович та багато інших.
   Професорів та вихованців академії з середини XVII ст. все частіше запрошують до Москви, де вони розповсюджують ідеї західноєвропейської науки, української культури, досягнення в організації на Україні шкільництва, церковних закладів, літератури та мистецтва (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький та ін.)
   Однак у діяльності академії були й значні недоліки, пов´язані з тим, що вона створювалася для захисту православної релігії: консерватизм, занадто велика увага питанням теології, відірваність від життя та ін. Про це свідчило вже те, що українська мова відігравала лише допоміжну роль. Українська книжна мова була занадто прив´язана до слов´янської основи, а жива літературна з великими труднощами пробивалася до використання в друкованій літературі, хоча нею творилася прекрасна усна народна поезія, особливо епічні думи, розповсюджувалися короткі п´єси, так звані інтермедії, виголошувалися проповіді, велася переписка. Але вживання народної мови в літературі, пов´язаній з академією, було ознакою примітивних смаків, бо, як говорили тоді професори, це була мова «хлопів» і «пастухів».
   Поряд з цим багато української молоді виїздить на навчання за кордон. Але якщо за польсько-литовської доби це були діти магнатів, шляхти та багатих міщан, то за часів Гетьманської держави — представники козацької старшини і навіть рядових козаків намагалися отримати європейську освіту. Українці часто закінчували римо-католицькі або протестантські навчальні заклади, і це у земляків не викликало недовіри чи підозри або проявів фанатичної нетерпимості. Повернувшись на Батьківщину, вони ставали визначними діячами православної церкви. Наприклад, Теофан Прокопович закінчив єзуїтську колегію в Римі, і це не перешкодило йому зайняти у Києві професорську кафедру. В Україну приїздили також іноземці і працювали тут лікарями, архітекторами, вступали до війська. У другій половині XVII ст. був великий приплив сербів, які навчалися в академії, а також служили у війську.
   У часи зміцнення економіки Лівобережжя зростає архітектурне мистецтво, що дістало назву українського барокко. Чудові зразки його все ще прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста. Розвивається також малювання, особливо церковне і портретне, яке значною мірою перебувало під впливом італійського мистецтва. Особливо процвітає гравюра при Києво-Печерській друкарні, де працює ціла школа талановитих граверів.
   Продовжували розвиватися друкарська справа. Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська друкарні випускали велику кількість книг українською, польською, латинською мовами і продавали їх в багатьох країнах світу. Високу культуру України, доброзичливу і ввічливу поведінку населення, що відзначалося освіченістю, красу церков та інших споруд у Києві, Ніжині, Батурині та Глухові за часів гетьманування Івана Мазепи відзначали мандрівники, що проїздили у кінці XVII ст. — на початку XVIII ст. через Україну. Зокрема, росіянин Іван Лук´янов (1701 p.), датський дипломат Юст Юль (1711 р.) та інші.
   Подальший культурний прогрес України в другій половині XVII ст. значною мірою посилюється за сприяння Гетьманської держави, зокрема одного з її визначних керівників гетьмана Мазепи.
   Україна переживала тяжкі часи. її народ відстоював завоювання своєї національно-визвольної революції, соціальних антифеодальних змагань. Ця багатолітня й складна боротьба за національну і соціальну свободу, державну незалежність не дала очікуваного результату. Внаслідок втручання сильних сусідніх держав, відсутності єдності і солідарності між окремими групами старшини, її егоїстичної політики, захоплення сусідами значної частини українських територій, вибуху жорстокої громадянської війни, від великої держави Богдана Хмельницького по обидва боки Дніпра у кінці XVII ст. залишилася невелика Гетьманська держава на Лівобережжі. Та й вона входила до складу Московії на правах автономії. Однак навіть обмежена, неповна самостійність власної невеликої держави дала можливість українському народу серед тяжких боїв і спустошень розвинути найкращі сторони своєї вдачі і досягти такого рівня культури, який дозволяє поставити Гетьманщину кінця XVII ст. поряд з найбільш освіченими країнами тогочасної Європи.